Історичний хід розвитку держав сучасного світу, необхідність вирішення загальнолюдських проблем, процеси глобалізації обумовлюють стан, за яким проблеми прав людини виходять далеко за межі окремої держави. Необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових механізмів захисту основних прав людини визнана всіма демократичними державами світу, до яких відноситься й Україна.

Курси з міжнародного захисту прав людини у західних університетах є традиційними вже багато років. У програмах університетів, де викладається право, питанням, які безпосередньо стосуються захисту прав людини відводиться все більше місця. Нині існує нагальна потреба в оновленні системи вищої юридичної освіти в Україні, приведення її у відповідність з потребами нашого часу, загальноєвропейськими вимогами. Проте відчувається брак матеріалів, призначених конкретно для освітньої роботи у галузі прав людини.

Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчизників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення.

В Україні розгорнули свою діяльність кілька десятків громадських організацій, метою яких є захист прав людини: Український центр людини, Всеукраїнський комітет охорони прав людини, Українська асоціація “Міжнародна амністія”, Українська секція міжнародного товариства прав людини, Українсько- американське бюро захисту людини та ін.

Сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини є дорогоцінним, колективним надбанням людства, вони відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу. Їх формування стало можливим лише у результаті поступового, але неухильного утвердження демократичних ідеалів, проголошення найвищими цінностями суспільства законності, свободи, рівності, поваги до особливості. Звернення до вітчизняної історії свідчить, що свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини зробив і наш народ. Чимало демократичних інститутів і гуманітарних ідей (народоправство, відмова від смертної кари, віротерпимість, виборність суддів тощо) народилися або дістали розвиток саме на території сучасної України.

“Генеральна Асамблея проголошує цю Загальну декларацію прав людини з тим, щоб кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення цієї Декларації, прагнули шляхом проведення просвітницької та освітньої діяльності сприяти поважанню цих прав і свобод” (Загальна декларація прав людини).

Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності.

Природні права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. “Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст.1 Загальної декларації прав людини).

Людина коли стала усвідомлювати себе мислячою частиною світостворення почала замислюватись над питаннями : “Хто я? Які мої права? Які їх джерела?” Протягом століть ці та інші проблеми, тісно з нею пов’язані, отримали відображення пріоритетно в релігійних, філософських концепціях та трактатах.

Філософські положення про рівність людей, їх права і свободи порушували ще піфагорійці, Солон, Сократ, Платон, Аристотель, Демосфен та інші видатні філософи Стародавньої Греції, праці яких дійшли до наших часів. Значний вклад у розробку проблеми прав людини та їх захисту внесли просвітники ХУІІІ століття (Вольтер, Монтеск’є, Дідро, Руссо та ін.) і в подальші часи вона залишалася однією з актуальних.

Сучасний каталог прав людини, зафіксований в міжнародно-правових документах та конституціях правових держав, — результат довгого історичного становлення еталонів та стандартів, які стали нормою сучасного демократичного суспільства. Рішучим етапом в розвитку прав людини були буржуазно-демократичні революції 17-18 століть, які висунули не лише широкий набір прав людини, але й принципи свободи та формальної рівності, що стали фундаментом універсальності прав людини, які надали їй дійсно демократичного забарвлення. Щоб з’ясувати поняття “права і свободи” людини спробуємо перелічити, які права необхідні вам, а також вашим родичам, друзям, товаришам для нормального існування в сучасних умовах, щоб вони не викликали заперечень з боку інших людей, їх об’єднань, групувань. Серед них будуть, очевидно, такі, як можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності, вчитися і працювати, обирати місце проживання, вільно висловлюватися. Усі такі можливості, безперечно, і є прикладом прав людини. Поняття про права і свободи людини включають два аспекти:

— перший означає, що людина має невід’ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності;

— другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб’єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

Права людини — це ціностний орієнтир який дозволяє застосовувати “людські виміри” не лише до держави, права, закону, законості, правовому порядку, але й до громадянського суспільства, оскількі ступінь зрілості і розвинутості останьго залежить в значній мірі від стану справ з правами людини, від об’єму цих прав та їх реалізації.

Права — це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Основні права — це ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Сутність “нормальності” визначається суспільною обгрунтованістю потреб людини, які самі будучи результатом її біологічного і соціального розвитку не є незмінними. У цьому полягає гуманність, людність цих можливостей — прав людини.

Права людини — це, насамперед, її можливості існувати й розвиватися як особистість.

По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною “приналежністю” кожної людської істоти. Їх виникненням датується моментом її народження і не потребує “дозволу”, схвалення з боку будь-якого. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати розвити, проявити себе, як людина, як особистість, незалежно від місця, часу та умов її існування.

“Права людини та основні свободи є невід’ємним правом кожної людини даним їй від народження (п.2 ч.ІІ Декларації і Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини” Відень, 25 червня 1993 р.

З цього боку П.Л. мають бути невідчужуваними, тобто невід’ємними від людини.

По-третє, ці можливості людини залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічних, а також соціального, духовного і культурного розвитку. В цьому плані Права людини явище насамперед, соціальне: вони виростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.

Свобода людини — це вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов’язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних спорів). Зрозуміло, що за відсутністю у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушити їхні природні права.

“Кожна сходинка ідеї свободи володіє властивим їй особливим правом, оскільки вона є наявним буттям свободи в одному з її визначень” Г.В.Ф. Гегель

Формування уявлень і понять про права людини почалося з найдавніших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Серед перших письмових свідчень цього тривалого процесу можна назвати, зокрема, давньоєврейські священні книги Танах (грецькою вони мали назву “Біблія”). У деяких з-поміж 24 книг, які створювалися протягом століть, містяться ідеї про цінність і недоторканість людського життя, про рівність людей (Бутте, Псалми, Левіт, Вихід, Второзаконня, Ієремія).

Згодом, у VI — V ст. до н.е. ідеї рівності усіх людей обстоювалися давньогрецькими філософами-софістами (Лікофрон, Антифон, Алкідам). Вони доводили, що всі люди від народження мають однакові, зумовлені природою права, оскільки створені Космосом і над усім “рівно тяжіє доля” (Сенека, наприклад, вважав, що всі люди є співтоварищами, як раби долі). Аналогічні ідеї з’явилися і на Сході. Так, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н.е.) доводив, що всі люди рівні перед небом і держава ж є результатом їх угоди. “Рівність права не в тому, що всі ними користуються, а в тому, що вони всіма надані” (Сенека).

Фундаментальний внесок у поширення уявлень, з яких згодом формувалася концепція прав людини, зробило християнство. Розвинувши та збагативши ідеї свого “першоджерела” тієї Біблії, яка відтепер дістала назву “Старий Заповіт”, християнська релігія сформулювала у “Новому Заповіті” чимало гуманістичних принципів і нормативів загальнолюдського характеру. Вона інтегрувала уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями, підсиливши їх вплив посиланням на Бога: вимагалося поважати кожну людину як творіння Бога за його образом і подобою. Таке походження людей зумовлювало, згідно з християнським вченням, принципову рівність і свободу кожного у духовному вимірі — перед Богом (проте ще не поміж собою!).

Виникнення поняття “права людини”, а саме усвідомлення цієї проблеми як наукової, нерозривно пов’язане з виникненням та розповсюдженням ідей природного права. Ще у V — IV ст. до н.е. древньогрецькі мислителі (Ликофрон, Антифон) затверджували, що всі люди рівні від народження та мають однакові природні права. Аристотель вважав право на приватну власність, яка відтворює природу самої людини, його любові до самого себе. В період феодалізму деякі природньо — правові ідеї втілювались в релігійну оболочку. Пізніше вони отримали відбитки та подальший свій розвиток в працях Лонка, Монтеск’є, Руссо, Канта, Бентама та інших мислителів. З розвитком суспільних відносин права людини з ідеальної категорії поступово перетворювалися в реальну дійсність, закріплювались в державно-правових та міжнародно-правових документах, виступали критерієм демократичності тієї чи іншої системи правового та державного устрою.

Безперечно, і з часів рабовласництва та феодалізму існувало чимало мислителів і діячів, котрі отстоювали й розвивали ідеї прав лише тих людей, які належали до панівних класів, станів, прошарків і тому вважалися людьми “вільними” (скажімо, в античній Греції — погляди Аристотеля, Платона). Такі уявлення відображалися у філософських трактах, у релігійних канонічних текстах, запроваджувалися у державні закони, інші юридичні акти того часу (наприклад, забезпечувалася рівність політичних прав усіх громадян чоловіків у давньогрецьких містах-полісах за часів рабовласництва).

У ХУІІ — ХУІІІ ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва — Дж.,Локка , Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо , І.Канта, Т.Джеферсона, Дж.-Ст.Мілля,

І.Бентама було закладено основи сучасного розуміння прав людини (на життя, свободу власність тощо) як священих імперативів і норм взаємовідносин особи і влади.

Природність прав означала їх приналежність до тих живих істот які утворюють рід людський. Невідчужуваність прав розумілися як їх невідривність, невід’ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе як істота людська-взагалі, незалежно від місця й часу її існування. Погляди Дж.Локка і Ш. — Л.Монтеск’є, насамперед про розподіл влади і забезпечення прав і свобод громадян, справили політичний вплив не тільки на наступні наукові концепції, але й на раньобуржуазне конституційне законодавство та державно-правову практику.

Відображаючи відповідні конкретно-історичні умови, такі уявлення об’єктивно слугували ідеологічним випровадженням нерівноцінності, нерівності усіх членів суспільства, пригнічення й експлуатації більшості людей. Однак, саме завдяки таким ідеям поступово накопичувався інрелектуальний матеріал для формування у майбутньому, за інших історичних обставин, концепції прав людини.

Висновки до питання. Отже, філософсько-правове розуміння “прав і свобод” людини в історії світової цивілізації почалося з найдавніших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Великий внесок щодо цієї проблеми належить працям Локка, Монтеск’є, Руссо, Канта, Бентама та інших мислителів.