Забезпечення сталого людського розвитку є основним пріоритетом формування стратегії розбудови України як демократичної держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Проблеми розвитку людського потенціалу визначені Верховною Радою України одним із загальнонаціональних пріоритетів фундаментальних досліджень в галузі суспільних і гуманітарних наук.

В той же час, демографічна ситуація, що склалась в Україні, цілком обґрунтовано викликає занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зменшення тривалості життя, стрімке падіння народжуваності, від’ємне сальдо міграцій дають підстави кваліфікувати ці процеси як ознаки демографічної кризи.

Сучасна демографічна криза не є суто українським феноменом, її причини зумовлені загальними тенденціями зміни способу життя та відтворення населення, притаманними розвинутим країнам, які пройшли основні фази демографічної революції у ХХ столітті.

Суто українською особливістю є те, що демографічні процеси знаходилися під значним впливом економічної кризи 90-х років, що суттєво прискорило наростання негативної демографічної динаміки.

Подолання демографічної кризи та її наслідків, забезпечення якісного відтворення демографічного і трудового потенціалу України є одним з найбільш важливих завдань українського суспільства на сучасному етапі соціально-економічного розвитку.

Стратегічною метою демографічного розвитку єполіпшення якісних характеристик населення та гармонізація відтворення людності України. При цьому зміст реального виходу з демографічної кризи полягає не стільки в подоланні депопуляції, скільки у підвищенні якості населення, збереженні та відтворенні його життєвого і трудового потенціалу.

Для забезпечення реалізації окреслених завдань, комплексного наукового дослідження актуальної проблематики, створення теоретичного підґрунтя з подальшого розвитку демографічної й економічної науки, розпорядженням Президії НАН України № 404 від 1 липня 2003 року була затверджена Комплексна програмафундаментальних досліджень "Демографія та проблеми людського розвитку".

Основними завданнями програми були визначені :

• створення комплексного наукового забезпечення демографічного прогнозування на основі демоекономічного моделювання;
• визначення факторів формування людського розвитку на регіональному рівні, розробка методологічних засад оцінки та моделювання людського розвитку, прогнозування рівнів людського розвитку регіонів;
• розробка методико-методологічних засад міграційного аналізу, формування аналітичної бази державної міграційної політики;
• розробка методико-методологічного забезпечення комплексного дослідження рівня життя населення України, вивчення соціальної стратифікації українського суспільства та її зв’язку з розподілом населення за матеріальним статусом;
• розробка стратегії соціально-демографічного розвитку України.

Для забезпечення реалізації програми розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 № 556-р та постановою Президії Національної академії наук України від 09.10.2002 № 246 був створений Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України, який на сьогодні є єдиною науковою установою в Україні та однією з небагатьох аналогічних установ на пострадянському просторі, де комплексно досліджуються соціально-економічні проблеми демографічного розвитку.

Програма складалась із семи проектів:

• Методологія соціально-демографічного прогнозування та демографічні перспективи України.
• Людський розвиток регіонів України: аналіз та прогноз.
• Створення часового і просторового моніторингу демографічної ситуації в Україні.
• Міграції населення та їх вплив на соціально-демографічний розвиток.
• Рівень життя окремих соціально-демографічних груп населення України.
• Формування соціально-демографічної політики в Україні.
• Побудова системи показників соціально-демографічного розвитку регіонів різного рівня.

Загальний обсяг фінансування програми впродовж 2003-2006 років склав 5,4 млн. грн.

Найбільш значними результатами реалізації програми є розроблені Інститутом і затверджені Кабінетом Міністрів України Концепція демографічного розвитку на 2005-2015 роки та Стратегія демографічного розвитку на 2006-2015 роки.

Цими документами визначено концептуальні засади та стратегічні орієнтири державної політики в сфері демографічного розвитку, основні напрями та етапи їх реалізації, створено підґрунтя для забезпечення наукового супроводження державної демографічної політики, як складової соціально-економічної політики держави, стратегічними пріоритетами якої є подолання наслідків негативних тенденцій відтворення населення, підвищення демографічної ефективності усіх сфер суспільного життя.

Розробка Концепції демографічного розвитку була передбачена Рекомендаціями парламентських слухань „Демографічна криза в Україні: її причини та наслідки”, що відбулися 5 червня 2003 року. Матеріали до цих парламентських слухань готувались з використанням результатів, отриманих в ході реалізації програми „Демографія та проблеми людського розвитку”.

Загалом впродовж чотирьох років реалізації програми за результатами виконання її проектів було підготовлено понад 110 наукових розробок, значна частина яких безпосередньо використовується органами законодавчої й виконавчої влади України.

Результати реалізації програми отримали визнання не лише в Україні, але й за її межами.Встановлені наукові зв’язки та здійснюється співробітництво з такими міжнародними організаціями, як:

• Національний інститут демографічних досліджень (Франція)
• Інститут демографічних досліджень ім. М.Планка (Німеччина)
• Міжнародний інститут прикладного системного аналізу (Австрія) та багато інших.

Задля забезпечення обміну науковими розробками й результатами, отриманими під час виконання програми, їх широкого обговорення, пошуку шляхів практичного впровадження, у 2005 та 2006 роках Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України спільно з Київським національним економічним університетом імені Вадима Гетьмана, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту, Державним комітетом статистики України були проведені дві Міжнародні науково практичні конференції:

• „Демографічний розвиток України та пріоритетні завдання демографічної політики”,
• „Людський розвиток в Україні: проблеми та перспективи.”

У 2006 році також відбувся Міжнародний семінар з проблем смертності в країнах колишнього СРСР, в роботі семінару взяли участь директор Регіонального бюро експертної підтримки Фонду ООН з народонаселення для країн Європи та Центральної Азії, провідні вчені з країн колишнього СРСР, Європи та США, загалом понад 100 учасників з 30 країн.

Значним внеском у розвиток сучасної демографічної науки, а також результатом міжнародної співпраці вчених стало видання колективної монографії „Смертність та її причини в Україні у ХХ столітті”, що вийшла французькою мовою, а в наступному році має бути опублікована і українською.

Загалом за час реалізації програми підготовлено та видано 16 колективних й індивідуальних монографій, захищено 4 дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук та 5 дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук.

Від 2003 року Інститутом щорічно видаються 2 колективні монографії з найбільш актуальних проблем населення та людського розвитку. В 2004 році започатковано український науково-економічний та суспільно-політичний журнал “Демографія та соціальна економіка,” внесений до переліку фахових видань ВАК України.

Реалізація комплексної програми фундаментальних досліджень «Демографія та проблеми людського розвитку» дозволила здійснити значний обсяг наукових досліджень, що мають важливе фундаментальне і прикладне значення.

Інститут працює за трьома напрямками: демографія, соціальна сфера, соціально-демографічна статистика.

У сфері демографічнихдосліджень було виконано аналіз та прогноз процесів народжуваності, смертності та міграції, розроблено методику інтервального демографічного прогнозування і побудовано багатоваріантний імовірнісний демографічний прогноз чисельності та статево-вікової структури населення України до 2050 року.

Рівень народжуваностів Україні вже майже півсторіччя не забезпечує навіть простого заміщення поколінь. Після прискореного падіння дітородної активності під час системної кризи 1990-х років у 2002–2004 рр. спостерігалось деяке підвищення сумарного показника народжуваності, що певною мірою мало компенсаційний ефект. Але істотного підвищення репродуктивних настанов не відбулося.

Розроблений в Інституті прогноз народжуваності є вельми поміркованим щодо можливостей істотного її зростання навіть з урахуванням наслідків багаторазового збільшення допомоги при народженні дитини з 1 квітня 2005 року (рис.1, 2).

Принаймні у коротко- та середньостроковій перспективі народжуваність зберігатиметься на рівні 1,2-1,3. У віддаленій перспективі можна очікувати зростання цього показника до 1,5.

Найбільш гострою демографічною проблемою в Україні є, безперечно, надмірна смертність. Динаміка середньої тривалості життя в Україні (рис. 3, 4) відзначається довготривалою стагнацією і зниженням показників починаючи з середини 1960-х років. Відтоді в Україні розпочалася затяжна криза у сфері здоров’я і смертності, що значно посилилась у 1990-і. Винятком стали лише роки антиалкогольної кампанії, яка призвела до помітного, але короткочасного підвищення тривалості життя на 2,3 року у чоловіків та 0,9 року у жінок протягом 1984–1986 рр. Ці результати наочно демонструють вражаючий вплив алкоголізації населення на стан здоров’я та ризик смерті та засвідчують можливі «зсуви» у смертності внаслідок скорочення споживання алкоголю. Протягом 1989-2005 рр. середня тривалість життя скоротилась на 4,7 року у чоловіків і на 1,9 року у жінок і становила у 2005 р. 61,5 та 73,3 року для чоловіків та жінок відповідно. Нині українські чоловіки в середньому живуть на 12-13 років, а жінки на 8-9 років менше, ніж у країнах Європейського союзу. Найбільших втрат зазнає населення працездатного віку. Саме висока смертність дорослого працездатного населення (передусім, від різного роду нещасних випадків, отруєнь і травм) відіграє основну роль у формуванні низької тривалості життя в Україні, і саме на цьому віковому інтервалі приховані найбільші можливості подовження тривалості життя. Чоловіки в Україні мають значно вищу смертність і живуть в середньому на 11-12 років менше, ніж жінки, що є наслідком передусім нездорового способу життя, несприятливих умов праці, зловживання алкоголем і палінням.

Згідно із середнім варіантом прогнозу протягом 2006-2010 рр. очікується стагнація середньої тривалості життя в Україні на досягнутому рівні 61,3 року для чоловіків та 73,3-73,5року для жінок. До 2050 р. згідно з вірогідним скороченням смертності в умовах поліпшення соціально-економічної ситуації в країні середня тривалість життя при народженні може збільшитись до 71,5 року для чоловіків та 79,5 року для жінок.

Набуття Україною незалежності ознаменувалось крім усього іншого і брхливими міграційними процесами, пов’язаними із розпадом гіганської держави. У 1992-1993 рр. в Україну масово повертались ті, хто мав з нею сталі зв’язки (переважно етнічні), а з 1994 р. по 2004 р. ми стали країною еміграції, загальні міграційні втрати за цей період перевищили 1,2 млн. осіб. Причому вказані цифри стосуються лише стаціонарної міграції (яка пов’язана із зміною місця проживання).

Міграційні втрати населення України стосуються майже виключно найбільш економічно активних вікових контингентів(рис. 5, 6).Так, упродовж останнього міжпереписного періоду (1989-2001 рр.) загальна чисельність населення України завдяки міграціям зменшилася лише на 0,9%, при цьому чисельність чоловіків віком 25-29 років зменшилася на 6,8%, жінок того ж віку – на 4,9%, чоловіків і жінок віком 30-34 роки – на 3,7 та 2,1% відповідно. В той же час міграційні процеси сприяли зростанню чисельності осіб молодше 20 та старше 70 років, тобто тих контингентів, чия економічна активність є нульовою або невисокою.

Від’ємне значення означає, що в даній віковій групі відбувся міграційний приріст населення).

За відсутності міграцій рівень демографічного навантаження (співвідношення осіб непрацездатного та працездатного віку) було б на 2,5% меншим. Проте, стаціонарна міграція – це лише верхівка айсбергу. Головне – це масштабна трудова міграція, яка охоплює 2,5-3,0 млн. осіб. Абсолютна більшість, як мінімум 3/4 українських трудових мігрантів, працює за кордоном нелегально, одним з наслідків чого є наявність численних порушень їхніх прав щодо тривалості робочого дня і тижня, умов праці, її оплати, відсутність належного соціального захисту.

В той же час можливість працевлаштування за межами України є важливим джерелом добробуту значної частини населення країни, а також чинником, що знижує напругу на вітчизняному ринку праці. Цей вплив не обмежується виїздом частини трудоактивних контингентів. Ряд осіб, нагромадивши за кордоном необхідні для життєдіяльності кошти, стають економічно неактивними, окремі контингенти колишніх мігрантів відкривають власну справу, створюючи нові робочі місця (для

себе та найманих працівників).

Розрахунки, здійснені на основі розробленої в ході досліджень методики показують що наявність трудових переміщень знижує рівень безробіття загалом по Україні більш як удвічі, а у західному регіоні – у 3,4 рази.

За результатами досліджень рівня життя населення України зокрема здійснено оцінку бідності та розшарування за доходами, побудовано прогноз розподілу доходів населення на середньострокову перспективу.

Загальне поліпшення ситуації з бідністю, яке розпочалося в Україні з 2002 року і продовжується дотепер, характеризується специфікою розвитку окремих процесів (рис. 11):

• стрімке зменшення масштабів абсолютної бідності, зокрема, за критерієм прожиткового мінімуму;
• поступове зниження рівня бідності за структурним критерієм (питома вага витрат на харчування перевищує 60% сукупних витрат домогосподарства)та за критерієм калорійності харчування (добовий раціон харчування в середньому на одну особу в домогосподарстві становить менше 2100 кКал);
• практично стабільна ситуація з відносною бідністю за національним критерієм (75%-ий поріг медіанного рівня сукупних еквівалентних витрат населення).

Отже, рівень життя в країні залишається вкрай низьким. Більшість населення країни витрачає на харчування понад 60% своїх ресурсів, а у 13,2% населення енергетична цінність добового раціону харчування є меншою за встановлений ВООЗ мінімум — 2100 кКал. Ступінь розшарування є дуже високим.

У найближчі роки, на жаль, слід очікувати збереження існуючих тенденцій. Рівень бідності за відносним критерієм, що характеризує розшарування населення, залишатиметься незмінним. Дещо уповільняться темпи зниження рівня бідності за критерієм низької калорійності харчування, оскільки значення показника наближується до природних значень (питомої ваги населення, що добровільно обирає низький рівень споживання).

При дослідженні тенденції розвитку розподілу населення України за доходами впродовж 1999-2005 років (за окремими доходними групами) було доведено, що найбільш достовірною математичною функцією, яка адекватно відображає фактичний розподіл, є показникова функція (експонента). (Рис. 12.)

За сценарієм збереження існуючих тенденцій розвитку в середньостроковій перспективі крива розподілу до 2010 року у цінах 2005 року змінюватиметься поступово, повільно наближаючись до нормальної форми розподілу. При цьому форма кривої дещо згладжується, але мода впродовж найближчих років залишатиметься незмінною. Така інтенсивність руху в бік нормальної форми розподілу є незадовільною, адже сьогодні в Україні крива розподілу значно зміщена в бік низьких доходів.

Вклад окремих компонентів доходу у формування загальної нерівності вимірюється за допомогою спеціального розкладання коефіцієнту Джині-Тейла (рис. 13). Враховуючі значні розбіжності у рівнях та джерелах формування доходів населення країні в

За результатами проведеного дослідження можна стверджувати, що економічна нерівність у містах на 61,8% формується за рахунок доходів від оплати праці, що робить рівень заробітної плати визначальним фактором матеріального становища міського населення і виступає свідченням розвитку ринкової економіки.

У сільській місцевості доходи від оплати праці формують нерівність лише на 20,2%, а грошові доходи від особистого підсобного господарства (як важлива складова трудових доходів) – відповідно на 17,9%. Натомість, вклад пенсійних виплат у загальну нерівність становить 34,8% і виводить дане джерело доходів на перше місце серед факторів формування економічної нерівності на селі.

Створено комплексну методологію визначення, аналізу та регулювання людського розвитку в Україні. При цьому центральним елементом концепції людського розвитку є людський потенціал, рівень розвитку якого визначається сукупністю демографічних, соціально-економічних та соціокультурних характеристик, які, відповідно, об’єднуються у компоненти-складові людського потенціалу: соціально-демографічний, соціально-економічний, діяльнісний та соціокультурний потенціал (рис. 14).

Міжнародну методологію вимірювання людського розвитку адаптовано до українських умов, обґрунтовано чинники та критерії територіальної диференціації людського розвитку. Розроблено методологічні та методичні засади оцінки та моделювання людського розвитку на регіональному рівні, побудови системи територіальних індексів людського розвитку в межах країни, сформовано систему індикаторів людського розвитку територій.

Визначено тенденції та сучасний стан територіальної диференціації людського розвитку в Україні;, підготовлено пропозиції та рекомендації щодо напрямів і механізмів державного регулювання регіонального розвитку. Обґрунтовано гіпотези щодо основних аспектів людського розвитку регіонів України, побудовано прогноз людського розвитку регіонів України на період до 2015 року.

За побудованим прогнозом людського розвитку України в цілому (рис. 16.) – його виконано за міжнародною методологією – наша країна має всі підстави розраховувати на входження до групи країн із високим рівнем людського розвитку.

Але для цього необхідно істотно змінити соціальну політику. В Інституті сформульовано концептуальні засади розбудови української моделі соціальної держави, визначено основні напрями реформування бюджетної сфери, соціального захисту та соціального забезпечення, розвитку соціального діалогу в суспільстві. Вдосконалено методико-методологічні підходи до розробки заходів державної соціальної політики та державних соціальних програм в Україні, розроблено нові підходи до визначення їх пріоритетів, зокрема, на регіональному рівні. Запропоновано нові методичні підходи і розроблено систему критеріїв та індикаторів оцінки соціальної спрямованості та ефективності бюджетної політики. Розроблено багатоваріантний прогноз коштів Державного бюджету, необхідних для фінансування зарплати працівників бюджетної сфери та всіх соціальних виплат населенню (допомогидітям, пільги та субсидії, адресна допомога по малозабезпеченості) за умови реалізації різних варіантів політики.

Розроблено методику оцінки можливих наслідків від реалізації державних соціальних програм демографічного спрямування, на основі якої вперше здійснено вартісну оцінку можливих втрат демоекономічного потенціалу за різними варіантами програмних дій. Розроблено теоретико-методичні підходи та систему показників моніторингу гендерної ситуації в соціально-економічній сфері, методику комплексної оцінки гендерних проблем в регіональному аспекті.

За результатами досліджень з’ясовано необхідність оновлення основного капіталу соціальної інфраструктури і відповідного збільшення обсягів інвестицій – не менше, ніж на 1,5-1,7% щорічно.

Враховуючи необхідність проведення ощадливої інвестиційної політики кошти повинні вкладатися в реформовані соціальні галузі.

Основними ідеями стратегії розвитку соціальної сфери у середньостроковій перспективі є:

• розвиток людини та досягнення європейських стандартів якості життя на основі перенесення акцентів державної соціальної політики із переважно підтримуючих заходів до активізації людського чинника, зміни політики доходів у бік працюючого населення, забезпечення випереджального зростання заробітної плати. Такий державний стандарт як мінімальна заробітна плата має суттєво перевищувати розміри соціальних допомог. Зростання розміру мінімальної заробітної плати до рівня вище прожиткового мінімуму є обов’язковою умовою для впровадження більшості інших заходів щодо забезпечення соціального захисту населення, зокрема для визначення соціальних трансфертів. Відсутність помітної різниці між мінімальним рівнем оплати праці і соціальним трансфертом протидіє економічній активності населення і формує утриманські настрої в суспільстві;
• забезпечення прозорої, економічно виправданої та соціально справедливої системи соціальних допомог шляхом переходу від розгалуженої і неупорядкованої системи соціальних пільг та субсидій до єдиної адресної допомоги.
• забезпечення рівного доступу всіх верств населення до якісних соціальних послуг, здійснення реформування управління та фінансування найважливіших секторів соціальної сфери. Перехід від фінансування за принципом утримання мережі і персоналу до принципу оплати послуг згідно із розробленими соціальними стандартами. Основні акценти розвитку охорони здоров’я в найближчій перспективі — трансформація системи надання первинної та вторинної медичної допомоги.

Нарешті, третій, за переліком, напрям досліджень пов’язаний із побудовою системи показників соціально-демографічного розвитку регіонів різного рівня.

Розроблено концепцію забезпечення якості оцінювання показників соціально-демографічного розвитку на регіональному рівні, яка ґрунтується на досягненнях сучасної статистичної методології. Сформульовано методологічні засади підвищення статистичної надійності оцінювання показників на основі гармонізації програм різних обстежень населення. Розроблено методологічне та методичне забезпечення імпутації відсутніх даних при обробці результатів обстежень населення. Розроблено методологічне та методичне забезпечення для узгодження результатів вибіркових обстежень населення з інформацією з зовнішніх джерел даних. Досліджено проблему вимірювання показників бідності, зайнятості та безробіття на регіональному рівні з позиції забезпечення їх статистичної надійності, розроблено методологічне та методичне забезпечення застосування методів непрямого оцінювання цих показників.

Запропоновано концепцію забезпечення якості результатів обстежень населення, розроблено механізми її реалізації.

Проведено порівняльний аналіз ступеню уточнення оцінок рівня бідності при застосуванні методу композиційного оцінювання на основі різних способів визначення непрямої оцінки.

За ступенем поліпшення характеристик надійності оцінок рівня бідності найбільш ефективним є підхід, що базується на застосуванні параметричної (логнормальної) моделі при визначенні непрямих оцінок рівня бідності.

Слід зазначити, що кожний з розроблених підходів є ефективним для застосування в залежності від наявної інформаційної бази для проведення розрахунків та особливостей вимірювання показників. Вибір конкретної моделі для впровадження на державному рівні вимагає подальших досліджень.

Інститут, крім своєї основної – дослідницької – діяльності, виконує велику роботу щодо впровадження її результатів у практику державного управління, популяризації та роз’яснення отриманих оцінок соціально-демографічного розвитку та побудованих прогнозів.

В Інституті працює постійно діючий круглий стіл, на який запрошуються фахівці міністерств та відомств, засобів масової інформації. Колектив Інституту доволі молодий – середній вік провідних наукових співробітників – 49 років, старших – 43, молодших – 34. Інститут наполегливо працює над подальшим залученням молоді, ще з студентських лав.

За чотири роки виконання програми Інститут відбувся, і він є вельми перспективним, як з позицій тематики досліджень, так і з позицій наукового потенціалу колективу.