1. Цілі, рівні, види регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

2. Стратегія менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

3. Взаємозв’язок стратегії та планування менеджменту ЗЕД

4. Типи міжнародних господарських контрактів

5. Види зовнішньоторговельних посередників

6. Міжнародний лізинг, його види та особливості здійснення

7. Ефективність менеджменту ЗЕД

Список використаної літератури

1. Цілі, рівні, види регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється шляхом: реєстрації учасників зовнішньоекономічної діяльності, квотування, ліцензування експорту та імпорту, індикативного планування зовнішньоекономічної діяльності, встановлення порядку експорту та імпорту деяких товарів загальнодержавного значення, регулювання державних поставок найважливіших видів продукції, що визначають розвиток України, вироблення порядку створення і використання валютного фонду, заходів оперативного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється правовими, адміністративними та економічними методами. Правові методи ґрунтуються на використанні положень законодавчих актів України, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність: Законів України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про державне мито"; "Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)", "Про єдиний митний тариф" тощо.

Адміністративними важелями є реєстрація учасників, ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товарів (маркування, упакування). Регулювання за допомогою економічних методів здійснюється через мито, податки, кредити, дотації і пільги.

Форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на період становлення ринкових відносин є нестабільними, але кожна з них має свій чітко визначений предмет регулювання.

Реєстрацію суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснюють з метою координації її видів та контролю за розвитком форм цієї діяльності в державі та за окремими територіями.

Квотування і ліцензування експортно імпортних товарів вводяться з метою встановлення раціональної структури та захисту внутрішнього ринку. За поданням Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Кабінет Міністрів визначає список конкретних товарів, які підлягають ліцензуванню та квотуванню, та терміни дії цього режиму. Квоти на експорт товарів затверджує Кабінет Міністрів України. Товари, які експортуються в межах квот, не обкладаються митом.

Індикативний план економічного і соціального розвитку України містить розділ "Зовнішньоекономічна діяльність", в якому розробляються заходи щодо розвитку зовнішнього ринку, розвитку спільних підприємств, використання іноземних інвестицій та кредитів. Основними показниками цього розділу плану є: зовнішньоторговельний оборот, експорт та імпорт продукції, сальдо зовнішньоекономічних операцій, платіжний баланс, торговельний баланс, показники розвитку підприємств з іноземними інвестиціями, обсяг іноземних кредитів та борги по них.

Основну групу становлять показники розвитку зовнішньої торгівлі, до яких належать показники обсягу зовнішньоторговельного обороту, експорту та імпорту продукції. Показники експорту (імпорту) розробляються у розрізі "країна — товар"; поставки товарів для експорту; забезпечення матеріальними цінностями галузей народного господарства з імпортних поставок. Державному регулюванню поставок продукції на макрорівні підлягають найважливіші її види, що визначають розвиток економіки України.

Взаємопоставки іншої продукції виконуються за прямими зв'язками підприємств, організацій, територіальних та інших органів державного й господарського управління у межах їх компетенції.

Взаємопоставки здійснюються також через торговельно-посередницькі організації, товарні біржі та інші структурні ринкові утворення.

Регулювання взаємних поставок найважливіших видів продукції здійснюється на основі урядових узгоджень про економічне співробітництво між державами на принципах взаємовигідного обміну. Проекти міжурядових угод про економічне співробітництво у сфері поставок продукції, що реалізується з урахуванням світових цін, розробляються економічними органами України разом із зацікавленими міністерствами і відомствами.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 11 січня 1993 р. "Про єдиний митний тариф". Товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України та вивозяться з неї суб'єктами підприємницької діяльності, визначаються Кабінетом Міністрів України. Єдиний митний тариф містить систематизований перелік ставок мита, яким обкладаються товари, що ввозяться на митну територію України, які встановлені у відсотках до митної вартості товарів. В окремих випадках ставки вказані в установленому грошовому розмірі стосовно фізичної одиниці товару — штуки, одиниці ваги, одиниці місткості.

Ввізне і вивізне мито нараховується у національній валюті України.

Встановлення умов використання валюти, отриманої суб'єктами господарювання від зовнішньоекономічних операцій, є прерогативою держави і визначається законодавчими актами, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність. На території України запроваджений обов'язковий розподіл виручки від зовнішньоекономічної діяльності між валютними фондами суб'єктів господарювання та Державним валютним фондом України. Порядок здійснення операцій з обов'язкового розподілу виручки в іноземній валюті затверджує Національний банк України.

Страхування зовнішньоекономічних операцій здійснюють комерційні страхові компанії, а також інші суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, статутний предмет діяльності яких передбачає страхові операції. Вони стосуються ризиків, які мають місце в практиці господарювання.

Оподаткування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності спрямоване на заохочення експорту продукції. Види і ставки податків затверджує Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України. Основними податками, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність, є податок на додану вартість, акцизний збір. Окремо виділяють податок на експорт та імпорт. Ставки податків, як правило, однакові для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою. Рівень оподаткування повинен встановлюватися з урахуванням необхідності підтримання самоокупності і самофінансування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та з метою бездефіцитності платіжного балансу. З метою стимулювання певних видів зовнішньоекономічної діяльності держава може застосовувати режим пільгового оподаткування.

З метою підтримки зовнішньоекономічної діяльності Державний експортно-імпортний банк України та інші уповноважені банки здійснюють державне кредитування її суб'єктів. Держава виступає гарантом комерційних кредитів.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності визначає зовнішньоекономічна політика держави, яка передбачає вільну торгівлю, або протекціонізм і захист внутрішнього ринку. Вільна торгівля характеризується мінімальним втручанням у процеси зовнішньоекономічної діяльності й розвивається на засадах дії ринкових чинників — попиту і пропозиції.

Зовнішньоекономічна політика в Україні не орієнтована на вільну торгівлю, тому що наша держава не є учасником міжнародних торговельних організацій і не забезпечує ефективного захисту економічних інтересів країни і суб'єктів господарювання.

Одним із важливих завдань регулювання зовнішньоекономічної діяльності є диверсифікація зовнішньоекономічних зв'язків, яка сприятиме зменшенню залежності національної економіки від імпорту сировини, матеріалів, енергоносіїв та інших ресурсів і виходу на нові ринки, зміцненню позицій на традиційних ринках.

2. Стратегія менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

Поняття "стратегія" вже міцно увійшло до лексикону управлінської діяльності. Слово "стратегія" (у перекладі з грецької означає "мистецтво розгортання військ у бою") протягом останніх двадцяти років широко використовується в теорії і практиці менеджменту. З погляду сучасних уявлень про управління, стратегія — це не абстрактна річ, це серйозна ділова концепція в сукупності з реальними діями, що може привести цю ділову концепцію (бізнес-концепцію) до створення реальної конкурентної переваги, спроможної зберігатися тривалий час.

можемо визначити чотири способи керівництва ЗЕД компанії.

1. Стратегічне планування. Головний офіс корпорації бере участь у визначенні стратегії розвитку кожного підрозділу, що займається ЗЕД. Переваги даного способу управління ЗЕД такі:

— дає змогу ввести систему контролю і взаємозв'язку з боку головного офісу в процес розробки стратегії конкретним підрозділом;

— сприяє інтегруванню стратегій різних підрозділів у єдину зовнішньоекономічну стратегію фірми;

— створює стимул для розробки довгострокової стратегії розвитку, спроможної забезпечити конкурентні переваги фірмі на міжнародних ринках.

Але разом із цим існують і слабкі сторони даного підходу:

— консультації з керівниками в ході розробки стратегії можуть зайняти занадто багато часу, і, таким чином, сама стратегія стає застарілою;

— у психологічному плані це може призвести до того, що керівники підрозділів будуть почувати себе менш відповідальними за виконання наміченого плану, тому що вони не брали належної участі в його розробці;

— головний офіс корпорації може не володіти повною інформацією про те, що відбувається на конкретному ринку, який обслуговується даним виробничим підрозділом;

— чим більше часу займає процес прийняття стратегічних рішень, тим більша ймовірність зниження ефективності роботи підрозділу.

2. Фінансовий контроль є повною протилежністю стратегічному плануванню. В даному випадку керівники підрозділів самі розробляють стратегію розвитку з тією лише умовою, що вони повинні вкладатися в рамки визначеного бюджету. Перевагами цього способу є:

— велика зацікавленість керівника підрозділу у вдосконаленні розробленої на короткостроковий період зовнішньоекономічної стратегії;

— оскільки керівник сам розробляє стратегію, то у випадку виникнення проблеми він шукає розв'язання безпосередньо в розробленій ним стратегії;

— заохочувальний чинник для фахового зростання самих керівників, що у цьому разі несуть безпосередню відповідальність за валютну прибутковість підрозділу;

— даний спосіб керівництва компанією найбільш ефективний на дуже великих диверсифікованих фірмах, де головний офіс не має у своєму розпорядженні вичерпних знань про те, яка ситуація існує в конкретній галузі на конкретному закордонному ринку.

3. Стратегічний контроль. Компанії, що дотримуються даного способу, мають на увазі одержання переваг, закладених у перших двох, але без їхніх недоліків, тому не дивно, що цей спосіб найважчий у застосуванні. Планування відбувається на рівні підрозділів, але вже розроблені зовнішньоекономічні стратегії старанно розглядаються на рівні головного офісу, фінансові показники задаються централізовано, що може призвести до того, що план і бюджет не будуть збігатися (наприклад, середньо- і довгострокові інвестиційні програми будуть вступати в протиріччя з фінансовими показниками, запланованими на короткостроковий період).

Слабкою стороною даного способу є те, що стратегічні і фінансові зовнішньоекономічні цілі, завдання довго- і короткострокового розвитку можуть створити непевність. Керівникам підрозділів часто буде важко визначити, який із планів є найбільш пріоритетним: агресивний довгостроковий план зростання чи короткостроковий план для досягнення конкретних результатів.

4. Керівна роль належить холдинговій компанії. У компаніях, що дотримуються даного способу керівництва, головний офіс відіграє незначну роль у керівництві підрозділами. Найчастіше компанії, що почали своє існування з цього підходу, потім починали застосовувати один із трьох попередніх способів.

3. Взаємозв’язок стратегії та планування менеджменту ЗЕД

При виробленні стратегії потрібно враховувати, чи є фірма лідером на ринку або взагалі уникає конкурентного протистояння.

Лідер упреждуючих дій може розширити продаж товарів або послуг, постійно обновляти їхній асортимент, тим самим "захоплювати" ринок; може "захищати" ринок, впливаючи на потенційних споживачів рекламою, не даючи конкурентам зайняти стійкі позиції або "блокувати" ринок за допомогою випередження конкурентів у формах обслуговування і т.д.

Пасивна стратегія лідера може виявлятися в реагуванні на нововведення конкурентів і їх перехопленні. Якщо фірма не є лідером, вона може почати наступні випереджаючі дії: пряме суперництво і переслідування лідера на основі своїх власних переваг; завоювання позицій на ринку за рахунок слабких місць у стратегії лідера; настання на лідера і введення нових елементів у свою стратегію.

Пасивна стратегія може бути обрана для того, щоб не викликати відповідних дій з боку лідера.

У випадку, якщо підприємство прагне одержувати свою частину прибутку, уникаючи прямої конкуренції, воно може вибрати як упреждуючу дію стратегію "ринкових ніш" – перебування малопривабливих для конкурентів ринкових сегментів. Кожна фірма, що веде конкурентну боротьбу, повинна дотримуватися кілька загальних правил:

• уміти концентрувати ресурси для ефективних дій;
• використовувати будь-яку можливість для взяття ініціативи у свої руки;
• уміти маневрувати наявними ресурсами для досягнення поставлених цілей;
• проводити гнучке планування, що враховує зміни зовнішнього середовища фірми[3, c. 234-236].

Суть планування проявляється в конкретизації цілей розвитку всієї фірми та кожного підрозділу окремо на певний період; визначенні господарських завдань, засобів їх досягнення, термінів та послідовності реалізації; виявлення матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, які необхідні для вирішення поставлених завдань.

У залежності від спрямованості і характеру розв'язуваних задач розрізняють 3 види планування: стратегічне (перспективне), середньострокове, тактичне (поточне).

Стратегічне планування полягає в основному у визначенні головних цілей діяльності фірми й орієнтовано на визначення намічуваних кінцевих результатів, при цьому враховуються способи і засоби досягнення поставлених цілей, а також забезпечення необхідними ресурсами.

Поточне планування полягає у визначенні проміжних цілей на шляху досягнення стратегічних цілей і задач. При цьому виді планування детально розробляються засоби і способи рішення задач, використання ресурсів, а також упровадження нової технології.

У залежності від змісту, мети і завдань виділяють такі форми планування та види планів:

1. Форми планування в залежності від тривалості планового періоду:

— перспективне планування (прогнозування);

— середньострокове планування;

— поточне (бюджетне, оперативне) планування.

2. Види планів:

а) в залежності від змісту господарської діяльності — плани науково-дослідницьких та дослідницько-конструкторських робіт; виробництва і збуту; матеріально-технічного постачання; фінансовий план;

б) в залежності від організаційної структури підприємства (фірми) — плани виробничої дільниці; плани дочірньої компанії.

Планування — це початковий етап управління. Однак це є не єдиний акт, а процес, який триває до завершення комплексу операцій, що плануються.

Планування містить у собі визначення:

— кінцевої та проміжної мети;

— завдань, вирішення яких необхідне для досягнення мети;

— засобів та способів їх вирішення;

— необхідних ресурсів, їх джерел і способу розподілу.

Нині значна увага приділяється перспективному плануванню як інструменту централізованого управління. Таке планування охоплює період від 10-ти до 20-ти років (частіше 10-12 років). Воно передбачає розробку загальних принципів орієнтації фірми на перспективу (концепцію розвитку); визначає стратегічний напрям і програму розвитку, зміст і послідовність здійснення найважливіших заходів, які забезпечують досягнення поставленої мети. Перспективне планування допомагає приймати рішення з комплексних проблем діяльності фірми в міжнародному масштабі:

— визначення напрямів і розмірів капіталовкладень та джерел їх фінансування;

— впровадження технічних новинок і прогресивної технології;

— диверсифікація виробництва й оновлення продукції;

— форми здійснення закордонних інвестицій в умовах придбання нових підприємств;

— удосконалення організації управління в окремих підрозділах і кадровій політиці.

В системі перспективного планування в залежності від методології і мети розрізняють довгострокове і стратегічне планування[1, c. 284-286].

В системі довгострокового планування використовується метод екстраполяції, тобто використання результатів показників минулого періоду і на основі визначення оптимістичної мети поширення декількох завищених показників на майбутній період, розраховуючи на те, що майбутнє буде краще, ніж минуле.

Системи довгострокового планування застосовують в 70-80 відсотків найбільших японських корпорацій, які організують планування таким чином:

— вибираються 5-10 ключових стратегій і навколо них формують політику довгострокового розвитку;

— одночасно приймаються середньострокові плани для об'єднання стратегій в єдине ціле і ув'язки з розподілом ресурсів;

— вище керівництво визначає мету кожному підрозділу, а підрозділ розробляє кількісні плани досягнення цієї мети "знизу—доверху".

Стратегічне планування має на меті дати комплексне наукове обґрунтування проблем, з якими може зіткнутися фірма в майбутньому, і на цій основі розробити показники розвитку фірми на плановий період.

За основу при розробці стратегічного плану беруть:

— аналіз перспектив розвитку фірми, завданням якого є виявлення тенденцій і факторів, що впливають на розвиток відповідних тенденцій;

— аналіз позицій у конкурентній боротьбі, завдання якого полягає у визначенні, наскільки конкурентоспроможна продукція фірми на різних ринках і що фірма може зробити для поліпшення результатів роботи в конкретних напрямах;

— вибір стратегії на основі аналізу перспектив розвитку фірми в різних видах діяльності та визначення пріоритетів з конкретних видів діяльності з точки зору її ефективності й забезпечення ресурсами;

— аналіз напрямів диверсифікації видів діяльності, пошук нових, більш ефективних її видів і визначення результатів, що очікуються[5, c. 241-242].

4. Типи міжнародних господарських контрактів

Поняття «договір» (contract) визначають через поняття «угода», бо він є різновидом угоди. Згідно зі ст. 41 Цивільного кодексу (далі — ЦК), угодами визнаються дії громадян та організацій, що спрямовані на встановлення, зміну чи припинення прав і обов'язків.

Договором вважають угоду двох чи кількох осіб, спрямовану на виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків. Керуючись загальним визначенням договору, слід зауважити, що господарським вважають такий цивільно-правовий договір, в якому обидва партнери чи хоча б один з них є юридичною або фізичною особою, а також згідно з яким передаються товари, виконуються роботи чи надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності чи іншої мети, не пов'язаної з особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Згідно з п. 1 ст. 21 Закону про підприємства, відносини підприємств з іншими юридичними особами та громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.

Усі ділові взаємовідносини між суб'єктами підприємницької діяльності регламентуються законодавством і тими умовами, які вони передбачили в договорі. Успіх такої комерційної операції залежить від того, який договір укладено й оформлено. Практика показує, що саме від договору залежить нормальне функціонування підприємства, його захищеність від несумлінних партнерів, взаємовідносини з податковими та іншими органами контролю.

Визначення зовнішньоекономічного договору (контракту) як матеріально оформленої угоди двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямованої на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав і обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності, наведене у ст. 1 Закону № 959. А ст. 6 цього ж Закону зазначає, що зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або застосовним правом.

Форма зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначена Положенням № 201 (типовий приклад його укладення наведений у додатку 4). Відповідно до зазначеного Положения, при складанні тексту договору (контракту) сторони мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів і організацій, якщо це не заборонено прямо або у винятковій формі Законом про зовнішньоекономічну діяльність. Ст. 9 Конвенції ООН 1980 року про договори міжнародної купівлі-продажу підкреслює, що сторони такого договору пов'язані будь-яким звичаєм, відносно якого вони домовилися, і практикою, яку вони встановили у своїх взаємних відносинах. При відсутності домовленості про інше вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору або його укладення звичаю, про який вони знали або повинні були знати і який у міжнародній торгівлі широко відомий і постійно дотримується сторонами в договорах у відповідній галузі торгівлі.

Згідно з Положенням № 201, договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому або арбітражному порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародним договорам України.

Якщо зовнішньоекономічна угода укладається в Україні або сторони цієї угоди вказують, що їх взаємовідносини регулюються майновим правом України, то недотримання форми зовнішньоекономічної угоди і порядку її підписання спричиняє недійсність угоди. Однак угода, яка укладена за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недотримання її форми, якщо додержапі вимоги законів України[6, c.47-50].

5. Види зовнішньоторговельних посередників

Посередники — це фізичні особи та фірми, які сприяють обігу товарів і послуг на внутрішніх та зовнішніх ринках. Посередниками є юридичні або фізичні особи, які знаходяться поміж іншими контрагентами комерційної діяльності і виконують функцію їх зведення один з одним для обміну товарами, послугами, інформацією. Контрагентами, як правило, виступають виробники товарів, гуртові і роздрібні споживачі. [3, c. 98]

Види посередницьких послуг. Посередницькі послуги поділяються на:

• технологічні (збереження, підсортування, фасування, упакування, маркірування, експедирування);
• комерційні (реклама, інформація, торгово-посередницькі, комісійні);
• організаційні (консультації по формуванню асортименту, якості, організації продажу, маркетингу).

Посередники спричинюють угоди: купівлі-продажу, поставки, підряду, розвитку орендних та лізингових операцій, забезпечення виробничої та збутової кооперації, надання страхових, транспортних, побутових та інших послуг. Посередництво за економічною сутністю включає широке коло маркетингово-фінансових послуг, а саме, з пошуку контрагентів, підготовки і здійснення угоди, кредитування сторін і надання покупцям гарантій оплати товару, страхування товарів при їх транспортуванні, проведення рекламних та інших заходів щодо просування товарів на ринки, виконання митних формальностей, здійснення інших операцій. Крім того, посередництво може включати й деякі технологічні операції, які пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу, а саме, здійснення транспортно-експедиторських операцій, зберігання, фасування, пакетування, розлив у посуд, упаковка, перепакування, фасування, передпродажний сервіс і доробка, підсортування, проведення технічного післяпродажного обслуговування товару.

Будь-яка посередницька діяльність здійснюється в основному з метою отримання прибутку і таким чином вона носить комерційний характер. Виходячи з цього, посередницька діяльність є поняттям, близьким за змістом до комерційної діяльності, але вони нетотожні поміж собою. Так, посередницька діяльність не обов'язково може здійснюватися на комерційних засадах, тобто з метою отримання прибутку. Це може бути, наприклад, благодійна діяльність, діяльність безприбуткових посередницьких організацій. У такому разі посередник не є комерсантом. У той же час, не всілякий комерсант є посередником. Наприклад, будь-яке підприємство, що виробляє продукцію у вигляді товару, тобто для продажу, переслідує комерційну мету, але не є посередником, оскільки не займає серединного, проміжного положення в акті товарообміну. Сюди можна віднести підприємства промисловості, будівництва, агропромислового комплексу тощо. Потому комерційна діяльність — більш широке поняття ніж суто посередницька діяльність, яке включає не тільки процес посередництва як такий, але й комерційне придбання і комерційну реалізацію товарів і послуг. [6, c. 94-96]

За визначенням Ф. Котлера, «маркетингові посередники — це фірми, які допомагають компанії в просуванні, збуті і розповсюдженні її товарів серед клієнтури».

Таким чином, до маркетингових посередників належать:

1) торгові посередники;

2) організатори переміщення товарів (експедитори, митні брокери, власники транзитно-перевалочних складів, в тому числі складів тимчасового зберігання і митних ліцензійних складів);

3) агентства з надання маркетингових послуг (маркетингові та інформаційно-комерційні центри, рекламні агентства);

4) кредитно-фінансові організації (банки, фондові і валютні біржі, брокери цих бірж, інвестиційні компанії, лізингові фірми і компанії, страхові агенти і брокери).

До торгових посередників належать:

• підприємства оптової торгівлі з повним і обмеженим циклами обслуговування (з правом власності на товари);

• посередницькі структури, які не мають права власності на товари (агенти, оптовики-консигнатори, комісіонери, брокери тощо);

• організатори оптового обороту (товарні біржі, виставки та ярмарки, аукціони, оптові продовольчі ринки);

• підприємства роздрібної торгівлі.

Підприємства оптової торгівлі, організатори оптового обороту і підприємства роздрібної торгівлі розглядатимуться в наступних розділах навчального посібника. В цьому ж розділі ми розглянемо особливості посередницьких структур, які не мають права власності на товари. Вони працюють за винагороду в відсотках до обсягу реалізації або отримують плату за іншими схемами.

Агент — це особа, яка діє від імені та в інтересах виробника чи покупця (споживача). Агент не бере на себе право власності на товари. Головна його функція — це сприяння процесу купівлі-продажу.

Розрізняють такі типи агентів:

• агенти виробників — представляють інтереси двох або кількох виробників товарів;

• повноважні агенти зі збуту (збутові агенти) — отримують право на збут і відповідають за маркетинг усієї продукції виробників; виконують функції відділу збуту, але не входять у структуру підприємства-виробника; вони взаємодіють з виробником на договірних умовах;

• агенти із закупівлі — найчастіше займаються підбором не обхідного торгового асортименту (наприклад, для дрібних роздрібних торговців).

Особу, від імені і на користь якої діє агент, називають принципалом. Ним може бути власник товару, який доручає агенту продати товар, або покупець (споживач) товару, який доручає агенту купити необхідну продукцію.

Правовою основою здійснення агентських функцій є агентський договір (угода), укладений між принципалом і агентом. Агент зобов'язується від імені принципала продати чи купити товар. При цьому ціна, розмір агентської винагороди й інших умов обумовлюються в договорі. Перевагою використання агента є те, що він дає можливість підприємству збільшувати обсяг збуту продукції, допомагає виводити нові товари на існуючі і нові географічні ринки, формувати широкі контакти з покупцями. [5, c. 147-150]

Оптовик-консигнатор — це різновид агента. Він реалізує товари, які належать консигнанту, з власного або орендованого ним складу від свого імені, але за рахунок консигнанта. Функціями консигнатора є:

• підготовка приміщень для організації торгівлі;

• наймання персоналу;

• рекламування товарів;

• оптовий продаж товарів.

Оптовик-консигнатор несе відповідальність за збереження товарів на своєму складі та їх страхування. Він не є власником товарів і діє за дорученням оптовика-консигнанта. Витрати на утримання складських приміщень, рекламу, транспортування товарів та інше оплачує консигнант.

Консигнатор отримує винагороду від консигнанта після продажу товарів третім особам, як правило, підприємствам оптової торгівлі, розташованим в інших регіонах країни, та роздрібним підприємствам у своєму районі діяльності. Нерідко оптовик-консигнатор також має власні магазини, в яких реалізує частину товарів консигнанта.

Комісіонер — це посередник, який за встановлену винагороду (комісію) укладає угоди за дорученням і за рахунок комітента, але від свого імені.

Правовою основою регулювання відносин між комісіонером і комітентом є договір комісії. Комітент— сторона договору комісії, яка дає доручення комісіонеру на здійснення за винагороду однієї чи кількох угод від імені комісіонера, але за свій рахунок.

Комісіонер одержує від комітента (фізичної чи юридичної особи) товар у тимчасове фізичне володіння. Встановлюється продажна ціна за домовленістю і за згодою комітента. Після реалізації продукції віднімають з виторгу комісійні і витрати, пов'язані зі збутом. Залишок суми передається комітентові.

До послуг комісіонерів звертаються у разі продажу непродовольчих товарів, сільськогосподарської продукції. Комісіонери можуть бути представлені в організаційному аспекті як комісійні магазини, відділи (секції) комісійної торгівлі при універмагах, спеціалізованих магазинах. Продавці дрібнороздрібних пунктів продажу товарів (павільйонів, кіосків) також можуть приймати вітчизняні й іноземні товари на комісію.

Комітент повинен сплатити комісіонеру винагороду за проведення комісійної операції. Розмір комісії встановлюється у вигляді певного відсотка від суми угоди.

Брокер — це посередник при укладенні угод, який спеціалізується на певних товарних групах, діє за дорученням і за рахунок клієнтів, отримує від них винагороду. Діяльність брокерів пов'язана з організацією брокерських контор, бірж.

Брокерська контора — це юридична особа, що займається посередництвом на біржі. Залежно від організаційно-правового статусу брокерська контора може бути створена як приватне чи колективне підприємство, структурний підрозділ підприємства. Брокерські контори відкриваються членами біржі, розрізняються між собою товарною спеціалізацією. Вони можуть бути створені двома способами: на основі придбання акцій біржі чи шляхом покупки брокерського місця. [1, c. 164-166]

6. Міжнародний лізинг, його види та особливості здійснення

В останні роки набув розповсюдження міжнародний лізинг, який за підсумками світової практики в сфері здійснення міжнародних лізингових операцій досить позитивно впливає на внутрішнє законодавство держав. Міжнародний лізинг – це договір лізингу, що здійснюється суб’єктами лізингу, які знаходяться під юрисдикцією різних держав. Міжнародною лізингова операція вважається також в тому випадку, якщо майно або платежі перетинають державні кордони, угода, по якій лізингодавець купує обладнання у національного підприємства, а після цього передає його іноземному підприємцю за кордон, називається експортним лізингом. Якщо обладнання купується в іноземної фірми і передається для використання вітчизняному підприємцю, угода називається імпортним лізингом.

Міжнародний лізинг може застосовуватися і тими підприємствами, що не одержують доходів в конвертованій валюті. В таких випадках укладається угода, що передбачає оплату зобов’язань продавця постачанням продукції, виробленої на обладнанні, що орендувалося. Це свого виду "бартер", що заохочується діючими в багатьох країнах нормами фінансового права, тому що сприяє просуванню обладнання, транспортних засобів тощо на зовнішній ринок.

Сьогодні лізингові операції розглядаються як новий вид фінансування. Цьому сприяють загальні тенденції економічного розвитку та інші вигоди. До них, зокрема, належать:

• зменшений обсяг ліквідних засобів у зв’язку із труднощами, що постійно виникають на грошовому ринку;
• підвищення конкуренції, що потребує оптимізації інвестицій, які надають можливість суттєво розширити ринок збуту за рахунок залучення до господарського обігу малих і середніх фірм;
• підтримка розвитку лізингових операцій з боку державних органів влади і фінансових ділових осередків у цілому, що стимулює зростання інвестиційної діяльності;
• загальне збереження ліквідності підприємств;
• створення міцної основи для здійснення розрахунків, що надає балансові переваги та страхові вигоди.

Всі вищевикладені аргументи свідчать про те, що лізингова діяльність є, по суті, пільговою галуззю інвестиційної діяльності. Досвід іноземних країн підтверджує цю точку зору.

Світова практика здійснення лізингових операцій доводить, що в умовах економічної кризи, подібної до тієї, що склалася в Україні, коли практично зупинилося фінансування оновлення основних засобів у зв’язку із недостатністю прибутку підприємств і значним зменшенням виробництва, цей метод фінансування є найбільш доцільним і мобільним, а отже може сприяти збереженню ліквідності більшості підприємств України.

Останнім часом у цивільному праві низки зарубіжних країн наводяться юридичні визначення лізингу й окремих його видів, а в деяких – було прийнято відповідні законодавчі акти.

За рівнем правового забезпечення лізингових відношень можна виділити трьох основні групи країн:

• країни, я яких прийнято спеціальні закони, що регулюють лізингові угоди (континентальні країни Західної Європи: Франція, Бельгія, Італія);
• країни, в яких регулювання відбувається спеціальними підзаконними актами (країни ”загального права” – Англія, Австралія);
• країни, що не мають спеціального законодавства (США, Німеччина).

Для законів, прийнятих у країнах першої групи, характерним є те, що в них регламентуються взаємовідносини не тільки між основними партнерами (лізингодавцем і лізингоотримувачем), але й між лізинговою компанією і постачальником, тобто весь комплекс тристоронніх майнових відношень, що виникають при лізингу.

Наприклад, лізинг майна у Франції почався з 1960 р., а закон, який регулював лізингові відносини і називався „Про підприємства, що практикують кредит – оренду”, було прийнято 3 липня 1966 р.

Згідно із цим Законом, договір лізингу вважався таким, якщо:

• устаткування було спеціально придбане для здачі в оренду;
• орендар має право купити власність по закінченні терміну дії договору за ціною, встановленою на момент складання договору;
• опціон на право наступної покупки устаткування є обов’язковим.

Лізинг нерухомості також визначається Законом 1966 р., відповідно до якого у Франції було створено товариства по операціях із нерухомістю у сфері промисловості та торгівлі. Цим компаніям надаються істотні податкові пільги. Звичайна угода по лізингу складає 15-20 років. До об’єкту договору лізингу відноситься земля.

В другій групі країн правове регулювання лізингу здійснюється в залежності від вартості майна, переданого в тимчасове користування, і від суб’єктів лізингової угоди. Наприклад, у законодавчій практиці Англії за умови, що вартість предмета лізингу не перевищує 2000 фунтів стерлінгів, а користувачем є юридична особа, застосовуються норми закону про оренду-продаж 1965 р. Всі інші випадки, що не підпадають під ці умови, регламентуються нормами «загального права».

Наприклад, характерною рисою англосаксонської системи права є той факт, що в будь-який договір складовою частиною входять особливі умови, які сторони мали на увазі (це є специфічним інститутом англійського права), використовувані судами для виконання волі сторін, якщо вони не зробили застереження з якого-небудь питання у контракті. Не є виключенням і договір лізингу. Ці, вищезазначені умови, містяться в Законі „Про постачання товарів і послуг”:

умова про „спокійне” володіння майном лізингоодержувачем протягом всього строку дії договору;

умова про те, що майно, яке є предметом договору, відповідає вимогам щодо якості;

умова про придатність майна для спеціальних цілей, якщо лізингоодержувач під час переговорів довів до відома це іншій стороні.

В англійському праві договори лізингу та майнового найму належать до групи відносин, які називаються залежним утриманням.

Договір лізингу ніколи не може перерости у договір купівлі-продажу, у нього ніколи не включається опціон (документ, який засвідчує право придбати або продати певне майно на визначених умовах у майбутньому). Договір лізингу в Англії не відноситься до різновиду договору оренди (звичайної).

Ознаки договору лізингу в Англії:

• він укладається на термін, не менший 75% терміну амортизації;
• у ньому передбачається повна чи практично повна виплата вартості устаткування.

Фінансовий лізинг в Англії має ряд особливостей – збереження за лізингодавцем права власності на майно на весь період договору, по закінченні якого відбувається покупка; вибір типу устаткування і постачальника здійснюється тільки орендарем, на ньому ж лежить відповідальність за транспортування, стан і ремонт устаткування, починаючи із підписання договору; якщо орендар відмовляється по закінченні договору викупити устаткування і воно продається лізинговою фірмою третій особі, то орендар має право претендувати на частину виторгу від цього продажу.

У країнах третьої групи стосовно лізингових угод широкого використання набувають також загальні положення цивільного і торгового права. Цілком можливо розглянути їх на прикладі Німеччини. У перше десятиріччя використання лізингу в ФРН з початку 60-х до початку 70-х рр. не було спеціалізованого регулювання відносин по лізингу.

7. Ефективність менеджменту ЗЕД

Значення зовнішньоекономічної діяльності в розвитку всіх країн, у тому числі й України, постійно зростає. Історичний досвід підтверджує вигідність розширення участі країн у міжнародному поділі праці і різноманітних формах міжнародного бізнесу. І навпаки, згортання зовнішньоекономічної діяльності неминуче призводить до уповільнення соціально-економічного розвитку країни, виникнення складних проблем, які неможливо вирішити не лише в економіці, але і в інших сферах суспільного життя. Тому процес глобалізації та інтернаціоналізації господарського життя можна вважати закономірним з огляду на посилення взаємозалежності між країнами і зростаючу схожість їх економік.

Для досягнення високої ефективності ЗЕД необхідно враховувати два об'єктивно існуючі підходи в управлінні міжнародним бізнесом. Вони дають відповіді на ключові запитання: що? і як? Перше запитання розкриває суть міжнародних операцій. Це сфера міжнародного маркетингу, із якої керівники організацій добувають інформацію і приймають рішення про зовнішньоекономічні операції. Такими операціями є експорт або імпорт конкретних товарів (послуг, робіт), лізинг обладнання, спільне виробництво продукції та ін. Само собою зрозуміло, що кожний вид бізнесу має власну внутрішню технологію, що також входить у предметний аспект. При імпорті маються, на увазі, наприклад, пошук постачальника, укладення з ним контракту на постачання товару, перевезення товару до кордону, перетинання кордону і виконання митних процедур — і так до остаточного продажу товару внутрішньому споживачеві, проведення розрахунків із продавцем. Все це складає предметний аспект менеджменту, що цілком визначається ідеєю і технологією (послідовністю операцій) зовнішньоекономічних операцій.

Проте наскільки б вдалою не була ідея конкретної зовнішньоекономічної операції, які б високі прибутки вона не обіцяла в перспективі, який би бізнес-план не гарантував її здійсненність і ефективність, саму по собі її не можна реалізувати без іншого аспекту зовнішньоекономічного менеджменту. Мова йде про те, що опрацювання ідеї може бути зроблено однією людиною або невеличкою групою спеціалістів у межах їх поточних службових обов'язків або ж у вільний час. Досвід показує, що опрацювання ідей і навіть підготовка бізнес-планів складає дуже малу частину усіх витрат, пов'язаних із реалізацією ідеї. А от вже для реалізації ідеї, яку включено в число цілей зовнішньоекономічної діяльності, не обійтися без регулярного (функціонального) менеджменту. Мається на увазі, насамперед, планування реалізації ідеї, для чого необхідно завчасно виділяти необхідні ресурси, встановлювати терміни виконання завдань, що випливають з ідеї, підбирати виконавців, визначати методи виконання робіт та ін. До того ж у планах робіт необхідно враховувати зміни навколишнього середовища фірми: законодавство, ціни на зовнішніх ринках, валютні курси, стан справ у партнерів і т.д. І якщо план буде неточним (тобто неякісним), тоді реалізація ідеї може бути під загрозою: скажімо, нестача валютних коштів саме в той момент, коли потрібно провести оплату послуг і т.д.

Менеджмент передбачає не тільки функцію планування, але й організацію (що включає координацію), комплектування штатів, керівництво, мотивацію, контроль. Тому ідея тієї або іншої зовнішньоекономічної операції може бути реалізована тільки в тому випадку, коли предметний аспект повною мірою відповідатиме функціональному підходу.

В практиці зовнішньоекономічної діяльності часто трапляються випадки невідповідності згаданих аспектів зовнішньоекономічній діяльності. Досить поширеними є ситуації, коли приваблива, захоплююча ідея бізнесу відсуває на другий або навіть більш дальній план функціональний аспект менеджменту, який лише планується на чернетці і детально не проробляється. А невдачі в цьому випадку списуються на обставини. Цікаво зазначити, що часто це відбувається в організаціях, які навчають менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

Список використаної літератури

1. Дідківський М. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Микола Дідківський,. — К.: Знання , 2006. — 462 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність: Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. — К.: Кондор, 2007. — 166 с.

3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів/ Валерій Власюк, Оксана Гетьман,; За ред. Інни Багрової; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Дніпропетровський держ. фінансово-економічний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 579 с.

4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін.; Мін-во освіти і науки України, Одеський державний економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 791 с.

5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. — 3-тє вид. перероб. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2002. — 382 с.

6. Макогон Ю. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Юрій Макогон, В’ячеслав Рижиков, Сергій Касьянюк; Ред. Ю. В. Макогон; М-о освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 423 с.

7. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб-но-практическое пособие/ Е. Прокушев,. — М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. — 207с .

8. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с

9. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник для студ. вуз./ Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим; Під заг. ред. А.І. Кредісова. — К.: ВІРА-Р, 1998. — 447 с.