Вступ.

1. Ризики, пов’язані із наданням кредиту.

2. Ступінь та структура кредитного ризику.

3. Мінімізація кредитного ризику.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Кредитний ризик однаково стосується всіх суб'єктів господарської діяльності. Він присутній у фінансовій діяльності виробничого підприємства при наданні ним товарного (комерційного) або споживчого кредиту покупцям. Для банків, кредитних спілок та інших фінансових організацій, де кредитування належить до операційної діяльності, цей вид ризику є визначальним і постійним.

Він може набувати таких форм:

— ризик вибору недобросовісного партнера, спричинений неправильною оцінкою кредитоспроможності партнера, неповною інформованістю про його ринковий статус;

— промисловий ризик, пов'язаний з можливістю спаду виробництва чи попиту на продукцію певної галузі;

— ризик урегулювання і поставок, зумовлений невиконанням з будь-яких причин договірних зобов'язань;

— ризик, спричинений трансформацією виду ресурсів (найчастіше за терміном), втратою їх споживчої вартості для споживача або зниженням корисності використання;

— ризик форс-мажорних обставин.

Для розвитку будь-якого соціально-економічного суспільства кредит виступає як система грошових відносин, що пов'язана з тимчасовим перерозподілом власних грошових потоків підприємств, організацій та населення. Необхідність використання підприємствами кредиту зумовлена тим, що надходження коштів підприємству і його платежі не збігаються як за часом, так і за сумою. Тому банк повинен будувати кредитні відносини з підприємствами таким чином, щоб через кредит сприяти досягненню високоприбутковості діяльності, впровадженню у виробництво науково-технічного прогресу, розширенню асортименту товарів і послуг.

1. Ризики, пов’язані із наданням кредиту

Із розвитком ринкових відносин виникла необхідність принципово нового підходу банків до визначення платоспроможності і кредитоспроможності підприємств. Водночас зазначимо, що банківські заклади застосовують безліч різноманітних методик оцінки з певною системою коефіцієнтів.

На наш погляд, раціональною методикою є оцінка кредитоспроможності позиковців та розподіл їх за класами кредитоспроможності (табл. 1).

За даною методикою після обчислення коефіцієнтів визначається в балах рейтинг позиковця. До першого класу відносять підприємства, які за підсумком набрали від 100 до 150 балів. До цих підприємств банки можуть застосовувати пільговий кредитний механізм, тобто відкривати пряму кредитну лінію, встановлювати скидки з процентних ставок, регулювати умови кредитного договору на користь позиковця.

До другого класу відносяться підприємства, які за оцінкою кредитоспроможності набрали від 151 до 250 балів. За цією позицією банк повинен зосередити увагу на структурі ліквідних активів. Якщо питома вага запасів і готової продукції перевищує 50%, то до цих підприємств слід застосовувати визначені прийоми захисту від виникнення ризику неповернення позики в строк, а саме: укладення договору страхування, встановлення плаваючої процентної ставки і т. ін. Це викликано тим, що нині даний вид ліквідних активів практично неможливо реалізувати за короткий строк у зв'язку з проблемами зі збутом продукції.

До третього класу відносять підприємства, які набрали від 251 до 300 балів. Як правило, банк відмовляє таким підприємствам у позиці або ж застосовує жорсткі вимоги до дії кредитної угоди.

У здійсненні кредитних операцій банк стикається з кредитним ризиком, тобто з ризиком несплати позиковцем основного боргу і процентів.

Кризові явища в банківській сфері України, які загострилися останнім часом, в значній мірі зумовлені підвищенням ризику кредитних операцій, що негативно впливають на їх дохідність. Ця проблема стала об'єктом спостережень органів державного регулювання після прийняття положення "Про порядок формування і використання резерву на можливі витрати по позиках комерційних банків", затвердженого правлінням Національного банку України 31 січня 1996 р. Згідно з цим положенням позики поділяються на п'ять умовних груп: стандартні, нестандартні, сумнівні, незабезпечені і безнадійні. До проблемних позик віднесені сумнівні, незабезпечені та безнадійні, питома вага яких у 1996 р. порівняно з 1995 р. зросла з 27 до 30,2%.

Виникнення проблемних кредитів обумовлено багатьма чинниками, зокрема такими:

1. Чинниками, які не можуть контролюватися банком і знаходяться поза сферою його діяльності:

— погіршенням макроекономічної кон'юнктури та ділової активності у тих галузях, де клієнтом здійснюються ділові операції;

— негативною (для боржника) зміною економічного законодавства.

2. Помилками керівництва підприємства, яке звернулося за позикою.

3. Чинниками, зумовленими некваліфікованою роботою банківських спеціалістів:

— порушенням основних принципів кредитування, визначених у положенні "Про кредитування", збільшенням у кредитному портфелі пролонгованих, прострочених та безнадійних позик;

— недостатнім аналізом фінансового стану позиковця;

— відсутністю аналізу кредитного портфеля з боку керівників комерційних банків, що призводить до концентрації ресурсів у одного позиковця;

— наданням кредитів, оформлених невідповідно до стандартів;

— низьким юридичним рівнем угод (відсутністю пунктів щодо регулювання процентних ставок, санкцій у разі нецільового використання позик і т.ін.);

— порушенням вимог положення "Про кредитування" у частині оформлення кредитних справ позиковців;

— недотриманням Закону України "Про заставу" (угоди нотаріально не засвідчені, без страхування заставного майна, прийняття майна тільки на суму виданих позик без урахування процентів кредиту, брак опису заставного майна);

— порушенням тимчасових вказівок стосовно використання плану рахунків бухгалтерського обліку банків України в частині використання балансових рахунків щодо проведення кредитних операцій (несвоєчасним відрахуванням простроченої і пролонгованої заборгованості на відповідний рахунок);

— у більшості випадків комерційні банки не перевіряють цільового використання позик.

Водночас, зростання або скорочення проблемних кредитів і відповідно динаміка прибутковості банків у багатьох випадках визначаються вимогами щодо здійснення кредитних операцій, зокрема такими:

1. Обсяг кредиту визначається залежно від розміру реальної розбіжності між платежами підприємства і вільними грошовими ресурсами. Цей розрив у платіжному обігу носить об'єктивний характер і залежить від специфіки діяльності підприємства.

2. Масштаби банківських послуг розраховуються на базі очікуваних платежів. Кредит за цих обставин надається у розмірі, що становить повну величину розриву в платіжному обігу і викликає довіру до клієнта, який потерпає від фінансових негараздів.

3. У кредитуванні процесу реального накопичення товарно-матеріальних запасів обсяг позики визначається залежно від залишків указаних запасів.

Розмір кредиту обчислюється на основі сплаченого залишку, який, у свою чергу, складається з товарно-матеріальних цінностей на складі і в дорозі без урахування усіх видів кредиторської заборгованості і власних обігових засобів, якими розпоряджається підприємство.

Своєчасність повернення знаходиться в тісній залежності не тільки вiд кредитоспроможності позичальників, але й від забезпеченості кредиту. Нещодавно принцип забезпеченості кредиту трактувався дуже вузько: признавалася лише матеріальна забезпеченість кредиту. Це означало, що позики повинні були видаватися під конкретні матеріальні цінності, що знаходяться на різних ступенях відтворення, наявність котрих на протязі всього строку користування позикою говорило про забезпеченість кредиту i, отже, про реальність його повернення. Між тим у світовій банківський практиці видами кредитного забезпечення, крім матеріальних цінностей, оформлених зобов'язанням застави, виступають гарантії та поруки платоспроможних юридичних i фізичних осіб, а також страхові поліси оформленого позичальниками у страховій компанії ризику непогашення банківського кредиту. Таким чином, в сучасних умовах під забезпеченістю кредиту слід розуміти наявність у позичальників юридично оформлених зобов'язань, що гарантують своєчасне повернення кредиту: зобов'язання застави, договори гарантії, договори-поруки, договори страхування відповідальності непогашення кредиту.

Принцип повернення, строковості та платності кредиту означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений в кредитному договорі строк з відповідною платою за його користування. Принцип повернення є тією особливістю, що відрізняє кредит як економічну категорію від інших економічних категорій товарно-грошових відносин. Без повернення кредит не може існувати. Принцип повернення є невід’ємною рисою кредиту, його атрибутом.

Строковість кредитування являє собою необхідну форму досягнення повернення кредиту. Принцип строковості означає, що кредит повинен бути не просто повернений, а повернений у чітко визначений строк, тобто в ньому знаходить конкретне вираження фактор часу, i строковість є часова визначеність повернення кредиту. Строк кредитування є граничним часом знаходження позичених коштів у господарстві позичальника i виступає тією мірою, поза меж якої кількісні зміни протягом часу переходять у якісні: якщо порушується строк користування позикою, то викривляється сутність кредиту, він губить своє дійсне призначення, що негативно впливає на стан грошового обігу в країні.

З переходом на ринкові умови господарювання цьому принципу кредитування надається, як ніколи, особливе значення.

2. Ступінь та структура кредитного ризику

Підприємство-боржник може використати три основні джерела погашення зобов'язань:

1) кошти, одержані в результаті операційної діяльності підприємства;

2) кошти, отримані внаслідок продажу фіксованих активів чи запасів цінних паперів;

3) додаткові нові кошти (наприклад, отримана нова позичка або кошти за випуск власних акцій).

Ступінь та структуру кредитного ризику для підприємства диференціює дія таких факторів:

а) рівень концентрації кредитної діяльності в будь-якій сфері (сегменті, галузі), яка чутлива до змін в економічному середовищі, тобто має еластичний попит на власну продукцію, що виражається обсягом концентрації споживачів товарів (послуг) в певних галузях або географічних зонах, які найбільше зазнають кон'юнктурних змін;

б) питома вага кредитів й інших пасивних фінансових операцій підприємства, яка припадає на партнерів, що мають специфічні труднощі;

в) часті і суттєві зміни політики підприємства по здійсненню пасивних фінансових операцій, формуванню пакета цінних паперів;

г) концентрація кредитної діяльності у малодосліджених, нетрадиційних сферах;

ґ) запровадження у виробництво великої кількості нових товарів і послуг протягом короткого проміжку часу (при цьому збільшується імовірність, що підприємство зазнає негативного чи нульового потенціального попиту);

д) прийняття як застави цінностей, що швидко знецінюються і погано реалізуються на ринку.

Кредитний ризик супроводжує весь період кредитування. При наданні комерційного кредиту ризик виникає у момент продажу і зберігається до одержання усього обсягу платежу за угодою. При банківській позичці кредитний ризик присутній протягом усього періоду до моменту повернення боргу.

Величина кредитного ризику — сума, що може бути втрачена при несплаті чи простроченні виплати заборгованості. Максимальний потенційний збиток становить повна сума заборгованості у разі її невиплати клієнтом.

Прострочення платежів призводять до появи непрямих збитків, тобто зменшення (через необхідність фінансувати дебіторів протягом більш тривалого часу, ніж необхідно) чи втрати відсотків, які можна було б одержати, якби кошти були повернуті раніше і розміщені на депозит.

Зниженню кредитного ризику сприяє зважене оцінювання становища позичальника, яке передбачає ознайомлення з:

— репутацією. Вона формується протягом тривалого часу. Кредитор особливу увагу повинен звертати на готовність позичальника гасити свої зобов'язання. Про репутацію позичальника можна дізнатися, зібравши загальну інформацію або через особисті стосунки. Впевненість кредитора у чесності і відповідальності позичальника може бути підставою для кредитування. Надійну особисту репутацію клієнта підкріплюють його менеджерські здібності. Кредитор повинен бути впевнений, що заходи (проект), які підприємець планує здійснити за рахунок кредиту, будуть реалізовані успішно. Однак, задовільне становище підприємства не завжди є надійною запорукою ефективного впровадження нового бізнес-проекту, реалізація якого потребує кредиту;

— можливостями. До них належить здатність підприємства отримати гроші за своїми активними операціями і конкретними проектами, що будуть прокредитовані, ефективно керувати грошовими потоками для забезпечення повного і своєчасного погашення кредитної заборгованості і відсотків по ній;

— капіталом. Потенційний позичальник повинен володіти певним власним капіталом, який буде використаний у кредитованому проекті. Це означає, що позичальник здатний розділити кредитний ризик з банком. У світовій банківській практиці загальноприйнято, що частка власного капіталу позичальника у фінансуванні проекту традиційно становить приблизно 30% його вартості, а 70% вартості проекту кредитує банк. Стосовно кредитування поточної діяльності підприємства критеріальною межею є величина показника «плече фінансового важеля» — співвідношення залученого і власного капіталів. Для більшості галузей економіки (передусім, виробничих підприємств) значення цього показника не повинне перевищувати одиниці, тобто величина залучених коштів не може бути більшою за власні;

— умовами кредиту. Кредитору слід добре ознайомитись з умовами, тобто зі станом місцевої, регіональної і національної економіки, а також особливостями господарювання позичальника, періодично оцінювати і прогнозувати його діяльність. Різні економічні умови та прогнози для окремих галузей господарства свідчать про те, що критерії надання позичок є диференційованими;

— заставою. Надійне забезпечення кредиту у формі застави може компенсувати недоліки інших параметрів кредитної угоди. Однак кредитор повинен точно оцінити якість застави, її юридичне оформлення, співвідношення між вартістю застави і позички, стабільність їх властивостей (зміни ліквідності, споживчих характеристик з часом).

3. Мінімізація кредитного ризику

На практиці застосовують певні заходи, спрямовані на мінімізацію втрат від кредитного ризику:

— лімітування, тобто встановлення межі кредиту (сума, час тощо);

— дотримання нормативів кредитного ризику;

— диверсифікацію кредитних операцій;

— аналіз платоспроможності та кредитоспроможності позичальника;

— отримання від клієнтів достатнього і якісного забез-печення кредиту (гарант, застава);

— оперативність при стягненні боргу;

— страхування кредитних операцій;

— визначення кредитної політики;

— підтримання оптимальної структури заборгованості за кредитами;

— формування резервів.

Ліміт (межа) кредиту встановлюється щодо окремих позичальників чи групи односпрямованих позичальників, галузі економіки. Це дає змогу уникнути ризику концентрації кредитних вкладень в окремі суб'єкти і зменшує імовірність втрат. Лімітуються також права окремих банківських менеджерів і структур стосовно ухвалення рішення про надання кредиту. Ліміт кредитування обчислюється на підставі фінансових показників позичальника і прогнозування його майбутніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фінансових результатів діяльності кредитованого суб'єкта за певний термін (як правило, квартал). Через квартал необхідно уточнювати потреби і можливості позичальників.

Комерційні банки використовують таку форму лімітування кредитів, як кредитна лінія — юридично оформлене зобов'язання банку перед позичальником надавати йому протягом певного терміну (від кварталу до року) позички в межах узгодженої суми. Кредитну лінію встановлюють у разі тривалих зв'язків між банком і позичальником, які підтверджують його кредитоспроможність. Вона має певні переваги порівняно з одноразовим кредитом: позичальник має змогу точніше оцінити перспективи свого розвитку, скоротити витрати часу, пов'язані з переговорами про укладання окремих угод на кредитування. Схожі переваги має і кредитор, крім того, він може детальніше ознайомитися з діяльністю позичальника. За кредитною лінією банк, незалежно від ситуації на ринку позичкових капіталів, зобов'язується надавати кредити відповідно до укладеної кредитної угоди.

Лімітування прав менеджерів і підрозділів може здійснюватися в системі одного банку. Обмеження прав на видачу кредиту залежить від рівня їх кваліфікації та обсягу капіталу, яким оперує банківська установа (відділення, філія тощо). Діє певне лімітування, ініціатором якого є центральний банк (Національний банк України). Він встановлює нормативи кредитного ризику, які є складовою економічних нормативів регулювання банківської діяльності. Вони обмежують розмір кредиту одному позичальнику (великий кредит, кредит інсайдерам тощо). Отже, лімітування є засобом захисту кредитора від кредитного ризику.

Нефінансові установи застосовують систему фінансових нормативів, які забезпечують лімітування концентрації ризиків і охоплюють: граничний розмір (питому вагу) залучених засобів (окремо встановлюється для операційної та інвестиційної діяльності підприємства, а інколи — і для окремих фінансових операцій); мінімальний розмір (питому вагу) активів у високоліквідній формі (формування «ліквідної подушки» з метою майбутнього погашення невідкладних фінансових зобов'язань підприємства); максимальний розмір товарного (комерційного) кредиту, наданого одному покупцеві; максимальний період і величину засобів у дебіторській заборгованості (є джерелом кредитного ризику для нефінансового підприємства).

Диверсифікація кредитного портфеля виробничого підприємства з метою зменшення кредитного ризику передбачає розширення переліку покупців продукції. Як правило, диверсифікація кредитного портфелю здійснюється разом з лімітуванням концентрації кредитних операцій через встановлення диференційованого по групах покупців кредитного ліміту.

Мінімізує втрати від кредитного ризику фінансових установ формування оптимальної структури кредитного портфеля. За методикою Національного банку України (Постанова Правління НБУ від 17.01.2005 № 10) кредитний портфель комерційного банку складається з стандартних, підконтрольних, субстандартних, сумнівних, безнадійних кредитів (рівень ризику відповідно становить 2%, 5%, 20%, 50%, 100%). Практичний досвід свідчить, що оптимальним можна вважати кредитний портфель, в якому консолідована заборгованість за позичками розподілена приблизно так: стандартні позички — 22%; підконтрольні — 38%; субстандартні — 30%; сумнівні — 5%; безнадійні — 5%.

Своєчасне визначення найпридатнішої для конкретного банку кредитної політики сприяє ефективному використанню позичкових ресурсів. Якщо частка кредитів у загальному обсязі робочих активів банку становить до 30%, це означає, що банк проводить обережну кредитну політику і досягає прибутковості за рахунок малоризикових активних операцій. Однак при цьому він втрачає значний сегмент фінансового ринку. Таке співвідношення між кредитами і робочими активами бажане для новоствореного банку, який ще не має достатнього досвіду кредитної роботи. За поміркованої кредитної політики частка кредитів у робочих активах сягає 30—50%. Така політика притаманна стабільним і надійним банкам, які мають достатній досвід кредитної роботи. Якщо частка кредитів перевищує 50% робочих активів, це свідчить про агресивну кредитну політику банку. Вона може бути обґрунтованою тільки бажанням отримати надприбутки і, як правило, не є тривалою. Зростання частки і тривалості кредитів у робочих активах підвищує рівень ризику.

Нефінансові підприємства використовують три типи кредитної політики:

— консервативна (жорстка) політика спрямована на мінімізацію кредитного ризику за рахунок невикористання можливостей одержання додаткового прибутку при розширенні обсягу реалізації продукції (суттєве обмеження переліку покупців продукції в кредит, мінімізація термінів надання кредиту і його розміру, жорсткі умови надання кредиту, використання жорстких процедур інкасації (погашення) дебіторської заборгованості);

— поміркована політика орієнтується на середній рівень кредитного ризику за умов реалізації продукції з відстрочкою платежу;

— агресивна (м'яка) політика як пріоритети визначає максимізацію прибутку за рахунок розширення обсягу реалізації продукції в кредит (розширення переліку покупців продукції в кредит, збільшення термінів надання кредиту і його розміру, м'які умови надання кредиту, зниження вартості кредиту до мінімально прийнятних розмірів, надання покупцям можливості пролонгації (продовження) кредиту).

Кредитор повинен бути оперативним при стягненні боргу, що передбачає підтримування з позичальником контакту протягом усього терміну його користування позичкою. Необхідно стежити за станом справ клієнта і за виникнення проблемних ситуацій, які можуть спричинити несплату боргу, вдатися до попереджувальних заходів щодо захисту своїх інтересів.

Для страхування кредитних операцій створюються банківські страхові фонди, окремі високоризикові кредитні угоди страхують у спеціалізованих страхових установах за рахунок клієнта.

Надання гарантій позичальника (у вигляді поручительства, гарантійних листів третьої сторони, страхових полісів позичальника на кредит) сприяє нейтралізації можливих негативних фінансових наслідків кредитного ризику.

У разі настання ризикової ситуації при кредитуванні банківські установи широко застосовують заставу, що дає змогу повністю або частково компенсувати їх фінансові втрати. Застава — це засіб забезпечення виконання зобов'язань, що передбачає передавання боржником кредитору грошей або інших майнових цінностей, на які кредитор має переважне право вимог при невиконанні боржником свої зобов'язань.

Розрізняють тверду (фіксовану) і плаваючу заставу. До твердої застави відносять майно, яке може бути надане боржником кредитору за неможливості виконати свої зобов'язання. У такому разі підприємство-боржник більше не матиме права розпоряджатися ним. До плаваючої застави належать запаси товарно-матеріальних цінностей і готова продукція. Інколи застава поширюється на все майно боржника, крім уже наданого в тверду заставу. Рішення про прийняття твердої чи плаваючої застави приймає кредитор (банк), що є способом захисту боржника від претензій інших кредиторів на його майно у разі порушення фінансової стабільності.

Дієвим методом зниження кредитного ризику є аналіз кредитоспроможності і платоспроможності партнера, який починають з вивчення двох складових його діяльності:

1) можливості підприємства-виробника своїми товарами задовольнити інтереси споживачів. З допомогою різних методів факторного (оцінюється функціональний зв'язок між показниками на основі існуючої математичної формули: ціна = повна собівартість + прибуток + податок на додану вартість + акцизний збір), регресійного (побудова рівняння регресії для оцінювання стохастичного зв'язку між показниками) аналізу визначають: відповідність між попитом і пропозицією; вміння виробника зацікавити певні соціальні групи потенційних чи реальних споживачів; оптимальний вибір ринкового сегмента, вікна, ніші;

2) ступеня задоволення інтересів самого виробника, тобто його здатності одержувати прибуток і розпоряджатися ним. Цей аналіз проводиться за такими напрямами: рівень витрат виробника; своєчасність розрахунків по вже отриманих кредитах, його капітальна база як боржника; репутація, рейтинг, готовність позичальника виконати свої зобов'язання; можливість здійснення права позички з боку обслуговуючих банків і банківських установ.

У країнах з розвинутим фондовим ринком наданням такої інформації вже більше ста років займаються незалежні рейтингові агентства. Вони присвоюють рейтинги різним групам емітентів: суверенним урядам, регіональним і місцевим органам влади, корпораціям, фінансовим організаціям, об'єктам інфраструктури, страховим компаніям, керованим фондам. Саме рейтингові агентства підтверджують здатність емітента (позичальника) виконувати фінансові зобов'язання, виражені як в іноземній, так і в національній валюті.

Поява в Україні в кінці 90-х років минулого сторіччя перших кредитних рейтингів від Standard&Poor's, Moody's Investors Service, Fitch Ratings була пов'язана в першу чергу із зростанням попиту на іноземні позики. Спочатку кредитні рейтинги були присвоєні борговим зобов'язанням, випущеним урядом України. Пізніше рейтинги отримали деякі українські банки і компанії.

Отримання міжнародного кредитного рейтингу важливе для вітчизняних фірм, діяльність яких не обмежується територією України. Потреба в отриманні кредитного рейтингу диктується такими мотивами:

1) «рейтинговий» позичальник може очікувати на поліпшення умов доступу на фінансові ринки за рахунок підвищення довіри інвесторів і кредиторів до його боргових зобов'язань. Підприємства, що отримали такі рейтинги, можуть понизити витрати фінансування, тобто зменшити ціну, збільшити обсяги і подовжити терміни позик, а багато інституційних інвесторів розвинутих країн взагалі не надають кредитів емітентам, що не мають рейтингу. Сьогодні три українські банки підтримують міжнародні кредитні рейтинги — «Надра»(ВВВ від Moody's — адекватна фінансова стійкість, фактори ризику досить високі, і очікується, що вплив будь-яких економічних факторів буде суттєвим, але контрольованим), Перший український міжнародний банк і Приватбанк (у обох ССС+ від Fitch Ratings — дуже низька фінансова стійкість, фактори ризику виключно високі, і очікується, що вплив будь-яких економічних факторів буде непереборним). У грудні 2000 р. страховій компанії «AIG Україна» Standard&Poor's привласнений рейтинг AAA (виключно висока фінансова стійкість, фактори ризику мінімальні, очікується, що вплив будь-яких економічних факторів буде дуже незначним). У жовтні 2002 р. міжнародне рейтингове агентство Standard&Poor's присвоїло компанії «Київстар» кредитний рейтинг В, а рейтингове агентство Moody's — ВВ (помірно низька фінансова стійність);

2) підприємницькі структури прагнуть заявити про свою кредитоспроможність і фінансовий стан усьому діловому світу, міжнародні рейтинги допомагають продемонструвати кредитоспроможність і забезпечити найоптимальніші фінансові умови;

3) за допомогою рейтингу можна скористатися перевагами доступу на ризикові ринки капіталу;

4) отримання кредитного рейтингу корисне підприємствам, навіть якщо у них немає ні поточних потреб у фінансуванні, ні планів виходу на ринки капіталу: товариствам та іншим компаніям закритого типу час від часу потрібно доводити свою кредитоспроможність без розкриття конфіденційної інформації про свою фінансову структуру. Провідні міжнародні рейтингові агентства публікують рейтинги загальної кредитоспроможності як закритих, так і відкритих компаній, незалежно від того, розміщені чи ні їх боргові зобов'язання на ринку.

Отримання кредитного рейтингу винятково для «внутрішнього користування» в Україні є поки недоцільним. До недавнього часу українські емітенти могли отримати кредитні рейтинги тільки у міжнародних рейтингових агентств. Але такий рейтинг мало корисний при розміщенні позик усередині країни: він для цього просто не призначений. Пояснюючи причини такого становища, експерти вказують на те, що через низьку корпоративну культуру в Україні рейтинги не виконуватимуть всіх функцій, властивих їм на розвинутих фінансових ринках. Інша причина — відсутність попиту (і пропозиції) на послуги рейтингування внаслідок невеликих обсягів ринкових емісій цінних паперів. Іншими словами, неринкові позики, призначені, як правило, для створення фінансових схем зменшення опо-даткування, для багатьох компаній, як і раніше, є основним мотивом розміщення корпоративних облігацій. А для таких розміщень рейтинги не потрібні. Третя причина, що відлякує потенційних одержувачів рейтингу, — це ризик емітента «викинути гроші на вітер».

Сприяє покриттю можливих втрат від кредитного ризику створення загального і спеціального резервів. Частина цих резервів формується одночасно з наданням кредиту, а частина — при виникненні проблемних позичок.

Основним видом плати за користування банківським кредитом є відсоток. Разом з відсотком банки можуть встановлювати комісію як додатковий елемент ціни банківського кредитування. Комісію встановлюють, як правило, тоді, коли в процесі кредитування банк виконує додаткову роботу, пов'язану з оформленням позички і контролюванням або наглядом за здійсненням кредитованого проекту. Комісію сплачують окремо або додають до відсотка.

Нефінансові підприємства з метою зниження ступеня кредитних ризиків використовують спеціальні форми рефінансування дебіторської заборгованості, зокрема:

1) факторинг — фінансову операцію, що полягає в пе-реуступці підприємством-продавцем права одержання грошових коштів по платіжних документах за поставлену продукцію на користь банку або спеціалізованої компанії, які приймають на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу і беруть з підприємства-продавця певну комісійну плату у відсотках до суми платежу (залежить від рівня платоспроможності покупця і передбачених термінів оплати). При проведенні такої операції банк протягом трьох днів здійснює кредитування підприємства-продавця у формі попередньої оплати боргових вимог за платіжними документами (як правило, у розмірі 70—90% суми боргу і за пільговими відсотками залежно від фактора ризику). Залишок суми банк депонує у формі страхового резерву на випадок непогашення боргу покупцем і повертає підприємству-продавцю після повного повернення кредиту;

2) облік виданих покупцем продукції векселів — фінансову операцію, яка передбачає їх продаж банку (іншому об'єкту господарювання) за певною (дисконтною) ціною, встановленою залежно від номіналу, терміну погашення і облікової вексельної ставки (охоплює середню депозитну ставку, ставку комісійної винагороди, премію за ризик за умов низької платоспроможності підприємця-покупця). Ця операція здійснюється лише з перевідними векселями;

3) форфейтинг — фінансову операцію рефінансування дебіторської заборгованості по експортному товарному кредиту через передачу (індосамент) перевідного векселя на користь банку (факторингової компанії) з виплатою комісійної винагороди. Форфейтинг перетворює заборгованість покупця за товарний кредит на заборгованість банку за фінансовий кредит. Операція використовується при здійсненні довгострокових експортних поставок і дає змогу експортеру швидко одержати грошові кошти через облік векселів, однак має високу вартість.

Висновки

Діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення кредитів.

З економічного погляду кредит — це форма позичкового капіталу (в грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення і обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує. Загальноекономічною причиною появи кредитних відносин є товарне виробництво. Основою функціонування кредиту є рух вартості у сфері товарного обміну, в процесі якого виникає розрив у часі між рухом товару і його грошовим еквівалентом, відбувається відокремлення грошової форми вартості від товарної. Якщо рух товарних потоків випереджає грошовий, то підприємства — споживачі товарів із настанням моменту плати за них не завжди мають достатні кошти, що може зупинити нормальний процес відтворення. Коли рух грошових потоків випереджає товарні, то на підприємствах нагромаджуються тимчасово вільні кошти.

Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у кругообороті оборотних коштів і потребою в постійному використанні матеріальних і грошових ресурсів.

Таким чином, виникнення і функціонування кредиту пов'язане з необхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення, із тимчасовим вивільненням коштів у одних підприємствах і появою потреби в них у інших. При цьому виникнення кредитних відносин зумовлюється не самим фактом незбігу в часі відвантаження товару і його оплати, а узгодженням між суб'єктами кредитних відносин умови щодо відстрочки платежу шляхом укладання кредитної угоди. Але оборот товарів є не єдиною причиною появи кредитних взаємовідносин. Нині кредитні відносини виникають за будь-якої економічної чи фінансової операції, що пов'язана із заборгованістю одного з учасників такої операції.

Список використаної літератури

1. Биковець В. Кредитування малого підприємництва в Україні : реалії, проблеми, перспективи // Проблеми кредитування малого та середнього бізнесу в Україні. — 2001. — № 4. — C. 49-56

2. Василинчук В. Правове регулювання банківського кредитування суб'єктів підприємницької діяльності // Право України. — 2001. — № 7. — C. 36-39

3. Коваленко В. Особливості кредитування підприємств і організацій у сучасних умовах // Фінанси України. — 1998. — № 10. — C. 84-88

4. Кривоног О. Л. Банківське кредитування малих підприємств/ О. Л. Кривоног // Фінанси України. — 2005. — № 8. — С.101-105.

5. Любунь О. С. Стратегічне планування та управління банківською діяльністю // Фінанси України. — 2005. — № 11. — С.81-86.

6. Малахова О.Л. Кредитне забезпечення підприємницької діяльності// Фінанси України. — 2004. — № 6. — С.113-120.

7. Німенко Л. Кредитування малих підприємств // Закон і бізнес. — 2000. — № 17. — C. 9

8. Наконечний Т.С. Оцінка доцільності кредитування підприємств агропромислового комплексу// Економіка АПК. — 2000. — № 7. — C. 58-60

9.Реверчук Н. Вплив кредитування на економічну безпеку підприємств// Фінанси України. — 2002. — № 7. — C. 66-70

10. Федулова Л. Необхідність та шляхи формування ринкового механізму кредитування підприємництва/ Л.Федулова // Проблеми кредитування малого та середнього бізнесу в Україні. — 2001. — № 4. — C. 20-24

11. Цілюрик Д. Процес кредитування підприємств малого бізнесу та його складові // Вісник Національного банку України. — 2000. — № 11. — C. 30-31