Вступ

Актуальність теми. На сучасному етапі підприємства державного сектору економіки мають проблеми, які пов’язані зі специфікою їхньої діяльності. Поглиблений та фаховий аналіз фінансово-господарської діяльності підприємств може вчасно виявити та попередити можливу збитковість та запобігти банкрутству.

Проблеми функціонування державних підприємств набувають особливої теоретичної і методологічної ваги в структурі досліджень сучасної економічної науки, оскільки подальший розвиток економічних відносин (особливо якщо мова йде про економіки перехідного типу, в яких ринкові механізми ще не є усталеними і часто не виконують тих функцій, які вони реалізують у розвинених ринкових економіках світу) потребує відповідного наукового обґрунтування.

Утім, відзначаючи на наукове значення питань функціонування державних підприємств у ринковій економіці (хоча, насправді, мова ведеться не про якусь універсально усталену систему функцій державного підприємства, а радше про різні економічні моделі розвитку державних підприємств в економіці ринкового типу), необхідно звернути увагу і на причини, що зумовлюють незаперечну актуальність подібних досліджень. У цьому сенсі, на нашу думку, необхідно вказати на такі головні причини. По-перше, навряд чи можна піддавати сумніву положення про те, що державне підприємство є визначальною складовою країн з ринковою економікою та поширене передусім у галузях, які мають важливе значення для всієї економіки, або в галузях, що потребують великих капіталовкладень і де приватні чи колективні підприємства не можуть забезпечити достатньої норми прибутку для розширеного відтворення. Фактично в сучасних умовах саме державні підприємства покликані захищати національні інтереси, забезпечувати захист, правопорядок, благоустрій, культурний та іс-торичний розвиток та збагачення. З огляду на значущість цих сфер діяльності, а також реалізації зазначених функцій, подальший розвиток та ефективне використання потенціалу державних підприємств становить одну з базисних цілей будь-якої країни, яка намагається отримати максимальний соціальний ефект від своєї економіки в умовах стрімкого розвитку ринків та їх коливань. По-друге, варто нагадати, що сучасні економісти часто пов’язують функціонування та розвиток державних підприємств з об’єктивними недоліками ринків, тобто з наявністю в ринковій економіці таких сфер, галузей та виробництв, до результатів діяльності яких критерій максимізації прибутку об’єктивно не застосовується [1, 66-81]. У цьому плані в умовах ринкової економіки слід говорити не про поступове “відмирання економічної функції держави”, а про те, що сама держава стає важливим виробником цілого ряду товарів та послуг, якими вона має забезпечити громадян і без яких неможливий нормальний суспільний розвиток [2, 94]. У зв’язку з чим істотно актуалізується питання про роль та функції державних підприємств, а також про те, як вони повинні розвиватись в умовах сучасних ринків. По-третє, аналіз ролі та функцій державних підприємств у ринковій економіці набуває додаткової актуальності з погляду на потребу розробки стратегій їх розвитку в умовах перехідних економік. Тобто та чи інша транзитивна держава має не просто з’ясувати як і в якому напрямі повинен розвиватись державний сектор економіки, а й обрати ту чи іншу конкретну економічну модель управління державними підприємствами. Усе це надає досліджуваній у межах цієї статті темі не лише теоретичної значущості, а й практичної актуальності.

Отже, ставлячи на меті нашої розвідки теоретико-методологічний аналіз процесів функціонування державних підприємств у ринковій економіці, ми маємо вирішити такі конкретні завдання: а) встановити критерії визначення та сутність державних підприємств у сучасних умовах; б) вказати на роль держави як специфічного суб’єкта підприємницької діяльності; в) охарактеризувати головні проблеми в частині забезпечення ефективної діяльності державних підприємств в умовах ринкової економіки.

1. Проблеми функціонування державних підприємств у ринковій економіці

Державний сектор становить значну частку національної економіки України (37 відсотків валового внутрішнього продукту) та відіграє важливу роль в її реальному секторі. Однак, за результатами оцінки Міністерства економічного розвитку України, 60 відсотків державних підприємств є неефективними [2]. Для виявлення проблем, що стримують розвиток підприємств державного сектору, доцільно виділити систему чинників, які визначають статичну і динамічну ефективність діяльності підприємств.

За загальним визначенням, підприємство, не залежно від форми власності, є суб’єктом господарювання, що здійснює підприємницьку діяльність. Підприємництво представляє собою самостійну, ініціативну, системну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку [4, ст. 42]. Система чинників, які визначають статичну і динамічну ефективність функціонування підприємств, складається із наступних конструктивних блоків:

1. Зовнішнє господарське (економіко-правового) середовища, у якому знаходяться підприємства.
2. Принципи і стратегії функціонування і розвитку підприємств.
3. Система управління підприємством, яка містить в собі підсистеми ідентифікації господарського середовища, формалізації мети, імплементації її у виробничих та економічних планах і завданнях структурних підрозділів, ресурсного забезпечення, персоналізації завдань, контролю, оцінки діяльності.
4. Система економічної і морального мотивації (стимулювання) персоналу у дотриманні належної виробничої поведінки відповідно до чинних регламентів та загальної мети підприємства.
5. Корпоративна доктрина (регламентний кодекс) поведінки працівників.
6. Організаційна структура підприємництва.
7. Організаційно-правова форма та конструкція підприємства.

Підприємства досягають максимальної ефективності лише у разі повної взаємної відповідності всіх зазначених складових. Їх більша чи менша взаємна невідповідність знижує можливості розвитку підприємства.

У сучасній економічній теорії критерієм віднесення підприємств до державних здебільшого вважають форму власності. Так, державними прийнято вважати такі підприємства, які перебувають прямо чи опосередковано під впливом центрального або місцевого органу державної влади та мають майно, бюджет та рахунки. У цьому контексті варто нагадати, що Європейський центр державного підприємництва дав таке визначення: “Державним є будь-яке підприємство, що здійснює економічну діяльність, і в якому держава має більшу частину капіталу або відіграє вирішальну роль в управлінні”. Ця дефініція була уточнена Директивою Комісії європейських співтовариств від 25 червня 1980 р., де було вказано, що державним є підприємство, на яке державна влада може здійснювати прямий чи опосередкований домінуючий вплив внаслідок того, що це підприємство перебуває у власності держави; або держава бере участь у його капіталі; або внаслідок правил, на основі яких ним управляють. Такий відомий сучасний економіст, як Дж. Стігліц розглядає державні підприємства за ступенем їх автономності від держави [3, 619-620]. Щодо вітчизняних теоретиків, то тут варто навести позицію В. Базилевича, який відзначає, що під державним слід розуміти підприємство, основні засоби якого є державною власністю, а керівники призначаються державними органами або працюють за контрактом [4, 264]. Отже, в сучасних умовах державне підприємство є самостійним суб’єктом господарювання, заснованим на державній (повній або неповній) формі власності, що здійснює виробництво товарів, у тому числі суспільних благ, надання послуг, науково-дослідну та комерційну (некомерційну) діяльність з метою досягнення економічного та соціального ефекту в національній економіці.

Самі по собі державні підприємства є в усіх без винятку країнах. Основна мета їхньої діяльності полягає в реалізації пріоритетних загальнодержавних науково-виробничих і науково-технічних програм, розбудові виробничої та соціальної інфраструктури, необхідної для нормального функціонування та розвитку соціально-економічної системи. Характерною рисою державних підприємств є те, що держава або контрольовані нею установи володіють часткою капіталу, достатньою для контролю за їх діяльністю.

Об’єктами державного підприємства найчастіше стають стратегічні, життєзабезпечувальні, наукомісткі, імпортозамінювальні сфери та галузі, а також низькорентабельні, капіталомісткі та малоприбуткові кризові галузі, які потребують державної підтримки. Державної допомоги ще також потребують так звані базові галузі, без яких неможливе нормальне функціонування всього народногосподарського комплексу та його розвиток. Відносно низька рентабельність базових галузей виробництва не стимулює залучення приватних підприємців, особливо якщо в них є можливість вибору або розвитку більш прибуткового виробництва. Насамперед, це галузі капіталомісткі та малоприбуткові виробничої та соціальної інфраструктури: енергетика, транспорт, зв’язок, освіта, наука, культура та охорона здоров’я. Розглядаючи сфери виникнення, поширення та існування державних підприємств, необхідно звернути увагу на те, що немає єдиної системи поглядів на ці поняття. Так, В. Савченко вважає, що державне підприємство функціонує в чотирьох галузях економіки — промисловості, фінансах, транспорті та зв’язку. Це пов’язано з такими факторами: а) відсутністю комерційної вигоди для приватного підприємництва в різних сферах та галузях економіки; б) важливістю розв’язання ключових суспільно-національних проблем, таких як підтримка цілісності суспільного виробничого процесу та згладжування циклічних коливань, забезпечення прогресивних структурних зрушень, проведення регіональної політики, утримання та розвитку соціальної інфраструктури, охорона навколишнього середовища, недопущення в суспільстві критичних соціальних напружень, забезпечення національної безпеки тощо [5, 80-86]. Але це, на нашу думку, є не повний перелік сфер, де мають поширюватись та функціонувати державні підприємства.

Справді, у багатьох країнах світу до державних сфер та галузей виробництва належать: підприємства військово-промислового комплексу (приватні власники не допускаються через стратегічні цілі), які виготовляють зброю, боєприпаси; підприємства, які несуть загрозу навколишньому середовищу та безпеці людей; підприємства, що здійснюють науково-виробничі, дослідницькі, проектні та конструкторсько-технологічні розробки, які пов’язані з військовими цілями або з науково-дослідними та дослідно-конструкторськими розробками, що характеризуються невизначеністю, високими інвестиціями та ризиками; підприємства військово-будівельних робіт, які забезпечують будівництво ракетних шахт, знешкодження та утилізацію хімічної та бактеріологічної, ядерної зброї, будівництво залізничних доріг, мостів, виправних закладів тощо. Також до підприємств державної власності ще належать монетні двори та друкарні цінних паперів. Ці структури перебувають у державному підпорядкуванні, збереження їх у державній власності пов’язано з внутрішнім захистом та безпекою. Разом з тим, у Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 рр.) “Шляхом Європейської інтеграції” щодо державних підприємств та державної власності визначено: інноваційні моделі розвитку (стан та розвиток критичних, ресурсозберігаючих, енергетичних, ракетно-космічних та авіакосмічних технологій, технологій воєнно-промислового комплексу, нові матеріали та біотехнології, державна політика у сфері науки та технологій, основні напрями розвитку наукомісткого виробництва); вказані пріоритети структурно-інноваційної перебудови промисловості (розділ 6); підвищення ефективності транспортної інфраструктури та реструктуризацію дорожнього господарства (розділ 9); стратегію інституційних перетворень (розділ 12); стратегію забезпечення економічної та екологічної безпеки (розділ 16).

Відповідно до чинного Закону України “Про власність”: “Державну власність України складають: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, внутрішніх військ і Державної прикордонної служби України; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти (республіканського) бюджету; (республіканський) національний банк, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; (республіканські) резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток”. До сфери діяльності державних підприємств також доцільно віднести виробництво суспільних благ (роз-виток генної інженерії для запобігання негативним наслідкам людству), квазісуспільних благ (послуги виробничої та соціальної інфраструктури), змішаних і приватних благ (зерно, селекція тощо). Необхідність участі державних підприємств у задоволенні потреб суспільства у квазісуспільних, змішаних, соціально значущих благах пов’язано рядом факторів: ефектом масштабу, мережевим характером виробництва; можливістю надання найкращого співвідношення між без-коштовними та платними благами (ряд благ надається за допомогою ваучерів, субсидій); важливістю оптимізації використання пере-вантажених суспільних благ, коли частина їх надається безкоштовно, а частина за гроші. Ще однією складовою інтересів державних підприємств є наука, яка перетворюється в безпосередню продуктивну силу, прямо, без-посередньо або опосередковано виходить на реалізацію будь-яких інтересів суспільства: забезпечення національної безпеки (сировинна, енергетична, продовольча) та конкуренто-спроможності на світовому ринку, оновлення техніко-технологічної бази виробництва, освоєння нових родовищ тощо. Необхідність діяльності державних підприємств у сфері наукових розробок пов’язана з неприбутковістю, великими витратами та ризиковістю.

Також однією із сфер діяльності державних підприємств є природні монополії. Природна монополія — галузь, у якій довгострокові середні витрати досягають мінімуму тільки тоді, коли одна фірма обслуговує весь ринок у цілому. У такій галузі мінімальний ефективний масштаб виробництва товарів близький до тієї кількості, на яку ринок пропонує попит за будь-якою ціною, достатньою для покриття витрат виробництва. За характером їх діяльності бувають виробничі та невиробничі, за видами — ресурсні (рідкісні, унікальні) і технологічні природні монополії. Відповідно до Господарського кодексу (п. 1 ст. 28) до природних монополій в Україні належить “стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, а товари (послуги), що виробляються суб’єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші товари (послуги).

Суб’єктами природної монополії можуть бути суб’єкти господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває в стані природної монополії”. Перевагами діяльності державних підприємств у галузях технологічних природних монополій є створення та раціональне використання мережевих структур та інфраструктури мережі, оптимізація структури продуктивних сил на території країни, які легше піддаються контролю, більш прозорі та ін. Природні монополії, які пов’язані з рідкісними, унікальними природними багатствами (діаманти, золото, дорогоцінне каміння, руди, газ, нафта та ін.) також мають безпосередньо перебувати у державній власності. Оскільки природні багатства є суспільним надбанням людства, тому потребують державного контролю за збереженням. Раціональне їх використання дасть можливість забезпечити природними багатствами і наступні покоління, адже вони є вичерпними та невідновними.

2. Форми та методи діяльності державних підприємств в умовах глобальної ринкової економіки

Правовий статус державних підприємств у різних країнах відзначається великою різноманітністю. При цьому в жодній країні, як правило, немає єдиного законодавчого акта, який би регулював діяльність усіх державних підприємств. Практично кожне підприємство створюється і діє на основі спеціальної постанови державних установ, які регламентують методи контролю та управління з боку держави, а також регулюють фінансові і майнові відносини з державою та ринком. Так, за допомогою системи законів про державні підприємства та компанії, у Великобританії повністю побудоване поводження всього державного сектора національної економіки, причому змодельовано виходячи з особливостей кожного підприємства. Один закон про державне підприємство поширюється на державний авіаційний концерн і державну взуттєву фабрику, а також всю національну залізничну систему. Зрозумілою в британській системі є роль галузевих міністерств, які створені не для того, щоб давати державним підприємствам вказівки, а з метою контролю за виконанням чинного законодавства [6, 219].

Таким чином, Господарським кодексом України передбачено дві групи суб’єктів господарювання державного сектора економіки:

1) підприємства, що діють на основі лише державної власності;

2) інші суб’єкти державного сектора економіки, що мають, крім акціонера – держави, також й інших акціонерів (учасників), однак держава забезпечує вирішальний вплив на господарську діяльність цих суб’єктів.

Стосовно правового статусу підприємств державної форми власності слід зазначити, що стаття 63 Господарського кодексу України визначає види та організаційні форми підприємств, що можуть діяти в Україні залежно від декількох критеріїв.

Так, залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
• підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
• державне підприємство, що діє на основі державної власності;
• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

Таким чином, державними підприємствами відповідно до Господарського кодексу України є підприємства, що діють на основі державної власності.

Державне підприємництво виконує багато важливих функцій у ринковій економіці. Виступаючи альтернативою приватному, воно здійснює такі призначення, які або не можуть бути забезпечені приватною ініціативою, або задовольняються нею на умовах вищих суспільних витрат.

Найчастіше серед цілей державного підприємництва називають забезпечення населення суспільними товарами (благами). На відміну від індивідуальних товарів, виробництво яких у своїй основі є прерогативою приватного бізнесу, суспільні товари знаходяться у сфері громадських інтересів. Ці товари характеризуються двома ознаками:

1)       неконкурентність, що означає загальнодоступність блага, можливість його безоплатного споживання;

2)       невинятковість, означає, що ніхто не може бути дискримінований під час його споживання.

Одна із функцій державного підприємництва полягає у тому, що воно виступає ініціатором (провайдером) щодо приватного сектору. Воно започатковує процеси, спрямовані на реконструкцію та розвиток економічного потенціалу суспільства, зростання сукупного капіталу. Саме державні виробничі об’єкти можна трактувати і як своєрідну матеріальну базу, і як інструмент для здійснення урядової економічної політики. Ще однією із функцій державного підприємництва є реалізація соціальних цілей. На сучасну державу покладається обов’язок вирішення соціальних проблем, розвиток соціальної інфраструктури. Досягнення соціальної рівноваги у суспільстві є важливим чинником державного підприємництва [8].

З огляду на специфіку діяльності державних підприємств і їх функції М. Клінова, зокрема, виокремлює такі функції державних підприємств: забезпечення діяльності підприємств і галузей господарювання, які будучи малорентабельними, традиційно не представляють для приватного капіталу інтересу, але розвиток яких визначає загальні умови виробництва. Це належить насамперед до галузей економічної інфраструктури (енергетика, транспорт, зв’язок) та житлово-побутового господарства; оздоровлення галузей, які перебувають у кризі (державна допомога — субсидування, оновлення, спеціалізація тощо); допомога важливим галузям економіки з метою забезпечення потрібного рівня економічної життєздатності, прискорення НТП та закріплення позицій держави на світовому ринку. До таких галузей належать науково- та капіталомісткі галузі (аерокосмічна, атомна, автомобілебудівна, електронна, нафтопереробна); індустріалізація відсталих районів, тобто проведення відповідної регіональної політики (будівництво промислових підприємств, перепідготовка кадрів тощо); охорона навколишнього середовища шляхом упровадження безвідходних технологій, будівництво очисних споруд у галузях виробництва, які є потенційно небезпечними (добувна промисловість, енергетика тощо) [7, 13].

Аналіз результатів ринкових перетворень в Україні показує, що ефективному використанню державної власності через інститути державного підприємництва перешкоджають багато проблем:

—         відсутні науково обґрунтовані критерії оптимізації обсягу і структури державного сектору економіки;

—         потреба в удосконаленні механізму державного регулювання і контролю на підприємствах з державною формою власності;

—         відсутня стратегія розвитку підприємств державного сектору економіки;

—         низький професійний рівень менеджменту підприємницької діяльності.

Чинники, що сприяють поширенню державного підприємництва, є дезорганізація, нестійкість або порушення функціонування ризиків, слабкість національного приватного капіталу, воєнно- стратегічні і політичні мотиви [2].

Політика фінансового забезпечення підприємств держави здійснюється за допомогою галузевих програм розвитку народного господарства, які розробляються для реалізації державного регулювання їх розвитку та вирішення важливих проблем галузі.

У галузях промисловості України фінансування здійснюється відповідно до програм, таких як:

• Державна програма розвитку промисловості на 2003-2011 роки, затверджена Постановою КМУ від 28.07.2003 р. Програма спрямована на створення конкурентоспроможного промислового комплексу, здатного в умовах інтеграції та глобалізації вирішити основні завдання соціально-економічного розвитку України [5]. Реалізація цієї Програми потребує надійного інвестиційного забезпечення. Щорічні темпи зростання інвестицій у розвиток промисловості України мають підтримуватися на рівні 12-13 %. Частка державних інвестиційних ресурсів на фінансування заходів Програми становить 10 %, що є недостатнім.
• Загальнодержавна цільова економічна програма розвитку промисловості на період до 2017 року передбачає орієнтований обсяг фінансування програми (у цінах 2008 р.), його розподіл за роками та джерелами виділено у таблиці;
• Галузева програма енергоефективності та енергозбереження на період до 2017 року, затверджена наказом міністра промислової політики України № 152 від 25.02.2009 р., передбачає за рахунок коштів Державного бюджету, власних коштів підприємств та організацій гірничо- металургійного, машинобудівного, хімічного та нафтохімічного комплексів України та інших джерел здійснити певні покращання в галузі [6] (таблиця 1).

Таблиця 1. Обсяги фінансування програми

Джерело фінансування	Обсяги коштів (у цінах 2010 р.), млн. грн.
	Усього (млн. грн.)	зокрема по роках
		2009	2010	2011	2012	2013-2015	2016-2017
Державний бюджет	120,0	15,4	19,5	16,4	14,5	36,7	17,5
Місцевий бюджет	52,3	7,7	7,8	8,2	6,2	15,4	7,0
Разом	172,3	23,1	27,3	24,6	20,7	52,1	24,5

 Прогнозні обсяги та джерела фінансування за галузями:

1. Гірничо-металургійний комплекс. Загальний обсяг коштів на фінансування Програми становить 61 321,49 млн. грн. Основну частину обсягу фінансування становлять інвестиції — 58 222,75 млн. грн., частка Держбюджету становить — 525, 50 млн. грн.
2. Машинобудівний комплекс. Загальний обсяг коштів на фінансування Програми становить 56 247,75 млн. грн., в тому числі 1 272,86 млн. грн. з Державного бюджету.
3. Хімічний та нафтохімічний комплекс. Загальний обсяг коштів на фінансування Програми становить 5 715,60 млн. грн., з них 512,466 млн. грн. з Державного бюджету.
4. Легка та деревообробна промисловість. Загальний обсяг коштів на фінансування Програми становить 100 млн. грн, з них 9,95 млн. грн з Державного бюджету.

Існує значна диспропорція у розподілі бюджетних коштів на інноваційний розвиток. Основну частину бюджетних коштів спрямовують у регіони, де зосереджена більшість промислових підприємств.

У ринкових умовах господарювання активізувались питання вдосконалення забезпечення фінансового управління підприємства за допомогою його реструктуризації. Реструктуризацію підприємства можна визначити як комплекс фінансово-економічних, організаційних і правових заходів, спрямованих на оновлення структури підприємства й управління, фінансів і виробництва, організаційно-правової форми діяльності, що дають змогу вдосконалити фінансово-економічні відносини підприємства для забезпечення ефективного використання його потенціалу та збільшення його ринкової вартості [9].

Вирішальне значення для різних форм власності має приватизація державних підприємств. Законодавство України передбачає, що першочерговій приватизації підлягають об’єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що сьогодні стримують стабілізацію Державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки [7].

Залежно від типу фінансово-економічних відносин, на вдосконалення яких спрямована реструктуризація, її доцільно поділити на внутрішню і зовнішню. Внутрішня реструктуризація направлена на вдосконалення та адаптування внутрішньовиробничих фінансово-економічних відносин, на розв’язання внутрішніх конфліктів з метою підвищення ефективності діяльності підприємства. Домінантами внутрішньої реструктуризації є заходи з вдосконалення внутрішніх організаційно-фінансових структур, структури активів і виробництва. Результатом заходів є зменшення усіх видів витрат і створення дієвих механізмів, які стимулювали б персонал до підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності.

Зовнішня реструктуризація спрямована на поліпшення фінансових відносин між підприємством і зовнішніми групами інтересів. Така реструктуризація включає заходи з реорганізації підприємства, основним завданням яких є отримання переваг у вигляді ефекту синергізму або конкурентних переваг в результаті диверсифікації діяльності та правової відособленості окремих структурних підрозділів. Зовнішня реструктуризація передбачає реорганізацію підприємства, що має на меті зміну власника статутного капіталу, створення нових юридичних осіб чи організаційно- правових форм діяльності.

Фінансовою домінантою зовнішньої реструктуризації, націленої на укрупнення, є максимізація доданої вартості. Основним джерелом приросту вартості внаслідок укрупнення є ефект синергії. Вплив цього ефекту на приріст вартості компанії проявляється у зростанні чистих грошових потоків, що є наслідком збільшення доходів і зниження витрат, зменшення ризиків інвестування коштів [9].

Роль реструктуризації підприємства полягає у нейтралізації конфліктів інтересів різних груп на основі вдосконалення фінансових відносин підприємства із внутрішнім і зовнішнім середовищами, ефективніше впливати на забезпечення оптимального функціонування підприємства у ринкових умовах, забезпечувати підприємству підвищення конкурентоспроможності та можливості його збереження на довгостроковий період.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Для рівномірного соціально-економічного розвитку держави потрібно розвивати економічний потенціал усіх регіонів. Основною метою економічного розвитку держави є власне підвищення добробуту і якості життя мешканців усіх регіонів, яке є можливим внаслідок як розвитку окремих галузей, його підприємств, так і рівномірного територіального розвитку, значного рівня зайнятості населення, шляхом покращання економічного розвитку вітчизняних підприємств [1].

Подальші процеси приватизації державних підприємств, які відбуваються в Україні, негативно впливають на розвиток державного підприємництва, на їх регулювання та контроль з боку держави. В Україні необхідно вдосконалити закони та правила, які б чітко визначали відповідальність органів державної влади щодо приватизації підприємства, які б поповнювали Державний бюджет та сприяли розвитку ринкової економіки країни загалом.

Важливу роль для державних підприємств відіграють процеси їх реструктуризації. Реструктуризація підприємства є елементом його соціально-економічного розвитку і націлена на ефективне функціонування підприємства в умовах ринкової економіки. Як внутрішня, так і зовнішня реструктуризації включають заходи з реорганізації підприємства, які можуть змінювати власників статутного капіталу та їх правовий статус. Реструктуризація підприємства формує механізми стимулювання персоналу на підвищення фінансово-господарської діяльності, на конкурентоспроможність підприємства на ринку, на підвищення економічного потенціалу та забезпечення підняття соціальних стандартів працюючих і покращання їх добробуту. 

3. Переваги та недоліки роботи державних підприємств

Двигуном розвитку та зарплат в сучасному світі є приватний капітал, ми від роботи державного сектору більше втрачаємо, ніж отримуємо.

Державна приналежність підприємства визначається за ознаками належності майна та соціальної значущості діяльності.

В основному державні та муніципальні підприємства охоплюють такі види діяльності, для яких зазначені вище економічні чинники не є вирішальними, або які відносяться до сфери природних чи інших монополій, і на них не поширюється конкуренція.

Як правило, з метою гармонізації інтересів власників, керівників та працівників укладаються трудові угоди, що регулюють їх взаємовідносини. Але практика укладення контрактів найму керівників державних та комунальних підприємств з уповноваженими державними органами управління, з одного боку, та колективних договорів між трудовими колективами і керівниками самих підприємств, з іншого боку, фактично не забезпечує гармонізації інтересів персоніфікованих учасників підприємництва з інтересами неперсоніфікованої «абстрактної» держави або її уповноважених органів ні на стадії їх укладення, ні на стадії контролю за їх виконанням, і носить, переважно, формальний характер.

Практика призначення керівників таких підприємств не відповідає або лише формально відповідає чинній нормативній базі, якою передбачено відбору кандидатур на конкурсних засадах [5]. Зокрема, введення процедури погодження кандидатур керівників таких підприємств з головами місцевих державних адміністрацій [6] практично суперечить сутності конкурсного відбору та нейтралізує його результати.

Більш того, наявність профільної освітньої підготовки та практичного досвіду керівництва підприємствами в ринкових умовах формально не є обов’язковою передумовою для участі у конкурсах і фактичного призначення на посади керівників державних підприємств. Члени виконавчих та контролюючих органів управління державними підприємствами призначаються або обираються без проходження будь-якої формалізованої та незалежної процедури тестування відповідності їх кваліфікації і досвіду посадовим вимогам.

Такі поширені у світі інструменти узгодження інтересів менеджменту з інтересами підприємств і їх власників, як участь у прибутках та капіталі, в Україні практично не застосовуються, за винятком окремих галузей. Та навіть в цих галузях участь керівників у прибутках підприємств обмежується 10 мінімальними заробітними платами.

Нерухомість, активи, інша власність підприємства належить державі. Державні права на власність можуть проводитися в повному або частковому об’ємі. У разі часткової участі держави інша частина належить комерційним структурам. На державних підприємствах працює 862 тисячі людей, це 11% штатних працівників в усій економіці.

Загальна вартість активів державних підприємств станом на 1 жовтня 2016 року становить півтора трильйона гривень. Це 27% великих та середніх підприємств в Україні. За оцінками МВФ, станом на 2014 рік на підприємствах комерційного державного сектору вироблялося близько 20% ВВП.

Власне, такий розмір сектору державних підприємств в Україні завеликий, ми перші в усіх міжнародних рейтингах. Також було в ЗМІ заявлено паном Гройсманом, що за результатами 2016 року збитки державних підприємств становили 82 мільярди гривень. Це трохи менше половини збитків взагалі в Україні.

Державні підприємства також є джерелом фіскальних та соціальних ризиків. По-перше – заборгованість із заробітної плати. 38% всієї заборгованості з заробітної плати накопичили державні підприємства. За даними МВФ сума субсидій та податкових пільг чи дотацій в 2017 році державним підприємствам становила близько 5% ВВП. Все це – наші збитки.

Недосконалим є також контроль за державними підприємствами. У нас немає повної інформації щодо кількості державних підприємств в економіці України. Згідно моніторингу Мінекономрозвитку, у нас 3634 підприємства, а згідно даних Фонду держмайна – на 176 одиниць підприємств більше. А якщо брати ЄРДПОУ, в Україні взагалі в два рази більше державних підприємств.

Не всі держпідприємства звітують. Згідно даних рахункової палати у 2013-2015 роках взагалі не затверджували фінансові плани 40% підприємств. А звітують про виконання фінансових планів ще менше.

Згідно звіту «ТОП-100 українських підприємств» за шість місяців 2016 року 60 підприємств були прибуткові, а 33 збиткові (фактично їх у звіті не 100, а 93). Найбільша питома вага у прибутках у Нафтогазу.

Чиста рентабельність – 17%, (але без Нафтогазу лише 9%.) Власний капітал складає 936 мільярдів гривень. При цьому 23 підприємства з 93-х мають від’ємний власний капітал, а це мінус 34 мільярди.

9 з 10 найбільших підприємств – монополії. Монополія не працює в конкурентному середовищі, її прибутковість визначається тим, як регулятор, (наприклад НКРЕКП) визначає тарифи. Високі тарифи ставить – монополія прибуткова, знизить тарифи – монополія збиткова.

Тому треба обережно ставитись до такого показника як прибуток, бо в монополіях цей прибуток залежить від того, як держава регулює тарифи.

Часто збиток або недоотриманий прибуток пов’язані із корупцією. Окрім ризиків закупок за завищеними цінами, існують також схеми продажів через «прокладки», розкрадання активів.

Подекуди йдеться не просто про корупцію, а про різновид «захоплення держави» через захоплення державних підприємств (state capture). Коли політики йдуть в політику заради того, щоб отримати контроль над державними підприємствами. Коли вони захоплюють державне підприємство, гроші ідуть на фінансування політичних кампаній, на фінансування ЗМІ, і ми в результаті маємо спотвореним не тільки ринок, де працюють ці підприємства, але й ринок політичної конкуренції, і ринок засобів масової інформації.

Остання категорія втрат – це непрямі втрати через порушення рівних правил гри («level playing field»). Коли державні підприємства, маючи пільги, отримують конкурентні переваги відносно приватних підприємств. Наприклад, державний Ощадбанк має 100% державну гарантію по депозитам населення. Цей вплив важко прорахувати у грошовому вимірі, але він надає банку суттєву конкурентну перевагу відносно приватних банків.

Відсотків 80-90 доходу державних підприємств сконцентровано в 50-ти найбільших державних компаніях. А це значить, що і 90% корупції та політичного впливу сконцентровано саме там.

Одеський припортовий завод – це знаковий об’єкт, так само як компанія «Центренерго» або всі обленерго. У держави уже є стратегія щодо їхньої приватизації.

Приватизація великих підприємств може залучити іноземні інвестиції. Іноземні компанії прийдуть сюди, створять конкуренцію місцевим, принесуть нові технології. І це буде справжнім поштовхом для розвитку України.

Отже, переваги державних підприємств наступні:

Бюджети різного рівня забезпечують потреби держпідприємств. Фінансування проводиться на підставі кошторису. Планування статей здійснюється в році, що передує фінансуванню. Протягом року проводяться коригування кошторисів.

Надходження коштів ведеться за статтями призначення. Особливість твори витрат – суто цільове призначення. Контроль над витратами здійснюється Казначейством і ревізійними структурами установи. При відступі від цільового призначення проведення оплати припиняється.

В орган контролю посадові особи підприємства представляють документи, що підтверджують призначення платежу. Особливий контроль проводиться щодо оплати закупівель, які здійснюються у відношенні комерційних структур. Для запобігання розкрадань бюджету проводяться аукціони держзакупівель. Перевага отримують постачальники з більш високою якістю продукції і низькими цінами.

Штат особи формується відповідно до розкладу, затвердженого вищим органом. Усередині підприємства дотримуються вимоги трудового законодавства. Чітке дотримання правил прийому, переміщення, надання відпусток, звільнення, оплати понаднормового часу, лікарняних листів – велика перевага, надане співробітникам в порівнянні з умовами праці працівників комерційних структур.

Також існують й недоліки ведення державних підприємств,  а саме:

• майно, що перебуває у віданні підприємства, необхідно використовувати за призначенням, зазначеному в Статуті або іншому установчому документі. При вирішенні використання майна в комерційних цілях суми оприбутковуються на рахунку установи. Для здійснення витрат створюється дозвільний документ. Витрачання позабюджетних коштів, отриманих з використанням держмайна, допускається тільки за цільовим призначенням і згідно напрямки діяльності установи.
• В кінці фінансового року статті кошторису підлягають закриттю. Посадові особи фінансової відділу здійснюють звітність до вищестоящих органів. Залишок невикористаних коштів повертається в бюджет. Перенесення фінансування на наступний рік заборонений. При виникненні залишків на рахунках або в касі підприємства сплачується податок на прибуток, сума якого стягується з осіб, які порушили вимоги бюджетування.
• Мінусом ведення кадрового обліку підприємств є відсутність можливості самостійного формування штатного розкладу. Прийом службовців проводиться тільки на встановлені штатом посади і відповідно до затвердженого окладом. Допускається внутрішнє суміщення посад, не зайнятих іншими співробітниками.

З урахуванням визначених проблематичних умов діяльності, підприємствам державного сектору економіки України надзвичайно важко забезпечити ефективність своєї діяльності. Зміна організаційно-правових форм підприємств, зокрема, їх організаційна консолідація, є важливою, але недостатньою передумовою її підвищення. Вона дозволить отримати лише разовий економічний ефект за рахунок економії витрат внаслідок централізації деяких виробництв і функціональних підрозділів або скорочення невиробничої сфери. На мою думку, для цього необхідне системне реформування всієї системи управління державною власністю. Починаючи з правових засад і мотивації керівників до покращання результатів діяльності, та закінчуючи кардинальним підвищенням рівня стратегічного планування розвитку підприємств, забезпеченням ефективного публічного контролю за рішеннями уповноважених органів і ефективністю діяльності державних підприємств. І саме консолідація державних активів (концентрація і централізація капіталів) дозволить створити необхідні й достатні передумови для комплексного покращання моделі функціонування й інноваційного розвитку державного підприємництва та більш повного розкриття потенціалу державного сектору економіки. 

Висновки

Таким чином, дослідивши поняття та функції державних підприємств, можна зробити висновок про їх необхідність, доцільність та вагомість існування в сучасних ринкових умовах. Це пояснюється тим, що держава має бути гарантом стабільності, недоторканності та правопорядку, а державні підприємства є засобом досягнення цього, оскільки саме вони спроможні протистояти стихійним силам ринку та діяти там, де приватний власник є неефективний. Водночас, варто наголосити, що основним призначенням державних підприємств, крім надання товарів, послуг і благ, є досягнення економічного та соціального ефекту в країні, що є запорукою захисту держави, її загальнонаціональних інтересів, цілісності, правопорядку і безпеки.

Державні підприємства є важливим і об’єктивно необхідним елементом структури сучасного суспільства, пов’язаним із роллю держави в соціально-економічному розвитку, наявністю потреб, задоволення яких не може забезпечити приватне підприємство і в інтересах якого є отримання високого прибутку. За допомогою підприємств держава виконує багато економічних і соціальних завдань, пов’язаних із вирішенням загально-національних проблем.

Очевидно, що зазначені висновки є вельми важливими в аспекті розробки і запровадження загальної програми розвитку державних підприємств в Україні з огляду на поглиблення ринкових реформ та формування нової розвиненої ринкової економіки. 

Список використаної літератури

1. Самуэльсон П. А. Экономика / П. А. Самуэльсон, В. Д. Нордхаус; пер. с англ. — М.: БИНОМКНО- РУС, 1997. — 800 с.
2. Макконелл К. Р. Экономика: принципы, проблемы, политика / К. Р. Макконелл, С. Л. Брю; пер. с англ. — В 2-х т.: Т. 1. — М.: Республика, 1992. — 399 с.
3. Лекции по экономической теории государственного сектора: Учебник / Э. Б. Аткинсон, Дж. Э. Стиг- лиц; пер. с англ., под. ред. Л. Л. Любимова. — М.: Аспект Пресс, 1995. — 832 с.
4. Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Базилевича. — К.: Знання-Прес, 2006. — 615 с.
5. Савченко В. Е. Государственное предпринимательство в рыночной экономике. — М.: ОАО НПО “Экономика”, 2000. — 294 с.
6. Мельник Л. Ю. Держава і власність / Л. Ю. Мельник, М. Х. Корецький. — Дніпропетровськ: Січ, 2002. — 411 с.
7. Клинова М. В. Государственное предпринимательство в странах Европейского сообщества. — М.: Наука, 1988. — 182 с.
8. Шестак М. Л. Проблеми функціонування державних підприємств у ринковій економіці: теоретичний аспект / М. Л. Шестак // Наукові праці МАУП. Сер. : Економічні науки. Психологічні науки. — 2013. — Вип. 2. — С. 87-91
9. Пасхавер О. Й. Державний сектор і функції держави в період кризи [Текст] / О. Й. Пасхавер, Л. Т. Верховодова, О. М. Кошик, К. М. Агеєва, Д. П. Згортюк. — К. : Відродження, 2009. — 129 с.
10. Захарченко А. М. Поняття і склад суб’єктів господарювання державного сектора економіки [Електронний ресурс] / А. М. Захарченко // Економіка та право — 2012- № 2. — С. 160-166.
11. Аніловська Г.Я. Місце та роль державного підприємництва у ринковій трансформації // Науковий вісник. — 2007. — Вип. 17.1.
12. Терещенко О. О., Волошанюк Н.В. Фінансові домінанти реструктуризації підприємств // Фінанси України. — 2009. — № 4.