Державне регулювання економіки
1. Завдання грошово-кредитної політики для забезпечення економічного зростання.
2. Значення науково-технічного співробітництва в системі зовнішньоекономічних відносин держави.
3. Чому в Україні введено мораторій на продаж землі? Які загрози потрібно подолати в цій сфері?.
Список використаної літератури.
1. Завдання грошово-кредитної політики для забезпечення економічного зростання
Цілі грошово-кредитної політики можна поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні.
Стратегічні цілі є основними в економічній політиці держави.
Стратегічними цілями монетарної політики центрального банку повинні бути кінцеві цілі економічної політики держави:
■ економічне зростання;
■ стабільність процентної ставки;
■ стабілізація цін (приборкання інфляції);
■ стабільність фінансових ринків;
■ стабільність обмінного курсу грошової одиниці; * повна зайнятість;
■ зростання добробуту населення.
Центральний банк має сприяти досягненню вказаних цілей. Щодо стратегічних цілей у нього не повинно бути розбіжностей з урядом.
Досягти одночасно всіх стратегічних цілей неможливо, оскільки деякі з них є суперечливими. Зокрема, заходи центрального банку щодо вирівнювання платіжного балансу можуть негативно впливати на довгострокові тенденції розвитку сукупного попиту. Крім того, операції центральних банків з купівлі-продажу державних цінних паперів можуть негативно впливати на рівень кредитного забезпечення економіки.
Протиріччя між стратегічними цілями ставить Центральні банки та уряди країн у проведенні грошово-кредитної політики перед проблемою вибору. Залежно від економічної та політичної ситуації в країні пріоритети можуть надаватися тим чи іншим цілям.
Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну зі стратегічних цілей. Нею, здебільшого є стабілізація цін (чи приборкання інфляції), оскільки саме вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку — підтримувати стабільність національних грошей. Через розв'язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей.
Стратегічні цілі висуваються для довготермінового періоду. Вони не вимірюються безпосередньо як грошові величини і не є індикаторами грошового ринку, тому центральні банки розробляють проміжні цілі, інколи — систему проміжних цілей для того, щоб поступово досягти головної.
Складником процесу розроблення грошово-кредитної політики є визначення проміжних її цілей. Важливість проміжних цілей базується на твердженні, що для центрального банку досягнення стратегічних цілей є досить складним завданням: для передання імпульсів грошово-кредитної політики до її кінцевих цілей необхідний тривалий час. Тому оцінка ефективності заходів монетарної політики при аналізі її стратегічних цілей може відставати від реальних процесів у грошово-кредитній сфері. Отож, проміжними цілями грошово-кредитної політики є ті показники, що передають вплив заходів з реалізації монетарної політики на одну або декілька стратегічних цілей[3, c. 92-94].
Вибір проміжних цілей грошово-кредитної політики здійснюється за такими критеріями:
■ тісний зв'язок із стратегічними цілями;
■ можливість чіткого кількісного вираження;
■ легкість здійснення контролю та оперативного впливу з боку центрального банку.
Дія інструментів грошово-кредитного регулювання на проміжні цілі проявляється значно швидше, ніж на стратегічні. Але при цьому слід чітко вирізняти вплив факторів немонетарного характеру.
Отже, проміжні цілі грошово-кредитної політики полягають у змінах певних економічних процесів для сприяння досягненню стратегічних цілей. Проміжні цілі є індикаторами грошового ринку, які дають змогу відслідковувати загальні макроекономічні тенденції.
До проміжних цілей відносять пожвавлення чи стримування кон'юнктури на товарних і грошових ринках. Змінюючи рівень процентної ставки та масу грошей в обігу, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них — рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва і зайнятості. Центробанки при здійсненні грошово-кредитної політики досить часто як проміжну мету встановлюють певний рівень інфляції, що тісно корелює з головним завданням центральних банків — підтриманням стабільності національної грошової одиниці. Таку політику контролю за інфляцією у 1990-ті pp. проводили центральні банки Великої Британії, Іспанії, Канади, Швеції та інших держав (всього близько 30 країн).
Тактичні цілі грошово-кредитної політики, як і проміжні, є грошовими величинами. Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання чільних економічних параметрів. Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.
Тактичні цілі можна об'єднати у три групи:
♦ цілі, зумовлені збереженням грошової маси на постійному рівні;
♦ цілі, продиктовані фіксацією процентної ставки на постійному рівні;
♦ цілі, спрямовані на утримання на постійному рівні банківських резервів.
Перелік тактичних цілей монетарної політики є досить широким. Тактичними цілями можуть бути: короткострокова процентна ставка на різних сегментах грошового ринку, ліквідність банківської системи, грошова база тощо. Досягнення тактичних цілей забезпечується, переважно, через регулювання центральним банком пропозиції грошей, що знаходить відображення у зміні структури його активів.
Потреба у визначенні тактичних цілей викликана тим, що засоби проведення грошово-кредитної політики — операції на відкритому ринку, зміна рівня резервних вимог та облікова політика — в основному не мають безпосереднього впливу на стратегічні цілі. Крім того, економічні процеси мають зворотну реакцію, яку не завжди можна точно передбачити. Розроблення системи тактичних цілей дає змогу запобігати негативним впливам на економіку та значним помилкам у здійсненні грошово-кредитного регулювання.
Із тактичних цілей слід вибирати ті, що забезпечують можливість виміру досягнутих результатів, здійснення оперативного контролю, а також оперативного впливу на відповідні економічні процеси. Головною рисою обраних тактичних цілей є їхній безпосередній зв'язок з обраними стратегічними цілями[7, c. 206-208].
Враховуючи вибір стратегічних, проміжних і тактичних цілей, центральний банк країни розробляє грошово-кредитну політику залежно від економічної та політичної ситуації.
Для більшості центральних банків основною метою грошово-кредитної політики є утримання інфляції на низькому і стабільному рівні.
Отже, до вищої мети монетарної політики треба віднести стабільність цін. Лише за умов стабільних (або майже стабільних) цін економічні агенти здатні вести передбачувану і ефективну господарську діяльність. За всіх часів і режимів в економіці головною умовою непохитності держави були і залишаються стабільні гроші.
Ефект заходів монетарної політики не обмежується грошово-кредитною сферою, а проявляється також у реальному секторі завдяки впливу монетарних змін на виробництво, інвестиції, зайнятість тощо. Тому монетарна політика, власне, є складовою загальноекономічної політики держави[9, c. 248].
2. Значення науково-технічного співробітництва в системі зовнішньоекономічних відносин держави
В сучасних умовах все більше поширюються відносно нові форми міжнародних економічних відносин — міжнародні науково-технічні відносини. Під ними розуміють відносини з приводу обміну результатами науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), спільного проведення країнами, підприємствами чи організаціями НДДКР з подальшим сумісним чи роздільним використанням їх результатів; спільного розроблення і використання науково-технічних нормативів, вимог і стандартів; обміну загальною науково-технічною, маркетинговою інформацією [6, с.100]. Формами їх прояву є:
1. Обмін загальною науково-технічною інформацією, накопичення останньої в банках даних для спільного використання, наприклад для консультацій, зокрема обмін програмними продуктами.
2. Укладання і реалізація контрактних угод щодо проведення НДДКР контрагентом з наступною передачею всієї інформації і права розпорядження результатами розробок замовнику (зокрема, права оформлення патенту і ліцензії на виробництво).
3. Спільне проведення на основі прямих зв'язків партнерами з різних країн коопераційних НДДКР щодо конкретного винаходу з наступним спільним володінням патентом і правом надання ліцензій (чи, що буває значно рідше, — роздільним).
4. Реалізація міжнародних (за участю кількох країн або фірм) науково-технічних програм з розроблення важливих спеціальних проблем (наприклад, телекомунікаційна технологія чи біотехнологія) на основі спеціалізації та кооперації НДДКР.
5. Виконання міжнародних комплексних науково-технічних програм.
Головними причинами швидкого розвитку міжнародних науково-технічних відносин є посилення нерівномірності економічного розвитку окремих держав; монополізація НТП великими фірмами, які можуть фінансувати проведення дорогих НДДКР; загострення конкурентної боротьби на світовому ринку.
Нерівномірність економічного розвитку спричиняє неоднаковий рівень розвитку науки і техніки у різних країнах, внаслідок чого в умовах сучасного рівня НТП передова техніка і технологія зосередилась у відносно невеликій групі промислово розвинутих країн. Велика роль у цьому процесі належить потужним фірмам, які мають змогу отримувати надприбутки за рахунок утримання передових позицій в технічному розвитку і продажу результатів наукових досліджень. Великі ТНК використовують експорт наукових досягнень та передових технологій для встановлення панування на світових ринках і контролю над дрібнішими фірмами.
Основними формами реалізації науково-технічних досягнень є міжнародна передача технології та міжнародне технічне сприяння[5, c. 264-265].
3. Чому в Україні введено мораторій на продаж землі? Які загрози потрібно подолати в цій сфері?
На сьогоднішній день одним із важливих завдань сучасної земельної реформи в Україні є включення такого ресурсу, як земля до економічного обігу та напрацювання прозорих інструментів його регулювання. Без існування земельного ринку не можна вважати логічно-завершеними перетворення земельних відносин на зразок європейських.
Запровадження мораторію на ринок земель сільськогосподарського призначення в Україні зумовлено як неврегульованістю багатьох питань земельних відносин, так і несформованістю ринкової інфраструктури.
Земля в Україні на сьогодні залишається єдиним ресурсом, якого ще «не торкнулася рука олігарха». Мається на увазі, земля сільськогосподарського призначення, а простіше кажучи — колишні радгоспні та колгоспні лани і селянські городи.
Згідно закону, до 1 січня 2008 р. забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. Крім того, до 1 січня 2008 р. не допускається купівля-продаж земельних ділянок с/г призначення державної і комунальної власності, за винятком викупу їх для суспільних потреб. Також законом не допускається до 1 січня 2008 р. купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок, заміна цільового призначення використання земельних ділянок, що знаходяться у власності громадян і юридичних осіб для ведення товарного сільгоспвиробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості), власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого сільського господарства, а також земельних часток (паїв), окрім передачі їх у спадок, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.
Експерт ООН радить скасувати мораторій на продаж землі. Для відродження аграрного сектору Україні необхідно якнайшвидше скасувати мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення.
Так вважає керівник групи аналітично-дорадчого центру Блакитної стрічки програми розвитку ООН Микола Пугачов. За словами Пугачова, запровадження іпотеки на землю сільськогосподарського призначення дозволить більше інвестувати в господарства та забезпечувати їхній розвиток, менше покладаючись на державні субсидії.
"Земля, яку можна придбати, може стати предметом іпотеки і бути цікавою для банків та інвесторів. Але говорити про те, що іноземці ринуться інвестувати в сільське господарство України поки що рано", — зазначив він.
Експерт зауважує, що окремі українські політики спекулюють нині на тому, що скасування мораторію може призвести до скуповування іноземцями великої кількості сільгоспземель.
Однак Пугачов вважає, ці ризики безпідставні, бо в земельному кодексі України чітко передбачено, що іноземці не можуть купувати землю сільськогосподарського призначення[4, c. 18-20].
Тому зняття мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення одночасно із запровадженням ринкової інфраструктури ще не означатиме появу повноцінного ринку цих земель. Про повноцінний ринок земель певною мірою можна буде говорити, коли встановиться об'єктивна ринкова ціна на землі сільськогосподарського призначення та урівноважаться попит і пропозиція на цей товар. До того ж ринок повинен пройти певний етап збалансування всіх операцій із земельними ділянками й коригування відповідних нормативно-правових актів. Тим самим ринок земель сільськогосподарського призначення дає змогу здійснити не лише глибокі, але й корінні трансформаційні зміни в земельних і певною мірою й у суспільних відносинах в Україні.
Нині ринок сільськогосподарського призначення вже пройшов свою первинну стадію, яка завершується видачею селянам державних актів на право на земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Наступна стадія — це фактична реалізація землевласниками права вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками. Метою ринку земель сільськогосподарського призначення має стати перехід земель цієї категорії до найбільш ефективних землевласників і землекористувачів. Для цього слід залучити максимальну кількість неефективно використовуваних земель сільськогосподарського призначення в економічний оборот. Такий підхід може здійснюватися не лише за рахунок купівлі-продажу земель, але й за рахунок внесення реальної ринкової вартості земельних ділянок до статутних фондів сільгосппідприємств.
Досить складним є питання продажу особливо цінних земель сільськогосподарського призначення, зміна цільового призначення яких має погоджуватися із Верховною Радою України. Очевидно, що зміну цільового призначення цих земель доцільно суттєво обмежити або й заборонити. Натомість землі повинні залишатися у власності держави чи місцевих громад.
На наш погляд, ринок земель сільськогосподарського призначення можна визначити як систему економіко-правових, організаційно-економічних та управлінських відносин між суб'єктами приватної, державної й комунальної форм власності з метою передачі або продажу на тих чи інших умовах прав на власність на земельні ділянки сільськогосподарського призначення. На відміну від ринку земель несільськогосподарського призначення ринок земель сільськогосподарського призначення має базуватися на певних обмеженнях. Насамперед це стосується питань раціонального, в тому числі й екологічно безпечного, використання земель сільськогосподарського призначення.
Заборона продавати землю сільськогосподарського призначення діє всупереч принципам ринкової економіки. Земля є важливою складовою економіки, завдяки якої держава має можливість швидше інтегруватись у світову економічну систему, але лише за умови набуття статусу вільного об'єкта купівлі-продажу, земля виступатиме як аграрний капітал, що сприятиме поліпшенню інвестиційної та кредитної привабливості сільгоспвиробництва та дозволить залучити значні кошти в сільське господарство[3, c. 26-27].
Можна з впевненістю стверджувати, що ринковий обіг земельних ділянок відбувається на основі одного виду цивільно-правових угод договорів купівлі-продажу. Всі інші види цивільно-правових угод, на основі яких відбувається перехід права власності на земельні ділянки від однієї особи до іншої, є угодами, на підставі яких відбувається цивільно-правовий обіг земельних ділянок. До них належать угоди міни, дарування а також угоди, які можуть мати своїм результатом перехід права власності на земельну ділянку — передача землі у спадщину, заставу тощо. Переваги приватної власності реалізуються тільки за умови ефективного ринку землі, а в умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є одним з найбільш розповсюджених типів договорів, що використовується в товарному обороті і, як родове поняття, охоплює всі види зобов'язань по відчуженню майна у власність на визначено-еквівалентній основі.
На нашу думку, ринок земель сільськогосподарського призначення має орієнтуватися на: раціональне (екологобезпечне та економічно ефективне) використання земель; економічний оборот земель через відповідні механізми (купівлю-продаж, оренду, міну тощо); оптимізацію структури земельного фонду України й рівня розораності; відбір ефективних форм землекористування та господарювання; підвищення родючості земель і відновлення їхніх природних властивостей; вироблення заходів економічного стимулювання й стягнення відповідно ефективних і неефективних землевласників та землекористувачів.
Ринок земель суттєво впливає як на розподіл земель за формами власності, так і на розподіл земель за формами господарювання, а отже, й на кількість землевласників і землекористувачів. Очевидно, що повноцінний ринок земель сприятиме оптимізації сільськогосподарського землекористування.
Існує й інша тенденція у сучасному сільськогосподарському землекористуванні, а саме — збільшення частки приватних землевласників, яка, на наш погляд, лише до певної міри може поліпшувати ефективність землекористування. У кращому випадку ця тенденція сприятиме відбору найбільш ефективних землекористувачів, а не землевласників, як це й має бути. При масовому поширенні оренди земель це матиме певний економічний ефект, але при збільшенні площ земель сільськогосподарського призначення у власності та користуванні одночасно одних і тих самих (землевласників) цей ефект буде мінімальним[8, c. 73-75].
Показником ефективності ринку земель сільськогосподарського призначення слугує частка ринкових операцій з обороту земельних ділянок. Так, при ефективному ринку земель не повинна абсолютно домінувати (становити понад 50 %) жодна з таких операцій, у тому числі й операції, пов'язані з купівлею-продажем земель.
Якщо дефіцитність земельних ділянок в основному пов'язана із їхніми якісними характеристиками або цільовим призначенням, то доступність для купівлі зумовлена наявною нормативно-правовою базою, а точніше обмеженнями, встановленими нормативно-правовими актами. Тому для більшої доступності купівлі земельних ділянок необхідно, щоб існуюча нормативно-правова база в цій сфері максимально враховувала специфіку місцевого чи регіонального землекористування й розвиток соціально-економічної інфраструктури села. Для зменшення ймовірного дефіциту земельних ділянок певної якості необхідно активізувати заходи, спрямовані на відтворення продуктивності земель і родючості ґрунтів.
Слід зазначити, що мораторій на відчуження земельних ділянок товарного сільськогосподарського виробництва важко назвати функціонально ефективним. Мораторій можна "обійти", наприклад, шляхом укладення попередніх угод, угод під умовою, так звану "спадщину покупцям" тощо [5]. Крім того, внаслідок дії мораторію катастрофічними темпами знижується вартість земель сільськогосподарського призначення, що відповідно порушує права селян. Продовження мораторію призведе до ще більшого напрацювання тіньових схем, які сьогодні застосовуються при реалізації землі. Основна причина — це відсутність справжнього власника. Проста заборона, не вирішує проблеми захисту прав селян на землю, а навпаки призводить до порушень законодавства, зловживань, обманів та шахрайства.
Таким чином, в Україні потрібно прискорити запровадження механізмів купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, бо через відсутність ринку землі втрачається можливість залучення в агровиробництво ресурсів інвесторів, а отже унеможливлюється активізація інноваційних процесів, оновлення матеріально-технічної бази та розв'язання соціально-економічних питань[10, c. 23-25].
Корисним є зарубіжний досвід щодо вільного обігу землі як об'єкта купівлі-продажу.
В жодній країні світу не існує абсолютно вільного земельного ринку, необмеженого права приватної власності на землю та безконтрольних операцій з її купівлею-продажем. В США наприклад, законодавство розглядає право землеволодіння як право на нерухомість у межах цивільного права. У західноєвропейських континентальних державах право власності на землю також є частиною загального права власності на нерухомість. Проте воно виходить за межі цивільного кодексу, а тому всебічно представлене у спеціальних законах, що передбачають різноманітні адміністративно-правові норми. Використання сільськогосподарських угідь регулюється в більшості випадків через адміністративно-правові механізми [6].
В країнах Західної Європи та Північної Америки використання землі власниками або орендарями жорстко регламентується вимогами нормативно-правових актів. У Шотландії, наприклад, власник, який порушує вимоги чинного законодавства, може бути позбавлений права на земельну власність, а його земельна ділянка може бути вилучена в адміністративному порядку. У США до порушників земельного законодавства застосовують ефективну систему штрафів. В останні роки спостерігається безпосереднє втручання державних органів управління та структур місцевої влади в регулювання земельних правовідносин, землекористування з метою забезпечення дотримання нормативно-правових вимог та стандартів фермерами.
Законодавство вище згаданих країн направлене на зобов'язання землевласників та землекористувачів використовувати землю якомога раціональніше, екологобезпечно й ефективно [6].
Щодо договорів купівлі-продажу, то у Німеччині, наприклад, угоди про відчуження сільгоспугідь укладаються за спеціальним дозволом. Законодавчо тут закріплено переважне право купівлі сільськогосподарських земель орендарями та особами, які мешкають недалеко від ділянки, що продається, а також громадянами, для яких сільськогосподарська діяльність є основною. Розподіл інтересів центральних і місцевих органів державного управління забезпечується завдяки чіткому розмежуванню їх компетенції. У Франції, щоб не допустити зосередження великих земельних площ в окремих землевласників, функціонують спеціальні товариства сільськогосподарського землеустрою. Саме їм надано право переважної купівлі земельних ділянок, що продаються. Таким правом володіють також орендарі цих ділянок. Претенденти на придбання землі повинні мати досвід (стаж) сільськогосподарської діяльності не менше З років або диплом про аграрну освіту. Такі вимоги діють у більшості розвинутих країн.
Про рівень купівельної спроможності потенційних покупців земель сільськогосподарського призначення певною мірою вже сьогодні може свідчити величина орендної плати. На її основі та з урахуванням відповідного терміну капіталізації нами й була визначена мінімальна ринкова ціна земель сільськогосподарського призначення. Проведені розрахунки підтвердили прогнози інших науковців про її відносно низький рівень при запровадженні ринку земель сільськогосподарського призначення. До того ж навіть нинішня реальна ціна на землі сільськогосподарського призначення є значно нижчою за офіційно визнану Постановою Кабінету Міністрів України.
Про рівень купівельної спроможності потенційних покупців земель сільськогосподарського призначення певною мірою свідчить розвиток приватної власності, а при функціонуванні повноцінного ринку земель її розвиток буде повним, оскільки кожен із землевласників зможе користуватися всіма трьома функціями права, тобто правом не лише володіти чи користуватися, але і розпоряджатися[4, c. 19-20].
Доцільно розробити й теоретико-методологічні підходи щодо оцінки ступеня привабливості певних земельних ділянок на ринку земель сільськогосподарського призначення. Це дасть можливість максимально об'єктивно економічно оцінити земельні ділянки та обґрунтувати ефективніші напрями сільськогосподарського землекористування.
Отже, з метою запобігання спекуляції земель сільськогосподарського призначення потрібно провести відповідний землеустрій територій та сформувати резервний фонд земель на території окремо взятої громади. Відповідно при продажу земель слід віддавати перевагу тим покупцям, які купуватимуть земельні ділянки оптимальної з економічного та екологічного поглядів площі. Для цього всю економіко-землевпорядну документацію треба привести у відповідність до оптимальної структури сільгоспугідь.
Також запобігти спекуляціям на ринку земель сільськогосподарського призначення дозволить встановлення заборони на перепродаж земель на термін від одного до трьох років після її придбання. Серед інших способів запобігання спекуляції земель сільськогосподарського призначення слід виділити, крім необхідності чіткого визначення прав і обов'язків суб'єктів ринку земель, ще й потребу щодо встановлення податку певного розміру на доходи при передачі права власності на землю або ж спеціального податку на перепродаж земельних ділянок у розмірі не менше третини від одержаного прибутку. Загалом ефективна система оподаткування земельних ділянок безпосередньо сприятиме формуванню та функціонуванню ефективного ринку земель сільськогосподарського призначення. Для цього орендна плата та земельний податок мають бути диференційовані залежно від ринкової вартості та й від рівня дохідності земель.
Отже, підсумовуючи вище зазначене, можна зробити ряд висновків:
По-перше, повноцінна ринкова економіка вимагає, щоб усі без винятку засоби виробництва були товаром. Це не лише обґрунтовано класичною економічною теорією, а й практикою розвинутих країн світу, історичним досвідом використання українських земель в часи вільного підприємництва тощо.
По-друге, необхідно підсилити регулюючу функцію держави, яка реалізується шляхом створення належної нормативно-правової бази, застосування економічних методів впливу на суб'єктів підприємництва, наприклад: законодавчого визначення вимог до суб'єктів, яким дозволяється придбати у власність землі сільськогосподарського призначення (певний вік, який дозволяє сільськогосподарську працю; спроможність відповідним чином здійснювати сільськогосподарську діяльність — спеціальна підготовка для виконання конкретної діяльності тощо).
Реформування існуючих земельних правовідносин повинно відбуватись на основі визнання прав та інтересів людини, принципів вільного вибору форм і методів господарювання. Недостатньо законодавчо визнати приватну власність на землю, головне, надати можливість реалізувати право власника використовувати земельний ресурс як засіб виробництва, об'єкт торгівлі тощо. Без реального власника немає й справжнього інтересу, немає відповідальності, соціальної справедливості, впевненості у завтрашньому дні тому необхідно сформувати цивілізований та регульований державою прозорий земельний ринок[8, c. 77-78].
Список використаної літератури
1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
3. Білецька Г. М. Вплив мораторію на становлення та розвиток ринку землі в Україні // Економіка. Фінанси. Право. — 2006. — № 11. — С. 26-29
4. Горлачук В. В. Передумови запровадження ринку земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в Україні // Економіка АПК. — 2007. — № 7. — С.18-20.
5. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
6. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.
7. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с
8. Федоров М. М. Особливості формування ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні // Економіка АПК. — 2007. — № 5. — С.73-78.
9. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.
10. Юрченко А. До питання мораторію на обіг земель сільськогосподарського призначення. // Природний камертон. Природа. Людина. Суспільство. — 2003. — №6.