Загальна характеристика Цивільного Уложення Німеччини 1896р. та юридична конструкція власності за Цивільним Кодексом

За змістом своїм німецький ЦК став одним із зразкових буржуазних кодексів. Він охоплює всі основні буржуазні інститути, властиві буржуазному праву.

У першій книзі кодексу (Загальної частини), що складається з семи розділів (§1-240), викладено, насамперед, статус осіб (фізичних і юридичних). Найбільше увагу приділено німецьким законодавством юридичним особам (товариствам і установам), їм присвячено більш 60 параграфів. Інша численна група розпоряджень (80 параграфів) присвячена питанням, пов'язаним із юридичними угодами (дієздатність, волевиявлення, види угод, представництво і т.п.). До іншим питань Загальної частини, відносяться такі, які стосуються вчення про речі і про так звані матеріальні терміни та про терміни давності. Особливий інтерес представляють останні приписи цієї книги кодексу: про права самозахисту і самодопомоги.

У другій книзі кодексу (також сім розділів, § 241-853) містяться норми зобов'язального права. Це — характерний момент. Традиційний порядок цивільно-правових у норм порушено. Зобов”язальне право поставлено в кодексі раніше права речового, що означає, що зросло значення капіталістичного обороту, перед інтересами якого відходять традиційні інститути права власності й володіння, ще панівні у Кодексі Наполеона. У цій книзі викладаються як загальні зобов'язання з договорів (їх виникнення, утримання, виконання і т.п.), так і окремі договори, традиційні (купівля, позика, товариство та ін.) і нові (найми робочої сили, гра, парі, наказ та ін.). У цій книзі регулюються важливі в соціальному сенсі норми про так звані недозволені дії (§ 823-853).

Лише в третю книгу кодексу включено речове право (дев'ять розділів, § 854-1296). Крім інститутів права власності, володіння, тут докладно регламентуються так звані службовості (сервітути, обтяження) різноманітні форми застави рухомості і нерухомості (іпотека). Вони склали основну частину, розпоряджень третьої книги (приблизно 2/3). В цій книзі кодексу найповніше представлені застарілі (профеодальні) інститути німецького права (право переважної купівлі §1094-1104; поземельні обтяження §1105-1112). Ці інститути норми наочно свідчать про соціальну силу німецького юнкерства, вирвавшого у буржуазії важливі поступки в аграрної області.

Четверта книга кодексу має за своїм змістом норми шлюбно-сімейного права (три розділи, § 1297-1921). Книга відкривається розділом про цивільний шлюб. Тут викладено правила, присвячені умовам вступу до шлюбу, особистим і майновим відносинам подружжя, а також умовам розірвання шлюбу. З інших розділів книжки варто виділити інститут батьківської влади і юридичне становище дітей (законних і незаконних), опіку.

Нарешті остання п'ята книга кодексу присвячена спадковому праву (дев'ять розділів, § 1922-2385). У ній регламентуються два основних порядки наслідування (за законом, і за заповітом); юридичне становище спадкоємця; особливий договір про успадкування і правила обов'язкової частки так званих необхідних спадкоємців. Разом із основним текстом Кодексу був прийнятий і набув чинності особливий Ввідний закон. Цей досить великий юридичний акт, налічує 218 статей.

Право власності представляє один із найважливіших інститутів приватного права. Будучи центральним інститутом речового права, право власності виявилося в БГБ(початкові букви німецької назви кодексу –BurgerlichesGesetzbuch– (BGB)на наступному за зобов”язальним правом місці (в книзі кодексу). Проте, як свідчать норми німецького ЦК, традиційна характеристика цього інституту істотних змін не зазнала. Упорядники остаточного проекту усенімецького ЦК, всіляко уникаючи наукових дефініцій, не дали, суворо кажучи, поняття права власності. Вони обрали традиційний шлях конструювання права власності з допомогою опису змісту власності. Раніше аналогічнимчином вчинив французький законодавець, перерахувавши у відомій статті 544 Кодексу Наполеона основні правомочності власника (користування і розпорядження). Німецький законодавець обрав інший підхід. Пропозиція про включення в текст кодексу звичайного переліку правомочностей, які входять у утримання власності, було рішуче відхилено комісією з підготовки ЦК на підставі, що «…власність не є сумою окремих повноважень». Загальна норма, яка характеризує в БГБ право власності, одержала тому таку редакцію: «Власник речі може, наскільки тому не перешкоджають закон чи права третіх осіб, поводитись з річчю на свій розсуд і виключати інших від впливу на неї» (§ 908).

2. Правоспроможність власника по розпорядженню речами за Цивільним Уложенням Німеччини 1896 р.

Кодекс виділив таким чином два основних правомочності власника: позитивне — «з річчю на свій розсуд» і негативне — «усувати рештувід впливу на неї». Викладена німецька формула, відрізняючись від аналогічної французької (ст.544 Кодексу Наполеона), не була, проте, теоретичним нововведенням. Її паралелі можна прослідкувати в більш ранніх німецьких законодавствах. Приміром, прусський ландрехт 1794 року проголошував: «Власником називається той, хто правомочний розпоряджатися сам чи через третіх осіб власної владою субстанцією речі чи правом, з винятком третіх осіб» (§1, тит. 8. Кн.1). Тут обидва структурних елемента §903 БГБ — позитивний і негативний — вже проглядаються. Відмінності німецької і французької формул власності мають, радше зовнішній, формальний, ніж принциповий характер. Їх сутністьполягала в великому пануванні власника над річчю. Справді, надавши власнику владуобходитися з річчю за своїм розсудом, німецький законодавець тим самим дав йому велике панування над річчю; другавідмітннаознака змісту права власності, виділенезаконодавцем, — право усувати рештуосіб від впливу на річ — означаєне що інше, як винятковість панування власника. Така характеристика права власності мала традиційне римське походження. «БГБ розглядав, виходячи з римського права, власність як необмеженепанування над речами…», — відзначали пізніше упорядники найбільшого коментарю до БГБ, виділяючи «розуміння власності як абсолютного, необмеженого права… при вступі БГБ в силу».

Характернібули дебати в Рейхстазі під час обговорення § 903 ЦК. Представник великої партії католицького центру,яка виражає інтереси різних націоналістично налаштованих угруповань, заявив, що таке абсолютнерозуміння власності є «хибним, не німецьким». «Ми,— продовжував він, — не знаємо в німецькому праві такого абсолютного поняття власності: воно привнесено з римського права… Юридичнепоняття власності слід формулювати вже… Той, кому дано власність, не може розпоряджатися нею за своїм сваволлямчирозсудом». Захищаючи формулу § 903, члени комісії по підготовці кодексу заперечували: «Це не римське винахід, але поняття власності, яке лежить в основі кожного права». «Я стверджую, — підкреслив один із провідних членів комісії Г. Планк, — що жоднеіншепоняття власності неможливе». Інший член комісії великий вчений-романист Р.Зом виступив з відвертоюапологією буржуазної індивідуальної власності: «Свобода власності необхідна для всіх нас… Вся наша суспільна і моральна Свобода, якоюми володіємо як індивіди, саме дорогоціннеблаго, яке ми всімаємо, стає для нас єдино можливим завдяки праву вільної приватної власності».Свобода і індивідуальний характер права власності поруч із відзначеними вище ознаками виключності й всеосяжного характеру панування особи над річчю, склали атрибути німецької конструкції власності, зафіксованої в німецькому Цивільному Кодексі1896 року. БГБ зберіг, таким чином, колишній погляд на зміст і характер права власності, який не відрізняєтьсяпринципово від класичного буржуазного розуміння, зафіксованого Кодексом Наполеона. У дусі ліберального капіталізму сформульована і стаття кодексу, присвячена найважливішомувидувласності — земельної власності. Частина I, § 905 надавала власнику земельної ділянки велику владуне тільки на поверхню землі, а й на надра і повітряний простір у межах земельної ділянки. Право власника землі не поширювалося тільки на корисні копалини, які мають державне значення, до яких відносилися в XIX століттідеякі найважливіші метали, вугілля, сіль; їх експлуатація, як і раніше, регулювалася нормами земского гірничого права (ст.68 Вводного закону). За цим винятком правило ч.1, § 905 мало відрізняється від аналогічної статті 552 Кодексу Наполеона. І мотиви до проекту цю близькість не заперечували: «§ 849 (§ 905 ЦК) відповідає спільномуправу та сучасному законодавству (далі даються посилання на норми окремих кодексів, у тому числі на ст.552 Кодексу Наполеона). Власник здійснює фактичне панування над земельною ділянкою… і над простором, розташованим над ним; в цілому його право необмежене». Настільки велика правова владанад річчю не могла бути безмежною. Загальнаюридичнамежа булапоставленапануваннямвласника правилом про заборону шикани(§ 226). Це правило в першому проекті ЦК становило другу частинунаведеного вище § 903. І лише комісія рейхстагу виділила правило, що шиканозневикористання власності як загальноїнорми. Поряд з ним німецький законодавець запровадив окремі конкретні обмеження права власності. Обсяг і характер обмежень в прямійзалежності від виду речей (нерухомості чи рухомості). Для БГБ характернавідсутність скільки-небудь значних обмежень у праві власності на рухомі речі. Основнуувагу кодекс приділив формулюваннюобмежень права власності на нерухомість. Звернімося безпосередньо до аналізу так званих легальних обмежень власника нерухомого майна (землі). До найвідомішихнорм німецького ЦК в цій галузі заведено зараховувати ч.II, § 905 і 906. У вітчизнянійісторико-правовій літературі нерідко висловлюється думка, що ці два параграфа фіксують «зміни, характерні для переходу від вільного капіталізму доімперіалізму». Чи цетак? Звернімося до конкретного розгляду цих правил БГБ. У частині II, § 905 дослівно говорилося таке: «Власник не може, проте, заборонити вплив на такій висоті або в такій глибині, що усунення його не представляє для нього інтересу». Ця частина § 905 була додана лише в другому проекті кодексу. Початковий текст цього параграфа був, таким чином, ширше. Проте вже в Мотивах (до першогопроекту) підкреслювалася така думка: «Відсутність будь-якого обмеження сфери влади власників і в глибину не може осуджуватися, оскільки на певномукордоні сфера влади людини припиняється, бо припиняється також потреба і практична цінністьвласності». Пізніші коментарі до БГБ вказували, що ця норма не позбавила земельного власника права на надра і «повітряний стовп». Зокрема, німецький власник, як і французький, має право заперечувати проти проведення підземноїспоруди, яка проводитьсябудівельноюфірмою під його земельною ділянкою, чи проти спорудження дротів над своєюземельною ділянкою. Така дія,яка впливаєна земельну власність має бути легалізованою спеціальними законодавчими актами.

І справді, вже після прийняття німецького ЦК було створено й ухвалено спеціальні загальнонімецькізакони про телеграфніповідомлення(від 18 грудня 1899 року), про повітрянішляхи(від 1 серпня 1922 року), які безпосередньозобов”язали земельного власника терпіти телеграфні дроти і прольоти літальних апаратів. З огляду на ще невисокий рівень техніки кінця XIX ст., а також відзначені юридичні обмовки, можна думати, що практичне значення правила ч.II, §905 не могло бути значним при ухваленні кодексу. Запроваджуючи великі реальні повноваження земельного власника в теоретичні рамки готівкового інтересу (витлумаченого законодавцем, як свідчать протоколи Комісії, дуже широко), це правило, як і заборону шикани, носило скоріше «соціально-етичний» характер. В наступному § 906 ЦК відіграють особливу роль у оцінці конструкції права власності із БГБ. Це правило стало в радянській науковійнавчальнійюридичнійлітературі основним аргументом на користь впливу німецького імперіалізму на конструкцію права власності. Текст знаменитого параграфа таким був: «Власник земельної ділянки не може заборонити подачі до нього з іншого ділянки газу, пара, запахів, диму, кіптяви, тепла, струсів інших подібних впливів, якщо такийвплив не притісняєйого чи притісняєтільки в незначніймірів користуванні своєюділянкою, або ж обумовлюється такимвикористанням цієїділянки, яке відповідає звичайномуза місцевими умовамикористуваннюділянкою». Чи обгрунтовано вважати, що в цьому становищі «знаходить свійвідбиток тенденція, яка ущемляєінтереси дрібних і середніх власників землі на користь великих монополій»? Через важливості оцінки § 906 ЦК спробуємодатиякомога більш конкретнішиййого історико-правовийаналіз. Насамперед зазначимо, що подібне розпорядження було відомевже пандектному праву. Пандектное право забороняло різноманітні виділення (еміссії), «що виходять за межі нормального — дим і пар з фабрик, вугільну пил, іскри від дротів, шкідливі речовини т. п.». Відомо воно було і німецькому земському праву. Так, в саксонському ЦК 1863 року, є одним із джерел БГБ, особливе правилоякезабороняло земельному власнику влаштовувати такі споруди, «завдяки яким на шкоду сусідуна землю останнього переноситься більш звичайного пар, газ, дим, кіптява і вапняна і вугільна пил» (§ 358). Вже наведені положення відвертають «коріння» § 906 ЦК назадщонайменше на півстоліття, в епоху «вільного» капіталізму. Ця норма § 906, як і § 903 БГБ, не була, таким чином, для теорії і практики німецького права новою. Торкаючись безпосередньо змісту § 906, слід уточнити ті умови, за яких земельний власник зобов'язаний терпіти вплив (емісії), що на його земельну ділянку. По-перше, він має терпіти ті емісії, які лише незначнопорушують його інтереси при ординарному користуванні своєюземельною ділянкою. Це умова бачиться звичайноюпри пануванні приватної власності на землю, яка формалізуєлише сусідський обов'язок власників до взаємної толерантності, обумовленої просторовим співіснуванням їх земельних ділянок. А ось другаумова § 906 заслуговує особливої уваги. Відповідно до цієїумови, земельний власник не може заперечувати проти таких емісій, які, й виходять за межі незначності, але не перевищують звичайних для цієї місцевості впливів. Саме цю частина § 906 було запропоновано викреслити під час обговорення проекту ЦК в Рейхстазі. Саме другаумова розкриває сутьнорми, зафіксованої у § 906. Навіть буржуазні коментатори вимушені визнати, що метою § 906 ЦК було обмеження земельних власників в інтересах «господарського використання» інших земельних ділянок. Таке «господарське використання», при якому постійно виділяються на сусідні земельні ділянки дим, пар, кіптява, газ й інші .відходи промислового виробництва, перелічені в §906, очевидно, може бути лише капіталістичним підприємством. Отже, підкреслюючи раніше тривалість існування в німецької юридичної практиці розпоряджень, аналогічних § 906 БГБ, не слід ослабляти його капіталістичну спрямованість. Ця прокапіталістичназорієнтованість різко змінюється в наступному параграфі ЦК. Відповідно до розпорядження §907, «власник земельної ділянки може вимагати, щоб на сусідніх ділянках не зводилися чи не зберігалися такі споруди, щодо яких із достовірністю можна передбачити, що існування їх чи користування ними матимуть своїм наслідком неприпустиме вплив на його ділянку…». Це правило вже явно стає на захист земельного власника. Можна думати, що в інтересах земельних власників була ухвалена й ст.106 Вводного закону,якадоповнює §906, 907. Вона сформульована дуже широко: «Нетронутими залишаються приписи земского права, за якими, якщо для громадського вживання потрібновикористовувати спорудження, які служать якомусь підприємству земельноюділянки, підприємець (такого підприємства) є відповідальним за шкоду, завдану спорудою чи підприємством при суспільномувикористанні земельних ділянок». Безпосереднє порівняння цих норм з правилом § 906 наводить на думку про якийсь компроміс, зафіксованомийкодексом. Слід зазначити, що навіть у окремих німецьких цивілістів, коментують § 906 ЦК, можна знайти згадки про «компроміс інтересів». Найбільш знаменним, мабуть, є таке висловлювання: «Для змісту поземельноївласності… симптоматична спроба для законодавця врегулювати згладжуванням колізію між інтересами власника і правами третіх осіб». Інтереси яких земельних власників тут маються на увазі? Як відомо, розвиток капіталізму в сільському господарстві пішову Німеччині по «пруському шляху». Одним із найважливіших наслідків його перемоги стала експропріація землі в німецького селянства на користь поміщиків-юнкеріві «великих» селян, діючих капіталістичними засобами (гросбауерів). Статистичні дані аналізованого періоду показують, що оброблювана у Німеччині сільськогосподарська площа розподіляласьтак: на долю дрібних (до 5 га) селянських господарств в 1882-1895 роках припадало усього 16%; на долю середніх (до 20га) — 29%; на долю ж великих (понад 20 га) господарств — 50-55%. Таким чином, абсолютна більшість оброблюваної землі у Німеччині в період створення загальнонімецькогогромадянського кодексу належало юнкерству і сільськійбуржуазії (гросбауерам). Інтереси саме цих соціальних груп потрібно було подолати для запровадження в БГБ окремих легальних обмежень права земельної власності (ч.II, § 905 і 906).Суперечності між поміщиками-юнкерами, з одного боку, і промисловоюбуржуазією — з іншого і повинний був подолати німецький законодавець, формулюючи зміст і обсяг права земельної власності. Йому вдалося врегулювати протиріччя між цими соціальними групами, створивши компромісну конструкцію, виражену в § 905, 907 БГБ. В обмін на окремі обмеження влади земельного власника (юнкери, гросбауера) йому була надана гарантія проти неприпустимих впливів, відсусідніх капіталістичних підприємств, аж до встановлення відповідальності підприємця-капиталиста за збитки, заподіяні земельнійвласності, відповідно до ст. 106 Вводного закону.

Характеризуючи право власності із БГБ, цікаво виділити деякі особливості правомочий власника за розпорядженням речами. Тут знову виступають у різкій формі відмінності між нерухомими і рухомими речами. При переході права власності на речі рухомі БГБ закріпиластарогерманське правило «HandmussHandwahren» («Рука повинна застерігати руку»). Воно означало підвищенийзахист прав сумлінного набувача речі, тобто особи,якапридбалачужу річ, але котравважала, що продавець— її власник. Власник такоїречі, довірившийїї продавцю, позбавлявся права зажадати її в сумлінного набувача. Таким чином, останній, відповідно до вищезгаданогоправила, міг більше прав, ніж мав відчужувач. Ні римськеправо, ні Кодекс Наполеона не знали такого правила. БГБ закріпив його в § 932, відповідно до якого «через відчуження рухомоїречі купувач стає власником відчуженої речі, хоча б річ не належала відчужувачу, хіба купувач діяв несумлінно в той час, коли стосовно справжнім правилами він мав би придбати право власності». Правило„HandmussHandwahren”піддалося різкійкритиці зі сторонинімецьких юристів — соціал-демократів. Вже відомий А. Менгер вбачав в ньому деяку «постійно діючу експропріацію заради забезпечення свободи торгового обороту». Проте протести соціал-демократів залишилися без уваги. Це німецьке правило було занадто вигідним для капіталістичного обороту, надаючи йому необхідну міцність і мобільність.

Цілком інакше підходить БГБ до питання про розпорядженнянерухомістю. Їїпередача обставлена досить складнимиформальностями. І це теж характерна риса німецького речового права, бо в римському праві повністю були відсутні формальності угод нерухомістю. Не знає німецького початку Кодекс Наполеона. Так, відповідно до ст.1138 і 1583 Кодексу Наполеона, перехід нерухомоївласності відбувається силою простоїугоди. Для цього не потрібна ніякого формального акта. За БГБ ж для передачі права власності на нерухомі речі (чи встановлення застави щодо нерухомості) необхідний публічний акт: запис в особливійПоземельній книзі. Інститут Поземельноїкниги був врегульований особливим імперським законом, прийнятим поруч із ЦК у 1897 році. Кожен договір про зміну правового положення нерухомих речей, таким чином, знаходив юридичну силу тільки з моменту реєстрації його у Поземельній книзі. Розглянутелегальне обмеження права розпорядження нерухомостямиіз БГБ представлялоособливий інтерес для німецьких поміщиків-юнкерів, дозволяючи членам дворянських прізвищ набагато ефективніше контролювати правовийрежим земельної й іншоїнерухомоївласності.

Володіння як найважливіший речно — правовий інститут за Цивільним Уложенням Німеччини 1896 р.

В умовах капіталістичної економіки, що базується на приватнійвласності, зберігає важливе значення ще один традиційний інститут речового права — володіння. БГБ регулює володіння як самостійного інституту в § 854-872, приділяючи йому значну увагу. Для порівняння: у Кодексі Наполеона володінн.присвячено вісім статей. Характерно інше спостереження. Нормативний матеріал щодо володіння вміщується в німецькому ЦК на чільному місці; ним відкривається третя книга кодексу — речове право. У Кодексі Наполеона володіння взагалі не потрапило в розділ про речі та різних видозмінах власності, і лише в самому кінці, в титулі про давності, розташована невелика главкапро володіння. Вже ці суто зовнішні спостереження показують неоднаковеставлення німецького і французького законодавців до інституту володіння. Звертаючись до юридичної характеристикинімецького володіння, потрібно відразу підкреслити, його конструкція відрізняється від відомих римського і французького зразків. Як відомо, із вченняримських класичних юристів, основними елементами володіння (possessio) були «corpus» і «animus», тобто фактичне панування над річчю, з”єднань з наміром (волею) мати його собі. Далі, для цієї конструкції (теорії) характернарізкарізницяміж володінням татриманням, успадкована й Кодексом Наполеона (ст.2228). Перше стало «володінням на себе» (ст.2230) друге — «володінням для іншого» (ст.2231).

БГБ відкинув римську «вольову» конструкцію володіння і проголосив, що володіння річчю купується досягненням дійсного панування над річчю (§ 854). Відповідно «володіння припиняється, коли власник відмовиться від панування над річчю…» (§ 856). Відсторонивши вольовий елемент, німецький законодавець тим самим різко розширив область володіння. Власниками тепер визнані деякі категорії недієздатних осіб (наприклад, діти) і значні категорії осіб, які володіють речами на договірній основі (орендарі, заставоутримувачі, хранителі), § 868. Таким чином було ліквідовано традиційнийподіл на власне володіння і тримання, є володінням речами без власницької волі (animus). Це дуже суттєво для розуміння соціального значення оцінки німецького володіння.

Визнавши власником крім господаря (власника, юридичного власника) речі орендаря, хранителя й інші категорії осіб, які тимчасово володіють річчю на основі зобов'язальних відносин, законодавець мав тим самим ніби «подвоїти» володіння. Це було досягнуто шляхом створення особливої юридичної конструкції — «безпосереднього» і «посереднього» володіння:

«Якщо хтось володіє річчю в якості користоволодільця, закладодателя,

орендаря, наймача, хранителя або на підставі такого ставлення, через якого він має право чи зобов'язаний стосовно іншої особи володіти відомою річчю, то це інша особа також визнається власником (посереднє володіння)» (§ 868). Ці категорії володіння не мають аналогів у римському і французькому праві. Вони були сприйняті з старогерманского феодального права.

4. Захист права власності за Цивільним Уложенням Німеччини 1896 р.

Проте виділити лише юридичну оригінальність конструкції німецького володіння недостатньо. Винятково важливо визначити, в інтересах яких соціальних угруповань німецький законодавець запровадив цю конструкцію в цивільний кодекс. Щоб усвідомити це, уточнимо ще кілька юридичних правил. Для інституту володіння величезне значення має питання про його юридичної захист. Відсторонивши з конструкції свого володіння римський вольовий елемент (animus), німецький законодавець, по-перше, істотно розширив сферу власницькогозахисту.В якості власників нею могли тепер користуватися безпосередньо згадувані вище орендарі, наймачі й інші категорії осіб.

По-друге, в БГБ затверджуються дуже енергійні запобіжні засоби володіння, не наявні в порівнюваних системах римського і французького права. Відповідно до §858, визнано «забороненим самоуправством» захоплювати чуже володіння без волі власника чи порушувати його спокійне володіння. Володіння, досягнуте шляхом забороненого самоврядування, оголошено «порочним». Німецькомуж власнику кодекс надав право (!) «силою опиратися забороненому самоправству» (§ 859). Якщо у власника самоправно віднята річ рухома, йому надано право (ч.II, § 859) силою відібрати цю річ у порушника за умови, що останній застигнутийна місці чи «застигнутийпо гарячих слідах». У разі захоплення земельної ділянки з допомогою забороненого самоврядування його власник має право відновити своє володіння силою за умови усунення порушника відразу ж після захоплення (ч. II, §859).У інших випадках (якщо втрачено час чи порушник володіння зник із річчю) власнику надано право «вимагати відновлення свого володіння від особи, чиє володіння стосовно до нього є порочним» (§ 861).Такеж право, додамо, належить власнику і «у порушення спокійного володіння з допомогою забороненого самоврядування» (§ 862).

Отже, розглянуті правила БГБ показують, що область захищаємого володіння і інтенсивність його охорони різко розширені німецьким законодавцем. І зроблено це було, безперечно, в інтересах певних угруповань німецької буржуазії, сільської та міської, виступаючих в цивільному обороті у статусі орендарів землі, наймачів приміщень і т. п. «Неволоділець (власник) став власником, і посереднє володіння особи … не є більше юридичним володінням (панським володінням) у римському сенсі», — пояснював один із творців ЦК Р. Зом. Інакше кажучи, конструкція німецького володіння несприятлива для законних власниківземлі (юнкерства) і „домостроений”(великої буржуазії й тогожюнкерства). Але не лише. Ця конструкція носить і відверто антиробочий характер. Для цього введено різкурізницю між постаттю власника і так званим „владельческим”слугою:«Якщо хтось здійснює панування над річчю в інтересах іншого в його будинку, або в його підприємстві, або за подібних умов, за яких він має підпорядковуватися вказівкам іншого особи щодо речі, то власником визнається лише таінша особа» (§ 855). Це яскраво виражений зразок соціально орієнтованої норми права. Обличчя, які працюютьна основі договору особистого найму (робочі на підприємствах, службовці в конторах, обслуга у будинках і т.п.), німецьким правом не було визнано власниками.

Посилення соціального значення німецької буржуазії, таким чином, отримало яскраве вираженняв інституті володіння, зафіксованому БГБ. У цьому сенсі оцінював його сучасник — німецький соціал-демократ професор А. Менгер: «Існуючий порядок володіння є спрямована проти незаможних класів сторона існуючого майнового ладу… Він (порядок володіння) становить ніби авангард, який перешкоджаєнезаможним класами добратися до головною опори існуючого економічного ладу, до порядку приватноївласності».

Використана література

1. Савельев В.А. Гражданський кодекс Германии. – М.: Юрист, 1994
2. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. Т. ІІ /За ред. Гончаренка В.Д. – К., 1998
3. Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран. В 2-х ч. – Х., 2000, — ч.І
4. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Навч. посіб. для студ. юрид. вузів. – К.: Вентурі, 1997
5. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Навч. посібник. – Київ-Львів, 2003