Вступ

Актуальність теми. Дослідження проблемних аспектів нормативно-правової регламентації державної гарантії, як одного з засобів забезпечення виконання господарських зобов’язань є неможливим без дослідження її ознак, відповідного поняття та визначення. Це пов’язано з тим, що, зокрема, положення вітчизняного законодавства, спрямованого на регламентацію державної гарантії, у вказаному вище її розумінні, характеризуються певною колізійністю та невідповідністю одне відносно іншого. Поряд із цим вказані положення є розпорошеними по різних нормативно-правових актах, що були прийняті і набрали чинності у різний час та мають різну юридичну силу. Все це створює певні проблеми відносно застосування такого засобу забезпечення виконання господарських зобов’язань, як державна гарантія та підтверджує актуальність його дослідження загалом і ознак та відповідного поняття зокрема.

На нашу думку, дослідження в першу чергу поняття та ознак державної гарантії та його результати можуть стати підґрунтям подальшого дослідження вказаного засобу забезпечення виконання господарських зобов’язань та проблемних моментів, що з ним пов’язані.

Таким чином, метою цієї роботи є дослідження поняття та ознак державної гарантії як одного із засобів забезпечення виконання господарських зобов’язань та розробка пропозицій щодо його визначення на рівні діючого законодавства.

Аналіз досліджень і публікацій, які присвячені державній гарантії, доводить, що даний інститут є мало дослідженим в Україні. Проте існує низка праць як вітчизняних, так і закордонних науковців, які так чи інакше мають суттєве значення, і можуть стати досить міцною основою для дослідження державної гарантії як засобу забезпечення виконання господарських зобов’язань в Україні. Безпосередньо основу досліджень, проведених в межах даної статті, склали роботи І. Пучковської, М. Кошлиної, О. Подцерковного, Р. Майданник, О. Михальнюка й інших вчених. Проте у більшості даних праць містяться лише певні загальні положення чи окремі припущення, які стосуються державної гарантії і потребують деталізації та відповідних обґрунтувань.

Тому метою нашого дослідження виступають державні та місцеві гарантії.

1. Поняття та ознаки державних та місцевих гарантій

Аналіз національного законодавства на предмет наявності визначення державної гарантії як засобу забезпечення виконання зобов’язань доводить, що відповідне визначення на рівні закону відсутнє.

Так ч. 2 ст. 199 Господарського кодексу України (далі ГК України) передбачає, що зобов’язання суб’єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом [2]. Проте визначення державної гарантії як такої у даному нормативно-правовому акті відсутнє.

Відповідне визначення відсутнє і в Бюджетному кодексі України (далі БК України), а також в інших законодавчих актах.

Поряд із цим в деяких актах містяться окремі норми, що безпосередньо стосуються державної гарантії як засобу забезпечення виконання зобов’язань. Так, ст. 17 БК України, зокрема, встановлює:          повноваження окремих органів державної влади та посадових осіб, щодо надання державних гарантій; загальні умови їх надання; окремі обмеження щодо цього; наслідки виконання державою гарантійних зобов’язань перед кредиторами [1] тощо.

На рівні діючих підзаконних нормативно правових актів, як підтверджує відповідний аналіз, існує визначення, яке в загальному можна вважати легальним визначенням державної гарантії як засобу забезпечення зобов’язань.

Так, відповідно до абз. 2 розд. І «Порядку відображення операцій, пов’язаних з державним боргом, при плануванні та виконанні державного бюджету» (далі Порядок), державна гарантія — зобов’язання України повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у разі невиконання позичальниками, іншими, ніж Україна, що отримали кредит під державні гарантії, зобов’язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності[6].

Дане визначення, на думку автора, не розкриває повною мірою ознак і змісту державної гарантії як засобу забезпечення зобов’язань, що значно ускладнює його правильне застосування.

До такого висновку можна прийти проаналізувавши зміст цілої низки Постанов Кабінету Міністрів України (далі КМУ) пов’язаних із залученням іноземних кредитів під державні гарантії. Так, зокрема, лише у 2009 році Урядом України прийнято ряд відповідних постанов, перелік яких зазначено у Постанові КМУ «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» від 10 березня 2010 року № 257[3], конституційність змісту яких, до винесення вказаної вище постанови, ставилась під сумнів Президентом України у Конституційному Суді України (далі КСУ). На сьогодні конституційні провадження, що конституційності постанов, які містяться в переліку і втратили чинність, припинені у зв’язку відкликанням відповідних конституційних подань Президента України.

Проаналізувавши положення ч. 2 ст. 199 ГК України, яка передбачає, що

зобов’язання суб’єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом[2]. А також, проаналізувавши по-ложення ст. 17 БК України і абз. 2 розд. І Порядку, відповідно до якого державна гарантія — зобов’язання України повністю або частково виконати платежі на користь кредитора, у разі невиконання позичальниками, іншими, ніж Україна, що отримали кредит під державні гарантії, зобов’язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності[6]. З’являється можливість дати однозначну відповідь на всі три викладені вище питання.

По-перше, державна гарантія як зобов’язання України, що спрямоване на забезпечення виконання основного зобов’язання позичальника, іншого, ніж Україна, має додатковий (акцесорний) характер по відношенню до даного основного зобов’язання. Тобто, між основним зобов’язанням та безпосередньо державною гарантією встановлюється певна правова за-лежність, а саме: державна гарантія має юри-дичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання. Оскільки зобов’язання України повністю або частково виконати платежі на користь кредитора, згідно з визначенням, вказаним вище, виникає лише у разі невиконання його позичальниками, що отримали кредит. Тобто, для виникнення відповідних зобов’язань за державною гарантією в першу чергу необхідно виникнення відповідних кредитних зобов’язань, що нею забезпечуються.

По-друге, викладене вище дає змогу стверджувати, що державна гарантія є окремим забезпечувальним зобов’язанням, але перебуває у певній залежності від основного зобов’язання.

По-третє, державна гарантія виконує захисну (компенсаційну) та стимулюючу функції.

Захисна (компенсаційна) функція державної гарантії проявляється в тому, що вона покликана компенсувати, мінімізувати або відвернути несприятливі наслідки для кредитора, які виникли або можуть виникнути у випадку невиконанння, не належного виконання чи іншого порушення позичальником (боржником) умов основного зобов’язання [9, c. 104].

В свою чергу стимулююча функція державної гарантії проявляється у спонуканні позичальника (боржника) до належного виконанння основного зобов’язання, що нею забезпечене, під страхом настання для нього несприятливих наслідків, в першу чергу матеріального характеру. Враховуючи положення ч.2 ст. 17 БК України, відповідно до якої, гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб’єктів, у випадку з державною гарантією такими наслідками матеріального характеру зокрема є стягнення з позичальника (боржника) основної суми боргу — фактично сплачені суми за основним зобов’язанням, що забезпечене державною гарантією, а також можуть бути: стягнення з боржника плати за надання державної гарантії; покладення стягнення на майно боржника; претензії майнового характеру від інших суб’єктів, які, виходячи з умов надання зустрічних гарантій, виконали за позичальника його зобов’язання перед державою за надані державні гарантії; та ін. [9, c. 105]

Таким чином за ситуації, що склалась стосовно державної гарантії як засобу забезпечення виконання зобов’язань, автор вважає за доцільне провести дослідження її ознак, сформулювати відповідне поняття та запропонувати повноцінне визначення, що могло б задовольнити потреби вітчизняної економіки.

Отже, державна гарантія – засіб забезпечення виконання  грошових зобов’язань господарського характеру, що надається Державою виключно суб’єктам господарювання, які належать до державного сектора економіки, за рахунок і в межах Державного бюджету на відповідний рік, на конкурсній основі, на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб’єктів.

2. Надання державних та місцевих гарантій

Згідно ст.17 БКУ державні гарантії для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов’язань суб’єктів господарювання — резидентів України можуть надаватися за рішенням Кабінету Міністрів України або на підставі міжнародних договорів України виключно у межах, визначених законом про Державний бюджет України. За дорученням Кабінету Міністрів України відповідні правочини щодо його рішень вчиняє Міністр фінансів України [8, c. 16].

Місцеві гарантії можуть надаватися за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної міської ради для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов’язань суб’єктів господарювання — резидентів України, що належать до комунального сектору економіки, розташовані на відповідній території та здійснюють на цій території реалізацію інвестиційних програм (проектів), метою яких є розвиток комунальної інфраструктури або впровадження ресурсозберігаючих технологій.

Державні (місцеві) гарантії надаються на умовах платності, строковості, а також забезпечення виконання зобов’язань у спосіб, передбачений законом.

Правочин щодо надання державної (місцевої) гарантії оформляється в письмовій формі та має визначати: предмет гарантії; повні найменування та місцезнаходження суб’єкта господарювання і кредитора (у разі гарантування виконання зобов’язань за кредитним договором); обсяг кредиту (позики); обсяг гарантійних зобов’язань та порядок їх виконання; умови настання гарантійного випадку; строк дії гарантії.

Обов’язковою умовою надання державної (місцевої) гарантії є укладення договору між Міністерством фінансів України (відповідним місцевим фінансовим органом) та суб’єктом господарювання про погашення заборгованості суб’єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за виконання гарантійних зобов’язань. Істотними умовами такого договору мають бути зобов’язання суб’єкта господарювання:

• внести плату за надання державної (місцевої) гарантії;
• надати майнове або інше забезпечення виконання зобов’язань за гарантією;
• відшкодувати витрати державного (місцевого) бюджету, пов’язані з виконанням гарантійних зобов’язань;
• сплатити пеню за прострочення відшкодування зазначених витрат. Пеня нараховується за кожний день прострочення сплати заборгованості у національній валюті з розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим Національним банком України на день нарахування пені;
• надати гаранту права на договірне списання банком коштів з рахунків суб’єкта господарювання на користь гаранта.

Державні (місцеві) гарантії не надаються для забезпечення боргових зобов’язань суб’єктів господарювання, якщо безпосереднім джерелом повернення кредитів (позик) передбачаються кошти державного (місцевого) бюджету (крім боргових зобов’язань, що виникають за кредитами (позиками) від міжнародних фінансових організацій).

Суб’єкти господарювання, щодо яких приймається рішення про надання кредитів (позик), залучених державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста), або державних (місцевих) гарантій, зобов’язані надати майнове або інше забезпечення виконання зобов’язань та сплатити до Державного бюджету України (відповідного місцевого бюджету) плату за їх отримання у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України (Верховною Радою Автономної Республіки Крим чи міською радою), якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

У разі прийняття рішення про надання кредитів (позик), залучених державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державні (місцеві) гарантії, суб’єктам господарювання, у віданні яких є майно державної (комунальної) власності, необхідність надання такими суб’єктами господарювання майнового забезпечення, його розмір та вид визначає Кабінет Міністрів України щодо державного майна (Верховна Рада Автономної Республіки Крим — щодо майна Автономної Республіки Крим, відповідна міська рада — щодо комунального майна).

Платежі, пов’язані з виконанням гарантійних зобов’язань держави (Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста), здійснюються згідно з відповідними договорами незалежно від обсягу коштів, визначених на цю мету в законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет), у такому ж порядку, як визначено частиною шостою статті 16 цього Кодексу, та відображаються як надання кредитів з бюджету стосовно суб’єктів господарювання, зобов’язання яких гарантовані.

У разі виконання державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) гарантійних зобов’язань перед кредиторами шляхом здійснення платежів за рахунок коштів державного (місцевого) бюджету або шляхом укладання з такими кредиторами договорів про реструктурування сум, повернення яких гарантовано, у суб’єктів господарювання, зобов’язання яких гарантовані, з моменту такого виконання виникає прострочена заборгованість перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитами (позиками), залученими під державні (місцеві) гарантії, в обсязі фактичних витрат державного (місцевого) бюджету та/або таких реструктурованих сум, а до держави (Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста) переходять права кредитора та право вимагати від таких суб’єктів господарювання погашення заборгованості в установленому законом порядку, якщо такі права не були передбачені відповідними договорами.

Якщо договором між Кабінетом Міністрів України (Радою міністрів Автономної Республіки Крим чи виконавчим органом міської ради за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи міської ради) та суб’єктом господарювання передбачаються зобов’язання такого суб’єкта господарювання з погашення та обслуговування кредитів (позик), залучених державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста), невиконання або неналежне виконання таких зобов’язань за договором тягне перехід до держави (Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста) права стягнення простроченої заборгованості у повному обсязі незалежно від стану виконання державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) зобов’язань за такими кредитами (позиками).

Прострочена заборгованість суб’єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитом (позикою), залученим державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету (включаючи плату за користування такими кредитами (позиками) та пеню) стягується з такого суб’єкта господарювання органами державної податкової служби, що є органами стягнення такої заборгованості у порядку, передбаченому Податковим кодексом України або іншим законом, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна цього суб’єкта господарювання.

Позовна давність на вимоги щодо погашення такої заборгованості суб’єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) не поширюється.

Якщо за рішенням суду державі (Автономній Республіці Крим чи територіальній громаді міста) відмовлено у стягненні заборгованості перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитами (позиками), залученими державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету, органи державної податкової служби оскаржують його у встановленому законом порядку до прийняття рішення вищими спеціалізованими судами, Верховним Судом України.

Міністерство фінансів України має право залучати суб’єктів господарювання для представництва органів державної влади в судах у справах про стягнення заборгованості перед державою за кредитами (позиками), залученими державою або під державні гарантії, а також за кредитами з бюджету, в тому числі у процесі банкрутства, щодо стягнення якої органам податкової служби відмовлено.

Міністерство фінансів України здійснює оплату таких послуг суб’єктів господарювання за рахунок коштів державного бюджету в межах відповідних бюджетних призначень [1].

3. Загальні та спеціальні гарантії місцевого самоврядування

Здійснення місцевого самоврядування в Україні забезпечується системою гарантій, які виступають необхідною умовою найбільш повного і ефективного функціонування місцевого самоврядування, його становлення і розвитку. Під гарантіями місцевого самоврядування розуміють сукупність умов і засобів, які забезпечують реалізацію і захист прав місцевого самоврядування.

У науковій літературі до гарантій місцевого самоврядування відносять загальні й спеціальні (юридичні).

Загальні гарантії – це економічні, політичні, духовні засади суспільства і держави, що створюють реальні можливості для стимулювання, розвитку і виконання завдань та функцій місцевого самоврядування.

В якості економічних гарантій виступають закріплена Конституцією України економічна система суспільства, в основі якої лежить принцип свободи економічної діяльності, рівноправності форм власності, рівного правового захисту державної і комунальної власності.

До політичних гарантій відноситься закріплення в Основному Законі принципу гарантування місцевого самоврядування, а також принципу народовладдя, який здійснюється через органи державної влади і органи місцевого самоврядування, розмежування компетенції органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Ст.7 Основного Закону закріплює, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Це – один із основоположних принципів організації влади, засада конституційного ладу. Конституційне закріплення цього принципу відповідає демократичним традиціям більшості держав, адже підтримка на державному рівні місцевого самоврядування є одним із визначальних елементів демократичного устрою держави. Місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі, є специфічною формою реалізації належної народові влади, що випливає зі ст. 5 Основного Закону України.

Підтримка державою і органами місцевого самоврядування історичних, культурних, національних і місцевих традицій свідчить про наявність духовних гарантій.

Спеціальні (юридичні) гарантії – це правові засоби забезпечення функціонування системи місцевого самоврядування, закріплені в законодавстві, а також статутах громади і актах органів місцевого самоврядування [7, c. 141-142]. До них відносяться:

Гарантії, які забезпечують організаційно-правову самостійність місцевого самоврядування:

По-перше, сюди відноситься чітке конституційне розмежування двох систем органів публічної влади.

По-друге, це самостійність формування населенням громади системи органів місцевого самоврядування. Згідно із законодавством представницькі органи місцевого самоврядування, сільський, селищний, міський голова обираються виключно шляхом місцевих виборів, а органи самоорганізації населення створюються тільки за ініціативою жителів. Територіальна громада у випадках, вказаних у законодавстві навіть може брати участь у визначенні системи місцевого самоврядування на підвідомчій території. Адже згідно з ч.2 ст.5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» громада самостійно може прийняти рішення про утворення районних в містах рад, а відповідно до ч.3 ст. 11 Закону – про нестворення у сільських радах виконавчих органів (якщо громада налічує до 500 жителів).

Важливою гарантією організаційно-правової самостійності місцевого самоврядування є заборона органам виконавчої влади та їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені законодавством до їх повноважень, крім випадків виконання делегованих радами повноважень та в інших випадках, передбачених законом, що закріплює ст. 71 вищевказаного Закону. Таким чином, територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

До гарантій цієї групи також відноситься право громади мати самостійну символіку (герб, прапор тощо), яка відображає її історичні, культурні, соціальні та інші місцеві особливості, традиції й статут, який виступає необхідним елементом правової основи місцевого самоврядування та забезпечує організаційну відокремленість у системі управління.

При вирішенні питань про зміну кордонів громади, найменування, перенайменування населених пунктів враховується думка населення відповідної території (наприклад, шляхом проведення консультативного референдуму), що є певною гарантією організаційно-правової самостійності.

Гарантії, які забезпечують фінансово-економічну самостійність місцевого самоврядування:

Однією з передумов формування повноцінної системи місцевого самоврядування є наявність матеріально-фінасової бази, самостійність якої гарантовано, по-перше, положенням Конституції про те, що сільські, селищні, міські громади безпосередньо або через органи місцевого самоврядування управляють комунальною власністю, затверджують місцеві бюджети і контролюють їх виконання, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, мають право випускати місцеві позики, лотереї, цінні папери ы створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи.

Другою гарантією виступає законодавче закріплення права створення і самостійного управління органів місцевого самоврядування комунальними підприємствами, установами, організаціями. Причому вони визначають цілі, умови, порядок діяльності вказаних підприємств, затверджують їх статути, заслуховують звіти керівників про їх діяльність.

Створення самостійної матеріально-фінансової основи, а саме мінімального бюджету місцевого самоврядування, забезпечується державною фінансовою підтримкою, яка згідно із законодавством надається для збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів у вигляді дотацій, субсидій і субвенцій [8, c. 18].

Отже, гарантією ефективного здійснення органами місцевого самоврядування делегованих органами виконавчої влади повноважень є те, що згідно зі ст. 143 Основного Закону України держава фінансує у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету або шляхом віднесення у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає відповідні об’єкти державної власності.

Висновки

1. Державна гарантія сміливо може вважатись засобом забезпечення виконання зобов’язань оскільки їй притаманні такі ознаки, як: акцесорність; самостійність; залежність; виконання зокрема захисної (компенсаційної) та стимулюючої функції. Державній гарантії як засобу забезпечення виконання господарських зобов’язань також притаманна і низка інших ознак, що загалом дають змогу говорити про самостійність та певну його специфіку. Доцільним є перегляд підходів до визначення державної гарантії, яке безперечно має міститись на рівні закону, а саме ГК України.
2. Надані державою гарантії можуть бути внутрішніми та зовнішніми. Внутрішні гарантії – це гарантії уряду перед резидентами країни. Зовнішні гаранти – перед нерезидентами. У разі невиконання боржником своїх кредитних зобов’язань гарантія уряду, по суті, перетворюється на дотацію підприємства. За наявності гарантій нерезидентам такі дотації надаються у ВКВ, що зумовлює зростання державного зовнішнього боргу. До того ж, внаслідок функціонування бюрократичного механізму надання державних гарантій, далеко не завжди вони використовуються з метою фінансування найбільш перспективних проектів.
3. Прийняття рішення про надання державних гарантій в Україні передбачає проведення експертизи проектів, яку здійснює Кабінет Міністрів України, зокрема, для експертного оцінювання залучають Національне агентство реконструкції і розвитку, Валютно-кредитну раду, Міністерство економіки, Фонд державного майна України, Міністерство фінансів, Міністерство зовнішніх економічних зв’язків. Остаточне рішення про надання державних гарантій затверджується постановою Кабінету Міністрів України. З метою забезпечення виконання державних гарантій уряд визначає банка-агента.

Список використаної літератури

1. Бюджетний кодекс України: Закон України від 21.06.2001 // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37-38. — Ст. 189.
2. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18-22.- Ст. 366.
3. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 10 березня 2010 року № 257 // Офіційний Вісник України. — 2010. — №17. — ст. 783.
4. Про залучення Національною акціонерною компанією «Украгролізинг» у 2009 році кредитів під державні гарантії для реалізації інвестиційних проектів, пов’язаних із закупівлею вітчизняної сільськогосподарської техніки: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 № 1329// Офіційний вісник України. — 2009. — № 95. — стор. 73.
5. Про затвердження Порядку та умов надання у 2010 році державних гарантій щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями суб’єктів господарювання державного сектора економіки, залученими для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України, в тому числі імпортозамінних і експортоорієнтованих галузей: Постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 2010 р. N 567/2010 // Офіційний вісник України. — 2010. — № 51. — стор. 50.
6. Про затвердження Порядку відображення операцій, пов’язаних з державним боргом, при плануванні та виконанні державного бюджету: Наказ Міністерства фінансів України від 28.01.2004 N 42 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 8. — ст. 241.
7. Гофман, О. Функції державної гарантії як засобу забезпечення виконання господарських зобов’язань [Текст] / О. Гофман // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 3. — С. 141-143
8. Калиновський Б. Державні гарантії здійснення конституційних принципів місцевого самоврядування в Україні [Текст] / Б. Калиновський // Право України. — 2005. — № 9.- С.15-18
9. Орлова, І. Визначення державних гарантій використання господарських зобов’язань / І. Орлова // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 9. — С. 104-106
10. Подцерковный О.П. Грошові зобов’язання учасників господарських відносин. Дисс. докт. юрид. наук. 12.00.04. — Одесса.- 2006. — 527 с.
11. Пучковська, І. Щодо визначення характерних ознак і функцій видів забезпечення виконання зобов’язання // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — №4. — С. 118-126.
12. Сенчук В. Правові гарантії демократизму державного ладу в Україні: проблеми теорії і практики [Текст] / В. Сенчук // Юридична Україна. — 2009. — № 5. — С. 8-14
13. Фролов, Ю. Держава — основний організаційно-правовий гарант забезпечення охорони та захисту економічних прав і свобод людини і громадянина // Підприємство, господарство і право. — 2007. — №4. — С. 57-60.