Формування, реконструкція міжнародного простору, інформатизація, регіоналізація, а також геополітичні процеси, що відбуваються сьогодні на терені глобалізації міжнародного простору, надають особливої гостроти проблемі суспільного значення явища влади. Поняття державної влади є одним із центральних. Воно дає ключ до розуміння суті та призначення політичних інститутів, організації публічної влади, взаємовідносин різних рівнів її організації. Метою дослідження є вирішення проблемного питання ролі, місця і значення феномену державної влади при виникненні та існуванні політико-правових конфліктів. З’ясування цих питань потрібне для науково-теоретичного усвідомлення і практичного застосування вирішення соціальних конфліктів сьогодення.

Вивчення феномену влади та пов’язаних з нею проблем має давню історію. її дослідженням займалися такі філософи і правознавці, як Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є, К. Маркс, В. Паретто, М. Вебер, Г. Ласуелл та ін. Сучасні правові проблеми влади висвітлювались у працях Ю. Барабаша, О. Зайчука, А. Зайця, В. Журавського, А. Козловського, М. Козюбри, А. Колодія,І. Кресіної, М. Орзіха, В. Тація, Ю. Шемшученка та ін. Завдяки доробку цих вчених були розроблені сутність, види, функції, принципи влади. Поряд із цим у теорії права залишаються неврегульованими та потребують додаткового дослідження вагомі проблеми формування понятійного апарату у сфері регулювання соціальних конфліктів та місце в цьому процесі державної влади.

Влада як складний соціальний і правовий феномен існує з моменту утворення соціуму і характеризується реальною можливістю управляти діями людей, погоджуючи суперечливі індивідуальні або групові інтереси, підпорядкувавши їх єдиній волі за допомогою переконання або примусу. Політична влада виникає в суспільстві, де люди розділені різними інтересами. В основу виникнення і розвитку будь-якого соціального зіткнення покладено об’єктивні суперечності між суб’єктами. У цьому контексті конфлікт є однією з фаз розвитку соціальних суперечностей, виникаючи у процесі його наростання, коли розбіжність не отримує своєчасного вирішення. Водночас конфлікт не є проста суперечність, під ним слід розуміти передусім специфічний тип взаємодії, що полягає в зіткненні інтересів суб’єктів громадських стосунків, якими можуть виступати як окремі особи, так і різні соціальні групи (класи, етнічні групи, релігійні конфесії тощо).

Особливе місце в теоретичному обґрунтуванні конфлікту в XX ст. належить Р. Дарендорфу, який створив теорію конфліктної моделі суспільства. Будь-яке суспільство, на його думку, спирається на примус. Для членів суспільства спочатку характерна нерівність соціальних позицій, що викликає взаємні тертя й антагонізми [1, 140]. Р. Дарендорф доходить висновку, що соціальна нерівність і породжені нею соціальні суперечності створюють соціальну напруженість і конфліктну ситуацію. Предмет конфлікту — це об’єктивно існуюча або уявна проблема, що служить основою суперечності. На його думку, в основі соціальних конфліктів найчастіше лежать політичні чинники: боротьба за владу, престиж, авторитет. Конфлікти можуть виникати в будь-якому співтоваристві, де є керівні структури і підпорядковані їм. Боротьба за володіння і розпорядження ресурсами, за лідерство, владу і престиж робить соціальні конфлікти неминучими, а їх головна функція визначалася як вирішення суперечностей [2, 15].

Сучасні науковці визначають соціальний конфлікт як зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії [3, 134]. Публічний конфлікт — протистояння різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх намаганні реалізувати свої інтереси та цілі, пов’язані з владою і впливом на неї. Більшість соціальних конфліктів знаходять продовження у сфері владних відносин, тому що для вирішення суперечностей, що виникли, часто вимагається прийняття політичних рішень. Цей тип конфлікту має своїм змістом:

• боротьбу між групами за вплив в інститутах державної влади;
• боротьбу за доступ для прийняття значущих рішень;
• боротьбу за участь у розпорядженні ресурсами;
• боротьбу за пріоритетність своїх поглядів та ідей.

Найгостріші конфлікти відбуваються між індивідами і соціальними групами у сфері політики [4, 376]. Політичний конфлікт як один з різновидів конфліктів є гострим зіткненням протилежних сторін, зумовленим певними взаємовиключними політичними інтересами, поглядами та цілями у процесі здобуття, перерозподілу й використання політичної влади, опанування провідних (ключових) позицій у владних структурах та інститутах, завоювання права на вплив або доступ до ухвалення рішень з розподілу влади і власності в суспільстві.

У сучасному суспільстві влада є інституційно оформленою можливістю і здатністю визначати, направляти і контролювати зміст і форми соціальної поведінки різних соціальних груп і спільнот, окремих індивідів. Можливість одних соціальних груп або індивідів здійснювати владний вплив на інші випливає з диференціації всіх людей, що існують у цьому суспільстві, на дві великі групи, одна з яких володіє політичною владою і тому домінує над іншими людьми і групами, а останні, будучи позбавленими влади, вимушені підкорятися першим і виконувати їх волю. Інтереси ж людей, що належать до цих груп, не тільки різні, а й протилежні: ті групи, які володіють владою, зацікавлені в її утриманні, збереженні та зміцненні, ті ж, які влади позбавлені й не мають до неї доступу, зацікавлені, щоб змінити існуюче становище, добитися перерозподілу влади. Саме тому вони і вступають у конкурентні взаємодії, усвідомленим втіленням яких є політико-правовий конфлікт.

Одна з особливостей політичного конфлікту полягає в тому, що він безпосередньо або опосередковано зачіпає інтереси великих соціальних груп, прошарків, класів, суспільства в цілому. Тому суб’єкти політичного конфлікту завжди виступають від імені певної соціальної спільноти. Для захисту своїх інтересів і цінностей деякі громадяни об’єднуються у співтовариства, створюють організації й інститути і таким чином стають суб’єктами політичного конфлікту. Це вказує на те, що політичний конфлікт завжди організований та інституційований.

Як вважають більшість конфліктологів, у класичному розумінні конфлікт призводить до негативних наслідків, однак конфлікт, у тому числі політико-правовий, є позитивним явищем, оскільки стимулює подальший розвиток системи, в якій він виник, сприяє переоцінці цінностей [5] та є рушійною силою соціальних змін. Конфлікти дають сигнал суспільству і владі про існуючі розбіжності, незбіг позицій, стимулюють дії, які сприяють подоланню збудження в політичному житті. Водночас неконтрольований конфлікт може мати деструктивні наслідки та призвести до знищення його суб’єктів.

Юридичний конфлікт — це інституційно норматизоване протиборство сторін, викликане протилежністю їх соціально-правових інтересів чи різним ставленням до норм права й цінностей суспільного життя [6, 7]. Юридичний конфлікт дуже складний за своєю природою, оскільки має об’єктивну і суб’єктивну сторони. Об’єктивна складова юридичного конфлікту зумовлена чинниками, що його викликають. Це економіко-правові, соціально-економічні й інші чинники. До суб’єктивних чинників слід віднести соціально-психологічні, детерміновані нелінійними, випадковими чинниками, що виражаються в мотивації конфлікту.

Публічно-правові конфлікти, у свою чергу, припускають, що в конфлікті фігурують публічні (державні, громадські) інтереси. У зв’язку з цим державна влада зобов’язана втрутитися у процес врегулювання конфлікту і стати його суб’єктом. Публічно-правовими є й ті конфлікти, суб’єктами яких (одним із суб’єктів) виступають представники державної влади (державний орган, посадовець, держава в цілому).

Соціальна значущість феномену публічної влади визначається передусім її реальною здатністю, можливістю і прагненням здійснювати результативну управлінську дію на суспільство. Вказана властивість влади може бути охарактеризована як її дієздатність, яка багато в чому залежить від соціального визнання владних структур населенням, інтереси якого ці структури покликані забезпечувати і захищати. Як слушно зазначає професор В. Тацій, «всі гілки влади мають нести відповідальність за стан справ у державі й суспільстві» [7, 14]. Таке визнання, по суті, є основним, стратегічним ресурсом будь-якої державної влади, що багато в чому розкриває її соціальне призначення.

Легітимність публічної влади — це соціальне визнання її права на керівну роль у суспільстві. Державна влада не може розраховувати на тривале існування і ефективну діяльність, покладаючись тільки на насильство. Потрібна добровільна згода громадян, скріплена втіленням принципу законності. М. Козюбра слушно зазначає, що будь-який «соціальний нормативний інститут, навіть бездоганний за юридичною формою, який не втілює ідеї справедливості, не може бути названий правом» [8, 86]. Першою передумовою добровільної згоди є тверда упевненість народу в тому, що представники влади з правовим дозволом і в межах закону займають свої пости, встановлюють і втілюють у життя свої рішення у сфері законних державних інтересів, не зазіхаючи на те, що справедливо вважається приватним і особистим. Як стверджують науковці, там, де існує конфлікт легітимності влади, запанує беззаконня і небезпека революційних потрясінь [9, 78]. На підтвердження небезпечності юридичного конфлікту у владних відносинах пошлемося на погляди Ю. Барабаша: «конфлікт — це динамічне явище, яке характеризує не тільки стан взаємовідносин між суб’єктами конфлікту, але й їх подальші дії стосовно предмета конфлікту» [10].

Процес легітимації державної влади пов’язаний із формуванням відповідних владних інститутів і реалізацією ними своєї компетенції у встановлених сферах діяльності. Цей процес конфліктний за онтологією, оскільки практично ніколи увесь соціум, який би рівень суспільства ми не досліджували, не може дотримуватися однакових точок зору на якісні характеристики владних структур і персональних носіїв владних повноважень.

Державна влада набуває ознак нелегітимної в тому випадку, якщо відбувається психологічний процес неприйняття з боку народу, і залежить це від того, скільки у державній владі накопичується елементів, що відкидаються народною свідомістю, і наскільки значного поширення таке відкидання набуває в суспільстві. Легітимність державної влади не знаходиться під вагомою загрозою, якщо відкидаються певні державні діячі, їх акти й акції або навіть політика, що в цілому проводиться ними, оскільки усе це можна змінити у рамках цієї конкретної форми державного життя. Про дуже серйозну небезпеку правомірно говорити в тих випадках, коли широкі народні маси відкидають конкретну форму державного життя, її основні інститути, закони, процедури тощо. На фатальну небезпеку наражається державна влада, коли народ рішуче не приймає державність як апріорій існування суспільства.

Фактично усі соціальні публічно- правові конфлікти певною мірою пов’язані з неоднаковим доступом до різних ресурсів у соціально неоднорідному суспільстві. Державна влада як об’єкт конфліктних стосунків є обмеженим і неподільним ресурсом, тому різні соціальні сили постійно прагнуть до перерозподілу контрольних повноважень державно-владного характеру з тією метою, щоб мати можливість максимально задовольнити свої потреби. У зв’язку з цим юридичний конфлікт у сфері легітимації та легалізації державної політичної влади в найзагальнішому вигляді можна визначити як різновид соціально-політичного конфлікту в зв’язку з потребою встановлення контролю за ресурсами влади, що спричиняє юридичні наслідки. Щоб уникнути делегітимізації, державна влада повинна діяти у правовому полі і, як слушно зазначив М. Орзіх, «має бути обмеженою владою права» [11, 9].

Початковою, базовою причиною аналізованих нами конфліктів і одночасно одним із критеріїв їх класифікації є прагнення суб’єкта владних відносин (індивідуального або колективного) законними або протиправними методами легітимувати або делегітимізувати існуючі державні інститути або персоніфікованих носіїв владних повноважень для досягнення своїх інтересів у сфері володіння, перерозподілу, участі у формуванні та функціонуванні державної влади.

Іншою істотною ознакою цих конфліктів є те, що за своїм політико- правовим змістом вони є конфліктами конституційними, оскільки саме конституція (основний закон) встановлює юридичні основи легітимності та легальності публічної політичної влади, володіння, перерозподіл або участь в якій і є об’єктом юридичного конфлікту в цій сфері. Основний інтерес учасників цього виду конфліктів полягає в їх прагненні конституювати власні потреби, забезпечити визнання за собою соціальної значущості та цінності за допомогою юридичного протистояння.

Специфічною ознакою юридичного конфлікту у сфері державної влади є й те, що мотивація поведінки сторони має, як правило, правове обґрунтування. Річ у тому, що кожна із сторін конфлікту виправдовує обраний варіант поведінки необхідністю досягнення максимального захисту конституційних цінностей у сфері формування і реалізації державної влади, посилаючись на положення нормативно-правових актів, правові звичаї, презумпції, природне право, загальні принципи права, юридичну доктрину, правові позиції органів конституційного контролю тощо.

Владно-примусова природа права розкриває специфіку його соціального призначення як особливого державного регулятора суспільних відносин будь-якого характеру — як стабільних, конструктивних, так і конфліктних. Саме дозволи і заборони є тим «будівельним матеріалом», з якого формується уся система державної влади, компетенція і предметні повноваження владних структур, права і обов’язки їх посадовців, порядок реалізації ними своїх повноважень. Тому, як правило, саме порушення дозволів і заборон, діючих у сфері формування і функціонування державної влади та її інститутів, лежать в основі їх делегитимації, виникнення правової суперечки і необхідності її вирішення. Реалізація правових заборон у сфері протидії юридичним конфліктам може здійснюватись як у межах правовідносин, так і поза ними. У першому випадку маємо справу з власне юридичним механізмом застосування правової заборони, суть якого полягає у визначенні міри належної поведінки і припускає невідворотність покарання у разі її порушення.

Характерно, що у сфері політико- правових конфліктів суб’єктивне право і законний інтерес несуть регулятивне навантаження, сприяють розвитку громадських стосунків, при цьому «суб’єктивне право бере участь як у механізмі прямого юридичного регулювання, так і в загальному механізмі дії. У першому випадку ця категорія визначає міру конкретної поведінки суб’єктів, а в другому може здійснити лише загальний стимулюючий і мотиваційний вплив» [12, 62].

Права людини органічно вплетені у громадські відносини, вони є нормативною формою взаємодії людей, впорядкування їх зв’язків, координації їх вчинків і діяльності, запобігання суперечностям, протиборствам, конфліктам. Процес урегулювання конфліктних ситуацій у сфері політико-правових форм значною мірою залежить від обсягу прав і свобод народу, що визначає його соціальні можливості та блага, таким чином забезпечуючи характер життєдіяльності, систему зв’язків, взаємодій, стосунків людей у суспільстві. Тому права людини, що фіксували її становище в суспільстві, завжди були об’єктом найгостріших класових зіткнень, соціальних конфліктів.

На сучасному етапі розвитку суспільства, окрім конфлікту легітимності та легальності державної влади, простежується конфлікт участі, зумовлений тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню доступності громадян у політико-правові процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб висловити різноманітність цих інтересів [13, 78] та адекватно керувати державно-владними ресурсами. Характеризуючи сучасний стан відносин державної влади і суспільства, видатний український науковець Ю. Шемшученко зазначив: «Влада дедалі більше віддаляється від народу, а суспільство від держави» [14, 20].

Більшість дослідників наголошують на тому, що інституціональна організація влади не є чимось зовнішнім і стороннім, а є окремим виміром влади, що впорядковує владні відносини. Окрім упорядкування, додатковими аргументами на користь інституціоналізації владних відносин також виступають такі: влада завжди передбачає обмеження свободи особистості, а інститут вносить елемент раціональності, чим знижує рівень соціальної напруги і зменшує можливість зловживання владою [15, 34]. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-владні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

• конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;
• конфлікт усередині існуючої влади, який пов’язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Підсумовуючи теоретико-правове дослідження, слід звернутися до практичного втілення зазначених догм у життя. Політико-правове конфліктне поле в державах з перехідною демократією не знівелюється, поки ініціатива не почне виходити від влади. Політичні конфлікти повинні бути обмежені не лише за інтенсивністю, а й за своєю тривалістю. Інакше механізми державного управління деформуються до такої міри, що не зможуть підтримувати баланс суспільних інтересів. Існує небезпека, що наслідком конфлікту може стати нова революція, яка призведе до зміни не лише форми правління та системи цінностей, а й до втрати державності [16].

Роль і місце державної влади у сфері суспільних конфліктів має двояку природу. З одного боку, державна влада через державні органи сама стає джерелом політико-правових конфліктів, оберігаючи здобуті нею ресурси влади. Позбавлені влади соціальні верстви і групи усвідомлюють протилежність своїх інтересів інтересам тих, хто здійснює владу в суспільстві, шляхом формування політичних рухів, організацій, партій, націлених на боротьбу з пануючою соціальною групою. З другого боку, соціальним покликанням та першочерговим завданням державної влади є врегулювання виникаючих у суспільстві політико-правових конфліктів. Державна влада зобов’язана виступати «арбітром» при врегулюванні суспільних конфліктів і криз. Влада тут виступає як інтегруючий і регулюючий чинник, функцією мобілізації громадських сил для досягнення тієї або іншої соціальної мети.

Політико-правові конфлікти мають давню історію, існували на всіх етапах розвитку суспільства і, беззаперечно, існуватимуть і надалі. Першочерговим завданням державної влади є сприяння побудові суспільства «відкритого типу», де утверджуються демократія, плюралізм думок, оцінок і позицій, політичні конфлікти набувають легітимного, інституціоналізованого характеру. Внаслідок цього в такій системі реалізуються можливості вирішення конфліктних ситуацій шляхом парламентської боротьби, зміни уряду тощо, не доводячи конфліктну ситуацію до абсурду, революцій і краху самої державності. Країни, що мають розвинену систему соціально-політичного представництва, розроблені та втілені на практиці принципи врегулювання конфліктів мають можливість забезпечувати стабільну стійкість і динамічний розвиток політичної системи, її гнучку адаптацію до внутрішніх і зовнішніх умов, що змінюються.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта // Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 140-145.
2. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт : эссе о политике свободы // Социальный конфликт : современные исследования / отв. ред. Н. Л. Поляков. — М, 1991. — С. 15-17.
3. Городяненко В. Г. Соціологія : підруч. — К., 2003. — 560 с.
4. Політологія / за ред. О. І. Семківа. — Л., 1994. — 592 с.
5. Козер Л. Функции социального конфликта / пер. с англ. — М., 2000. — 208 с.; Фельдман Д. М. Политология конфликта. — М., 1998. — 348 с.
6. Крівцова В. М. Юридичний конфлікт як феномен правової дійсності : автореф. дис. … канд.юрид. наук : спец. 12.00.12 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — Х., 2005. — 20 с.
7. Тацій В. Наукові засади конституційного реформування в Україні // Право України. — 2009. — № 11. — С. 12-18.
8. Козюбра М. Правовий закон : проблема критеріїв // Вісник Академії правових наук України. —2003. — № 2-3. — С. 54-59.
9. Шаран. П.Сравнительная политология : в 2 т. / пер. с англ. — М., 1992. — Т. 1. — 226 с.
10. Барабаш Ю. Г. Державно-правовий конфлікт як категорія науки конституційного права // Форум права. — 2008. — №2
11. Орзіх М.Рестарт політичної реформи в Україні : науково-прикладні підстави та конституційно- правові наслідки // Юридичний вісник. — 2010. — № 4. — С. 9-14.
12. Матузов Н. И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. — Саратов, 1972. — 290 с.
13. Юрій М. Ф. Політологія : підруч. — К., 2006. — 418 с.
14. Шемшученко Ю. Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму та державного управління в Україні // Право України. — 2009. — № 11. — С. 19-24.
15. Політика регіональних органів влади : теорія та практика : моногр. / за ред. В. П. Єлагіна. — Х.,2004. — 178 с.
16. Валевский А. Failed state Ukraine? // Украинская правда. — 2009. — 19 мая.