Вступ

Право — це цивілізаційна категорія, котра одночасно є елементом соціально-політичного устрою та елементом суспільної свідомості, складовою духовного світу людини та її світогляду, відображаючи уявлення окремих індивідів та суспільства в цілому про справедливість, добро, гуманізм тощо.

Приватне право можна визначити як поєднання юридичної доктрини, правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є суб’єктами держави, не знаходяться між собою у відносинах влади — підпорядкування, рівноправно і вільно встановлюють свої права і обов’язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.

Логічним є формування концепції оновленого цивільного права України як галузі, що охоплює всю сферу відносин між приватними особами, з наданням можливості регулювання (в межах цивільного законодавства) відносин зі спеціальним суб’єктним складом нормами спеціального законодавства (підприємницького або «господарського»).

Слід відзначити, що поняття «цивільне право» може вживатися в декількох значеннях: галузь права, система законодавства, частина науки про право, навчальна дисципліна.

Однак визначальним є розуміння цивільного права як галузі права. У цьому значенні цивільне право може бути визначене як сукупність концепції, ідей та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави придбання та порядок реалізації й захисту прав та обов’язків фізичними і юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб’єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.

Важливою складовою поняття «цивільне право» є цивільне законодавство, тобто сукупність норм, що регулюють цивільні відносини.

               Цивільне право в системі приватного права України

Українська традиція приватного права обумовлена історичними, геополітичними, культурними особливостями розвитку держави. Помітну роль при цьому зіграла та обставина, що значну частину своєї історії Україна присвятила вибору цивілізаційної орієнтації між «Сходом» і «Заходом». Тому іноді Україну характеризують як «країну кордонів», яка одночасно відчуває декілька впливів: із заходу — європейської традиції, зі сходу — російської, з півдня — передньоазійської.

Внаслідок певного балансу між конкуруючими силами за межами України, що історично встановився ще в середньовіччя, Україна виявилася в політичному сенсі розділена між Польщею і Московщиною, в культурному — на Західну і Східну.

У кінцевому підсумку це зумовило істотні масштаби впливу греко-візантійського Сходу на духовну традицію, а латинського Заходу — на суспільно-політичні структури України. Культурний простір України називають синтезом Сходу і Заходу, а саму Україну характеризують як державу європейську, але таку, що постійно перебуває у світоглядних рефлексіях.

У релігійній сфері це зробило Україну класичною країною унійної традиції, у галузі культури відобразилося в стилі так званого українського барокко, що з’єднало візантійські і західні традиції, в сфері права призвело до певної компілятивності, а іноді до еклектики.

Особливо помітно позначилося розщеплення української культури на східну і західну гілки на формуванні традиції приватного права.

Відмінності між українцями Наддніпрянської України і Галичини існують не тільки в мові, психології і церковних конфесіях, але і в рівні правосвідомості. У західній Україні традиція приватного права відображає відчутний вплив заходу, в східній Україні більше помітна традиція східноєвропейська.

Ці впливи породжують труднощі формування приватного права в Україні на сучасному етапі. Зокрема, взаємодія, а іноді протистояння західної і східної правових традицій знаходять відображення у непослідовному ставленні суспільства до поділу права на приватне і публічне, опорі частини юристів визнанню існування приватного права як такого, тривалій дискусії щодо доцільності існування «самостійного господарського права», тяжінні держави до патерналізму у приватноправових відносинах, запереченні включення сімейного права до цивільного та інших частинах.

Ці особливості української традиції приватного права вплинули істотним чином на формування концепції цивільного права в Україні. Тому вони мають враховуватися в процесі подальшої законотворчості, а також при тлумаченні і застосуванні норм цивільного права.

Відповідь на питання, до якого типу належить цивільне право України, має важливе практичне значення, оскільки від цього залежить визначення тенденцій його розвитку, можливість передбачення зусиль законодавців і визначення їх перспектив, напрями формування судової практики в країні, нарешті, обсяг того матеріалу, який повинен засвоїти і яким має володіти юрист.

До чого може призвести ігнорування такого чинника, свідчить сумнозвісний досвід створення трастових компаній, багато в чому зумовлений спробою некритичного, без достатньої теоретичної основи перенесення інституту англосаксонського права в принципово іншу правову систему.

Не забезпечена можливістю захисту за допомогою «права справедливості» і прецедентного права, як це має місце в англосаксонській системі цивільного права, діяльність товариств з «довірчого управління» майном значно зашкодила не тільки в матеріальному, але і й у моральному відношенні, похитнула віру в перспективу розвитку цих відносин в Україні взагалі.

Тому при визначенні типології українського цивільного права необхідно враховувати особливості традиції приватного права в Україні. Особливості полягають у співіснуванні і одночасному впливі в Україні західної і східної традицій приватного права. Це зумовило ту особливість українського цивільного права, що інститути речового і зобов’язального права мають основою принципові положення римського права (як правило, в німецькій інтерпретації), водночас як сімейне і частково спадкове право тяжіють до східної традиції.

Ця особливість повинна бути врахована і у процесі правотворчості, і при тлумаченні та застосуванні норм цивільного права.

Поки що цей чинник враховується недостатньо. У результаті, наприклад, через дискусії стосовно місця сімейного права у системі українського права, співвідношення Цивільного кодексу України (ЦК) та Сімейного кодексу України (СК) створюються додаткові перешкоди комплексному оновленню цивільного законодавства.

Крім того, особливістю цивільного права України на сучасному етапі його розвитку є реформування цивілістичної доктрини (концепції). Результатом такого реформування має бути за сприятливих умов перехід від «соціалістичної, радянської» доктрини цивільного права до нового розуміння його як категорії, тотожної приватному праву.

Концепція галузі права — це провідна ідея, на якій грунтується визначення суті та змісту відповідних правових явищ, що охоплюються галуззю права.

У процесі дискусій щодо поняття та суті цивільного права України концепція останнього формується на основі європейських уявлень про приватне право, що грунтується на рецепції римського приватного права, яке є першоджерелом більшості західних кодифікацій, з коригуванням відповідно до національних уявлень про окремі інститути (А. Довгерт, Є. Харитонов).

Головні риси концепції цивільного (приватного) права України у сучасному його розумінні виглядають так:

1. Цивільне право України за своєю суттю є приватним правом, що охоплює всі відносини за участю приватної особи — як майнові, так і немайнові.
2. «Приватна особа» є основною категорією цивільного (приватного) права. На захист прав такої особи спрямовані всі інститути цивільного права.
3. Усі особи та інші учасники цивільних відносин є рівними у цих відносинах.
4. Цивільне право України виходить з можливості всебічної цивільно-правової охорони немайнових відносин.
5. Ядром цивільного права України є ЦК, котрий за своєю суттю є кодексом приватного права і призначений регулювати всю сукупність відносин у цій сфері.
6. При регулюванні цивільних відносин використовуються як приватноправові, так і публічно-правові засоби.
7. У визначенні засобів цивільно-правового регулювання перевага надається договорам перед актами законодавства.

Цивільне право — це поєднання концепції, ідей (принципів) та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави набуття та порядок реалізації й захисту прав та обов’язків фізичними та юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб’єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.

Цивільне право є проявом приватного права на рівні національних правових систем, виступаючи як галузь національного права.

Оскільки на цьому рівні на зміну елементарному поділу права на приватне і публічне приходить більш складна класифікація, виникає потреба використання більшої кількості критеріїв розмежування галузей права, особливо тих, що мають деяку схожість.

Критеріями виокремлення цивільного права як галузі національного права є його предмет, метод, засади правового регулювання, а також функції, які на нього покладаються. Природно, що практично всі вони були предметом наукових досліджень (Ч.Азімов, С.Алексеев, С.Братусь, О.Пушкін, Ю.Червоний, В.Яковлев та ін.).

Проте трансформація концепції українського цивільного права, яка відбувається зараз, вимагає перегляду низки положень. Почати розгляд їх доцільно з уточнення поняття предмету цивільного права. Предметом цієї галузі у радянському цивільному праві традиційно визнавалися: майнові відносини; особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими; інші особисті немайнові відносини. Зокрема, такий підхід був відображений у ЦК УРСР 1963 р.

У зв’язку з цим визначенню поняття майнових відносин і встановленню критеріїв віднесення їх до сфери цивільного права свого часу у радянській цивілістичній літературі приділялася значна увага. Як такий критерій одні автори називали то парно-грошовий характер майнових відносин, інші — майнову самостійність суб’єктів і те, що останні виступають як самостійні товаровласники.

З прийняттям нового ЦК України 2003 р. підгрунтя для таких спорів практично ліквідоване, оскільки діючий ЦК України (ст. 1) відносить до предмету цивільно-правового регулювання лише ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Отже, головним критерієм встановлення галузевої приналежності відносин стає не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.

Отже, ЦК регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини. Ці відносини у ст. 1 ЦК 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, що пов’язані з майновими, та суто особисті немайнові відносини. Але ЦК 1963 р. не містить підстав для такого поділу, вказуючи, що немайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання.

Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту. Їх предметом є: ім’я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага, невід’ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам: право на честь, гідність, ділову репутацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо.

Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами цивільними.

Цивільні відносини, котрі є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:

1) суб’єктами. Учасники цивільних правовідносин стосовно один одного виступають як юридично рівні суб’єкти, відокремлені один від одного у організаційно-правовому і майновому відношенні. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачене законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву;

2) характером зв’язку між суб’єктами. Цивільні правовідносини — це правовий зв’язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;

3) змістом. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов’язків;

4) характером захисту суб’єктивних прав і спонукання до виконання суб’єктивних обов’язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;

5) особливістю підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема, такими підставами є не лише обставини, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб’єктів, які хоча і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.

Структура цивільного права — систематизована сукупність його елементів (цивільно-правових норм, інститутів, підгалузей або розділів), розташованих у послідовності та ієрархії, що визначаються внутрішньою логікою відповідної галузі.

Варто зазначити, що в літературі з цивільного права при характеристиці внутрішньої побудови (розміщення норм) цієї галузі йдеться як про «систему», так і про «структуру» цивільного права.

Звісно, може бути використаний як той, так і інший термін. Однак при цьому необхідно мати на увазі, що «система» тлумачиться також як цілісна сукупність норм, що має характерні властивості (наприклад, «система приватного права», «правові системи сучасності»).

З цих міркувань більш точним здається для характеристики взаємоузгодженого розташування цивільно-правових норм використовувати термін «структура цивільного права» (не відмовляючись разом із тим і від поширеного виразу «система цивільного права», котрий, втім, доцільно вживати із відповідними застереженнями).

В найпростішому вигляді поняття «структура цивільного права» визначають як сукупність норм, що об’єднані в правові інститути або існують самостійно і знаходяться у певному ієрархічному взаємозв’язку.

Проте на сучасному етапі розвитку цивільного права його структура ускладнюється, в зв’язку з чим деякі цивілісти звертали увагу на необхідність враховувати існування не тільки інститутів, але й підгалузей цивільного права.

Перевага цієї позиції полягає в тому, що вона дозволяє уникнути непорозумінь, що можуть виникнути внаслідок вживання однакових термінів: наприклад, «інститут зобов’язань» та «інститут договору -, «інститут спадкування» та «інститут заповідального відкажу» тощо.

При цьому, однак, слід враховувати, що замість терміна «підгалузь» можна використовувати такі поняття як «розділ цивільного права» тощо.

Отже, структура цивільного права може бути визначена і більш детально, з врахуванням суті елементів, що її утворюють. Таким чином, маємо наступні визначення ключових у цій сфері понять.

Норма цивільного права — правило поведінки приватних осіб у сфері цивільного обігу, встановлене їхньою угодою, корпоративним рішенням, актом законодавства або таке, що слідує з приписів природного права.

Інститут цивільного права — сукупність норм, що регулюють певні групи суспільних відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, інститут купівлі-продажу, інститут опіки та піклування тощо).

Підгалузь (розділ) цивільного права — сукупність інститутів і окремих норм, що охоплюють своїм регулюванням цілісну групу відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, право власності, зобов’язальне право, спадкове право тощо).

Найбільш давнім із відомих зараз підходів до визначення структури (системи) приватного або цивільного права є інституційна система, за якою структурно вибудовувалося право у Стародавньому Римі.

Суть інституційної системи полягає в тому, що норми групуються за певними ознаками (однорідність відносин, що регулюються) у інститути, що розташовуються згодом у логічній послідовності.

Щодо інституційної системи побудови, котра, нібито, мала місце у римському праві, існують дві поширені помилки.

По-перше, припускається, що така структура характерна лише для приватного, а не для усього римського права, і саме у такому контексті розглядають його основні інститути.

По-друге, нерідко вважають, що таких інститутів у римському приватному праві було три: 1) особи (personae), 2) речі (res), 3) способи придбання речей (actio). При цьому посилаються на висловлювання Гаю та його Інституції, котрі, нібито, мають таку структуру.

Проте римські правознавці поділяли за інституційною системою не тільки приватне, але й усе право у цілому. Так, Гай зазначав, що усе право, яким ми користуємося, стосується або осіб, або речей, або позовів. Отже, можна припустити, що норми права публічного також розглядалися як такі, що стосуються осіб (суб’єктів права), речей (як найважливішого виду об’єктів права) і позовів (засобів захисту суб’єктивних прав, котрі використовуються за ініціативою зацікавлених осіб).

При цьому слід взяти до уваги, що особисті немайнові права також були предметом правового регулювання, але розглядалися вони не як об’єкти права, а як елемент правового статусу особи (у тому числі — статусу громадян Риму як суб’єктів публічного права). Крім того позовний захист може слугувати засобом захисту прав та інтересів не лише окремих громадян, але й держави, котра виступає як виразник публічних інтересів (інтересів спільноти). У випадку розгляду кримінальної справи actio набуває формулювання «народ проти Нумерія Негідія».

Положення щодо поширеного тлумачення поняття actio як аналог виразу «способи придбання речей» також потребує уточнення.

Термін actio охоплював у Стародавньому Римі 2 категорії дій: придбання речей (договори) і захист суб’єктивних прав. Якщо перша з цих категорій стосувалася виникнення прав щодо речей, то друга — питань процедурних, того, що тепер ми називаємо «судовим процесом». До речі, це відображено і в структурі Інституцій Гаю, котрі складаються не з 3-х, а з 4-х книг.

Ці книги не мають назви, але перша з них присвячена загальним положенням права та становищу особи, друга — речовим правам і спадкуванню, третя — спадкуванню і зобов’язанням, а четверта — позовам, інтердиктам, засобам забезпечення виконання судових рішень тощо. Складені набагато пізніше Інституції Юстиніана теж мають 4 книги, перші 3 з котрих приблизно відповідають структурою Інституціям Гаю, а четверта — містить положення про позадоговірні зобов’язання та судочинство.

Отже, інституційна система побудови римського права виглядала таким чином:

1) становище особи;

2) речі (об’єкти права);

3) договори та інші юридичні дії;

4) захист суб’єктивних прав. Судочинство.

Практично у такому самому вигляді вона була запозичена пізнішими системами приватного права з тієї відмінністю, що питання порядку захисту цивільних прав та судочинства становлять предмет окремо у галузі — цивільного процесуального права. Наприклад, за інституційною системою побудований ЦК Франції 1804 р. (Кодекс Наполеона) та кодекси країн, котрі взяли його за взірець.

Слід зазначити, що перевагами інституційної системи є простота і логічність. Але з іншого боку надмірна спрощеність структури не дає змоги встановити точно взаємозв’язок і взаємодію норм, в неї не вписуються багато норм та інститутів приватного права (наприклад, спадкування, недоговірні зобов’язання тощо).

Пізніше зусиллями середньовічних коментаторів римського права (так званих, «глосаторів» та «постглосаторів») набула поширення пандектна система, котра припускає поділ приватного права на такі частини: 1) загальні положення; 2) речове право; 3) зобов’язальне право; 4) спадкове право; 5) сімейне право.

За пандектною системою побудовані Німецький цивільний кодекс 1899 р., та цивільні кодекси країн, що взяли його за взірець.

Перевагами пандектної системи є виокремлення загальної частини, що дозволяє уникати повторювань при характеристиці окремих інститутів, чіткий поділ на розділи (підгалузі) тощо.

Разом із тим, на відміну від інституційної системи цивільно-правове становище особи ніби відступає тут на другий план, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку цивільного права.

Крім того, пандектна система також не враховує наявність низки сучасних інститутів приватного права, що певною мірою зумовило появу дещо штучної конструкції інтелектуальної власності, фактично вивело авторське право за межі запропонованої структури.

Втім, слід мати на увазі, що тепер ні тієї, ні іншої системи в чистому вигляді не існує, оскільки структура сучасного приватного (цивільного) права є набагато складнішою.

Зокрема, система (структура) сучасного приватного права, яка може бути названа синкретичною, охоплює:

1. Загальні положення.
2. Правове становище особи.
3. Речові права (права на речі).
4. Права інтелектуальної власності.
5. Договори (договірні зобов’язання).
6. Недоговірні зобов’язання.
7. Спадкове право.
8. Сімейне право.

У головних рисах синкретичною є система цивільного права України. Вона включає вказані вище розділи з тією різницею, що сімейне право деякими правознавцями тлумачиться як самостійна галузь.

   Висновки

Отже, слід констатувати, що цивільне право є проявом приватного права на рівні національних правових систем, виступаючи як галузь національного права.

Цивільне право — це поєднання концепції, ідей (принципів) та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави набуття та порядок реалізації й захисту прав та обов’язків фізичними та юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб’єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.

Головні риси концепції цивільного (приватного) права України у сучасному його розумінні виглядають наступним чином:

—  цивільне право України за своєю суттю є приватним правом, що охоплює всі відносини за участю приватної особи — як майнові, так і немайнові;

—  «приватна особа» є основною категорією цивільного (приватного) права. На захист прав такої особи спрямовані всі інститути цивільного права;

—   усі особи та інші учасники цивільних відносин є рівними у цих відносинах;

—    цивільне право України виходить з можливості всебічної цивільно-правової охорони немайнових відносин;

—   ядром цивільного права України є ЦК, котрий за своєю суттю є кодексом приватного права і призначений регулювати всю сукупність відносин у цій сфері;

— при регулюванні цивільних відносин використовуються як приватноправові, так і публічно-правові засоби;

—  у визначенні засобів цивільно-правового регулювання перевага надається договорам перед актами законодавства.

 Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003.
2. Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Старцев О.В. Цивільне право України. — К.: Істина, 2011.
3. Цивільне право України / За ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої. — Х.: Право, 2011.
4. Цивільне право України / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А._Майданика. — К.: Юрінком Інтер, 2010.
5. Цивільне право України / За ред. В.Г. Фазикоша, С.Б. Булеци. — К.: Знання, 2010.