Діяльність ОВС України з питань захисту культурної спадщини: адміністративно — правові аспекти

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

1.1. Поняття культурної спадщини за міжнародним та українським законодавством

1.2. Правові основи діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОВС УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

2.1. Напрямки діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини

2.2. Форми діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини

2.3. Методи діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини

2.4. Особливі умови діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОДІЯ ОВС УКРАЇНИ З ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ, ГРОМАДСЬКИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ ТА ГРОМАДЯНАМИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

3.1. Взаємодія ОВС України з іншими правоохоронними органами України у сфері боротьби із нелегальними обігом культурних цінностей

3.2. Міжнародне співробітництво ОВС України з питань захисту рухомої культурної спадщини

3.3. Взаємодія ОВС України із громадськими об’єднаннями та громадянами у сфері обігу та захисту культурної спадщини

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Захист культурної спадщини є одним з пріоритетних напрямків культурної політики усіх держав світу, яка здійснюється під егідою ЮНЕСКО.

Україна приєдналася до ЮНЕСКО 12 травня 1954 р., ратифікувавши ряд міжнародно-правових актів з охорони культурної спадщини, зокрема: Конвенцію “Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту” від 14 травня 1954 р., Конвенцію “Про заходи, спрямовані на незаконні вивезення, ввезення та передачу права власності на культурні цінності” від 14 листопада 1970 р., Конвенцію “Про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини” від 16 листопада 1972 р., Конвенцію “Про охорону підводної культурної спадщини” від 6 листопада 2003 р.

Ратифікувавши 4 жовтня 1988 р. Конвенцію ЮНЕСКО “Про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини” 1972 р., Україна взяла на себе міжнародно-правове зобов’язання щодо забезпечення виявлення, охорони, збереження, популяризації й передачі майбутнім поколінням культурної спадщини. Виконання цих зобов’язань покладено на органи державної влади і управління.

Проблемам охорони культурної спадщини за різних часів приділяли увагу у своїх дослідженнях українські та зарубіжні вчені — юристи, зокрема Е.Александров, В.Л. Базанов, М.М. Богуславський, Л.Н. Галенська, Т.В.Курило, І.Е. Мартиненко, Н.В. Михайлова, О.С. Мільчуцька, В.Я.Настюк, В.М. Первушин, С.А. Приданов, О.П. Сергеєв, В.К. Шкарупа, О.В. Щемелева, С.П. Щерба, а також фахівці у галузі охорони культурної спадщини: В.І.Акуленко, Ю.О. Венедін, Л.І. Душкіна, С.В. Іванов, В.І. Клочко, С.А. Чукут, Н.І. Мінаєва. Втім, комплексного дослідження адміністративно-правових аспектів діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини не проводилося. Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали загально-теоретичні наукові праці, розробки провідних фахівців у галузі адміністративного права та теорії управління – В.Б.Авер’янова, Г.В.Атаманчука, О.М. Бандурки, І.Л. Бачіло, Ю.П. Битяка, О.Ф. Долженкова, Л.В. Коваля, О.М. Клюєва, Т.О. Коломоєць, С.О. Кузніченка, С.В.Пєткова, В.М.Плішкіна, О.П. Угровецького та інших.

Саме на ОВС України, які здійснюють договірну охорону культурної спадщини, виявлення та розслідування правопорушень, злочинів проти культурного надбання, міжнародний розшук культурних цінностей, законами держави покладений обов’язок захищати права громадян, власність, інтереси держави, а у випадку злочинних зазіхань на культурну спадщину України чи культурні цінності окремих громадян застосовувати заходи примусу до правопорушників.

Але стан роботи ОВС України з питань захисту культурної спадщини залишається незадовільним. Досі не створений повний банк даних викрадених культурних цінностей та банк даних наявних культурних цінностей незалежно від форм власності, майже не ведеться робота у регіонах на нововиявлених об’єктах культурної спадщини з попередження нелегальних розкопок, не налагоджена та потребує вдосконалення взаємодія з державними органами охорони культурної спадщини, іншими правоохоронними органами, а також з громадянами, які колекціонують предмети надбання, та спеціалістами-істориками, мистецтвознавцями.

Масштаби пограбувань культурної спадщини в Україні вказують також на необхідність створення спеціального відділу боротьби зі злочинами проти культурної спадщини у структурі ОВС України на рівні Міністерства внутрішніх справ та Управлінь внутрішніх справ в областях.

Для поліпшення діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини нагальним є прийняття відомчих нормативно-правових актів, а саме: про взаємодію правоохоронних органів України під час виявлення, розкриття та розслідування злочинів, які посягають на культурні цінності; про взаємодію ОВС України із органами державної влади під час виявлення нових об’єктів культурної спадщини.

Усе це та відсутність на монографічному рівні робіт, присвячених комплексному адміністративно-правовому дослідженню проблем захисту органами внутрішніх справ України культурної спадщини, обумовило актуальність обраної теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Дисертаційне дослідження виконано у рамках планів наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п.1.1Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період з 2004 до 2009 рр., затверджених Наказом МВС України від 5 липня 2004 року №755; п.2.1 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 12 грудня 2005 р.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі чинного законодавства, наукових розробок та узагальнень практики його реалізації визначити сутність, зміст та правові засади діяльності органів внутрішніх справ України по захисту культурної спадщини, розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення законодавства та ефективності діяльності по захисту культурної спадщини органів внутрішніх справ та їх взаємодії з іншими правоохоронними органами, суб’єктами обігу та охорони культурної спадщини.

Для досягнення поставленої в дисертації мети необхідно вирішити такі основні завдання:

визначити поняття культурної спадщини за міжнародним та українським законодавством;
з’ясувати правові основи діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини;
визначити напрямки діяльності та структуру ОВС України з питань захисту культурної спадщини;
дослідити форми та методи діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини;
визначити особливі умови діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини;
розкрити зміст міжнародного співробітництва ОВС України з питань захисту культурної спадщини;
охарактеризувати взаємодію ОВС України з іншими правоохоронними органами України у сфері боротьби з нелегальним обігом культурних цінностей, а також із громадськими об’єднаннями та громадянами у сфері обігу та охорони культурної спадщини;
сформулювати рекомендації, спрямовані на удосконалення адміністративного законодавства у сфері захисту культурної спадщини.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у зв’язку зі здійсненням діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини.

Предмет дослідження становлять адміністративно-правові аспекти діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини.

Методи дослідження.В основу методології дисертаційного дослідження було покладено комплексний підхід до аналізу діяльності ОВС України по захисту культурної спадщини, визначення її сутності, а також її ролі як суб’єкта охорони культурної спадщини серед інших правоохоронних органів України. При визначенні поняття культурної спадщини за міжнародним та національним законодавством застосовувався логіко-семантичний метод (1.1). Функціональний метод дозволив визначити правові основи діяльності суб’єктів охорони культурної спадщини, форми та методи, а також особливі умови діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини (1.2, 2.2, 2.3, 2.4). Використання структурного методу дозволило дослідити структуру та напрямки діяльності з питань захисту культурного надбання органами внутрішніх справ України (2.1). Порівняльно – правовий метод використовувався при дослідженні структури ОВС України та зарубіжного досвіду діяльності спеціальних поліцейських підрозділів, метою яких є захист культурних цінностей, а також при дослідженні питань міжнародного співробітництва (2.1, 3.1, 3.2). За допомогою загальнонаукового методу логічного аналізу розглянута взаємодія ОВС України з державними органами, громадськими організаціями та громадянами у сфері обігу культурних цінностей та охорони культурної спадщини (3.2, 3.3).

Емпіричну базу дослідження становлять аналітичні та статистичні матеріали щодо кількості пам’яток культурної спадщини, а також стану її охорони, попередження та розкриття незаконних посягань на культурні цінності. У процесі виконання дисертаційної роботи проведено аналіз наукової літератури та нормативних актів, які стосуються теми дослідження, що дає підстави говорити про його об’єктивність і обґрунтованість.

Наукова новизна одержаних результатіввизначається тим, що вперше у вітчизняній юридичній науці проведено комплексне монографічне дослідження адміністративно-правових аспектів діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини. В результаті такого дослідження сформульовано ряд нових наукових положень, висновків, рекомендацій, а саме:

уперше:

докладно досліджено поняття культурної спадщини за українським та міжнародним законодавством; надано аналіз конвенцій ЮНЕСКО у сфері охорони культурного надбання і визначені правові прогалини вітчизняного законодавства у цій сфері;
визначено напрямки діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини; обґрунтовано доцільність створення у складі служби карного розшуку МВС України спеціальних підрозділів по боротьбі зі злочинами, які посягають на культурну спадщину;
запропоновано створити в МВС України: 1) Централізований електронний банк даних спеціалістів та експертів у сфері охорони культурної спадщини та обігу культурних цінностей для ефективної співпраці з правоохоронними органами. 2) Реєстр наявних культурних цінностей державних закладів культури, культових закладів та приватних колекцій з врахуванням розробок маркування культурних цінностей;
надано класифікацію надзвичайних ситуацій залежно від об’єктів зберігання культурних цінностей;
запропоновано використовувати у профілактичній роботі ОВС України міжнародні етичні кодекси торгівлі культурними цінностями;
удосконалено: визначення правових основ діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини у сучасний період розвитку української державності;
визначення форм взаємодії ОВС України з іншими правоохоронними органами України у сфері боротьби з нелегальним обігом культурних цінностей, а також взаємодії з громадськими об’єднаннями та громадянами у сфері обігу та охорони культурної спадщини;
методи діяльності ОВС України: переконання та примус – у сфері захисту культурної спадщини;
визначення особливих умов діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини під час збройних нападів, пожеж, повені, масових отруєнь людей тощо;
правила безпеки в діяльності ДСО при МВС України з питань охорони об’єктів культурної спадщини в надзвичайних ситуаціях, а також в діяльності міліції під час оглядів та обшуків на небезпечних об’єктах, де зберігаються або виявлені культурні цінності;
набуло подальшого розвитку визначення форм діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини залежно від специфіки сфери її охорони, зокрема доведено вважати адміністративним договором – договір між ДСО при МВС України з музеями та іншими об’єктами культури;
пропозиції щодо створення окремого розділу у КУпАП, який би містив відповідальність за порушення у сфері охорони пам’яток та повністю відповідав положенням про адміністративну відповідальність Закону України «Про охорону культурної спадщини»;

характеристика міжнародного співробітництва ОВС України у сфері захисту культурної спадщини; наведено пропозицію створити банк даних зарубіжних спеціалістів у сфері культурної спадщини та передбачити порядок проведення мистецтвознавчих досліджень закордонними фахівцями.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони становлять як науково-теоретичну, так і практичну цінність:

у науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки проблем здійснення діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини, а також взаємодії правоохоронних органів у сфері захисту культурного надбання;
у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано ряд пропозицій щодо удосконалення законодавства, зокрема прийняття «Інструкції про взаємодію правоохоронних органів України в розкритті та розслідуванні злочинів, пов’язаних із посяганням на культурні цінності», а також внесення змін та доповнень до «Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та майна органами дізнання, досудового слідства і суду»;
у правозастосовчій сфері використання одержаних результатів дозволить удосконалити роботу ОВС України з питань захисту культурної спадщини, покращити їх взаємодію з іншими правоохоронними органами та суб’єктами обігу та охорони культурної спадщини;
у навчальному процесі матеріали дисертації доцільно використовувати при підготовці підручників та посібників із дисциплін «Адміністративне право», «Правова охорона культурної спадщини».

Особистий внесок здобувача. Усі сформульовані в дисертації положення та висновки обґрунтовані на базі особистих теоретичних та практичних досліджень автора. У співавторстві з О.М. Бандуркою опубліковано статтю «Особливості розслідування злочинів, які посягають на нерухому культурну спадщину України», особистий внесок здобувача – 80 відсотків. У дисертації ідеї та розробки, які належать іншим авторам, не використовувались.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки дисертаційного дослідження були оприлюднені дисертантом на науково-практичних конференціях: «Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю» (Харків, 2003), «Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених» (Харків, 2005), «Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління» (Харків, 2005), «Питання реформування кримінального судочинства» (Донецьк, 2005), «Захист прав людини: національний та міжнародний досвід» (Дніпропетровськ, 2005), «Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених» (Харків, 2006), «Правові механізми запобігання та подолання соціальних конфліктів» (Севастополь, 2006), а також на засіданнях кафедри адміністративної діяльності ОВС України Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення та результати дисертації опубліковано у семи статтях у фахових наукових журналах та збірниках наукових праць, у шести тезах доповідей на науково-практичних конференціях, а також у науковому виданні «Діяльність ЮНЕСКО у сфері збереження культурної спадщини: правові аспекти».

РОЗДІЛ 1

ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

1.1. Поняття культурної спадщини за міжнародним та українським законодавством

Конституція України у ст.54 зазначає, що культурна спадщина охороняється законом [124]. Прийнятий у 2000 р. Закон України “Про охорону культурної спадщини” визначає поняття та правовий режим культурної спадщини [70]. У нині діючих Цивільному, Кримінальному кодексах та Кодексі України про адміністративні правопорушення вживається термін “пам’ятки історії та культури”, який не є тотожним терміну “культурна спадщина”. Це поняття відповідало Закону УРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” 1978 р.[78] та стосувалось як рухомих, так і нерухомих об’єктів, але цей закон втратив чинність. З прийняттям нового Закону України “Про охорону культурної спадщини” у 2000 р. поняття “пам’ятки історії та культури” було замінено на поняття “об’єкти культурної спадщини”, під якими розуміються лише нерухомі об’єкти.

Така ситуація породжує неоднозначність тлумачення при правозастосуванні нормативних актів, а саме у діяльності підрозділів ОВС України, які викривають та розслідують правопорушення, пов’язані із посяганням на культурну спадщину.

Ускладнює ситуацію і те, що поняття “культурна спадщина” не має єдиного розуміння у нормативно-правових актах, в науковій та спеціальній літературі, у відомчих документах. Проблеми визначення поняття культурної спадщини досліджували вітчизняні науковці – В.І. Акуленко [6-10], І.П.Магазинщикова [135], С. А. Чукут [286]. Серед зарубіжних дослідників на це питання звертали увагу Є.Александров [11], М.М. Богуславський [26-28], І.Е.Мартиненко [156-157], О.П. Сергеєв [249], Ю.О. Венедін [34, 137], М.Є.Кулешова [137], Л.Н. Галенська [39], Л.І. Душкіна [264], В.Г. Горбачов, В.Г. Растопчин, В.Н. Тищенко [45], В.Л. Базанов [17], Н.В. Михайлова [167] та інші.

Перед тим, як дослідити визначення поняття культурної спадщини за міжнародним та українським законодавством, слід звернути увагу на деякі наукові концепції, які презентують важливі аспекти розуміння змісту культурної спадщини.

Концепція неподільності культурного надбання з природою, яка підтримана А.Н. Дьячковим, Ю.О. Венедіним, П.М. Шульгіним, М.Є.Кулешовою, передбачає єдиний підхід до збереження культурної спадщини та природного середовища [55, 34, 137]. Як вірно зазначає А.Н.Дьячков, сьогодні нерухомі об’єкти, які мають історичну, культурну та художню цінність, розглядаються у їх взаємозв’язках один з одним, з оточуючим середовищем, більш того, у їх просторових зв’язках. Тим самим зберігання культурної спадщини стає частиною глобальної проблеми охорони оточуючого середовища. Проблема місця нерухомих об’єктів історико-культурного значення у житті суспільства виникла порівняно недавно під впливом успіху наукових досліджень з екології, обумовлена визнанням пануючої ролі людини у біосфері, відповідальністю за її еволюцію та необхідністю враховувати такий фактор, як сприйняття людиною оточуючого середовища [55, с. 22]. Стрімкий розвиток міст, супроводжений зростанням міського населення, зміни у сільському житті, забруднення навколишнього середовища, монотонність міської забудови – все це породжує занепокоєність за майбутнє культурної спадщини.

Охорона історично створеного оточуючого середовища обумовлена зараз не тільки турботою про збереження історичних об’єктів в усіх взаємозв’язках, а також й прагненням захисту якості життя. Це є істотним доповненням концепції збереження культурної спадщини. Ця обставина в звісній мірі пояснює поширення за останній час руху за оновлення (ревіталізацію) історичних міст та селищ. Сам термін “оновлення” означає у даному випадку відродження життя історичних кварталів як невід’ємної частини сучасного полісу. При цьому охорона пам’яток є важливою складовою цього оновлення. Ревіталізація історичних міст та селищ чітко співвідноситься із завданням охорони навколишнього середовища [55, с. 29].

На нашу думку, ці засади мають вирішуватися в межах їх компетенції й органами внутрішніх справ, зокрема підрозділами боротьби з екологічними правопорушеннями спільно з органами охорони культурної спадщини, які аналізують екологічні фактори впливу на об’єкти культурної спадщини. Наприклад, забруднення повітряного басейну, що призводить до руйнування цегляної кладки, білого каменя, лепніни, пофарбованих шарів і т.п.; підтоплення міст, монастирських та садибних комплексів через підняття ґрунтових вод.

Наслідком концепції єдності культурного середовища та природного оточення було визначення культурного ландшафту, як одного з об’єктів спадщини. Російські вчені Ю.А. Венедін, М.Є.Кулешова пропонують розглядати культурний ландшафт як природно-культурний територіальний комплекс, сформований внаслідок еволюційної взаємодії природи та людини, її соціокультурної та господарської діяльності, і який складається з характерних сполучень природних та культурних компонентів, які знаходяться в сталому взаємозв’язку і взаємообумовленості [137, с. 16]. Таке визначення відображає прогресивний підхід до бачення культурної спадщини.

Інша концепція, підтримана юристами — міжнародниками, обґрунтовує культурну спадщину як частину загальної спадщини людства. Основними ідеями концепції загальної спадщини людства є непоширення національного суверенітету на об’єкти загальної спадщини, використання їх на благо всього людства, врахування інтересів всього міжнародного товариства при їх експлуатації. Як зазначає О.І. Мельничук, до об’єктів загальної спадщини людства відносять Місяць (та інші небесні тіла) та Міжнародний район морського дна. Відкрите море, відкритий космос, Антарктика також визнаються об’єктами загальної спадщини людства. Але ж не існує нормативного визначення поняття загальної спадщини як правової категорії. Поняття загальної спадщини перебуває в стадії “визначення через перерахування”, а саме через перелічення самих об’єктів та їх ознак, які складають обсяг поняття загальної спадщини [163, с. 95].

На наш погляд, до загальної спадщини людства слід віднести об’єкти культурної спадщини, внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. До цього Списку включено Софійський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерську лавру у м. Києві, історичний центр м. Львова, а також чотири геодезичні пункти, що знаходяться на території Хмельницької та Одеської областей, як складові транскордонної геодезичної номінації “Дуга Струве” [94].

Згідно із Конвенцією ЮНЕСКО «Про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини» від 16 листопада 1972 р. під “культурною спадщиною” розуміються:

А) пам’ятки: твори архітектури, монументальної скульптури й живопису, елементи та структури археологічного характеру, написи, печери та групи елементів, які мають видатну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки;

Б) ансамблі: групи ізольованих чи об’єднаних будівель, архітектура, єдність чи зв’язок з пейзажем яких є видатною універсальною цінністю з точки зору історії, мистецтва чи науки;

В) визначні місця: твори людини або спільні витвори людини й природи, а також зони, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології [122, с.295].

Як основний критерій віднесення культурних об’єктів до охоронних категорій у Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини від 16 листопада 1972 р. прийнятий критерій “видатна універсальна цінність”. Але що розуміється під цим критерієм, у Конвенції не пояснюється. У якійсь мірі тлумаченню критерію “видатна універсальна цінність” може сприяти вказівка у преамбулі Конвенції та те, що мова йде про збереження “унікальних та незамінних цінностей незалежно від того, якому роду вони належать”. Питання віднесення цінностей до цих категорій входить у компетенцію держав — участниць. Згідно із ст. 3, “кожній державі – стороні цієї Конвенції належить визначити й розмежувати різні цінності, що перебувають на її території…”[122, с.295]. Таким чином, у Конвенції підкреслюється роль та значення держав-участниць як у визначенні охоронних цінностей, так і в організації їх охорони.

Розглядаючи поняття “культурна спадщина”, яке міститься у Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., слід погодитись із думкою М.М. Богуславського, який звертає увагу на визначення цього ж поняття у Рекомендації ЮНЕСКО про охорону на національному рівні культурної та природної спадщини 1972 р. [27, с.176]. Фактично Рекомендація відтворює те саме визначення. У ній також йдеться про три категорії об’єктів (пам’ятки, ансамблі, визначні місця). Але у Рекомендації не міститься вказівка на критерій “видатна універсальна цінність”. З цього можна зробити висновок, що Рекомендація має на увазі більш широке та необмежене коло об’єктів, які складають культурну спадщину кожної держави.

Поряд із загальним визначенням “культурна спадщина” в окремих документах ЮНЕСКО застосовується поняття “культурні цінності”. І це поняття, згідно із міжнародним правом, має більш універсальний характер. За своїм значенням воно не є тотожним із поняттям “культурна спадщина”. Так, у Рекомендації ЮНЕСКО про збереження культурних цінностей, яким загрожує небезпека внаслідок проведення громадських чи суспільних робіт 1968 р. [183], під культурними цінностями розуміються як рухомості, так і нерухомості. До нерухомих об’єктів віднесені місцевості археологічного, історичного чи наукового значення, споруди чи інші об’єкти, як релігійні, так і світські, які становлять історичну, наукову, художню або архітектурну цілісність, архітектурні ансамблі, історичні квартали в містах чи селищах. До рухомостей віднесені цінності, які перебувають у нерухомих об’єктах або здобуті у них, а також цінності, приховані у землі, які можуть бути виявлені у місцях, що мають археологічне та історичне значення, чи в інших місцях.

До недоліків даного визначення можна віднести жорстку прив’язку поняття рухомих культурних цінностей до поняття нерухомих культурних цінностей, яка не враховує, що перші можуть існувати і поза усіляким зв’язком з іншими.

Слід зазначити, що при вживанні терміну “культурне надбання” а ні у Конвенції про охорону всесвітньої природної та культурної спадщини 1972 р., а ні у відповідних рекомендаціях не виділена категорія “рухомості”. Безпосередньо із тексту Конвенції 1972 р. можна зробити висновок, що поняття “культурна спадщина”, а тим самим і сама Конвенція на рухомі культурні цінності не поширюється.

Поняття “рухомі культурні цінності” у широкому розумінні цього терміну, без зв‘язку із нерухомостями, вживається у Конвенції ЮНЕСКО 1970 р. «Про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному вивезенню та передачі права власності на культурні цінності», у Рекомендації ЮНЕСКО «Про охорону рухомих культурних цінностей» 1978 р. [183], а також у Гаагській Конвенції 1954 р. «Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту» [136, с.269].

Відповідно до Гаазької Конвенції 1954 р. «Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту» культурними цінностями вважаються незалежно від їхнього походження і власника:

цінності, рухомі чи нерухомі, котрі мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, такі як пам’ятники архітектури чи мистецтва, історії, релігійні або світські, археологічні місця розташування, архітектурні ансамблі, що представляють історичний чи художній інтерес, твори мистецтва, рукопис, книги, інші предмети художнього, історичного або археологічного значення, а також наукові колекції чи важливі колекції книг, архівних матеріалів та репродукцій цінностей, зазначених вище;
будинки, головним і дійсним призначенням яких є збереження чи експонування рухомих культурних цінностей, зазначених у пункті 1, такі як музеї, великі бібліотеки, сховища архівів, а також укриття, призначені для збереження у випадку збройного конфлікту рухомих культурних цінностей, зазначених у пункті 1;
центри, у яких зберігається значна кількість культурних цінностей, зазначених у пунктах 1 і 2, так звані “центри зосередження культурних цінностей”[120].

На нашу думку, це поняття більш досконале, ніж закріплене у Конвенції «Про охорону всесвітньої природної та культурної спадщини» 1972 р. Його визначенню відповідає бачення культурної спадщини вітчизняною вченою С.Чукут, яка відмічає, що культурна спадщина – це сукупність як первинних, так і вторинних засобів спадкоємності, тобто продукти творчості особистості чи групи людей (творчої меншості), котрі несуть у собі відбиток її оригінальності, неповторності та є проявом її внутрішнього світу, а також різноманітні державні та соціальні інститути, які забезпечують спілкування між людиною (споживачем) та творінням (первинним засобом) і розраховані на масовий вплив [286].

Конвенція 1970 р. «Про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності» [121] деталізує визначення рухомих культурних цінностей, і передбачає такі категорії:

рідкісні колекції та зразки флори і фауни, мінералогії, анатомії та предмети, що становлять інтерес для палеонтології;
цінності, що стосуються історії, включаючи історією науки і техніки, історією воєн і суспільств, а також пов’язані з життям національних діячів, митців та з великими національними подіями;
археологічні знахідки (зокрема звичайні й таємні) та археологічні відкриття;
складові частини розчленованих художніх та історичних пам’яток, археологічних місць;
старовинні предмети більш ніж 100-літньої давнини, такі як написи, чеканні монети й печатки;
етнологічні матеріали;
художні цінності, такі як:

а) полотна, картини й малюнки цілком ручної роботи на будь-якій основі та з будь-яких матеріалів (за винятком креслень і промислових виробів, прикрашених від руки);

б) оригінальні вироби скульптурного мистецтва з будь-яких матеріалів;

в) оригінальні гравюри, естампи й літографії;

г) оригінальні художні підбірки й монтажі з будь-яких матеріалів;

рідкісні рукописи та інкунабули, старовинні книги, документи і видання, що становлять особливий інтерес (історичний, художній, науковий, літературний тощо) окремо і в колекціях;
поштові марки, податкові та аналогічні їм марки окремо і в колекціях;
архіви, включаючи фоно-, фото- і кіноархіви;
меблі більш ніж 100-літньої давнини та старовинні музичні інструменти.

Вітчизняні вчені В.Акуленко, І.Магазинщикова, М.Моздир, О.Тарасенко [135] зазначають, що поняття культурні цінності та культурна спадщина у згаданих Конвенціях ЮНЕСКО, при всій їх близькості за змістом, усе ж не є тотожними. Термін культурні цінності є більш загальним поняттям, оскільки воно, згідно з Конвенцією 1954 р., охоплює весь комплекс пам’яток – як рухомих, так і нерухомих, тоді як поняття культурна спадщина, за Конвенцією 1972 р., переважно стосується нерухомих об’єктів [122]. Але, на нашу думку, поняття культурної спадщини має містити як рухомі, так і нерухомі об’єкти.

Верховна Рада України, прийнявши в 2000 році новий Закон України “Про охорону культурної спадщини” у відповідності із положеннями міжнародних конвенцій, зовсім не врахувала надбання попереднього національного закону.

З прийняттям Закону України “Про охорону культурної спадщини” традиційне для нашого законодавства поняття “пам’ятки історії і культури” було замінено новим терміном “культурна спадщина”[70].

У Законі УРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” від 13 липня 1978 року, який діяв раніше, під пам’ятками історії та культури розумілися споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність [78].

Законом України “Про охорону культурної спадщини” до її об’єктів включені місця, споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов’язані з ними території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Визначення поняття культурної спадщини у Законі України “Про охорону культурної спадщини” повністю відповідає Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. Але ж, вважаємо, повторює ті ж самі помилки, тобто закріплює охорону тільки нерухомих культурних цінностей [103].

Новий закон не урахував важливих положень попереднього закону щодо віднесення до об’єктів культурної спадщини предметів, які пов’язані із розвитком суспільства і становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність. Новий закон був доповнений та деталізований визначенням нових об’єктів культурної спадщини (комплекси, ансамблі, визначні місця), була приведена класифікація за видами об’єктів культурної спадщини (археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садового, паркового мистецтва, ландшафтні, об’єкти науки і техніки). Але ж про предмети культурної спадщини, як об’єкти матеріальної і духовної культури, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, художнього погляду та зберегли свою автентичність, новий закон згадує лише у зв’язку із нерухомостями.

Лише у Законі України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 р. [75] ми можемо знайти перелік предметів, у розумінні культурних цінностей, об’єктів матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. Ними є: оригінальні, художні твори живопису, графіки та скульптури, художні монтажі з будь-яких матеріалів, твори декоративно-прикладного мистецтва і традиційного народного мистецтва; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок; старовинні книги, манускрипти, стародруки, архівні документи; унікальні та рідкісні музичні інструменти; різноманітні види зброї, що мають художню, історичну та наукову цінність; поштові марки; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування.

На наш погляд такий загальний підхід до визначення культурної спадщини, у якому її поняття стосується лише нерухомих об’єктів, не може бути вірним. Поняття культурної спадщини має бути розширене і віддзеркалювати не тільки сукупність цінностей, які ідентифікують українську націю, але і культурний зв’язок між генераціями.

Культурна спадщина містить у собі культурні цінності, які передаються із покоління в покоління. Це і нерухомості, і рухомості, і нематеріальні твори людської діяльності. Спадщина передбачає зв’язок минулого, сучасного, майбутнього. Існування цього зв’язку обумовлює зміст спадщини, як явища безперервної передачі культурних цінностей. Окрім об’єкта передачі потрібно враховувати ще універсальну цінність цих об’єктів, яку визнають наступні генерації. Спадщина – це свідомий процес між поколіннями, який накопичує матеріальні та духовні культурні цінності, де наступна епоха приймає те краще, що існувало до неї. Тому поняття культурної спадщини об’ємніше за поняття культурних цінностей. Самі ж по собі культурні цінності — це об’єкти, які задовольняють духовні та естетичні вимоги, та разом з тим художньо і науково значущі для людини на якомусь визначеному етапі історії. Вони відображають ідеологію замовника і того суспільного ладу, до якого ці замовники належать, а також являють собою свідоцтво технологічного розвитку. Якщо зникає потреба в існуванні культурного об’єкта для епохи, безповоротно зникає і сам об’єкт. Тому у процесі спадкоємності беруть участь тільки універсальні культурні цінності, які для декількох генерацій являють цінність з точки зору естетики, науки та історії. Не усі культурні цінності можуть бути спадщиною, але ж всякий культурний спадок складається із культурних цінностей.

Так, В.Л. Базанов, розглядаючи поняття “культурна спадщина”, підкреслює існуючий у ньому історичний зв’язок нового та давнього, часову спадковість [17]. Такої ж точки зору тримаються і вчені Центру безпеки культурних цінностей Міністерства культури Російської Федерації Л.Душкіна, С.Гуцало, Л.Песковська, Н. Прінцев, К.Штикова, які визначають поняття культурної спадщини як пам’ятки історії та культури, історико-культурні території і об’єкти, вагомі для збереження і розвитку самобутності народів, їх внеску у світову цивілізацію. При цьому під пам’ятками історії та культури розуміються твори матеріальної і духовної творчості, втілені у рухомі і нерухомі матеріальні об’єкти, які є унікальними, незамінним результатом і свідоцтвом історичного розвитку народів, особистостей і держави, а також які мають суспільно-вагому універсальну культурну цінність [264].

У підтримку цього слід навести думку О.П. Сергеєва про поняття “культурні цінності” як правову категорію. Він зазначає, що правове поняття “культурні цінності” обіймає лише матеріальні об’єкти (речі, майно) [249].

Не можна обійти увагою також позицію Н. Михайлової, яка стверджує, що історико-культурна спадщина – це створені природою та людиною матеріальні та духовні цінності, які зберігаються і передаються із покоління в покоління, а також визнані суспільством та державою необхідними поза залежністю від часу, простору і форм власності для підтримання вітчизняної культури та духовного вдосконалення народу [167].

Отже, культурна спадщина — це сукупність культурних цінностей. Як вірно відмічає Е.Александров, вони містять у собі усю духовну культуру людства, у тому числі мистецтво, науку, освіту та організацію культурної діяльності з усіма її творчими досягненнями (витворами), інститутами, організаціями. Сюди не можна віднести матеріальну культуру, яка не є продуктом і виразом духовної діяльності. Існуюче міжнародне право захищає лише частину культурних об’єктів, міжнародне право майбутнього буде охороняти усі чи майже усі культурні об’єкти. Розвиток культури, розвиток людства і всесвіту у цілому безперервно збільшує кількість культурних цінностей. З’являються нові категорії культурних об’єктів [11]. Наприклад, об’єкти підводної культурної спадщини чи нематеріальної культурної спадщини, яка включає такі об’єкти, як фольклор та традиції усної творчості, вистави, ритуали та свята, навики та звичаї, пов’язані із природою та навколишнім середовищем. Слід зазначити, у майбутньому поняття спадщини буде розширено категорією “підземна спадщина”, яка буде містити такі об’єкти як підземні ходи, галереї, катакомби, печери. Також у майбутньому подальшого розвитку дістане охорона об’єктів комп’ютерної та програмної спадщини.

Як бачимо, недосконалість диспозиції Закону України “Про охорону культурної спадщини” породжує невідповідність існуючих підзаконних актів. Так, Положення про Державний реєстр національного культурного надбання, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. №466 [212, c.106], не узгоджене із новим законом, тому що до Державного реєстру заносяться не тільки пам’ятки історії, археології, містобудування і архітектури, але також пам’ятки мистецтва і документальні пам’ятки, тобто предмети. Закон України “Про охорону культурної спадщини” не враховує цінність предметів, пов’язаних з найважливішими історичними подіями в житті українського народу, археологічних знахідок, творів образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва, документів, які мають національну цінність.

Доцільно ст. 1 Закону України “Про охорону культурної спадщини” доповнити новим визначенням об’єкта культурної спадщини, а саме: це природні, природно-антропогенні або створені людиною рухомі і нерухомі об’єкти, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність: споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов’язані із ними території чи території під водою, визначні місця, об’єкти науки і техніки, а також предмети та документи.

Ст. 2 Закону теж потребує деталізації щодо типів об’єктів культурної спадщини, яку слід викласти у такій редакції:

споруди (витвори) – твори архітектури та інженерного мистецтва разом з природними чи створеними людиною елементами, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об’єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;
комплекси (ансамблі) – топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою споруд різного призначення, що відзначаються своєю архітектурою та органічним зв’язком із ландшафтом;
визначні місця – топографічні визначені зони або ландшафти, природні, проридно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду;
предмети, пов’язані з історичними подіями, історією воєн та розвитком суспільства і держави, історією науки і культури, а також такі, що стосуються життя та діяльності видатних діячів держави, політичних партій, громадських і релігійних організацій, які знаходяться у власності держави, об’єдань громадян, релігійних організацій та приватних осіб;
документи та видання, які становлять історичну, художню, наукову та літературну цінність.

За видами об’єкти культурної спадщини поділяються на:

археологічні – городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскальні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою, археологічні знахідки (зокрема звичайні й таємні) та археологічні відкриття, пов’язані із переліченими об’єктами, а також складові частини розчленованих археологічних місць;
історичні – будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, а також предмети, пов’язані із важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;
монументального мистецтва – твори образотворчого мистецтва, як самостійні (окремі), так і ті, що пов’язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам’ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями), а також їх складові частини та фрагменти;
архітектури та містобудування – історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови, окремі архітектурні споруди, а також пов’язані із ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва, їх складові частини та фрагменти;
садово-паркового мистецтва – поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами;
ландшафтні – природні території, які мають історичну цінність;
об’єкти науки і техніки – унікальні промислові, виробничі, науково-виробничі, інженерні, інженерно-транспортні, видобувні об’єкти, що визначають рівень розвитку науки і техніки певної епохи, певних наукових напрямків або промислових галузей;
художні – оригінальні твори живопису, графіки та скульптури, а саме: полотна, картини й малюнки цілком ручної роботи на будь-якій основі та з будь-яких матеріалів (за винятком креслень і промислових виробів, прикрашених від руки), оригінальні вироби скульптурного мистецтва, оригінальні гравюри, естампи, літографії, оригінальні художні підбірки й монтажі з будь-яких матеріалів, твори декоративно-прикладного і традиційного народного мистецтва;
документальні – унікальні акти державності, архівні документи, кіно-, фото-, фонодокументи, рідкісні рукописи і видання, манускрипти, інкунабули, стародруки;
предмети музейного значення, а також унікальні і рідкісні предмети колекціонування, а саме музичні інструменти, монети, ордени, медалі, печатки, поштові марки, різноманітні види зброї та ін.

Таким чином, доповнення Закону України “Про охорону культурної спадщини” буде сприяти формуванню Державного реєстру національного культурного надбання.

Поряд із поняттям “культурна спадщина” та “культурні цінності” в українському національному законодавстві широко застосовуються такі терміни, як “пам’ятки історії та культури”, “скарб” та “антикварні речі”.

Поняття “пам’ятки історії та культури” застосовується у ст.92 Кодексу України про адміністративні правопорушення [113] та у ст.298 Кримінального кодексу України [129]. Це поняття відповідає Закону УРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” 1978 р. та стосується як рухомостей, так і нерухомостей. Але ж цей закон нині втратив чинність. З прийняттям нового Закону України “Про охорону культурної спадщини” поняття “пам’яток історії та культури” було замінено “об’єктами культурної спадщини”, під якими розуміються лише нерухомі об’єкти. Отже, враховуючи це, доцільно було змінити поняття “пам’ятки історії та культури” на “об’єкти культурної спадщини” у згаданих законах.

Термін “антикварні речі” застосовується у нашій країні як самостійно, так і поряд із “культурними цінностями”. Це приводить до нагальної вимоги встановити їх взаємне співвідношення та ступінь взаємозамінності. Під “антикварним” розуміється: 1) старовинний та цінний; 2) пов'язаний із старовинними й цінними предметами [264].

У п.1.2 Правил торгівлі антикварними речами, затверджених Наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства культури і мистецтв України від 29 грудня 2001 р. №322/795 [226], надано таке визначення антикварних речей: «Під антикварними речами розуміються культурні цінності як об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, підлягають збереженню, відтворенню та охороні і створені понад 50 років тому, перелічені далі у даному нормативному акті категорії предметів».

Наведені риси свідчать про переважне значення ознаки старовини над ознаками унікальності та художньої цінності при віднесенні предмета до категорії антикваріату. Отже, до антикваріату не можна віднести предмети природного походження, а також предмети сучасного виготовлення, які мають значну художню цінність. Як вірно відмічають С.А. Приданов та С.П. Щерба, при усій нестабільності інтервалу часу, який дозволяє віднести будь-який предмет до антикваріату (30;50;100 років), іншого такого простого та точного критерію немає. Тому можна зробити висновок, що антикварні речі співвідносяться із культурними цінностями як частина з цілим, тобто антикварні речі – це частина культурних цінностей, які створені людиною та мають вік більше 50 років [230, c.36].

Поняття “скарб” зустрічається у ст. 193 Кримінального кодексу України [129] та у ст. 343 Цивільного кодексу України [282] , але визначення поняття «скарб» дається тільки у Цивільному кодексі України. Отже, скарб – це закопані в землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом утратив на них право власності. Скарбом може бути не будь-яке приховане майно, а тільки гроші (золоті, срібні монети, українська та іноземна валюта) і цінні предмети (коштовне каміння, перли, дорогоцінні метали в зливках, виробах і ломі, антикваріат тощо). На відміну від знахідки, коли річ вибуває із володіння власника або іншої уповноваженої особи поза їхньою волею, скарбом можна вважати лише з наміром приховані речі (цінності). Не можуть уважатися скарбом навмисно приховані речі (цінності), власник яких відомий і не втратив на них право (ст.337 ЦК України). Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні (земельна ділянка, будівля та ін.), що належить за правом власності іншій особі, особа, яка виявила його, і власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. У разі виявлення скарбу з речами, що є пам’ятками історії та культури, вони мають бути передані у власність держави. Як відмічає В.І.Акуленко, перелік таких речей у законі не встановлено. Якщо з цього приводу виникає спір, його вирішують судовим порядком на підставі наукової експертизи [6, c.53]. Та як вже зазначалось, поняття “пам’ятка історії та культури” не відповідає новому законодавству України, тому у Цивільному кодексі воно має бути замінено поняттям “об’єкти культурної спадщини”, у розумінні рухомих об’єктів культурної спадщини.

Задля того, щоб українська держава не втрачала з кожним роком рідкісних та унікальних предметів, які становлять культурну спадщину, необхідно доповнити поняття культурної спадщини у діючому Законі України “Про охорону культурної спадщини” новими об’єктами спадщини, тобто включити рухомі предмети, які становлять історичну, наукову, художню цінність для суспільства, до списку об’єктів культурної спадщини. Таким чином, закон буде відповідати міжнародним стандартам у сфері захисту культурних цінностей та будуть збережені здобутки попереднього національного права у сфері захисту пам’яток історії та культури. Також вважаємо за необхідне привести у відповідність норми Кримінального, Цивільного кодексів та Кодексу України про адміністративні правопорушення до Закону України “Про охорону культурної спадщини”, а саме замінити термін “пам’ятки історії та культури” на термін “об’єкти культурної спадщини”.

Приведення у відповідність понятійного апарату позитивно вплине на діяльність ОВС України по розкриттю та розслідуванню правопорушень, які посягають на культурну спадщину.

Надалі у дисертаційному дослідженні під культурною спадщиною будуть розумітися як нерухомі, так й рухомі об’єкти, які становлять цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, наукового чи художнього погляду.

1.2. Правові основи діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини

Завдання ОВС України щодо захисту культурної спадщини визначені нормативно-правовими актами України. А саме ОВС України під час роботи по попередженню правопорушень проти спадщини, по розкриттю та розслідуванню правопорушень, які пов’язані із посяганнями на культурну спадщину, керуються Конституцією України, Основами законодавства про культуру, Законом України «Про міліцію», КУпАП, КК та КПК України, а також законами, які визначають систему охорони культурної спадщини в державі та компетенцію державних органів влади, органів охорони культурного надбання тощо. Діяльність останніх за умов поставленої мети захисту культурної спадщини важлива у ракурсі взаємодії з ОВС України.

Перед органами внутрішніх справ України під час роботи по попередженню, виявленню, розкриттю та розслідуванню правопорушень, пов’язаних із посяганнями на культурну спадщину, постає питання щодо відомчого управління визначеного об’єкта культурної спадщини. Органи охорони культурної спадщини на запити ОВС України надають необхідну інформацію щодо перебування на обліку будь-якої культурної пам’ятки та її характеристики. Залежно від особливостей об’єкти культурного надбання підпорядковані різним державним органам охорони культурної спадщини України.

У ракурсі дисертаційного дослідження огляд державної системи управління органами охорони культурної спадщини України є актуальним у зв’язку із створенням ефективної моделі їх взаємодії із ОВС України, діяльність яких пов’язана із захистом культурної спадщини. Робота ОВС України щодо захисту спадщини, ускладнена дуалізмом системи управління об’єктами спадщини, є предметом наукового розгляду у цьому підрозділі.

Загальні питання державного управління культурою раніше були розглянуті у наукових працях В.В.Зуй [5, с.428-443], О.В. Щемельової [293], Г.В. Овсієнко – Миронової [185]. Проблемам державного управління у сфері охорони та використання об’єктів культурної спадщини (пам’яток історії та культури) присвятили свої роботи В.Я. Настюк [177], В.І. Акуленко [9,10], В.Борисов [33], Т.В. Курило [141], Л. Танюк [263], О. Рашівський [235], О.Титова [267], О.Сергеєв [248], Д. Чобіт [284], Ю. Богуцький [29], В. Бойко [30], Н.І.Мінаєва [173].

Відповідно до ст. 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами [124]. Згідно із ст. 66 Конституції України кожен забов’язаний не заподіювати шкоду культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Конституція України вказує на те, що "Органи … виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України" (ч.2 ст.6 Конституції України), а також "Органи державної влади …, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (ч.2 ст.19 Конституції України). Зобов'язаннями (ч.2 ст.19) та заборонами (діяти тільки так, як передбачено законом — ч.2 ст.6) встановлений імперативний метод правового регулювання діяльності органів виконавчої влади [124].

Основи законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. у ст.14 передбачають, що держава в особі її органів влади і управління дбає про збереження і використання культурних цінностей, що знаходяться на території України чи за її межами; забезпечує охорону пам’яток історії та культури України, захист історичного середовища, схоронність музейного, бібліотечного і архівного фондів; сприяє розвитку мережі державних, громадських і приватних музеїв, бібліотек, формуванню їх фондів; створює умови для збереження і розвитку народної культури, сприяє відродженню осередків традиційної народної творчості, художніх промислів і ремесел, створенню музеїв народної творчості та побуту, гарантує вільний доступ до пам’яток історії та культури, музейних бібліотечних і архівних фондів, обмеження такого доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; забезпечує окремим соціальним групам громадян (дітям дошкільного віку, учням, студентам, пенсіонерам та інвалідам) доступ до культурних цінностей на пільгових умовах.

У ст.22 Основ законодавства України про культуру зазначено, що Верховна Рада України визначає політику держави у сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури. Комітет Верховної Ради з питань духовності і культури розглядає проблемні питання законодавчого забезпечення охорони культурної спадщини. Вищі органи виконавчої влади та державного управління забезпечують реалізацію політики держави у сфері культури [191].

Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. визначає стратегічну мету ОВС України, а саме забезпечення громадського порядку на території України. Відповідно до ст.2 зазначеного Закону основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення, охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення та розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні накладених на них обов’язків [65]. Кожне з перелічених завдань деталізують підзаконні акти, які визначають діяльність структурних підрозділів ОВС, але це буде розглянуто детальніше при розкритті сутності напрямків діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини у розділі 2 дисертаційного дослідження. У своїй діяльності всі структурні підрозділи ОВС України керуються нормами матеріального права, які встановлюють відповідальність за правопорушення.

Стосовно сфери захисту культурної спадщини це положення КУпАП та КК України. А саме: адміністративна відповідальність за порушення правил охорони та використання пам’яток історії і культури встановлена ст.92 КУпАП, а порушення законодавства про Національний архівний фонд – ст.92-1. Згідно із зазначеним кодексом працівники ОВС України мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення. Ст.222 КУпАП чітко визначає перелік адміністративних проступків, справи по яких розглядають посадові особи міліції, але справи за ст.92, 92-1 не віднесені до компетенції міліції. Таким чином, міліція має право передавати матеріали про адміністративні правопорушення до органів, які уповноважені розглядати справи за ст.92, 92’відповідно до положень ст.218 КУпАП.

КК України передбачає низку статей за злочини, які посягають на нерухому культурну спадщину та предмети культурного надбання, а саме:

ст.193 КК України “Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї”, якщо це майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, а також скарбу;
ст. 201 КК України “Контрабанда”, тобто незаконне переміщення історичних та культурних цінностей через митний кордон;
ст. 252 КК України “Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно заповідного фонду”;
ст.298 КК України “Нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури”.

Також до злочинів, які посягають на рухомі культурні цінності (антикваріат), можна віднести злочини, передбачені КК України: ст. 185 (крадіжка), ст.186 (грабіж), ст. 187 (розбій), ст. 189 (вимагання), ст. 190 (шахрайство), ст. 191 (привласнення, розтрата майна чи заволодіння ним шляхом зловживання службовим станом), ст. 198 (привласнення чи збут майна, свідомо здобутого злочинним шляхом), ст. 214 (порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння) [129].

Отже, згідно зі ст. 112 КПК України справи про злочини, передбачені ч.2-5 ст.185, ч.2-5 ст.186, ст.187, ст.189, ч.2-4 ст.190, ст. 198, ст. 214, ст.252, ст.298 КК України, досудове слідство провадиться слідчими органів внутрішніх справ [130].

Відповідальність адміністративну, кримінальну та майнову встановлює також Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р. [70]. Закон регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини, визначає державну систему охорони надбання та систему державних органів охорони спадщини, які, у разі необхідності, сприяють здійсненню завдань ОВС щодо захисту культурної спадщини. Закон розуміє під об’єктами спадщини лише нерухомості. Отже і зазначені у законі органи управління у сфері охорони культурної спадщини наділені повноваженнями лише по охороні її нерухомих об’єктів. На жаль, органи, які охороняють рухомі об’єкти культурного надбання, у названому законі не зазначені.

Слід підтримати думку В.І. Акуленка, який вважає, що потрібен нормативний, базовий документ, який би концептуально визначив систему і державний механізм правового регулювання у сфері охорони культурної спадщини. На думку В.І. Акуленка, ним міг би стати Закон України «Основи законодавства України про охорону культурної спадщини», який би стосувався як нерухомостей, так і рухомих (музейних) пам'яток [7].

Відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" державне управління в сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.

До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини, згідно із зазначеним законом ст.3, належать:

центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;
орган охорони культурної спадщини Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;
органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;
органи охорони культурної спадщини районних державних адміністрацій;
органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

На жаль, ця стаття закону не уточнює, які саме державні органи відносяться до спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини. Це є істотним недоліком. Слід зауважити, що у Законі УРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури”[78] зазначалось, що до спеціально уповноважених органів охорони пам’яток історії та культури в Українській РСР були віднесені Міністерство культури УРСР, Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах будівництва, Головне архівне управління при Раді Міністрів УРСР та їхні органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких законодавством СРСР і УРСР віднесено здійснення охорони і використання пам’яток історії та культури. Отже, у старому законі були чітко визначені спеціально уповноважені органи, а у нині діючому законі — досить абстрактна дефініція спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини.

Спеціально уповноважені органи у сфері охорони культурної спадщини визначені у інших нормативно-правових актах, а саме:

Міністерство культури і туризму – у законах України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 р.[75], “Про музеї і музейну справу” від 29 червня 1995 р.[66], “Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 27 січня 1995 р.[58], а також у Положенні про Міністерство культури і туризму України, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2006 р. № 1566 [208];
Міністерство регіонального розвитку та будівництва України – у Положенні про Міністерство регіонального розвитку та будівництва України, затвердженому Постановою Кабінета Міністрів України від 16 травня 2007 р.[220];
Державний комітет архівів України – у Законі України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” від 24 грудня 1993 р. [67], а також у Положенні про Державний Комітет архівів, затвердженому Указом Президента України від 22 березня 2000 р. [216];
Державний комітет України у справах національностей та релігій – у Положенні про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затвердженому Указом Президента України від 14 лютого 2007 р. № 201 [211].

Розглядаючи діяльність спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини, слід зазначити, що відповідно до Закону України “Про охорону культурної спадщини” [70] на території зони відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, та в умовах виникнення інших надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, управління охороною культурної спадщини здійснюється Адміністрацією зони та Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

На підставі Закону України “Про охорону культурної спадщини” на початку 2002 р. при Мінкультури створено новий орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини – Державну службу охорони культурної спадщини. Згідно із Положенням про державну службу охорони культурної спадщини, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2002 р., до її компетенції належить реалізація державної політики з питань охорони культурної спадщини, ведення Державного реєстру нерухомих пам’яток України, здійснення контролю за паспортизацією нерухомих об’єктів культурної спадщини, координація робіт з виявлення, дослідження та документування об’єктів культурної спадщини, встановлення режиму використання пам’яток національного значення, їхніх територій, зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць; надання дозволів на проведення робіт на пам’ятках національного значення, їхніх територій, зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць; здійснення функцій управління заповідниками, музеями-заповідниками, що перебувають у державній власності та ін.[218]. Державна служба охорони культурної спадщини відповідно до Указу Президента України від 20.03.2005 р. №680 “Про Міністерство культури і туризму України” реорганізується у Державну службу з питань національної культурної спадщини [94]. Слід зауважити, що повноваження Державної служби з питань національної культурної спадщини торкаються лише нерухомих об’єктів культурної спадщини.

Як вірно вважає народний депутат Л.Танюк, «законодавець на цей новостворений орган покладає великі надії, але робота по формуванню “вертикалі” державної системи органів охорони культурної спадщини провадиться надто повільно. Державна служба з питань національної культурної спадщини не отримала ще науково-дослідну, ремонтно-реставраційну, фінансово-майнову і кадрову бази, які необхідні для виконання функцій, покладених на неї законом» [263].

На думку Л.Танюка, мається на увазі не лише необхідність достатньої фінансової складової Кабінету Міністрів України, але і його позиція щодо потужної науково-дослідної та ремонтно — реставраційної бази Держбуду (нині Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України), яка має перейти до новоствореної служби. Зараз в Україні нерухома частина культурної спадщини перебуває в управлінні двох урядових структур, які часто дублюють покладені на них функції: пам’ятки археології, історії, монументального мистецтва – у підпорядкуванні Міністерства культури і туризму України, а пам’ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та історичні ландшафти – Міністерства регіонального розвитку та будівництва України [263].

Д. Чобіт відмічає, що така розпорошеність функцій організацій охорони культурної спадщини панує вже десятиріччя та іноді породжує курйозні ситуації. Прикладом може бути випадок ще наприкінці 80-х років із виявленням активістами Товариства охорони пам’яток у Львівській області унікального земляного валу з бастіонами XVII століття – залишка забудови так званого “ідеального міста”. Державні охоронці з управління архітектури твердили, що не можуть взяти на облік земляний вал, бо він не є пам’яткою архітектури, і рекомендували, щоб його взяло на облік управління культури, як пам’ятку археології. Але управління культури відповідало, що не може цього зробити, бо хронологічні рамки пам’яток археології обмежуються XIV століттям [284]. Як не прикро, але це не поодинокий випадок розрізненості управління у цій сфері.

Такий дуалізм управління нерухомою спадщиною ускладнюється ще й тим, що ведення обліку культових споруд здійснює Державний комітет України у справах національностей та релігій. Але майно культових споруд знаходиться у власності церков різних конфесій. Прикладом цього є ситуація із концертним органом Успенського собору м. Харкова, яка триває декілька років. Після передачі у 2004 році губернатором Харківської області Успенського собору до Української православної церкви Московського патріархату постало питання про перенесення концертного органа до іншого приміщення, тому що проведення православної служби не сумісне із проведенням концертів органної музики, до того ж орган є символом католицької віри. Але демонтування органа виявилося неможливим – він будувався під визначене приміщення Успенського собору, і перенесення унікальної пам’ятки означає її втрату [52].

Тут доречно навести думку Л.Танюка, який зазначає, що в умовах такого хаосу державної політики починають виникати альтернативні охоронні органи, які, не маючи на те жодних підстав, намагаються перебирати на себе функції владних структур. Особливо це стосується об’єктів археологічної спадщини. Так, існує ціла мережа науково-дослідних центрів Інституту археології НАН України як “Рятувальна археологічна служба”. Ці організації виключно громадські, в органах юстиції і статистики не зареєстровані, не виступають юридичною особою. Але вони перебирають на себе функції нестворених органів охорони культурної спадщини, санкціонують проведення археологічних досліджень за кваліфікаційними документами (відкритими листами) Інституту археології НАН України, без отримання встановленого законом дозволу на такі дослідження [263].

Згідно із Законом України «Про охорону археологічної спадщини» від 18.03.2004 р.до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини – Державної служби з питань національної культурної спадщини належить надання дозволів на право ведення будь-яких робіт, пов'язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини. Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання археологом вимог охорони археологічної спадщини та наявності у нього відкритого листа — кваліфікаційного документа, виданого Інститутом археології Національної академії наук України. Закон також визначає повноваження Інституту археології Національної академії наук України у сфері наукового дослідження археологічної спадщини. Інститут археології Національної академії наук України як державна археологічна наукова установа відповідно до законодавства України є єдиною науковою установою, яка видає кваліфікаційні документи (відкриті листи) на право проведення археологічних досліджень в межах усієї території України [77].

Отже, Л. Танюк мав на увазі незаконну діяльність по проведенню археологічних досліджень за наявністю відкритого листа, але без отриманого дозволу у спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади, тобто Державної служби з питань національної культурної спадщини. Цієї думки також дотримується В. Клочко, який відмічає, що Національна Академія Наук України намагається виконувати роль державних органів охорони культурної спадщини й монопольно тримає у своїх руках надання відкритих листів [109].

Складне становище із створенням та організацією роботи органів охорони культурної спадщини на регіональному рівні. Закон України “Про охорону культурної спадщини” визначає широке коло повноважень місцевих органів охорони культурної спадщини, але деякі фахівці вважають недосконалою таку систему органів. Так, С.В. Іванов зауважує, що “не створена жорстка виконавча вертикаль. Замість місцевих структур центрального органу охорони культурної спадщини передбачені відповідні структури державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. На підставі чиїх рішень про відчуження землі, про будівництво нищаться й руйнуються пам’ятки? Значною мірою на підставі рішень місцевих державних адміністрацій і місцевих рад та вказівок їхніх керівників. А Закон передбачає підпорядкування органів охорони культурної спадщини саме цим структурам і цим керівникам, в тому числі на районному й міському рівні, де залежність працівників від голів адміністрацій і виконкомів найбільша”. С.В. Іванов вважає, що на районному і міському рівні взагалі не повинні створюватись органи охорони культурної спадщини, або їх повноваження необхідно обмежити вирішенням питань виявлення, первинного обліку пам’яток, контролю за виконанням правил охорони їх власниками й користувачами, організацією ремонтно-реставраційних робіт. Питання погодження будь-яких дій і проектів, які можуть позначитись на об’єктах культурної спадщини, повинні бути зосереджені на обласному рівні. До речі, на місцях не вистачить і кадрів для кваліфікованого вирішення усіх питань, котрі віднесені до повноважень регіональних органів [84].

Не визначена ситуація із системою органів управління культурними цінностями, як рухомими об’єктами культурної спадщини. Сфера управління рухомостями належить до Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України при Міністерстві культури і туризму України та Державного комітету архівів України. На жаль, у складі Мінкультури немає департаменту чи управління у справах музеїв, метою яких була б реалізація державної політики щодо рухомих об’єктів культурної спадщини, охорона культурних цінностей, незалежно від форм власності.

Згідно із Законом України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 р.[75] спеціально уповноваженим державним органом контролю за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей є Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України при Міністерстві культури і туризму України. До компетенції Державної служби контролю віднесено проведення державної експертизи культурних цінностей, заявлених до вивезення, та при поверненні після тимчасового вивезення, прийняття рішення про можливість вивезення культурних цінностей, видання свідоцтва на право їх вивезення, здійснення реєстрації ввезених культурних цінностей та тих, що вивозяться, здійснення необхідних заходів для повернення викрадених, незаконно вивезених та евакуйованих і не повернутих культурних цінностей, а також заходів, спрямованих на виконання міжнародних забов’язань України з питань запобігання незаконному вивезенню, ввезенню та поверненню культурних цінностей [204, 205]. Правовими засадами діяльності Служби окрім зазначеного Закону є Положення про Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. №983[217]. Слід наголосити, що Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України у ході розшуку та повернення культурних цінностей взаємодіє із НЦБ Інтерполу в Україні та Департаментом карного розшуку МВС України. Взаємодія відбувається у формі взаємообміну інформацією щодо розшукуваних культурних цінностей на основі сумісного Наказу МВС України та Мінкультури “Про оперативний обмін інформацією щодо культурних цінностей, оголошених у національний та міжнародний розшук” від 10.08.2004 р. №517/885 [175].

Згідно із Законом України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” створюється Міжвідомча рада з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей, завданнями якої є координація роботи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо управління та здійснення контролю за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей [75]. Склад Міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей і положення про неї затверджуються Кабінетом Міністрів України. Міжвідомча рада з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей була утворена Постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 2001 р. №15 [224].

Слід відмітити, що у складі Мінкультури немає служби, яка б вирішувала музейні проблеми. Внаслідок такої політики держави стан охорони музейних закладів викликає занепокоєння. В державі діють майже 400 музеїв системи Мінкультури, 83 музеї Міноборони, 3500 музейних закладів Міносвіти, десятки музеїв інших відомств, громадських та приватних організацій [36]. В музеях і заповідниках України зберігається понад 11 мільйонів пам’яток [94]. Автор цього дисертаційного дослідження приєднується до ідеї В.В. Тригуба щодо необхідності створення у складі Мінкультури управління музеїв, яке б займалося розробкою, реалізацією державних програм підтримки музейних закладів різних форм власності [80]. На нашу думку, створення Управління музеями сприятиме розробці та реалізації нормативно-правових актів щодо формування недержавної частини Музейного фонду, належному обліку культурних цінностей держави.

Головною проблемою взаємодії ОВС України із зазначеними вище державними органами охорони культурної спадщини є відсутність належного обліку об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей. Згідно із Законом України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. працівник міліції має право отримувати безперешкодно та безкоштовно від підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, об’єднань та громадян на письмовий запит відомості, необхідні по справах, які знаходяться в провадженні міліції [65], тобто під час розкриття та розслідування правопорушень проти культурної спадщини працівники ОВС України збирають необхідну інформацію щодо перебування на обліку об’єкта культурної спадщини, його характеристик та цінності. За розглянутої нами проблеми дуалізму управління органами охорони спадщини інколи виникає складне питання, до якого саме органу направляти запит на отримання інформації про об’єкт спадщини. Але головною проблемою є те, що багато пам’яток не перебувають на обліку в жодному органі охорони культурної спадщини. Якщо з’ясовується, що пам’ятка не перебуває на обліку, у кримінальному чи адміністративному провадженні відмовляється за відсутністю складу правопорушення, оскільки – необхідним є встановлення збитків від правопорушення.

Прикладом є ситуація з викраденням двох кам’яних фігур, так званих «половецьких баб», які прикрашали в'їзд до садиби Наталіївка (с.Володимирівка Краснокутського району Харківської області). Оскільки кам’яні фігури на обліку не перебували, провадження по цій справі виявилося неможливим [97].

Відмовлено було також у порушенні кримінальної справи за фактом зникнення бюсту румунського поета Міхая Емінеску з постаменту біля будинку Одеського державного університету, оскільки зазначений бюст не перебував під охороною держави як пам’ятник історії та культури.

Згідно із чинним кримінальним законодавством злочином у сфері порушень правил охорони культурного надбання вважається умисне нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури (ст. 298 КК України) [129]. Розслідування кримінальної справи, порушеної за ст. 298 КК України, можливо лише, якщо пам’ятка паспортизована та перебуває на обліку державних органів охорони культурної спадщини.

Ст. 43 Закону України «Про охорону культурної спадщини” вказує на настання кримінальної відповідальності за самовільне відновлення земляних робіт чи їхнє продовження після виявлення знахідок археологічного характеру, незаконне проведення археологічних розкопок. Але у КК України зазначений склад злочину відсутній. Ст. 252 КК (умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду України) не передбачає кримінальну відповідальність за самовільне відновлення земляних робіт чи їхнє продовження після виявлення знахідок археологічного характеру, незаконне проведення археологічних розкопок. Така ситуація означає, що не поставлені на облік об’єкти спадщини та невиявлені органами охорони спадщини об’єкти будуть об’єктами пограбування без покарання.

Слід приєднатися до думки Н.І. Мінаєвої, яка зазначає: «Ситуація ускладнюється тим, що за умов неналежного фінансування сфери немає Державного реєстру пам’яток місцевого значення у більшості областей, облікової документації на них, що надає пам’ятці юридичного статусу. До облікової документації входять облікова картка, паспорт, коротка історична довідка, акт технічного стану, довідка про майнову цінність об’єкта» [173].

Органи охорони культурної спадщини також сприяють розслідуванню, надаючи, у випадках руйнування об’єкта культурної спадщини чи тримання його у незадовільному стані власником або уповноваженим ним органом, охоронний договір, який має складатися між органом охорони культурної спадщини та власником. Серед документації, яка надається органом охорони культурної спадщини і приєднується до кримінальної справи у разі руйнування чи псування об’єкта культурної спадщини внаслідок будівничих та реставраційних робіт, має бути договір на проведення таких робіт. У разі руйнування чи псування пам’ятки внаслідок непрофесійних дій археологів до кримінальної справи додаються копії “Відкритого листа”, наданого Інститутом археології НАН України, та “Дозволу” на проведення розкопок, наданого органом охорони культурної спадщини. Всі ці документи мають приєднуватись до кримінальної справи, порушеної за ст. 252, 298 КК України. Відсутність документів, що підтверджують статус об’єкта культурної спадщини, унеможливлює розслідування злочинного посягання.

Проблема ведення належного обліку стосується не лише об’єктів нерухомої спадщини, але й рухомостей. Приклад: серед складнощів розслідування факту пограбування Центрального державного історичного архіву м. Львова була неможливість ідентифікації архівних документів саме тому, що не всі документи, які зберігаються в архіві, зареєстровані.

Альтернативою вирішення цієї проблеми може бути внесення органом дізнання, слідчим ОВС України згідно зі ст. 23, 23-1 КПК України у відповідний державний орган охорони культурної спадщини подання про вжиття заходів для усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину проти культурної спадщини. Заходи мають бути спрямовані на вирішення питання щодо постановки на облік конкретного об’єкта спадщини. Згідно з ст. 23-1 КПК України не пізніш, як у місячний строк, по поданню має бути вжито необхідних заходів і про результати повідомлено особу, яка надіслала подання [130].

Сприятиме вирішенню окреслених вище питань охорони культурної спадщини формування Державного реєстру національного культурного надбання, поставка на облік нерухомої частини культурної спадщини та недержавної частини Музейного фонду, встановлення кримінальної відповідальності за незаконні розкопки та самовільне відновлення земляних робіт чи їхнє продовження після виявлення знахідок археологічного характеру, а також утворення у складі Мінкультури управління музеями.

Висновки до розділу 1

Чітке визначення поняття культурної спадщини, її об’єктів та органів державної охорони культурної спадщини впливає на ефективність роботи ОВС України щодо попередження, розкриття та розслідування правопорушень проти культурної спадщини.

Розглянувши міжнародне та національне законодавство щодо поняття культурної спадщини, наукові погляди вчених у сфері охорони культурної спадщини, пропонуємо:

Доповнити Закон України “Про охорону культурної спадщини” об’єктами рухомої культурної спадщини;
Внести зміни у Кримінальний кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення відповідно до Закону України “Про охорону культурної спадщини” – поняття “пам’ятки історії та культури” замінити “об’єктами культурної спадщини”;
Для прискорення формування Державного реєстру національного культурного надбання, Державного реєстру нерухомих об’єктів культурної спадщини згідно зі ст. 23, 23-1 КПК України внесення органом дізнання, слідчим ОВС України у відповідний державний орган охорони культурної спадщини подання про вжиття заходів для усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину проти спадщини. Заходи мають бути направлені на вирішення питання щодо поставлення на облік об’єкту культурної спадщини чи визначення його культурної цінності;
Створення у складі Мінкультури України управління музеями (Музейного департаменту).

РОЗДІЛ 2

СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОВС УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

2.1. Напрямки діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини

Оновлення соціальної та культурної політики держави потребує приведення організаційних та структурних засад функціонування органів державної влади у відповідність згідно з новими обставинами їхньої діяльності та розвитку. Зокрема євроінтеграційний розвиток України поряд з іншими умовами інтеграції вимагає створення належної системи охорони культурного надбання нації. ОВС України є одним із суб’єктів державної охорони культурної спадщини, тому актуальним є удосконалення їх напрямків діяльності і функціональної структури у відповідності зі станом європейського рівня охорони культурних цінностей. На жаль, у складі функціональної структури МВС України немає єдиної служби, діяльність якої була б пов’язана із боротьбою зі злочинами, що посягають на культурне надбання. Отже, у даному параграфі буде розглянуто питання про необхідність створення спеціальних підрозділів боротьби зі злочинами проти культурної спадщини у структурі МВС України.

Конституція України у ст.11, 54 [124] закріплює культурну (духовну) функцію держави [250, c. 52], яка забезпечує внутрішню політику держави, а саме: держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України; культурна спадщина охороняється законом; держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Культурна функція держави деталізується у функціях, тобто напрямках діяльності її органів. Міністерству внутрішніх справ України у системі центральних органів виконавчої влади відводиться важлива роль в питаннях реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення правопорядку. Перед нормативно — правовими актами ОВС України поставлені конкретні завдання захищати культурні права громадян, культурні цінності, незалежно від їх форм власності, вести боротьбу із правопорушеннями, які посягають на культурну спадщину. Як вірно відмічає І.Л. Бачило, «у процесі переходу від функцій держави до функцій певних органів управління лежить один головний критерій – орієнтування на об’єкт управління» [22, с.46]. Об’єктом управління у функціональному аспекті є діяльність підрозділів ОВС України, робота яких пов’язана із захистом культурної спадщини.

Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р. №1138/2000, визначає основні завдання та функції МВС України. Згідно з Положенням МВС України організовує органи внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку, бере участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю, забезпечує запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, організовує охорону особливо важливих державних об’єктів, забезпечує реалізацію державної політики з питань громадянства, забезпечує проведення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, організовує роботу, пов’язану із забезпеченням безпеки дорожнього руху, здійснює на договірних засадах охорону майна усіх форм власності, визначає основні напрямки удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги та ін. [214].

Але перш ніж перейти до детального висвітлення напрямків діяльності та структури ОВС України у сфері захисту культурної спадщини, розглянемо погляди вчених — управлінців на питання визначення функцій та структури, їх обумовленості, а також визначення функцій та структури ОВС.

Проблеми визначення функцій та структури досліджувались у працях з державного управління радянських науковців, а саме В.В. Цвєткова [281], Г.Х.Попова [277], В.Г. Вишнякова [37], І.Л. Бачило [21, 22], В.Б. Авер’янова [1,2,3], а також сучасного російського спеціаліста у цій галузі Г.В. Атаманчука [13]. Щодо визначення організаційної структури представляють науковий інтерес погляди Б.Л. Овсеєвича [184]. Визначення структури органів внутрішніх справ було об’єктом наукового інтересу Г.А. Туманова [286], В.Ф.Сухорєва [262], А.Ф. Майдикова [150], О.М. Клюєва [110], функції та структура фундаментально досліджені у роботах О.М.Бандурки [20], В.М.Плішкіна [203], Ю.Ф. Кравченка [128]. Питань структури органу внутрішніх справ також торкається С.В. Пєтков [202]. Праці у сфері державного управління, які розглядали функції та структуру органу державного управління [21, 281, 277, 37, 3, 13, 184], є науковим підґрунтям для подальших наукових розробок, у тому числі щодо визначення функцій та структури органу внутрішніх справ. Для цих досліджень характерним є те, що функції органу обумовлюють його структуру.

Дослідження правників у сфері управління органами внутрішніх справ визначають структуру як сукупність взаємопов’язаних елементів, усталених зв’язків об’єкта, які забезпечують його цілісність. В.Ф. Сухорєв зауважує, що “структура є умоглядною конструкцією, не має матеріального змісту. Зовні вона виявляється в різних організаційних схемах, нормативних документах” [262, с. 109]. Г.В. Зуйков та В.М. Плішкін структуру органів внутрішніх справ поділяють на організаційну та функціональну [178, 203]. О.М. Бандурка за основу аналізу системи ОВС бере організаційну структуру [20].

Слід відмітити думку Б.Л. Овсеєвича, який зауважує, що “коли йде мова про організаційну структуру – розуміється сукупність усіх структур (функціональної, організаційної, інформаційної). Різні структури незалежні: як приклад, одна структура здебільшого визначає й інші. У зв’язку з цим найчастіше під проектуванням організаційної структури розуміється синтез структури одного визначеного типу, бо структурування системи за іншими критеріями буде в основному визначатися цією структурою. Такою основною структурою є, зазвичай, функціональна структура” [184, c.14].

Отже, В.М. Плішкін визначає функціональну структуру органу внутрішніх справ як “сукупність різних напрямків його діяльності, що обумовлені його метою та істотними завданнями, а також сукупність функцій підрозділів, які його складають, і функціональних обов’язків їхніх працівників” [203, с.259].

О.М. Бандурка, визначаючи функції органів внутрішніх справ як основні напрямки їх діяльності в процесі вирішення поставлених перед ними завдань, підкреслює, що кожна з функцій, покладених на орган внутрішніх справ, конкретизується у функціях його структурних підрозділів. А функції структурних підрозділів розподіляються у формі функціональних обов’язків кожного окремого працівника, які він виконує постійно [20, c.93].

Завдання та функції безпосередньо залежать від головної мети діяльності ОВС, під якою розуміється забезпечення громадського порядку на всій території держави. Нормативними актами ця головна мета деталізується до конкретно визначеної мети, тобто завдання безпосередньої управлінської діяльності (охорона громадського порядку, боротьба зі злочинністю, розслідування злочинів, забезпечення безпеки дорожнього руху та ін.). Реальні часткові цілі відображають зміст завдань, поставлених перед органами внутрішніх справ [203, c.260; 20, c.93 ].

Стратегічна мета ОВС – забезпечення громадського порядку на території України нормативно конкретизована у Законі України “Про міліцію” від 20.12.1990 р. Відповідно до ст.2 зазначеного Закону основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення, охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення та розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні накладених на них обов’язків [65].

Закон України “Про міліцію” відповідно до покладених на міліцію завдань визначає її функції, а саме — адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну[65, 68, 130, 188].

На нашу думку, за умов розгляду діяльності ОВС України щодо захисту культурної спадщини доцільно виділити такі напрямки роботи ОВС по захисту культурного надбання й культурних цінностей: попереджувальний; охоронний; адміністративний; виконавчий; оперативно-розшуковий; кримінально-процесуальний; міжнародного співробітництва.

Розглянемо детально кожен із зазначених напрямків роботи ОВС України з питань захисту культурної спадщини.

Напрямок попередження правопорушень, які посягають на культурну спадщину, здійснюють майже усі структурні підрозділи ОВС України. Дільничні інспектори, обслуговуючи закріплену за ними територію, мають володіти детальною інформацією щодо об’єктів, у яких зберігаються культурні цінності (музеї, архіви, бібліотеки), об’єктів нерухомої культурної спадщини, зокрема археологічних територій, релігійних споруд, які цінності у них зберігаються, місць продажу культурних цінностей та місць збору колекціонерів. Також дільничні інспектори проводять профілактичні бесіди серед осіб матеріально — відповідальних за збереження культурних цінностей, колекціонерів, попереджають їх про адміністративну та кримінальну відповідальність щодо посягань на культурну спадщину.

Служба карного розшуку, дізнання та досудового слідства при розкритті та розслідуванні злочинів, керуючись ст. 23, 23-1 КПК України, виявляє причини та умови, що сприяли їх скоєнню. Встановивши недбале відношення посадових осіб, відповідальних за збереження культурних цінностей, вносить у відповідний державний орган охорони культурної спадщини подання про вжиття заходів для усунення причин та умов скоєння злочину.

Підрозділи ДСО при МВС України при обстеженні охоронних об’єктів культурної спадщини чи об’єктів, які зберігають культурні цінності, проводять профілактичні бесіди з керівниками закладів культури та матеріально відповідальними особами щодо необхідності встановлення технічного охоронного обладнання або взяття об’єктів під фізичну охорону.

Працівники дозвільної системи ОВС України проводять профілактичну роботу серед власників та колекціонерів зброї, яка має історичну, культурну, наукову цінність, щодо її реєстрації в ОВС України. Більш детально профілактична робота ОВС України по захисту культурної спадщини буде розглянута у підрозділі 3.3 при висвітленні проблем взаємодії із громадськими організаціями та громадянами у сфері обігу та охорони культурного надбання.

Правовою основою діяльності ОВС України у напрямку охорони об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей є Закон України “Про міліцію” від 20.12.1990 р., згідно з п.18 якого до одного з обов’язків міліції віднесена охорона на договірних засадах майна громадян, колективного і державного майна, а також майна іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадянства [65]. Обов’язок міліції надавати охоронні послуги на договірних засадах детально закріплений у Положенні про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ України [219]. Згідно із п.1 цього Положення ДСО при МВС України є централізованою системою підрозділів, створених для здійснення на договірних засадах охорони об’єктів та майна, вантажів, а також грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться, інкасації в місцях, неохоплених централізованою службою інкасації, і перевезення цінностей Національного банку, забезпечення особистої безпеки фізичних осіб у порядку, встановленому законодавством. ДСО при МВС України діє на засадах госпрозрахунку за рахунок коштів, одержаних її підрозділами, підприємствами, установами і організаціями за підготовку і здійснення заходів охорони та безпеки за договорами, укладеними відповідно до законодавства [219].

Згідно з Положенням основними завданнями ДСО при МВС України є:

здійснення за договорами заходів охорони особливо важливих об'єктів згідно з переліком, що затверджується Кабінетом Міністрів України, інших об'єктів (обмежені території, будівлі та споруди тощо), вантажів, а також грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться, інкасації в місцях, не охоплених централізованою службою інкасації, і перевезення цінностей Національного банку, забезпечення особистої безпеки громадян;
розроблення основних вимог до захисту об'єктів усіх форм власності та громадян від злочинних посягань, типових договорів і вимог до інженерно-технічного укріплення та захисту об’єктів, оснащення їх технічними системами та засобами телевідеоспостереження, тривожної сигналізації, контролювання доступу, а також інструкцій та інших документів, що регламентують виконання охоронних функцій;
участь у проведенні єдиної технічної політики щодо впровадження розробок, технічних засобів охоронного призначення шляхом розроблення нормативних документів на час усього циклу їх життєдіяльності [219].

Також згідно із Положенням про Державну службу охорони при МВС України підрозділи ДСО при МВС України здійснюють охорону особливо важливих об’єктів державної власності. Постанова Кабінету Міністрів “Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктів державної та інших форм власності” № 615 від 10.08.1993 р. (ця ж Постанова затверджує Положення про ДСО) встановлює вичерпний перелік особливо важливих об’єктів державної власності, серед яких, що має відношення до нашого дисертаційного дослідження, є об’єкти культурної спадщини та об’єкти, які зберігають культурні цінності, а саме: державні архіви та інші сховища; державні музеї, картинні галереї, історико-культурні заповідники, інші важливі об’єкти культури, де зберігаються історичні та культурні цінності загальнодержавного значення; державні підприємства ювелірної промисловості; бази, склади благородних металів, дорогоцінного каміння та виробів із нього; об’єкти, розташовані в зоні безумовного відселення та відчуження; бази, склади та інші державні об’єкти зберігання матеріальних цінностей на суму понад 20 тисяч мінімальних розмірів заробітної плати; Національна наукова бібліотека імені В.І.Вернадського [223].

На сьогодні особливо важливими об’єктами охорони ДСО при МВС України є серед інших Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Національний заповідник “Херсонес Таврійський”, Національний заповідник “Софія Київська”, Національна наукова бібліотека України імені В.І.Вернадського.

Об’єктами охоронних послуг Державної служби охорони при МВС можуть бути будівлі, споруди та території, які самі по собі є культурною спадщиною, а також будівлі, споруди, території, які містять та зберігають культурні цінності. У ролі згаданої першої категорії можуть виступати історико-культурні заповідники, території об’єктів, занесених до Списку об’єктів всесвітньої культурної спадщини, у ролі другої — державні та приватні музеї та галереї, архіви, бібліотеки, банківські установи, які мають колекції творів мистецтва, а також помешкання громадян, у приватній власності яких є культурні цінності [100].

Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій з надання послуг по охороні державної, крім особливо важливих об’єктів, колективної та приватної власності, а також по охороні громадян, затверджена наказом МВС України від 28.02.1994 р. №112 [90], під діяльністю по наданню за договорами послуг по охороні державної, колективної і приватної власності та охороні громадян розуміє запобігання несанкціонованим проникненням сторонніх осіб у приміщення, будівлі та на території, які належать власникам, і доступу до матеріальних цінностей, які знаходяться в їх межах, в тому числі з використанням технічних засобів охоронної сигналізації, а також супроводження цінних вантажів та іншого майна, що перевозиться, з метою забезпечення його схоронності; припинення безпосередніх протиправних посягань на об’єкти охорони, життя і здоров’я громадян.

Відомчим нормативно-правовим актом, а саме Положенням про Музейний фонд України від 20.07.2000 р., передбачено, що охорона музейних предметів і музейних колекцій, які входять до складу Музейного фонду України, здійснюється саме Державною службою охорони при МВС України [215]. Конкретизує це положення спільний нормативний акт МВС України та Мінкультури – Інструкція з організації охорони державних музеїв, історико — культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України від 24.10.1998 р. № 771/428 [89].

За даними Департаменту ДСО при МВС під охороною ДСО у 2006 р. знаходилося 335 державних музеїв та історико-культурних заповідників, у тому числі 117 охоронялося фізичною охороною. Найбільш охоронюваними є музеї та заповідники м. Києва – 41 об’єкт, АР Крим – 30 об’єктів, Львівської обл. – 27 об’єктів. Але в цілому стан охорони об’єктів культури залишається незадовільним, враховуючи, що в Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток, з них 57206 – пам’ятки археології (з них 418 – національного значення), 51364 – історії (142 – національного значення), 5926 – монументального мистецтва (44 – національного значення), 16797 – архітектури та містобудування (3541 – національного значення) [94]. Треба також звернути увагу, що в Україні існують сотні музеїв, які зберігають понад 11 мільйонів предметів культурного надбання.

Проблеми охоронної діяльності та діяльності ДСО при МВС України висвітлювались у наукових працях В.В. Галунька [40,41], В.І. Курила [138,139,140], В.І. Шаповала [288,289], О.П. Угровецького [271], А.Г. Сачаво [243, 244] та інших. Але проблема охорони музеїв та заповідників у науковій літературі не розроблена.

Адміністративний напрямок діяльності ОВС України по захисту культурної спадщини включає організацію та практичне здійснення охорони громадського порядку на територіях, де розташовані об’єкти культурної спадщини та об’єкти, у яких зберігаються культурні цінності. Загроза зазначеним об’єктам може виникнути під час масових заворушень соціального характеру та під час порушень громадського порядку, викликаних внаслідок стихійних лих, аномальних явищ біологічного характеру та техногенного походження. Підвищені заходи охорони громадського порядку вживаються при масштабних паломництвах та напливі мас туристів під час релігійних свят з експонуванням привезених визначних культурних цінностей. З урахуванням оперативної обстановки ОВС України готуються типові спеціальні плани на випадок можливого виникнення подій і явищ, які можуть викликати порушення громадського порядку. Детальніше цей напрямок діяльності буде розглянутий у підрозділі 2.4.

Виконавчий напрямок роботи ОВС України щодо захисту культурної спадщини полягає у тому, що згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення працівники ОВС України мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення, які посягають на культурну спадщину [113]. Адміністративна відповідальність за порушення правил охорони та використання пам’ятників історії та культури встановлена ст. 92 КУпАП України (порушення правил охорони і використання пам’ятників історії та культури) та ст. 92-1 КУпАП України (порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи).

Слід підтримати В.І. Акуленка, який зазначає, що діючим Кодексом не охоплені адміністративні правопорушення щодо нововиявленних пам’яток, порядку їх обліку і реставрації, відсутній перелік правопорушень, що посягають на пам’ятки, критерії розмежування адміністративних правопорушень та кримінальних злочинів у цій сфері [8, с.36-37]. На жаль, це впливає на накладання адміністративних стягнень та на практиці майже не застосовується працівниками ОВС України.

Напрямок оперативно-розшукової роботи у сфері охорони рухомої та нерухомої культурної спадщини, який здійснюють підрозділи карного розшуку ОВС України, отримав нормативне закріплення у ст. 10 Закону України “Про міліцію”. А саме — виявлення, запобігання, припинення та розкриття злочинів, вживання з цією метою оперативно – розшукових та профілактичних заходів, передбачених чинним законодавством, розшук осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду [65]. Окрім Закону України “Про міліцію” зазначений напрямок роботи регулюється Законом України “Про оперативно — розшукову діяльність” від 18.02.1992 р. [68]. Працівники підрозділів карного розшуку по захисту культурної спадщини здійснюють такі оперативно – розшукові заходи:

ставлять на спеціальний облік викрадені культурні цінності;
провіряють можливі місця збуту вкрадених речей (стихійні ринки, антикварні салони, місця зустрічей торговців та колекціонерів) ;
складають орієнтування і передають його у сусідні територіальні та транспортні органи внутрішніх справ;
запрошують відомості про випадки крадіжок, шахрайства, пограбувань та розбійних нападів з метою заволодіння предметами старовини;
перевіряють, чи причетні до злочину раніше засуджені за аналогічні злочини особи, а також особи, притягнені до кримінальної відповідальності за скоєння крадіжок культурних цінностей у інших областях України;
встановлюють осіб, які колекціонують предмети антикваріату та твори мистецтва, а також художників – реставраторів; перевіряють, чи зверталися до них із проханням визначити цінність конкретних предметів та чи пропонували їм свої послуги у придбанні зацікавлених речей; перевіряють, чи причетні дані особи до розслідуваного злочину;
встановлюють причетність посадових осіб, працівників закладів культури до скоєних злочинів [192, c.124];
беруть участь при провадженні слідчим слідчих дій (обшуку, виїмки, накладання арешту на майно тощо);
встановлюють вірогідні канали передачі культурних цінностей через державний кордон України; проводять сумісні із Службою Безпеки України, Державною митною службою України, Державною прикордонною службою України операції щодо незаконного переміщення культурних цінностей;
консультують підрозділи Інтерполу в Україні щодо розшуку культурних цінностей, які незаконно перебувають на території країни.

Правовими засадами діяльності підрозділів ОВС України, які здійснюють кримінально-процесуальний напрямок роботи по захисту культурної спадщини, є Закон України “Про міліцію”, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України. Так, у ст.10 Закону України “Про міліцію” зазначений обов’язок здійснювати досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, провадити дізнання у межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством. Згідно із ст. 102 КПК України досудове слідство здійснюють слідчі органів внутрішніх справ. Ст. 112 КПК України встановлює підслідність слідчих органів внутрішніх справ, тобто перелік злочинів, досудове слідство по яких провадиться слідчими органів внутрішніх справ. Не усі злочини, які посягають на культурну спадщину, підслідні слідчим органів внутрішніх справ.

Нині діючий Кримінальний кодекс України передбачає низку статей за злочини, які посягають на рухоме та нерухоме надбання народу, а саме:

ст.193 КК України “Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї”, якщо це майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, а також скарбу;
ст. 201 КК України “Контрабанда”, тобто незаконне переміщення історичних та культурних цінностей через митний кордон;
ст. 252 КК України “Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно заповідного фонду”;
ст.298 КК України “Нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури”.

Отже, згідно зі ст. 112 КПК України справи про злочини, передбачені ч. 2-5 ст.185, ч.2-5 ст.186, ст.187, ст.189, ч.2-4 ст.190, ст. 198, ст. 214, ст.252, ст.298 КК України досудове слідство провадиться слідчими органів внутрішніх справ [130].

До кримінально-процесуальної діяльності, яку здійснюють слідчі органів внутрішніх справ, входить розкриття та розслідування злочинів проти культурного надбання:

виявлення обставин злочину, пов’язаного із посяганням на культурні цінності;
перевірка усіх слідчих версій скоєння злочину;
встановлення кола осіб, які причетні до злочину;
встановлення винності осіб у скоєнні цих злочинів;
встановлення усіх епізодів злочинної діяльності проти культурної спадщини;
визначення характеру та розміру шкоди, заподіяної власникам культурних цінностей чи культурному надбанню держави;
виявлення причин та умов, які сприяють скоєнню злочину.

Питання організації проведення слідчих дій і взаємодії зі спеціалістами у галузі охорони культурної спадщини також буде розглянуто у підрозділі 3.3.

Напрямок міжнародного співробітництва ОВС України із правоохоронними структурами зарубіжних держав здійснюється на засадах міжнародних багатосторонніх та двосторонніх угод про культурне співробітництво або співробітництво при наданні правової допомоги, а також нормативно-правових актів, що визначають діяльність Інтерполу в Україні щодо розшуку та повернення культурних цінностей. Напрямок міжнародного співробітництва містить правову допомогу під час розслідування кримінальних справ щодо злочинів, які пов’язані із культурними цінностями, а також діяльність Національного Бюро Інтерполу щодо міжнародного розшуку та повернення культурних цінностей в Україну.

Співробітництво у боротьбі зі злочинами проти культурного надбання регламентовано Інструкцією про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального Бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, яка затверджена наказом МВС України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9.01.1997 р. № 3/1/2/5/2/2 [91] . Інструкція передбачає порядок та особливості взаємодії з правоохоронними органами зарубіжних держав під час проведення оперативно-розшукових заходів та слідчих дій з окремих категорій злочинів, а саме у боротьбі із посяганням на культурні цінності та предмети антикваріату. Згідно з Інструкцією під час проведення оперативно-розшукових та слідчих дій по розкриттю злочинів, пов’язаних із культурними цінностями та предметами антикваріату, правоохоронні органи мають змогу одержати каналами Інтерполу відомості про: а) підозрюваних і обвинувачених та їх зв’язки; б) місцеперебування або проживання підозрюваних та обвинувачених, що виїхали за кордон (при наявності повних анкетних даних на них та відомостей про виїзд у конкретну країну); в) наявність та юридичну (або фактичну) адресу фірми (компанії), крамниць, які спеціалізуються на торгівлі культурними цінностями; г) виставлення конкретних творів мистецтва на відомих аукціонах (Сотбі, Крісті та інших); д) ідентифікацію викраденого чи вилученого предмета [91]. Більш детально міжнародне співробітництво буде розглянуто у підрозділі 3.2.

Розглянувши наведені вище напрямки діяльності ОВС України, які пов’язані із охороною культурної спадщини, вважаємо визначити захист культурної спадщини органами внутрішніх справ як реалізацію комплексу правових норм щодо збереження об’єктів культурної спадщини органами внутрішніх справ України з метою попередження та боротьби зі злочинними посяганнями на культурну спадщину.

Відповідно до зазначених вище напрямків діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини побудована організаційна структура ОВС України по вертикалі, тобто структура державної служби охорони, кримінального розшуку, слідчого апарату та Національного Бюро Інтерполу. На нашу думку, доцільно розглядати лише зазначені служби, тому що вони безпосередньо пов’язані із захистом національного культурного надбання. Діяльність інших галузевих служб безпосередньо не стикається із проблемами охорони культурної спадщини, тому у даному дисертаційному дослідженні структура цих органів не розглядається.

Центральним органом управління в системі органів внутрішніх справ є Міністерство внутрішніх справ України, компетенція якого визначена Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим Указом Президента України від 17 жовтня 2000 р. [214]. Закон України “Про загальну структуру та чисельність Міністерства внутрішніх справ України” від 10.01.2002 р. визначає загальну структуру Міністерства:

Міністерство внутрішніх справ України – центральний орган управління;
головні управління, головні управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи Міністерства внутрішніх справ України на транспорті;
міські, районні управління та відділи, лінійні управління, відділи, відділення, пункти;
підрозділи місцевої міліції;
з’єднання, військові частини, підрозділи, установи внутрішніх військ;
учбові заклади, науково-дослідні установи, підприємства та установи забезпечення [63].

У складі МВС України відповідно до окреслених напрямків роботи щодо захисту культурної спадщини та культурних цінностей функціонують: Департамент державної служби охорони, Департамент кримінального розшуку, Головне слідче управління та Національне центральне Бюро Інтерполу в Україні.

Функції щодо забезпечення координації дій органів внутрішніх справ у розкритті тяжких і особливо тяжких майнових злочинів, розбійних нападів, грабежів, крадіжок, що посягають на предмети, які становлять національне культурне надбання, відповідно до Положення про Департамент карного розшуку, затвердженого наказом МВС України від 12.08.2002 р. № 817 [210], покладені на зазначений Департамент та його підрозділи на місцях. На даний час у ДКР МВС України за розкриття злочинів проти культурної спадщини відповідальний лише один співробітник відділу розкриття майнових злочинів, на якого покладено ще ряд функцій, що не дає можливості належним чином відслідковувати та впливати на оперативну ситуацію у сфері обігу культурних цінностей та посягань на нерухомі об’єкти спадщини.

У відповідності з адміністративно-територіальним устроєм держави із урахуванням кількості населення у тому чи іншому населеному пункті Україні склалася така територіальна структура органів внутрішніх справ:

головні управління МВС України (ГУМВС), ГУМВС у м. Києві, Київській області та Автономній Республіці Крим;
управління МВС (УМВС) в інших областях України;
управління МВС в обласних центрах і великих промислових містах (Дніпродзержинськ, Краматорськ, Кременчук, Кривий Ріг та інші);
управління МВС у міських районах;
відділи УМВС в інших містах і районах.

Отже, відповідно до функціонального принципу у ланках територіальної структури існують підрозділи державної служби охорони, кримінального розшуку, слідчі підрозділи. Підрозділи Укрбюро Інтерполу діють в Головних управліннях МВС України в Криму, м. Києві та Київської області, управліннях МВС України в областях та м. Севастополі. Таким чином, на сьогодні у жодній із розглянутих служб немає відділу, до повноважень якого входить викриття, розкриття та розслідування злочинів проти культурної спадщини.

Але існуючий стан втрат національного надбання викликає занепокоєння. Розгалужена мережа незаконної торгівлі культурними цінностями, великий попит колекціонерів та аукціонних будинків, прозорість кордонів, відсутність Єдиного реєстру предметів національного культурного надбання, його електронного каталога, а також каталога із зображеннями викрадених культурних цінностей, неналежна охорона державних музеїв, архівів та бібліотек – ускладнюють роботу правоохоронних органів, зокрема ОВС України, у боротьбі із посяганням на культурну спадщину.

На користь створення підрозділів по боротьбі зі злочинами проти спадщини вказують статистичні дані. В Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис.пам’яток, з них 57206 – пам’ятки археології (з них 418 – національного значення). За даними Міністерства культури і туризму станом на 01.01.2006 р. в Україні діє 437 музеїв, з них: 383 музеї знаходяться у комунальній власності, 47 – у державній ( в тому числі в підпорядкуванні Мінкультури України – 7 музейних закладів), 7 – у приватній власності. За даними Департаменту інформаційних технологій МВС за ст. 298 КК України (нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури) зареєстровано: у 2005 р. – 50 злочинів, у 2006 р. – 30, у 2007 р. – 54. За даними Департаменту кримінального розшуку МВС України у 2005 р. в державі зареєстровано 277 посягань на культурні цінності, за якими порушено кримінальні справи. З них шляхом крадіжки вчинено 250 злочинів, грабежів – 17, розбоїв – 9. Усі злочини насильницької спрямованості вчинено з метою заволодіння культурними цінностями, що зберігаються у квартирах та приватних будинках, розслідувано 128 кримінальних справ. За 8 місяців 2006 р. зареєстровано 141 злочин вказаної категорії (крадіжок – 129, грабежів – 8, розбоїв – 4), з яких у музеях та картинних галереях, виставкових залах – 5, у містах відправлення релігійного культу – 44, у квартирах і приватних будинках – 92, за 69 кримінальними справами закінчено розслідування.

А в базі даних викрадених культурних цінностей Генерального секретаріату Інтерполу зареєстрований лише 101 предмет, який знаходиться у міжнародному розшуку за період членства України в Інтерполі.

Незважаючи на вжиті заходи, ситуація залишається досить складною. Злочинці все більше уваги приділяють цінностям, які зберігаються в музейних закладах. Свідченням цього є ряд зухвалих викрадень експонатів із Меморіального будинку-музею Корнійчука О.Є. в с. Плюти Обухівського району, картин із приміщення Мар’янівської музичної школи ім.Козловського у Васильківському районі, картин із музею в м. Яготин Київської області та картини Айвазовського І.К. у м. Одесі, картини Рєпіна з Тернопільського художнього музею. Спроба викрадення картин 26.10.2007 року з художнього музею у с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області закінчилася перестрілкою між злочинцями та працівниками ДСО при МВС, внаслідок чого правоохоронця поранено у голову.

Через незадовільний стан охорони культових споруд різних конфесій переважна більшість крадіжок вчиняється саме з цих об’єктів. За оперативними підрахунками на території України знаходяться близько 14 тис. культових споруд, які належать різним релігійним конфесіям, з яких лише 17 % (2469) обладнано засобами охоронно-пожежної сигналізації. За останні 2 роки злочинцями вчинено розкрадання 140 церков, молитовних будинків, викрадено близько 300 ікон, 80 предметів начиння (потири, хрести, дарохранительниці), 50 церковних книг. У результаті вжитих заходів установлено осіб, які вчинили 49 злочинів.

Особливу стурбованість викликають факти незаконних посягань на культурні цінності, які зберігаються в приватних колекціях громадян. Значний громадський резонанс викликало пограбування родини народної художниці України Марії Приймаченко в с. Болотня Іванівського району Київської області. Злочинці викрали велику кількість робіт майстрині. Правоохоронними органами повернуто викрадені картини та вживаються всі можливі заходи для встановлення злочинців.

Як вже зазначалось вище, підслідність злочинів, таких як крадіжки, грабежі, розбої, вимагання, шахрайства, привласнення скарбів та руйнування пам’яток історії та культури належить до органів внутрішніх справ. Специфіка розкриття справ із злочинними посяганнями на об’єкти та предмети культурної спадщини потребує спеціальних знань, особливої методики розслідування, особливих рис взаємодії правоохоронних органів у сфері захисту культурного надбання, а також із спеціалістами – мистецтвознавцями. Таким чином, назріла необхідність створення спеціальних підрозділів (відділів) серед існуючих галузевих служб МВС України, метою яких має стати боротьба із злочинними посяганнями на культурні цінності, їх незаконним обігом, пошкодженням нерухомих об’єктів національного надбання, незаконними розкопками. Робота таких спеціальних підрозділів у складі МВС дозволить сконцентрувати та скоординувати зусилля на боротьбі зі злочинами проти спадщини, та, як наслідок, попередити зростання обсягу нелегального обігу культурних цінностей. Слід зазначити, що на необхідність створення спеціальних підрозділів у боротьбі з окремими видами злочинів звертали увагу О.О.Кисельов та О.О. Савченко [107].

Але перш, ніж перейти до розгляду зазначеної проблеми, доцільно розглянути міжнародний досвід діяльності підрозділів, до функцій яких належить розкриття та розслідування злочинів проти спадщини. Перший у світі спеціальний підрозділ – команда карабінерів по захисту культурної спадщини – була створена у 1969 р. в Італії. До компетенції цієї служби входить розшук викрадених культурних цінностей як в Італії, так і за її межами. Вона займається розслідуванням злочинних посягань на культурні цінності, контролює усі переміщення, надає дозволи на ввезення та вивезення, ліцензії на антикварну торгівлю, страхову та іншу діяльність у цій галузі. Служба має свої підрозділи у різних містах Італії. У складі служби працюють висококваліфіковані експерти-мистецтвознавці, що полегшує проведення експертизи. Про ефективність діяльності такої служби свідчать наступні дані: тільки за період з 1970 до 1995 р. було повернуто 130 тис. творів мистецтва та 250 тис. археологічних предметів, викрадених з музеїв [26, с.123-124].

У Франції в 1975 р. у складі МВС було створене Центральне Бюро по боротьбі із крадіжками творів та предметів мистецтва. На нього покладено декілька завдань: координація діяльності, спрямованої на попередження крадіжок; координація діяльності, спрямованої на боротьбу із крадіжками, а також приховування та скуплення викрадених предметів; централізація відповідної інформації; спеціальна підготовка кадрів для всієї країни. Структурно Бюро входить до складу НЦБ Інтерполу у Франції, що надає йому змогу мати доступ до міжнародної інформації, яка відноситься до культурних цінностей. Основний акцент Бюро робить на профілактиці зазначених злочинів. Для цього воно постійно організовує лекції для працівників музеїв у різних департаментах Франції, для працівників антикварного ринку, страхових агентів, а також для об’єднань приватних колекціонерів, які мають потребу у рекомендаціях щодо забезпечення безпеки колекцій. У своїй діяльності Бюро тісно взаємодіє із Національними організаціями (Управлінням музеїв Франції, Управлінням по проблемах спадщини при Мінкультури, єпархіальним управлінням) та міжнародними організаціями (Міжнародним комітетом безпеки музеїв, Міжнародною радою музеїв, Европолом). Співробітники Бюро беруть активну участь у контролі за дотриманням законів щодо національної та міжнародної торгівлі творами мистецтва. Служба документації Бюро централізує та опрацьовує всю інформацію про крадіжки творів мистецтва, які скоєні у Франції, та постійно включає найсвіжіші дані у свою комп’ютерну картотеку викрадених творів мистецтва. Крім того, вона обслуговує діючу на національному та міжнародному рівні базу даних, в якій зберігається інформація про злочинну мережу та про осіб, які скуповують викрадене. Також Бюро проводить регулярні оперативні наради із різними поліцейськими службами, розробляє конкретні операції, пов’язані із діями банд викрадачів творів мистецтва, проводить роботу по уніфікації опису предметів мистецтва з метою покращення обміну інформацією. Починаючи з 1988 р. Бюро за допомогою Мінкультури та представників антикварного ринку організовує спеціальну підготовку поліцейських, які зайняті у цій сфері, для покращення розуміння наявної інформації, успішної ідентифікації творів мистецтва. Існують курси підготовки для слідчих, що працюють для Бюро, старших поліцейських офіцерів та інспекторів, які займаються розслідуванням крадіжок творів мистецтва у місцевих кримінальних слідчих управліннях, суддів та слідчих прокуратури, а також поліцейських з інших держав, бажаючих отримати спеціальну підготовку [230, с.296-297].

В США організацією боротьби з розкраданнями культурних цінностей займається ФБР (Відділ по боротьбі з організованою злочинністю). Спеціально створеного підрозділу немає, але є закріплені співробітники, оскільки міжнародні злочинні угруповання не розподіляються “по лініях роботи”, частіше вони переплітаються між собою. США є однією з країн, яка є ринком збуту викрадених та незаконно придбаних культурних цінностей, тому у ФБР створено свою картотеку викрадених цінностей як в самій Америці, так і за її межами. Картотекою користуються 56 об’єднань на місцях, тобто в усіх штатах, в яких налічується більш, ніж 400 резидентських агентств, які співпрацюють з 10 тисячами спеціальних агентів (мова йде про штатних співробітників поліції спеціального спрямування: боротьба із тероризмом, постачальниками наркотиків, зброї, викрадачами картин).

В МВС Російської Федерації на початку 90-х років були створені спеціальні підрозділи для боротьби із злочинними посяганнями на історичні та культурні цінності. Зараз у Центральному апараті МВС РФ існує відділ у складі 10 осіб для організації боротьби зі злочинами цього виду. На місцях є відповідні структури, загальною чисельністю 600 осіб. Відділ по боротьбі із злочинними посяганнями на культурні та історичні цінності був створений в структурі Управління кримінального розшуку ГУВД м. Москви в 1991 р. одним із перших у державі. Сьогодні у складі Управління кримінального розшуку ГУВД Москви функціонує 9-й відділ, який відповідає за боротьбу зі злочинами проти культурних цінностей. У рамках відділу виділено два основних напрямки діяльності та сформовано два відділення: 1) по розкриттю викрадань з музеїв та церков; 2) по розкриттю злочинних посягань на предмети фалеристики та нумізматики, а також розбійних нападів та пограбувань, скоєних відносно приватних колекціонерів [167, с. 180-181]. Основними завданнями роботи 9-го відділу УКР ГУВС м. Москви стало проведення аналізу стану роботи по розкриттю злочинів, пов’язаних із викраданням антикваріату. Відділ надає методичну та практичну допомогу службам кримінального розшуку міста, координує їх діяльність. Найкращих показників у розкритті злочинів щодо культурних цінностей досягли спеціалізовані підрозділи кримінального розшуку ГУВС-УВС Володимирської, Вологодської, Нижегородської, Пермської, Архангельської, Самарської, Свердловської, Тверської, Ярославської областей. Постійно на базі спеціалізованих підрозділів УКР ГУВС м. Санкт-Петербурга та Ленінградської області, ГУВС Нижегородської області проводяться стажування співробітників. З метою забезпечення розшуку викрадених предметів антикваріату, культурних цінностей та інформаційної підтримки розкриття та розслідування злочинів, пов’язаних з їх викраденням, у ГІЦ МВС Росії розроблена і з 1992 р. функціонує автоматизована інформаційно-пошукова система “Антикваріат” [228, с.5-6, 30].

Наведений зарубіжний досвід створення і діяльності спеціалізованих підрозділів по боротьбі зі злочинами проти спадщини може бути врахований при запровадженні в Україні подібних структур

Питання створення підрозділу по боротьбі зі злочинами, пов’язаними з заволодінням історичними та культурними цінностями, їх незаконним обігом, пошкодженням пам’ятників старовини, незаконними розкопками, обговорювалось ще у 1999 р. в Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, який рішенням № 8/99-рк “Про заходи щодо попередження випадків розкрадань, псування, незаконного вивезення за кордон історичних і культурних цінностей держави, які знаходяться в музеях, картинних галереях, а також пам’ятках археології” зобов’язав МВС України разом зі Службою безпеки України, Держмитслужбою України, Державною прикордонною службою України у місячний термін вирішити питання щодо доцільності створення підрозділів з організації попередження та розкриття злочинів, пов’язаних із розкраданнями культурних цінностей держави з метою попередження їх подальшого незаконного переміщення через державний кордон [232, с. 105].

Але позитивного вирішення ця проблема не знайшла. На рівні МВС України і досі триває полеміка щодо створення нової служби. Відмова керівників МВС була обумовлена чи відсутністю коштів, чи взагалі недоцільністю створення зазначених підрозділів. Останнє пояснювалось тим, що сьогодні вже існує багато державних органів у сфері охорони спадщини – Служба безпеки України, Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, Державна служба з питань національної культурної спадщини.

Погодитись із зазначеною думкою навряд чи можливо. Такі підрозділи доцільно створити саме у структурі МВС України, тому що головна мета пропонованої служби – попередження злочинів на території України, а не припинення переміщення культурних цінностей через державний кордон та їх міжнародний розшук. Робота служби дозволить попередити пограбування національних музеїв та археологічних заповідників, а також стримати нелегальне переміщення культурних цінностей “всередині” держави. Саме ОВС при захисті прав та свобод людини, інтересів держави можуть застосовувати заходи легального примусу щодо правопорушників у сфері культурної спадщини, на відміну від, наприклад, Державної служби з питань національної культурної спадщини, яка таких повноважень не має. Створення спеціалізованого підрозділу дозволить прискорити формування Єдиного реєстру предметів національного культурного надбання, електронної бази даних викрадених предметів, методик ідентифікації культурних цінностей та їх оцінки, а також методик розслідування категорії злочинів проти культурної спадщини, що збільшить відсоток повернення викрадених культурних цінностей власникам.

На жаль, управлінці, які вважають доцільним створення підрозділу по боротьбі зі злочинами проти спадщини, не мають єдиної думки з приводу цього питання. Автори згаданого вище Рішення, а також В.К.Шкарупа [291, с.111-117] вважають, що підрозділ з організації попередження та розкриття злочинів, пов’язаних з розкраданням культурних та історичних цінностей, має бути створений у складі НЦБ Інтерполу. Слід зазначити, що НЦБ Інтерполу займається міжнародним розшуком та поверненням культурних цінностей. Створення спеціального відділу у складі НЦБ Інтерполу не буде відповідати функції попередження незаконного обігу культурних цінностей на території держави, спеціалізований відділ при НЦБ Інтерполу не зможе протидіяти розкраданням із державних музеїв та археологічних заповідників, його робота буде спрямована на протидію вивезення нелегально здобутих культурних цінностей та їх міжнародний розшук.

Голова міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей і Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України О.К.Федорук запропонував у 2002 р. створення спеціалізованого підрозділу у складі служби кримінального розшуку. Департаментом карного розшуку було розглянуто пропозиції О.К. Федорука та наукову роботу студента V курсу факультету історії і мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури А.О. Ізотова “Відділ “А” по боротьбі з незаконним обігом творів мистецтва”. У Департаменті кримінального розшуку ідея проекту була схвалена, але в реалізації його відмовлено, посилаючись на те, що за умов вкрай обмеженого фінансування системи МВС України та необхідних заходів щодо економії бюджетних коштів будь-які зміни у штатах центрального апарату Міністерства та апаратів ГУМВС, УМВС можуть здійснюватись лише шляхом перерозподілу наявної штатної чисельності.

Враховуючи викладене, на наш погляд, у теперішній час настала нагальна потреба створення спеціальних підрозділів по боротьбі зі злочинами проти культурної спадщини при Департаменті кримінального розшуку МВС України, а також при Управліннях МВС України в областях, завданнями яких буде: 1.Боротьба із незаконною торгівлею творами мистецтва на внутрішньодержавному рівні: а) виявлення крадіжок культурних цінностей; б)виявлення місць незаконного скуплення та продажу творів мистецтва і антикваріату; в) виявлення каналів транспортування культурних цінностей через державний кордон України; г) припинення нелегальних розкопок. 2.Організація та проведення мистецтвознавчої експертизи. 3.Попередження злочинів проти культурних цінностей. 4.Співробітництво з правоохоронними органами зарубіжних країн у сфері захисту культурної спадщини.

Отже, враховуючи попередні розробки, які вже розглядалися на відомчому рівні, міжнародний досвід та актуальність проблеми втрати національної спадщини, робота по створенню спеціального підрозділу має бути продовжена. Зміни у глобальних процесах транснаціональної злочинності зумовили необхідність реформування структури ОВС, удосконалення її служб. Удосконалення структури ОВС України у сфері захисту культурної спадщини прискорить наближення системи МВС України до європейської поліцейської структури.

2.2. Форми діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини

Діяльність ОВС України відповідно до поставленої мети захисту культурної спадщини, як вже зазначалось, відбувається у декількох напрямках, а саме: охоронному, профілактичному, адміністративному, оперативно-розшуковому, кримінально-процесуальному, виконавчому та міжнародного співробітництва. Множинність цих напрямків обумовлює комплекс форм діяльності ОВС України у боротьбі зі злочинністю проти культурного надбання. Слід зазначити, що форми діяльності ОВС України постійно змінюються під впливом політичних, соціальних, економічних умов, тому актуальним є пошук та удосконалення форм діяльності ОВС України, які оптимально можуть бути застосовані у сфері охорони культурної спадщини.

Форми діяльності ОВС України з питань захисту культурного надбання мають на меті створення умов, які б сприяли плідній взаємодії підрозділів внутрішніх справ, до компетенції яких входить охорона культурного надбання, громадських об’єднань та громадян, які є суб’єктами обігу культурних цінностей чи громадської охорони нерухомих об’єктів спадщини.

Науково-теоретичну основу дослідження форм діяльності ОВС України склали наукові праці в галузі теорії управління та адміністративного права – К.К.Афанасьєва [14,15], Ю.П. Битяка, В.В. Зуй [25], І.П. Голосніченка [4], Л.В.Коваля [112], Т.О.Коломоєць [115, 116], А.Т.Комзюка [118], В.К.Колпакова [117], С.В. Кувакіна [131], А. Кулешова [134], В.М. Плішкіна [203], С.А.Резанова [236], Ф.Д.Фіночка [275] та ін.

Діяльність ОВС України з питань захисту культурної спадщини має конкретний зміст, виражений у визначених формах, які відображають, яким чином працівники підрозділів ОВС виконують обов’язки щодо захисту культурного надбання, передбачені нормативно-правовими актами України.

Як вірно зауважує О.П. Угровецький, “конституційно закріплена необхідність забезпечення у діяльності уповноважених державних органів і їх посадових осіб пріоритету прав і свобод людини, вимагає збалансованості у визначенні форм адміністративної діяльності та їхньому застосуванні” [271,с.2].

Під формою звичайно розуміють зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами виконавчої влади для реалізації поставлених перед ними завдань. Термін “форма” означає вид, будь-який зовнішній вияв певного змісту. Форми управління – це шляхи здійснення цілеспрямованого впливу суб’єктів управління на об’єкти управління, тобто форми управління показують, як практично здійснюється управлінська діяльність [5, с. 120-121].

Захист культурної спадщини та напрямки діяльності ОВС України у цій сфері знаходять своє юридичне відображення у відповідних формах, закріплених у приписах держави, яка визначає культурну політику та діяльність виконавчої влади щодо охорони нерухомого та рухомого культурного надбання. Але органи виконавчої влади обирають ті форми, які видаються за даних конкретних умов найбільш виправданими та ефективними, тобто ОВС України в межах своїх повноважень на основі чинного адміністративного, зокрема пам’яткоохоронного законодавства, використовують норми права щодо діяльності з питань захисту спадщини та запроваджують організаційні дії щодо реалізації нормативних положень.

МВС України у межах повноважень надано право: здійснювати охорону об’єктів культури підрозділами ДСО при МВС; спільно з Мінкультури видавати накази щодо охорони культурної спадщини; проводити тренування персоналу згідно з планами музейної безпеки у музеях, які охороняються ДСО; проводити спільні з Мінкультури та іншими правоохоронними органами наради, семінари, конференції щодо обговорення проблемних питань збереження культурних цінностей; встановлювати правила обліку та зберігання речових доказів – предметів культурної спадщини; запроваджувати реєстри наявних чи викрадених культурних цінностей; видавати спільні накази щодо взаємодії правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю проти культурної спадщини; створювати нові підрозділи у складі МВС, до компетенції яких входить боротьба зі злочинами проти культурного надбання та ін.

Серед вчених адміністративістів не склалося єдиної думки щодо класифікації форм державного управління [5, 117, 131, 203, 236] та на сьогоднішній день у науці адміністративного права існують різні підходи стосовно їх визначення. Але найуживанішою є класифікація форм, побудована на засадах настання тих чи інших юридичних наслідків, згідно з якою вирізняють правові та неправові адміністративно-правові форми.

Правовими називають форми, які безпосередньо викликають правові наслідки, пов’язані із встановленням і використанням норм права. Ці форми найбільш чітко виявляються в належних органам управління (посадовим особам) державно-владних повноваженнях і здійснюються на основі достатньо повного юридичного оформлення.

Серед правових форм виділяють:

видання нормативних актів управління (чи встановлення норм права) – видання органами виконавчої влади чи їхніми посадовими особами нормативних актів, спрямованих на конкретизацію норм законів, які регулюють ті чи інші питання;
видання індивідуальних актів управління (чи застосування норм права) – індивідуальні акти управління встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини. Вони відрізняються від нормативних тим, що звернені до конкретних суб’єктів управлінських відносин і їх дія припиняється після здійснення встановлених у них прав і обов’язків, тобто після однократного їх застосування;
укладення адміністративних договорів (розуміється укладення між двома чи більше суб’єктами адміністративного права угод, які базуються на основі норм адміністративного права);
здійснення юридично значущих дій (тобто підзаконні дії органів виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, що приводять до певних юридичних наслідків. Наприклад, реєстрація, ліцензування, акредитація, атестація тощо.

Але значна частина діяльності виконавчої влади не втілюється у правову форму, не пов’язана з виданням правових актів та здійсненням юридично значущих дій, тобто не породжує, не змінює та не припиняє адміністративних правовідносин. Ця частина діяльності виконавчої влади є неправовою, а організаційною формою, яка безпосередньо не викликає юридичних наслідків (проведення нарад, інструктування, контроль, добір кадрів тощо). Неправові форми управлінської діяльності пов’язані з правом, але в загальному вигляді є опосередкованими. Їх здійснення базується на правовій основі шляхом встановлення загальної процедури, в них також визначаються повноваження суб’єктів управління на їх здійснення. Орган виконавчої влади реалізує свою компетенцію шляхом проведення різного роду організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних дій [5,с.122]. Серед неправових форм виділяють:

проведення організаційних заходів (виникають у повсякденному процесі діяльності органів виконавчої влади – добір кадрів, розробка програм, контроль, підготовка та проведення нарад та конференцій);
здійснення матеріально-технічних операцій (такі операції мають допоміжний характер, їх головне завдання – обслуговування самого процесу управління, всіх інших форм управлінської діяльності – робота з інформацією, ведення діловодства).

Враховуючи особливості даного дисертаційного дослідження, вважаємо за необхідне виділити такі правові та неправові форми:

встановлення норм права (видання нормативних актів управління, адміністративна правотворчість);
застосування норм права (видання ненормативних актів управління, індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво);
укладання адміністративних договорів;
провадження організаційних дій;
виконання матеріально-технічних операцій.

Обрання зазначених вище адміністративно-правових форм обумовлене не тільки класифікаціями багатьох авторів науки адміністративного права, але й специфікою самої діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини. Наприклад, вважаємо за необхідне розглянути таку форму як адміністративний договір, бо саме у рамках такої форми відбувається діяльність ДСО при МВС України із закладами культури.

Отже, розглянемо виділені нами адміністративно — правові форми діяльності ОВС України стосовно захисту культурної спадщини.

Встановлення норм права.

Сутність цієї форми управлінської діяльності виражається безпосередньо у виконанні законів, наказів, а також інших державно-владних приписів, з метою реалізації яких потрібні додаткові положення, які детальніше розкривають вже встановлені норми.

“Загальне положення про міністерство, інший орган державної виконавчої влади”, затверджене Указом Президента України, передбачає, що міністерство в межах своїх повноважень на основі та з метою виконання законодавства України видає накази, організовує та контролює їх виконання, а у випадках, передбачених законодавством України, рішення міністерства можуть бути обов’язковими для виконання центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами незалежно від форм власності та громадянами. Міністерство у разі потреби видає разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади, місцевими органами влади і самоврядування спільні акти.

Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р. №1138/2000, визначає основні завдання та функції МВС України. Згідно з Положенням МВС України організовує органи внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку, бере участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю, забезпечує запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів щодо усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень, організовує охорону особливо важливих державних об’єктів, забезпечує реалізацію державної політики з питань громадянства, забезпечує проведення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, організовує роботу, пов’язану із забезпеченням безпеки дорожнього руху, здійснює на договірних засадах охорону майна усіх форм власності, визначає основні напрями удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги та ін. [214].

Таким чином, МВС України шляхом нормотворчості відповідно до поставлених завдань конкретизуються і деталізуються загальні норми законів, у тому числі й щодо захисту культурної спадщини.

Так, відповідно до Конституції України, Закону України “Про музеї та музейну справу” від 29.06. 1995 р.[66], а також до Положення про Музейний фонд України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.2000 р. [215], охорона музейних предметів і музейних колекцій, що входять до складу Музейного фонду України, здійснюється Державною службою охорони МВС України.

Спільний наказ МВС України та Мінкультури від 24 жовтня 1998 р. затверджує Інструкцію з організації охорони державних музеїв, історико — культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України [89]. Зазначена Інструкція може бути прикладом нормотворчості МВС України, яка деталізує конституційне положення щодо забезпечення державою збереження історичних пам’яток та інших об’єктів культури, що становлять культурну цінність.

Також положення ст. 54 Конституції щодо вжиття заходів щодо повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами, деталізоване у затвердженій наказом МВС України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Держкомкордону України, Державної митної служби України, державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 р. №3/1/2/5/2/2 Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів [91].

Положення ст. 78 КПК України про речові докази, якими можуть бути також й культурні цінності, деталізуються в Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду від 13.05.2004 р. [92].

Аналіз нормотворчої діяльності МВС України дозволяє прийти до висновку про недостатню регламентованість взаємодії підрозділів МВС України з іншими правоохоронними органами саме у боротьбі з правопорушеннями проти спадщини, визначеними у адміністративному та кримінальному законодавстві. В цілому взаємодія правоохоронних органів врегульована відомчими нормативними актами, зокрема наказом МВС України від 30.04. 2004 р. № 458 “Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямованості”. Але в цьому Положенні питанню розкриття злочинів у сфері культурної спадщини уваги не приділялось.

Тому автором дисертаційного дослідження був розроблений проект Інструкції “Про взаємодію правоохоронних органів України в розкритті та розслідуванні злочинів, пов’язаних із посяганнями на культурні цінності”, який розглянутий МВС України і буде використаний при підготовці такої інструкції (Додаток №1).

Слід також зауважити, що недостатньо регламентована взаємодія МВС України та громадських об’єднань і громадян у профілактиці та боротьбі із правопорушеннями, які посягають на рухомі та нерухомі об’єкти культурної спадщини. Відсутність нормативних актів щодо взаємодії МВС України з громадськістю у сфері обігу культурних цінностей та нововиявлених об’єктів культурної спадщини відображають недосконалість системи захисту культурної спадщини України.

Застосування норм права – як наступна форма управлінської діяльності, здебільшого пов’язана з актами індивідуального характеру, що звернені до конкретних суб’єктів управлінських відносин. Індивідуальний акт застосування норм права – це оформлене у вигляді індивідуального державно-владного припису рішення органу управління з приводу оцінки конкретної життєвої обставини з точки зору діючих нормативних приписів [117, с. 216]. Індивідуальні акти управління приймаються як у процесі внутрішньої організаційної діяльності, так і в “зовнішній” діяльності.

Акти МВС України – це прийняті в процесі виконавчої діяльності, на основі законодавства України щодо охорони культурної спадщини та боротьби зі злочинністю, однобічні владні вказівки, які спрямовані на встановлення, зміну чи припинення конкретних правовідносин охорони культурного надбання, або такі, що мають бути обов’язково виконані організаціями, підприємствами, установами культури і їх посадовими особами, громадянами, які є суб’єктами обігу та охорони культурних цінностей, а також співробітниками МВС України, норми з метою організації і практичного здійснення захисту культурної спадщини.

Управлінські акти приймаються у кожному конкретному випадку застосування до правопорушників законодавства про охорону культурної спадщини. У індивідуальних актах МВС України містяться приписи щодо персонально визначеного суб’єкта та розраховані на одноразове виконання, тобто спрямовані на реалізацію диспозицій і санкцій норм законів про охорону культурного надбання. Прийняття таких актів зумовлене вчиненням правопорушення суб’єктами обігу чи охорони рухомої та нерухомої спадщини та має “зовнішній” характер.

Нормативні акти “внутрішнього” характеру видаються щодо організаційних питань захисту культурної спадщини підрозділами МВС України та адресуються працівникам цих підрозділів. Таким чином, встановлюються правила службової діяльності. Такі акти розраховані на багаторазове виконання та містять у собі норми, засновані на приписах вищих ОВС і конкретизуються стосовно місцевих умов роботи відповідних підрозділів.

Так, відповідно до Інструкції з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України для музеїв, що охороняються нарядами ДСО, на випадок розбійних нападів, актів вандалізму, пожеж, аварій, загрози вибуху, стихійного лиха та інших надзвичайних обставин розробляються плани оборони.

План оборони є прикладом акту застосування норм права. План оборони музею готується територіальним органом внутрішніх справ та підрозділом ДСО з урахуванням особливостей музею, його розташування на місцевості і призначений для координації дій особового складу органів внутрішніх справ та нарядів охорони при виникненні надзвичайних ситуацій.

Також прикладом застосування норм є розроблення щорічного Плану спільних заходів Департаменту ДСО при МВС України та Мінкультури щодо покращення охорони музейних закладів.

З метою забезпечення надійної охорони музейних закладів та здійснення комплексу інших організаційних і практичних заходів щодо збереження історико-культурних цінностей Департаменту ДСО при МВС України, УДСО при ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим, м. Києві, Київській області, УДСО-ВДСО при УМВС України в областях та м. Севастополі, Мінкультури, Мінкультури Автономної Республіки Крим, управлінням культури обласних, Київської та Севастопольської державних міських адміністрацій План приписує здійснення таких заходів:

проведення комісійних обстежень стану охорони і технічної укріпленості музейних закладів, визначення першочергових завдань щодо посилення охорони кожного з обстежених об’єктів (визначення виду охорони, обладнання технічними засобами охорони);
за результатами обстеження узагальнені висновки щодо подальшого вдосконалення системи охорони із зазначенням терміну усунення виявлених недоліків та визначенням необхідних обсягів фінансування фізичної й технічної охорони з відповідних бюджетів направляються до Мінкультури;
перевірка наявності дій працівників на випадок екстремальних ситуацій (пожеж, грабіжницьких нападів, актів вандалізму, терористичних проявів тощо). Проведення учбово-тренувальних навчань з відпрацюванням із особовим складом підрозділів ДСО, територіальних органів внутрішніх справ та працівниками музейних закладів практичних навичок щодо дій в зазначених ситуаціях.

Укладання адміністративних договорів є однією з форм державного управління. Кодекс адміністративного судочинства України надає визначення адміністративного договору. «Адміністративний договір» — двох – чи багатостороння угода, зміст якої складають права і обов’язки сторін, що випливають з владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією з сторін угоди.

Договірні відносини притаманні цивільному праву і передбачають юридичну рівність сторін договору та їх волевиявлення. Природа державного управління передбачає імперативність, наявність власних повноважень однієї з сторін, юридичну владність волевиявлення даної сторони і як наслідок – юридичну підвладність іншої сторони [117, c. 217].

Як вірно зауважує К.К. Афанасьєв, розвиток процесів демократизації в Україні, головною ідеєю яких виступає одна з основ правової державності – ідея ствердження та забезпечення прав і свобод людини, а також початок повномасштабних політичних та економічних реформ об’єктивно здійснили децентралізацію системи державного регулювання, що була виражена в активізації становлення та розвитку приватноправових відносин у публічному праві. Ці відносини, побудовані на засадах автономії, юридичної рівності суб’єктів, їх непідвладність одного іншому та погоджувальній, договірній основі взаємовідносин, починають займати не тільки важливе місце у правовій системі , але і в державно-правових (публічно-правових) відносинах [14, с. 21].

Перехід до побудови ринкових відносин потребує вдосконалення державної управлінської діяльності, в тому числі й через застосування форм, які найбільшою мірою відповідають сучасним умовам і розвитку суспільства. Однією з таких форм на нинішньому етапі треба визнати договори, в яких однією з сторін виступає орган державного управління з властивими йому державно-владними повноваженнями.

Слід підтримати визначення С.С. Скворцова, який зауважує, що адміністративний договір – це заснована на правових нормах добровільна угода двох чи більше суб’єктів адміністративного права, один із яких завжди є самостійним суб’єктом державної виконавчої влади, наділеним владними повноваженнями у сфері державного управління, за допомогою якого формуються акти державного управління, на основі яких встановлюються, змінюються чи припиняються взаємні права і обов’язки учасників договору, визначається їх відповідальність. За допомогою адміністративного договору учасники правовідносин визначають правила власного поводження і встановлюють послідовність своїх дій, досягають необхідного для них правового результату [251, с. 12].

Правовий режим названих угод виходить за межі приватного права та містить публічно-правові елементи. На відміну від договорів приватного права, у даному разі діє державно — владний учасник, який в межах своєї компетенції реалізує функції державного управління. Тому в адміністративному договорі завжди так або інакше виражається державна воля щодо створення певного правового стану. Адміністративний договір нормативного характеру включає в себе звичайні права та обов’язки, проте передбачає більш чітку правову визначеність. Основне ускладнення, що виникає при укладанні таких угод, полягає, по-перше, в імперативності меж діяльності публічно-правових суб’єктів, а по-друге — у тиску владних методів. Адміністративні договори з нормативним змістом укладаються з метою співробітництва між органами, які не перебувають один з одним у стані прямої підлеглості.

На наш погляд, адміністративним договором у сфері захисту культурної спадщини є договір, який укладається між підрозділами ДСО при МВС України та музеями, історико-культурними заповідниками та іншими об’єктами культури.

Підставою такого ствердження є положення, яке міститься в Інструкції з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України, а саме “охорона музеїв підрозділами ДСО здійснюється на підставі укладених двосторонніх договорів”. Також в Інструкції зазначено, що “прийняття музею під охорону оформляється договором між підрозділом ДСО та дирекцією музею, в якому обумовлюються їхні обов’язки та відповідальність”. Водночас із укладанням договору про охорону готується дислокація, в якій зазначаються приміщення (територія), що підлягають охороні, місця несення служби (межі поста, маршруту) та особливі обов’язки нарядів ДСО.

Таким чином, суб’єктом адміністративного договору охорони культурної спадщини є ДСО при МВС України, яка, як державний орган, здійснює виконавчу владу і має владні повноваження. Метою такого договору є, головним чином, реалізація публічних інтересів – забезпечення збереження державою історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність відповідно до ст. 54 Конституції України.

Особливість договору ДСО при МВС України з музеями полягає в тому, що вони є договорами організаційного характеру, як і сама діяльність виконавчої влади. Укладення адміністративного договору з боку ДСО при МВС України є одночасно правом і обов’язком (предметна компетенція). Можливість за власним розсудом при укладенні адміністративних договорів самостійно обирати певний варіант поведінки є більш обмеженою, ніж при укладанні цивільних чи трудових договорів. Це обумовлено імперативним характером адміністративно-правових норм [5, с.145].

Розглядаючи договори ДСО при МВС України з закладами культури, слід зазначити, щозгідно із Положенням про Державну службу охорони при МВС, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1993р. №615, під охороною майна громадян, колективного і державного майна, а також майна іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадянства, розуміється здійснення на договірних засадах охорони об’єктів та майна, вантажів, а також грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться, інкасації в місцях, не охоплених централізованою службою інкасації і перевезень цінностей Національного банку, забезпечення особистої безпеки фізичних осіб (заходи особистої і майнової безпеки) [219].

ДСО при МВС здійснює свою діяльність на засадах госпрозрахунку і утримується за рахунок коштів від укладених договорів. Як зауважує О.П.Угровецький, послуги з охорони власності та забезпечення особистої безпеки громадян – це вид адміністративно-правових відносин, який за своїм суб’єктивним складом і змістом є зобов’язальними правовідносинами і здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативно-правових актів. Особливості адміністративних правовідносин полягають, перш за все, в тому, що в них завжди беруть участь органи виконавчої влади або їх представники, а саме працівники ДСО при МВС України, яких наділено владними повноваженнями по здійсненню виконавчо-розпорядчих функцій. Крім цього адміністративні правовідносини можуть виникнути з ініціативи будь-якої із сторін, згоди іншої сторони не вимагається. Конфлікти, спори, які виникають між сторонами таких правовідносин, вирішуються, як правило, в адміністративному та судовому порядку. Відповідальність за незалежне виконання сторонами обов’язків настає перед державою. Для регулювання адміністративно-правових відносин властиві відношення субординації або владні приписи, які походять від правомочного суб’єкта управління. Ці приписи носять односторонній характер, в них висловлюється воля суб’єкта управління, тому адміністративні правовідносини ще називають відносинами влади і підпорядкування. Саме такими владними суб’єктами є працівники ДСО при МВС України у правовідносинах, які виникають з приводу охорони всіх форм власності та забезпечення особистої безпеки громадян [271, c.6-7]. Діяльність ДСО при МВС України регулюється нормами адміністративного права, тому що працівники міліції охорони можуть застосувати адміністративно-правові заходи та заходи адміністративного припинення, на що звернув увагу В.І. Шаповал [289].

Отже, з одного боку охоронна діяльність має адміністративний характер, з іншого — відбувається на основі договору послуг з охорони і, таким чином, їй також притаманний цивільно-правовий аспект. Вважаємо за необхідне навести думку В.І. Курило, який зауважує, що за договором на охорону одна сторона – “охорона” – зобов’язується забезпечити охорону майна чи особистої безпеки другої сторони – “власника” (“особи”), а власник (особа) зобов’язується створити охороні необхідні для виконання нею своїх обов’язків умови і сплатити обумовлену вартість послуг охорони [140, c.17]. Слід зауважити, що договір охорони як договір зі спеціальною назвою відсутній у Цивільному кодексі України, але Типовий договір на охорону об’єктів та квартир громадян підрозділами ДСО при МВС України затверджений ГУДСО та зареєстрований у Міністерстві юстиції України [266].

Серед особливостей укладання договору ДСО з об’єктами культури є те, що перед тим, як укласти договір охорони музею, заповідника чи будь-якого об’єкта культури, ДСО при МВС України перевіряє вимоги до їх технічної укріпленості, тобто здійснює контрольну функцію. Інструкція з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при МВС [89] зазначає порядок передачі музеїв під охорону підрозділам ДСО, згідно з яким у разі письмового звернення директора музею до управління, відділу, відділення ДСО з проханням прийняти музей під охорону створюється міжвідомча комісія у складі представників музею, ДСО й Державного пожежного нагляду. У разі потреби в роботі комісії беруть участь представники інших служб органів внутрішніх справ та місцевих органів влади. Комісія обстежує музей з метою узгодження виду охорони, визначення кількості постів, потреби обладнання засобами сигналізації та пожежогасіння, технічного укріплення, режиму роботи та інших умов забезпечення збереження музейних цінностей.

За результатами обстеження складається акт у двох примірниках, у якому зазначається: віддаленість музею від центру зони дії групи затримання пунктами централізованої охорони; загальна характеристика будівлі, території та огорожі музею; відповідність технічної укріпленості музею встановленим вимогам; стан організації перепусткового режиму в музеї; пожежно-технічна характеристика музею та його території; стан технічних засобів охорони, пожежної сигналізації, засобів зв’язку; рекомендації директору музею щодо його технічного укріплення з конкретними термінами їх виконання. Перший примірник акту з пропозиціями міжвідомчої комісії передається директору музею для виконання, а другий – підрозділу ДСО для здійснення контролю за усуненням недоліків і технічного нагляду за виконанням вимог проектно-кошторисної документації. Після розгляду акту директор музею вживає заходів до усунення недоліків у технічній укріпленості музею й замовляє проектний кошторис на його обладнання охоронною, охоронно-пожежною та тривожною сигналізацією. Монтаж засобів сигналізації здійснюється за договором силами підрозділів ДСО чи інших організацій, які мають на це відповідний дозвіл (ліцензію).

Підрозділ ДСО, одержавши від директора музею письмове повідомлення про готовність його до передачі під охорону, перевіряє повноту та якість виконання пропозицій міжвідомчої комісії за наслідками обстеження і залежно від цього приймає музей під охорону або відмовляє в цьому, зазначаючи причини відмови, про що письмово повідомляє директора музею. Прийняття музею під охорону оформляється договором між підрозділом ДСО та дирекцією музею, в якому обумовлюються їхні обов’язки та відповідальність.

Водночас з укладанням договору про охорону готується дислокація, в якій зазначаються приміщення (територія), що підлягають охороні, місця несення служби (межі поста, маршрути) та особливі обов’язки нарядів ДСО. Відділ (відділення) ДСО готує потрібну службову документацію на охорону і оборону музею, визначає порядок взаємодії нарядів ДСО з органами внутрішніх справ, іншими правоохоронними органами та адміністрацією музею на випадок виникнення надзвичайних ситуацій. Службова документація узгоджується з директором музею і знаходиться на посту охорони.

Відділ (відділення) ДСО, виходячи з кількості приміщень музею, часу їх охорони й розміру тарифу за конкретний вид охорони, складає кошторис у двох примірниках, один з яких після узгодження вручає директору музею для подальшої оплати. Зміни вносяться до кошторису у разі перегляду умов договору, тарифів на послуги й обов’язково узгоджуються з директором.

Згідно з Інструкцією підрозділ ДСО відповідно до умов укладеного договору забезпечує:

охорону музею, музейних та матеріальних цінностей, окремих його приміщень і підлеглої території;
охорону громадського порядку, здійснення перепусткового режиму та взаємодію з персоналом музею у цих питаннях.

Провадження організаційних дій є формою управлінської діяльності, яка не пов’язана з виданням правових актів та здійсненням юридично значущих дій. Організаційні заходи не породжують, не змінюють і не припиняють адміністративних правовідносин. Організаційні дії мають внутріуправлінське, внутріапаратне значення. Але вони можуть використовуватися для певного впливу на громадські структури і громадян. До таких дій можна віднести інструктування працівників ДСО при МВС України щодо охорони об’єктів культурної спадщини; наради керівників правоохоронних органів, які здійснюють боротьбу зі злочинами проти спадщини; семінари та конференції, які висвітлюють стан незаконного посягання на культурну спадщину та нелегального обігу культурних цінностей; розробку заходів щодо впровадження єдиного реєстру викрадених культурних цінностей чи маркування наявних культурних цінностей держави. Провадження зазначених вище організаційних дій також будуть детальніше розкриті у наступних підрозділах дисертації щодо питань взаємодії правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинами проти спадщини та взаємодії з громадськістю (підрозділи 3.1 та 3.3)

Виконання матеріально-технічних операцій є формою, що має допоміжний характер. З їх допомогою обслуговується процес управління та інші форми управлінської діяльності, спрямовані на утворення нормальних умов для здійснення адміністративних функцій. До матеріально-технічних операцій належать дії, пов’язані з виготовленням документів; операціями про передачу засобів або майна; видачею виконавчих документів; проведенням конфіскацій; реєстрацією фактів та подій у сфері управління культурною спадщиною; збиранням та обробленням статистичної інформації про правопорушення проти культурної спадщини відповідно до встановлених правил; складанням та опрацюванням доповідних записок про стан охорони культурної спадщини підрозділами ОВС України, довідок за результатами перевірок об’єктів культури; підготовкою довідок про роботу підрозділів ОВС України, діяльність яких пов’язана із захистом культурної спадщини; наданням відповідних роз’яснень і консультацій на підставі інформаційних матеріалів сфери обігу культурних цінностей, охорони нерухомих об’єктів надбання, пам’яткоохоронного законодавства; впровадженням інформаційних технологій у роботу підрозділів, які ведуть боротьбу із злочинними посяганнями на спадщину. Слід зазначити, що узагальненням статистики щодо виявлених правопорушень проти культурної спадщини, складанням довідок щодо роботи по боротьбі з незаконним обігом культурних цінностей на сьогоднішній день у Міністерстві внутрішніх справ України займається лише один співробітник Департаменту карного розшуку відділу розкриття майнових злочинів. Але на нього покладено ще ряд обов’язків, не пов’язаних з напрямком боротьби зі злочинами проти спадщини, що не дає можливості належним чином відслідковувати та реагувати на оперативну ситуацію, робити ефективний опір зазначеним порушенням.

Отже, ефективність діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини здебільшого залежить від правильного поєднання адміністративно-правових форм.

2.3. Методи діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини

При реалізації завдань з питань захисту культурного надбання ОВС України користуються різними засобами, прийомами цілеспрямованого впливу на громадськість, які іменуються адміністративно-правовими методами. Такий юридично-владний вплив проявляється через взаємодію ОВС з населенням та зв’язки, що між ними сталися з приводу охорони культурної спадщини та обігу культурних цінностей. Обрання оптимальних методів впливу щодо попередження та припинення правопорушень проти культурної спадщини забезпечує ефективну діяльність ОВС України у цьому напрямку.

Отже, адміністративно-правовими методами у сфері охорони ОВС культурної спадщини слід вважати засоби та прийоми впливу ОВС на підпорядковані їм підрозділи та громадськість у межах, визначених законами, які регламентують діяльність ОВС, та пам’яткоохоронного законодавства з метою захисту культурної спадщини та встановлення ефективної взаємодії у цій сфері.

Як зазначає Л.В. Коваль, методи, що використовують суб’єкти управління (передусім державні органи), адекватні змісту первісної правової матерії, якою є регулятивні або правоохоронні, імперативні чи дозвільні норми адміністративного права. Виконавча влада впливає, таким чином, на суспільні відносини методами правового регулювання, заборон, примусу, координації, контролю та ін. Ці юридичні інструменти зорієнтовано на одну з головних якостей адміністративно-правових відносин: вони впливають на характер і прояви вольової поведінки людей (їхніх асоціацій). Діють методи у правовому просторі, де в один вузол “пов’язано” і дію загальнообов’язкових правил (заборон і дозволянь), і економічні чинники (стимули та інтереси), і соціальні вимоги (майнові і трудові), і організаційні, побутові та інші соціальні зв’язки, що у цьому просторі виникають і розвиваються. Зазначена особливість позначається на певному співвідношенні форм і методів управління. Кожна юридична форма управління передбачає використання кількох методів. Так, юридичні акти управління можуть приписувати застосування методів правової регламентації та єдиноначальства, економічних і адміністративних, переконання і примусу [112, с. 108].

Методи адміністративної діяльності ОВС України у сфері захисту культурної спадщини досить різноманітні та покликані забезпечити високу ефективність діяльності працівників міліції, злагодженість роботи, сприяти нормальній взаємодії з іншими правоохоронними органами та громадськістю у питаннях обігу та охорони рухомої та нерухомої культурної спадщини. Основними методами адміністративної діяльності ОВС України у сфері захисту культурного надбання є переконання та примус, оскільки вони є універсальними методами державного управління та боротьби із правопорушеннями проти культурної спадщини. Але у зазначеній адміністративній діяльності переконання та примус виражаються у різноманітних варіантах, що дає підставу для виділення інших методів цієї діяльності (координація, узгодження, інструктування), психологічні методи (психологічне спонукання, мотивація, авторитет), адміністративні й економічні методи.

Методи переконання та примусу в адміністративній діяльності були предметом наукового інтересу О.М. Бандурки [18], Т.О. Коломоєць [115,116], Ю.П. Битяка, В.В. Зуй [25], А.Т. Комзюка [118], І.П. Голосніченка [4] та ін.

Методи переконання та примусу взаємопов’язані, обумовлені рівнем розвитку суспільних відносин. Зміст переконання, як особливого засобу правового впливу, як зазначають Ю.П. Битяк та В.В. Зуй, полягає у тому, щоб суб’єкти державного управління дотримувались правових вимог в силу їх внутрішнього визнання, а не внаслідок сліпого підкорення велінням влади. Це означає впровадження дисциплінованості, розуміння того, що міцна громадська дисципліна і законність являють собою необхідну умову успішної побудови правової, незалежної, демократичної держави, а також формування свідомої звички, скерованої на дотримання правових вимог, почуття неприпустимості їх порушення, потреби активно боротися з правопорушеннями. Переконання містить систему заходів правового і неправового характеру, яка проводиться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз’яснювальних і заохочувальних заходів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання вимог законів та інших правових актів [25,с. 4].

Формами переконання у діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини можуть бути: організація заходів, спрямованих на вирішення завдання захисту культурної спадщини (облік правопорушень проти культурної спадщини, контроль за нелегальними ринками купівлі-продажу культурних цінностей, прийняття необхідних документів, проведення семінарів та конференцій з метою висвітлення стану боротьби зі злочинними посяганнями на культурне надбання); агітація поваги до культурного надбання чи доведення інформації про настання адміністративної чи кримінальної відповідальності у випадку порушення закону; заохочення (публічна подяка громадським об’єднанням чи окремим громадянам за співробітництво по виявленню та розслідуванню злочинів проти культурної спадщини, нагородження працівників ОВС, які відзначились у проведенні заходів щодо захисту культурної спадщини); критика діяльності суб’єктів обігу культурних цінностей.

Найчастіше метод переконання виконують служби ОВС України під час своєї профілактичної роботи, контактуючи з посадовими особами та громадськістю щодо виявлення правопорушень.

Дільничні інспектори, обслуговуючи закріплену за ними територію, мають володіти детальною інформацією щодо об’єктів, у яких зберігаються культурні цінності (музеї, архіви, бібліотеки), об’єктів нерухомої культурної спадщини, зокрема археологічних територій, релігійних споруд, які цінності у них зберігаються, місць продажу культурних цінностей та місць збору колекціонерів; проводять профілактичні бесіди на закріпленій за ними території, де розташовуються об’єкти культури, історичні заповідники, нелегальні ринки збуту культурних цінностей.

Також дільничні інспектори проводять профілактичні бесіди серед осіб, матеріально — відповідальних за збереження культурних цінностей, колекціонерів, попереджають їх про адміністративну та кримінальну відповідальність щодо посягань на культурну спадщину.

Служба карного розшуку, дізнання та досудового слідства при розкритті та розслідуванні злочинів, керуючись ст. 23, 23-1 КПК України, виявляють причини та умови, що сприяли їх скоєнню. Встановивши недбале відношення посадових осіб, відповідальних за збереження культурних цінностей, вносять у відповідний державний орган охорони культурної спадщини подання про вжиття заходів для усунення причин та умов скоєння злочину.

Методом переконання у сфері захисту культурної спадщини можна вважати встановлення охоронних дошок на пам’ятках архітектури, садово-паркового мистецтва, археології тощо. Охоронна дошка повідомляє, що пам’ятка знаходиться під охороною держави та руйнування чи пошкодження пам’ятки карається. Встановлення охоронного знаку на пам’ятці діє на людську свідомість таким чином, що пересічний громадянин уявляє ймовірні наслідки своєї неправомірної поведінки: притягнення його до адміністративної чи кримінальної відповідальності, або просто уявляє необхідність оплати штрафу та взагалі будь-якої уваги міліції з приводу його вчинку.

Ефективною формою переконання у діяльності ОВС України з питань захисту національного надбання є висвітлення у засобах масової інформації випадків порушення пам’яткоохоронного законодавства. Наприклад, якщо керівник служби кримінального розшуку повідомляє у новинах чи друкованому виданні про конкретні дії визначених осіб на відомій пам’ятці та про притягнення винних до відповідальності, то така заява буде мати вплив в цілому на громадян, які відвідують пам’ятки, тобто оголошення у ЗМІ про вандалізм на пам’ятках буде певним прецедентом попередження нанесення шкоди об’єктам культури. Так, у Севастопольських ЗМІ була оголошена інформація про пошкодження одного з стародавніх храмів на території історичного заповідника Херсонес-Таврійський.

Також ефективною формою переконання населення щодо непорушності пам’яток може бути участь керівного складу ОВС України у семінарах чи конференціях, присвячених проблемам збереження національного культурного надбання. Висвітлення статистики виявлених правопорушень пам’яткоохоронного законодавства, кількість притягнених до відповідальності осіб, а також новітніх розробок щодо ведення обліку пам’яток сприятиме також профілактиці порушень проти спадщини, в тому числі серед посадових осіб закладів культури. Ці питання мають обговорюватися систематично на семінарах чи конференціях республіканського масштабу. На нашу думку, слід звернути увагу на досвід російських колег. Щорічно Центр безпеки культурних цінностей Міністерства культури Російської Федерації проводить семінар, присвячений проблемам безпеки закладів культури та сховищ культурних цінностей, на якому присутні представники позавідомчої охорони при МВС РФ, пожежного нагляду, закладів культури майже усіх суб’єктів федерації. На семінарі спільно вирішуються питання фінансування музеїв регіонів, представниками Департаменту позавідомчої охорони при МВС РФ доводяться нові нормативно-правові акти у сфері охорони культурних цінностей. У рамках семінару відбувається ознайомлення з новітніми розробками технічних засобів охорони музеїв.

Отже, подібний досвід взаємодії слід запровадити щодо удосконалення організації діяльності ДСО при МВС України у сфері охорони культурної спадщини. Такі спільні семінари та конференції республіканського характеру з участю представників ДСО, ДКР МВС України, Служби безпеки, Державної служби культурної спадщини та представників закладів культури дозволять висвітлити наявні проблеми охорони культурних цінностей, стан їх зберігання та нові розробки технічних засобів охоронного призначення, а також сумісними зусиллями зацікавлених служб вирішити питання збереження культурної спадщини України. Досвід проведення зазначених заходів сприятиме удосконаленню взаємодії між ДСО при МВС України із закладами культури.

Але, на жаль, профілактичними бесідами, пропагандою чи критикою не вирішити питань ефективної охорони культурної спадщини, саме через те, що у громадській свідомості превалює бажання отримати матеріальну наживу від культурних цінностей. Тому, розглядаючи переконання, як метод адміністративної діяльності, слід наголошувати на необхідності матеріального заохочення тих осіб, які співпрацюють з ОВС України у ході виявлення правопорушень проти культурної спадщини.

Слід відмітити, що додержання громадянами встановлених державою правил пам’яткоохоронного законодавства поки що не стало звичайним. Обумовлено це багатьма причинами: від зазначених вище (бажання збагатіти на “мистецтві, що належить народові”), а також від недостатнього впливу держави. Як зауважує А.А. Манжула, “незважаючи на те, що соціально-культурна сфера безпосередньо пов’язана з людиною, її потребами і духовним світом, у нашому суспільстві, очевидно по інерції, широко розповсюджений погляд на неї, як на щось другорядне, менш важливе, ніж економічна та політична сфери, що закономірно обумовлює дефіцит державної уваги до неї. Між тим соціальні відносини безпосередньо пов’язані з економічними і політичними відносинами. Вони часто визначають останні (адже саме на рівні соціальних зв’язків і взаємовідносин формується менталітет суспільства, який в цілому визначає ставлення людей до економічного і політичного життя)» [154,с. 13-14 ].

Отже, після застосування переконання держава змушена використовувати засоби примусу до осіб, що порушують пам’яткоохоронне законодавство. Ідея застосування державного примусу передбачає його вторинність, роль допоміжного після переконання. Але, на жаль, масштаби скоєння правопорушень проти культурної спадщини обумовлюють застосування державного примусу як основного методу впливу на поведінку громадян. Державний примус, який застосовується до правопорушників, в свою чергу виконує роль непрямого попередження.

Державний примус – це психологічний або фізичний вплив державних органів і громадських об’єднань на певних осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові норми. Він виступає у судовій та адміністративній формі.

Таким чином, адміністративний примус є одним із видів державного примусу. Слід приєднатися до визначення, наданого Т.О. Коломієць: “Адміністративний примус – це визначені нормами публічного права способи офіційного фізичного або психологічного впливу уповноважених державних органів, а у деяких випадках і громадських організацій, на фізичних та юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень їх прав, свобод та інтересів у випадках вчинення цими особами протиправних діянь (у сфері відносин публічного характеру) або в умовах надзвичайних обставин в межах окремого, економного, спрощеного, оперативного адміністративного провадження задля досягнення багатоаспектної ретроспективної мети (превенції, припинення протиправних діянь, забезпечення провадження в справах про правопорушення, притягнення винних осіб до відповідальності, попередження та локалізація наслідків надзвичайних ситуацій) [116,с. 17].

Примусові засоби адміністративного характеру застосовуються органами державної виконавчої влади, судами (суддями) для впливу на громадян і посадових осіб з метою виконання ними юридичних обов’язків, припинення протиправних дій, притягнення до відповідальності правопорушників, забезпечення громадської безпеки.

Слушною є думка А.Т. Комзюка, який зазначає, що держава для виконання своїх завдань та функцій, зокрема, у сфері охорони прав і свобод громадян, підтримання громадського порядку і громадської безпеки, повинна використовувати всі можливі засоби, включаючи заходи адміністративного примусу, але, зрозуміло, на чітких правових засадах. Тому адміністративний примус посідає значне місце в правозастосовчій системі України. Шляхом його використання реалізуються також найважливіші правоохоронні функції міліції. А.Т. Комзюк зауважує, що застосування органами міліції адміністративного примусу має свої особливості, що пояснюється її особливим положенням в системі правоохоронних органів. Ці особливості обумовлені тим, що міліція є спеціальним правоохоронним органом, який функціонально здійснює охорону громадського порядку і громадської безпеки, наділена широкими повноваженнями щодо застосування заходів адміністративного примусу порівняно з іншими органами; вона правомочна вживати такі заходи, які не мають права застосувати інші державні органи; застосування адміністративно-примусових заходів регулюється не тільки законами, але й спеціальними нормативними актами (в тому числі відомчими); міліція має широкі юрисдикційні повноваження для оперативного виконання своїх завдань; заходи примусу використовуються міліцією для виконання нею адміністративної діяльності [118, с. 35].

В юридичній науці склалася така класифікація заходів адміністративного примусу: 1) заходи адміністративного запобігання (адміністративно-попереджувальні); 2) заходи припинення правопорушень; 3) адміністративні стягнення. Цей варіант класифікації був запропонований у 1957 році та у 1963 році доповнений М.Єропкіним, і саме його сприйняли як базовий більшість учених – адміністративістів: О.М. Бандурка, Л. Біла, Ю.П. Битяк, С. Гончарук, В.В. Зуй, С.В. Ківалов, А. Клюшніченко, Л.В. Коваль, А.Т. Комзюк та інші. В основу цієї класифікації покладено спосіб охорони правопорядку [115, c. 123].

Заходами адміністративного запобіганняє способи і засоби, спрямовані на попередження та запобігання правопорушенням, обставинам, що загрожують життю та безпеці громадян або нормальній діяльності державних органів, підприємств та організацій.

Підставою для заходів адміністративного попередження служить припущення про намір особи вчинити адміністративне правопорушення або інше протиправне діяння.

Адміністративно-попереджувальні заходи носять профілактичний характер і виражаються, як правило, у вигляді певних обмежень і заборон.

До кола заходів адміністративного запобігання (попередження) належать:

перевірка документів (зокрема особистих, на речі, вантаж, транспорт);
різні види огляду (особистий, технічний, медичний, санітарний, митний, а також огляд вантажу, речей тощо);
введення карантину (під час епідемій, епізоотій та ін.);
обмеження руху транспорту та пішоходів (при проведенні масових заходів, загрозі життю або здоров’ю людей, забезпеченні спеціальних заходів);
входження в житлові та інші приміщення, на земельні ділянки (у випадках, передбачених законодавством, зокрема відповідно до ст.11 Закону України «Про міліцію»);
примусове вилучення майна (реквізиція) (під час стихійного лиха, військових дій, інших надзвичайних подій).

Заходами припинення правопорушеньвважається примусове зупинення протиправних діянь, що носять ознаки адміністративного проступку (а в деяких випадках – і кримінальний характер), спрямоване на недопущення шкідливих наслідків та забезпечення застосування до винної особи адміністративного стягнення, а у виключних випадках – і кримінального покарання.

До кола заходів адміністративного припинення належать такі: адміністративне затримання; особистий огляд і огляд речей; вилучення речей і документів; доставлення правопорушника; припинення робіт та заборона експлуатації механізмів; відсторонення водіїв від керування транспортними засобами та огляд їх на стан сп’яніння.

Застосування цих заходів регулюється низкою законів. Так, адміністративне затримання, проведення особистого огляду, огляду речей і вилучення речей та документів регламентується КУпАП (ст. 260-263, 267), Законом України «Про міліцію» (ст.11), Митним кодексом тощо.

Отже, розглянемо методи діяльності ОВС України (а саме міліції) стосовно захисту культурної спадщини. Повноваження міліції щодо застосування різних примусових заходів визначено Законом України “Про міліцію” [65]. Враховуючи адміністративно-примусові заходи (заходи адміністративного запобігання та припинення), викладені у Законі, та специфіку сфери охорони спадщини, слід визначити такі заходи адміністративного примусу:

вимогу припинити протиправну поведінку щодо порушення пам’яткоохоронного законодавства;
перевірку документів на охоронюваних об’єктах культури, територіях історико-культурних заповідників;
привід осіб, які ухиляються від явки за викликом в ОВС України;
взяття на облік і офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки щодо порушень пам’яткоохоронних правил;
адміністративне затримання особи, яка посягає на об’єкти культури;
доставлення порушника пам’яткоохоронних правил;
особистий огляд з метою виявлення і вилучення рухомих об’єктів культурної спадщини;
огляд речей, вантажів, багажу, транспортних засобів, зброї і боєприпасів, в тому числі предметів, які становлять історичну, культурну, художню та наукову цінність;
вилучення та зберігання речей і документів, які є культурними цінностями;
накладення адміністративних стягнень, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, а саме ст. 92, за порушення правил охорони і використання пам’яток історії та культури;
перевірка підприємств, установ культури (музеїв, історико-культурних заповідників, архівів, бібліотек) та закладів, які здійснюють купівлю-продаж культурних цінностей (антикварних салонів, художніх галерей);
входження на земельні ділянки, в житлові та інші приміщення громадян, у яких зберігаються культурні цінності чи знаходяться нововиявлені рухомі об’єкти культурної спадщини;
внесення подань до державних органів, підприємств, установ, організацій охорони та обігу культурної спадщини, посадовим особам про необхідність усунення причин та умов, які сприяли вчиненню правопорушень, що посягають на культурну спадщину;
тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки пам’яткоохоронної території чи об’єкти культури, культурної спадщини та місця розташування цих об’єктів;
обмеження (заборону) руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів, у тому числі й тих, які пролягають поруч з охоронюваними об’єктами культурної спадщини;
зупинку транспортних засобів з метою виявлення та вилучення культурних цінностей, які незаконно перевозяться;
затримання і доставляння транспортних засобів для тимчасового зберігання на спеціальних майданчиках чи стоянках;
обмеження і заборона на проведення ремонтно-будівельних та інших робіт на вулицях і шляхах, у тому числі на об’єктах культурної спадщини чи місцевостях поруч з цими об’єктами;
зупинення і припинення діяльності об’єктів дозвільної системи;
адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, які раніше мали судимості за злочинні посягання на культурні цінності;
використання транспортних засобів, засобів зв’язку, банків даних, які належать підприємствам, установам, організаціям, у тому числі й закладів культури;
адміністративне видворення іноземців, які займаються незаконним обігом об’єктів культурного надбання, за межі України;
застосування заходів фізичного впливу до осіб, які оказують опір при затриманні на місцях незаконних розкопок;
застосування спеціальних засобів;
застосування вогнепальної зброї.

Деякі із заходів запобігання дуже близькі за характером до заходів припинення, що пов’язано з їх направленістю на захист інтересів громадян, держави і громадських об’єднань. Деякі з заходів запобігання можуть бути попередниками для використання засобів припинення та адміністративних стягнень.

Підставами застосування ОВС України заходів адміністративного запобігання та припинення правопорушень щодо сфери захисту культурної спадщини є:

припущення про намір особи вчинити адміністративне правопорушення, яке посягає на порядок охорони культурної спадщини;
наявність достовірної інформації про скоєний злочин чи спробу здійснити протиправні дії – орієнтування про крадіжки та пограбування з галерей, музеїв, заповідників;
планові та позапланові перевірки об’єктів культури та ринків антикваріату на предмет дотримання пам’яткоохоронного законодавства. Прикладом можуть бути планові перевірки антикварних ринків у м. Севастополі та м. Києві ;
візуальне спостереження за відвідувачами музеїв, заповідників, бібліотек, галерей. Поведінка деяких осіб може видавати намір скоєння правопорушення проти культурних цінностей та об’єктів нерухомої спадщини. Такою може бути поведінка підлітків у стані алкогольного сп’яніння на території пам’яток садово-паркового мистецтва чи архітектури – найчастіше саме ця категорія залишає графіті на пам’ятних місцях.

Такий захід адміністративного запобігання, як огляд особистих речей, постійно застосовується у бібліотеці Вернадського, яка охороняється ДСО при МВС України. Так, при виході з бібліотеки працівник ДСО перевіряє особисті поклажі усіх відвідувачів з метою недопущення виносу книжок, у тому числі й тих, які становлять історичну, культурну, наукову цінність. Застосування цього заходу обумовлене крадіжкою з бібліотеки імені В.І. Вернадського книги Миколи Коперніка “Про обертання небесних сфер”.

Такі заходи адміністративного примусу як адміністративне затримання особи, перевірка документів, особистий огляд, огляд речей і вантажу, зупинка транспортних засобів є необхідними заходами при пошуку та затриманні осіб, які посягають на культурні цінності. Прикладом може бути робота міліції по пошуку та затриманню злочинців, які 26 жовтня 2007 року здійснили спробу пограбування художнього музею у с.Пархомівка Краснокутського району Харківської області. Під час пошуку злочинців співробітники міліції перевіряли документи у підозрілих осіб, зупиняли транспортні засоби, перевіряли документи й вантажі, та внаслідок ефективних заходів машина грабіжників була знайдена у Полтавській області, самі грабіжники також затримані.

Серед заходів адміністративного примусу заходи адміністративного припинення, що використовуються у адміністративному порядку, найбільш численні, їх застосування зумовлено необхідність швидкого і ефективного припинення посягань на інтереси окремих громадян, громадських об’єднань, держави. Заходи адміністративного припинення застосовуються міліцією з метою, по-перше, припинення порушень правових норм (адміністративних проступків, злочинів і об’єктивно протиправних діянь), по-друге, створення умов для подальшого притягнення винних до відповідальності, по-третє, усунення шкідливих наслідків правопорушення, по-четверте, запобігання вчиненню нових правопорушень і, по-п’яте, відновлення попереднього, правомірного стану [118, с. 126]. Отже, заходи припинення адміністративних правопорушень – це примусове зупинення протиправних діянь, що носять ознаки адміністративного проступку, а в деяких випадках і кримінальний характер, спрямоване на недопущення шкідливих наслідків та забезпечення застосування до винної особи адміністративного, а в виключних випадках кримінального стягнення [25, с. 11].

Заходи адміністративного припинення у діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини мають важливе значення на охоронюваних об’єктах, об’єктах культурної спадщини, історико-культурних територіях, у місцевостях нововиявлених об’єктів спадщини, а також у місцях обігу культурних цінностей. Так, МВС України сумісно з СБ України періодично проводять оперативно-профілактичні відпрацювання антикварних ринків у м. Києві. Ужиті заходи припинення правопорушень дали позитивні результати – у торговців археологічними цінностями вилучено велику кількість предметів старовини і передано до музеїв Києва.

Також, на наш погляд, з метою ефективного запобігання та припинення правопорушень у сфері охорони культурної спадщини слід запровадити проведення дільничними інспекторами міліції та представниками пам’яткоохоронних товариств сумісних рейдів щодо обстеження стану території історико – культурних заповідників. Детальніше ця пропозиція буде розглянута у розділі, присвяченому взаємодії ОВС України із громадськими організаціями.

Розглядаючи питання адміністративного примусу, слід приділити увагу його складовій – адміністративній відповідальності за порушення у сфері охорони культурного надбання.

Підставою адміністративної відповідальності є адміністративний проступок. Ст. 9 КУпАП визначає: «Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Згідно з ст.9 юридичною ознакою адміністративного правопорушення є те, що за вчинення саме такого діяння, яке передбачене в Особливій частині КУпАП, настає адміністративна відповідальність. Адміністративна відповідальність врегульована нормами КУпАП, в яких наводиться повний перелік адміністративних проступків, адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати, порядок застосування стягнень.

Особлива частина КУпАП містить у главі 7 норми, присвячені адміністративним правопорушенням в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури. З 40 статей цієї глави лише дві статті присвячені саме охороні культурного надбання.

Ст. 92 «Порушення правил охорони і використання пам’яток історії та культури тягне за собою попередження чи накладення штрафу на громадян від трьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян та попередження чи накладення штрафу на посадових осіб від п’яти до восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян».

Ст. 92-1 «Порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи» такого змісту: «Необережне зберігання, порча, руйнування, приховування, незаконна передача іншій особі документів Національного архівного фонду чи документів, які підлягають занесенню до нього, незаконний доступ до вказаних документів тягнуть за собою попередження чи накладення штрафу на громадян від трьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян та попередження чи накладення штрафу на посадових осіб від п’яти до десяти неоподаткованих мінімумів громадян».

Ті ж самі дії, скоєні особою, яка на протязі року була піддана адміністративному стягненню за одне з порушень, передбаченого частиною першою цієї статті, тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від семи до двадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від десяти до сорока неоподаткованих мінімумів доходів громадян» [113].

Така наявна диспропорція у діючому КУпАП не йде на користь об’єктам культурної спадщини та повинна бути усунена. Доцільно мати окремий розділ, у якому слід кодифікувати усі адміністративні проступки у сфері обліку, охорони, використання та реставрації пам’яток. Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає відповідальність за низку правопорушень проти надбання, які мають бути відображені у КУпАП. Таке розміщення норм має привести у відповідність КУпАП Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Зауважимо також на невідповідності Закону України «Про охорону культурної спадщини» діючому КУпАП. В Законі України «Про охорону культурної спадщини» у ст.46 передбачена також адміністративна відповідальність за невиконання законних вимог посадових осіб органів охорони культурної спадщини та порушення вимог цього закону. А саме «За невиконання законних розпоряджень чи настанов, інших законних вимог посадових осіб органів охорони культурної спадщини щодо додержання законодавства про охорону культурної спадщини, а також ухилення від укладання охоронних договорів, за зміну характеру використання пам’яток, проведення ремонтних, реставраційних чи реабілітаційних робіт з пам’яткою, археологічних розвідок, розкопок території пам’яток, охоронюваної археологічної території, у зонах охорони пам’яток, історичних ареалах населених місць, здійснені без відповідного дозволу органу охорони культурної спадщини, якщо ці дії не тягнуть кримінальної відповідальності, винні особи притягуються до адміністративної відповідальності відповідно до закону». Але такого складу адміністративного проступку у діючому КУпАП доки що немає. Вважаємо необхідним привести у відповідність КУпАП до положень Закону України «Про охорону культурної спадщини».

На наш погляд, розміщення зазначених вище норм Закону в окремому розділі КУпАП буде зручним для використання, застосування на практиці.

За наведені у КУпАП порушення законодавець передбачив такі стягнення: попередження та штраф, які можуть бути накладені як на окремих громадян, так і на посадових осіб.

Закон України “Про міліцію” передбачає право міліції накладати адміністративні стягнення чи передавати матеріали про адміністративні правопорушення на розгляд інших державних органів або об’єднань громадян, а також складати протоколи про адміністративні правопорушення, провадити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення (ст. 11) [65].

Слід відмітити, що Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає складання адміністративних протоколів уповноваженими особами органів охорони культурної спадщини чи громадськими інспекторами Українського товариства охорони пам’яток історії та культури у випадку виявлення ними відповідних правопорушень[70].

За порушення правил охорони і використання пам’яток історії та культури за 8 місяців 2006 р. ОВС України складено лише 3 протоколи за ст. 92 КУпАП ( у 2002 р. – 18; у 2003 р. – 14; у 2004 р. – 1; у 2005 р. – 4).

Така мала кількість адміністративних протоколів обумовлена тим, що багато пам’яток не взяті на державний облік, а також тим, що чинним КУпАП не охоплені адміністративні правопорушення щодо нововиявлених пам’яток, порядку їх обліку та реставрації, відсутній перелік правопорушень, що посягають на об’єкти культурної спадщини, критерії розмежування адміністративних правопорушень та кримінальних злочинів у цій сфері.

Слід зазначити, що ст. 222 КУпАП визначає перелік адміністративних проступків, справи по яких розглядають посадові особи міліції. До них не відносяться справи про порушення правил охорони і використання пам’яток історії та культури (ст.92 КУпАП), а також справи про порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи (ст. 92-1 КУпАП) [113]. Справи про зазначені адміністративні правопорушення розглядають адміністративні комісії при виконавчих органах міських рад, а також адміністративні комісії при виконавчих органах сільських, селищних рад (ст. 218 КУпАП). Таким чином, міліція має право передавати матеріали про адміністративні порушення проти культурної спадщини до органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 92, 92-1 КУпАП.

Вважаємо, що для більш ефективної боротьби із адміністративними проступками проти спадщини доцільним було б надання міліції права накладати адміністративні стягнення за ст.92,92-1 КУпАП. Наприклад, за пошкодження охоронного знаку на пам’ятці чи створенні самовільного городу для вирощування картоплі на пам’ятках археології (городи на Донецькому городищі Харківського району) винести попередження чи накласти штраф (або будь-яке інше стягнення) може дільничний інспектор міліції, який як ніхто інший володіє детальною інформацією по своєму району. При цьому, співробітник міліції зробить це за менший час, ніж адміністративна комісія при виконавчих органах міських, сільських та селищних рад.

Слушною є думка В.І. Акуленка, який зазначає, що для посилення боротьби із злочинністю проти спадщини доцільно допустити застосування виправних робіт або адміністративного арешту до осіб, які здійснили зухвалі правопорушення чи повторно. Необхідно також передбачити в законодавчому порядку розповсюдження сфери дії адміністративної відповідальності і на юридичні особи (підприємства, заклади, організації, фірми), які ігнорують пам’яткоохоронне законодавство [8, с.37]. Слід відмітити, що притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб порушників законодавства проти культурного надбання має сталі традиції у зарубіжних країнах [79].

Незважаючи на те, що КУпАП не передбачає відповідальності юридичних осіб за порушення законодавства проти спадщини, Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає, що орган охорони культурної спадщини накладає на юридичні особи такі фінансові санкції:

за ведення будь-яких незаконних робіт, які можуть нанести шкоди пам’ятці, його території, охоронюваній археологічній території, охоронюваним зонам, історичним ареалам населених місць, у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподаткованих мінімумів громадян;
за невиконання вимог щодо захисту, збереження, утримування, використання, реставрації, реабілітації пам’яток, у тому числі тих вимог, що передбачені охоронними договорами, — у розмірі від ста до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян;
за ненадання, несвоєчасне надання чи надання явної недостовірної інформації про виявлені в процесі земельних, будівельних, дорожних, меліоративних та будь-яких інших робіт об’єктів культурної спадщини — у розмірі від ста до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Закон України «Про охорону культурної спадщини» також передбачає порядок застосування зазначених вище фінансових санкцій.

На думку В.І. Акуленка, у законодавстві України фінансова відповідальність введена також актами податкового, митного, валютного законодавства, де їх відповідні норми опосередковують метод адміністративно-правового регулювання, за змістом вони є адміністративною відповідальністю.

Фінансові санкції за змістом і по характеру відповідають сутності та характеру адміністративних штрафів. Та наявність особливого, спрощеного характеру не робить порядок їх застосування ключовим критерієм оцінки правової природи адміністративної відповідальності, основою відмежування від категорії адміністративних штрафів. Також В.І. Акуленко відзначає, що попередження, яке найчастіше застосовувалось на практиці, взагалі не впливає на стан протиправних зазіхань на культурну спадщину, залишаючись невідповідним характеру правопорушення. На його погляд, цей вид адміністративного стягнення потрібно виключити з санкцій, як це має місце у новому Кодексі про адміністративні правопорушення Республіки Біларусь та інших держав СНД [8,с.37-38].

Підсумовуючи, слід відмітити взаємозв’язок універсальних методів впливу: заходи переконання запобігають скоєнню правопорушень проти культурного надбання, та навпаки примусові заходи створюють прецедент застосування державою карального впливу, тим самим діють на свідомість населення, яке не бажає застосування тотожних дій. Прикладом переконання може бути роз’яснювальна робота працівників ДСО при МВС України, які охороняють історико-культурні заповідники. А виявлення підрозділом охорони правопорушень та складання адміністративного протоколу є примусовим заходом, що також відіграє превентивну роль щодо великої кількості громадян, яких лякає перспектива притягнення до відповідальності чи будь-якої уваги з боку міліції в цілому. Отже, вибір певних методів діяльності ОВС України залежить, перш за все, від специфіки сфери захисту культурної спадщини. Удосконалення методів діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини сприятиме налагодженню взаємодії ОВС України з громадськістю для досягнення спільної мети – збереження культурного надбання.

2.4.Особливі умови діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини

За умов нестабільності сучасного світу, загрози тероризму, природних та техногенних катастроф, міжнаціональних конфліктів питання збереження культурної спадщини набувають особливого значення.

Безумовно, що під час надзвичайних ситуацій на перше місце постає охорона життя та здоров’я людини, охорона основних прав та свобод громадян. Та лише потім визначаються матеріальні збитки, у тому числі й збитки, пов’язані із втратою чи ушкодженням об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей. Найчастіше збереженням історико — культурних рухомостей і нерухомостей займаються тільки особи, які несуть матеріальну відповідальність, тобто працівники закладів культури. Але за особливих умов тільки одними їх зусиллями неможливо вжити заходів по збереженню об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей. Тому повинна бути розроблена Інструкція з координації дій органів державної влади та місцевого самоврядування по захисту культурної спадщини у випадку надзвичайних ситуацій, а також попередження надзвичайних ситуацій при виявленні нових об’єктів спадщини. У цьому зв’язку важливу роль відіграє діяльність ОВС України, заснована на Конституції України [124], Законах України “Про міліцію”[65], “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”[60], “Про правовий режим надзвичайного стану”[71], “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”[64].

У нормативно-правових актах України широко вживається термін “надзвичайні ситуації”, який визначається як порушення нормальних умов життя і діяльності людей на об’єкті або території, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом чи іншою небезпечною подією, яка призвела (може призвести) до загибелі людей та/або значних матеріальних втрат [51]. Під час ускладнення оперативної обстановки, викликаної надзвичайними ситуаціями, ОВС України діють в особливих умовах. Поняття “особливих умов” отримало найбільше розповсюдження у наукових працях для опису і відображення умов діяльності державних органів під час небезпечних явищ. Але єдиної думки щодо визначення поняття «особливі умови» серед вчених немає.

Проблемам визначення особливих умов для ОВС присвячені праці Ю.Х.Мартишова [155], А.Ф. Майдикова [150,151], Н.С. Троїцького [273], А.А.Жижка [57], В.Н. Савічева [240], М.О. Громова [46], В.В. Ларіна, Г.С.Нікуліна та І.А. Лесняка [143], О.М. Бандурки [20], В.А. Лаптія [142], С.О.Кузніченка [132], Ю.В. Дубка [54] та інших.

Н.С. Троїцький поділив надзвичайні обставини на 1) особливі умови та 2) складні умови. До особливих умов він відніс “надзвичайні обставини, викликані явищами природного та біологічного характеру. Виникнення особливих умов тягне встановлення спеціального правового режиму, найчастіше пов’язаного із підвищеною відповідальністю посадових осіб, деяким обмеженням прав та свобод громадян, посиленням повноважень органів державної влади та державного управління в цілях відновлення та підтримання суспільного порядку, захисту громадян, охорони їх здоров’я, охорони власності, допомоги постраждалим та забезпечення необхідних умов для нормального функціонування державних органів й громадських організацій. До складних відносяться умови, викликані явищами соціального характеру”. Складні умови Н.С. Троїцький поділив на дві підгрупи: складні умови, пов’язані із злочинністю, які виникають при масових заворушеннях, розшуку та затриманні озброєних злочинців, викраденні чи спробі викрадення повітряного судна та т.п., а також складні умови, не пов’язані із скоєнням злочинів, які виникають при проведенні масових заходів, транспортних (авіаційних, залізничних, морських, річкових) та промислових катастрофах [273,с.363-364]. Отже, виникнення особливих умов тягне встановлення спеціального правого режиму, а виникнення складних умов встановлення спеціального правового режиму не тягне. Ця думка Н.С. Троїцького обумовлена Конституційними положеннями СРСР щодо можливості введення тільки військового стану.

А.А. Жижко, підтримуючи думку Н.С. Троїцького, зауважив, що “транспортні катастрофи можуть виникати внаслідок диверсій та порушення технології промислових процесів; правил експлуатації залізничного, водного та повітряного транспорту; порядку збереження, перевезення та використання вибухових, легкозаймистих та радіоактивних речовин чи піротехнічних виробів” [57, с.7 ].

Ю.Х. Мартишов, розглядаючи поняття особливих умов, зауважував, що під змістом особливих умов слід розуміти надзвичайні обставини, які склалися внаслідок виникнення та розвитку негативного фактора, а під формою особливих умов – надзвичайний правовий режим [155, с.77-84 ].

В.Н. Савічев виділив головним критерієм надзвичайної обстановки необхідність встановлення спеціального адміністративно-правового режиму [240,с.9-10]. Цієї ж думки тримався й М.О.Громов, який вважав, що головною ознакою екстремальних умов є встановлення надзвичайного спеціального адміністративно-правового режиму [46, с.2 ].

Отже, під особливими умовами розуміють сукупність як найнебезпечніших явищ, так і спеціальних правових режимів діяльності державних органів під час таких явищ.

Запропоноване А.Ф. Майдиковим визначення “особливих умов” для ОВС є найбільш об’ємним і включає в себе як зміст, так і форму вираження, а саме: “особливі умови становлять підвищену за ступнем небезпеки для життя та здоров’я людей, збереження матеріальних та культурних цінностей обстановку, яка викликається явищами природного, біологічного, технічного та соціального характеру та яка потребує від органів влади та управління для її нормалізування правових, організаційних, тактичних та інших заходів та їх ресурсного забезпечення ” [151, с.12 ]. А.Ф. Майдиков вперше наголосив на актуальності збереження не тільки матеріальних, але і культурних цінностей, визначаючи поняття особливих умов.

Цікавою є думка В.В. Ларіна, І.О. Лесняка, Г.С. Нікуліна, які визначають особливі умови як обстановку, яка виникла на певній території в результаті явищ природного, біологічного, технологічного та соціального характеру та яка характеризується підвищеними за ступенем небезпеки умовами суспільного життя, отримала юридичну оцінку уповноваженим на те органом (суб’єктом ) і тягне за собою запровадження спеціального правового режиму, який посилює повноваження органів державної влади та управління з метою подальшої її нормалізації, відновлення законності та правопорядку [143, с.29].

Як справедливо зауважує Ю.В. Дубко, зазначений вище підхід повністю відповідає поняттю особливих умов, які виникають при введенні режиму надзвичайного стану. Але віднесення великих масових заворушень до надзвичайних обставин, на думку Ю.В.Дубка, не є вірним тому, що введення надзвичайного стану з такого приводу, як факт майбутньої поведінки того чи іншого масового заходу вже сам по собі може призвести до загострення соціально-політичної обстановки у регіоні чи країні в цілому [54, с.97 ].

В.А. Лаптій під “особливими умовами” розуміє умови, за яких виникає вкрай необхідна (невідкладна) потреба здійснення додаткових на рівні законодавчих та виконавчих (вищих та місцевих) органів державної влади заходів правового, організаційного, тактичного та іншого характеру, їх ресурсного забезпечення з тим, щоб у коротший час з меншими втратами нормалізувати надзвичайну обстановку [142, с.63 ].

Аналізуючи поняття “особливих умов”, О.М. Бандурка виділяє такі ознаки: 1) за особливих умов порушується звичайний ритм життя населення окремих районів чи міст; 2) виникає загроза життю та здоров’ю багатьох людей; 3) виникають великі матеріальні збитки; 4) дезорганізується робота державних установ, транспорту, зв’язку; 5) загострюється соціальна напруженість; 6) зростає рівень злочинності та інших правопорушень громадського порядку [20, с. 302]. Особливі умови, як вважає О.М. Бандурка, вимагають від органів внутрішніх справ специфічного режиму роботи, вжиття додаткових заходів щодо охорони громадського порядку, але, як правило, не становлять для громадської безпеки суттєвої загрози у разі їх вчасної локалізації та ліквідації [20, с. 305].

Розгорнуте визначення особливих умов наводить С.О. Кузніченко, який вважає, що особливі умови в діяльності державних органів – це соціально-юридичне явище, соціальний аспект якого включає в себе суспільно-небезпечну обстановку на певній території (така обстановка може бути викликана: соціальними явищами криміногенного і некриміногенного характеру, аномальними явищами техногенного та природного характеру, військовими діями, а також великою ймовірністю настання перелічених явищ) та організаційно-правовий аспект якого містить надзвичайний спеціальний адміністративно-правовий режим та організаційні зміни в діяльності державних органів, що спрямовані на швидку локалізацію і ліквідацію впливу негативного фактора, приведення суспільного життя в нормальний звичайний стан [132,с.14-15].

Приєднуючись до думки С.О. Кузніченка щодо особливих умов для органів державної влади за надзвичайних умов регіонального та загальнодержавного масштабу, Ю.В. Дубко наголошує на важливості фактора локальних надзвичайних ситуацій та наводить власне визначення — особливі умови для ОВС являють собою тимчасовий перехід в особливій оперативній обстановці до оперативно-бойової організації для проведення операцій (чи серії операцій) у цілях локалізації надзвичайних обставин, надзвичайної ситуації чи запобігання їх виникненню [54, с.110-111 ].

В особливих умовах ОВС зобов’язані діяти кваліфіковано, такі умови вимагають від ОВС інших прийомів та методів вирішення покладених на них завдань, підвищення якості управління, посилення матеріально-технічного забезпечення та вдосконалення порядку проходження служби. Особливого значення набувають рівень дисципліни та організованості, належний стан зв’язку та обміну інформацією, здатність до мобілізації всіх ресурсів державних органів, забезпечення їх взаємодії з населенням та засобами масової інформації [258].

Найважливішим законодавчим актом, що регулює і організує діяльність ОВС в особливих умовах, є Закон України “Про міліцію”, у ст.10 п. 15, 16, 17, 24 якого закріплено обов’язки міліції у цій сфері. Згідно з цими пунктами міліція зобов’язана:

1) повідомляти відповідним державним органам і громадським об’єднанням про аварії, пожежі, катастрофи, стихійне лихо та інші надзвичайні події, вживати невідкладних заходів для ліквідації їх наслідків, врятування людей і подання їм допомоги, охорони майна, що залишилось без нагляду;

2) брати участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій та епізоотій;

3) сприяти забезпеченню відповідно до законодавства режиму воєнного або надзвичайного стану, зони надзвичайної екологічної ситуації в разі їх оголошення на всій території України або в окремій місцевості;

4) подавати у межах наявних можливостей невідкладну, у тому числі медичну допомогу особам, які потерпіли від правопорушень і нещасних випадків, перебувають у безпорадному або небезпечному для життя і здоров’я стані, а також неповнолітнім, які залишилися без опікування [65].

Особливі умови діяльності ОВС можуть виникнути при надзвичайних ситуаціях техногенного, природного, соціально-політичного та воєнного характеру. Перелік надзвичайних ситуацій міститься у Державному класифікаторі надзвичайних ситуацій, затвердженому Наказом Держстандарту України від 19 листопада 2001 року № 552 [51].

Відповідно до теми дослідження є доцільним розглянути надзвичайні ситуації у сфері культурної спадщини, які найчастіше трапляються чи є найбільш поширеними у зазначеній галузі. На схемі №2.1 відображена залежність типових, притаманних сфері культурної спадщини надзвичайних ситуацій від місцезнаходження об’єкта культурної спадщини.

Вважаємо за необхідне виділити надзвичайні ситуації, які створюють особливі умови діяльності ОВС місцевого значення і особливі умови діяльності ОВС у сфері культурної спадщини, що мають місце в окремому населеному пункті і не створюють небезпеки для регіону чи країни в цілому. Це обумовлено місцезнаходженням об’єктів культурної спадщини чи місцезнаходженням нововиявлених об’єктів культурної спадщини (в тому числі культурних цінностей).

До першої групи (схема №2.1) надзвичайних ситуацій, які трапляються на об’єктах культурної спадщини чи об’єктах, де зберігаються культурні цінності, відносяться руйнування будівель та споруд, пожежі та збройні напади. До другої групи надзвичайних ситуацій автори відносять надзвичайні ситуації, які виникають під час виявлення нових об’єктів культурної спадщини, а саме інфекційні захворювання людей, вибухи, масові отруєння людей та збройні напади.

Розглянемо детальніше кожну з виділених груп надзвичайних ситуацій у сфері культурної спадщини.Слід враховувати, що на вирішення 1-ої групи надзвичайних ситуацій, які виникають у музеях, заповідниках, архівах чи пам’ятках архітектури, впливає те, що об’єкти культурної спадщини вже знаходяться під охороною держави. У разі виникнення надзвичайної ситуації на охоронюваному об’єкті відповідальні особи – працівники закладу культури, відомча чи позавідомча охорона одразу ж реагують згідно з Типовими планами охорони та відомчими інструкціями.

У випадках пожежі у закладах культури чи об’єктах культурної спадщини діяльність ОВС України здійснюється відповідно до Положення “Про взаємодію органів внутрішніх справ України та Державного пожежного нагляду МНС України в попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, пов’язаних з пожежами” від 26.08.2003 р. [209]

До надзвичайних ситуацій, які найчастіше трапляються у закладах культури, згідно з Державним класифікатором надзвичайних ситуацій відноситься руйнування будівель та споруд, пожежі, збройні напади. Але цікавою є думка вчених Центру безпеки культурних цінностей ДНДІР МК РФ, які чітко виділяють фактори небезпеки у цій сфері. Під факторами небезпеки розуміється дія чи явище, які можуть призвести до пошкодження або знищення матеріальних та культурних цінностей, а також які мають загрозу для життя чи здоров’я людини [264]. Такі фактори небезпеки поділяються на декілька категорій: 1. Пожежі; 2. Злочинні зазіхання (вандалізм, зламування, вимагання, крадіжка, масові заворушення, шахрайство, розбійний напад, підробка, підпал, розкрадання фондів, терористичний акт, загроза терористичного акту; 3. Аварії (обвал будівничих конструкцій, вибух); 4. Вплив навколишнього середовища; 5.Стихийні лиха; 6. Нещасні випадки [264].

Зрозуміло, що не всі перелічені фактори небезпеки можна віднести до надзвичайних ситуацій. Але деякими з них, враховуючи досвід російських колег щодо сфери захисту культурної спадщини та важливість зазначених об’єктів, можна доповнити Державний класифікатор надзвичайних ситуацій, акцентуючи увагу саме на об’єктах спадщини чи об’єктах, які зберігають культурні цінності. Наприклад, аварії в закладах культури / об’єктах культурної спадщини; пожежі, вибухи в закладах культури /об’єктах культурної спадщини.

Враховуючи характер надзвичайної ситуації, наявність інформації, політичні, економічні, соціальні фактори, географічне положення, орган внутрішніх справ готується до особливих умов заздалегідь. Розробляються типові спеціальні плани, відповідно до яких здійснюється підготовка особового складу і необхідного матеріально-технічного забезпечення органу внутрішніх справ [20].

Інструкція з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства культури і мистецтва України від 24 жовтня 1998 р., передбачає, що для музеїв, які охороняються нарядами ДСО, на випадок розбійних нападів, актів вандалізму, пожеж, аварій, загрози вибуху, стихійного лиха та інших надзвичайних обставин розробляються плани оборони.

План оборони музею готується територіальним органом внутрішніх справ та підрозділом ДСО з урахуванням особливостей музею, його розташування на місцевості і призначений для координації дій особового складу органів внутрішніх справ та нарядів охорони при виникненні надзвичайних ситуацій. План оборони в частині взаємодії наряду охорони, територіального органу внутрішніх справ та працівників музею узгоджується з його директором та затверджується начальником відповідного територіального органу внутрішніх справ.

План оборони зберігається у чергових частинах територіального органу внутрішніх справ та його підрозділів, задіяних у проведенні операції, а витяги з плану оборони стосовно порядку дій постових при охороні музею та його працівників – у постових та директора музею; витяги щодо порядку дій нарядів ДСО зберігаються в черговій частині підрозділу ДСО, а в разі її відсутності – на ПЦО (в окремих папках). Відповідальність за своєчасне внесення змін до плану оборони та додатків до нього в частині, що стосується технічної укріпленості, змін дислокації постів та маршрутів, покладається на начальника відділу (відділення) ДСО.

План оборони має передбачати: 1) кількісний склад нарядів охорони, територіальних органів внутрішніх справ та інших підрозділів міліції, що направлені до музею, їх озброєння, забезпечення транспортними засобами, засобами зв’язку, індивідуального захисту та спеціальними засобами; 2) основні та додаткові маршрути руху нарядів міліції, які забезпечують їх прибуття до музею в найкоротший термін; 3) місця зупинки автотранспорту та розміщення особового складу на місце події, завдання, що ставляться перед кожним співробітником, та порядок їх виконання; 4) організацію управління нарядами, організацію взаємного сповіщення та інші заходи, що виключають можливість випадкового застосування зброї проти працівників міліції, працівників музею та осіб, які опинилися у зоні проведення операції; 5) шляхи та способи доступу групи затримання до приміщення музею, що охороняється; 6) найбільш можливі шляхи відходу правопорушників, а також місця для їх блокування та затримання; 7) порядок дій постових, які несуть службу з охорони музею, дій персоналу музею при введенні плану оборони.

До плану оборони мають долучатися: схема розміщення музею (комплексу будівель) із позначенням уразливих місць (місць можливого проникнення правопорушників), шляхів під’їзду та дислокації нарядів, що направляються за сигналом “Тривога”; план території, картка-план музею (комплексу будівель) із зазначенням внутрішніх приміщень та постів охорони; список керівних працівників та постових осіб музею, відповідальних за збереження музейних цінностей, із зазначенням їх адрес проживання, квартирних та службових телефонів.

Установлюється наступний порядок основних дій за планом оборони музею. При надзвичайних ситуаціях наряд охорони (постовий), працівники музею за допомогою засобів тривожної сигналізації або в інший спосіб, використовуючи всі наявні канали зв’язку, подають сигнал “Тривога” до чергової частини територіального органу внутрішніх справ або на ПЦО. Водночас наряд охорони (постовий) вживає заходів до припинення протиправних дій, затримання правопорушників та посилення охорони музею (зачиняє вхід та вихід з будівлі, приміщень, вимагає від осіб, які перебувають у ньому, припинити будь-яке пересування, посилює нагляд за фондосховищами, експозиційними залами), а також контролює можливість загорянь. При прибутті групи затримання територіального органу внутрішніх справ надходить у розпорядження старшого групи та діє згідно з його вказівками відповідно до плану оборони.

У разі надзвичайної події працівники музею зобов’язані: подати сигнал “Тривога” до територіального органу внутрішніх справ або на ПЦО; усіма наявними способами (голосом, за допомогою свистка, по радіо тощо) сповістити всіх працівників музею про надзвичайну подію; перекрити вхід та вихід з музею, приміщень, де зберігаються музейні цінності, перевіривши, чи не залишились там сторонні особи (ключі від приміщень зберігаються таким чином, щоб була виключена можливість використання їх правопорушниками); припинити будь-яке пересування по музею; посилити нагляд за фондосховищами та експозиційними залами, контролювати можливість загорянь; при прибутті групи затримання з територіального органу внутрішніх справ діяти згідно із вказівками старшого групи.

Черговий територіального органу внутрішніх справ, черговий ПЦО, отримавши сигнал “Тривога”, зобов’язаний негайно надіслати до музею озброєний та екіпірований належним чином наряд міліції на чолі з особою начальницького складу і зі схемою розміщення та планом-карткою музею. Категорично забороняється перевіряти по телефону або в інший спосіб причину надходження сигналу “Тривога” з музею. Водночас до музею для його блокування черговим територіального органу внутрішніх справ та черговим ПЦО направляються найближчі наряди міліції та групи затримання ПЦО, які поступають у підпорядкування старшого наряду міліції, що прибув з територіального органу внутрішніх справ. У разі спрацювання в музеї пожежної сигналізації постовий, працівники музею інформують про це підрозділ пожежної охорони. Прибувши до музею, старший групи оцінює обстановку, організує розстановку особового складу, перекриває ймовірні шляхи відходу правопорушників, контролює можливість загоряння, дотримуючись заходів безпеки, і з’ясовує причину надходження сигналу “Тривога”. При встановленні факту нападу на музей або інших надзвичайних обставин старший наряду територіального органу внутрішніх справ доповідає про це черговому органу внутрішніх справ, підрозділу ДСО і вживає заходів щодо затримання правопорушників на місці події або їх розшуку та затримання, а також ліквідації наслідків надзвичайної ситуації.

При отриманні на ПЦО або в черговій частині територіального органу внутрішніх справ інформації про спрацювання технічних засобів охорони, встановлених у музеї, та за відсутності ознак проникнення до нього командир відділення (старший наряду) та постовий спільно з працівниками музею ретельно оглядають приміщення з метою встановлення причин спрацювання сигналізації. При відсутності такої можливості командир відділення (старший наряду) через чергового територіального органу внутрішніх справ, ПЦО вживає заходів до посилення охорони музею шляхом виставлення додаткових постів до прибуття директора музею, головного зберігача фондів (завідувача фондів) та встановлення причин спрацювання сигналізації.

У разі пожежі, аварії, стихійного лиха постовий, працівники музею сповіщають про це пожежну охорону, аварійні служби, чергового територіального органу внутрішніх справ, ПЦО, директора музею, головного зберігача фондів (завідувача фондів) та вживають заходів щодо рятування людей, музейних цінностей, а також до ліквідації пожежі, аварії чи стихійного лиха.

При загорянні у фондосховищах постовим слід вжити всіх можливих заходів до ліквідації пожежі та рятування музейних цінностей, що там зберігаються, організувати евакуацію наявними силами людей та музейних цінностей і забезпечити їх належну охорону. Команду “Відбій тривоги” може дати лише старший наряду територіального органу внутрішніх справ після завершення внутрішнього обстеження музею [89]. Порядок взаємодії МНС і МВС України при пожежах урегульований Положенням про взаємодію органів внутрішніх справ України та органів Державного пожежного нагляду МНС України в попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, пов’язаних із пожежами [209].

На нашу думку, необхідно доповнити зазначену Інструкцію щодо евакуації культурних цінностей із постраждалих внаслідок пожежі, вибуху, затоплення приміщень (експозиційних залів чи фондосховищ) до фондосховищ інших музеїв чи сховищ, з якими є попередня узгодженість, що у разі надзвичайних ситуацій вони надають допомогу у тимчасовому розміщенні експонатів до вирішення питання про постраждалі приміщення.

Слід підтримати думку В.Ю. Ліхоманова, який зауважує, що у плані оборони потрібно бути передбачене завчасне маркірування фондів за ступінню черговості. Працівники міліції охорони повинні бути ознайомлені із списками експонатів по кожному залу та сховищу [147, c.242].

Отже, система реагування на надзвичайні події у закладах культури отримала нормативне закріплення у зазначеній Інструкції. Система охорони об’єктів державної власності має свій сталий характер, отримала нормативне закріплення та виконується органами, на яких покладений обов’язок охорони. Зовсім інша ситуація із охороною нововиявлених об’єктів культурної спадщини та системою реагування на надзвичайні ситуації, які виникають у місцезнаходженні цих об’єктів.

На схемі №2.2 представлена залежність найбільш випадкових, надзвичайних ситуацій від умов місцезнаходження об’єктів культурної спадщини чи культурних цінностей. На нашу думку, збройні напади, інфекційні захворювання, вибухи та масові отруєння людей виникають під час археологічних розкопок; історико-культурних експедицій у раніше недосліджені регіони чи населені пункти Чорнобильської зони; при реагуванні органів державної влади, а саме ОВС, на повідомлення громадян, підприємств, організацій про небезпеку, а також при здійсненні своїх повноважень під час огляду приміщень та місця події, обшуку, опису та арешту майна. Надзвичайні ситуації, які виникають у зазначених вище умовах, складніше прогнозовані, ніж ті, що трапляються у закладах культури чи вже охоронюваних об’єктах культурної спадщини та майже завжди пов’язані із пізнавальною діяльністю груп людей (слідчо-оперативна група, археологічна чи етнографічна експедиція).

Надзвичайні ситуації при виявленні рухомих чи нерухомих об’єктів спадщини обумовлені характеристикою самих дослідних об’єктів. На схемі №2.2 відображені ознаки небезпечних об’єктів.

В особливих умовах виділених надзвичайних ситуацій важливого значення набуває питання взаємодії ОВС із історико-культурними (археологічними) експедиціями, органами охорони культурної спадщини та підрозділами Міністерства надзвичайних ситуацій України. Саме при злагодженій взаємодії можливе ефективне розв’язання надзвичайної ситуації із недопущенням трагічних наслідків для життя і здоров’я людей та збереженням рухомих та нерухомих об’єктів спадщини.

Велику небезпеку становлять об’єкти воєнної археології — залишки військових таборів чи поля давніх битв. Наприклад, при піднятті на поверхню тяжкої артилерійської зброї можуть бути зачеплені бойові припаси, як наслідок складається вибухонебезпечна ситуація [256]. Невірне, некомпетентне вилучення об’єктів воєнної археології може призвести до вибухів та людських жертв. Тому наголошуємо на створенні єдиної інструкції МВС, МНС та Мінкультури, яка передбачала б чітку координацію дій органів державної влади, історико — культурних експедицій та приватних фірм, що спеціалізуються на воєнній археології, громадських організацій охорони культурної спадщини та окремих громадян при виявленні нових об’єктів спадщини. Щодо ОВС інструкція повинна передбачати повідомлення районному органу внутрішніх справ про початок археологічних розкопок, розкопки на об’єктах воєнної археології повинні погоджуватись з керівництвом вибухотехнічних лабораторій НДКЦ УВД областей. Урахування оперативної обстановки дозволить миттєво реагувати на можливі вибухи, забезпечити надійну охорону громадського порядку. Також попередження органу внутрішніх справ про початок археологічних розкопок дозволить попередити збройні напади злочинних груп на археологів, що досить часто трапляються при розкопках скіфських поховань на півдні України.

Археологічні розкопки також несуть в собі потенційну небезпеку інфекційних захворювань, тому що нерідко об’єктами досліджень археологів бувають некрополі, цвинтарі та шпиталі, у яких перебували інфекційно хворі люди. Так, на території Херсонесу у 2004 р. досліджувався французький шпиталь часів Кримської війни, у якому були хворі на чорну віспу. На жаль, система археологічних розвідок у нашій країні не передбачає санітарно-епідеміологічного контролю за розкопками. Тому актуальним постає питання у новій інструкції з координації дій органів державної влади, історико — культурних експедицій та приватних фірм, які досліджують об’єкти спадщини, закріпити санітарний контроль та невідкладне повідомлення районному органу внутрішніх справ у разі інфекційних захворювань учасників археологічної експедиції чи ймовірності їх виникнення. Повідомлення про інфекційне захворювання чи можливість його виникнення дозволить органу внутрішніх справ вчасно встановити охорону на інфікованій території для недопущення розповсюдження інфекції, попередити виникнення паніки серед місцевого населення та туристів.

Ризику масового отруєння токсинами можуть зазнати працівники історико — культурних експедицій, які проводять дослідження на території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Про роботу таких експедицій в Поліссі розповідають Р.Омеляшко [187] і О.Неживий [180].

Згідно з Законом України “Про охорону культурної спадщини” на території зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, та в умовах виникнення інших надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру управління охороною культурної спадщини здійснюється Адміністрацією зони та центральним органом виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи [70].

Спеціалізовані органи Міністерства внутрішніх справ України відповідно до Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” здійснюють охорону громадського порядку, протипожежну безпеку на територіях зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, контрольно-пропускний режим при в'їзді та виїзді з таких зон [72].

Прогнозування можливого токсичного отруєння є важливим аспектом безпеки при організації взаємодії міліції та історико-культурних експедицій [222]. В пропонованій нами Інструкції повинні бути передбачені заходи безпеки учасників експедиції та супроводжуючого їх наряду міліції з урахуванням вимог перебування на забрудненій території, а також особливостей досліджуваної місцевості, нерухомих об’єктів культурної спадщини. Повинен також бути прописаний порядок вилучення радіоактивних культурних цінностей, їх дезактивації і подальшого їх вивчення та порядку їх зберігання.

Особливі умови діяльності ОВС також виникають при оглядах місця події, при оглядах приміщень, обшуках, описах та арештах майна, інвентаризації. Отже, загроза отруєння чи інфікування працівників міліції може виникнути: 1) під час огляду постраждалих від пожеж та затоплень музеїв, галерей, експозиційних залів; 2) під час огляду, обшуку, опису майна у приміщеннях чи помешканнях, які не придатні для зберігання культурних цінностей.

Під час роботи у приміщеннях, які зберігають культурні цінності, що постраждали від затоплення чи пожежі, працівникам міліції слід обов’язково враховувати, що після пожежогасіння водою чи безпосереднього затоплення виникає загроза біологічної активації та проростання спор мікроорганізмів. Такі умови становлять небезпеку і для колекцій культурних цінностей, і для здоров’я людини. Через 48-72 години після підмочування починається активний ріст плісені, і втрати від біологічного ураження можуть значно перевищувати збитки від води чи пожежі.

Також слід враховувати ще один фактор загрози при оглядах приміщень музеїв, бібліотек, архівів. Інколи після пожежогасіння, щоб уникнути розвитку мікроорганізмів, працівники закладів культури проводять дезінфекцію. Найбільш ефективна обробка експонатів (документів) у газовій фазі – фумігація. Найбільш поширена фумігація із використанням формальдегіду. Але концентрація у повітрі приміщення формальдегіду становить загрозу для здоров’я людини, виникає ризик отруєння [111, c.91-101]. Тому при прибутті на місце старший групи обов’язково повинен з’ясувати, скільки часу пройшло після підмочування фондів, чи проводилась раніше обробка постраждалих експонатів хімічними речовинами, після чого вжити всіх заходів безпеки під час подальшої роботи.

Також, враховуючи зазначені вище особливості загрози, після огляду приміщення, що зазнало впливу пожежогасіння, старший слідчо-оперативної групи повинен забезпечити доступ спеціалістів, які мають вжити заходів щодо підсушування експонатів для подальшої ліквідації біологічного розвитку мікроорганізмів, а також для реставрації. Слід виключити опечатування приміщення після огляду. Приміщення музею залишається на відповідальності директора закладу культури.

Під час роботи працівників міліції у приміщеннях, які не придані для зберігання культурних цінностей, слід також враховувати окрім мікроорганізмів ще й комах, які виникають у відкладеннях пилу [252, c.79]. Винищення комах хімічними засобами також становить небезпеку для людини.

Як ілюстрацію можна навести випадок виявлення у Кіровограді унікальної колекції Олександра Ільїна в 1994 році співробітниками ОВС. Через декілька місяців після смерті О. Ільїна загін спецназу оточив його дім, всередину увійшли судові виконавці, бібліотекарі та музейні працівники. Шість днів здивовані працівники міліції виносили із кімнат, підвалу та з даху валізи антикваріату, коробки із старовинними книгами, іконами, хрестами. Експерти не могли назвати точну кількість предметів виявленої ними колекції (їх налічувалось декілька десятків тисяч!). Науковим співробітникам, які складали в дні вилучення колекції списки культурних цінностей, довелося працювати в респіраторах, тому що у підвалі та на даху будівлі предмети були звалені, вкриті шаром пилу, підточені шашелем та грибком. У багатьох із працівників потім були захворювання органів дихання [114].

Таким чином, при роботі у приміщеннях, які зберігають чи у яких знаходяться культурні цінності, працівники міліції мають знати особливості небезпеки об’єктів, при прибутті на місце події одразу ж з’ясовувати зазначені вище питання.

Особливі умови діяльності ОВС у сфері захисту культурної спадщини під час воєнного стану визначаються низкою міжнародних конвенцій: Конвенцією про закони і звичаї суходільної війни 1907 р.[119], Конвенцією про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954р.[120]. Але проблеми захисту спадщини в умовах воєнного часу є самостійною темою дисертаційного дослідження.

Висновки до розділу 2

В результаті розгляду сутності та змісту організації діяльності ОВС України по захисту культурної спадщини:

обґрунтована необхідність створення спеціальних підрозділів боротьби зі злочинами проти культурного надбання у складі служби Карного розшуку МВС України;
надано пропозиції щодо передачі адміністративного провадження за ст.92, 92-1 КУпАП із компетенції адміністративних комісій органів місцевого самоврядування в компетенцію посадових осіб міліції;
запропоновано створення окремого розділу у КУпАП, який би містив відповідальність за порушення у сфері охорони пам’яток та повністю відповідав положенням про адміністративну відповідальність Закону України «Про охорону культурної спадщини»;
запропоновано Інструкцію з організації охорони державних музеїв, історико – культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при МВС України доповнити положенням щодо евакуації культурних цінностей з постраждалих приміщень (експозиційних залів чи фондосховищ) до фондосховищ інших музеїв чи сховищ, з якими є попередня домовленість, що у разі надзвичайних ситуацій вони надають допомогу у тимчасовім розміщенні експонатів до вирішення питання про постраждалі приміщення;
У Планах оборони музеїв має бути передбачене завчасне маркування фондів за ступінню черговості та необхідність ознайомлення працівників міліції охорони зі списками експонатів по кожному залу та сховищу з метою злагоджених дій при евакуації музею в екстремальних ситуаціях;
Запропоновано прийняття спільної інструкції МВС, МНС та Мінкультури, яка б передбачала чітку координацію дій органів державної влади, історико –культурних експедицій, приватних фірм, громадських організацій охорони культурної спадщини та окремих громадян при виявленні нових об’єктів спадщини, а також заходи безпеки, порядок огляду нововиявлених об’єктів спадщини та попередження ОВС України і установ санітарно – епідеміологічного контролю про початок археологічних розкопок.

РОЗДІЛ 3

ВЗАЄМОДІЯ ОВС УКРАЇНИ З ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ, ГРОМАДСЬКИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ ТА ГРОМАДЯНАМИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

3.1. Взаємодія ОВС України з іншими правоохоронними органами України у сфері боротьби із нелегальним обігом культурних цінностей

Організація взаємодії є важливим аспектом здійснення діяльності з питань захисту культурної спадщини. За умов створення ефективної моделі взаємодії між правоохоронними службами, робота яких частково пов’язана із охороною культурної спадщини (культурних цінностей), можлива результативна боротьба із транснаціональним нелегальним обігом культурного надбання. Задачами взаємодії ОВС України з іншими правоохоронними органами України у сфері захисту культурної спадщини є недопущення пограбування музеїв, заповідників, архівів, бібліотек організованою злочинністю та припинення випадків незаконного переміщення через державний кордон предметів, які становлять особливу історико-культурну цінність. Взаємодія у сфері боротьби зі злочинністю, яка посягає на культурні цінності, має відбуватися на узагальненому досвіді у цьому напрямку різних правоохоронних органів. Тому необхідним є розроблення методичних рекомендацій щодо розкриття, розслідування правопорушень (злочинів) проти культурної спадщини, а також створення єдиного електронного каталогу предметів національного надбання, які були викрадені на території України чи знаходяться у міжнародному розшуку.

Існування єдиного електронного реєстру покращить спільну роботу правоохоронних структур у сфері захисту культурної спадщини, сприятиме швидкому вирішенню поточних завдань щодо розшуку культурних цінностей та викриттю організованих злочинних угруповань, які діють у сфері незаконного обігу предметів спадщини.

Питання взаємодії ОВС із правоохоронними органами були предметом наукового інтересу Г.Ю. Дагаєвої [49], Т.В. Корнєвої [125], С.Н. Ляпустіна [149], Н.Г. Панька [197], В.М. Плішкіна [203], О.В. Старченка [259], І.В. Хорта [279], С.Г. Христенка [280] та інших.

Але ж перед тим, як перейти до розгляду конкретних форм взаємодії ОВС з іншими правоохоронними органами з питань захисту культурної спадщини, визначимось із поняттям “взаємодія”.

Процеси взаємодії можна розглядати у філософському та адміністративному аспектах. Як філософська категорія, поняття “взаємодія” відображає процеси впливу об’єктів один на одного, їх взаємну обумовленість та породження одним об’єктом іншого [254, c. 216]. Філософське трактування взаємодії, насамперед, орієнтує на те, що відповідні процеси взаємодії визначають структурну організацію системи й порядок її об’єднання поряд з іншими об’єктами в систему більшого розміру [125, с. 15]. Взаємодію можна розглядати як форму зв’язку елементів системи, за допомогою якої вони, взаємно доповнюючи один одного, створюють умови для успішного функціонування всієї системи вцілому. При цьому взаємодія виявляється не тільки у внутрішньо організаційній діяльності системи, але й в зовнішніх її функціях [203, с.500]. Як зауважує О.Ф. Долженков, у науковій літературі виокремлюються три моделі такої діяльності: 1. Кожний елемент, як складова частина системи, здійснює свою роботу незалежно від іншого (спільно-індивідуальна діяльність); 2) Загальне завдання виконується послідовно кожним елементом, частиною системи (спільно-послідовна діяльність); 3) Завдання виконує безпосередньо кожний елемент, частина системи (спільно-взаємодіюча діяльність) [53, с. 231].

Слід погодитись із думкою В.М. Плішкіна, який виділяє такі ознаки взаємодії, що використовуються в теорії та практиці управління: 1) взаємодія – це діяльність; 2) наявність декількох (не менше двох) суб’єктів взаємодії; 3) погодженість заходів за метою, місцем, часом, методами; 4) спрямованість функціонування взаємодіючих суб’єктів; 5) наявність нормативної (правової) бази взаємодії; 6) становище, яке обіймають суб’єкти взаємодії в ієрархії системи; 7) зміст завдань, які виконуються суб’єктами взаємодії; 8) спільна діяльність [203, с. 500].

Не усі науковці погоджуються із зазначеними ознаками. Дехто виділяє “рівноправність суб’єктів”. На наш погляд, невірним є визначення “рівноправності суб’єктів”. Виходячи із загального змісту поняття взаємодії в управлінському аспекті, взаємодіяти можуть і частини, і елементи системи, які бувають підлеглі. Не можна також обмежувати взаємодію за метою, місцем та часом. На практиці часто трапляється так, що взаємодія відбувається не по запланованих програмах дій суб’єктів, не по передбачених нормативно-правових актах, а внаслідок ініціативи лише одного з суб’єктів взаємодії. Отже, саме суб’єкти взаємодії є ключовою ознакою взаємодії.

Суб’єктами взаємодії у сфері захисту культурної спадщини щодо змісту дисертаційного дослідження є правоохоронні органи, діяльність яких пов’язана із боротьбою проти злочинів, що зазіхають на культурну спадщину. Але визначимось із поняттям “правоохоронні органи”. В нормативно-правових актах України немає повного переліку правоохоронних органів. У науковій літературі немає єдиного визначення поняття “правоохоронні органи”, тому й перелік їх теж не визначений. Так, С. Лихова визначає правоохоронні органи як систему органів, які уповноважені державою здійснювати нагляд і контроль за точним і неухильним додержанням законів усіма громадянами, посадовими особами, підприємствами, установами та організаціями, забезпечувати правопорядок, застосовувати заходи державного примусу до його порушників. За умов, що всі державні органи повинні забезпечувати охорону правопорядку, діяти на основі законності, правоохоронними органами є всі державні органи, певною мірою наділені правоохоронними функціями, тобто не лише державні органи, але й громадські організації (наприклад, профспілки, правові інспекції) [146]. Схожої думки дотримується й В. Осадчий, який зауважує, що виходячи із змісту терміну “охороняти” – оберігати від небезпеки кого-небудь, що-небудь; забезпечувати, гарантувати недоторканість кого-небудь, чого-небудь, правоохоронна функція, як гарантування функціонування суспільних відносин, врегульованих правом, притаманна не лише державним органам, а й громадським організаціям. У зв’язку з цим правоохоронними органами слід визнавати ті державні органи та організації, діяльність яких спрямована на охорону суспільних відносин, врегульованих правом [190,c.71-72].

О.М. Бандурка, О.К. Бессмертний під правоохоронними органами розуміють установи та організації, що функціонують у суспільстві і державі, основним завданням яких є забезпечення законності, боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями [261, с.8].

На думку М. Косюти, до правоохоронних органів слід віднести ті, які реалізують правоохоронну функцію держави, вживаючи при цьому заходів щодо виявлення, запобігання, усунення злочинів та інших правопорушень, застосовуючи в разі потреби державний примус, як притягнення до юридичної відповідальності винних правопорушень [127, с.11]. Визначення поняття “правоохоронних органів” М. Косютою більш конкретизовано, тому вважаємо, що воно заслуговує позитивної оцінки.

Також цікавим є визначення О.Тюріної, яка розкриває поняття “правоохоронні органи” через визначення “правоохоронної діяльності”, де головними категоріями є об’єкт охорони та об’єкт впливу правоохоронної діяльності. Об’єктом охорони є суспільні відносини, які регулюються правом, тобто правовідносини, що охороняються з використанням права, а також права і свободи суб’єктів права, закріплені у нормативно-правових актах. Об’єктом впливу є суспільно небезпечні дії і протиправні вчинки (проступки та злочини), а також невиконання юридичних обов’язків. Вона зазначає, що реалізація діяльності завжди пов’язана із заходами впливу, що передбачає застосування державного примусу. Саме необхідність останнього й обґрунтовує необхідність спеціального суб’єкта – правоохоронного органу. На думку О.Тюріної, правоохоронні органи створюються державою для виконання функцій, що є конкретними напрямами такої діяльності, а саме: конституційний контроль, правосуддя, прокурорський нагляд, виявлення та розслідування правопорушень (у тому числі й оперативно-розшукова діяльність), юридична допомога та захист у кримінальних справах [269].

Наукову полеміку щодо визначення правоохоронних органів породжує те, що у діючому законодавстві відсутній закон, який би наводив поняття та систему, закріплюючи повний перелік правоохоронних органів. Ч.3 ст.17 Конституції України зазначає, що забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладається на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом [124]. Дещо уточнює конституційне положення Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, у якому до правоохоронних органів належать: прокуратура, органи внутрішніх справ, служба безпеки, митні органи, охорона державного кордону, державна податкова служба, державна контрольно-ревізійна служба, рибоохоронна, державна лісова охорона та інші органи, що здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції [61]. Незрозумілим є те, що ж відносити до інших правоохоронних органів. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” містить перелік оперативних підрозділів, а саме – органів внутрішніх справ, служби безпеки, прикордонних військ, управління державної охорони [68].

Стосовно нашого дисертаційного дослідження вважаємо за необхідне розглянути взаємодію ОВС України із підрозділами Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України, тому що саме діяльність цих підрозділів пов’язана із припиненням злочинної діяльності у сфері нелегального ввезення, вивезення предметів культурної спадщини через державний кордон України.

Важливим аспектом взаємодії ОВС України із Службою безпеки України, Державною митною службою України та Державною прикордонною службою України є їх рівне становище, як окремих правоохоронних органів, та спільна ціль – боротьба зі злочинністю у сфері протиправних посягань на культурну спадщину, а також право застосування легального примусу щодо правопорушників обігу культурних цінностей.

Специфіка скоєння злочинів проти культурної спадщини найчастіше здійснюється з метою нелегального вивезення за кордон України предметів надбання для продажу колекціонерам, торговим дилерам, в приватні салони та аукціонні будинки. Україна є транзитною державою, через яку пролягає нелегальний канал транспортування предметів культурної спадщини в країни Західної Європи та Америки. Тому боротьба зі злочинами проти спадщини потребує злагодженості дій правоохоронних органів, які викривають злочини в межах країни та органів, які перешкоджають нелегальному вивезенню культурних цінностей через державний кордон України. Але аспекти взаємодії тих чи інших служб буде детальніше розкрито при розгляді конкретних форм взаємодії.

Правовими основами взаємодії ОВС України з іншими правоохоронними органами України є Конституція України [124], Закони України «Про оперативно-розшукову діяльність» [68], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [69], «Про міліцію» [65], «Про службу безпеки» [73], «Про державний кордон України» [62], «Про Державну прикордонну службу України» [76], Митний кодекс України [166], Інструкція МВС України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державного митного комітету України, Національної гвардії України, Міністерства оборони України, Міністерства юстиції України № 225/435 від 21 вересня 1994 р. «Про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі із злочинністю» [85], Інструкція Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державного митного комітету України, МВС України, Міністерства закордонних справ України, Служба безпеки України та ін. «Про взаємодію та розмежування функцій щодо здійснення контролю на державному кордоні» [86], Наказ Державної прикордонної служби України, МВС України від 12.01.2004 р. №27/57 «Про затвердження Інструкції про порядок взаємодії органів Державної прикордонної служби України та Міністерства внутрішніх справ України під час виконання завдань у межах території, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» [87].

Координація взаємодії правоохоронних органів, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, здійснюється Координаційним комітетом по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, створеним при Президентові України. Положення про цей Комітет затверджено Верховною Радою України, а його діяльність окреслена Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [69]. Питанням взаємодії правоохоронних органів України було присвячене Рішення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України від 20 серпня 1999 р. №8/99-рк «Про заходи щодо попередження випадків розкрадань, псування, незаконного вивезення за кордон історичних і культурних цінностей держави, які знаходяться в музеях, картинних галереях, а також пам’яток археології» [232].

Як зазначає Г.Ю. Дагаєва, на державному та регіональному рівнях організація і проведення спільних комплексних заходів по боротьбі із організованою злочинністю здійснюється за окремими дорученнями чи розпорядженнями Президента України, інших центральних органів виконавчої влади та має поодинокий характер. Координаційний комітет не є постійно діючим органом та не забезпечує зазначеної постійної взаємодії правоохоронних підрозділів [49, с. 13]. Отже, взаємодія відбувається на рівні відомств на засадах зазначених вище нормативних актів.

Основні напрямки взаємодії визначає спільна Інструкція “Про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі із злочинністю”. До них відносяться:

організація реалізації державної політики у сфері боротьби із злочинністю;
профілактика злочинів та інших правопорушень;
виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів;
розшук та затримання злочинців;
забезпечення громадського порядку та громадської безпеки;
удосконалення правової бази боротьби із злочинністю.

Комплексний аналіз положень згаданих вище спільних інструкцій у зв’язку із темою нашого дисертаційного дослідження дозволяє нам виділити такі форми взаємодії правоохоронних органів у сфері охорони спадщини:

проведення спільних засідань колегій міністерств та відомств, оперативних нарад керівників їх структурних підрозділів з метою розгляду проблем боротьби із злочинами проти спадщини, прийняття погоджених рішень щодо реалізації державних програм боротьби із злочинністю, яка посягає на культурне надбання, виконання нових законів та правових актів України з питань боротьби із злочинами проти спадщини;
проведення спільних операцій за єдиним планом та задумом з комплексним використанням сил і засобів по розшуку та затриманню злочинних груп або окремих злочинців, які посягають на культурну спадщину;
створення та робота міжвідомчих слідчо-оперативних груп по розслідуванню злочинів проти культурної спадщини;
створення робочих груп за ініціативою правоохоронних органів для підготовки нових законопроектів, пропозицій про зміни і доповнення законодавства у сфері боротьби із злочинністю, яка посягає на культурну спадщину;
взаємне оперативне інформування правоохоронними органами один одного про відомі їм факти готування чи вчинення злочинів проти спадщини, дізнання або розслідування яких законом покладено на той орган, якому це повідомляється;
взаємообмін інформацією, що міститься в централізованих, обласних та інших банках даних оперативно-розшукового, оперативно-довідкового призначення, а також створення спільних банків даних про осіб, які займаються чи можуть бути причетні до незаконного обігу культурних цінностей та банку даних про викрадені культурні цінності.

Вважаємо за необхідним детальніше розглянути форми взаємодії ОВС України із визначеними правоохоронними органами з питань захисту культурної спадщини.

Однією з основних форм взаємодії є проведення спільних засідань колегій МВС, СБУ, Державної прикордонної служби, Державної митної служби з метою висвітлення стану злочинності проти культурної спадщини.

Результатом розгляду та аналізу криміногенної обстановки, яка сприяє зазіханням на спадщину, є прийняття рішень, спрямованих на боротьбу із злочинами проти спадщини. Прийняття рішень завжди пов’язано із плануванням сумісних операцій щодо виявлення і розкриття правопорушень, які посягають на спадщину, а також плануванням подальших нарад щодо обговорення стану боротьби із злочинами проти культурної спадщини.

Планування деталізує процес прийнятого управлінського рішення та полегшує досягнення загальної мети – боротьби із злочинами проти спадщини, і конкретизує поточні завдання, як приклад, припинення нелегальної діяльності організованої злочинної групи чи випадків посягання на спадщину у визначеному регіоні держави.

Таким чином, сумісні засідання представників різних правоохоронних органів повинні відбуватися заплановано раз на рік на рівні МВС України та УМВС областей. Такі заплановані наради щодо обговорення стану боротьби із злочинами проти спадщини мають включати висвітлення таких питань:

комплексний аналіз оперативної обстановки у державі (чи конкретному регіоні), який містить звітність про стан охорони закладів культури чи пам’яток, статистику про випадки правопорушень у сфері зазіхань на культурну спадщину;
аналіз недоліків попередніх спільних операцій;
проведення сумісних операцій щодо ліквідації організованих злочинних угруповань, які посягають на спадщину чи які діють у сфері нелегального обігу культурних цінностей;
обговорення діючого законодавства щодо боротьби зі злочинами проти спадщини, вирішення про доцільність створення робочих груп для підготовки нових законопроектів, пропозицій про зміни та доповнення нормативно-правових актів у зазначеній сфері;
обговорення запровадження новітніх технологій, які сприятимуть ефективній оперативній інформаційній взаємодії;
підведення підсумків та аналіз стану правової допомоги зарубіжним колегам у боротьбі із транснаціональною злочинністю, яка посягає на культурну спадщину, стану виконання міжнародних доручень по справах, а також перспективи появи вірогідних каналів транспортування культурних цінностей через державний кордон;
аналіз стану розслідування кримінальних справ по злочинах проти спадщини, організації допомоги оперативними підрозділами слідчим та збереженню речових доказів, які є предметами культурної спадщини.

Достатня увага зазначеним питанням на спільних нарадах сприятиме вдосконаленню взаємодії на рівні керівництва відомств та координації діяльності підлеглих структурних підрозділів у сфері захисту культурного надбання.

Проведення сумісних операцій підрозділів ОВС, СБУ, Державної митної служби та Державної прикордонної служби з використанням спільних сил та засобів за планом є провідною та найчастішою формою поточної взаємодії. Організація і проведення спільних комплексних заходів по боротьбі із організованою злочинністю, яка посягає на рухому чи нерухому культурну спадщину, здійснюється на основі законів та відомчих нормативних актів, що передбачають взаємодію оперативних підрозділів різних відомств. Сумісна діяльність підрозділів Служби безпеки України та ОВС України щодо боротьби із організованою злочинністю, яка посягає на культурні цінності, відбувається згідно із Законом України “Про службу безпеки України” [73], Інструкцією “Про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі із злочинністю” [85] та Інструкцією “Про взаємодію та розмежування функцій щодо здійснення контролю на державному кордоні” [86].

Слід зауважити, що останній зазначений відомчий акт визначає основні функції взаємодії на державному кордоні між підрозділами МВС та підрозділами Служби безпеки. А саме Інструкція вказує, що підрозділи служби безпеки здійснюють спільно із МВС заходи щодо виявлення передумов виникнення надзвичайних подій та ситуацій, які можуть призвести до серйозного ускладнення обстановки у пунктах пропуску через державний кордон.

Маємо зазначити, що взаємодія при надзвичайних подіях МВС та Службою безпеки може виникнути не лише на державному кордоні. Інструкцією “Про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі із злочинністю” передбачено вжиття заходів згідно із спеціальними планами для забезпечення громадського порядку і безпеки у випадках групових порушень громадського порядку та масових заворушеннях, у місцях стихійного лиха, аварій і катастроф та при інших надзвичайних ситуаціях [85]. Щодо нашого дослідження, маємо зазначити, що спільні операції щодо ліквідації надзвичайних подій можуть траплятися при захопленні заручників та терористичних актах у закладах культури, наприклад, національних музеях, які зберігають національні святині та відвідуються широким колом населення. Проведення сумісних операцій підрозділів МВС України з підрозділами СБУ у межах держави спрямоване на припинення випадків пограбування археологічних заповідників та нововиявлених пам’яток археології організованими злочинними групами “чорних археологів”, попередження подальшого продажу у приватні колекції та контрабанди культурних цінностей, а також на ліквідацію нелегальних ринків продажу археологічної спадщини, які завуальовані під збори колекціонерів.

Також Інструкція “Про взаємодію та розмежування функцій щодо здійснення контролю на державному кордоні” зазначає, що підрозділи МВС здійснюють в межах своєї компетенції оперативно-розшукові та інші заходи з метою викриття злочинів та правопорушень, запобігання незаконному вивезенню за межі держави культурних цінностей, в першу чергу, поза пунктами пропуску [86]. Отже, якщо підрозділи МВС мають інформацію про факти скоєння злочинів, наприклад, крадіжки культурних цінностей з подальшою метою їх вивезення через державний кордон, вони повідомляють підрозділи Служби безпеки України, які вживають подальших заходів щодо затримання злочинних груп чи окремих злочинців, що готуються до вивезення культурних цінностей контрабандним шляхом.

Слід ще раз зазначити, що розслідування злочину контрабанди належить за ст. 112 КПК України саме до компетенції СБУ. Також підрозділи СБУ вживають заходів щодо попередження контрабанди. До сфери попередження контрабанди культурних цінностей можна віднести ліквідацію ринків продажу культурних цінностей, які завуальовані під місця зборів колекціонерів. Археологічні знахідки, які не можуть бути предметом комерційного обігу та викрадені з державних архівів чи бібліотек, потрапляють на ринки – збори колекціонерів, потім вивозяться за межі держави контрабандним шляхом. Заходи щодо ліквідації ринків провадяться спільно із підрозділами ОВС. Ілюстрацією може бути ліквідація “чорного ринку” у м.Севастополі АРК, так званого “Севастопольская горка”, у 2002 році чи спільні операції підрозділів СБ та МВС у м. Києві після виявлення фактів розкрадання Державного історичного архіву м. Львова [234].

Взаємодія митних органів із ОВС з питань попередження вивозу культурних цінностей, які були викрадені на території України, будується на положеннях Митного кодексу [166]. Інструкція “Про взаємодію та розмежування функцій щодо здійснення контролю на державному кордоні” зазначає, що МВС України та його підрозділи самостійно або у складі оперативно – військових груп взаємодіючих органів припиняють незаконне вивезення товарів (культурних цінностей) за межі держави поза пунктами пропуску. У разі виявлення осіб і транспортних засобів з контрабандою (культурних цінностей) передають їх до найближчого митного органу [86]. Проведення широкомасштабних операцій щодо припинення незаконного вивезення культурних цінностей здійснюється на підставі конкретно розроблених планів операцій, де визначаються цілі, райони і терміни проведення операції, склад залучених сил і засобів і порядок їх застосування. Але до компетенції підрозділів ОВС України належить здійснення заходів поза пунктами пропуску через державний кордон без втручання у проведення митного контролю. Спільні операції підрозділів МВС України та підрозділів Державної прикордонної служби України регулюються зазначеною вище Інструкцією та Інструкцією “Про порядок взаємодії органів Державної прикордонної служби України та Міністерства внутрішніх справ України під час виконання завдань у межах території, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” [87]. Діяльність підрозділів Держкордону та МВС направлена на припинення спроб порушення державного кордону поза пунктами пропуску України в межах зон відчуження і безумовного (обов’язкового) відселення та незаконного переміщення через державний кордон культурних цінностей, здобутих із нерухомих об’єктів культурної спадщини Полісся.

Згідно із положеннями Інструкції “Про порядок взаємодії органів Державної прикордонної служби України та Міністерства внутрішніх справ України під час виконання завдань у межах території, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” рішення про проведення спільних заходів приймаються керівниками взаємодійних підрозділів після аналізу обстановки, що склалася на ділянці державного кордону, оцінки стану та можливостей наявних сил та засобів [87]. За умов надходження інформації про підготовку незаконного переміщення культурних цінностей враховується місцезнаходження, особливості розташування об’єктів культурної спадщини. Підготовка спільних заходів здійснюється завчасно і безпосередньо перед їх проведенням. Завчасна підготовка передбачає: проведення спільних нарад, планових занять, тренувань та навчань, розроблення й уточнення планів проведення спільних операцій, планів взаємодії та інших планувальних документів; проведення спільних рекогносцировок місцевості і районів імовірних дій на різних напрямках державного кордону; вивчення й узагальнення тактики дій порушників законодавства України з прикордонних питань та розроблення ефективних заходів протидії. Безпосередня підготовка починається не пізніше ніж за 3-5 діб до початку проведення спільних заходів і передбачає: уточнення рішення про проведення спільних дій; уточнення питань взаємодії, управління та всебічного забезпечення планового проведення спільних заходів; підготовку органів управління, особового складу і техніки до виконання поставлених завдань, проведення додаткових спільних занять та інструктажів; планування спільних заходів; створення необхідного угруповання сил і засобів; зайняття визначених районів зосередження для проведення спільних дій; контроль за готовністю до виконання запланованих спільних заходів.

Основною формою взаємодії правоохоронних органів під час розкриття та розслідування злочинів, пов’язаних із посяганнями на культурні цінності, є слідчо-оперативні групи, які створюються на регіональному та міжрегіональному рівнях. Створення слідчо-оперативної групи оформляється сумісним наказом керівників правоохоронних органів, у якому зазначаються завдання та склад групи, її матеріально-технічне забезпечення, строки виконання поставлених завдань. Слідчо-оперативна група формується керівниками правоохоронних органів із врахуванням досвіду та кваліфікації працівників, що спеціалізуються у напрямку боротьби із майновими злочинами та посяганнями на культурні цінності. Рішення про зміну складу групи та її розформування приймається керівниками правоохоронних органів. Працівники, які входять до складу слідчо-оперативної групи, підпорядковуються керівнику групи, незалежно від їх відомчої належності. Слідчі та оперативні працівники служби безпеки, органів внутрішніх справ беруть участь у слідчо-оперативній групі у рамках, віднесених до їх підслідності згідно зі ст. 112 КПК України.

При створенні регіональних та міжрегіональних слідчо-оперативних груп відповідно до ст. 119 КПК України один із слідчих призначається старшим, який приймає справу до свого провадження і, використовуючи повноваження, передбачені діючим кримінально-процесуальним законодавством.

Узагальнена інформація про роботу слідчо-оперативних груп та проведені сумісні операції МВС з Службою безпеки, Державною митною службою, Державною прикордонною службою підлягає аналізу робочими групами при підготовці пропозицій та доповнень законодавства у сфері боротьби правоохоронних органів із злочинністю, яка посягає на культурну спадщину. Отже, створення робочих груп за ініціативою зазначених органів для підготовки нових законопроектів є наступною формою взаємодії, яку ми розглядаємо у нашому дослідженні.

Для підготовки нових законопроектів, міжвідомчих нормативних актів, внесення до них доповнень, присвячених проблемам боротьби із злочинами проти культурної спадщини, зацікавлені відомства виділяють зі свого складу співробітників, які мають досвід роботи у сфері захисту культурних цінностей від злочинних посягань. Виділені фахівці аналізують стан злочинності, яка посягає на спадщину, виділяють проблеми, що потребують негайного вирішення, аналізують наявну інформацію, якою володіє кожне відомство. Робоча група визначає функції кожного відомства у відповідності із чинним законодавством та координує напрямки діяльності служб, робота яких пов’язана із протидією правопорушенням проти спадщини. Все це знаходить відображення у міжвідомчих інструкціях, які містять також організаційні форми взаємодії правоохоронних органів.

Робочі групи здійснюють міжвідомче узгодження проектів документів та розробку їх остаточної редакції, враховуючи накопичену інформацію кожного відомства. В цьому напрямку є позитивний досвід. Так, проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про охорону культурної спадщини” у 2005 р. пройшов узгодження правоохоронних органів, які ведуть боротьбу із злочинами проти спадщини. Кожне відомство внесло до проекту свої суттєві пропозиції, які були враховані. Сьогодні таким же чином проходить на міжвідомчому рівні обговорення необхідності створення нормативно-правових актів щодо маркування предметів національного культурного надбання, створення реєстру предметів національної культурної спадщини та електронного банку даних викрадених культурних цінностей.

Останні питання, які часто стають об’єктом уваги робочих груп, є також визначеною формою взаємодії правоохоронних органів. А саме – взаємообмін інформацією, що міститься в централізованих, обласних та інших банках даних оперативно-розшукового, оперативно-довідкового призначення, а також створення спільних банків даних викрадених культурних цінностей та про осіб, які причетні до незаконного обігу культурних цінностей.

За часів СРСР обмін інформацією між МВС та Митницею для організації взаємодії з ліквідації контрабандного вивезення культурних цінностей за межі СРСР та виявлення причетних осіб з метою притягнення до відповідальності був визначений Інструкцією про порядок обміну інформацією по припиненню незаконного вивезення культурних цінностей за межі СРСР між митними закладами та органами внутрішніх справ (затверджена МВС СРСР і ГУДМК СРСР 20 жовтня 1988 р. №41/11-11/3868) [93]. Згідно з Інструкцією митні заклади направляли до ОВС картки обліку культурних цінностей, які були затримані по справах про контрабанду. Картки містили інформацію: про радянських та іноземних громадян, осіб без громадянства, які були викриті у спробі контрабандного вивезення із СРСР культурних цінностей; у випадках порушення справ про безгосподарську контрабанду за фактами незаконного вивезення таких цінностей; про затриманих митними органами інших держав культурних цінностей, вивезених з СРСР контрабандним шляхом; про осіб, які причетні до такого роду діяльності. Митні заклади при затриманні культурних цінностей заповнювали картку у трьох примірниках. Заповнені картки разом з актом мистецтвознавчої експертизи та фотокартками предметів у 5 денний строк з моменту їх затримання направлялись: перший — до Управління по боротьбі із контрабандою та порушеннями митних правил ГУДМК СРСР; другий та третій – у підрозділи кримінального розшуку та боротьби із розкраданнями соціалістичної власності та спекуляцією МВС. ОВС представляли відомості у митні заклади: протягом 3-х діб з моменту отримання інформації про громадян СРСР та іноземних громадян, які мають намір незаконно вивезти з СРСР культурні цінності, а також про крадіжки культурних цінностей з музеїв, місць відправлення культу та приватних колекцій із зазначенням місця та часу скоєння злочину, детальним описом предметів, додаванням їх фотографій чи ескізів, малюнків; протягом 5 діб з моменту отримання інформації про знайдені культурні цінності, відомості про які раніш передавались до митних закладів. Інформація, отримана в ході розслідування, оперативно-розшукових заходів чи інших джерел, складалась у 2-х примірниках у вільній формі та направлялась: перший – у митні заклади ймовірного виїзду особи чи вивезення предмета; другий – в Управління по боротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил ГУДМК СРСР. Постановка на контроль у митних закладах культурних цінностей, які знаходились у розшуку ОВС, здійснювалась ГУДМК СРСР за зверненнями ГУКР та ГУБРСВ МВС СРСР [93].

З метою вдосконалення системи звітності щодо правоохоронної діяльності митних органів з 1 квітня 1999 року в митницях введено спеціалізовані уніфіковані з Інтерполом України «Картки затримання культурних цінностей» та облікові картки «на особу», які разом з фотографіями затриманих історико-культурних цінностей надходять до Державної митної служби. Після цього дана інформація з повними даними на правопорушника щомісячно направляється для центрального обліку до НЦБ Інтерполу в Україні.

Декілька років триває обговорення формування Державного реєстру національного культурного надбання та формування електронної бази даних викрадених культурних цінностей.

Сьогодні інформацію про викрадені культурні цінності України можна знайти в електронній базі даних викрадених культурних цінностей Генерального Секретаріату Інтерполу. Компакт-диски з поновленою базою (The Stolen Works of Art CD Rom) регулярно передаються до НЦБ Інтерполу в Україні. База даних містить інформацію про викрадені з України картини, ікони, скульптури, друковані видання. Пошук у базі даних здійснюється по об’єктах, митцях, які створили твір мистецтва, опису предмета, його прикметах та техніці виконання.

Слід зазначити, що база даних викрадених культурних цінностей Генерального Секретаріату Інтерполу знаходиться в НЦБ Інтерполу в Україні, але територіальні відділення Інтерполу та інші зацікавлені служби боротьби зі злочинами проти спадщини вільного доступу до цієї бази даних не мають. Також серед недоліків бази даних Інтерполу є те, що інформація міститься на трьох мовах – англійській, іспанській та французькій, тобто користування базою даних розраховане лише на фахівців підрозділів Інтерполу та працівників, які вільно володіють зазначеними мовами. На жаль, дуже мало співробітників правоохоронних органів України володіють іноземними мовами.

Створення повної національної бази даних викрадених культурних цінностей було б запорукою ефективної взаємодії правоохоронних органів, діяльність яких пов’язана із боротьбою проти зазіхань на культурну спадщину.

За даними Міністерства внутрішніх справ України з 2003 р. усі предмети антикваріату, які мають історичну, наукову, художню або іншу культурну цінність (картини, ікони, колекції монет, орденів і медалей, марок, значків, музейної зброї тощо), викрадені з державних сховищ, приватних колекцій, церков та інших місць відправлення культу, а також вилучені у громадян відповідно до чинного законодавства працівниками органів внутрішніх справ та митниці або здані, як знайдені, підлягають обов’язковому постановленню на облік автоматизованого банку даних. У 1998 р. Департаментом інформаційних технологій МВС України розроблено математичне забезпечення, яке дозволяє вводити в інтегрований банк даних (ІБД) центрального рівня фото зображення предметів антикваріату. На сьогодні загальний масив БД «Антикваріат» складає 1582 одиниці. Кількість викрадених предметів антикваріату, які розшукуються органами внутрішніх справ України, становить 1273 одиниці, з яких лише 259 – із зображеннями. Основним недоліком системи є те, що більшість викраденого не має зображення (77,8%), що унеможливлює виконати їх експертну оцінку при поставленні на облік та значно ускладнює ідентифікацію при пошуку за БД «Антикваріат».

Для створення ефективної української єдиної бази даних викрадених культурних цінностей можливо використати модель бази даних Інтерполу. Можливо також врахувати досвід правоохоронців Російської Федерації по створенню єдиного федерального банку даних викрадених предметів антикваріату та культурних цінностей на базі діючої в МВС Росії автоматизованої інформаційно-пошукової системи “Антикваріат” [229].

Автоматизована інформаційно-пошукова система (АІПС) “Антикваріат” діє з 1992 р. За станом на 1 січня 2000 р. на централізованому обліку АІПС “Антикваріат” перебуває 39652 предмета антикваріату з 66 регіонів Росії, держав ближнього та дальнього зарубіжжя. Із загальної кількості 73% складають ікони, 6,7% — картини, 3,7% — монети, 3% — предмети культових обрядів, ордени, медалі, 2,7% — книги. За допомогою АІПС у 1999 р. опрацьовано 4654 запитів та видано 8154 орієнтування. Основними користувачами АІПС є ГУКР, ГУБОЗ, ГУБЕЗ, НЦБ Інтерполу в Росії, а також ФСБ та ДМК. АІПС “Антикваріат” дозволяє здійснювати пошук інформації по будь-якій сукупності прикмет, які містяться у первісному документі, дозволяє отримувати статистичну інформацію, а також забезпечує введення в базу даних відео — і фотозображень [228, с.30-31].

Використання зарубіжного досвіду існування баз даних викрадених культурних цінностей прискорить процес удосконалення вітчизняної бази даних викрадених та втрачених культурних предметів національного надбання.

Окрім електронного каталогу викрадених культурних цінностей ефективній взаємодії правоохоронних органів у боротьбі зі злочинами проти спадщини сприятиме створення електронної бази даних наявних культурних цінностей, якою могли б користуватися усі зацікавлені правоохоронні органи під час розкриття та розслідування злочинів, предметом яких є культурні цінності. Створення зазначеної бази даних наявних культурних цінностей можливо на базі МВС України за умов обов’язкового маркування предметів культурної спадщини, які зберігаються у закладах культури.

Слід зауважити, що у 2000 р. Управлінням оперативної інформації, Державним інженерно — упоряджувальним центром “Спецтехніка” та Головним управлінням Карного розшуку МВС України розглядалося питання про можливість маркування предметів культурного надбання, створення відповідної бази обліку. ДКР МВС України також вивчено досвід УВС Нижньогородської області Російської Федерації, де запроваджено маркування предметів релігійного культу та створення єдиного електронного каталогу по системі “Хранитель”.

Маркування є одним із засобів боротьби з підробками документів, предметів культурного надбання або крадіжками таких речей. Нанесення на предмет посягання спеціальної мітки (маркера) в подальшому може служити встановленню дійсності відносно інших підробних предметів. Традиційними методами захисту від підробок тривалий час були водяні знаки, металізація, ультрафіолетові та інфрачервоні фарби, високий і глибокий друк, внесення в поверхню предмета волосків та ін. Найбільш досконалим методом маркування може бути захист предмета з застосуванням радіоізотопів слабкої активності, мітки якого напряму не виявляються дозиметричною технікою, що серійно випускається. Над таким методом тривалий час працювали фахівці НДІ з проблем боротьби зі злочинністю Київського університету внутрішніх справ МВС України [198]. Радіоізотопний метод також використовується в зарубіжних країнах, зокрема в США та Франції. Але в порівнянні з ними метод, запропонований КУВС, має ряд переваг. Він дозволяє присвоювати об’єктам, які підлягають маркуванню, номер і серію, що дозволить створити бази даних в цифровому коді, а також створити спеціальний код (ключ) для зчитування цього номера і серії (несанкціоноване зчитування виключається). Завдяки низькій інтенсивності випромінювання радіоізотопна мітка безпечна для здоров’я людини. Незаперечна перевага такого методу в тому, що навіть зафарбовану мітку можна зчитати. Зчитування мітки не потребує спеціальних умов освітлення, температури та ін. Метод передбачає застосування ізотопів, що забезпечує стійке розпізнавання мітки від 12 до 5000 років залежно від його виду. На сьогодні апаратура нанесення мітки та зчитування позначки в КУВС розроблена на стадії експериментального зразка, але у разі впровадження на практиці радіоізотопного методу можливе серійне виробництво апаратури.

Для створення центральної бази даних предметів культурного надбання Управління оперативної інформації МВС України необхідно обладнати потужним сервером, який повинен бути підключений до виділеного каналу з правом доступу до нього необхідних категорій користувачів, а саме Державної митної служби України, Служби безпеки України, МВС України, Міністерства культури і туризму України. Комп’ютерна підсистема повинні включати в себе можливості: вводу нової інформації, редагування інформації, пошуку по конкретних компонентах і характерних ознаках, друкування звітів про виконану роботу.

База даних має включати в себе таку інформацію, за якою може здійснюватися пошук: ідентифікаційний (тайнописний) код, який включатиме код області та району, код власника та сам номер предмет; вид предмета (ікона, картина, скульптура та ін.); назва предмета; розміри; характерні ознаки; час виготовлення; автор твору; належність предмета; додаткова інформація щодо випадків викрадення (ОВС, який порушив кримінальну справу, дата та номер кримінальної справи).

Маркування, обробка та пошук інформації здійснюється так: Проводиться маркування, предмету надається тайнописний код, який включає код місцезнаходження та код власника, зображення фотографується цифровим фотоапаратом та заноситься в пам’ять комп’ютера.; Звіти про виконану роботу у вигляді альбомів карток “Антикваріат”, заповнених на кожен предмет, передаються власникам промаркованих предметів та до МВС, ГУ УМВС; Інформація з notebook вноситься до центрального комп’ютера та робиться резервна копія на CD; У разі необхідності здійснюється запит, пошук та видача інформації про предмет, які проводяться за конкретними компонентами (час виготовлення, розміри, назва, регіон збереження).

Слід зазначити, що створення банку даних наявних культурних цінностей пов’язане зі створенням Державного реєстру національного культурного надбання, формування якого натикається на труднощі через невеликі можливості Мінкультури щодо проведення цієї роботи. Робота по контролю за порядком обліку в музеях і звірка наявності музейних предметів з обліковою документацією проводиться на підставі планів роботи працівників Мінкультури, щорічно такими планами передбачається провести звірку певної кількості одиниць (як правило 100 тисяч експонатів на рік). Наявна кількість працівників не дозволяє провести таку звірку в повному обсязі в масштабах країни. Крім того, працівникам Мінкультури надано право робити такі перевірки тільки в музеях, що знаходяться у державній власності. Проте численні культурні цінності знаходяться на збереженні у музеях відомчого підпорядкування.

На наш погляд, усі перелічені форми взаємодії правоохоронних органів у боротьбі із злочинами проти спадщини мають бути відображені в Інструкції по взаємодії правоохоронних органів України при виявленні, розкритті та розслідуванні злочинів, пов’язаних із посяганням на культурні цінності України. Інструкція має містити завдання та цілі взаємодії, принципи та форми взаємодії правоохоронних органів, діяльність яких пов’язана із боротьбою із злочинними зазіханнями на культурну спадщину.

3.2. Міжнародне співробітництво ОВС України з питань захисту рухомої культурної спадщини

Враховуючи масштаби нелегального ринку культурних цінностей, збільшення злочинів проти предметів культурного надбання, які пов’язані із переміщенням їх через державний кордон, існування розгалуженої мережі транснаціональної злочинності у сфері обігу культурних цінностей, виникає необхідність удосконалення міжнародного співробітництва правоохоронних органів, які ведуть боротьбу із нелегальним обігом культурних цінностей. Тільки за умов продуктивної співпраці правоохоронних органів України із правоохоронними органами зарубіжних держав та міжнародними поліцейськими структурами можливе зменшення транснаціонального незаконного обігу предметів, які становлять історико-культурну цінність. Тому з метою міжнародного розшуку та повернення предметів національного надбання країнам їх походження актуальним є створення ефективного механізму правової допомоги під час розслідування кримінальних справ, взаємообміну інформацією щодо викрадених культурних цінностей та їх продажу на території іноземних держав, а також вдосконалення роботи підрозділів Інтерполу в Україні [101].

Безумовно, зазначене вище залежить від приведення національного законодавства, що встановлює кримінальну відповідальність за злочини проти спадщини, до міжнародних конвенцій, які є правовою основою діяльності поліцейських структур різних держав світу у сфері боротьби із нелегальним обігом предметів культурного надбання [98]. Сприятиме міжнародному співробітництву ОВС України з питань захисту культурної спадщини створення Єдиного реєстру предметів національної спадщини України, який би містив повну інформацію про усі наявні в музеях, релігійних об’єднаннях та приватних колекціях предмети, які мають особливу історико-культурну цінність. У разі викрадення останніх правоохоронні підрозділи, користуючись реєстром, зможуть надавати до Генерального Секретаріату Інтерполу повну й достовірну інформацію, що є необхідним для оголошення викрадених культурних цінностей у міжнародний розшук.

Міжнародне співробітництво правоохоронних органів, діяльність Інтерполу та надання правової допомоги у кримінальних справах було предметом наукового інтересу багатьох вчених: О.М. Бандурки [19], В.С.Гуславського [47,48], А.С. Мацка [161,162], М. Смирнова [253], В.Г.Лісогора та А.В. Вітовського [148], В.П. Панова [196], О.І. Леженіної [144], І.В.Лешукової [145], В.Т. Маляренка [153], В.С. Овчинського [186], О.В.Павленка [194], Н.М. Aхтирської [16], Шевареги А.Б. [290] та інших. Слід також відмітити праці, присвячені міжнародному співробітництву правоохоронних органів у сфері захисту культурної спадщини О.С.Мільчуцької [170, 172], С.А. Приданова та С.П. Щерби [230], М.М. Богуславського [26,27,28], В.Г. Горбачова та А.І. Гурова [44].

Враховуючи зазначені вище теоретичні осмислення міжнародного співробітництва, вважаємо визначити міжнародне співробітництво поліцейських структур у сфері боротьби із нелегальним обігом культурних цінностей як взаємодію поліцій різних держав та міжнародних поліцейських організацій, діяльність яких пов’язана із боротьбою зі злочинами проти спадщини, у порядку і на умовах, передбачених міжнародними договорами, або на основі взаємності, погодженої з компетентними органами іноземних держав або міжнародних організацій, що здійснюється у напрямку боротьби із нелегальним обігом культурних цінностей у зв’язку з порушенням, розкриттям та розслідуванням кримінальних справ. Правовими основами міжнародного співробітництва поліцій різних держав та міжнародних поліцейських організацій, які ведуть боротьбу із нелегальним обігом культурних цінностей, є міжнародні конвенції, регіональні угоди, двосторонні договори щодо захисту культурних цінностей та надання правової допомоги, а також нормативно-правові акти, які регламентують діяльність самих міжнародних поліцейських структур. Серед них слід відмітити:

Міжнародні конвенції: Конвенція про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі прав власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 р.; Конвенція УНІДРУА про викрадені чи незаконно вивезені культурні цінності від 24 червня 1995 р.
Регіональні конвенції та угоди: Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей від 23 червня 1985 р.; Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 р. і додатковий протокол до неї від 17 березня 1978р. (набула чинності для України 16 січня 1998 р.); Типова угода “Про співробітництво органів внутрішніх справ прикордонних регіонів” (погоджена Рішенням Ради міністрів внутрішніх справ держав-членів СНД від 17 лютого 1995 р.); Конвенція “Про правову допомогу та правових відносинах по цивільних, сімейних та кримінальних справах” від 22 січня 1993 р. та Протокол до неї від 29 березня 1997 р. (ратифікований законом від 3 березня 1998 р.).
Двосторонні договори:
Нормативні акти Інтерполу: Резолюція AGN/64/P. RES/9 64 сесії Генеральної Асамблеї Інтерполу 4-10 жовтня 1995 р. Передача інформації про викрадені культурні цінності; Резолюція AGN/64/P. RES/16 64 сесії Генеральної Асамблеї Інтерполу 4-10 жовтня 1995 р. Викрадення культурних цінностей; Типовий договір про попередження злочинів, пов’язаних із посяганням на культурну спадщину народів у формі рухомих цінностей (прийнятий на Восьмому Конгресі ООН з попередження злочинності та поводженням з правопорушниками у Гавані 1990 р.).

Важливу роль у боротьбі із незаконним обігом культурних цінностей відіграє Інтерпол – міжнародна організація кримінальної поліції. Серед головних напрямків діяльності Інтерполу – реєстрація, у тому числі ведення реєстру викрадених культурних цінностей та їх міжнародний розшук. Інтерпол очолює співробітництво поліцейських органів 179 держав у боротьбі із крадіжками та нелегальним вивезенням культурних цінностей. До головних напрямків діяльності Інтерполу належить реєстрація, у тому числі ведення реєстру викрадених культурних цінностей та їх міжнародний розшук.

У кожній країні-учасниці є Національне центральне бюро (НЦБ). Генеральний секретаріат організації знаходиться у м. Ліоні (Франція). Починаючи з 1947 р. Інтерпол розповсюджує серед країн, які знаходяться у його членстві, інформацію про викрадені культурні цінності, а з 1999 р. така інформація, що містить опис та фотографії більш ніж 16 000 викрадених предметів, записується на компакт-диски (The Stolen Works of Art CD Rom). У разі виявлення крадіжки бюро Інтерполу визначеної країни доповідає відомості про дату та місце крадіжки, подає опис викраденого предмета та його фотографію до штаб-квартири організації разом із запитом про розповсюдження повідомлення. Інформація, розроблена Інтерполом спеціально для цих цілей, надається у стандартній формі у письмовому чи друкованому вигляді на англійській та французькій мовах (СRIGEN ART Forms). Інформація заноситься до бази даних Інтерполу, після чого з’являється повідомлення. Повідомлення доводяться усім державам – членам Інтерполу для подальшого їх розповсюдження в поліції, на митниці, в музеях, аукціонних домах, серед антикварів та працівників ломбардів. Чим більший масштаб розповсюдження, тим ефективним є пошук. Як зазначає М.М. Богуславський — перебування культурної цінності у базі даних Інтерполу унеможливлює виставлення її на продаж [26, с. 148-149]

Резолюція AGN/64/P. RES/9, прийнята на 64 сесії Генеральної Асамблеї Інтерполу 4-10 жовтня 1995 р. щодо передачі інформації про викрадені культурні цінності, рекомендує усім його членам таке:

усі повідомлення, включаючи детальний опис об’єктів, що представляють визначену культурну чи яку-небудь іншу цінність, які були викрадені чи знайдені циркулярним засобом, як можна швидше передавати каналами Інтерполу, особливо національним митним службам, а також закладам культури, які здатні надати допомогу в ідентифікації об’єктів;
усі НЦБ повинні заносити у свої бази даних детальні повідомлення та створювати індексовані файли про осіб, відносно яких є підозра щодо причетності до контрабанди культурних цінностей.

В свою чергу Генеральний секретаріат повинен:

періодично публікувати спеціальні видання про викрадені культурні цінності, у тому числі про найбільш унікальні, та розсилати їх по всіх НЦБ для проведення розслідування та інформування громадськості;
використовувати НЦБ для розповсюдження згаданих вище публікацій через засоби масової інформації [201].

Україна вступила до Інтерполу наприкінці 1992 р. Укрбюро було засновано відповідно по постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. НЦБ Інтерполу в Україні, як і в інших державах, не є органом дізнання та не веде боротьбу із злочинністю. Забезпечення ефективної взаємодії між правоохоронними органами різних держав – завдання Інтерполу як міжнародної організації. Інтерпол становить міжнародну поліцейську інформаційну мережу, по каналах якої проходять відповідні запити та матеріали про їх виконання за кордоном. В окремих випадках по запитах через НЦБ Інтерполу вдається отримати відомості про наявність у особи, яку перевіряють, тієї чи іншої власності. Свідчення, отримані по каналах Інтерполу, можуть виконувати лише роль орієнтуючої інформації [26, с.150].

На сьогодні у міжнародному розшуку знаходиться 101 предмет мистецтва та антикваріату, викрадений в Україні. Серед них “Портрет .Лепковської” А.М. Васнецова, “Бузок” Миколи Глущенка, “Сад із засніженими деревами” Марії Приймаченко, а також 45 картин А.Ерделі.

Серед позитивних прикладів співробітництва слід зазначити такі:

у 1995 році завдяки зусиллям НЦБ Інтерполу правоохоронні органи Польщі повернули 42 ікони, які були викрадені з церков на території Києва та Київської області; в 1998 році в Україну були повернуті 2 картини, що були викрадені з Полтавського художнього музею у 1997 році – “Нічний бій турків з хрестоносцями у 1204 році” (невідомого автора школи Делакруа, XIX ст.) та “Натюрморт з раками” (1612 року голландської художниці Клари Петерс).

Також протягом останніх років вживалися певні заходи, спрямовані на збереження культурного надбання України, найбільш важливими з яких були: міжнародний розшук картини А.М. Васнєцова “Портрет Лепковської”, яку було викрадено 12.05.2000р. з музею ім. Рєпіна м. Чугуєва Харківської області; міжнародний розшук 6 експонатів, які представляють історичну цінність, викрадених 21.05.1999 р. з музею О.В. Суворова, який знаходиться у с. Тиманівка Тульчинського району Вінницької області; встановлення належності ікон, вилучених правоохоронними органами Польщі та Словаччини; розшук книги М.Коперніка “Про обертання небесних сфер”, викраденої з Національної бібліотеки України ім. Вернадського у м. Києві.

Протягом існування Укрбюро здійснено понад 2 тис. контактів з Генеральним секретаріатом Інтерполу та країнами-членами організації з приводу розшуку культурних цінностей. Переважна більшість цих предметів культури та мистецтва належить іншим державам, правоохоронні органи яких надсилали формалізовані картки з репродукціями викрадених цінностей [227].

Діяльність щодо міжнародного співробітництва щодо захисту культурних цінностей регламентована Інструкцією про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, яка затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Держкомкордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 р. № 3/1/2/5/2/2 [91], а також сумісним наказом МВС України та Міністерства культури та мистецтв “Про оперативний обмін інформацією щодо культурних цінностей, оголошених у національний та міжнародний розшук” від 10.08.2004 р. № 517/885 [175].

Зазначена вище Інструкція визначає порядок та особливості взаємодії з правоохоронними органами зарубіжних держав під час проведення оперативно-розшукових заходів та слідчих дій з окремих категорій злочинів у сфері боротьби з посяганнями на культурні цінності та предмети антикваріату. Згідно з Інструкцією під час проведення оперативно-розшукових та слідчих дій по розкриттю злочинів, пов’язаних з культурними цінностями та предметами антикваріату, правоохоронні органи України мають змогу одержати каналами Інтерполу відомості про: а) підозрюваних і обвинувачених та їх зв’язки; б) місцеперебування або проживання підозрюваних та обвинувачених, що виїхали за кордон (при наявності повних анкетних даних на них та відомостей про виїзд у конкретну країну); в) наявність та юридичну (або фактичну) адресу фірми (компанії), магазинів, які спеціалізуються на торгівлі культурними цінностями; г) виставлення конкретних творів мистецтва на відомих аукціонах (Сотбі, Крісті та інших); д) ідентифікацію викраденого чи вилученого предмета.

За наявності достатніх підстав вважати, що мав місце факт вивезення викрадених в Україні культурних цінностей, предметів антикваріату за кордон, до запиту в НЦБ додається формуляр, затверджений Генеральним секретаріатом Інтерполу, який заповнюється на кожен предмет окремо.

При встановленні місця знаходження розшукуваних предметів орган-ініціатор їх розшуку каналами Інтерполу надсилає до НЦБ повідомлення про його припинення, в якому вказується: а) дата, місце та обставини знайдення предмета, спосіб його приховування, наявні пошкодження; б) прізвище, ім’я, по батькові та інші установчі відомості щодо особи, у якої знайдено викрадений предмет; в) відомості щодо інших причетних до крадіжки осіб та їх кримінальне минуле; г) номер кримінальної, оперативно-розшукової справи, матеріалу перевірки та орган, у провадженні якого вона знаходиться. У разі, якщо особа, в якої знайдено викрадений предмет, за своїм процесуальним станом є підозрюваною або обвинуваченою, до повідомлення додаються фотографії та відбитки пальців такої особи. За умов одержання відомостей про виїзд за кордон осіб, причетних до викрадення культурних цінностей та предметів антикваріату, в запиті до НЦБ необхідно вказати: а) повні анкетні дані цих осіб та номери їх закордонних паспортів; б) відомості про попередні виїзди цих осіб за кордон (коли, в які країни, з якою метою). До запиту додаються фотографії цих осіб. При порушенні кримінальних справ щодо конкретних осіб, які вчинили крадіжки культурних цінностей та виїхали за кордон, одночасно з анкетними даними закордонних паспортів та інформацією про попередні виїзди повідомляється номер кримінальної справи, дата її порушення, назва органу, який порушив справу [91].

Слід зазначити, що порядок виконання запитів правоохоронних органів іноземних держав Укрбюро має деякі складнощі. На жаль, не всі запити закордонних колег можуть бути здійснені. Це обумовлено відсутністю двосторонніх угод про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах з багатьма країнами, а також ефективних регіональних угод щодо повернення культурних цінностей. Цікавою є думка А.С. Мацка, який звертає увагу на те, що виконання запиту іноземної держави також може бути обмежене через українське законодавство. Неможливо виконати запит іноземної держави, у якому зазначається допитати як підозрюваного громадянина іншої держави без порушення кримінальної справи. Але ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу України містить вичерпний перелік приводів та підстав порушення кримінальної справи, серед яких немає такої підстави та приводу для порушення кримінальної справи, як запит оперативного підрозділу Інтерполу, та повідомлення поліцейських структур іншої держави. Також виникають проблемні питання щодо оцінки доказів, які є результатом виконання запиту, автентичності перекладу запиту та правової оцінки речових доказів, що знаходяться в країні, яка надіслала запит [161, с. 86-87].

Серед інших проблем діяльності Укрбюро щодо розшуку та повернення культурних цінностей є те, що правоохоронні органи України рідко звертаються до Укрбюро з метою організації розшуку предметів культурної спадщини за кордоном. Справа в тому, що для цього обов’язково необхідні репродукції предметів і їх детальні описи. Своєчасна об’ява культурних цінностей у міжнародний розшук по системі Інтерполу дозволяє зняти твір мистецтва з аукціонного продажу та пред’явити на нього свої права. Якщо розшук не оголошений, то процес встановлення прав власності на предмет мистецтва значно ускладнюється.

Але ж проблема оголошення у міжнародний розшук культурних цінностей полягає, насамперед, у недосконалій системі обліку предметів культурного надбання. Каталоги та опис своїх експонатів мають, як правило, лише музеї. Церкви, до яких останнім часом передається все більш художніх та історичних цінностей, не мають уявлення, чим вони володіють, не мають опису предметів, їх фотографій. Це ж можна віднести і до більшості колекціонерів, які не бажають оголошувати своїх збірок. Слід враховувати, що детальний правильний опис предметів культурного надбання є відправним пунктом для пошуку у разі їх викрадення.

Проведемо невелике порівняння статистичних даних. За даними Департаменту кримінального розшуку України 2005 р. зареєстровано 277 злочинів щодо посягань на культурні цінності, за 8 місяців 2006 р. – 141 злочин указаної категорії. А в базі даних викрадених культурних цінностей Генерального секретаріату Інтерполу — 101 предмет, який знаходиться у міжнародному розшуку за період перебування України в Інтерполі.

Отже, формування Державного реєстру наявних предметів культурного надбання незалежно від форм власності дозволить надавати повну інформацію за вимогами Генерального секретаріату Інтерполу для оголошення у міжнародний розшук. Створення і формування автоматизованої міжвідомчої системи викрадених культурних цінностей сприятиме ідентифікації, встановленню походження та приналежності предметів культурної спадщини у разі їх вилучення правоохоронними органами інших держав.

Слід зазначити, що складнощі у діяльності працівників Інтерполу в Україні також пов’язані із дефіцитом досвідчених спеціалістів у галузі правової охорони культурних цінностей. Отже, доки не створений спеціалізований підрозділ, який би займався розкриттям злочинів проти спадщини, слід розглянути питання щодо виділення у структурі навчальних закладів МВС України окремих учбових груп слухачів та курсантів, які будуть готуватися до діяльності у сфері правової охорони культурних цінностей та міжнародного співробітництва у цьому напрямку. Вважаємо, що зазначені групи можливо створити на базі Інституту кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ, де є учбові групи майбутніх спеціалістів міжнародної правоохоронної діяльності. Програма запропонованої спеціальної підготовки має включати курс “Правові та організаційні аспекти міжнародного співробітництва з питань розшуку та повернення культурних цінностей”.

Надалі, після розгляду діяльності Інтерполу, вважаємо за необхідне розглянути одну з найважливіших форм міжнародного співробітництва – надання правової допомоги при розслідуванні злочинів, які посягають на предмети національного культурного надбання. Автори приєднуються до визначення правової допомоги, надане В.В. Мілінчуком, а саме – правова допомога по кримінальних справах – це заснована на внутрішньому законодавстві діяльність компетентних органів держави, яка запитує, з виконання, згідно із вимогами міжнародного договору, доручень слідчих, судових та інших компетентних органів держави, яка запитує, про провадження на території держави, яку запитують, процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів для отримання доказів по розслідуваній кримінальній справі держави, яка здійснює запит [165, с.19].

Основною формою проведення слідчих дій на території інших держав є направлення окремих міжнародних слідчих доручень. Але ж треба зауважити, що в КПК України та міжнародних правових угодах питання їх підготовки, узгодження та порядок направлення не знайшли свого належного відображення.

Залежно від обставин конкретних кримінальних справ про незаконне вивезення, викрадення та продаж культурних цінностей у міжнародному слідчому дорученні про надання правової допомоги можуть міститися прохання про проведення таких необхідних дій , як обшук, виїмка, огляд, упізнання, проведення мистецтвознавчої експертизи, допити свідків, підозрюваних (обвинувачених) і т.п. В такому дорученні може міститися прохання:

про порушення кримінального переслідування;
про виклик свідків та тимчасової видачі осіб, які утримуються під вартою, для допиту як свідків;
про арешт осіб, які підлягають видачі;
про екстрадицію осіб, які підлягають кримінальній відповідальності або для відбуття покарання згідно з вироком суду;
про видачу культурних цінностей, що мають значення у кримінальній справі як речові докази;
про виїмку (видачу) та направлення документів, які підтверджують законність та відчуження предмета (культурної цінності) від попереднього власника, а також які посвідчують його вартість (чи страхову оцінку предмета);
про надання відомостей про виставлення конкретного предмета на аукціон;
про встановлення осіб, у яких можуть бути знайдені культурні цінності, що розшукуються;
про накладення арешту на культурні цінності та забезпечення їх збереження;
про проведення експертизи щодо автентичності культурної цінності та її вартості з урахуванням цін на світовому ринку мистецтва;
про проведення допитів співробітників аукціону з питань: ким, коли, при яких обставинах виставлені культурні цінності на торги, які документи надала особа у підтвердження права власності на культурну цінність [241, с.27-32].

Але щодо останніх зазначених питань слід мати на увазі, що інформація про власника предмета, який виставлений на аукціон, є конфіденційною. Як зауважує М.М.Богуславський, агенти аукціонного дому зобов’язані дотримуватись конфіденційності по відношенню до клієнта. Умови таємності необхідні при отриманні інформації, та й надалі аукціонний будинок бере на себе зобов’язання щодо її нерозголошення. Порушення аукціонним будинком вказаного зобов’язання тягне за собою судовий розгляд [26, с. 386].

Порядок підготовки міжнародних слідчих доручень здебільшого залежить від того, чи має Україна договірні відносини з кримінально-правових питань із зарубіжною країною, а також від того, до якого міжнародного співтовариства відноситься держава, до якої надсилається доручення про надання правової допомоги: до Ради Європи чи Співдружності Незалежних Держав. Якщо держава відноситься до Ради Європи, то правове доручення, його форма та зміст визначаються міжнародними угодами, а при відсутності таких угод — доручення направляються згідно з вимогами КПК України та на основі взаємності та доброї волі договірних сторін. Якщо держава відноситься до Співдружності Незалежних Держав, то міжнародне доручення складається у відповідності з положеннями Конвенції «Про правову допомогу та правові відносини по цивільних, сімейних та кримінальних справах» 1993р. [123]. Запити про надання правової допомоги в кримінальних справах надсилаються Генеральною прокуратурою України через Міністерство закордонних справ України на адресу центрального органу юстиції (прокуратури) зарубіжної держави, якщо інше не обумовлено двосторонніми або багатосторонніми угодами, учасником яких є Україна. Для прискорення інформування правоохоронних органів запитуваної держави копії запитів про надання правової допомоги можуть надсилатися каналами Інтерполу.

При підготовці клопотань про правову допомогу слід враховувати вірогідні розбіжності законодавства закордонних держав, які становлять складність передачі культурної цінності у державу її походження за вимогою компетентних органів розслідування. Зазначеного питання торкається О.С.Мільчуцька, яка зауважує, що в Греції, наприклад, держава володіє правом власності на всі історичні цінності, датовані раніше 1453 р., незалежно від форм власності в межах національної території. В Іспанії держава є власником всіх незаконно ввезених цінностей, тобто, держава є власником цінностей, про які вона не володіє повною інформацію. Незаконне вивезення предмета, якщо воно вчинене самим власником предмета, не завжди визнається злочином за законодавствами деяких держав. У такому випадку країни не погоджуються на співробітництво, навіть якщо це передбачено угодами.

Вимоги повернути незаконно вивезену культурну цінність найчастіше залишаються без задоволення. Це пов’язано із “священним” для більшості країн інститутом приватної власності. Трапляються випадки конфіскації незаконно ввезених культурних цінностей. Але головна складність, як зазначає О.С.Мільчуцька, полягає у тому, що в багатьох країнах світу існують положення, які захищають чесних покупців, перешкоджаючи виконанню доручень по кримінальних справах згідно із конвенціями. Таким чином, предмет легалізується на ринку творів мистецтва та антикваріату шляхом його багаторазового продажу аж доки його сліди стають достатньо загубленими, і він може з’явитися у відкритому продажу, щоб бути нарешті придбаним покупцем, чесність якого неможливо взяти під сумнів, і який претендує на перебування у нього цього предмета, навіть коли з’ясовано, що він є предметом нелегальних операцій [172, с.115-120].

Отже, надалі при укладенні міжнародних угод держави повинні зазначати порядок передачі культурних цінностей до їх попередніх власників та механізм захисту чесного покупця, єдиний для усіх держав – членів угоди.

Розбіжностей кримінального законодавства держав СНД торкалися С.А.Приданов та С.П. Щерба. Російські вчені звернули увагу на те, що в Кримінальних кодексах багатьох держав СНД , за виключенням Росії (ст.190) та Киргизії (ст. 206), не враховані рекомендації ООН про встановлення в національних законодавствах кримінальної відповідальності за неповернення у визначений термін на територію конкретної держави предметів і документів художнього, історичного, наукового, культурного та археологічного надбання народів цієї держави та зарубіжних країн, які були вивезені за її межі, якщо таке повернення є обов’язковим. Як зауважують С.А. Приданов та С.П. Щерба, внаслідок такої законотворчості в кримінальних кодексах держав СНД є істотні розбіжності у частині встановлення кримінальної відповідальності за злочинні посягання на культурні цінності. Так, лише в КК РФ (ст. 164), КК Туркменістану (ст.233) та КК Казахстану (ст.180) закріплені спеціальні, в тому числі кваліфіковані склади злочинів, які передбачають кримінальну відповідальність за викрадення предметів і документів, що мають особливу історичну, наукову, художню та культурну цінність. За КК України, Білорусі, Киргизії та інших держав СНД кримінальна відповідальність за викрадення предметів та документів, які мають особливу цінність, наступає як за банальну крадіжку побутових речей. В КК вказаних держав не передбачена також підвищена кримінальна відповідальність за викрадення особливо цінних предметів та документів, яке спричинило їх нищення чи псування. Крім того, КК одних держав СНД передбачають кримінальну відповідальність та покарання як за умисне, так і за необережне нищення (псування) культурних цінностей, які перебувають під охороною держави (ст.225 КК Республіки Білорусь), в той же час КК інших держав Співдружності (наприклад, України — ст. 298, Киргизії – ст. 175, Узбекистану – 132, РФ –ст. 243) карають за такі діяння тільки у випадку, якщо вони скоєні умисно. Як наслідок, кримінальні закони цих держав не захищають культурні цінності від злочинних посягань, які здійснюються за необережністю [230, с. 251-252].

Серед проблем надання правової допомоги вважаємо виділити призначення органами досудового слідства проведення мистецтвознавчих експертиз у закордонних експертних установах або окремими експертами, які не є громадянами України [102].

Мистецтвознавча експертиза визначає вартість предмета в грошовому вираженні з урахуванням його історичної або культурної цінності. Важко встановити вартість предмета, який є особливо важливим для національної культури. Але це питання експертів. Складність роботи слідчих, які призначають проведення експертизи, полягає у виборі експертної установи за межами держави, що може точніше оцінити вартість предмета мистецтва чи антикваріату з урахуванням мистецького ринку. Наприклад, на території України картина І.Айвазовського буде оцінена у сотні тисяч гривень, а при проведенні мистецтвознавчої експертизи у зарубіжних експертних установах вартість картини сягатиме декілька мільйонів доларів.

Закон України «Про судову експертизу” від 25 лютого 1994р. [74] хоч і не заперечує можливості проведення мистецтвознавчої експертизи за кордоном, але й не регламентує порядок її проведення. За КПК України та Законом України “Про судову експертизу” необхідними умовами для проведення експертизи і надання висновку експерта доказового значення є: 1) належним чином порушена кримінальна справа; 2) відповідне процесуальне рішення про призначення проведення експертизи (постанови органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвали суду); 3) доручення провести експертизу особі, незалежній і неупередженій, щодо якої немає передбачених законодавством перепон для проведення експертизи і яка має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань; 4) обов’язкове попередження експерта про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку; 5) можливість учасника процесу бути присутнім у передбачених законодавством випадках при проведенні судової експертизи. Порушення хоча б однієї із цих умов позбавляє висновок експерта доказового значення.

Але як можна пересвідчитись учаснику кримінального процесу в тому, має певна особа необхідні знання чи ні, якщо сам учасник знаходиться в іншій країні? Відповіддю може бути експертний висновок з підтвердженням відповідної атестації.

Проблемних питань призначення експертиз за межами держави торкається В.Т. Маляренко [153]. Він вказує на те, що встановлення кримінальної відповідальності за відмову провести експертизу без поважних причин суперечить Конституції України, згідно з якою кожному гарантується свобода наукової творчості. Законодавство багатьох країн не передбачає кримінальної відповідальності експерта за відмову від проведення експертизи.

Оскільки за завідомо неправдивий висновок експерта встановлено кримінальну відповідальність (ст. 385 КК України), а висновок експерта без його попередження про таку відповідальність не має доказового значення, то безпосередньо доручити проведення експертизи можна лише тій особі, яка підсудна судам України. Згідно зі ст. 4 КК України кримінальну відповідальність за цим Кодексом несуть особи, які вчинили діяння на території України. Отже, працівники органів досудового слідства можуть доручити проведення експертизи в кримінальній справі громадянам України, іноземцям і особам без громадянства, які працюють в її експертних установах. Що ж до інших іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, то доручити їм проведення експертизи можна в тому випадку, коли вони погодились її провести на території України за умов, передбачених законодавством нашої держави. В.Т. Маляренко відмічає, що саме з таких міркувань ст.23 Закону України “Про судову експертизу” передбачено – керівники спеціалізованих установ та відомчих служб, які провадять судові експертизи, у необхідних випадках мають право за згодою органу або особи, що призначили судову експертизу, включати до складу експертних комісій провідних фахівців інших держав, тобто згідно з законом іноземець в Україні може брати участь лише в комісійній експертизі [153, с.42-43 ].

Але ні КПК України, ні Закон України “Про судову експертизу” не забороняють проведення мистецтвознавчої експертизи за межами України. Нажаль, й не містять механізму проведення такої експертизи. Слід ще зазначити, що в Україні може не знайтись фахівця з якої-небудь рідкісної галузі мистецтвознавства чи належного обладнання для проведення комплексної, складної мистецтвознавчої експертизи. Також у підкріплення положень нового КПК необхідно створити електронний банк даних, який би містив інформацію про вітчизняних та зарубіжних спеціалістів різних галузей мистецтвознавства, що дали згоду співпрацювати з органами розслідування.

На наш погляд, всі зазначені вище проблемні питання щодо призначення проведення мистецтвознавчої експертизи повинні бути відображені у новому КПК України.

Оптимізація роботи ОВС України під час попередження, виявлення, розкриття та розслідування злочинів, які посягають на рухомі та нерухомі об’єкти культурного надбання, здебільшого полягає у розробці діючої моделі взаємодії міліції та громадських об’єднань чи окремих громадян, діяльність яких пов’язана із виставковою діяльністю, колекціонуванням, а також із купівлею-продажем культурних цінностей. Боротьба із злочинністю у сфері незаконного обігу культурних цінностей неможлива без підтримки із боку досвідчених осіб, колекціонерів, спеціалістів-мистецтвознавців, працівників приватних музеїв, аукціонів, галерей. Ефективність зазначеної взаємодії будується на таких базових засадах: по-перше, це захист прав власників культурних цінностей та попередження злочинних посягань на рухомі та нерухомі об’єкти культурного надбання, незалежно від форм власності; по-друге, це добровільна співпраця громадських об’єднань чи громадян.

Деякі автори, такі як Адріан Бек, Ю.Б. Чистякова виділяють два принципи взаємодії міліції із населенням: консультацію та співробітництво (кооперацію) [35, c.6]. Застосовуючи цю думку до аспекту взаємодії міліції і населення у сфері захисту культурних цінностей (схема №3.1), до консультаційної форми взаємодії можна віднести надання міліцією правової допомоги населенню з питань охорони об’єктів, де зберігаються культурні цінності, з питань дозвільної системи щодо колекціонування зброї, яка має історичну, наукову, культурну цінність, та інших правових питань. Спеціалісти у сфері ринку культурних цінностей чи мистецтвознавці також можуть надавати зі свого боку добровільні консультації з питань обігу культурних цінностей, виставлення предметів на світові аукціони, формування приватних колекцій чи співпраці із державними музеями. Спеціалісти громадських пам’яткоохоронних об’єднань можуть надавати інформацію щодо стану пам’яток, перебування їх на обліку та інформацію щодо нововиявлених об’єктів спадщини. Консультації можуть проводитися у формі нарад, конференцій чи семінарів за участю представників Департаментів МВС України (ДСО, КР) та громадських об'єднань, на яких вирішуються питання охорони історико-культурних територій та об’єктів, що зберігають культурні цінності, питання розробки новітніх засобів охорони, питання передачі до державних музеїв вилучених предметів спадщини. Також консультаційна форма може відбуватися на рівні роботи місцевих підрозділів внутрішніх справ.

Схема № 3.1

Форми взаємодії міліції із громадськістю у сфері захисту культурних цінностей

Координація	Співробітництво
з боку органів внутрішніх справ	при захисті прав власності громадян
Застосування технічних засобів охорони; Охорона об’єктів культурної спадщини та сховищ культурних цінностей; Маркування предметів власності; Дозвільна система зберігання колекційної зброї	Облік колекцій; Охорона об’єктів власності; Спільна перевірка відомчої охорони закладів культури по лінії міліції осіб, яких вперше приймають на роботу в заклади культури
з боку громадськості	у боротьбі зі злочинами проти спадщини
Стан сучасного мистецького та антикварного ринку; Нововиявлені об’єкти нерухомої культурної спадщини; Особливості деяких культурних цінностей та стану об’єктів культурної спадщини; Діяльність колекціонерів	При проведенні процесуальних та слідчих дій на досудовому слідстві; Негласне співробітництво під час розшуку викрадених культурних цінностей та осіб, які посягають на спадщину

Форма співробітництва означає сумісну працю міліції та громадськості під час досягнення загальних цілей, а саме — захисту прав власників колекцій культурних цінностей, дотримання вимог діючого законодавства, боротьби із злочинністю. При захисті прав власності співробітництво здійснюється щодо обліку колекцій та охорони об’єктів, які є культурною спадщиною чи містять культурні цінності.

Співробітництво у сфері попередження злочинів проти культурної спадщини можливе у декількох варіантах. Наприклад, за попередньою домовленістю з працівниками міліції відомча охорона закладів культури (музеї, архіви, бібліотеки, галереї) має перевіряти на наявність судимості за корисливі злочини осіб, які вперше приймаються на роботу до закладів культури.

Попередження злочинів на нерухомих об’єктах культурної спадщини має відбуватися при сумісній роботі громадських пам’яткоохоронних організацій, які володіють інформацією щодо стану пам’яток, випадків порушення правил охорони пам’яток та нововиявлених об’єктів культурного надбання.

Співробітництво у боротьбі із незаконним обігом культурних цінностей чи посяганням на нерухомі об’єкти спадщини відбувається у свою чергу у двох напрямках: по-перше, при проведенні процесуальних та слідчих дій на досудовому слідстві, по-друге, під час негласного співробітництва при розшуку викрадених культурних цінностей, при посяганнях на археологічні об’єкти чи при розшуку осіб, які здійснили злочини проти спадщини.

Слід відмітити, що зазначені форми взаємодії міліції здебільшого залежать від особливостей діяльності громадських об’єднань сфери обігу культурних цінностей та громадян, які безпосередньо чи опосередковано причетні до них. У сфері охорони культурної спадщини вважаємо за необхідне виділити такі громадські об’єднання: антикварні магазини / салони; приватні галереї; приватні музеї; клуби / союзи колекціонерів; аукціонні дома; реставраційні об’єднання; громадські пам’яткоохоронні об’єднання.

Діяльність зазначених вище громадських об’єднань здебільшого пов’язана із виставковою діяльністю та торгівлею культурними цінностями. А діяльність громадських пам’яткоохоронних об’єднань має на меті не збагачення на історії, а її надійну охорону та популяризацію для суспільства.

На сьогодні торгівля культурними цінностями відбувається на основі Правил торгівлі антикварними речами від 29 грудня 2001 р. [226]. Згідно із Правилами, антикварними речами визнаються культурні цінності як об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, підлягають збереженню, відтворенню та охороні і створені понад 50 років тому. Але під дію Правил не підпадає купівля-продаж культурних цінностей, створених менш ніж 50 років, наприклад, картина видатного майстра сучасності регламентується вже положеннями ЦК України [282]. Згідно із Правилами забороняється приймати на комісію та продавати через спеціалізовані комісійні магазини, а також на аукціонах предмети та їх фрагменти, що одержані в результаті археологічних розкопок, ордени, медалі, печатки, різноманітні види зброї [226]. Слід відзначити, що Правила не регламентують усього масштабу обігу культурних цінностей на території держави. Адже відсутність закону, який би передбачав детальний механізм охорони, при якому усі суб’єкти комерційного обігу діяли за встановленим порядком, відсутність відповідальності у разі порушення правил створює добре підґрунтя для скоєння злочинів, які посягають на національне надбання.

Слушною є думка С.В. Іванова щодо необхідності розробки та прийняття Закону України “Про обіг культурних цінностей”, який має вирішити кілька проблем: розподілити обіг культурних цінностей на комерційний і некомерційний; розмежувати культурні цінності на такі, що можуть бути предметом комерційного обігу, і такі, що предметом комерційного обігу бути не можуть; запровадити прозору процедуру обігу культурних цінностей; визначити поняття й правила колекціонування культурних цінностей; легалізувати наявні приватні колекції за певними правилами [83]. Також такий закон повинен передбачати порядок обліку усіх приватних колекцій і встановлення порядку та вимог ліцензування діяльності, пов’язаної із реалізацією предметів антикваріату, з урахуванням законодавчого досвіду Російської Федерації [207].

Але ж доки Закон України “Про обіг культурних цінностей” не розроблений та не прийнятий, обіг культурних цінностей продовжує регулюватись Правилами торгівлі антикварними речами та ЦК України. Слід відмітити, що згідно із Правилами, при здійсненні роздрібної торгівлі антикварними речами або проведенні аукціону суб’єкти підприємницької діяльності зобов’язані передавати на реалізацію, у тому числі на аукціон, антикварні речі тільки після їх перевірки в облікових матеріалах втрачених та викрадених предметів, що ведуться органами внутрішніх справ [226].

В Україні вже не перший рік йде мова про створення Державного реєстру предметів національного культурного надбання. Але його створення ускладнюється не тільки відсутністю коштів на маркування та роботу фахівців закладів культури, які упорядкують та поставлять на єдиний облік предмети Державного музейного та Архівного фондів України. Невизначеним залишається питання щодо обліку культурних цінностей, які знаходяться у приватній власності – збірок колекціонерів, колекцій приватних музеїв та корпоративних колекцій банків [239].

Законом України “Про музеї та музейну справу” передбачено, що Музейний фонд України складається із державної та недержавної частини. До державної частини належать музейні зібрання та окремі пам’ятки, що є державною власністю. До недержавної частини закон відносить музейні колекції та музейні предмети, що не віднесені або не підлягають віднесенню до державної частини Музейного фонду України, в тому числі пам’ятки, що є власністю громадських та релігійних організацій, окремих громадян та їх об’єднань [66]. Пам’ятки недержавної частини Музейного фонду підлягають обліку відповідно до інструкції, затвердженої Мінкультури. На жаль, така інструкція щодо обліку пам’яток після прийняття Закону України “Про музеї та музейну справу” не розроблена, залишається неврегульованим питання обліку недержавної частини предметів культурного надбання [106].

Багато власників цінних колекцій відмовляються реєструвати власні колекції, посилаючись на право приватної власності. Серед їх колекцій є речі сумнівного походження – викрадені чи придбані після нелегальних розкопок. Деякі із колекціонерів одночасно виступають як експерти і консультанти та отримують за свою роботу великі суми грошової винагороди, які, без сумніву, як прибутки через податкові органи не проходять. З цих причин колекціонери не оголошують своїх збірок. Тому взаємодія колекціонерів з органами внутрішніх справ взагалі ускладнюється. Вони не поспішають звертатися до міліції навіть тоді, коли стають жертвами злочинів. Та при розслідуванні кримінальних справ правоохоронці не можуть розраховувати на допомогу колег потерпілого [38]. Як вище зазначалось, небажання привертати увагу до колекцій пояснюється тим, що в колекціях можуть бути як предмети, які мають нелегальне походження, так і предметі взагалі заборонені – археологічні знахідки, ордени, медалі, зброя, яка представляє особливу історико-культурну цінність. Слід підкреслити, що не бажають співпрацювати лише деякі, але не всі колекціонери. Частина приватних колекціонерів не лише співробітничають із державними музеями, але іноді дарують їм свої зібрання. У разі необхідності вони надають консультації під час розслідування чи розкриття злочинів.

У Правилах торгівлі антикварними речами міститься положення про те, що суб’єкти підприємницької діяльності при здійсненні роздрібної торгівлі антикварними речами або проведенні аукціону зобов’язані за зверненням територіальних підрозділів ОВС України надавати необхідну інформацію про антикварні речі, що надходять на реалізацію [226]. Надання такої інформації можливо вважати негласним співробітництвом, яке дозволяє орієнтуватися правоохоронцям на нелегальному ринку обігу культурних цінностей, бути обізнаними щодо появи нових точок продажу та каналів вивезення цінностей за кордон. Для працівників ОВС, діяльність яких пов’язана із розкриттям та розслідуванням злочинів проти спадщини, важливим є налагодження такого негласного співробітництва із колекціонерами, мистецтвознавцями, реставраторами та працівниками приватних антикварних салонів, галерей, тому що до останніх часто звертаються за консультаціями та експертними оцінками інші громадяни, які пропонують та представляють викрадені предмети антикваріату.

Як зауважує М.М. Богуславський, міжнародна практика свідчить, що перед тим, як запропонувати цінність для продажу на аукціоні, її власник звертається в будь-який музей (можливо приватний) чи фірму, що займається торгівлею антикваріатом, для того, щоб провести експертизу. Іноді походження предмета встановлюється у ході реставрування [26, с.381]. Слід зазначити, що сьогодні в Україні реставраційні майстерні розташовуються здебільшого при мистецтвознавчих факультетах вищих закладів освіти, а також при музеях. Але треба мати на увазі, що самі колекціонери — нерідко кваліфіковані реставратори, оскільки самі реставрують предмети своєї колекції та є знавцями з окремої сфери історії культури. Реставрування антикварних речей межує з виготовленням їх підробок, які збуваються іншим колекціонерам за великі грошові суми. Більш ніж 100 років тому видатний криміналіст Ганс Гросс описав різноманітні способи підробок предметів старовини та мистецтва [42,с.995-1013]. Нерідкі випадки, коли принесений громадянами на реставрування предмет замінюється підробкою. Ю. Романовска зазначає, що інколи трапляється, що покупець свідомо купує підроблену річ з метою її подальшого перепродажу до іншої колекції [239]. Предмет, який переходить від колекції до колекції, набуває легального статусу та підвищується в ціні. Також мистецтвознавці часто запрошуються приватними банками для поповнення корпоративних колекцій як експерти та консультанти при покупці живопису. Іноді такий живопис, який пропонують для купівлі банком, є підробками видатних майстрів [239].

Таким чином, легальна торгівля культурними цінностями йде поруч із нелегальним обігом. Налагодження взаємодії із особами, які пов’язані із обігом культурних цінностей, сприятиме виявленню вкрадених та іншим чином втрачених культурних цінностей, а також із попередженням злочинів проти спадщини.

Під час вибору для консультації спеціаліста-мистецтвознавця, колекціонера чи антикварного салону слід враховувати їх попередню співпрацю із державними закладами культури. Деякі колекціонери свої зібрання демонструють на виставках у державних музеях, складають каталоги власних зібрань, публікують біографічні дані про майстрів та матеріали про походження експонатів [32]. Нерідкі випадки коли колекціонери дарують свої колекції державним музеям [32; 193, с. 40-48; 247, с.76-80]. В свою чергу державні музеї допомагають приватним колекціонерам при проведенні експертиз. Як зауважує В.Ігуменов, основна маса предметів мистецтва зберігається у державних музеях, там же зберігається й велика описова база, там же й працює більша частина спеціалістів, які здатні провести якісну експертизу живопису, предметів інтер’єру, монет, ікон та ін. [81].

Враховуючи зазначене вище, для покращення роботи працівників ОВС, які розкривають та розслідують злочини проти спадщини, вважаємо доцільним створення регіональних банків даних, що мають містити інформацію про реставраторів, мистецтвознавців, колекціонерів, працівників приватних закладів культури чи закладів пов’язаних із продажем культурних цінностей, які готові добровільно співробітничати із правоохоронними органами, надавати консультації про стан охорони пам’яток та з інших питань щодо обігу культурних цінностей.

Розглядаючи взаємодію працівників ОВС України із окремими громадянами у сфері обігу рухомих предметів культурного надбання, слід також звернути увагу на діяльність державних археологів. Низька заробітна плата археологів, відсутність системи винагороди за знайдені особливо цінні предмети (скарб), незатребуваність випускників та фахівців культурологічних та історичних спеціальностей – всі ці фактори сприяють зрощуванню археологів із грабіжниками об’єктів археології та колекціонерами, що скуповують антикварні речі нелегального походження. Останні за високу винагороду пропонують оцінити археологічні знахідки, вириті із пам’яток археології. Зрозумілим є цікавість археолога поглянути на нові речі. Але ж він постає як експерт-оцінник [276] .

Взаємодія із археологами сприятиме виявленню фактів пограбування об’єктів спадщини, а також отримання інформації про канали продажу викрадених археологічних знахідок. Профілактична робота серед працівників історичних музеїв та археологічних експедицій сприятиме деякому зменшенню співпраці із грабіжниками національної спадщини. Профілактична робота працівників правоохоронних органів має бути спрямована не тільки на археологічні експедиції та працівників музеїв, а також й на торговців культурними цінностями та антикваріатом. До такої профілактичної роботи можна віднести роз’яснення положень Конвенції 1970 р. “Про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі прав власності на культурні цінності” та етичних кодексів, які прийняті міжнародними організаціями. Етичні кодекси обов’язкового характеру не носять, вони не підміняють правові норми, а лише доповнюють їх і сприяють очищенню міжнародної торгівлі антикваріатом від об’єктів нелегального походження.

Міжнародний етичний кодекс торговців культурними цінностями був прийнятий Міжурядовим комітетом ЮНЕСКО в 1999 р. та в тому ж році був схвалений 30-ю Генеральною конференцією ЮНЕСКО. Цей Кодекс складається з преамбули та восьми статей. В преамбулі відмічається, що покупцям варто придбати предмети мистецтва у торгівців культурними цінностями, які гарно себе зарекомендували та добре перевіряють походження культурних об’єктів. Основні положення Кодексу сформульовані у ст.1, у якій зазначається, що професійні торговці культурними цінностями не повинні ввозити, вивозити чи передавати право власності на цінності у випадках, коли вони мають розумні підстави стверджувати, що ці цінності були викрадені, незаконно відчужені, таємно здобуті в ході археологічних розкопок чи нелегально вивезені з країни їх походження. Відповідно до цих вимог торговці зобов’язані активно перевіряти походження запропонованих предметів та задавати відповідні питання відповідним особам. Вони повинні звертати увагу на всі обставини, які можуть викликати підозру, такі, наприклад, як вимога виплати великої суми готівкою чи пропонування замалої ціни за цінний предмет. Кодекс поділяє дві юридичні ситуації продажу цінностей. У першому випадку торговець може виступати як посередник продавця. В цьому випадку він не гарантує право власності на культурні цінності за умови, що він надає покупцеві повне ім’я та адресу продавця. У другій ситуації торговець виступає як продавець. В цьому випадку він зобов’язан гарантувати покупцеві право власності. Згідно із Кодексом, торговець, у якого є розумні підстави стверджувати, що культурна цінність була нелегально вивезена, не повинен сприяти укладанню подальших угод, пов’язаних із цією цінністю, за виключенням випадків, коли є згода країни походження цінності. Торговець, у власності якого знаходиться така цінність, у випадку, коли ця країна потребує її повернення на протязі допустимого терміну, повинен вжити всіх не заборонених законом заходів, що сприяють поверненню цього предмета країні походження. Також торговці не повинні роз’єднувати чи продавати по частках єдині культурні цінності [26,c.338-391].

Приєднання до Міжнародного етичного кодексу торговців культурними цінностями українських підприємців, які ведуть торгівлю у антикварних салонах, приватних галереях та на аукціонах, сприятиме укріпленню їх положення і зверненню до них державних та іноземних музеїв, взаємообмін інформацією з якими дуже корисний.

Відповідно до цілі дослідження вважаємо за необхідне, розкриваючи аспекти взаємодії ОВС та окремих громадян у сфері обігу культурних цінностей, торкнутися питання регулювання колекціонування зброї, яка становить особливу історичну, культурну, наукову цінність. На сьогодні правовими основами для колекціонування зброї є Кримінальний кодекс України – ст.263, 264 [129], Положення «Про дозвільну систему» [213] та Інструкція “Про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів до неї” [88].

Кримінальна відповідальність встановлена за носіння, зберігання, виготовлення, ремонт, передачу чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів без передбаченого законом дозволу. Вогнепальною історичною зброєю можуть бути пушки, міномети, автомати, пістолети, револьвери, гвинтівки. Також кримінальна відповідальність встановлена за недбале зберігання вогнепальної зброї та бойових припасів. Носіння, виготовлення, ремонт та збут кинджалів, фінських ножів, кастетів та іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу тягне також кримінальну відповідальність. Холодною історичною зброєю можуть бути шабля, меч, спис, шпага, арбалет, булава, сокира.

Згідно із Інструкцією “Про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів до неї” дозвільна система, що здійснюється ОВС, поширюється на несучасну стрілецьку зброю, що належить підприємствам, установам, організаціям, господарським об’єднанням та громадянам. До несучасної стрілецької зброї належить вогнепальна і холодна зброя, яка знята з озброєння сучасної армії та з виробництва, або та, що існує в поодиноких екземплярах та малих партіях, а також зброя вищого типу, виготовлена в сучасних умовах спеціально для виставок (експонування) в поодиноких екземплярах та малих партіях. Вогнепальна зброя і бойові припаси міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами, установами, організаціями і господарськими об’єднаннями можуть бути придбані для експонування у музеях, на виставках. Забороняється використовувати з цією метою зброю, знайдену у місцях минулих боїв, подаровану або передану громадянами і не зареєстровану в органах внутрішніх справ. Експонування вогнепальної і холодної зброї допускається у закритих вітринах і стендах, обладнаних автономною сигналізацією з установкою датчиків на кожній вітрині або стенді з виведенням дзвінка до сторожа (вахтера). При експонуванні зброї на відкритих вітринах і стендах датчиками охоронної сигналізації повинна бути заблокована кожна одиниця зброї [88].

Але варто відзначити, що більшість сільських музеїв, у яких зберігається зброя, не мають належного охоронного обладнання через відсутність коштів на охорону музею.

Серед недоліків зазначеної Інструкції слід відмітити, що вона передбачає лише порядок експонування в музеях, але порядок зберігання зброї у запасних сховищах музею не передбачений. Не прописаний також порядок зберігання історичної зброї, яка є предметом колекціонування, в приватних колекціях громадян – яке охоронне обладнання має бути встановлено у помешканні, заходи безпечного зберігання.

Зазначена Інструкція має ще одне спірне питання щодо історичної зброї. Згідно із її положеннями вогнепальна зброя, що надходить у музеї, перед експонуванням повинна бути перероблена в майстернях по ремонту зброї у стан, непридатний для стрільби, шляхом: 1) свердлення відтулини діаметром не менше 5мм у казенній частині зброї без ушкоджень написів і тавра; 2) вилучення чи спилення бойка. Патрони до стрілецької зброї можуть експонуватися у музеях тільки розрядженими (без пороху) [88].

Щодо викладеного вище слід підтримати думку П.Д. Біленчука, А.В.Кофанова, О.Ф. Суляви, які зауважують, що будь-яка колекційна зброя підлягає приведенню до стану непридатності до пострілів згідно із Інструкцією та із проектами Закону України “Про зброю”, але що робити із раритетними зразками зброї, які за умови втрати зазначених вище властивостей позбуваються своїх наукових, історичних, художніх цінностей [23, с.178].

На нашу думку, неприпустимим є приведення цінних рідкісних видів несучасної зброї до непридатного для пострілів стану тому, що втрачається саме наукова цінність предмета культурної спадщини. Наприклад, при знаходженні будь-яких історичних фактів про видатні події чи видатних постатей фахівцями-істориками виникне необхідність проведення експерименту, який має на меті перевірити історичний факт із використанням визначеної зброї (окремого виду чи поодинокого зразка). Але проведення історичного експерименту стає неможливим, тому що був втрачений механізм роботи унікального зразка зброї. Таким чином, приведення історичної зброї до стану, непридатного до пострілів, виключає її наукове дослідження у разі необхідності, а також дослідження національної культурної спадщини майбутніми поколіннями, що є неприпустимим.

Вважаємо, що колекційна зброя, яка має особливу історико-культурну цінність, не повинна втрачати своїх бойових якостей. Але до збереження такої зброї треба поставити суворі вимоги. Така зброя підлягає реєстрації в ОВС та спеціальному обліку. На жаль, спеціальної системи обліку колекційної зброї в нашій країні ще не розроблено. Але запровадження в ОВС автоматизованої системи обліку зброї, яка становить особливу історико-культурну цінність, дозволить попередити використання такої зброї її власниками, а також сприятиме розшуку осіб, які використали зброю проти громадян, та пошуку викраденої зброї із помешкань колекціонерів. Отже, створення системи обліку зброї, яка становить історико-культурну цінність, сприятиме ефективній роботі підрозділів дозвільної системи та оперативно-розшукових підрозділів.

У продовження цієї думки І.В.Бойко вважає необхідним створення окремого обліку історико-культурної зброї, яка викрадена із музеїв чи помешкань громадян [31].

На наш погляд, не вірною є думка С.Д. Подлінєва, який вважає, що технічні ознаки історичної вогнепальної зброї не дозволяють у повній мірі використовувати її бойові якості, і тому на них не можна поширити режим дозвільної зброї [205, с. 16-17]. Багато видів зброї, наприклад кулемет “Максим”, незалежно від часу, становить при використанні велику небезпеку для життя та здоров’я громадян. Вважаємо, що дозвільна система повинна поширюватись і на несучасну зброю, щоб контролювати будь-які спроби її використання проти життя та здоров’я громадян.

Отже, у проекті Закону України “Про зброю” мають бути відображені такі питання: порядок експонування у музеях, галереях та зберігання у їх сховищах зразків зброї, яка має історико-культурну цінність; умови зберігання зброї в помешканнях колекціонерів; спеціальний облік зброї, яка має особливу історико-культурну цінність, що знаходиться у державній та приватній власності; порядок передачі знайденої на місцях битв зброї громадянами до органів внутрішніх справ та її реєстрація. В проекті Закону України “Про зброю” має бути відсутнє положення щодо приведення зброї, яка має особливу історико-культурну цінність, у стан, непридатний до пострілів.

Важливу роль у напрямку взаємодії ОВС України щодо захисту культурної спадщини відіграють громадські організації відносно вивчення та охорони нерухомих об’єктів культурної спадщини. Діяльність громадських організацій в збереженні історико-культурної спадщини була детально висвітлена В.І. Акуленком [9, с. 73-90].

У ст. 11 Закону України “Про охорону культурної спадщини” зазначається, що громадські організації, громадяни сприяють органам охорони культурної спадщини в роботі по охороні культурної спадщини, можуть встановлювати шефство над об’єктами культурної спадщини з метою забезпечення їх збереження, сприяють державі у здійсненні заходів охорони, використання, виявлення, обліку, реєстрації об’єктів культурної спадщини і поширенню знань про них, беруть участь у популяризації культурної спадщини серед населення, сприяють її вивченню дітьми та молоддю, залучають громадян до її охорони [70].

В.І. Акуленко виділяє серед громадських організацій та об’єднань охорони пам’яток Українське товариство охорони пам’яток історії культури, Українську асоціацію захисту історичного середовища, Український фонд культури, Всеукраїнську спілку краєзнавців, Українське історико-просвітницьке товариство “Меморіал”, Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, Київське культурологічне товариство “Щире братство”, товариство “Лева” у Львові [9, c.74]. Найбільш масовим за чисельністю членів громадських товариств, що займаються пам’яткоохоронною діяльністю, є Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. У ст. 11 Закону України “Про охорону культурної спадщини” зазначається, що Українське товариство охорони пам’яток історії та культури сприяє залученню широких верств населення до участі в охороні культурної спадщини, здійснює пропаганду культурної спадщини і законодавства про її охорону, громадський контроль за її збереженням, використанням, консервацією, реставрацією, реабілітацією, музеєфікацією та ремонтом, сприяє роботі органів охорони культурної спадщини [70]. Товариство стало на захист заповідних територій о. Хортиці та Канева, історико-меморіального заповідника Берестецької битви в Рівненський області та палацово — паркового комплексу в с. Качанівці Чернігівської області. Серед безперечних здобутків Товариства – заснування Музею архітектури та побуту України. Товариство постійно бере участь у фінансуванні археологічних досліджень, разом з державними установами й Академією наук України проводить роботу щодо підготовки “Зводу пам’яток історії та культури України”, здійснює експедиції, які мають на меті виявлення, обстеження та облік історико-культурних пам’яток [9, с. 74-76].

Таким чином, оскільки діяльність Товариства спрямована виключно на охорону культурної спадщини, воно найбільш повно володіє інформацією щодо стану та обліку об’єктів культурної спадщини та найпершим виявляє випадки порушення законодавства про охорону пам’яток історії та культури. А саме – ухилення від підписання охоронних договорів, зміни характеру використання пам’ятки, проведення ремонтних, реставраційних або реабілітаційних робіт на пам’ятці, археологічних розвідок, розкопок на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони пам’яток, історичних ареалах населених місць, об’єктах культурної спадщини, вчинених без відповідного дозволу органу охорони культурної спадщини.

Взаємодія ОВС України з товариствами, які ведуть пам’яткоохоронну діяльність, дозволить ефективно виявляти та розкривати правопорушення, які посягають на культурну спадщину. Ефективність діяльності у зазначеній сфері залежить від володіння достовірними даними щодо посягання на об’єкти культурної спадщини та на передбачений у законодавстві механізм притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення правил охорони культурної спадщини. Громадські об’єднання мають бути зацікавлені у співробітництві з ОВС України, маючи на меті те, що діяльність з охорони культурної спадщини мала б не декларативно-просвітницький характер, а підкріплялась санкціями за посягання на пам’ятки. Функціонування дієвого механізму притягнення до відповідальності дозволить попередити правопорушення проти спадщини, розвіяти міф серед населення щодо непокараності та вседозволеності поведінки на пам’ятках, будь то власник чи окремий турист.

Отже, для удосконалення зазначеної взаємодії пам’яткоохоронні товариства при виявленні правопорушень, які посягають на культурну спадщину, мають невідкладно повідомляти про них в ОВС для притягнення винних осіб до адміністративної та кримінальної відповідальності. Також товариства мають додавати до заяви повну інформацію про стан та перебування на обліку пам’ятки.

На наш погляд, доцільним є налагодження взаємодії між дільничними інспекторами, на території обслуговування яких знаходяться об’єкти культурної спадщини, та працівниками пам’яткоохоронних товариств. З цією метою можуть здійснюватись сумісні рейди щодо обстеження стану пам’яток, в тому числі переданих в оренду, а також проведення профілактичних бесід у школах з неповнолітніми та з матеріально-відповідальними особами, власниками, користувачами пам’яток.

Нами були детально розглянуті аспекти взаємодії, враховуючи особливості суб’єктів обігу та охорони культурних цінностей. Вважаємо необхідним розкрити питання взаємодії ОВС України з суб’єктами обігу та охорони культурної спадщини при проведенні процесуальних та слідчих дій на досудовому слідстві.

Важливе місце в організації огляду місця події по справах цієї категорії має забезпечення участі спеціалістів у проведенні цієї важливої слідчої дії. Як відомо, згідно з ст. 128-1 КПК України до участі у проведенні слідчої дії може бути запрошений спеціаліст, який використовуючи свої спеціальні знання і навички, сприяє слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів. До огляду місця події варто заохочувати не тільки спеціалістів – криміналістів, а й спеціалістів, обізнаних в сфері культурної спадщини, які допоможуть слідчим правильно описати не тільки обстановку на місці події, а й визначити ознаки викрадених культурних цінностей. Як спеціалістів можливо запрошувати мистецтвознавців, реставраторів, працівників закладів культури та громадських об’єднань охорони культурної спадщини, настоятелів культових закладів.

Для цього в кожному районному та міському відділі внутрішніх справ має бути накопичена інформація про всі культурні та культові заклади, зареєстровані приватні колекції, що знаходяться на даній території, про культурні цінності, які становлять особливо важливу історико-культурну цінність, та про спеціалістів, які можуть бути залучені до огляду місця події. В разі необхідності керівник слідчо-оперативної групи зможе отримати цю інформацію і використати її на першочерговому етапі розслідування.

Особливості має огляд місця події при розслідуванні злочинів про знищення або пошкодження територій або об’єктів, взятих під охорону держави (ст. 252 КК України) та нищення, руйнування та псування пам’яток історії та культури (ст. 298 КК України). Перед початком огляду місця події варто визначити, чи є документація, що підтверджує юридичний статус пам’ятки – чи знаходиться цей об’єкт на обліку в органах охорони культурної спадщини, чи занесений він до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, віднесений до пам’яток національного чи місцевого значення. Слід зазначити, що облікова документація має включати: облікову картку, паспорт, коротку історичну довідку, акт технічного стану, довідку про майнову цінність об’єкта. Маючи таку документацію, керівник слідчо-оперативної групи зі спеціалістом в галузі охорони культурної спадщини може правильно визначити межі місця руйнування або знищення об’єкта культурної спадщини, ефективно застосовувати фото — та відеозйомку, скласти план-схему місцевості, на якій вказати транспортні магістралі або будівничі майданчики (у випадках руйнування пам’яток під час будівництва доріг, будинків або інших споруд).

При огляді місця події слід особливу увагу звернути на зруйновані частини об’єкта культурної спадщини, відокремлені його частини (скульптури, брами, скарби та ін.), які можуть бути вивезені злочинцями. Спеціаліст з питань охорони культурної спадщини, який бере участь в огляді місця події, надасть слідчому необхідні пояснення щодо стану об’єкта до і після знищення чи руйнування, а також допоможе в пошуку речових доказів на місці події та оточуючій території. Якщо руйнування об’єкта було наслідком недбалого відношення власника або орендатора щодо утримання об’єкта культурної спадщини або неналежного використання об’єкта, то при огляді місця події слід відмітити, чи є ознаки ремонту споруди, чи витримані власником або орендатором умови охоронного договору. Слід відмітити, що згідно з Законом України “Про охорону культурної спадщини” усі власники пам’яток чи їх частин або уповноважені ними органи незалежно від форм власності зобов’язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Якщо об’єкт культурної спадщини зруйнований чи пошкоджений внаслідок реставраційних або будівельних робіт, то огляд місця події варто проводити за участю спеціалістів у цій галузі із додаванням договору про проведення реставраційних та будівельних робіт. Такими спеціалістами можуть бути спеціалісти державних органів охорони культурної спадщини, громадські інспектори охорони культурної спадщини, спеціалісти органів архітектури та містобудування, БТІ (агентств з обліку та реєстрації нерухомості), проектних закладів, закладів експертизи проектної документації та ін.

У випадках зруйнування або пошкодження археологічного об’єкта внаслідок непрофесійної роботи археологів (археологічних експедицій) огляд місця події має проводитись за участю спеціалістів у галузі археології для визначення меж та обсягу місця події. До первинних матеріалів має додаватися “Відкритий лист” Інституту археології НАН України та “Дозвіл” органу охорони культурної спадщини на проведення археологічних розкопок.

Результати огляду місця події по справах про злочини, що посягають на культурну спадщину, мають бути ретельно проаналізовані слідчим та обговорені з учасниками процесуальної дії для вирішення питання про необхідність порушення кримінальної справи. В матеріалах перевірки інформації про злочин, отриманої в порядку, передбаченому ст. 94 КПК України, мають бути ознаки злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. А для цього, перш за все, необхідно визначити майнову цінність об’єкта культурної спадщини.

При посяганні на культурні цінності, які зберігаються в культурних та культових закладах, слідчий отримує від суб’єктів охорони культурної спадщини документи про вартість викрадених культурних цінностей з цих установ відповідно до реєстрів обліку культурних цінностей. А при посяганні на нерухомі пам’ятки проблема залишається не розв’язаною на законодавчому і організаційному рівні. Н.І. Мінаєва, аналізуючи правові аспекти збереження археологічної спадщини, вірно наголошує, що “відповідно до ст. 19 Закону України “Про охорону культурної спадщини” кожна пам’ятка має майнову цінність, що обчислюється у грошовій одиниці України. А як провести грошову оцінку пам’ятки, коли немає Державного реєстру пам’яток місцевого значення у більшості областей, облікової документації на них, що надає археологічній пам’ятці юридичного статусу? У свою чергу, відсутність цих документів є одним з чинників, які створюють умови для проведення грабіжницьких розкопок, безконтрольної господарської діяльності, неможливості притягнення до кримінальної відповідальності за пошкодження чи руйнування пам’ятки. Однак і поставити на облік пам’ятку через відсутність фінансування інспекційних археологічних обстежень та недосконалість цієї процедури неможливо. Відповідно до “Порядку визначення категорій пам’яток України”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1760 від 27.12.2001р., занесення культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається. До облікової документації входить облікова картка, паспорт, коротка історична довідка, акт технічного стану, довідка про майнову цінність об’єкта. Усі ці документи можна зробити лише при науковому обстеженні та детальному вивченні пам’ятки. Іноді багато років відомо з тих чи інших джерел про існування даної пам’ятки, а поставити її на облік, щоб дійсно взяти під охорону, неможливо. Ще й запропоновані критерії визначення пам’ятки для занесення до Реєстру не зовсім підходять для пам’яток археології. Наприклад, пам’ятки повинні відповідати одному з критеріїв: пов’язані з історичними подіями, є культурною спадщиною національної меншини чи регіональної етнічної групи. Інших критеріїв, які б можна було застосувати до пам’ятки археології, не існує. У деяких випадках ці критерії застосовуються, але до яких історичних подій належать пам’ятки трипільського часу, які мають світове значення, пам’ятки мезоліту, неоліту тощо? Вони не є культурною спадщиною конкретної національної меншини, вони є культурною спадщиною всього українського народу. Потім, після складання всіх документів, необхідно знайти наукову (вчену) раду установи, діяльність якої пов’язана з охороною культурної спадщини, щоб вона визначила, яким саме критеріям відповідає кожен об’єкт культурної спадщини. Після цього ще й експертна комісія Державної служби охорони культурної спадщини розглядатиме висновки (протоколи) зазначеної наукової ради, потім ще цей висновок підлягає затвердженню науково-методичною радою центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Поки облікову документацію на пам’ятку затвердять, вона може припинити існування. Ось і виходить замкнуте коло. Ще й оцінка пам’ятки потребує багато часу. Згідно з п. 16 “Методики грошової оцінки пам’яток”, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1447 від 26.09.2002р., інформаційною базою для грошової оцінки археологічних пам’яток є дані Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Проте, як було зазначено вище, без довідки про майнову цінність об’єкта до Реєстру не заносять [173, с. 154-155].

Враховуючи викладене, пропонуємо, щоб усі археологічні об’єкти спочатку брались на облік державним органом охорони культурної спадщини, після цього проводилась їх майнова оцінка, тому що слідчий не може порушити кримінальну справу, якщо пам’ятка не знаходилась на державному обліку. Постановка пам’ятки на облік надасть можливість слідчим своєчасно та обґрунтовано вирішувати питання про порушення кримінальної справи.

При провадженні розслідування кримінальних справ про злочини проти культурної спадщини мають організаційні та тактичні особливості проведення окремих слідчих дій – обшуку, виїмки, пред’явлення предметів для впізнання, відтворення обставин події. До цих особливостей відноситься, перш за все, участь спеціалістів у галузі мистецтвознавства, історії, релігії, культури, реставраційних та будівельних робіт, археології, в тому числі підводної. По справах такої категорії, як вірно зазначає Л. Ісаєва, при провадженні обшуку слідчі звичайно стикаються з великою кількістю різноманітних предметів (картини, ікони, книги та ін.), нерідко вони зберігаються у спеціально пристосованих тайниках [82].

За даними ДКР МВС України, при проведенні обшуків у членів злочинної групи, які розповсюджували наркотичні засоби на території Черкаської області, були вилучені ксерокопії гравюр, викрадених із бібліотеки ім.В.І.Вернадського. Розслідуванням цієї справи була встановлена причетність цих осіб до крадіжки у 1998 році книги М.Коперніка “Про обертання небесних тіл” та 80 кольорових ілюстрацій з оригіналами та репродукціями картин відомих художників з журналу “РАН”, видання 1895 р., частину з яких реалізували у Польщі.

При провадженні обшуку ідентифікувати предмет, який знаходиться у розшуку, а також визначити його культурну цінність без участі спеціаліста — мистецтвознавця важко. На жаль, в практичній діяльності ці спеціалісти беруть участь у проведенні обшуків рідко. Тому слідчий вимушений детально описувати і вилучати усі виявлені предмети. При цьому виникають складнощі у використанні спеціальної термінології. Залучення спеціалістів – мистецтвознавців дозволяє безпосередньо під час обшуку виявляти предмети і речі, які мають історичну та культурну цінність. Для виявлення тайників можуть бути залучені спеціалісти – криміналісти. Але і сам слідчий, який розслідує кримінальні справи цієї категорії, має бути обізнаний з термінологією культурних цінностей і особливостями провадження слідчих дій.

Працівниками Департаменту Карного розшуку МВС України В.А.Гусаком та С.С. Бізіковим сумісно з колегами Управління карного розшуку Управління внутрішніх справ Новгородської області Російської Федерації М.І.Бистровим та І.В. Бєлорусовим розроблений методичний посібник з огляду та опису антикваріату – предметів релігійного культу, який може бути використаний при підготовці практичних працівників [164].

До загальних криміналістичних рекомендацій щодо тактики проведення обшуку слід додати необхідність пошуку і вилучення водолазного спорядження та спеціального обладнання пошукової техніки (геородари, металошукачі), які використовуються “чорними археологами” при посяганні на археологічні пам’ятки та нововиявлені об’єкти спадщини [285]. При проведенні виїмки особливу увагу слід приділити вилученню документів щодо постановки культурної пам’ятки на облік, актів інвентаризацій рухомих культурних цінностей, ревізій музейних та архівних сховищ, по нерухомим пам’яткам – облікової документації пам’ятки, “Відкритого листа” на проведення археологічних розкопок, виданого Інститутом археології НАН України, “Дозволу” на проведення археологічних розкопок, наданого органом охорони культурної спадщини, договору на проведення будівельних, реставраційних та пошукових робіт, охоронного договору між власниками та органами охорони культурної спадщини.

Виїмка проектної та реставраційної документації є необхідною при розслідуванні кримінальної справи щодо завуальованих форм фактичного знесення пам’ятки, яке відбувається під видом її реставрації. І. Мартиненко зазначає, що послідовність цих дій буває така: суб’єкт господарювання чи приватна особа (власник, орендатор) заявляє про виступ як замовник по реставрації (як варіант, ремонт, реконструкція) будівлі — пам’ятки. Це може бути як окрема будівля, так і будівля у складі комплексної пам’ятки містобудування (наприклад, історичного центру). Замовляється проектна документація на реставрацію об’єкта, де в титулах він дійсно зазначається як історико – культурна цінність. Однак проект реально виготовляється не на реставрацію, а на нове будівництво всього об’єкта чи його частини. Потім проектна документація надається в органи охорони пам’яток, посадові особи через халатність чи по зацікавленості незаконно погоджують проект.

Аналогічні незаконні дії здійснюють відповідні органи експертизи проектної документації (готуючи позитивний висновок по проекту) та нагляду за будуванням – надається дозвіл на виконання будівельно-монтажних робіт. В обох випадках уповноважені органи не припиняють порушення закону, яке сховане у форму реставрації культурної цінності. Внаслідок цього на місці раніше існуючої історико-культурної цінності з’являється вже інший об’єкт. У нього, як правило, змінена площа та обсяг забудівлі, збільшена поверховість, змінені фасади. Нова будівля вже не є історико-культурною цінністю, хоч й зберігає атрибути останньої. Як пам’ятка такий об’єкт втрачає свої якості – унікальність та справжність.

І.Е. Мартиненко наводить також ще одну картину правопорушення: вірогідний об’єкт реставрації — пам’ятка архітектури – приймається замовником в оренду (чи купується у власність). Потім робиться його технічне розкриття (наприклад, зняття кровлі). У такому стані об’єкт знаходиться доволі тривалий час, достатній, однак, для несприятливого атмосферного впливу. Після чого робиться обстеження конструктивних частин будівлі. Запрошена комісія повинна констатувати непридатність об’єкта для подальшої експлуатації (з технічних характеристик). Такий висновок дозволяє приступити до фактичного руйнування будівлі та зведення нової будівлі, яка найчастіше значно відрізняється від раніше існуючої [158, с. 47].

Особливу увагу при розслідування злочинів проти культурної спадщини слід приділити організаційним питанням взаємодій зі спеціалістами при підготовці та проведенні різних видів експертиз, зокрема мистецтвознавчої.

Проблемам провадження експертиз культурних цінностей приділяли увагу Н. Клименко та С. Ципенюк [108, с. 77-80], В.Г. Гончаренко [43, с. 371-377], А. Білецька [24, с. 25-30], О.С. Мільчуцька [171] та інші.

Слід погодитись із думкою С.А. Приданова та С.П. Щерби, які зазначають, що при призначенні мистецтвознавчої експертизи слідчі часто порушують вимоги ст. 196 КПК України щодо проведення експертизи в неекспертних установах. Так, на практиці, постанова про призначення експертизи направляється до обласного музею (який не є експертною установою). Таким чином, слідчі порушують положення ч.3 ст.196 КПК України щодо встановлення особи експерта, якому має бути вручена копія постанови про призначення експертизи, роз’яснені права та обов’язки, а також кримінальна відповідальність за ст.384, 385 КК України. Це призводить до того, що особи, яким доручається експертиза, не розуміють значення і важливості експертних досліджень, повноти відповідальності, що в цілому впливає на результати дослідження [230, с. 201-202].

Як відомо, мистецтвознавча експертиза відповідно до ст. 196 КПК України проводиться на підставі постанови органу дізнання, слідчого, прокурора або суду. Такі експертизи провадяться спеціалізованими експертними установами – інститутами судових експертиз Міністерства юстиції України, в закладах культури, а також на підприємницьких засадах на підставі ліцензії особами, які внесені до Реєстру Міністерства юстиції атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур і громадян. Такі експертизи можуть провадитись й окремими громадянами за разовими договорами.

О.С. Мільчуцька пропонує створення міжвідомчої експертної комісії, яка буде складатися зі спеціалістів МВС України та СБ України для проведення експертних досліджень культурних цінностей, які тимчасово вивозяться з України [171, с. 89]. Але з пропозицією О.С. Мільчуцької погодитись важко. На нашу думку, експертні дослідження культурних цінностей мають проводитись фахівцями з мистецтвознавства, а не співробітниками МВС України та СБ України.

Як свідчить вітчизняна практика та практика країн СНД [292, 233, 237, 194], такі експертизи проводяться, в основному, в регіональних краєзнавчих, історичних та художніх музеях, але при цьому якість експертних висновків є низькою. Наприклад, експертний висновок №54/04-11 від 15.04.2005 р. директора Харківського художнього музею по кримінальній справі про викрадення ікон “Неопалима купина”, “Богоматір з немовлям” та “Христос” не відповідає вимогам КПК України і має приблизний характер.

Державні заклади культури дуже часто відмовляються проводити дослідження тому, що їх співробітники не займаються експертною практикою. Однак основною проблемою залишається недостатність державних коштів на оплату праці експертів, а також проведення експертизи при відсутності самого предмета (коли експертиза проводиться по матеріалах кримінальної справи (опису свідків, фотографіях, ксерокопіях або по аналогічних з викраденими предметам).

Слід підтримати точку зору Ю.К. Орлова, який вважає, що експертному дослідженню можуть бути піддані і предмети-аналоги (замінювачі речових доказів), які мають загальні з речовими доказами родові ознаки і використані замість оригіналу, коли останній не знайдено або не може бути використаний з інших причин [189, с. 14].

Підсумовуючи викладене, варто дійти до висновку, що для успішного проведення мистецтвознавчих експертиз по кримінальних справах про злочини, що посягають на культурну спадщину, необхідно створити в Україні банк даних щодо осіб, які мають право на проведення таких експертиз, внести ці дані до Реєстру експертів, створити у науково-дослідних інститутах судових експертиз відповідні відділи; виділити з бюджету кошти на оплату таких експертиз; залучати до проведення експертиз фахівців іноземних держав, коли в Україні такі спеціалісти відсутні.

Висновки до розділу 3

У результаті дослідження взаємодії ОВС України з державними органами, громадськими організаціями та громадянами у сфері захисту культурної спадщини визначено, що задачами такої взаємодії є недопущення пограбування музеїв, заповідників, архівів, бібліотек, руйнування і нищення нерухомих об’єктів культурної спадщини, попередження і припинення незаконного обігу культурних цінностей та переміщення через державний кордон культурних цінностей.

Розглянуті правові та організаційні основи взаємодії ОВС України з правоохоронними органами (зокрема підрозділами СБУ, Державної прикордонної служби, Державної митної служби України), а також з громадськими організаціями, об’єднаннями (Українським товариством охорони пам’яток історії і культури) та окремими громадянами – фахівцями у галузях мистецтвознавства, реставрації, колекціонування антикваріату, які співпрацюють з правоохоронними органами і надають консультації та висновки щодо стану охорони пам’яток та інших питань обігу культурних цінностей.

Розроблені конкретні рекомендації удосконалення діяльності по розкриттю, розслідуванню та попередженню правопорушень проти культурної спадщини України.

ВИСНОВКИ

В дисертації розглянуті адміністративно-правові аспекти діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини, особлива увага зосереджена на теоретичних засадах захисту культурної спадщини, організації діяльності ОВС України з питань захисту культурної спадщини та їх взаємодії з державними органами, громадськими організаціями і громадянами у зазначеній сфері.

У результаті проведеного дослідження можна сформулювати такі висновки і пропозиції:

На підставі аналізу міжнародного та вітчизняного законодавства визначено поняття об’єктів культурної спадщини, якими є природні, природно-антропогенні або створені людиною рухомі та нерухомі об’єкти, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, історичного, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність, а саме споруди (витвори, комплекси, ансамблі), їх частини, пов’язані з ними території чи території під водою, визначні місця, об’єкти науки і техніки, а також предмети і документи. У зв’язку з цим обґрунтована необхідність доповнення Закону України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р. переліком об’єктів рухомої культурної спадщини, до яких відносяться предмети та документи, що мають особливу історичну, художню та наукову цінність.
З метою удосконалення понятійного апарату і приведення його у відповідність до Закону України “Про охорону культурної спадщини” запропоновано внести зміни у Кримінальний та Цивільний кодекси України та Кодекс України про адміністративні правопорушення, а саме: поняття “пам’ятки історії та культури замінити “об’єктами культурної спадщини”.
Враховуючи позитивний закордонний досвід та суттєві прогалини в діяльності органів внутрішніх справ України у сфері охорони культурної спадщини, обґрунтовано необхідність створення спеціальних підрозділів у складі служби Карного розшуку МВС України по боротьбі зі злочинами, які посягають на культурні цінності, а в складі Міністерства культури та туризму – управління музеями (музейного департаменту).
Для прискорення формування Державного реєстру національного культурного надбання, Державного реєстру нерухомих об’єктів культурної спадщини надані пропозиції щодо внесення органом дізнання, слідчим ОВС України згідно зі ст. 23, 23-1 КПК України у відповідний державний орган охорони культурної спадщини подання про вжиття заходів для усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину проти культурної спадщини. Заходи мають бути спрямовані на вирішення питання про взяття на облік об’єкта культурної спадщини чи визначенні його культурної цінності.
Доповнити КУпАП положеннями про адміністративні правопорушення щодо нововиявлених пам’яток, порядок їх обліку та реставрації, передбачити перелік правопорушень, що посягають на об’єкти культурної спадщини, критерії розмежування адміністративних правопорушень та кримінальних злочинів у цій сфері.
Створити окремий розділ у КУпАП, який би містив відповідальність за порушення у сфері охорони пам’яток та повністю відповідав положенням про адміністративну відповідальність Закону України «Про охорону культурної спадщини», а саме передбачити у КУпАП настання відповідальності за невиконання законних розпоряджень чи настанов, інших законних вимог посадових осіб органів охорони культурної спадщини щодо додержання законодавства про охорону культурної спадщини, а також ухилення від укладання охоронних договорів, за зміну характеру використання пам’яток, проведення ремонтних, реставраційних чи реабілітаційних робіт з пам’яткою, археологічних розвідок, розкопок території пам’яток, охоронюваної археологічної території, у зонах охорони пам’яток, історичних ареалах населених місць, здійснених без відповідного дозволу органу охорони культурної спадщини, якщо ці дії не тягнуть кримінальної відповідальності.
З метою більш ефективного застосування адміністративних стягнень до порушників правил охорони та використання пам’яток історії та культури передати проведення адміністративного провадження за ст.92, 92-1 КУпАП із компетенції адміністративних комісій органів місцевого самоврядування в компетенцію посадових осіб міліції.
На підставі дослідження напрямків діяльності ОВС України та взаємодії ОВС України із державними органами, громадськими організаціями та громадянами у сфері захисту культурної спадщини запропоновано:

8.1. Створити у кожному районному та міському відділі внутрішніх справ банк даних, який би містив інформацію про всі культурні та культові заклади, зареєстровані приватні колекції, що знаходяться на даній території, про культурні цінності, які становлять особливу історико-культурну цінність.

Включити до професійної підготовки слідчих та оперативних працівників в учбових закладах системи МВС України та Управліннях внутрішніх справ областей вивчення правил огляду місця події у культових спорудах різних конфесій.
Створити Централізований електронний банк даних, який би містив інформацію про вітчизняних та зарубіжних спеціалістів різних галузей мистецтвознавства, що дали згоду співпрацювати з органами розслідування як спеціалісти та експерти, а також регіональні банки даних, що мають містити інформацію про реставраторів, мистецтвознавців, колекціонерів, працівників державних та приватних закладів культури, установ, пов’язаних з продажем культурних цінностей, які бажають добровільно співпрацювати з правоохоронними органами, надавати консультації щодо стану охорони пам’яток та щодо інших питань обігу культурних цінностей.
Передбачити у новому КПК України порядок проведення мистецтвознавчих експертиз у закордонних експертних установах, а також за участю іноземних фахівців на території України.
Доповнити Інструкцію з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при МВС України положенням щодо евакуації культурних цінностей з постраждалих приміщень (експозиційних залів чи фондосховищ) до фондосховищ інших музеїв чи сховищ, з якими є попередня домовленість, що у разі надзвичайних ситуацій вони надають допомогу у тимчасовому розміщенні експонатів до вирішення питання про постраждалі приміщення.
У Планах оборони кожного музею, які складаються територіальними органами внутрішніх справ, передбачити завчасне маркування фондів за ступінню черговості та необхідність ознайомлення працівників міліції охорони зі списками експонатів по кожному залу та сховищу з метою злагоджених дій при евакуації музею в екстремальних ситуаціях.
Впровадити розроблені автором дисертаційного дослідження Інструкцію “Про взаємодію правоохоронних органів України в розкритті та розслідуванні злочинів, пов’язаних із посяганням на культурні цінності” (Проект Інструкції – додаток №1 до дисертації) та доповнення до Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та майна органами дізнання, досудового слідства і суду» (Проект доповнень до Інструкції – додаток №2).
Створити в МВС України базу даних викрадених культурних цінностей з урахуванням досвіду АІПС “Антикваріат” Російської Федерації та попередніх розробок МВС України; а також реєстр наявних культурних цінностей державних закладів культури, культових закладів та приватних колекцій з врахуванням розробок щодо маркування культурних цінностей.
Організувати у структурі навчальних закладів МВС України підготовку слухачів та курсантів до діяльності у сфері правової охорони культурних цінностей та міжнародного співробітництва у цьому напрямку.
Розробити спільну інструкцію МВС, МНС та Мінкультури, яка б передбачала чітку координацію дій органів державної влади, історико-культурних експедицій, приватних пошукових фірм, громадських організацій охорони культурної спадщини та окремих громадян при виявленні нових об’єктів спадщини, а також заходи безпеки, порядок огляду нововиявлених об’єктів спадщини та попередження ОВС України про початок археологічних розкопок.
Використовувати у профілактичній роботі ОВС України етичні кодекси, що прийняті міжнародними організаціями, зокрема Міжнародний етичний кодекс торгівців культурними цінностями, прийнятий Міжурядовим комітетом ЮНЕСКО у 1999 році.
Удосконалити взаємодію між дільничними інспекторами, на території обслуговування яких знаходяться об’єкти культурної спадщини, та працівниками пам’яткоохоронних товариств шляхом здійснення сумісних рейдів щодо обстеження стану пам’яток, в тому числі переданих в оренду, а також проведення профілактичних бесід у школах з неповнолітніми та з матеріально відповідальними особами, власниками, користувачами пам’яток з метою попередження посягань на об’єкти культурної спадщини.
Доповнити проект Закону України “Про зброю” нормами про порядок експонування зразків зброї, яка має історико-культурну цінність, у музеях, галереях та зберігання у їх сховищах; про умови зберігання зброї, яка має особливу історико-культурну цінність, що знаходиться у державній та приватній власності; про порядок передачі знайденої на місцях битв зброї громадянами до органів внутрішніх справ та її реєстрація; про недопущення приведення зброї, яка має особливу історико-культурну цінність, у стан, непридатний до пострілів.

Додаток

Вивчення кримінальних справ щодо порядку вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, зокрема культурних цінностей показує, що в діяльності органів дізнання, досудового слідства і суду виникають труднощі в порядку оформлення зберігання речових доказів – культурних цінностей. Тому пропонується:

Доповнити п. 16 Інструкції таким:

“після перевірки вогнепальної та холодної зброї в державних судово-експертних установах зброя, яка становить історичну, культурну, художню та наукову цінність, може передаватися на збереження до отримання відповідного рішення суду до державних музеїв, які перебувають під охороною Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України згідно з Інструкцією з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України № 771/428 від 24 жовтня 1998 р.

Внести зміни у ст. 41 Інструкції:

А) Замінити ч.2 ст. 41 – “твори мистецтва й антикваріат, предмети, що мають історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, на які накладено арешт, після проведення спеціальної експертизи й за погодженням з Міністерством культури України та Національною комісією з питань повернення культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України можуть бути передані на зберігання до державних музеїв, бібліотек, наукових та інших закладів” – на “предмети, що мають художню, історичну, етнографічну та наукову цінність, після проведення мистецтвознавчої експертизи до винесення відповідного рішення суду можуть бути передані на зберігання до державних музеїв та інших державних закладів культури, які знаходяться під охороною Державної служби охорони Міністерства внутрішніх справ України.

Б) варіант 1 -Ч.3 ст. 41 – “предмети релігійного культу, крім таких, що мають історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, можуть бути передані на зберігання релігійним організаціям” замінити на “предмети релігійного культу, включно й ті, що становлять історичну, культурну та наукову цінність, після проведення мистецтвознавчої експертизи до отримання відповідного рішення суду можуть бути передані на зберігання релігійним організаціям або до державного музею за попереднім погодженням з головою релігійної організації та керівником відділу культури обласної державної адміністрації з врахуванням належних умов зберігання та значення предмета для нації в цілому чи окремої національної меншини чи конфесії”.

Варіант 2 – “Питання про передачу на зберігання предметів релігійного культу, також і тих, що становлять історичну, культурну та наукову цінність, після проведення мистецтвознавчої експертизи до рішення суду до державного музею чи релігійної організації повинно вирішуватися із погодженням з головою релігійної організації та керівником відділу культури обласної державної адміністрації з врахуванням належних умов зберігання та значення предмета для нації в цілому чи окремої національної меншини чи конфесії”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Аверьянов В.Б. Аппарат государственного управления: содержание деятельности и организационные структуры. – К.: Наук. думка, 1990. – 145 с.
Аверьянов В.Б. Организация аппарата государственного управления (структурно-функциональный аспект). К.: Наук. думка, 1985. – 145 с.
Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. – К.: Наук. Думка, 1979. – 149 с.
Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина: Підручник / Під заг.ред. І.П. Голосніченка, Ю.А. Кондратьєва. – К., 1995. – 179 с.
Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак./ Ю.П. Бітяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та інш.]; За ред. Ю.П. Бітяка. – Харків: Право, 2001. – 528 с.
Акуленко В. Охорона скарбів як пам’яток історії та культури у внутрішньому і міжнародному праві // Пам’ятки України. – 2003. – № 4. –С. 52 – 61.
Акуленко В. Право на культурну спадщину //Урядовий кур’єр. 10 січня 2003 р. – № 4. – С. 13.
Акуленко В.И. Ответственность за нарушение законодательства об охране культурного наследия // Международное сотрудничество в борьбе с преступностью: Учебное пособие. – Ирпень: Национальная академия государственной налоговой службы Украины, 2005. – С. 25 – 51.
Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917-1990): Монографія. – К.: Вища школа, 1991. – 274 с.
Акуленко В.І. Становлення і розвиток законодавства про охорону і використання пам'яток культури в України (1917-1991 рр.): Дис. … канд. юрид. наук у формі наук. доп., що виконує також функції автореферату: 12.00.01 / АН України. – К., 1992. – 33 с.
Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов. – София: София Пресс, 1978. – 142 с.
Андерс А.А. Международное законодательство и нормативные документы в охране культурного наследия // Сугдейский сборник. – 2005. – Вып. II. – С. 579 – 586.
Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. Курс лекций.Изд. 2-е дополн. – М.: Омега-Л, 2004. – 584 с.
Афанасьев К.К. Административный договор: Учебное пособие /МВД Украины, Луган. ин-т внутр. дел; [отв. ред. А.И. Никитенко]. – Луганск: РИО ЛИВД, 2001. – 72 с.
Афанасьєв К.К. Адміністративний договір як форма державного управління (теоретико–правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. – Х: НУВС, 2002. – 20 с.
Ахтырская Н. Оказание правовой помощи по уголовным делам в рамках содружества // Российская юстиция. – 2004. – № 7. – С. 57 – 58.
Базанов В.Л. Проблемы сохранения историко-культурного наследия в условиях обновления общества (На примерах материальных памятников истории и культуры Российской Федерации): Дис. … канд. филос. наук. –М., 1991. – 270 с.
Бандурка О.М. Заходи адміністративного припинення в діяльності міліції: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. – Х., 1994. – 16 с.
Бандурка О.М. Інтерпол: Монографія. – Харків: Основа, 2005. – 322 с.
Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: Основа, 1999. – 440 с.
Бачило И.Л. Организация советского государственного управления. Правовые проблемы / Отв.ред. Б.М.Лазарев. –М.: Наука, 1984. – 337 с.
Бачило И.Л. Функции органов управления (правовые проблемы оформления и реализации). – М.: Юрид. лит., 1976. – 200 с.
Біленчук П.Д., Кофанов А.В., Сулява О.Ф. Зброєзнавство: правові основи обігу вогнепальної зброї. Порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: Україна. Європа. Світ. Монографія / За ред. проф. П.Д.Біленчука. – К.: Міжнародна агенція “Bee Zone”, 2004. – 464 с.
Білецька Л. Оцінювання судом висновку мистецтвознавчої експертизи у справах про контрабанду історичних і культурних цінностей // Вісник Академії митної служби України. – 2001. – № 3. – С. 25 – 30.
Бітяк Ю.П., Зуй В.В., Комзюк А.Т. Переконання і примус у державному управлінні. Адміністративна відповідальність: Конспекти лекцій. – Харків: Українська юридична академія, 1994. – 45 с.
Богуславский М.М. Культурные ценности в международном обороте: правовые аспекты. – М.: Юристъ, 2005. – 427 с.
Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. – М.: Международные отношения, 1979. – 192 с.
Богуславский М.М. Судьба культурных ценностей. – М.: Юристъ, 2006. – С. 206.
Богуцький Ю. Відповідальність за долю культурних надбань // Урядовий кур’єр. – 2003. – № 212. – С. 6.
Бойко В. Культура нації та адміністративна сверблячка // “Вітчизна”.–2005.–№9-10.-Режимдоступу:www.vitchyzna.ukrlife.org/9_10_05/boyko.htm
Бойко І.В. Контрабанда зброї в Україні та окремі шляхи вирішення цієї проблеми // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2004. – № 4. – С. 151.
Болабольченко А. Колекціонери справжні й удавані: деякі моральні та правові аспекти колекціонування // Вітчизна. – 1995. – № 5. – С. 199-203.
Борисов В. К вопросу о кризисных явлениях в сфере охраны культурного наследия Крыма и путях их преодоления // Матеріали науково-практичного симпозіуму “Правові аспекти реституції культурних цінностей: теорія і практика. – К., 1997. – Вип. 10. – С. 140 – 143.
Венедин Ю.А., Шульгин П.М. Основные положения современной концепции управления культурным наследием / Наследие и современность: десять лет Институту Наследия. Информационный сборник. – Вып. № 10. – М.: Институт Наследия, 2002. – С. 7 – 18.
Взаимодействие милиции и населения: к итогам Харьковского эксперимента. –Х.: Нац.ун-т внутр.дел, 2003. –288 с.
Виступ міністра культури і туризму Ігоря Дмитровича Ліхового 13 грудня 2005 р. У Верховній Раді України “Про стан та перспективи охорони пам’яток культурної спадщини” // Музеї України. – 2005. – № 6 (12). – С. 4– 5.
Вишняков В.Г. Организационно- правовые проблемы структуры и штатов органов советского государственного управления. Автореф. дис. … доктора юрид.наук: 12.00.02 / Ін-т держ. і права АН СССР. – М.,1974. – 35 с.
Гавеля Р. «Антиквары» с большой дороги // Правда Украины. – 23 сентября 2004 г.– С. 10 – 11.
Галенская Л.Н. Музы и право: правовые вопросы международногосотрудничества в области культуры. – Л., 1987. – 220 с.
Галунько В.В. Принципи управління підрозділами Державної служби охорони при МВС України // Науковий вісник Академії внутрішніх справ. – 2003. – №3. – С. 197 – 206.
Галунько В.В. Управління підрозділами Державної служби охорони при МВС України // Науковий вісник Академії внутрішніх справ. – 2003. – №1. – С. 42-51.
Ганс Гросс. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. – Новое изд.,перепеч. с изд. 1908 г. –М.: ЛексЭст, 2002.– 1088 с.
Гончаренко В.Г. Експертизи у судовій практиці. – К.: Юрінком інтер, 2005. – 388 с.
Горбачев В.Г. Гуров А.И. Борьба с преступными посягательствами на культурные ценности в зарубежных странах / Учебное пособие. – М: Изд-во Акад. МВД России, 1992. – 81 с.
Горбачев В.Г. Растопчин В.Г. Тищенко В.Н. Культурные ценности: понятие, порядок приобретения, хранения и обращения / Справочное пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР. – 1989. – 276 с.
Громов М.А. Управление силами и средствами органов внутренних дел при стихийных бедствиях: Лекция. – М.: Академия МВД СССР, 1992. – 43 с.
Гуславський В.С. Сутність міжнародного співробітництва, його принципи, тенденції та напрямки удосконалення // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2005. – Вип.13. – С. 312 – 317.
Гуславський В.С. Управління співробітництвом ОВС України з правоохоронними органами країн СНД: організаційно-правові засади: Автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.07. – Х: ХНУВС, 2006. – 38 с.
Дагаєва Г.Ю. Взаємодія правоохоронних органів у боротьбі з організованою злочинністю // Вісник НУВС. – Х., 2003. – Вип. 22. – С. 12– 15.
Демьянчук Е.В. Основные положения оперативно-розыскного обеспечения безопасности культурных ценностей // «Черные дыры» в Российском законодательстве. – 2004. – № 2. – С. 407 – 419.
Державний класифікатор надзвичайних ситуацій ДК 019-2001, затверджений Наказом Держстандарту від 19 листопада 2001 р. № 552 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. Законодавство України про надзвичайні ситуації. – К.: Юрінком Інтер. – 2002. – 416 с.
Дикань Ф. Жизнь без органа // Объектив-Но. – №8 (226) 24 февраля 2005. – С. 1–4.
Долженков О.Ф. Взаємодія як чинник оптимізації правоохоронної діяльності // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. – 2002. – № 4. – С. 229 – 236.
Дубко Ю.В. К вопросу о понятии «особые условия для органов внутренних дел» // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. – 2002. – № 3. – С. 92 – 111.
Дьячков А.Н. Охрана памятников за рубежом (некоторые теоретические аспекты) / Памятники в контексте историко-культурной среды: Сб. научн. трудов / Отв. ред. А.Н. Дьячков. – М.: НИИК, 1990 (1991). – С. 19 – 40.
Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей від 23 червня 1985 р. /Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.В. Гарник. – К.: Істина, 2002. – С. 306-319.
Жижко А.А. Управление ОВД при стихийных бедствиях: Лекция. – М.: Акад. МВД СССР, 1989. – 20 с.
Закон України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 27 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №7. – Ст.45.
Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. (зі змінами та доповненнями станом на 15 лютого 2007 р. / Цивільний процесуальний кодекс України (з предметними матеріалами). Харків: Інтелект-Прогрес. – 2007. – С.799.
Закон України “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” від 26.03. 1992р. №2235-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №29. – Ст. 397.
Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 р. №3781-ХІІ // Судова система України. Зб. нормативних актів. Х.: СПДФО Цапко Д.Н., 2006. – С. 181 – 191.
Закон України “Про державний кордон України” від 04.11.1991 / Сайт Нормативні акти України. – Режим доступу: www.nau.kiev.ua/zak_sh/1_35.htm
Закон України “Про загальну структуру та чисельність Міністерства внутрішніх справ України” від 10.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №16. – Ст. 115.
Закон України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру” від 8 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №40. – Ст. 337.
Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. –№4. – Ст. 20 (з наступними змінами та доповненнями).
Закон України “Про музеї і музейну справу” від 29 червня 1995 р. //Відомості Верховної Ради України. –1995. – №25. – Ст.191.
Закон України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №15. –Ст.86.
Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №22. – Ст. 303 (зі змінами та доповненнями).
Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №35. – Ст. 538 ( зі змінами).
Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000р. //Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №39. – Ст.333.
Закон України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – №15. – Ст. 588.
Закон України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 27 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №16. – Ст. 198.
З акон України “Про службу безпеки” від 25.03.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №27. – Ст.382.
Закон України “Про судову експертизу” від 25.02.1994 р. №4038-ХІІ / Судово-експертна діяльність. Довідник для суддів. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: Видавничій Дім “Ін Юре”, 2003. – 908 с.
Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 48. – Ст. 405.
Закон України «Про Державну прикордонну службу України» від 03.04.2003р. №611-IV / Сайт Нормативні акти України. – Режим доступу: www.nau.kiev.ua/zak_sh/1_35.htm.
Закон України «Про охорону археологічної спадщини» від 18.03.2004 р. №1626-ІV//Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №26. – Ст.361.
Закон УССР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” від 13 липня 1978 р.// Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1978. – №30. – Ст.426.
Зарубежное законодательство в области сохранения культурного и природного наследия. Информационный сборник. М.: Институт Наследия, 1999. – 96 с.
Звернення до Президента України В.А. Ющенка редакції журналу “Музеї України” // Музеї України. — 2005. — №4 (10). – С.12.
Игуменов В. Вопрос веры // Forbes. — Ноябрь 2005. – С. 96 – 98.
Исаева Л. Обыск: Роль специалиста // Законность. – 2001. –№6. – С.17-21
Іванов С. Борімося з грабіжництвом // Пам’ятки України. – 2003. – №4. –С.10-11.
Іванов С.В. Проблеми створення й організації роботи органів охорони культурної спадщини на регіональному рівні // Міжнародний досвід охорони культурної спадщини та пам’яткоохоронне законодавство України. Матеріали конференції (18-19 квітня 2002 р.) – К.: Стилос. –2002. – С. 72 – 76.
Інструкція “Про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі зі злочинністю” від 10.08.1994 р. № 4348/138/151/11-2-2870/172/148-407/2-90-442, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 21 вересня 1994 р. за №225/435 / Законодавча база офіційного сайту Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.
Інструкція “Про взаємодію та розмежування функцій щодо здійснення контролю на державному кордоні” від 29.03.1994р., зареєстрована в Міністерстві юстиції України 23 травня 1994р. за №106/315 / Законодавча база офіційного сайту Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua
Інструкція “Про порядок взаємодії органів Державної прикордонної служби України та Міністерства внутрішніх справ України під час виконання завдань у межах території, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, затверджена Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства внутрішніх справ України від 12.01.2004р. №27/57 // Офіційний вісник України.– 2004. – №6. – Ст. 350.
Інструкція “Про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів до неї”, затверджена Наказом Міністерства внутрішніх справ №164 від 25.03.1993 р. /Біленчук П.Д., Кофанов А.В., Сулява О.Ф. Зброєзнавство: правові основи обігу вогнестрільної зброї. Порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: Україна. Європа. Світ. Монографія /За ред.проф.П.Д.Біленчука.-К.: Міжнародна агенція “Bee Zone”, 2004. – 464 с.
Інструкція з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України : Затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства культури і мистецтв України від 24 жовтня 1998 р. № 771/428 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 46. – Ст.152.
Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій з надання послуг по охороні державної, крім особливо важливих об’єктів, колективної та приватної власності, а також охороні громадян, затверджена Наказом МВС України від 28.02.1994 р. №112 .
Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Держкомкордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 р. № 3/1/2/5/2/2 // Офіційний вісник України. – 1997.– № 9.–С.77.
Інструкція про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду від 13.05.2004 р.
Інструкція про порядок обміну інформацією по припиненню незаконного вивезення культурних цінностей за межі СРСР між митними закладами та органами внутрішніх справ (затверджена МВС СРСР і ГУДМК СРСР 20 жовтня 1988 р. №41/11-11/3868) /Горбачев В.Г., Растопчин В.Г. Тищенко В.Н. Культурные ценности: понятие, порядок приобретения, хранения и обращения / Справочное пособие. –М.: ВНИИ МВД СССР. – 1989. – С. 35 – 36.
Інформація до Дня Уряду у Верховній Раді України 13 грудня 2005 року на тему “Про стан та перспективи охорони пам’яток культурної спадщини в Україні”. – К., 2005 р. – 23 с.
Карнеева Л.М. Организационные и процессуальные вопросы расследования преступлений группой следователей // Соц. законность. – 1964. – №6. – С. 45.
Каткова А.Г. Правові та організаційні аспекти управління слідчими підрозділами органів внутрішніх справ України: Дис…канд. юрид.наук: 12.00.07. – Х., 2003. – 260 с.
Каткова Т.Г., Бандурка О.М. Особливості розслідування злочинів, які посягають на нерухому культурну спадщину України // Вісник Академії Прокуратури України. – 2006. — №4. – С. 38–43.
Каткова Т.Г. Діяльність ЮНЕСКО у сфері збереження культурної спадщини: правові аспекти. Х.: Титул. – 2007. – 180 с.
Каткова Т.Г. Культурна спадщина України у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО // Наше право. – 2006. – №3 (ч.1). – С. 29-32.
Каткова Т.Г. Організація діяльності Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України у сфері охорони культурної спадщини/ Матеріали науково-практичної конференції 25 травня 2005 р. “Актуальні проблеми сучасної науки у дослідженнях молодих вчених”. Вид-во ХНУВС. – Харків. – 2005. – Вип. 10. – С. 142 – 145.
Каткова Т.Г. Організація діяльності Інтерполу в Україні щодо розшуку культурних цінностей // Право і безпека. – 2006. – Т.5 (№3). – С.22 – 25.
Каткова Т.Г. Особливості призначення експертизи культурних цінностей / Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Питання реформування кримінального судочинства” 25 листопада 2005 р..- Донецьк, 2006: ДЮІ ЛДУВС. – 485 – 487 с.
Каткова Т.Г. Поняття культурної спадщини за міжнародним та українським законодавством //Право і безпека. – 2005. – Т.4, №5. – С.148–152.
Каткова Т.Г. Право на вільний доступ до культурної спадщини: вітчизняний та зарубіжний досвід // Науковий вісник Юридичної академії внутрішніх справ: Збірник наукових праць. – 2005. – №4 (24). – 166– 169с.
Каткова Т.Г. Правові аспекти збереження зброї, яка має історичну та художню цінність / Матеріали науково-практичної конференції 12 травня 2006 р. “Актуальні проблеми сучасної науки у дослідженнях молодих вчених”. Вид-во ХНУВС. – Харків. – 2006. – С.37 – 39.
Каткова Т.Г. Щодо проблеми обліку предметів національного культурного надбання /Материалы 6-й Международной междисциплинарной научно-практической конференции «Современные проблемы гуманизации и гармонизации управления» / Харьков, Украинская Ассоциация «Женщины в науке и образовании», Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина, 2005. – С. 195 – 196.
Кисельов О.О., Савченко О.О. Про доцільність створення спеціальних підрозділів у боротьбі з окремими видами злочинів// Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів. Наукове видавництво, Львів, 2000 р. – С.123 – 126.
Клименко Н., Ципенюк С. Криміналістика захищає національну культурну спадщину // Право України. – 2002. – №7. – С. 77 – 80.
Клочко В. Проблеми охорони археологічної спадщини. Критичні нотатки //Пам’ятки України. – 2003. – №4. – С. 3 – 4.
Клюєв О.М. Органи внутрішніх справ як складна соціальна система // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Х., 2004. – Вип. 25. – С. 282 – 287.
Кобякова В.И. Дезинфекция архивных и библиотечных материалов// Материалы международного обучающего семинара «Библиотеки и архивы в экстремальных ситуаціях». – С-Пб.:Нотабене, 1996. – С. 91 – 101.
Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій: для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – Додаток до №51. – Ст. 1122.
Кокотюха А.А. Тайны и загадки Украины. – Х.: Фолио, 2005. – 285с.
Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія/ За заг.ред.В.К. Шкарупи. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 404 с.
Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Автореф дис…д-ра юрид.наук: 12.00.07. – Х: НУВС, 2005. – 43 с.
Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / За заг. ред. проф. О.М. Бандурки. – Харків: Вид-во Нац. Ун-ту внутр. справ, 2002. – 336 с.
Конвенція “Про закони і звичаї суходільної війни” 1907 р./ Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.ВГарник. – К.: Істина, 2002. – С.263 –269.
Конвенція “Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту” від 14 травня 1954 р./ Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.В. Гарник.–К.: Істина,2002. – С.269 – 281.
Конвенція “Про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності” від 14 листопада 1970 р. Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.В. Гарник.–К.: Істина, 2002. – С. 286 –293.
Конвенція “Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини” від 16 листопада 1972 р.Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.В. Гарник.– К.: Істина,2002. – С. 294 – 305.
Конвенція “Про правову допомогу і правові відносини по цивільних, сімейних та кримінальних справах” від 22.01.1993 р. / Правові основи міжнародної діяльності МВС України. Зб. міжнародно-правових документів в 2-х томах. І том. – К.,1997. – 346 с.
Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.
Корнєва Т.В. Взаємодія митних органів України з правоохоронними та деякими контролюючими органами // Митна справа. – №3(33). – 2004. – С. 15 – 19.
Корнієнко М.В. Поняття “особливі умови” в діяльності органів внутрішніх справ // Вісник Ун-ту вн. Справ. – 2000. – №10. – С. 107 – 111.
Косюта М. Взаємодія правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю // Вісник прокуратури. – 2001. – №6 (12). – С.7 – 15.
Кравченко Ю.Ф. Актуальні проблеми реформування органів внутрішніх справ України (організаційно – правові питання): Дис. … канд.юрид.наук:12.00.07. – Х: НУВС, 1998. – 20 с.
Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст. 131 (зі змінами та доповненнями).
Кримінально-процесульний кодекс України ( з предметними матеріалами). – Х.: “Інтелект-Прогрес”, 2007. – 858 с.
Кувакін С.В. Організаційні форми управління органами внутрішніх справ: загальнотеоретичний аспект: Автореф. дис. …канд.юрид.наук: 12.00.07. – Х: НУВС, 2001. – 17 с.
Кузніченко С.О. Управління органами внутрішніх справ в особливих умовах, викликаних аномальними явищами техногенного та природного характеру : Наукове видання. – Харків : Вид-во НУВС, 2001. – 170 с.
Кулагин Н.И. Организация управления в сфере предварительного следствия . – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1980. – 106 с.
Кулешов А. Заходи переконання та примусу в діяльності міліції // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №5. – С. 60-61.
Культурна спадщина людства: збереження та використання. Навчальний посібник / В.І. Акуленко, І.П. Магазинщикова, М.І. Моздир, О.О. Тарасенко. За ред. І.П. Магазинщикової. – Львів, 2002. – 160 с.
Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: зб. офіц. док./ Упоряд. В.І.Фрич; Відп. ред. М.В.Гарник.–К.: Істина, 2002. – 336 с.
Культурный ландшафт как объект наследия. Под ред. Ю.А. Венедина, М.Е. Кулешовой. – М.: Институт наследия; С-Пб.: Дмитрий Буланин, 2004. – 620 с.
Курило В. Надання охоронних послуг як об’єкт підприємництва // Право України. – 2003. – №2. – 113 – 117 с.
Курило В.І. Організаційно-правові засади надання охоронних послуг. Автореф. дис. …канд.юрид.наук: 12.00.07. – Ірпінь: Акад.держ.податкової служби, 2003. – 20 с.
Курило В.І. Правові засади охоронної діяльності: Навчальний посібник . – К.: Кондор, 2005. – 182 с.
Курило Т.В. Становлення і розвиток законодавства про охорону культурної спадщини в Україні: історико-правове дослідження: Дис…канд.юрид.наук: 12.00.01. – Л., 2003. – 222 с.
Лаптій В.А. Управління державними органами в особливих умовах: Проблеми удосконалення // УАВС. Науковий вісник. – К., 1996. – Вип.2. – С. 155 – 159.
Ларин В.В., Лесняк І.А., Никулин Г.С. Понятие и содержание особых условий // Совершенствование управления ОВД в особых условиях: Труды Академии МВД СССР. – М., 1991. – С.2 – 37.
Леженіна О.І. Організаційно-правові засади участі органів внутрішніх справ України у міжнародній правоохоронній діяльності: Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.07. – Х: НУВС. – 2004. – 20 с.
Лєшукова І.В. Процесуальні особливості міжнародного співробітництва органів внутрішніх справ України при розслідуванні злочинів: Автореф. дис. …канд.юрид.наук: 12.00.09. – Х: НУВС.–2004. –20 с.
Лихова С. Про визначення поняття “правоохоронні органи” //Рад.право. – 1984. – №11. – С.74 – 76.
Лихоманов А.В. Как обеспечить безопасность библиотека: руководство для работников библиотек. – 2-е изд., доп. – М.:Центр безопасности культурных ценностей, 2004. – 262 с.
Лісогор В.Г., Вітковський А.В. Сучасні проблеми міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу: міжнародно-правове доручення // Науковий вісник Юридичної академії внутрішніх справ: Збірник наукових праць.-2005.- Спеціальний випуск №1 (23) “Актуальні питання кримінально-правових наук” –С.160 –166.
Ляпустін С.Н. Борьба таможенных органов с контрабандой культурных ценностей. С.55 – 90 // Форум. Методический сборник. Вып.3. М.: РТА, 1997. – 280 с.
Майдиков А.Ф. Совершенствование управления городскими и районными органами внутренних дел // Теория и практика управления. М., 1989. – 156 с.
Майдыков А.Ф. Проблемы научного управления органами внутренних дел в особых условиях // Совершенствование управления ОВД в особых условиях: Труды Академии МВД СССР. – М., 1991. – С.7-18.
Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у Конвенціях ЮНЕСКО. Автореф. дис. …доктора.юрид.наук:12.00.12. – Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. – 16 с.
Маляренко В.Т. Щодо міжнародного співробітництва у виконанні окремих процесуальних дій в кримінальних справах // Вісник Верховного Суду України, 2001. – №1. – С. 41 – 44.
Манжула А.А. Державне управління на місцевому рівні: адміністративно-правовий аспект: Автореф. дис…канд.юрид.наук: 12.00.07. – Х: НУВС, 2003. – 19 с.
Мартишов Ю.Х О понятии особых условий / Актуальные вопросы советского административного права. – М., 1972. – С.77 – 84 .
Мартыненко И. Охрана подводного культурного наследия в Конвенциях и Рекомендациях ЮНЕСКО // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 8. – С.130-134.
Мартыненко И. Преступления против историко-культурного наследия (по законодательству стран СНГ и Балтии) // Вісник Прокуратури. – 2003. – № 6(24). – С.103 – 110.
Мартыненко И. Проверка исполнения законодательства об охране памятников истории и культуры // Законность. – 2002. – №12. – С. 45– 47.
Мартыненко И.Э. Проблемы наступления ответственности за контрабанду и иное нелегальное перемещение культурных ценностей (по законодательству Украины, Беларуси, России) // Правова держава: Зб. наук.праць. – К.: ДП НАН України, 2002. – Вип. 13. – С. 413 – 425.
Мацкевич И.М. Уголовно-правовой и криминалистический анализ основных составов преступлений, посягающих на предметы и документы, имеющие особую историческую, научную, художественную или культурную ценность // Прокурорская и следственная практика. – 2003. — №3-4. – С. 124 – 138.
Мацко А.С. Правові та організаційні аспекти діяльності Інтерполу в Україні //Бюлетень Міністерства юстиції. – 2004. – №7 (33). – С. 80 – 89.
Мацко А.С. Правові та організаційні аспекти діяльності Інтерполу в Україні // Право України. – 2001. – №9. – С. 96 – 99.
Мельничук О. Всесвітня культурна та природна спадщина як складова концепції загальної спадщини людства// Право України.– 2003. – №12. – С. 93-97.
Методическое пособие по осмотру и описанию предметов антиквариата (иконы, церковная утварь, помещения, одежды). – ДКР МВД Украины. – К., 2005. – 1080 с.
Милинчук В.В. Институт взаимной правовой помощи по уголовным делам. Действующая практика и перспективы развития. М.: ООО Издательство “Юрлитинформ”, 2001. – 352 с.
Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №38-39. – Ст. 288.
Михайлова Н.В. Государственно-правовая охрана историко-культурного наследия России во второй половине XXв. Дис….доктора юрид.наук: 12.00.01. – М., 2002. – 370 с.
Міжнародний досвід охорони культурної спадщини та пам’яткоохоронне законодавство України// Матеріали конференції (18-19 квітня 2002 р.) – К.: Стилос. – 2002. – 195 с.
Мільчуцька О. Удосконалення нормативно-правової бази обігу культурних цінностей // Юридический вестник. – 2003. – №1. – С. 76 – 81.
Мільчуцька О.С. Боротьба із злочинними посяганнями на культурні цінності України // Юридический вестник. – 2003. – №2. – С. 84 – 89.
Мільчуцька О.С. Взаємодія слідчих і експертів у розслідуванні злочинів, пов’язаних з культурними цінностями // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. –2003. – №1. – С. 97 – 101.
Мільчуцька О.С. Правові та організаційні аспекти міжнародного співробітництва з питань розшуку та повернення викрадених культурних цінностей // Право і безпека. – 2002. — №4. – С. 115-120.
Мінаєва Н.І. Правові аспекти проблеми збереження археологічної спадщини // Археологія. – 2004. – №2. – С. 154 – 158 .
Молчанов Ю.А. Проблеми незаконної торгівлі культурними та історичними цінностями // Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх вирішення. – К., 1998. – 452 с.
Наказ МВС України та Міністерства культури та мистецтв “Про оперативний обмін інформацією щодо культурних цінностей, оголошених у національний та міжнародний розшук” від 10.08.2004 р. № 517/885 //Офіційний вісник України. – 2004. – №47. – Ст. 31– 38.
Настанова по організації служби сторожових і воєнізованих підрозділів охорони при органах внутрішніх справ, затверджена наказом МВС України від 22.07.1992 р. № 527.
Настюк В.Я. Государственное управление в области охраны и использования памятников истории и культуры в СССР : Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.02. – Х.: Харьк..юрид.ин-т.- Харьков, 1983. – 15 с.
Научная организация управления органами внутренних дел / Под.ред. Г.В. Зуйкова. М., 1984. – 109 с.
Невідкладні заходи щодо запобігання вивезенню за межі України предметів національного культурного надбання, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 1998 р. №1888./ Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.В. Гарник.-К.: Істина,2002. – С. 108 – 111.
Неживий О. Чорнобильська експедиція // Пам’ятки України.– 1991. – № 2 (квітень). – С. 44 – 47.
Незаконные раскопки и археологическое наследие России. Материалы круглого стола, проведенного редакцией и редколлегией журнала «Российская археология» // Российская археология. – 2002. – №4. – С. 70 – 89.
Новейший философский словарь / Сост. А.А.Грицанов.- Мн.: Изд. В.М.Скакун, 1998. – 652 с.
Нормативные акты ЮНЕСКО по охране культурного наследия. Конвенции. Протоколы. Резолюции. Рекомендации. –М.: ЮниПринт, 2002. – 223 с.
Овсеевич Б.Л. Модели формирования организационных структур. Ленінград: Наука, ленинградское отделение, 1979. –158 с.
Овсієнко – Миронова Г.В. Організаційно-правові засади управління видавничою справою в Україні. Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. – Х.: ХНУВС, 2006. – 20 с.
Овчинский В.С. Интерпол ( в вопросах и ответах).- М.: ИНФРА-М, 2001. – 320 с.
Омеляшко Р. Чорнобиль і культурна спадщина Полісся // Волинь-Житомирщина. Історико філологічний збірник з регіональних проблем. Ред.Єршов В., Мойсієнко В. – Житомир, 1998. – С.4 – 7.
Органи внутрішніх справ України в системі виконавчої влади, їх структура, завдання та функції // Іменем закону. –8.12.2000 р. — №50. — С.5
Орлов Ю.К. Заключение эксперта и его оценка по уголовным делам. – М. ,1995. – 87 с..
Осадчий В. Правоохоронні органи як суб’єкти кримінально-правового захисту // Право України. – 1997. – №11. – С. 71 – 75.
Основи законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. № 2117-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. –1992. – №21. –Ст. 294.
Особенности расследования тяжких преступлений (руководство для следователей) /Отв. Ред.. Б.П. Смагоринский, А.А. Закатов.- Волгоград: Волгогр.юрид. ин-т МВД России, 1995. – 200с.
Остапова М.И. Музей личных коллекций: история вопроса и становление /Роль приватних колекцій у формуванні художніх музеїв. Збірка статей за матеріалами Міжнародної науково-практичної конференції. Харків, 11-12 березня 2005 р. – 160с.
Павленко А. В. Правовые вопросы взаимодействия правоохранительных органов России и зарубежных стран по уголовным делам: Лекция. – Волгоград: ВЮИ МВД России, 1998. – 24с.
Павличенко С., Храпунов І., Іванов С., В’ялець А. Борімося з грабіжництвом // Пам’ятки України. – 2003. – №4. – С. 7 – 11.
Панов В.П. Сотрудничество государств в борьбе с международными уголовными преступлениями: Учеб.пособие. – М.: Юрист, 1993. – 160 с.
Панько Н.Г. Взаємодія митних органів України з адміністративною службою міліції // Митна справа. – 2003. – №6. – С. 12 – 18.
Пающик І.І. Способи і засоби захисту носіїв інформації та предметів культурно-історичної спадщини України з використанням радіоізотопів // Вісник Академії внутрішніх справ. – 2001. – №4. – С. 271–273.
Первушин В.М. Расследование краж предметов антиквариата. Пособие, 2-е испр. и доп. издание. Под.ред. В.П. Сальникова, А.И. Гурова. Серия «Криминалистика: вчера, сегодня, завтра», С-Пб.: Лексикон, 2001. – 136 с.
Первушин В.М., Щерба С.П., Волынский В.В. Место происшествия – церковь, мечеть, синагога… // Милиция. – 1997. – №4. – С. 28 – 30.
Передача информации по похищенным культурным ценностям. Резолюция 64 сессии Генеральной Ассамблеи Интерпола 4-10 октября 1995 г. / Сборник действующих нормативных правовых актов и наиболее значимых работ по проблемам сохранения культурных ценностей (по состоянию на 1 августа 1999 г). М.: ВНИИ МВД России, 2000.– 69 с.
Пєтков С.В. Ефективний менеджмент в органах внутрішніх справ: Монографія – Сімферополь: Таврія.– 2004. – 564 с.
Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ: Підручник / За заг. ред. к.ю.н. Ю.Ф. Кравченка. – К.: НАВСУ, 1999. – 702с.
Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. Матеріали науково-практичного симпозіуму «Правові аспекти реституції культурних цінностей: теорія і практика. – К., 1997. – Вип.10. – 201с.
Повернуто в Україну: Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. — Київ, 2002. – Вип. №4. – 19 с.
Подлінєв С.Д. Діяльність міліції по здійсненню дозвільної системи в умовах формування ринкових відносин в Україні: Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.07/ Одеський державний ун-т ім. І.І. Мечнікова. – Одеса. – 23 с.
Положение “О порядке и условиях лицензирования деятельности, связанной с реализацией предметов антиквариата на территории Российской Федерации». (Утверждено Указом президента Российской Федерации от 30 мая 1994 г. № 1108 / Сборник действующих нормативных правовых актов и наиболее значимых работ по проблемам сохранения культурных ценностей (по состоянию на 1 августа 1999 г). М.: ВНИИ МВД России, 2000.-396 с.
Положення “Про Міністерство культури і туризму України”, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2006 р. № 1566 // Офіційний сайт Державної служби туризму і курортів. – Режим доступу: www.tourism.gov.ua.
Положення “Про взаємодію органів внутрішніх справ України та Державного пожежного нагляду МНС України в попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, пов’язаних із пожежами”, затверджене Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 26.08.2003р. №943/302 / Законодавча база офіційного сайту Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.
Положення “Про Департамент карного розшуку”, затвердженого Наказом МВС України від 12.08.2002 р. № 817 .
Положення “Про державний комітет України у справах національностей та релігій”, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 р. № 201. –Режим доступу: www.rada.gov.ua.
Положення “Про Державний реєстр національного культурного надбання”, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. №466 /Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.В. Гарник.-К.: Істина,2002. – С. 106 – 107.
Положення “Про дозвільну систему”, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 576 (зі змінами). –Режим доступу: www.rada.gov.ua .
Положення “Про Міністерство внутрішніх справ України”: Указ Президента України від 17.10.2000р. №1138/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. –№42.–Ст.234 (зі змінами Указу від 24.12.2001р.№1248/2001).
Положення “Про Музейний фонд України”: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 2000 р. № 1147 // Офіційний вісник України. – 2000. – №30. – Ст.84.
Положення «Про Державний Комітет архівів», затверджене Указом Президента України від 22 березня 2000 р. №486/2000 //Офіційний вісник України. – 2000. – №12. – Ст.67.
Положення «Про Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. №983 // Офіційний вісник України. – 2000. – №25. – Ст.104.
Положення «Про Державну службу охорони культурної спадщини», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2002 р.// Сайт науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. –Режим доступу: www.heritage.com.ua/zakonodavstvo.
Положення «Про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ України» : Постанова Кабінету Міністрів України від 10.08. 1993 р. № 615 (зі змінами) / Офіційний сайт Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України. – Режим доступу:www.dso.kiev.ua.
Положення «Про Міністерство регіонального розвитку та будівництва України», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2006 р. // Офіційний сайт Міністерства регіонального розвитку та будівництва України. – Режим доступу: www.minregionbud.gov.ua .
Порубов Н.И. Научная организация труда следователя. –Минск: Вышейшая школа, 1970. – 270 с.
Порядочний Л.В., Заплатинський В.М. Безпека в надзвичайних ситуаціях та цивільна оборона: Навч. посібник. К.: Київ.нац.торг.-екон.ун-т. – 2003. – 301 с.
Постанова Кабінету Міністрів України № 615 від 10.09.1993 р. “Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктів державної та інших форм власності”. Офіційний сайт Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України. — Режим доступу: www.dso.kiev.ua.
Постанова Кабінету Міністрів України про утворення Міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей від 12 січня 2001 р. №15// Офіційний вісник України. – 2001. – №3. –Ст.49.
Похищение культурных ценностей. Резолюция сессии Генеральной Ассамблеи Интерпола 4-10 октября 1995 г. / Сборник действующих нормативных правовых актов и наиболее значимых работ по проблемам сохранения культурных ценностей (по состоянию на 1 августа 1999 г). М.: ВНИИ МВД России, 2000. – С. 69-70.
Правила торгівлі антикварними речами, затверджені Наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства культури і мистецтв України від 29 грудня 2001 року № 322/795 / Портал Інформаційна Україна.-Режим доступу: http: // iu.org.ua/elgov/2/12/38/158/82/html.
Правові та організаційні аспекти міжнародного співробітництва з питань розшуку та повернення культурних цінностей. МВС України. НЦБ Інтерполу в Україні. – К., 2001. – 15 с.
Преступные посягательства на культурные ценности в России / Статистический сборник 1995-1999 гг. МВД РФ, М., 2000 г. – 36 с.
Преступные посягательства на культурные ценности России //статистический сборник 1991-1995 гг. ГУУР, – М., 1996. – 30 с.
Приданов С.А., Щерба С.П. Преступления, посягающие на культурные ценности России: квалификация и расследование. М.: ООО Издательство «Юрлитинформ», 2002. – 520 с.
Про впорядкування надання охоронних послуг органами і підрозділами органів внутрішніх справ, підрозділами внутрішніх військ МВС України: Вказівка МВС України від 17.03.2000 р. № 67.
Про заходи щодо попередження випадків розкрадань, псування, незаконного вивезення за кордон історичних і культурних цінностей держави, які знаходяться в музеях, картинних галереях, а також пам’яток археології. Рішення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України від 20 серпня 1999 р. №8/99-рк ./ Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.ВГарник. – К.: Істина,2002. – С.102 – 106.
Радионов А. Расследование посягательств на культурные и исторические ценности // Профессионал. – 2000. – №5. – С. 14 – 16.
Раритети – не товар. Про викрадення документів з фондів Центрального державного історичного архіву України, м. Львів // Урядовий кур’єр, 16 квітні 2005 р. – №71. – С. 11.
Рашівський О. Державна система охорони пам’яток історії та культури: передумови й доконечність її реорганізації // Пам’ятки України. – 1993. – №1–6. – С. 172 – 181.
Резанов С.А. Форми і методи управління в органах внутрішніх справ. Магіст. робота за спец.8.060102. – Х.: НУВС, 2002. – 139 с.
Резван А.П. Особенности расследования тяжких преступлений (руководство для следователей) /отв. ред. Б.П. Смагоринский, А.А. Закатов, Волгоград: ВЮИ МВД России, 1995. – 200с.
Ричард Курин Сохраняя духовность // Курьер ЮНЕСКО, сентябрь, 2001.–С. 49-50
Романовская Ю. Корпоративные коллекции: миллион в черном квадрате //Деньги. – 1996. – №7 (67) февраль. – С.24 – 28.
Савичев В.Н. Основы организации административной деятельности органов внутренних дел при ликвидации последствий аварий на АЭС: Учебное пособие. – Минск: Минская ВШ МВД СССР, 1990. – 108 с.
Савкин А.В., Суханов В.Н., Данилова С.И., Корнева С.Л, Шульга Л.В. Методические рекомендации проведения на территории других государств следственных и иных действий по уголовным делам о хищениях предметов, имеющих историческую, культурную, научную и художественную ценность, и по их возвращению в Российскую Федерацию // Профессионал. – 2001. – №1. – С. 27 – 32 с.
Сансоне В. Камни, которые надо спасти / Пер. с ит. А.А. Бангерского; Послесл. О.А.Швидковского. – М.: Мысль, 1986. – 236 с.
Сачаво А. Приватні охоронні структури –суб’єкти забезпечення охорони прав фізичних і юридичних осіб // Право України. – 2003. – №11. – С. 29 – 32.
Сачаво А.Г. Адміністративно-правові основи діяльності приватних охоронних структур та їх взаємодія з ОВС України: Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.07. – К.: НАВС, 2004. –18 с.
Сборник действующих нормативных правовых актов и наиболее значимых работ по проблемам сохранения культурных ценностей (по состоянию на 1 августа 1999 г.). М.: ВНИИ МВД России, 2000. – 396 с.
Севрюков А.П. Актуальные проблемы совершенствования ответственности за хищение предметов, имеющих особую ценность // Российский судья. – 2004. – №7. – С. 11 – 16.
Семенченко О.А. Засновник Пархомівського історико-художнього музею – П.Ф. Луньов /Роль приватних колекцій у формуванні художніх музеїв. Збірка статей за матеріалами Міжнародної науково-практичної конференції Харків, 11-12 березня 2005 р. / Уклад.Л.Є.Пономарьова. –160 с.
Сергеев А. Памятникам правовую защиту // Народный депутат. – 1990. – №14. – С. 103 – 106.
СергеевА.П. Гражданско-правовая охрана культурных ценностей в СССР: Автореф. дис…доктора. юрид. наук. – Л.: ЛГУ, 1990. – 20 с.
Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник.–Харьков: Консум; Ун-т внутр.дел, 2000. –720 с.
Скворцов С.С. Адміністративний договір як засіб управлінської діяльності Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.07. – Х.: НУВС, 2005. – 25 с.
Славошевская Л.В. Защита музеев и библиотек от насекомых// Материалы международного обучающего семинара «Библиотеки и архивы в экстремальных ситуациях .– С-Пб.: Нотабене, 1996. – С.71 – 82.
Смирнов М. Сутність і правова природа міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального процесу //Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №4. – С.112 – 115.
Советский энциклопедический словарь /Гл. ред. А.М.Прохоров.-3-е изд.-М.: Советская энциклопедия, 1985. –1600 с.
Советский энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 931с.
Соломка А. Из черкасской речушки выловили танк «Шерман» // Сегодня. – 1.11.04 г. – С.7.
Спасская С. Полуостров сокровищ // Личный счет. – № 5. – 2006. – С. 46 – 48
Спаський А.С. Діяльність державних органів, зокрема органів внутрішніх справ України в надзвичайних ситуаціях // Нормативно-правове забезпечення проходження служби в органах внутрішніх справ України. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр.справ. – 2004. – С.105 – 107.
Старченко О.В. Взаємодія слідчого з правоохоронними структурами в розкритті й розслідуванні злочинів // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. – 2004. – №1. – С.197 – 204.
Старчиков В.М. Охорона культурної спадщини // Юридичний вісник України. – 13-19 квітня 2002. – С. 9.
Судебные и правоохранительные органы Украины/ Учебник / А.М. Бандурка, А.К. Бессмертный и др. – Харьков: Основа, 1999. – 346 с.
Сухорев В.Ф. Проблемы совершенствования организационных структур органов внутренних дел: Учебное пособие. М., 1985. – 36 с.
Танюк Л. Коріння нашої духовності // Голос України. – 2002. – №185 (9 жовтня). – С.4.
Терминологический словарь-справочник по безопасности культурных цінностей / Составители: Л.И.Душкина, С.С.Гуцало, Л.С.Песковская, Н.А.Принцев, К.В.Штыкова; изд.2. М.: Центр безопасности культурных ценностей ГосНИИР Министерства культуры Российской Федерации, 2001. – 111 с.
Типова Угода “Про співробітництво органів внутрішніх справ прикордонних регіонів”, погоджена Рішенням Ради Міністрів внутрішніх справ держав-членів СНД від 17 лютого 1995 р.
Типовий договір на охорону об’єктів та квартир громадян підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України, затверджений Наказом Головного управління державної служби охорони при МВС України від 4 травня 1995 р., №52, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26 травня 1995 р. за №156/692.
Титова О. Берегти історико-культурну спадщину // Урядовий кур’єр. – 1994. – №35-36 (3.03). – С.12.
Туманов Г.А. Организация управления в сфере охраны общественного порядка. М.: ВШ МВД, 1972. – 165 с.
Тюріна О. Правоохоронні органи: питання теоретичного осмислення та нормативного визначення // Право України. – 2001. –№ 5. – С. 79 – 80.
Угода між урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти від 26.07.1995 р./ Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп.ред. М.В. Гарник.-К.: Істина,2002. – С. 325-329.
Угровецький О.П. Організаційно-правові засади охоронної діяльності Державної служби охорони при МВС України. Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.07. – Х.: НУВС, 2004. –20 с.
Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн.2. Правова о хорона культурних цінностей /Відп.ред.:Акад.НАН України. ЮС. Шемшученко, В.І.Акуленко. – К.:ЮрінкомІнтер, 1997. – 864 с.
Управление горрайорганами внутренних дел. – М.: Академия МВД СССР, 1981. – 86 с.
Управління органами внутрішніх справ: Довідник// В.П. Лисюченко, В.С. Цимбалюк, М.В. Гуцолюк – К.:УАВС, 1996. – С.25.
Фіночко Ф.Д. Адміністративний примус як теоретична абстракція // Вісник НУВС. –Х. – 2005. – вип. 31. – С. 222-225.
Флёров В.С. Найдено на аукционе «Christie». Роль эксперта в торговле древностями // Российская археология. – 2004. – №2. – С. 115 –122.
Функции и структура органов управления, их совершенствование / Под.ред. Г.Х.Попова, М.: Экономика, 1973. – 225 с.
Хоботов А. Культурные ценности как объект посягательств преступников // Профессионал. – 2002. – №5. – С. 28 – 29.
Хорт І.В. Деякі питання удосконалення організації взаємодії внутрішніх справ (міліції) з митними органами // Ідеологія державотворення в Україні: Історія і сучасність: Матеріали науково-практичної конференції. – К.: Ґенеза, 1997. – С. 247 – 248.
Христенко С.Г. Деякі питання взаємодії митних органів з іншими правоохоронними органами при здійсненні митної справи // Проблеми законності. – 2000. – №43. – С. 108 – 112.
Цветков В.В. Теоретические и практические проблемы науки управления. Спец.№12.711 – госуд. и админ.право: Автореф. дис. …доктора юрид.наук: 12.711. – Х.: Харьковский юридический институт,1970. – С. 42.
Цивільний Кодекс України. – Х: ТОВ Одіссей, 2005. – 408с.
Частные коллекции// Forbes. – Ноябрь 2005. – 79 – 134 с.
Чобіт Д. Історичні пам’ятки – не історичний цвинтар // Віче. — 8 листопада 1992. – №11. – 127 – 138 с.
Чорні археологи вивчають кримінальний кодекс // Іменем закону. — 13.05-19.05.2005. – № 18 – 19. – С. 9.
Чукут С. Охорона культурної спадщини як актуальна проблема сьогодення / Зб. наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України / За заг.ред. В.І. Лугового, В.М.Князєва. К.: Вид. УДАУ, 1999. –Вип.1. –С.92 – 93.
Шамрай В., Олійник І. Поняття і суть взаємодії, її значення // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 1(31). – С.60 – 67.
Шаповал В. Місце та призначення міліції охорони: доцільність її функціонування // Право України. – 2004. – №3. – 82 – 85 с.
Шаповал В.І. Організаційно-правові основи діяльності Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України щодо попередження та припинення правопорушень: Автореф. дис. канд.юрид.наук: 12.00.07/ НАВС. – Київ, 2005. – 20 с.
Шеварега Асрат Бало. Сотрудничество государств в борьбе с международными уголовными преступлениями: Автореф. дис. …канд. юрид. наук:12.00.10/ КГУ им. Т.Г. Шевченко. – Киев, 1990. – 22 с.
Шкарупа В.К. Адміністративно-правові заходи щодо протидії крадіжкам та незаконному вивезенню (увезенню) культурних цінностей // Вісник Університету внутрішніх справ. –2000. – Вип.12. –ч.II. – С. 111–117.
Шульга Л.В. Некоторые аспекты деятельности специализированных оперативно-розыскных подразделений по раскрытию преступлений, связанных с посягательствами на культурные ценности // Российский следователь. – 2004.- №9. – С. 42 – 45.
Щемелева О.В. Государственное управление в области культуры в СССР / Автореф. дис…. канд.юрид.наук/ МГУ им. М.В.Ломоносова.- Москва, 1966. – 17с.
Щерба С.П., Первушин В.М. Расследование хищений из музеев, картинных галерей и выставочных залов // Информационный бюллетень следственного комитета МВД России. – 1996. – №4 (89). – С.33 – 51.
Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: Укр.енцикл., 1998. – т. 4: Н-П. – 2002. – 720 с.
Яни С.А., Сырых В.М. Эффективность уголовного законодательства об охране памятников // Советское государство и право. – 1990. – №3. – С. 74 – 78.

referat-ok.com.ua

Діяльність ОВС України з питань захисту культурної спадщини: адміністративно — правові аспекти

ВСТУП

ВИСНОВКИ

Додаток

Розділи