ЗМІСТ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І Генезис становлення та розвитку адміністративно – правового статусу державного виконавця

1.1.Історико правова природа становлення адміністративно – правового статусу державного виконавця

1.2.Державний виконавець у радянському праві

1.3.Державний виконавець в українському адміністративному праві

Висновки до розділу І

РОЗДІЛ ІІ Концепція адміністративно – правового статусу державного виконавця

2.1.Поняття і сутність адміністративно – правового статусу державного виконавця

2.2. Права та обов’язки державного виконавця

2.3. Юридична відповідальність державного виконавця

Висновки до розділу ІІ

РОЗДІЛ ІІІ Шляхи удосконалення адміністративно-правового статусу державного виконавця

3.1. Ефективність системи примусового виконання рішень державними виконавцями

3.2. Удосконалення адміністративно – правового статусу державного виконавця за міжнародним законодавством

Висновки до розділу ІІІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід’ємна частина «судового процесу» для реалізації статті 6 Європейської конвенції з прав людини, якою передбачено виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними.

Скарги на невиконання рішень публічних органів управління становлять значну кількість серед звернень українців до Європейського суду з прав людини.

Відсутність можливості примусового виконання призводить до ситуації, коли рішення будь-якого публічного органу залишається абстрактним, закріпленим лише на папері. Це підриває авторитет публічної влади, оскільки зазначені рішення, які не можуть бути реалізовані, не мають реальної юридичної цінності. Відсутність можливостей примусового виконання призводить до парадоксальної ситуації коли вигідніше бути боржником ніж кредитором.

Основним суб’єктом щодо виконання рішень є державні виконавці. Вони є державними службовцями, які від імені держави виконують функції щодо примусового виконання рішень публічних органів управління. З метою забезпечення успішного виконання цих завдань докорінного поліпшення потребують не лише форми і методи діяльності державних виконавців, але і якісний підхід до визначення адміністративно-правового статусу зазначеного суб’єкта.

Реалізація адміністративно-правового статусу державного виконавця дає можливість зміцнити законність, правову культуру державного виконавця за рахунок удосконалення підходів до організації діяльності цього суб’єкта, в тому числі у взаємодії з громадянами, зміцнення державної і службової дисципліни, посилення контролю і відповідальності за неналежне виконання службових обов’язків, зокрема, за бездіяльність, зволікання у реалізації виконавчого провадження щодо виконання примусового рішення.

За таких умов виникає потреба в дослідженні сутності, особливостей та структури адміністративно-правового статусу державного виконавця, характеристиці кожної з його складових, їх взаємозв’язку і розробці на цій основі пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення правового регулювання відносин державного виконавця з іншими суб’єктами виконавчого провадження та публічними органами управління.

Починаючи з 50-х років ХХ століття правовий статус державного виконавця досліджувався у контексті виконавчого провадження на рівні коментарів та практичних посібників М.А. Гурвичем, Н.Д. Зейдером, Н.А. Чечиною, Д.М. Чечотом. З 60-х років проблеми виконавчого провадження аналізували в монографіях вчені-процесуалісти М.Г. Авдюков, Р.Х. Валєєва, Ю.Г. Гринько, В.П. Пастухов, А.М. Ширшиков, а у 70-80-х роках – П.П. Заворотько, А.К. Сергун, М.Й. Штефан, М.К. Юков. За останні п'ятнадцять років проблему примусового виконання рішень досліджували В.В. Афанасьєв (1995 р.), С.В. Щербак (2002 р.), А.І. Перепелиця ( 2004 р.).

Значний вплив на дослідження мали дослідники різних галузей права В.Б. Авер’янова, О.Ф.Андрійко, А.С. Васильєва, І.П. Голосніченка, Є.В. До-діна, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, О.В. Петришина, А.О. Селіванова, Ю.С. Шемшученка і це положення зумовлює необхідність на новому рівні вирішувати проблеми адміністративно-правового статусу державного виконавця.

При підготовці дисертаційного дослідження використовувалися праці дослідників адміністративного права і цивільного процесу, зокрема О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, А.Т. Комзюка, С.Я. Фурси, С.В. Шестакова, Н.В. Янюк, В.В. Яркова.

Проте проблеми адміністративно-правового статусу державного виконавця спеціально не вивчались, в існуючих наукових працях ці питання досліджувались фрагментарно або в рамках ширшої адміністративно-правової проблематики виконавчого провадження, без комплексного підходу. Особливої актуальності дана проблема набуває в умовах здійснення в Україні судово-правової реформи.

Таким чином, глибоке дослідження проблем правового регулювання та практичної реалізації адміністративно-правового статусу державного виконавця набуває особливого змісту і актуальності.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планових досліджень Міністерства внутрішніх справ України («Пріоритетні напрями фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково–дослідних установ МВС України на 2005–2010 роки») і КНУВС («Основні напрями наукових досліджень КНУВС на 2005–2010 роки»). Її проблематика має безпосереднє відношення до Концепції адміністративної реформи в Україні, впровадженої Указом Президента України № 810 від 22 липня 1998 р., і теми Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України «Проблеми адміністративно-правового забезпечення реформування державного управління (адміністративної реформи) в Україні» (№ 0102U001602).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації визначити сутність, зміст та значення адміністративно-правового статусу державного виконавця, особливості реалізації окремих елементів статусу у правовідносинах і на цій основі виробити пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання та підвищення ефективності його практичної реалізації.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно було вирішити такі основні завдання:

–       дослідити історико-правову природу становлення адміністративно-правового статусу державного виконавця, відокремити його етапи становлення та розвитку;

–       вивчити правовий статус державного виконавця у радянському праві та відокремити основні періоди розвитку;

–       проаналізувати шлях становлення та розвитку державного виконавця в українському праві, запропонувати дефініції «державного виконавця» та «державної виконавчої служби»;

–       здійснити теоретичний аналіз категорій правовий статус, правове становище, їх складу;

–       з’ясувати зміст, структуру та значення адміністративно-правового статусу державного виконавця, його місце та роль в системі правовідносин та правового становища;

–     дослідити особливості адміністративно-правового статусу державного виконавця;

–     здійснити класифікацію прав та обов’язків, що входять до адміністративно-правового статусу державного виконавця;

–       провести аналіз нормативних положень, які регламентують адміністративно-правовий статус державного виконавця, дослідити проблеми його реалізації на практиці;

–        вивчити ефективність системи виконання судових рішень державними виконавцями та запропонувати можливості її удосконалення;

–      простежити міжнародний досвід адміністративно-правового статусу державного виконавця та запропонувати шляхи удосконалення цього статусу;

–     виробити конкретні пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання адміністративно-правового статусу державного виконавця.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які виникають в сфері примусового виконання рішень.

Предмет дослідженнястановлять теоретичні і практичні питання визначення, нормативно-правового закріплення, реалізації та розвитку адміністративно-правового статусу державного виконавця.

Методи дослідження.Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3), виокремлено окремі складові адміністративно-правового статусу державного виконавця (підрозділ 2.1). Для аналізу адміністративно-правового статусу державного виконавця як соціально-правового явища використовувався метод єдності логічного та історичного‚ методи аналізу та синтезу (підрозділ 1.1, 1.2). Методи системно-структурний, логіко-семантичний, структурно-функціональний, аналізу та синтезу застосовувалися для дослідження співвідношення адміністративно-правового статусу державного виконавця та правовідносин, які складаються за його участю (підрозділ 2.3, 3.1). Порівняльно-правовий метод використано для дослідження зарубіжного досвіду правового регулювання адміністративно-правового статусу державного виконавця (підрозділи 3.1, 3.2). За допомогою історико-правового методу досліджувались процеси становлення адміністративно-правового статусу державного виконавця (підрозділ 1.1., 1.2). Структурно-логічний та порівняльно-правовий метод використано для аналізу структурних елементів адміністративно-правового статусу державного виконавця (підрозділи 2.1‚ 2.2, 2.3). Методи класифікації‚ групування‚ структурно-логічний застосовувалися для виділення окремих видів повноважень державного виконавця як складових його адміністративно-правового статусу (підрозділ 2.2). За допомогою статистичного методу і документального аналізу визначено недоліки правового регулювання та реалізації адміністративно-правового статусу державного виконавця (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3). Компаративний метод і документальний аналіз використовувались для вироблення пропозицій щодо удосконалення законодавства, що регулює адміністративно-правовий статус державного виконавця (підрозділи 2.2, 2.3, 3.2).

 Нормативною основою роботи є Конституція України, міжнародно-правові акти, закони України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативно-правові акти‚ які регулюють відносини у сфері реалізації державними виконавцями свого адміністративно-правового статусу. Дисертант звертався також до законодавства деяких зарубіжних держав, досвід яких щодо правового регулювання адміністративно-правового статусу державного виконавця може бути використано в Україні. Інформаційну і емпіричну основу дослідження становлять також узагальнення практичної діяльності державних виконавців, політико-правова публіцистика, довідкові видання, статистичні матеріали.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є одним з перших комплексних досліджень адміністративно-правового статусу державного виконавця, а також його правового регулювання та практичної реалізації. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем:

Наукова новизна дисертації характеризується тим, що у представленій роботіуперше:

–     здійснено аналіз адміністративно-правового статусу державного виконавця за часів Російської Імперії, Української Народної Республіки, УРСР, відокремлено етапи становлення та розвитку;

–     визначено місце адміністративно-правового статусу державного виконавця в системі правовідносин та правового становища особи;

–     запропоновано дефініції «державний виконавець», «адміністративно-правовий статус державного виконавця», «юридична відповідальність державного виконавця»;

–     виділено ознаки державного виконавця як основного суб’єкта по примусовому виконанню рішень;

–     здійснено класифікацію обов’язків та прав, що входять до адміністративно-правового статусу державного виконавця;

–      відокремлено ознаки юридичної відповідальності державного виконавця;

–     на підставі зарубіжного досвіду становлення та розвитку правового статусу виконавця розроблено пропозиції щодо його удосконалення;

–     вперше виявлено прогалини у правовому регулюванні діяльності державного виконавця щодо реалізації свого адміністративно-правового статусу і запропоновано рекомендації, спрямовані на удосконалення законодавства, що регулює адміністративно-правовий статус державного виконавця;

–     сформульовано ряд конкретних пропозицій щодо внесення змін та доповнень до деяких чинних нормативно-правових актів України, зокрема, Закону України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження» тощо.

Результатами дослідження з ознаками новизни є удосконалення:

—         дефініції «державна виконавча служба»;

—         поняття «компетенція»;

—         видів функцій державного виконавця.

Результатами дослідження є оновлений подальший розвиток і уточнення у адміністративно-процесуальній сфері:

–      визначення і характеристика адміністративно-правового статусу державного виконавця як важливої соціальної та правової категорії;

–     розкрито особливості формування системи елементів адміністративно-правового статусу державного виконавця з визначенням таких його складових: службова правосуб’єктність, обов’язки та права, компетенція, юридична відповідальність;

–     дістав подальший розвиток аналіз конкретних обов’язків і прав державного виконавця, а також особливостей його юридичної відповідальності.

Практичне значенняодержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

–     у науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки питань адміністративно-правового статусу державного виконавця, проблем забезпечення прав та свобод громадян під час його реалізації;

–     у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства, зокрема, до Закону України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження»;

–     у правозастосовчій діяльності – використання одержаних результатів дозволить покращити практичну діяльність державних виконавців щодо забезпечення прав та свобод громадян, оптимізувати діяльність системи Державної виконавчої служби з метою забезпечення максимальної ефективності її функціонування, сприятиме практичному забезпеченню реалізації Концепції розвитку цієї системи;

–     у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть використовуватись під час проведення занять з дисциплін «Адміністративне право», «Адміністративна відповідальність», «Адміністративний процес».

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднені дисертантом на науково-практичній конференції, а також на засіданнях кафедри адміністративного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення та результати дисертації опубліковані у п’яти наукових статтях у фахових наукових журналах та збірниках наукових праць.

РОЗДІЛ І

Генезис становлення та розвитку адміністративно – правового статусу державного виконавця

 

1.1. Історико — правова природа становлення адміністративно – правового статусу державного виконавця

 

Наявність системи примусового виконання рішень є ознакою державності та невід’ємною складовою будь-якої держави. Україна не є винятком у цій справі. Простежуючи історичний розвиток примусового виконання рішень спеціально створеними суб’єктами на території нинішньої України, важливо зазначити той факт, що судові рішення виконувалися не тільки державними чиновниками, але і поліцейськими підрозділами, і навіть військовими [[1], с. 15].

Світова цивілізація також йшла подібним шляхом. Наприклад, за часів арабського халіфату (за правління Аббасідів) була створена спеціальна поліція (шурта), начальник якої (сахіб-аш-шурта) об’єднував повноваження намісника, судового слідчого та виконавця судових рішень [[2], с. 7]. Крім виконання рішень за цивільними справами сахіб-аш-шурта мав право провадити розшук убивць та застосовувати деякі покарання за законами шаріату – тілесні (відрубування пальців рук, ніг) та ганебні (гоління бороди, позбавлення права носити чалму тощо).

Людство знало часи, коли примусове виконання кредитором своїх претензій проводилось своїми силами і засобами самого кредитора, причому, спочатку без будь якого попереднього розбору і підтвердження обґрунтованості самої претензії, а потім з введенням попереднього, частіше за все судового визнання права кредитора і обмеження самоуправства з боку кредитора.

Так, згідно найдавнішого джерела римського права «Закону ХII таблиць», з боку кредитора по відношенню до боржника допускались продаж останнього в рабство, примусове відпрацювання, захват майна без будь якого втручання публічних органів, утримання в домашній в’язниці з закуванням у кайдани, і навіть вбивство боржника з метою заволодіння його майном.

З часом, держава, надаючи кредитору право здійснити стягнення, обмежує його вимогу пред’явленням своїх претензій на попередній розгляд, і лише у випадку їх задоволення, воно зберігає за кредитором можливість самому вирішувати долю боржника, при цьому забороняючи певні способи стягнення [[3], с. 10].

Досліджуючи розвиток інститут примусового виконання рішень та відповідно основного суб’єкту, по виконанню примусових рішень, слід зазначити, що в юридичній літературі східних слов’ян вперше судові виконавці згадуються в «Руській Правді» — першому офіційно визнаному кодифікованому зведенні правових норм. Ця історико — культурна пам’ятка дійшла до нас у трьох редакціях — Коротка (Краткая) Правда, Велика (Пространная) Правда та Скорочена Правда — і містить численні акти князівського законодавства, як-то устави, уроки, уставні грамоти тощо. Згадування в нормативних актах Х-го століття судових виконавців (ябедників) слід віднести до діяльності княгині Ольги.

Так, статтею 1 Короткої Правди зазначено:“аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябедник, любо мечник… то 40 гривен положити за нь”. Сенс цієї статті полягає в захисті судових виконавців та інших князівських службовців від посягань на їх життя, у першу чергу, з боку закабалених общинників. Ябедники — це дружинники, вояки, на яких додатково покладений обов’язок реалізовувати судові та князівські рішення. Штраф за вбивство ябедника та будь-якого іншого дружинника стали називати “вірою”. В цьому уставі Ольги вперше для вітчизняного законодавства можна знайти сліди варязької термінології:ябедник — від давньоскандинавського «aembaet».

Утримання ябедників провадилось не за рахунок князівської платні, а за принципом «кормління», тобто за рахунок місцевого населення Давньої Русі (історична територія України). Майже до середини ХVІ сторіччя князь, посилаючи у міста та волості підлеглих для виконання адміністративно-судових функцій, зобов’язував населення їх утримувати (“кормити”)упродовж усього періоду служби. “Корм” брався натурою або у вигляді різних поборів [1, с. 9].

Норми права цього періоду вже відходять від принципу кровної помсти і у якості покарання за переважною більшістю кримінальних злочинів князівськими актами призначався штраф.

Треба відзначити, що за Великою Правдою, відрахування князівським адміністраторам провадились у розмірі 20 % від суми штрафу. Разом з тим, Псковська Судна Грамота, що широко використовувала основу Руської Правди, творчо опрацьовуючи її текст стосовно умов давнього Пскова, зазначала, що судовим виконавцям належить сплачувати при стягненні штрафу 4 деньги [1, с. 16].

З подальшим історичним і правовим розвитком Київської Русі та виданням однієї з частин Великої Правди під назвою «Суд Ярославль Володимеречь. Правда русьская» права судових чиновників і судових виконавців отримали “мечники”, які раніше здійснювали стягнення дані та князівських штрафів. В ХІІ сторіччі в Великій Правді замість ябедника та мечника згадується “тивун бояреск” і водночас з цим, завершено перехід статусу судового виконавця від вояка до чиновника.

Князівський Судебник ХІІІ сторіччя визнавав 2 види судових виконавців — приставів та підвойських судних грамот. [[4], с. 10].

З тексту Псковської судної грамоти видно, що приїзд пристава в дім будь-якого жителя Пскова був справжнім лихом для останнього. Це вбачається з статті 98 Псковської судної грамоти:“А который человек с приставом приедет на двор татя имать и татбы искать, или длъжника имать (для арешту злодія або для розшуку в справах стосовно крадіжок, або для арешту боржника), а жонка в то время детя выверже (буде викидень), да пристава учнет головшинной окладати, или исца (почне обвинувачувати пристава або позивача у вбивстві), ино в том головшины нет (то це вбивством не вважається)”.

За Новгородською і Псковською судними грамотами стягнення зверталось як на рухоме, так і на нерухоме майно боржника, а також на особу боржника [[5], с.34].

За свідченням англійського посла Г.Флетчера, який був направлений в Росію в 1588-1589 рр, рішення суду в Московії виконувалось приставами — службовцями суду, які відрізнялися своєю жорстокістю і безжалістністю. Він зазначав, що якщо сторона не могла виконати рішення суду, то винного доставляли на правіж, особливе місце недалеко від суду, де його били батогом. Кожного ранку з 8-ої до 12-ої винного приводив на правіж пристав, якщо тільки боржник не надав достатню поруку, що буде приходити сам на правіж у визначений час. Якщо після року перебування на правежі боржник не сплачував чи не міг заплатити необхідну суму, то він повинен був подати свою дружину і дітей протягом року або одразу, щоб зібрати необхідну суму для сплати боргу [[6], с. 53-54].

Слід зазначити, що в історії України були певні періоди, які історики називають періодами української державності, коли землі України були підпорядковані Великому князівству Литовському, а згодом приєднані до Польщі. Тож на формування правової системи України вплинуло законодавство Литви і Німеччини — зокрема Литовські статути і Магдебурзьке право. [4, с.6]

У Магдебурзькому праві цього періоду чітко визначено статус судового виконавця. Він обирався суддею з числа вільних громадян, мав право «брати забезпечення, заарештовувати, накладати заборони щодо будь якої людини та її майна по праву, коли він уповноважений до того судовим рішенням» та отримував платню за рахунок боржників [4, с. 6-7].

За часів панування на українських землях польсько-литовської держави, та в період Гетьманщини, функції судових виконавців здійснювали як самі судові чиновники, так і поліційні сили [[7], с. 10].

За Березневими статтями 1654 року Гетьманщина увійшла до Росії на правах політичної та правової автономії. За цим юридичним актом у Гетьманщині була закріплена правова система, яка склалася у період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. і містила норми Литовського статуту, магдебурзького права, нормативні акти гетьманської влади, звичаєвого права, тощо.

Проте головний вплив на розвиток та становлення інституту судових виконавців був все ж таки з боку законодавства Російської Імперії [7, 142].

Так за «Укладення 1649р.» пристав проводив виконавчі дії під керівництвом воєвод, він посадова особа, доставляє повістки про виклик до суду, здійснює примусовий привід відповідача, бере участь у виїмці речових доказів у обвинувачених, стереже злочинців з яких стягувалися збитки [1, с. 24].

У разі втечі грабіжника, майнова відповідальність покладалась на пристава, який не забезпечив охорону затриманого. Проте були розширені його повноваження на випадок опору боржника: якщо боржник сховається у себе в поселенні або буде чинити супротив, приставу надавалось право взяти у воєводи стрільців, пушкарів і захисників скільки потрібно для арешту ослушника.

За неналежне виконання своїх обов’язків пристав підлягав дисциплінарній (відсторонення від посади, звільнення зі служби), кримінальній (биттю батогами) та матеріальній (відшкодування збитків) відповідальності.

За часів Петра I пристав стає царським чиновником [[8], с.149-152].

Згідно «Статутом Благочиння» 1782 р. посада пристава була скасована. Органами виконання судових рішень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція [4, с.7].

Примусове виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції та на його підлеглих [1, с.10].

Про негативні наслідки цього зазначали вчені. Так, К. Малишев звертав увагу на те, що поліція – особлива каста, яка не залежала від судів і була перевантажена великою кількістю інших справ, а тому стягнення тривало роками і десятками років [[9], с. 70].

На Лівобережній Україні на початку XVIII століття функції органів примусового виконання рішень здійснював посильний суду [, С. 142], що прибував до місця виконання рішення про стягнення майна в присутності не менше трьох шляхтичів, котрих запрошувала особа, на чию користь виконувалась постанова. Якщо боржник чинив опір, то посилали двох посильних і запрошували 5 шляхтичів, а коли й так не вдавалося досягти успіху, то над боржником «сильною рукою должна быть отправа учинена».

Нововведення в законодавчу регламентацію діяльності чинів поліції по виконанню судових рішень було внесено виданими в 1832 р. «Сводом законов Российской империи» та Положенням про порядок опису, оцінки та публічного продажу майна». Ці нормативні акти детальним чином регламентували діяльність поліції з провадження стягнень та застосування заходів примусового виконання. Заходами примусового виконання судових рішень по провадженню цивільних стягнень були: звернення тягнення на рухоме та нерухоме майно, вирахування з платні та оренди, відпрацювання боргу [[10], с. 14].

Найбільшого розвитку за часів царату інститут судових приставів набув після проведення Олександром ІІ масштабної судової реформив 1864 році.Цією реформою передбачалось також виокремлення судів з адміністрації, створення суду присяжних, введення в судову практику принципів гласності, усності, змагальності процесу та незмінності суддів, створення інституту адвокатури.

Згідно Статуту цивільного судочинства 1864 р., органами, що виконували судові рішення, були судові пристави, які перебували при окружних судах. Рішення мирових судових установ виконувалисьсудовими приставами, які перебували при мирових судах. Рішення земських начальників та міських суддів виконувались поліцією. Проте голови судових місць мали право доручати виконання рішень поліції при недостатній кількості судових приставів (ст. 310 Статуту цивільного судочинства) .

Згідно зі ст.937 «Устава гражданского судопроизводства» 1864 р. при касаційних департаментах правлячого сенату, судових палатах і окружних судах, а також при мирових суддях та їх з’їздах [[11], с. 9]. В цей час суд відсторонювався від керівництва органами виконання і виконавче провадження фактично ставало позасудовим інститутом [14, с.4].

Судовий приставбув посадовцем при окружних судах та судових палатах, що мав службовим обов’язком виконувати постанови суду з доставки позивачам, відповідачам, підсудним чи свідкам судових повісток, примусово приводити в судове засідання підсудних, підтримувати порядок під час судового засідання, примусово виконувати рішення цивільних судів та ін. До судового пристава пред’являлися дуже жорсткі кваліфікаційні вимоги — не могли бути судовими приставами особи, молодші 21 року, іноземці, неспроможні боржники, особи що перебували на службі від уряду, або на виборній посаді, засуджені та підсудні, особи позбавлені духовного сану по вирокам духовного суду, особи звільнені зі служби судом, особи яким заборонено «хождение по чужим делам».

Крім того, кандидат на посаду судового пристава мав річне стажування на цій посаді, і лише потім, за умови належного ставлення до своїх обов’язків затверджувався на посаді. При цьому потрібно було внести значну суму як заставу для забезпечення відшкодування збитків, що могли бути ним спричинені. Збитки, спричинені неправомірними діями судового пристава, відшкодовувались із застави по судовому рішенню, а в разі недостатності застави – відшкодовувались за рахунок власного майна пристава [[12], с.2].

Підбір кандидатів на посаду судового пристава здійснювався переважно з канцелярських службовців різних відомств. По свойому соціальному походженню вони були різними — діти чиновників, духовенства, міщан, унтер-офіцерів і купців.

Судовий пристав був зобов’язаний прийняти присягу, після чого він отримував свідоцтво про вступ його на посаду, особливу посріблену відзнаку судового пристава та печатку(спочатку на ній вказувалась лише назва судового органу, пізніше ці печатки стали іменними и доповнювались іменними бланками с кутовим штампом и штампом вхідної та вихідної документації та ін.).Текст присяги був такий: «Зобов’язуюсь і клянусь всемогутнім Господом перед Святим Його Євангелієм і животворящим хрестом Господнім зберігати вірність Його Імператорській Величності Государю Імператору Самодержцю Всеросійському, чесно і добросовісно виконувати всі обов’язки приймаємої мною на себе посаді і все що відноситься до цих обов’язків закони і правила, розпорядження і доручення, не перевищувати наданої мені влади і не спричиняти нікому з умислом шкоди чи збитків, а напроти, доручені мені інтереси захищати як власні, пам’ятаючи про те, що за все це я повинен відповісти перед законом і перед Богом на страшному суді Його. На підтвердження цього цілую Слова і Хрест Спасителя мого. Амінь».

Згодом судові пристави стали утворювати власні ради у складі старшини та кількох членів ради без зазначення певних строків їх повноважень. Рада розглядала клопотання про надання судовим приставам дозволу на створення товариств з круговою порукою один за одного, що знімало з судових приставів відповідальність за вчинені ними збитки. Крім того, ради судових приставів мали право застосовувати дисциплінарні стягнення, позбавляти судових приставів винагороди та штрафувати їх на суму від 5 до 100 карбованців, і навіть звільняти приставів на підставі скарг, звільняти на підставі неблагонадійності та неспроможності, приймати на їх місце інших, проте інформуючи про це голів та прокурорів судової палати. [12, с.2].

Встановлювалась кримінальна та дисциплінарна відповідальність судових приставів. Вони несли покарання за всяку незаконну відмову у виконанні своїх обов’язків, за зволікання, за перевищення влади та інші протизаконні поступки.

Прикладом такої відповідальності може слугувати справа судового пристава Курського окружного суду Ф. В 1887 г. в ході перевірки його діловодства, з’ясувалось, що починаючи з 1881 г. частину стягнутих коштів він не вписував в грошову книгу а залишав на «руках». В ході судового розгляду булла встановлена вина судового пристава, і оскільки він повернув всі кошти тільки після виявлення порушення, суд присудив Ф. до грошового стягнення в розмірі 10 руб. та до звільнення з посади [12, с. 46].

Судовим приставам заборонялась самовільна зміна місця проживання під страхом звільнення з посади, оскільки місце його проживання вказувалось у свідоцтві, а в разі зміни місця проживання у свідоцтві робилась відмітка.

Деякі обов’язки судових приставів того часу:

·                   Доставляння повісток, викликів та інших повідомлень позивачу та відповідачу, свідкам, боржникам, стягувачам та іншим особам від суду та від самих судових приставів;

·                   опис рухомого майна, маєтку або земельної ділянки;

·                   проведення майнового торгу нерухомого майна;

·                   особисте затримання боржника та направлення його в місце затримання;

·                   введення у володіння;

·                   видача боржнику, стягувану, зберігачу арештованого майна, доглядачу місця ув’язнення боржників або іншій особі виписок та копій з журналу чи опису майна;

·                   супровід присяжного засідателя при виході з залу суду;

·                   допуск осіб у судове засідання;

·                     ведення облікових книг з записами про виконання судових дій та інших обов’язків;

Супротив судовому приставу надавав йому право призвати на допомогу поліцію і навіть військову силу. Нанесення судовому приставу під час виконання їм службових обов’язків образи і будь яка непокора його законним вимогам вважалося злочином проти влади. За супротив при виконанні судових рішень, інших розпоряджень влади а також інших законних дій судових приставів винні особи карались, зокрема, позбавленням всіх прав, засланням на каторжні роботи на строк від 4 до 6 років, засланням до Сибіру на поселення, віданню в арештантську роту, тощо. Таким чином закон досить суворо захищав осіб які виконували судові рішення.

Судові пристави в своїй діяльності повністю знаходилися під контролем суду при якому вони перебували. Приступаючи до виконавчих дій, судовий пристав доповідав голові суду про вибраний стягувачем спосіб виконання.

Судовий пристав не допускався до виконання своїх обов’язків у разі якщо в справі брали участь їх дружина або родичі до четвертого ступеню або свояки до другого ступеню включно.

Крім того, судовий пристав зобов'язаний був вести особливий журнал, куди він записував всі свої дії по виконанні рішень (ст. 950 Статуту цивільного судочинства). Цей журнал служив доказом дотримання приставом законів. На вимогу сторін з нього видавалися засвідчені виписки. Оскаржувались дії судового пристава щодо виконання рішень протягом 2-х тижнів той суд, в окрузі якого виконувалося рішення [3, с.13].

Однак при повітових судах, губернських волосних судах, а також при верхніх селянських судах судових приставів не було. Обов’язок з примусового виконання рішень в таких судах виконувався поліцією та приставами окружних судів. Процедура примусового виконання на той час детально регулювалася Статутом цивільного судочинства таПоложенням про цивільні стягнення [ 1, с. 11].

Статут цивільного судочинстванабрав чинності 20 листопада 1864 року. В подальшому в цей нормативний акт вносилось багато змін і доповнень. Статут складався з 5-ти Книг. В Книзі 1 була глава, присвячена виконанню рішень Мирових суддів, в Книгу 2 входив розділ “Про виконання рішень”[10, с.20].

Порядок виконання судових рішень, передбачений Статутом цивільного судочинства 1864 року значно відрізнявся від порядку, що існував до початку реформ. Однією з головних відмінностей було те, що в основу порядку виконання судових рішень до реформ було виконання рішення навіть у відсутності прохання стягувача за допомогою поліції. Статут цивільного судочинства розповсюдив на процес виконання дію принципу диспозитивності. Це виразилося в тому, що судові рішення виконувались тепер лише за бажанням стягувача.

Стягувач, охочий виконати рішення, повинен був звернутися до суду, що ухвалив рішення з усним або письмовим проханням про видачу йому виконавчого листа (ст. 926 Статуту цивільного судочинства). Стягувач, що отримав виконавчий лист, далі звертався з усним або письмовим проханням до голови відповідного суду про призначення судового пристава (у світовій практиці характерним було безпосереднє звернення стягувача з виконавчим листом до судового пристава без участі суду).

Після призначення головою судового пристава на свій розсуд або по указу стягувача, останній звертався до судового пристава з письмовою заявою, в якій, перш за все, вибирав спосіб виконання рішення (ст.ст. 935, 936 Статуту цивільного судочинства). Вказівка способів стягнення залежала від стягувача, тому суд, присуджуючи стягнення, не мав права обмежувати стягувача вказівкою того майна боржника, на яке може бути звернене стягнення. Від стягувача залежав спосіб виконання і майно боржника, яке буде стягнено. Суд не може вибраний стягувачем спосіб виконання замінити іншим способом, або вибране стягувачем майно замінити іншим по вказівці боржника.

Таким чином, спосіб виконання рішення вказував судовому приставові сам стягувач. Проте, і судовий пристав, і стягувач були обмежені рамками закону, а саме ст.ст. 933, 934 Статуту Цивільного судочинства, в яких встановлювалися способи виконання. Іншими словами, «для захисту особистої свободи боржника закон указував допустимі ним способи виконання і забороняв вдаватися до таких способів, які ним не передбачені»[3, с.11-12].

Разом з тим треба відзначити, що у дореволюційному праві існував інститут попереднього виконання рішень. Під попереднім розумілося виконання рішення окружного суду, що не вступило в законну силу.

Допущення або недопущення попереднього виконання залежало від суду, який міг, дозволяючи попереднє виконання, вимагати від позивача забезпечення збитків, що загрожують відповідачеві (ст. 738 Статуту цивільного судочинства). Тільки у двох випадках надання такого забезпечення було обов'язковим: це, по-перше, тоді, коли забезпечення було потрібне при виконання заочного рішення, і, по-друге, коли попереднє виконання дозволялося через те, що згодом рішення могло зробитися нездійсненним, або позивач міг зазнати великих збитків (п. 4 ст. 737 Статуту цивільного судочинства). Способами забезпечення були припинення передачі позивачеві присудженого майна або стягнутих сум і відстрочення продажу описаного майна.

Крім захисту інтересів позивача інститут попереднього виконання захищав і інтереси відповідача, передбачаючи відшкодування збитків, заподіяних йому виконавчими діями, у разі відміни судового рішення. Тоді застосовувалася ст. 601 Статуту цивільного судочинства, що передбачала право відповідача, виправданого судовим рішенням, стягати з позивача збитки, понесені унаслідок забезпечення позову.

Статут цивільного судочинства передбачав декілька основних способів примусового виконання судових рішень. До них відносилися:

―              звернення стягнення на рухоме майно боржника;

―              звернення стягнення на нерухоме майно боржника;

―              передача майна натурою особі, якій воно присуджене (ст. 933 Статуту цивільного судочинства);

―              звернення стягнення на доходи боржника (ст.ст. 1129, 1192, 1208 Статуту цивільного судочинства);

дозвіл стягувачу провести за рахунок боржника ті дії або роботи, які не здійснені ним в призначений судом термін (ст. 934 Статуту цивільного судочинства).

В останньому випадку «судовий пристав сам не смів брати участі при виконанні робіт, він тільки повинен був забезпечувати безперешкодне здійснення стягувачем права, що дарувалось йому статтею 934» [[13]]. Крім основних способів в Статуті, безумовно, були передбачені й інші.

Відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. звернення стягнення на рухоме майно боржника вважалося одним з трьох основних способів виконання рішення (стаття 933), крім стягнень на нерухоме майно та на доходи громадян.

У Статуті цивільного судочинства 1864 р. особливе місце займало питання про оцінку нерухомого майна боржника. У викладі А.Х. Гольмстена оцінка нерухомого майна була наступною: «До закінчення опису позивач зобов'язаний доставити судовому приставові підписку з визначенням ціни, описуваного маєтку. Ця підписка пред'являється власникові маєтку якщо він з'явився до опису; якщо він знаходить визначувану позивачем ціну низькою, то може в семиденний термін з дня пред'явлення йому підписки позивача представити докладну оцінку маєтку по середній кількості річного доходу за останні п'ять років, або коли він володіє маєтком менше п'яти років, то за весь час володіння. Тут під чистим доходом з маєтку закон розуміє залишок, що отримується за виключенням з валового доходу звичайних витрат по маєтку і наступних з нього податків і повинностей всякого роду. Свою оцінку відповідач зобов'язаний підтвердити прибутково-видатковими книгами маєтку, рахунками, контрактами, і, взагалі, документами, які не залишали б сумніву у вірності свідчень. Позивач має право розглянути ці відомості і потім або прийняти оцінку відповідача, або в семиденний термін представити свої заперечення. У разі незгоди позивача на зроблену відповідачем оцінку, визначення середньої кількості чистого доходу, отриманого з маєтку за п'ять років або за весь час володіння, проводиться експертами, які призначаються в непарному числі, по взаємній згоді стягувача і боржника, а якщо згоди не послідує, то судовим приставом з сусідніх власників» [[14], с. 11].

Приблизно такий порядок примусового виконання судових рішень діяв у царській Росії аж до 1917 року.

Підводячи підсумок вищевикладеному треба відзначити, що інститут примусового виконання рішень та відповідно суб’єкт примусового виконання рішень має складний шлях становлення та розвитку. Взявши за основу особливості компетенції, яка покладалась на суб’єктів примусового виконання рішень, умовно можливо відокремити наступні етапи становлення та розвитку інституту примусового виконання рішень та суб’єкта примусового виконання рішень у період з Х до поч. 20 ст.:

1.Ябедняківський період.

Пов'язаний з прийняттям «Правди Руської», як основного нормативного акту, якими затверджено правовий статус ябедників, які повинні були примусово стягувати борги, визначено межі їх повноважень.

2. Мечниківський період.

Пов'язаний з виданням «Суду Ярославль Владимиречь. Правда Руська», однієї з частин «Правди Руської», де права судових виконавців отримали мечники.

3. Приставський період.

Пов'язаний з прийняттям князівського Судебника, у якому визначено два види судових виконавців: пристави та підвойські судові грамоти.

4. Магдебурзький період.

Пов'язаний з запровадженням на Україні Магдебургського права, у якому визначено правовий статус суб’єкта примусового виконання рішень.

5. Капітано-ісправський період.

Пов'язаний з прийняттям «Статуту Благочиння», у якому було визначено, що органами виконання судових рішень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція. Посади судових приставів, які перебували при окружних судах було скасовано, виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції та на його підлеглих.

6. Судово-приставський період.

Пов'язаний з прийняттям Статуту цивільного судочинства 1864 року, у якому визначено правовий статус судового пристава.

Найбільш нормативно регламентованим був останній період інституту примусового виконання рішень та створення правового статусу суб’єктів виконання рішень, але він не був остаточно завершений у зв’язку з історичними обставинами, пов’язаними з зміною устрою держави.

 

1.2. Державний виконавець у радянському праві.

 

Інститут судових приставів був скасований після Жовтневої революції одночасно зі старою судовою системою царської Росії, про що йшлося в Декреті РНК РРФСР «Про суд» № 2. У перші місяці існування радянської влади нові органи виконання судових рішень організовувались з ініціативи народу й виконували їх різні органи. Рішення судів у цивільних справах і вироки в кримінальних справах виконувались судовими виконавцями, органами міліції, волосними й сільськими виконкомами.

Першим законодавчим актом про суд Української РСР була Постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. «Про запровадження народного суду», яка прямо вказувала на ліквідацію посад судових приставів. Інститут судових виконавців у часи Радянської влади вперше створювався Тимчасовим положенням про народні суди й революційні трибунали Української РСР, що затверджувалось Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого 1919 р. для сприяння народним судам у діяльності по виконанню судових рішень [4, с. 11-12].

Судовий виконавець — штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так саме, як і секретар судового засідання. Через мізерну заробітну плату й надзвичайно перевантажену нервовими ускладненнями діяльність, на цю роботу погоджувалися люди, які згодні були на будь-які умови заради хоч якогось заробітку. Тому й вимагати від таких працівників високої відповідальності та сумлінності не доводилося. За виконання рішення судові виконавці стягували збір, який складав загальний фонд винагород судовому виконавцеві губернії, але переважна частина направлялася на користь державі. При розподіленні сум фонду бралися до уваги кількість виконаних виконавцем рішень, їх характер, інтенсивність роботи тощо [1, с. 12].

З винагороди що виплачувалась судовому виконавцю 20% утримувалось для винагороди діловоду даного судового виконавця [12, с. 3].

12 червня 1924 року було затверджено Декрет «Щодо такси оплати дій судових виконавців по виконанню рішень та визначень» [[15]], яким визначено, що за доставленя повідомлень боржникам, яким присуджено штраф за кожне повідомлення: при сумі стягнення чи вартості розшукуваного майна – 1/ 10 % (якщо стягнення у розмірі 200 — 1000 рублів) з суми стягнення; 1/8 % (якщо стягнення у розмірі від 1000 — 10000 рублів) з суми стягнення; 1/6% (якщо стягнення у розмірі вище 10000 рублів) з суми стягнення. За здійснення опису майна без оцінювання, або з оцінкою, за перевірку опису майна, на накладання печатки на описане майно, за публічні торги, за видачу копій опису майна, при здійснені проваджу вальних дій поза місцем знаходження судового виконавця стягувалися фіксовані ставки на користь судового виконавця.

Також відзначалося, що з сум, які стягувалися з боржників – 75 % потрапляло у доход держав, за розрахунками Народного Комісаріату Юстицію, останні – 25 % потрапляли у загальний фонд для нагородження судових виконавців даної губернії. У випадках здійснення виконавчого провадження іншими органами (міліцією, волосною владою тощо) – 75 % зборів потрапляють у доход держави, а 25 % за розрахунками Народного Комісаріату Внутрішніх справ на винагороду фактичним виконавцям.

Судовим виконавцем міг бути призначений громадянин, який мав виборчі права та пропрацював на будь якій посаді в органах радянської юстиції або склав іспит у губернському суді. Судові виконавці призначались на посаду та звільнялись з посади за розпорядженням голови губернського суду.

Слід зазначити що судові виконавці досить активно працювали в період Непу, у зв'язку з пожвавленням ділового обороту, виконуючи рішення судів та судові накази по цивільним справам, виконавчі написи нотаріусів, рішення арбітражних та земельних комісій, третейських судів та інші акти [12, с.3].

Нове радянське законодавство про виконавче провадження скасувало засоби примусового виконання, що діяли в царській Росії, і встановило принцип недоторканності особини боржника. Арешт боржника, його особистий обшук, привід у суд для встановлення майнового стану, оголошення боржника неспроможним та інші засоби, направлені проти особини боржника, назавжди були скасовані, що позначилось як зниження гарантій стягувача у виконавчому провадженні.

Радянське законодавство обмежувало заходь примусового стягнення майна боржника.

Тимчасова Інструкція для судових виконавців 1920 долі встановлювала такі заходи примусового стягнення:

• звернення стягнення на рухоме майно та гроші боржника;
•  звернення стягнення на винагороду, одержану боржником за місцем служби або роботи;
• вилучення в боржника й передача стягувачеві певної речі;
• провадження дій за рахунок боржника, які він не виконав у встановлений судовим рішенням рядків.

 Стаття 20 «Наказу судовим виконавцям» 1927 р. забороняла посягання на гідність боржника, вказуючи, що під час огляду приміщення й сховища судовий виконавець не має права проводити особистий обшук боржника, навіть якщо останнього й запідозрюють у наявності цінностей або грошів.

Перший ЦПК УРСР був затверджений ВЦИКом 30 липня 1924 р., у якому значна частина присвячувалась регламентації примусового виконання судових рішень.

Наркомюст УРСР у листопаді 1927 р. видав «Наказ судовим виконавцям», який за своєю структурою й змістом (200 статей об'єднувались в 15-ти розділах) був повним і самостійним кодексом судових виконавців, хоча й видавався як підзаконний акт.

Значна частина норм ЦПК УРСР 1929 р. регулювала виконання судових рішень (107 статей з 412) [[16]].

Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган примусового виконання, констатував, що судові виконавці перебувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік і встановив, що у призначаються Наркомом юстиції союзної республіки, а в автономних — Наркомом юстиції автономної республіки [4, с. 12-13].

Однак, у зв'язку з тім, що ЦПК не передбачав усіх питань виконання, він потребував доповнення шляхом видання відповідних Інструкцій.

Так, «Інструкція про порядок виконання судових рішень» була затверджена НКЮ СРСР 28 вересня 1939 р., «Положення про Наркомат юстиції УРСР» було прийнято 27 грудня 1939 р., яким передбачалось створення в складі НКЮ відділ судових виконавців.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1955 р. «Про порядок призначення судових виконавців» було встановлено, що судові виконавці перебувають тільки при народних судах, а Закон «Про судоустрій УРСР» від 30 липня 1960 р. остаточно визначив, що судові виконавці перебувають при районних (міських) народних судах і призначаються головою обласного суду за поданням народних суддів або голів районних (міських) народних судів.

ЦПК УРСР 1963 р. встановив, що виконавче провадження втілено в особі єдиного державного органу — суднового виконавця, надавши право участі громадськості в стадії суднового виконання, розширив об'єкт стягнення, урегулював питання про порядок виконання судових рішень, за якими відповідач зобов'язаний виконати певні дії на користь стягувача, встановив подвійний порядок оскарження дій суднового виконавця. Система органів суднового виконання складалась також із органів Державного банку СРСР і органів, що виконували рішення про стягнення з громадян недоїмок по податках та прирівняних до них платежів.

Тобто судовий виконавець уособлював в собі державний орган, наділявся правосуб’єктністю держави, відповідно до цього структура, яка функціонально виконувала виконавчо-розпорядчі дії щодо примусового виконання рішень фактично визначалася робочим «апаратом» при судовому виконавці. В цьому випадку було поєднано правосуб’єктності органу і правосуб’єктності посадової особи. Загальне поняття єдиноначальності зводилося до розуміння його як принципу і методу управління шляхом персонального вирішення судовим виконавцем компетенції, очолюваного напрямку діяльності, та прийняття розпоряджень в межах компетенції, це забезпечувало повноту влади зазначеного суб’єкта та його особисту відповідальність за діяльність апарату [[17], с. 53]. Тоді судовий виконавець виконуючи функції органу управління в свою чергу повинен був здійснювати функції через скерування роботи органом, шляхом делегування відповідних повноважень апарату або створення допоміжних структур. Різниця компетенції такого суб’єкта полягає у тому, що на відміну від часткового розмежування повноважень з одночасним поєднанням відповідальності, зазначена позиція давала змогу чітко визначити, які функції покладено на судового виконавця, якою компетенцією вони наділені, яке місце в управлінській системі вони займають. Тобто вказаний суб’єкт був зобов’язаний так скерувати роботу апарату, щоб усі притаманні функції виконувалися, а за умови «правильного добору кадрів в одноособовому органі можливо дуже оперативно приймати рішення та швидко їх застосовувати до конкретних обставин [[18], с. 121-122]. Тобто відсутність управлінської піраміди давала можливість швидкого та якісного виконання щодо поставлених завдань. Керівник у цьому випадку виступав не як «керівник своїх підлеглих», контролюючи їх діяльність та виконуючи функції адміністратора, а як особа, на якій базувалася діяльність органу в цілому. І як логічний підсумок, встановлення відповідальності, яку повинні були нести судові виконавці за невиконання або неналежне виконання закріплених саме за ними вимог.

Виходячи з наведеного, на наш погляд, для якісного виконання завдання покладених на суб’єктів примусового виконання рішення доцільно повернути їм статус органу управління та включити їх в структуру судів загальної юрисдикції. Відповідно до цього внести зміни до закону України «Про державну виконавчу службу», ст. 4 «Державні виконавці», де визначити «державний виконавець – орган публічного управління, який входить у структуру судової системи та створений для виконання примусових рішень» та ст. 1 «Державна виконавча служба – є апаратом державного виконавця».

У жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР затвердила Інструкцію «Про порядок виконання судових рішень», а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР була затверджена нова Інструкція «Про порядок виконання судових рішень», якою регламентовано процесуальні дії судового виконавця.

Законом України «Про судоустрій України» 1981 року [[19]] визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими для виконання на території України.

Обов’язковість виконання на території України рішень судів іноземних держав визначається міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Примусове виконання судових рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на районні, міські (міста обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби, які входять до системи органів Міністерства юстиції України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність.

15 листопаду 1985 р. Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена інструкція «Про виконавче провадження» [[20]], що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконавчого провадження [4, с.14].

Крім того, виконання судових рішень також регулювалось розділом 5 Цивільного процесуального кодексу України від 18.07.1963 року (з подальшими змінами), який встановлював, що виконавче провадження втілене в особі єдиного державного органу – судового виконавця. Система органів судового виконання складалась також із органів Державного банку СРСР і органів, що виконували рішення про стягнення з громадян недоїмок по податках та прирівняних до них платежів [4, с. 13].

На вищезгаданих інструкціях слід зупинитися більш детально, оскільки саме ця вони передували Закону України «Про державну виконавчу службу» та Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно глави 1 Інструкції «Про порядок виконання судових рішень», виконання судових та інших рішень, провадилось судовими виконавцями, які перебували при районних (міських) народних судах.

Судові виконавці призначались й звільнялись начальниками відділів юстиції виконавчих комітетів обласних, крайових, міських Радий народних депутатів, міністрами юстиції автономних республік, а в союзних республіках без обласного розподілу — міністрами юстиції союзних республік. У судах, де було два й більше судових виконавці, один з них призначався старшим судовим виконавцем.

Керівництво діяльністю судових виконавців покладалось на голів районних (міських) народних судів і народних суддів. Зазначені посадові особини мали здійснювати повсякденний контроль за правильним і своєчасним виконанням судових рішень, за дотриманням судовими виконавцями встановлених правил виконання й надавали їм необхідну допомогу.

Голови районних (міських) народних судів та народні судді щокварталу перевіряли роботу кожного судового виконавця зі складанням акту перевірки, особливо звертаючи увагу на оперативність у вжитті заходів до виконання судових рішень, обґрунтованість повернення виконавчих документів стягувачам, регулярність і якість перевірок виконання в організаціях, на установах, підприємствах, а також фінансову діяльність судових виконавців.

Судовий виконавець був не вправі самостійно зупиняти або припиняти виконання, повертати виконавчі документи стягувачу, відкладати на інший строк виконавчі дії при відсутності письмової заяви стягувача, виключати з опису майно, на яке накладений арешт, а також за своїм розсудом встановлювати не передбачені законом розміри утримань із заробітної плати боржника.

Такі дії судового виконавця могли мати місце тільки на підставі ухвали суду або судді.

Суддя здійснював контроль за процесуальними діями судового виконавця, а питаннями організації роботи судових виконавців відав старший судовий виконавець. Виконавець процесуально залежав від судді, який виносив переважну більшість процесуальних документів в процедурі примусового виконання рішень, оскільки виконавче провадження було частиною судового процесу та мало багато властивих судовому процесу рис та ознак [ 1, с. 12].

Таким чином, діяльність судового виконавця зазнавала потрійного контролю з боку:

·              закріпленого за ним судді;

·              старшого судового виконавця;

·              голови суду чи його заступника.

Ефективність і реальність такого контролю була обумовлена перевіркою кожного виконавчого провадження з точки зору не тільки своєчасності, повноти, правильності виконання, а й чесності, сумлінності, добропорядності судового виконавця.

Суддя, який контролював роботу судового виконавця, був обізнаний щодо платоспроможності порушників підданих штрафу, матеріального стану осіб, майно яких підлягало конфіскації по цивільним, кримінальним, адміністративним справам, а також не допускав можливість списання до архіву виконавчих проваджень на підставі актів судових виконавців про неможливість стягнення у зв’язку з відсутністю майна, на яке можливо звернути стягнення [5, с.23-24].

Судовий виконавець не приймав участь в виконанні, якщо:

1) він був родичем сторін, інших осіб, яки приймали участь по справі, або родичем представників;

2) він особисто або опосередковано зацікавлений у висновках справи або має інші підстави, які викликають сумнів в його об’єктивності.

Про наявність вказаних обставин судовий виконавець зобов’язаний повідомити суддю.

По цім же обставинам відвід судовому виконавцю може бути заявлений стягувачем, боржником або їх представниками, а також прокурором. Питання про відвід судового виконавця вирішувався суддею або народним судом, при якому він утворений.

У випадку відводу судового виконавця виконавчий документ по визначенню народного судді передавався іншому судовому виконавцю того ж суду, а як що суд мав одного судового виконавця – то направлявся через відділ юстиції виконкому міської, обласної, кураєвої Ради народних депутатів, міністерство юстиції автономної республіки, в союзних республіках без обласного поділу – міністерство юстиції союзної республіки для виконання в інший народний суд.

Інструкція від 15.листопада 1985 року визначала компетенцію судового виконавця. Так, в ній зазначалося, що при здійсненні виконавчих дій судовий виконавець має право входити в приміщення, які займані боржником, проводити огляд всіх його сховищ ( погреба, сараї, шафи, ящики тощо).

Огляд приміщень та сховищ проводився в присутності понятих. Судовий виконавець мав право приймати і інші заходи примусового характеру. У ході виконавчих дій судовий виконавець має право викликати боржників до суду для ознайомлення з виконавчими документами, а також отримувати від сторін та осіб, яки не приймають участь у провадженні, усні чи письмові повідомлення та інформації, якщо вони необхідні для виконання провадження [20].

Треба відзначити, що можливість примусового виконання судових рішень судовими виконавцями визнавалася міжнародним законодавством. Так, у Конвенції з питань цивільного процесу 1966 року [[21]] визнавалася можливість передачі судових документів іноземних держав через судового виконавця ( ст. 6), якщо є відповідна угода між державами. Як що відповідної угоди не має, то запитальна держава має право вимагати оплату на виконання виконавчих дій судовими виконавцями. В Угоді між СРСР та Францією про передачу судових та нотаріальних документів та виконання судових доручень по цивільним та торговим справам 1936 року [[22]] відзначено, що витрати судового виконавця оплачуються Стороною, яка звертається. У Конвенції про розв’язання арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, що випливають з відносин економічного та науково-технічного співробітництва 1972 року [[23]] передбачена можливість участі судового виконавця при необхідності примусового виконання рішень арбітражних судів.

Дослідивши радянський період розвиту інституту примусового виконання рішень та суб’єктів примусового виконання рішень, взявши за основу особливості правового регулювання цієї категорії суб’єктів, ми прийшли до висновків, що для даного періоду характерні наступні етапи:

 1. Непівський період.

Після прийняття ряду нормативно-правових актів, особливо це стосується Декрету РНК УСРСР «Про Суд» скасовано посаду судового пристава та введено посаду судового виконавця для сприяння народним судам у діяльності по виконанню судових рішень.

2. Командний період.

Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган примусового виконання, констатував, що судові виконавці перебувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік

3. Кодифікаційно-розвитковий період.

Прийнятий у 1963 році ЦПК УРСР встановив, що виконавче провадження втілено в особі єдиного державного органу — судового виконавця. Визначено права та обов’язки цього органу, порядок діяльності. Вперше на кодифікаційному рівні.

4. Інструкційний період.

Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена Інструкція про виконавче провадження, що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконавчого провадження та правового статусу судового виконавця.

 

1.3. Державний виконавець в українському адміністративному праві

 

З утворенням самостійної і незалежної України змін у законодавстві щодо регулювання інституту примусового виконання рішень та суб’єкту примусового виконання рішень так і не відбулось[1]. Тривалий час поза увагою законодавця в цьому плані залишались новоутворені суб'єкти підприємницької діяльності, особливо юридичні особи, зміст заходів примусового виконання став застарілим і не відповідав реаліям життя та змінам у суспільному розвитку держави, і, особливо, в тільки прийнятому на той час законодавстві з інших галузей права.

Зокрема, Закон України «Про власність» від 27 лютого 1991 року [[24]] (втратив чинність на підставі Закону України від 27 квітня 2007 року «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» [[25]]) встановлював рівноправність усіх форм власності, чого ніяк не можна було сказати про виконавче провадження, котре, як і взагалі всі інші раніше чинні радянські норми, віддавало пріоритет державній формі власності.

Крім розділу V ЦПК України 1963 року [[26]], основним нормативно-правовим актом, який досить детально регулював норми виконавчого провадження, залишалась чинною ще й Інструкція колишнього СРСР «Про виконавче провадження» 1985 року, що не витримувала ніякої критики.

Внаслідок цього авторитет судових виконавців, і навіть судів, значно знизився, а кредитори прагнули вирішити питання, які виникали щодо виконавчого провадження, шляхом звернення до кримінальних структур, де рішення завжди виконувались не тільки своєчасно, але й у повному обсязі. При цьому порушувались проголошені Конституцією України 1996 року гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Але саме в умовах ринкової економіки держава повинна була вжити заходів, які б поліпшили це становище.

На превеликий жаль, незалежній Україні знадобилось майже дев’ять років для того, щоб створити правове підґрунтя системи примусового виконання  рішень публічних органів управління. Йдеться про прийняття Верховною Радою України базових законів «Про державну виконавчу службу» [[27]], «Про виконавче провадження» [[28]] та інших.

Формування інституту примусового виконання рішень в Україні та затвердження правового статусу суб’єкта виконання примусових рішень відбувалося поступово. Між окремими етапами проходив значний проміжок часу, що породжувало повсякденні труднощі, пов’язані із виконанням рішень публічних органів управління. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову юридично відбувся в 1996 році, одночасно із прийняттям Конституції України. Сам процес поділу, а особливо побудова відповідної системи органів влади, характеризувався відповідними етапами становлення.

Так, утворення державної виконавчої служби у системі органів Міністерства юстиції України стало заміною існуючого раніше інституту судових виконавців, які діяли у складі судової системи України і фактично відносилися до районних судів загальної юрисдикції.

24 березня 1998 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну виконавчу службу», на яку було покладено завдання своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень.

Цей закон визначив умови організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх соціальний статус.

На виконання цього Закону в Україні, на початку 1999 року в системі органів Міністерства юстиції України була безпосередньо утворена державна виконавча служба та сформовані її органи.

Треба відзначити, що до основних завдань Міністерства юстиції України віднесено організацію в установленому порядку своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), яке покладено на Державну виконавчу службу ( п. 19) [[29]].

Відповідно до цього, Наказом Міністерства юстиції України «Про створення відділів державної виконавчої служби та скорочення посад старших судових виконавців та судових виконавців» від 19 листопада 1998 року на виконання вищевказаного закону скорочено посади старших судових виконавців та судових виконавців – утворено відділи державної виконавчої служби [[30]].

Закон України «Про виконавче провадження», який визначив умови і порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, був прийнятий у 1999 році, тобто майже через рік після утворення державної виконавчої служби. До прийняття вказаного Закону державні виконавці діяли відповідно до Інструкції про виконавче провадження, затвердженої наказом Міністерства юстиції СРСР від 15.11.1985 № 22, і в своїй діяльності керувалися більшою мірою цивільно-процесуальним законодавством, яке визначало діяльність судових виконавців.

У 2005 році на виконання Указу Президента України від 20 квітня 2005 р. № 701 «Питання Міністерства юстиції України» [[31]], постанови Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2005 р. № 320 «Про утворення урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції України» [[32]] та Закону України від 23 червня 2005 р. № 2716-IV «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» відбулося реформування системи органів державної виконавчої служби» [[33]].

Наказами Міністерства юстиції від 18 серпня 2005 р. № 1474/к та від 19 серпня 2005 р. № 1482/к ліквідовано Департамент державної виконавчої служби, як структурний підрозділ центрального апарату Міністерства юстиції та відділи державної виконавчої служби, як структурні підрозділи територіальних управлінь юстиції та утворено у складі Міністерства юстиції на базі органів державної виконавчої служби Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління.

Можливість утворення урядових органів була передбачена наведеним вище Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» [[34]], згідно зі ст. 6 якого Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Вони утворюються і діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади, підпорядковуються йому і здійснюють:

1)                управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

2)                контрольно-наглядові функції;

3)                регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2000 р. [[35]] було затверджене «Типове положення про урядовий орган державного управління». Згідно з ним урядовий орган:

а) у межах своєї компетенції бере участь у реалізації державної політики у відповідній підгалузі або сфері діяльності центрального органу виконавчої влади;

б) здійснює в установленому порядку управління підгалузями або сферами діяльності, зокрема в межах, визначених центральним органом виконавчої влади, управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади;

в) виконує згідно із законодавством контрольно-наглядові функції у відповідній підгалузі або сфері діяльності;

г) здійснює регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних та юридичних осіб;

д) узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд керівника центрального органу виконавчої влади.

Треба відзначити, що такий структурний підрозділ як департамент утворюється для виконання основних завдань високого ступеня складності (багатогалузевість, багатофункціональність, програмно-цільовий напрям діяльності), координації роботи, пов'язаної з виконанням цих завдань, за умови, що у його складі буде не менш як чотири відділи. У разі потреби у складі департаменту може утворюватися сектор з чисельністю не менш як 2 працівники. Такі сектори у складі департаменту та самостійного управління утворюються понад нормативну кількість відділів, а в складі самостійного відділу — понад мінімальну чисельність працівників самостійного відділу [[36]].

Як зазначила прес-служба Міністерства юстиції України, «пунктом 6.9 Резолюції 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо України, ухваленої на жовтневій сесії ПАРЄ, одним із значних досягнень прогресу в Україні визначено прийняття у червні 2005 року закону, що «посилює діяльність державної служби виконання судових рішень у некримінальних справах». Таким чином, прийняття Закону України «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу та «Про виконавче провадження» від 23 червня 2005 р. №2716- IV Парламентська Асамблея Ради Європи визнала позитивним досягненням України».

Метою реформування, як зазначав екс-міністр юстиції Роман Зварич, було те, що «на місцях виконавча служба фактично підпорядкована органам місцевої влади, з одного боку, а з іншого, – триває втручання самих суддів у роботу місцевої влади. Виконавчу службу треба вивести на такий рівень, який унеможливить втручання з боку Генпрокуратури, місцевої влади. Пан Зварич повідомив, що ініціює перетворення виконавчої служби на окремий урядовий орган, який буде виведений з-під юрисдикції органів юстиції і підпорядковуватиметься винятково міністру юстиції».

З цього приводу необхідно зазначити, що в цій само резолюції є й таке: «вітаючи широку програму реформ нового керівництва (України), ПАРЕ, однак, підкреслює, що ні постреволюційна ситуація, ні наступні вибори не повинні слугувати виправданням для поспішних рішень, (…) та ігнорування демократичних норм і стандартів у галузі прав людини».

Слід зауважити, що два з половиною роки тому Закон України «Про внесення змін до Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» №1095-IV від 10 липня 2003 р. норму, що містилась в ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» щодо нагляду прокуратури за здійсненням виконавчого провадження, виключив.

Щодо втручання органів місцевої влади в роботу Державної виконавчої служби, по-перше, Закон України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконання рішень, за якими боржниками є територіальні підрозділи центральних органів державної влади, міські або районні ради чи районні державні адміністрації, покладаються на відділи примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва та Севастополя [[37]]. На сьогодні, відповідно структурних змін виконання рішень де боржниками є вказані суб’єкти покладена на підрозділ примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції.

По друге, і найголовніше, якщо з вдячністю отримувати від керівників місцевих органів державної влади, починаючи від грамот та подяк керівнику відділу та державним виконавцям на державні та професійні свята і до приміщень для роботи відділу, наприклад, до Дня юриста райдержадміністрація Печерського району Києва подарувала нове приміщення управлінню юстиції, державній виконавчій службі [[38]], то бути від них незалежними при виконанні судових рішень неможливо.

Департамент державної виконавчої служби у статусі урядового органу публічного управління, який підпорядкований Міністерству юстиції України, проіснував дуже не довго.

16 листопада 2006 року постановою Кабінету Міністрів України [[39]] було ліквідовано Департамент державної виконавчої служби у зазначеному статусі. Установлено, що Міністерство юстиції України є правонаступником Департаменту державної виконавчої служби. Ця постанова вступила одночасно в дію з законом України «Про внесення змін та доповнень до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Виконавче провадження» щодо реформування державної виконавчої служби [[40]]. Положення про Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2005 № 711 [[41]] скасовано постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2006 року [39].

Вказані зміни у структурі органів державної виконавчої служби визначають, що органи державної виконавчої служби як регіонального так і територіального є структурними підрозділами відповідних управлінь юстиції. Такі зміни знову привели до можливість подвійного підпорядкування регіональних та територіальних органів державної виконавчої служби: одночасно Департаменту державної виконавчої служби та відповідним регіональним і територіальним управлінням юстиції, зазначена система вже існувала і мала багато неузгоджень та пробуксовок щодо примусового виконання рішень. В той же час ні перша ні друга реформи не привели до суттєвих змін щодо діяльності зазначеної служби. Притоку свіжих професійних кадрів чи кадрової чистки старих не відбулося, рівень професійності не піднявся, якість роботи державних виконавців не покращилася.

 Тобто законодавець не удосконалює роботу зазначеної служби, не запроваджує модернізовані засоби по виконанню основної функції, а ходить по колу, задовольняючи політичні та інші інтереси окремих політиків та державних і недержавних структур.

На наш погляд, багато чисельні реформи державної виконавчої служби ідуть не на користь розвитку та ефективного виконання покладених на цю службу обов’язків. Сучасні погляди держави необхідно направити на удосконалення нормативно-правової бази, введення у правове поле ефективного сучасного інституту приватних виконавців, розширення компетенції державного виконавця, розроблення та запровадження сучасного соціального захисту вказаних суб’єктів.

Основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх соціальний захист визначає Закон України «Про державну виконавчу службу» ( з змінами та доповненнями).

Згідно статті 1 вказаного Закону державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

На сьогоднішній день правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закони України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», «Про заставу» [[42]], «Про нотаріат» [[43]], «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» [[44]] та інші нормативно-правові акти, що прийняті на їх виконання.

Сучасне законодавство не містить визначення «державної виконавчої служби». Не зважаючи на неодноразові зміни правового статусу даного органу, беручи за основу його основоположні повноваження, ми вважаємо, що державна виконавча служба – це структурний орган публічної влади, який вживає необхідних заходів щодо своєчасного, неухильного і повного примусового виконання рішення, зазначеного в правовому акті примусового виконання.

Структурними підрозділами Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України є:

• Сектор організації роботи керівництва Департаменту;

• Відділ внутрішнього контролю;

• Управління планово-фінансової діяльності;

• Відділ діловодства та контролю;

• Управління організаційного забезпечення;

• Управління законодавчо-методичного забезпечення;

• Управління кадрового забезпечення;

• Відділ примусового виконання рішень;

• Відділ господарського забезпечення.

До складу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України входять:

відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби є юридичними особами, мають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в органах Державного казначейства України, гербову печатку.

Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції мають реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України для зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам.

Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції мають печатку;

Департамент державної виконавчої служби очолює директор, який в установленому порядку призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра юстиції.

Аналогічний порядок призначення директора Департаменту державної виконавчої служби, а також його заступників визначено статтею 9 Закону України «Про державну виконавчу службу».

Так, відповідно до вказаної статті Закону директор Департаменту державної виконавчої служби, заступники директора Департаменту державної виконавчої служби призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра юстиції України.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2007 р. «Питання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції» [[45]] директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції має п'ять заступників, в тому числі одного першого заступника директора Департаменту та одного заступника директора Департаменту – начальника відділу примусового виконання рішень.

Сьогодні, Департамент державної виконавчої служби виконує наступні завдання:

• організовує своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у порядку, встановленому законодавством;
• здійснює керівництво органами державної виконавчої служби, а також фінансове, матеріально-технічне та нормативно-методичне забезпечення їх діяльності;
• розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, а також проводить їх правову експертизу;
• узагальнює практику застосування законодавства з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд Міністра юстиції;
• організовує ведення статистичної звітності органів державної виконавчої служби та узагальнення практики державних виконавців щодо виконання окремих рішень;
• організовує ведення діловодства та архіву, контролює стан діловодства в органах державної виконавчої служби;
• забезпечує представництво інтересів органів державної виконавчої служби у судах;
• виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції організовує виконання законів і здійснює керівництво районих, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції, координує і контролює їх діяльність; організує професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядає скарги на дії державних виконавців; заохочує за успіхи в роботі і накладає стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснює матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби; організовує виконання рішень відповідно до закону, надає рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

За статистичними даними Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України [[46]] тільки у 2006 році підлягало виконанню відділами примусового виконання рішень державної виконавчої служби 6 005 виконавчих документів на загальну суму 12 256 748 409 грн., що складає 0,09% по провадженнях та 26,13% по сумах від загальної кількості проваджень по відділах Державної виконавчої служби України (відповідно 6 725 768 проваджень на суму 46 904 512 823 грн.). Державними виконавцями відділу виконання примусових рішень фактично виконано 1 932 виконавчих документи та стягнуто 825 005 734 грн., що на 593 документи менше, але на 707 618 045 грн. або 7 разів більше, ніж за аналогічний період 2005 року. За 11 місяців 2007 року державними виконавцями всього стягнуто 117 387 689 грн. Залишок виконавчих документів на кінець вказаного періоду становить 3 233 виконавчих документів, що на 1 332 документів або 1,4 рази більше у порівняні з аналогічним періодом 2005 року, який складав 1 901 виконавчих документів. Протягом вказаного періоду державними виконавцями стягнуто виконавчого збору на суму 8 564 194 грн., що на 2 115 834 грн. або 24,7 % більше, ніж у 2006 році ( у 2006 році було стягнуто виконавчого збору на суму 6 448 360 грн.).

Згідно Закону України «Про виконавче провадження» ( ст. 3) та у визначеному ним порядку державній виконавчій службі підлягають виконанню такі виконавчі документи:

1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом;

3) судові накази;

4) виконавчі написи нотаріусів;

5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

9) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

10) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Треба звернути увагу, що всі рішення, які видаються несудовими органами, самі по собі вже є виконавчими документами, натомість майже всі судові рішення для приведення рішення до примусового виконання потребують окремого виконавчого документу. Винятком з цього правила можна вважати лише ухвали судів про вжиття заходів забезпечення позову, ухвали про вжиття запобіжних заходів (у господарському процесі), ухвали про вжиття тимчасових заходів ( у справах про захист авторських та суміжних справ) та постанови судів з адміністративних справ, які самі по собі є виконавчими документами.

Разом з тим, досліджуючи зазначену проблематику, деякі науковці звертають увагу на необхідність черговості виконання рішень державними виконавцями, відповідно до ієрархічності побудови державної влади, а також рішень, прийнятих «недержавними структурами» [4, с. 133].

На наш погляд, ієрархічність побудови державного апарату та місце між ними «недержавних структур» не можуть грати ні якого значення, черговість виконання рішень залежить тільки від соціальної важливості та значення можливих наслідків невиконання. Саме такий підхід підтримують автори навчального посібника «Державна виконавча служба в Україні» [1, с. 26], які продовжують цю думку у наступному: «переслідується мета не першочерговості виконання рішень державних органів за ієрархічною побудовою, а за строками….. та виправданою доцільністю». В той же час, необхідно наголосити, про те що державний виконавець, також, не вправі проводити оцінку рішенням будь яких органів, не вправі проводити перевірку на предмет законності будь-якого рішення [4, с. 134]. Державний виконавець повинен сумлінно і грамотно, відповідно до норм Законів та Інструкції про проведення виконавчих дій виконувати свої функціональні обов’язки і в жодному разі не вдаватися до самочинних розслідувань щодо виявлення додаткових підтверджень законності тих чи інших рішень.

Посадовими особами Департаменту державної виконавчої служби є державні виконавці і як вже відзначалося раніше, вони були запроваджені у правове поле замість судових виконавців.

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу.

Державний виконавець підпорядкований органам юстиції та, як представник виконавчої влади, наділений владними повноваженнями, а вимоги державного виконавця щодо виконання рішень є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

Ст. 4 закону України «Про Державну виконавчу службу» визначено, що державними виконавцями є заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України – начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їх заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, начальник, заступник начальника, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного в місті відділу державної виконавчої служби.

На підставі закону України «Про виконавче провадження» (ст. 24) та Інструкції про проведення виконавчих дій ( з змінами та доповненнями ) [[47]] державний виконавець уживає заходів примусового виконання, якщо боржник не виконує добровільно рішення у встановлений виконавцем строк.

Заходами примусового виконання рішень є:

• звернення стягнення на грошові кошти боржника;
• звернення стягнення на інші види майна боржника;
• звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;
• вилучення в боржника й передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;
• відібрання дитини;
• інші заходи, передбачені рішенням.

Вимоги державного виконавця щодо виконання примусових рішень є обов’язковими для всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

Треба відзначити, що в системі органів влади утворена і діє Державна кримінально-виконавча служба, завданням якої є здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Зазначена служба відповідно здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України [[48]]. Треба акцентувати увагу, що основною функцією вказаного органу є виконання кримінальних покарань, тому він та його повноваження, структурні утворення не входять до предмету дослідження даної роботи.

Працівники органів державної виконавчої служби (державні виконавці, керівні працівники і спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції) є державними службовцями. Тобто на них поширюються норми закону України «Про державну службу» [[49]].

Ст. 12 Закону України «Про державну службу» встановлено вимоги до державного службовця.

Отже, із формулювання ст. 6 Закону «Про Державну виконавчу службу» ці вимоги пред’являються і до державного виконавця, з чого випливає, що державним виконавцем не може бути:

—    особа, визнана у встановленому порядку недієздатною;

—  особа, яка має судимість, що є несумісним із зайняттям посади;

—    особа, яка у разі її прийняття на роботу буде безпосередньо підпорядкована або підлегла особі, яка є її близьким родичем чи свояком.

Державний виконавець також не має права:

—   займатися підприємницькою діяльністю;

—    виконувати роботу на умовах сумісництва;

—   входити до складу керівних органів господарських товариств;

—    приймати подарунки від фізичних та юридичних осіб, грошові винагороди, пільги у зв’язку зі своєю службовою діяльністю.

Окрім того, державні виконавці повинні дотримуватись додаткових вимог, які пред’являються до державних службовців:

1) добросовісне та професійне виконання своїх службових обов’язків;

2) забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина у службовій діяльності;

3) додержання законності у своїй службовій та позаслужбовій діяльності;

4) додержання законодавчо закріплених морально-етичних вимог по віденки;

5) недопущення проявів корупції, бюрократизму тощо;

6) збереження державної та іншої охоронюваної законом таємниці.

Треба зазначити, що ст. 124 Конституції України [[50]] регламентовано, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Державний виконавець не вправі здійснювати правосуддя, а тому й не входить до структури судової влади. Разом з тим, перебування судового виконавця під юрисдикцією районного суду, робила вимоги судового виконавця загальнообов’язковими, оскільки в цьому випадку невиконання його вимог можна було трактувати як невиконання вимог суду. Тепер при відокремленні Державної виконавчої служби від судової системи стає потрібною відповідна регламентація в Кримінальному кодексі України і Кодексі України про адміністративні правопорушення дій, що за характером можна кваліфікувати як невиконання законних вимог державного виконавця, а також дій щодо образи державного виконавця при виконанні ним своїх посадових обов’язків. Останнє положення зумовлене тим, що державні виконавці не віднесені до осіб, які за ст. 1 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» виконують правоохоронну функцію. Так, судді, що здійснюють правозахисну функцію, відокремлені від осіб, які здійснюють правоохоронне завдання, а державний виконавець фактично також здійснює державну правозахисну функцію [[51], с. 109], що потребує детальної наукової регламентації та вироблення певної позиції з цього питання. Хоча зазначену пропозиція не завжди приймається однозначно в теоретичних та практичних колах. Наголошується, що європейський досвід не поєднує функції правосуддя та виконання рішень. Вважається, що таке поєднання загрожує перетворенню судів у непідконтрольних монстрів, діяльність яких може мати непередбачувальні наслідки [1, с. 13]. Разом з тим, сьогодні ми бачимо, безсилу судову систему, яка не спроможна виконати власне винесене рішення, мабуть сьогоднішня ситуація в країні потребує саме такої системи примусового виконання рішення. Саме така система, на наш погляд, дасть можливість результативно виконувати будь які примусові рішення державних та недержавних органів.

Отже, підводячи висновок вищевикладеному можна запропонувати поняття «державний виконавець». Їм є державний службовець, наділений владними повноваженнями щодо примусового виконання рішень, вимоги якого ( щодо виконання рішень) є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

До ознак, які притаманні державному виконавцю можливо віднести:

 1. Державний виконавець — це фізична особа, громадянин України, який має відповідну освіту і професійну підготовку та пройшов у встановленому порядку конкурсний відбір або прийнятий за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Між державним органом і державним виконавцем укладається трудовий договір, у відповідності з яким державний виконавець виконує повноваження Державної виконавчої служби, вирішує спеціальні завдання для досягнення певної цілі, а Державна виконавча служба у свою чергу має обов'язки перед державним виконавцем: встановлює та забезпечує його права та інтереси, соціально-правові гарантії, відповідальність, грошове утримання. Державний виконавець є представником публічної адміністрації, часткою державної бюрократії, без якої не обходиться жодне суспільство. Всі дії державного виконавця здійснюються від імені держави і за її дорученням; держава ж у свою чергу веде контроль за діяльністю державного виконавця і у відповідних випадках застосовує до нього засоби примусу. Державний виконавець обіймає державну посаду лише в державному органі. Він є державним службовцем.

 2. Державний виконавець повинен відповідати вимогам законодавства України «Про державну службу», «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження».

3. Державний виконавець обіймає оплачувану державну посаду державної служби в установленому порядку. Спеціальне законодавство визначає зміст діяльності виконавця, права, обов'язки, обмеження, гарантії, відповідальність.

4. Державному виконавцю присвоюється в установленому порядку відповідний посаді і категорії ранг.

5. Державний виконавець виконує державні функції, повноваження які покладено на Державну виконавчу службу.

6. Державний виконавець здійснює дії, які викликають певні юридичні наслідки.

7. Діяльність державних виконавців має невиробничий характер.

8. Державний виконавець здійснює заходи по реалізації виконавчого провадження.

9. Державний виконавець зобов’язаний носити формений одяг та мати службове посвідчення єдиного зразка, ці вимоги зумовлені специфікою роботи, так як йому надане представницьке право від імені держави, відповідно до цього повноваження державного виконавця і його зовнішній вигляд повинні належним чином бути забезпеченні.

Висновки до Розділу І

 

Підводячи підсумок вищевикладеному треба відзначити, що інститут виконавчого провадження та відповідно суб’єкт примусового виконання рішень має складний шлях становлення та розвитку. Умовно відокремлюючи три історичні періоди розвитку країни: з Х до ХХ ст., радянський та сучасний український період, ми виділили характерні фази становлення та розвитку суб’єкта примусового виконання рішень.

Взявши за основу особливості компетенції, яка покладалась на суб’єктів примусового виконання рішень, умовно можливо відокремити наступні етапи генезису суб’єкта примусового виконання рішень у період з Х до поч. ХХ ст.:

1.Ябедняківський період. Пов'язаний з прийняттям «Правди Руської», як основного своду норм, якими затверджено правовий статус ябедників, які повинні були примусово стягувати борги;

2. Мечниківський період. Пов'язаний з виданням «Суду Ярославль Владимиречь. Правда Руська», однієї з частин «Правди Руської», де права судових виконавців отримали мечники.

3. Приставський період. Пов'язаний з прийняттям князівського Судебника, у якому визначено два види судових виконавців: пристави та підвойські судові грамоти.

4. Магдебурзький період. Пов'язаний з запровадженням на Україні Магдебургського права, у якому визначено правовий статус суб’єкта примусового виконання рішень.

5. Капітано-ісправський період. Пов'язаний з прийняттям «Статуту Благочиння», у якому було визначено, що органами виконання судових рішень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція. Посади судових приставів, які перебували при окружних судах було скасовано, виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції та на його підлеглих.

6. Судово-приставський період. Пов'язаний з прийняттям Статуту цивільного судочинства 1864 року, у якому визначено правовий статус судового пристава.

Треба визнати, що найбільш нормативно регламентованим був останній період інституту примусового виконання рішень та правовий статусу суб’єктів виконання рішень, але він не був остаточно завершений у зв’язку з історичними обставинами, пов’язаними з зміною устрою держави.

Дослідивши радянський період генезису суб’єктів примусового виконання рішень, взявши за основу особливості правового регулювання цієї категорії субєктів, ми прийшли до висновків, що для даного періоду характерні наступні етапи:

1. Непівський період.

Після прийняття ряду нормативно-правових актів, особливо це стосується Декрету РНК УСРСР «Про Суд» скасовано посаду судового пристова та введено посаду судового виконавця для сприяння народним судам у діяльності по виконанню судових рішень.

2. Командний період.

Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган примусового виконання, констатував, що судові виконавці перебувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік

3. Кодифікаційно-розвитковий період.

Прийнятий у 1963 році ЦПК УРСР встановив, що виконавче провадження втілено в особі єдиного державного органу — судового виконавця. Визначено права та обов’язки цього органу, порядок діяльності. Вперше на кодифікаційному рівні.

4. Інструкційний період.

Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена Інструкція про виконавче провадження, що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконавчого провадження та правового статусу судового виконавця.

Сучасний український періодрозвитку інституту примусового виконання рішень характеризується активним законодавчим становленням в цій галузі, утворенням Державної виконавчої служби з відповідними органами, статут якої на протязі останніх п'ятнадцяти років неодноразово змінювався. Дослідивши особливості становлення та розвитку цього органу, межі його компетенції, ми прийшли до висновку, щодержавна виконавча служба – це структурний орган публічної влади, який вживає необхідних заходів щодо своєчасного, неухильного і повного примусового виконання рішення публічних органів управління, зазначеного в правовому акті примусового виконання.

В той же час, державний виконавець— це державний службовець, наділений владними повноваженнями щодо примусового виконання рішень, вимоги якого (щодо виконання рішень) є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

До ознак, які притаманні державному виконавцю можливо віднести:

 1. Державний виконавець — це фізична особа, громадянин України, який має відповідну освіту і професійну підготовку та пройшов у встановленому порядку конкурсний відбір або прийнятий за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Між державним органом і державним виконавцем укладається трудовий договір, у відповідності з яким державний виконавець виконує повноваження Державної виконавчої служби, вирішує спеціальні завдання для досягнення певної цілі, а Державна виконавча служба у свою чергу має обов'язки перед державним виконавцем: встановлює та забезпечує його права та інтереси, соціально-правові гарантії, відповідальність, грошове утримання. Державний виконавець є представником публічної адміністрації, часткою державної бюрократії, без якої не обходиться жодне суспільство. Всі дії державного виконавця здійснюються від імені держави і за її дорученням; держава ж у свою чергу веде контроль за діяльністю державного виконавця і у відповідних випадках застосовує до нього засоби примусу. Державний виконавець обіймає державну посаду лише в державному органі. Він є державним службовцем.

 2. Державний виконавець повинен відповідати вимогам законодавства України «Про державну службу», «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження».

3. Державний виконавець обіймає оплачувану державну посаду державної служби в установленому порядку. Спеціальне законодавство визначає зміст діяльності виконавця, права, обов'язки, обмеження, гарантії, відповідальність.

4. Державному виконавцю присвоюється в установленому порядку відповідний посаді і категорії ранг.

5. Державний виконавець виконує державні функції, повноваження які покладено на Державну виконавчу службу.

6. Державний виконавець здійснює дії, які викликають певні юридичні наслідки.

7. Діяльність державних виконавців має невиробничий характер.

8. Державний виконавець здійснює заходи по реалізації виконавчого провадження.

9. Державний виконавець зобов’язаний носити формений одяг та мати службове посвідчення єдиного зразка, ці вимоги зумовлені специфікою роботи, так як йому надане представницьке право від імені держави, відповідно до цього повноваження державного виконавця і його зовнішній вигляд повинні належним чином бути забезпеченні.

Для якісного виконання завдання покладених на суб’єктів примусового виконання рішення доцільно, на наш погляд, повернути їм статус органу управління та включити їх в структуру судів загальної юрисдикції, як таких що виконують рішення суду, які є обов’язковими для виконання. Відповідно до цього внести зміни до закону України «Про державну виконавчу службу», ст. 4 «Державні виконавці», де визначити «державний виконавець – орган публічного управління, який входить у структуру судової системи та створений для виконання примусових рішень» та ст. 1 «Державна виконавча служба – є апаратом державного виконавця».

РОЗДІЛ ІІ

Концепція адміністративно – правового статусу державного виконавця

 

2.1. Поняття та склад адміністративно – правового статусу державного виконавця

 

Історія розвитку поняття «правовий статус» подолала досить тривалий шлях. Перші згадування про юридичний статус зустрічаються в працях давньоримських вчених. В перекладі з латини воно (status) означає – положення, стан в будь-якій ієрархії, структурі, системі [[52], с. 547;[53], с. 307]. За допомогою даного терміна римські вчені сформулювали категорії, що відбивають окремі аспекти правового становища людини: стан свободи – status libertatus, стан громадянства – status civitatus, сімейний стан – status familiae [[54], с. 98].

В найбільш близькому до сучасного розуміння поняття статус було введено в науковий лексикон на початку ХХ-го сторіччя розробниками ролевої теорії особистості: американськими соціологами та соціальними психологами Р. Лінтоном, Я. Морено, Т. Парсонсом. Така потреба була викликана необхідністю опису соціальної структури суспільства, яка складається з положень, що займають люди [[55], с. 81].

В реальному житті людина вступає в різноманітні суспільні відносини, в яких вона виступає в різних якостях, виконує різні соціальні ролі. Ці ролі, тобто положення особи, які вона займає в соціальній системі та які визначаються за рядом економічних, професійних, етнічних та інших ознак, характеризуються поняттям статусу [[56], с. 27-28].

Істотний внесок в розвиток теорії правового статусу особи зробили радянські юристи, серед яких С.С. Алексєєв, Д.Н. Бахрах, С.М. Братусь, М.В. Вітрук, В.М. Горшеньов, Н.І. Матузов, В.М. Манохін, В.В. Мальков, В.І. Новосьолов, Р.С. Павловський, Ю.А. Петров тощо.

Полеміка, що мала місце на рубежі 70-х та 80-х років, дозволила виробити наукові підходи до проблеми, розвити понятійний апарат, розкрити сутність явища. Більшість авторів збігаються у погляді, що правовий статус індивіда з найбільшою повнотою та об’ємністю відбиває єдність суспільної ролі особистості та її соціального престижу. Це поняття поєднує в собі функціональну та оціночну сторони, показує те, що індивід може чинити, що він робить, які результати його дій та як вони оцінюються іншими людьми, суспільством [[57], с. 176].

Взаємовідносини особистості з суспільством, державою може бути схарактеризовано за допомогою виділення різних видів соціальних статусів – функціонально-ролевого, соціального престижу, правового та інших.

Правовий статус юридично опосередковує найбільш важливі, основні зв’язки між індивідами, державою, суспільством. Його характерною рисою є урегульованість нормами права [52, с. 547]. Даний юридичний феномен визначає місце, яке особа займає в політичному, соціально-економічному, культурному житті країни, у сфері управління державними та суспільними справами [[58], с. 339-340], її соціальну роль [[59], с. 233].

За допомогою правового статусу суспільство створює реальні можливості для виконання суб’єктами права своїх соціальних функцій. Його зміст визначає межі діяльності особи щодо інших осіб, колективів, держави, межі її активної та пасивної життєдіяльності та самоствердження [[60], с. 117]. Як міра у філософському розумінні він визначає собою межі, в яких можуть відбуватися кількісні зміни правового стану конкретних суб’єктів права [[61], с. 115].

Правовий статус особистості важливий не тільки з точки зору виконання функцій і завдань держави. Правовий статус – складова частина загальної проблеми прав особистості. Правильна та всебічна регламентація дозволяє громадянам здійснювати свої права та захищати законні інтереси.

На думку С.Д. Гусарєва, феномен правового статусу особистості визначає «співвідношення особистості та права, за допомогою якого держава окреслює для суб’єкта межі можливої діяльності, його становище по відношенню до інших суб’єктів, і в залежності від індивідуальних або типових ознак, які властиві суб’єктові, у праві відбиваються повнота правового становища особистості, його певна уніфікація або обмеження» [[62], с.41].

Усвідомлення особою сутності свого правового статусу та реалізація його у відповідних межах є основою правопорядку. В свій час І.А. Ільїн зауважував щодо важливості розуміння кожним суб’єктом права, що його повноваження існують та живляться чужими обов’язками лише завдяки тому, що чужі повноваження існують та живляться його обов’язками…, що правопорядок – це ніби мережа суб’єктивних правових вічок, які звідусюди торкаються та підтримують одна одну; що підтримання … правопорядку є єдиною спільною справою та що ця справа вимагає, щоб кожен передусім не зневажав межі свого правового статусу [[63], с. 42].

Для кращого усвідомлення сутності адміністративно-правового статусу державного виконавця необхідно, на наш погляд, розглянути систему правових статусів індивіда і визначити в ній місце правового феномена, який досліджується.

Найбільш загальні, притаманні усім громадянам юридичні властивості визначаються загальним правовим статусом. Він, як правило, міститься у нормах конституційного права і не залежить від конкретних обставин, що складаються на роботі, по службі, у побуті. Він є однаковим для всіх і характеризується певною сталістю. Він не може врахувати всі життєві ситуації найрізноманітніших верств населення, а тому є базовим, основним, з якого виходять всі інші.

Широка розмаїтість соціальних ролей, які виконує особистість в суспільстві, обумовлює необхідність у їх нормативному забезпеченні додатковими якостями, які б розвивали та доповнювали загальний юридичний статус. Тому поряд із ним існує велика кількість статусів різних рівнів конкретизації, співвідношення яких найбільш чітко характеризується такими філософськими категоріями як «загальне», «особливе» (спеціальне), «одиничне» [[64], с. 111].

Так, загальний правовий статус (співпадає з категорією – загальне), визначає юридичні властивості, якості, що є характерними для всіх інших статусів. Галузевіправовістатуси (наприклад, цивільно-правовий, адміністративно правовий та ін.) конкретизують зміст загального статусу щодо конкретних видів правовідносин, які складаються в суспільстві. Галузеві статуси можуть бути віднесені до категорії особливого (спеціального). Процес диференціації закінчується лише на рівні розгляду юридичних якостей окремого, конкретного індивіда. При цьому решта статусів, що були отримані в процесі конкретизації, можуть розглядатися лише як такі, що належать до категорії особливого (спеціального) і які відрізняються один від одного рівнем та ступенем конкретизації. Ці статуси містять у собі з одного боку певні правові якості, які пов'язують їх із загальним та галузевими статусами, а з іншого боку – неповторні властивості, що складають його унікальну якісну та кількісну визначеність [[65], с.13-14 ].

До числа спеціальних статусів належать: правовий статус державного службовця [[66], с. 88], статус робітника, пенсіонера, підприємця та ін. (вони є спеціальними статусами щодо «загального» адміністративно-правового статусу громадянина) [[67], с. 37-38; [68], с. 96].

У свою чергу адміністративно-правовий статус державного службовця є родовим поняттям по відношенню до більш конкретизованих статусів – працівників виконавчої влади, судової, законодавчої гілок влади, які в свою чергу виконують ту ж роль щодо більш спеціалізованих статусів (наприклад, статус працівника виконавчої влади для статусу державного виконавця). Як видно з наведеного, одним з найближчих до адміністративно-правового статусу державного виконавця, що безпосередньо впливає на його зміст, є врегульований нормами адміністративного права статус державного службовця.

Адміністративно-правовий статус державного виконавця – це один з «видових» статусів порівняно із адміністративно-правовим статусом державного службовця, проте і сам він є «родовим» щодо правових статусів з більшим рівнем конкретизації.

В адміністративно-правовій літературі дослідженню правового статусу державних службовців приділяється достатня увага. Адміністративно-правовий статус виражає положення особи в сфері публічного управління.

Так, С.Д. Дубенко визначає правовий статус державних службовців як сукупність прав, свобод, обов’язків, обмежень, заохочень, відповідальності, встановлених законодавством та гарантованих державою [[69], с. 44].

В інших джерелах також відзначається, що правовий статус посадової особи – це сукупність юридичних прав та обов’язків, необхідних для вирішення питань, які зачіпають права та законні інтереси громадян України [[70], с. 151].

В свою чергу, Н.Р. Нижник формулює визначення правового статусу державного службовця як встановлені і гарантовані державою міри необхідної і можливої поведінки державного службовця в галузі державно-службових відносин [[71], с. 166-167].

Правовий статус особи має свій склад, тобто сукупність елементів. Вивчення відповідних концепцій складу, найчастіше вкрай суперечливих, дозволяє зробити висновок про відсутність у сучасній юридичній науці єдності точок зору щодо його елементів. Конструкції, що пропонуються різними авторами, містять від двох до семи елементів.

Так, М.В. Вітрук вважає, що адміністративно-правовий статус становить сукупність прав, обов’язків та законних інтересів [60, с.147].

В.І. Новосьолов пропонує виділяти в структурі статусу адміністративну правосуб’єктність, права, обов’язки та право-обов’язки [[72], с. 87]

Окремі автори визначають зміст статусу за допомогою більшої кількості складових елементів. Наприклад, О.В. Смирнов, В.М. Горшеньов, В.В. Мальков, В.В. Зуй, Н. Янюк, С. Шестаков відносять до структури даного правового явища відповідно:

правосуб’єктність, права та обов’язки, гарантії цих прав та відповідальність за їх невиконання [[73], с. 41];

права, свободи, юридичні обов’язки та юридичну відповідальність [[74], с. 53]

громадянство, правосуб’єктність, права та законні інтереси, обов’язки [[75], с. 341];

обов’язки, права, гарантії діяльності і юридичну відповідальність [66, с. 88; [76], с. 107]. (Хоча слід зазначити, що В.В. Зуй не називає безпосередньо юридичну відповідальність складовою адміністративно-правового статусу, а відносить її до обов’язків громадянина);

обов’язки, права та юридична відповідальність [65, с. 25].

Як видно, не дивлячись на такий широкий спектр поглядів, майже усі вчені виділяють у складі правового статусу права та обов’язки, відносно решти елементів їх позиції істотно відрізняються.

Слід зазначити, що в загальній теорії права у деяких випадках як елемент правового статусу громадянина виділяється правосуб’єктність [[77], с. 59].

Адміністративна правосуб’єктність – юридично закріплена здатність особи бути носієм юридичних прав та обов’язків. Правосуб’єктність містить два основних компоненти: правоздатність та дієздатність [65, с. 49].

Правоздатність як самостійна категорія є вираженням абстрактної, тобто загальної можливості бути носієм прав і обов’язків.

Оскільки правоздатність становить собою юридично значущу властивість, якість особистості, її не можна визначити через сукупність прав, якими громадянин наділений законодавством, тому що обсяг цих прав у різний час є різним. При цьому властивість громадянина у виді абстрактної юридичної можливості мати права і бути носієм обов’язків є постійною і непорушною якістю особистості. У зв’язку з цим навряд чи припустимо говорити про розвиток і розширення правоздатності громадянина [[78], с. 59], тому, що розширюватися і збільшуватися може обсяг конкретних прав громадян, а не власне властивість громадянина мати права і бути носієм обов’язків.

Правоздатність громадян може виступати у виді як загальної, так і галузевої правоздатності, що відображає той факт, що загальна правоздатність суб’єктів правового спілкування стосовно різноманітних груп прав і свобод громадян здійснюється по-різному, залежно від змісту того чи іншого права і юридично значущих фактичних обставин, з якими законодавець пов’язує настання можливості мати це право для конкретної групи суб’єктів. До галузевої правоздатності відноситься, наприклад, адміністративна правоздатність.

Адміністративна правоздатність становить закріплену нормами права здатність громадянина вступати в адміністративно-правові відносини. Вона є основою адміністративної дієздатності.

Адміністративна дієздатність громадянина визначається як здатність громадянина нести і виконувати покладені на нього адміністративно-правові обов’язки, набувати своїми діями права і приймати обов’язки, передбачені нормами адміністративного права [72, с. 92]; здатність громадянина своїми особистими діями набувати суб’єктивні права і виконувати покладені на нього юридичні обов’язки в сфері публічного управління [[79], с. 32]; визнана за ним здатність своїми особистими діями здійснювати, набувати права і виконувати покладені обов’язки адміністративного характеру [[80], с. 84].

Ряд авторів звернули увагу на особливості правосуб’єктності в адміністративному та деяких інших галузях права. Якщо в цивільному праві правосуб’єктність є загальною для всіх суб’єктів, то в адміністративному праві можна говорити не про загальну, а про спеціальну правосуб’єктність, яка є загальною лише за своїми вихідними елементами і характеризує специфіку суб’єктів права. Спеціальна правосуб’єктність, – відзначає С.С. Алексєєв, – це здатність особи бути учасником певного кола правовідносин у межах даної галузі права [[81], с. 144].

Відносно служби у органах примусового виконання рішень, то спеціальна адміністративна правосуб’єктність полягає в здатності індивіда бути носієм закріплених нормами адміністративного права повноважень з реалізації завдань державного виконавця [[82], с. 43]. Тобто спеціальна правосуб’єктність зумовлена специфікою покладених посадових завдань і функцій, у відповідності до займаної посади. Зайняття посади зумовлює вступ у службово-правові відносини і є підставою виникнення службової правосуб’єктності. З приводу цього Д.М. Бахрах зазначив, що індивід, набуваючи статусу службовця, який виконує сукупність прав і обов’язків передбачених посадою і пов’язаних з відповідною соціальною роллю, терміном «громадянин» не охоплюється [144, с.41-43]. Така позиція була підтримана і А.М. Костюковим [145, с.20-24].

Враховуючи особливості правового становища державних виконавців, можна стверджувати, що їх адміністративно-правовий статус визначається статусом організаційної структури і колом службових повноважень, які окреслені посадою.

Отже, елементом адміністративно-правового статусу держаного виконавця є службова правосуб’єктність, яка включає службову правоздатність і службову дієздатність [107, с. 24]. Службові правоздатність і дієздатність виникають одночасно із вступом особи у службово-правові відносини, тобто з часу зарахування на посаду. Припинення служби є підставою повного припинення службової правосуб’єктності. Таким чином, обсяг службової правосуб’єктності визначається, з одного боку, посадою, а з іншого – компетенцією.

На сьогодні єдиного визначення поняття «компетенція» в науковій літературі не існує.

Так, за визначенням, яке міститься у Великому юридичному словнику, цей термін позначає сукупність юридично встановлених повноважень, прав та обов’язків певного органу (органу місцевого самоврядування) або посадової особи, які визначають його місце в системі державних органів [[83], с. 293]. О.В. Мельник визначає компетенцію як сукупність (перелік) прав та обов’язків) [[84], с. 59]. І.Л. Бачило – як сукупність повноважень або прав [ [85], с. 145]. В.О. Власов визначає компетенцію як сукупність владних повноважень з вказівкою підвідомчості [[86], с. 49]. Б.І. Лазаревим стверджується, що компетенція окреслює коло та зміст правового впливу, який може здійснюватися складними адміністративними системами на ті чи інші об’єкти управління [[87], с. 115].

На наш погляд, компетенція як теоретичне поняття проявляється саме через визначені функції публічних органів управління та їх посадових осіб.

До основних управлінських функцій, як зазначає Н.В. Янюк [[88], с. 87], належать: функції організації, координації і планування діяльності, ухвалення рішень та впровадження їх в життя і контроль за їх виконанням. Глен Райт розкриває їх зміст.

1. Планування – це розробка в загальних рисах того, що слід зробити, а також методів здійснення наміченого з метою досягнення мети, поставленої перед організацією.

2. Організація – це запровадження формальної структури влади, через яку робочі підрозділи впорядковуються, визначаються й конкретизуються для досягнення певної мети.

3. Керування – це безперервне завдання ухвалення рішень та втілення їх конкретні та загальні накази та вказівки, а також виконання обов’язків провідника підприємства.

4. Укомплектування – це весь комплекс функцій із залучення та підготовки кадрів та підтримки сприятливих умов праці.

5. Координація охоплює всі важливі обов’язки, що стосуються взаємозв’язку між підлеглими особами і спрямування їх поведінки до мети.

7. Контроль – це зважування показників і мети, визначення причин відхилення і в разі потреби прийняття заходів для виправлення стану [[89], с. 43-45].

У своїй сукупності функції управління визначають зміст діяльності держаного виконавця.

Водночас треба погодитися з твердженням Н.О. Армаш, про те, що поглядів та визначень терміну «компетенція» досить багато, але всі вони вказують на те, що компетенція є елементом правового статус органу чи посадової особи [[90], с. 60].

Логічним є твердження І. Якушева, що правовий статус становлять визнані Конституцією та законами вихідні невідчужувані права і обов’язки особи, які виникають не в зв’язку з реалізацією інших прав, не на підставі юридичних фактів, а існують в результаті наявності у особи (фізичної чи юридичної) правоздатності [[91], с. 34].

Не можна погодитись з думкою ряду авторів, які відносять до структури правового статусу особи громадянство, оскільки воно має юридичні властивості, які помітно відрізняються від правового статусу.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про громадянство України» громадянство – це правовий зв’язок особи і Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках [[92]].

Визнання людини громадянином виражається для нього в певних правових наслідках:

поширенні на особу дії національного законодавства, безумовне підпорядкування суверенній державній владі;

наданні особі юридичних прав, їх забезпечення і покладання на неї юридичних обов’язків;

захисті з боку держави в тому числі під час перебування за кордоном [60, с. 69].

Таким чином, необхідно розрізняти власне зміст громадянства та правові наслідки, які випливають з факту належності особи до громадянства певної держави. Виходячи з легального вираження громадянства, його змістом є стан юридичного зв’язку з певною державою, що виступає передумовою володіння особою як загальним правовим статусом громадянина цієї держави, так і доповнюючими його галузевими статусами. Таким чином, громадянство не може входити елементом ані в загальний правовий статус громадянина, ані в адміністративно-правовий статус держаного виконавця те, що воно є їх передумовою.

Не можна погодитись з позицією низки авторів, які включають до складу правового статусу гарантії реалізації прав та обов’язків. Гарантії не можуть розглядатися як складові частини правового статусу громадян, оскільки ці гарантії можуть бути економічними, матеріальними, політичними, ідеологічними, юридичними. Включення ж до правового статусу не тільки правових, а й інших гарантій є нелогічним через те, що деякі гарантії цього роду існують не в юридичній формі, а отже виступають не як правові гарантії [65, с. 20].

Юридичні гарантії адміністративно-правового статусу взагалі перебувають за його межами, бо вони, як правило, реалізуються діяльністю різноманітних державних органів, інших суб’єктів права [72, с. 47]. Це показує, що юридичні гарантії та правовий статус несумісні через різний масштаб правового регулювання, чисельність суб’єктів їх реалізації.

Разом з тим, низка повноважень суб’єктів адміністративного права має подібні до правових гарантій ознаки (наприклад, державним виконавцям у встановлений строк повинно бути надано безкоштовно документи або їх копій, необхідні для здійснення повноважень (Ст. 6 закону України «Про виконавче провадження»); державним виконавцям дозволено вчиняти виконавчі дії на території, на яку не поширюються його функції, при загрозі невиконання рішень (ст. 20), відкладати виконавче провадження ( ст. 32); повертати виконавчий документ (ст. 40)), оскільки спрямовані на забезпечення реалізації прав та обов’язків. Проте, слід зазначити, що зазначені гарантії об’єктивно виражені у вигляді відповідних прав…, тому вони можуть розглядатися як права, що мають специфічне призначення – охорону інших прав [72, с. 48]. Крім того, будь які гарантії це засоби, завдяки яким реалізуються принципи, які в свою чергу є основоположними ідеями і не можуть бути складовим елементом правового статусу.

Юридичну відповідальність можна визначити як вид та міру примусового позбавлення благ, що безпосередньо належать винній особі.

Відносно сутності, призначення її місця в структурі правового статусу юридичної відповідальності існує кілька поглядів.

А. Файоль підкреслює, що влада (а державний виконавець – це представник державного органу виконавчої влади) неможлива без відповідальності [[93], с. 26].

П.Г. Бачило, С.В. Катрич визначають, що до правового статусу особистості належать права, обов’язки та відповідальність [[94], с.152], Н.М. Касаткіна, І.Г. Тимошенко, Н.Ю. Терещенкова, В.І. Лафітський та ін. відносять до складу правого статусу державного службовця права, обов’язки та юридичну відповідальність [[95], с. 166].

«З точки зору природи та характеру нормативного режиму елементів структури правового статусу – зазначав В.М. Горшеньов, – доцільно включати до його складу суб’єктивні права, юридичні обов’язки, юридичні свободи та юридичну відповідальність» [74, с. 51-58].

Вважають, що юридична відповідальність є складовою частиною правового статусу, також А.І. Петелін [[96], с. 13] та Н.І. Матузов. Останній підкреслює, що без таких елементів як права і свободи, юридичні обов’язки та відповідальність правове положення кожної окремої людини було б юридично не забезпеченим та нетривким [77, с. 61].

З такими твердженнями не погоджуються І.С. Самощенко і М.Х. Фарукшин, аргументуючи це тим, що юридична відповідальність виступає самостійною категорією, яка не охоплюється поняттям правового статусу особи [[97], с.47-49]. Проте, автори не враховують, що на характер юридичної відповідальності мають безпосередній вплив вид і ступінь виконання службових обов’язків, які є безапеляційно віднесені до елементів адміністративно-правового статусу[66, с. 130].

Н.О. Армаш зазначає, що відповідальність є не самим правовим статусом, а формою його реалізації елементом має виступати специфічний обов’язок нести юридичну відповідальність. В той же час вона наголошує, що обов’язок нести відповідальність є під елементом правового статусу [90, с. 57-58].

Іншу позицію з цього приводу висловив О.І. Щербак. Він наголошує на віднесенні відповідальності до статусу посади і обов’язковому врахуванні цього при конструюванні управлінських структур [[98], с. 57] та раціональному розподілі виконавців завдань держави. Проте не можна погодитися, що відповідальність в управлінні виступає лише складовою статусу посади, оскільки при цьому нівелюється психологічне відношення правопорушника, яке відображено у суб’єктивній стороні протиправного діяння [66, с. 131].

На наш погляд, юридична відповідальність є одним з обов’язкових структурних елементів правового статусу, так як деліктоздатність є складовою частиною дієздатності, та проявляється у здатності суб’єкта нести за порушення норм права (адміністративних) юридичну відповідальність [[99], с. 74].

Права в галузі адміністративного права становлять собою вид суб’єктивних прав громадян.

Визначення суб’єктивних прав формувалося протягом тривалого часу, причому позиція вчених-правознавців у цьому питанні була неоднозначною.

Зокрема, свого часу А.Ф. Євтихієв зазначав, що можливість існування суб’єктивних прав у сфері публічних відносин підлягає оспорюванню [[100] , с. 141], що для адміністративного права сама категорія суб’єктивних прав є зайвою [[101], с. 98].

Проте в російській правовій літературі початку XX ст. переважала протилежна точка зору [[102], с.22-23; [103], с. 149-153], причому, характерним було виділення її представниками публічних суб’єктивних прав – прав громадянина щодо держави, заснованих на праві самої держави, прав, яким відповідає обов’язок самої держави [[104] , с. 6-7].

У подальшому теоретичні розробки в цьому напрямку дозволили окреслити класичну форму визначення суб’єктивних прав як виду і міри можливої поведінки [[105], с. 33-34; [106], с. 108].

Найбільш глибоко питання суб’єктивного права в загальній теорії права були досліджені М.І. Матузовим, який, спираючись на категорії можливості дії, вимоги і захисту, визначив суб’єктивне право як утворювану і гарантовану державою через норми об’єктивного права особливу юридичну можливість діяти, що дозволяє суб’єкту як носію цієї можливості поводитися певним чином, вимагати відповідної поведінки від інших осіб, користуватися певним соціальним благом, звертатися в разі потреби до компетентних органів держави за захистом з метою задоволення особистих інтересів і потреб, що не суперечать суспільним [[107], с. 145] .

Певну специфіку суб’єктивних прав громадян стосовно адміністративно-правової сфери докладно проаналізував В.І. Новосьолов, який звернув увагу на низку істотних моментів. Зокрема, захист суб’єктивного права припускає можливість звернення зацікавленого громадянина з проханням про захист свого права не тільки до держави, а й до громадських організацій. Поряд з цим цілком припустима можливість громадянина діяти не тільки в особистих, а й у суспільних інтересах [[108], с. 50].

Адміністративному праву (суб’єктивному) властиві всі зазначені ознаки. Разом з тим його особливістю є урегульованість нормами адміністративного права (об’єктивного), реалізація в галузі виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Причому, ряд авторів, як-от А.П. Альохін, А.Г. Братко, Н.Л. Гранат, В.В. Лазарєв вважають, що норми адміністративного права регулюють суспільні відносини лише в сфері державного управління [75, с. 181; [109], 137].

Разом з тим І.І. Веремеєнко та деякі інші вчені відносять до сфери регулювання адміністративного права не тільки управлінські, але й інші відносини, що складаються в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності держави [[110], с. 28-29]. На наш погляд, остання точка зору більш повно охоплює зміст зазначених відносин.

Необхідним елементом взаємодії держави, права та особистості є юридичний обов’язок, в якому держава формулює свої вимоги до громадян. Юридичний обов’язок – це об’єктивно необхідна, встановлена законом міра належної поведінки. Першоприрода обов’язків така, що вони покликані бути зворотною стороною суб’єктивного права як стимулюючі засоби [[111], с. 271].

 Функціональне призначення обов’язків полягає в забезпеченні самого існування і реалізації прав та свобод особистості. Права та обов’язки невід’ємні одне від одного, взаємообумовлені і не можуть існувати ізольовано. Обов’язок особи завжди передбачає чиєсь право, хоча б право вимагати виконання обов’язку. Із загальносоціологічної точки зору: право – те, що суспільство дає особистості, а обов’язок – те, що особа дає суспільству [[112], с. 75].

Ю.К. Толстой визначає юридичний обов’язок як визначену законом міру належного, яка виражає обов’язок певної поведінки, що вимагається уповноваженою особою від іншого суб’єкта з метою задоволення її власного інтересу [[113], с. 46].

Адміністративно-правовий обов’язок можна охарактеризувати як об’єктивно обумовлену і гарантовану силою державного примусу міру необхідної, належної поведінки громадян в інтересах держави, суспільства та особистих інтересах громадян, межі якої зафіксовані в джерелах адміністративного права. Юридичний обов’язок може виражатися в необхідності: а) активної поведінки; б) пасивної поведінки (утримання від дій, тобто дотримання заборони); в) застосування заходів державно-примусового впливу (санкції та ін.) [81, с. 128].

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що до елементів адміністративно-правового статусу особи, на нашу думку, належать: правосуб’єктність, права та обов’язки, юридична відповідальність.

В той же час треба зазначити, що для розкриття конструкції складу адміністративно-правового статусу державного виконавця нами використовувалися положення загальної теорії права щодо правового статусу індивіда в цілому, адже статус державного виконавця спирається на статус особи в суспільстві. Разом з тим для таких суб’єктів права як державний виконавець і громадянин дані правові інституції помітно розрізняються за своїми цілями, характером зв’язків між елементами тощо.

Насамперед, при регламентації юридичних статусів громадянина і державного виконавця законодавець (у правовій державі) повинен дотримуватися різних принципів. Якщо для першого з них, основною ідеєю є послідовне проведення загальнодозвільного принципу (quae non sunt prohibita, permisae intelligintur – те, що не заборонено явно, дозволено – лат.), то для другого – встановлення і забезпечення суворо дозвільного порядку, відповідно до якого державні службовці вправі чинити лише такі дії, які безпосередньо передбачені нормою права (принцип – заборонено все, крім безпосередньо передбаченого) [81, с. 78]. Цей принцип закріплено у чинній Конституції України: органи законодавчої, виконавчої та судової влади, а отже і їх службовці, здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Сфера дозволеного громадянину (права, свободи) ширше сфери забороненого і встановленого (правовий обов’язок). Особливістю статусу державного виконавця є відсутність сфери неврегульованих правом повноважень. Всі нерегламентовані нормативними актами діяння належать до сфери забороненого, яка превалює за обсягом.

Для державного виконавця первинними є обов’язки, які і визначають в цілому межі його правового статусу. Даний елемент визначає характер і зміст правомочності посади, тому що вона спрямована на забезпечення реалізації обов’язків.

У процесі здійснення своїх прав державний виконавець діє в юридичних межах, визначених його обов’язками. Разом з тим, у практичній діяльності державного виконавця присутній розсуд, сфера якого встановлюється нормами права, що регламентують цілі, завдання тощо. Наявність розсуду визначається тими обставинами, що в нормі права міститься лише загальна модель поведінки, а конкретна життєва ситуація завжди змістовно багатша [65, с. 26].

Для правового статусу громадянина характерна відсутність таких твердих внутрішніх зв’язків між суб’єктивними правами і обов’язками. Тут більш важливу роль відіграють зовнішні кореспондуючі залежності між суб’єктами виникаючих правовідносин. Підґрунтя правового статусу громадянина складають основні конституційні права та обов’язки. Їх встановлення тягне виникнення кореспондуючих повноважень державних службовців, в тому числі і державних виконавців.

Слід зазначити, що обсяг і характер прав та обов’язків державного виконавця визначається відповідними елементами статусу громадян. Це пояснюється тим, що встановлення юридичного статусу державного виконавця має на меті у правовій державі забезпечення реалізації прав, свобод, законних інтересів громадян та усього суспільства в цілому.

Як правильно зазначає Р.З. Лівшиць, – «держава, її органи виражають інтегрований суспільний інтерес…» [[114], с. 174]

Саме в цьому і повинен полягати інтерес будь-якого державного службовця, в тому числі державного виконавця, саме це лежить в основі його діяльності.

Отже, адміністративно-правовий статус державного виконавця є самостійним видом правового статусу особи, який зумовлює особливості реалізації її окремих конституційних прав і свобод. Наприклад, для державних службовців встановлені обмеження щодо реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність і права участі у страйках.

Таким чином, правовий статус державного виконавця базується на правовому статусі особи та включає наступні елементи: службова правосуб’єктність, обов’язки та права, компетенція, юридична відповідальність.

Тоді, адміністративно-правовий статус державного виконавця – це поняття, зміст якого завжди виражається у сукупності нормативно визначених обов’язків та прав, службовій правосуб’єктності, компетенції та юридичній відповідальності за невиконання чи не якісне виконання своїх повноважень у сфері примусового виконання рішень.

        

2.2. Обов’язки та права державного виконавця

 

Адміністративно-правовий статус державного виконавця можна поділити на загальний і спеціальний. Загальний адміністративно-правовий статус характеризує правове положення особи у сфері публічного управління. Натомість, спеціальний адміністративно-правовий статус державного виконавця закріплюється у відповідних правових актах і визначає її роль в управлінні відповідної сфери.

Загальний адміністративно-правовий статус є однаковим для посадових осіб певного виду служби. У той же час, спеціальний адміністративно-правовий статус зумовлений специфікою покладених на особу службових завдань і функцій, у відповідності до заміщуваної посади.

Враховуючи особливості правового становища службовців, можна стверджувати, що їх адміністративно-правовий статус визначається статусом організаційної структури і колом службових повноважень, які окреслені посадою.

Змістом адміністративно-правового статусу державного виконавця є службова правосуб’єктність, яка включає службову правоздатність і службову дієздатність [[115], с. 24]. Службові правоздатність і дієздатність виникають одночасно із вступом особи у службово-правові відносини, тобто з часу зарахування на посаду держаного виконавця. Припинення служби є підставою повного припинення службової правосуб’єктності.

Таким чином, обсяг службової правосуб’єктності визначається, з одного боку, посадою, а з іншого – компетенцією відповідного публічного органу, установи чи підприємства, у якому відбувається службова діяльність державного виконавця.

У юридичній літературі службову правосуб’єктність визначають, як систему службових обов’язків та відповідних їм прав, що встановлюють межі здійснення управлінських функцій [[116], с. 11]. Слід додати, що система службових обов’язків та прав становлять зміст службових повноважень особи і визначає міру необхідної службової поведінки. Службові повноваження встановлюються у нормативному порядку одночасно із створенням відповідної посади і не залежать від конкретної особи.

Характерною ознакою службово-правового статусу державного виконавця є первинність службових обов’язків, які, у свою чергу, обумовлюють закріплення відповідних службових прав. У юридичні літературі службові обов’язки називають «організаційно-регламентуючим документом, який визначає сукупність трудових прийомів виконавця» [[117], с. 10]. Але з таким твердженням не можна погодитись, оскільки службові обов’язки встановлюються спеціальним документом, який одночасно й визначає основні форми і способи їх виконання. Продовжуючи цю думку, Ю.М. Старилов наголошує, що саме обов’язки службовця визначають сутність його службової діяльності [[118], с. 324]. Вони становлять систему завдань, які обумовлені змістом та характером служби, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, і, як вказує І.М. Пахомов, спираються на принципи служби [[119], с. 32-34; [120], с. 8]. За допомогою службових обов’язків визначається необхідна службова поведінка посадової особи.

Детальний аналіз статусних обов’язків державного виконавця дозволяє поділити їх на «матеріальні» та «процесуальні». Ще В.М. Горшеньов виділяв в правовому статусі прошарки матеріально-правового змісту та процесуально-правового призначення, тобто чітко поділяв приписи правового статусу, які містять вказівки на те, що треба робити, та приписи, які встановлюють, як необхідно діяти, щоб досягти відповідного юридичного результату [[121], с. 56].

Матеріальні норми адміністративного права закріплюють в статиці права обов’язки та права органів публічного управління, організацій та громадян в сфері публічного управління [[122], с. 92]. Матеріальні обов’язки визначають міру належної поведінки. Вони виступають у вигляді правових приписів діяти певним чином і покладаються на державних виконавців постійно.

В свою чергу, обов’язки та права державного виконавця, як структурні компоненти правового статусу можна розділити на два види в залежності від їх родо-видової структури особливостей правового статусу. По-перше, це обов’язки та права загального характеру, притаманні державним службовцям України; по-друге, це спеціалізовані обов’язки та права державного виконавця, які постають у зв’язку з реалізацією службової компетенції.

Державний виконавець несе коло загальних обов’язків, єдиних для всіх державних службовців:

–  додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

–  забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

–  недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

–  безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

–  збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

–  постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійного кваліфікації;

–  сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість в роботі.

Обов’язками державного виконавця відповідно до його службової компетенції є:

–  здійснення необхідних заходів щодо своєчасного і повного та неупередженного виконання рішення, зазначених в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом;

–  надання сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливості ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження;

–  розгляд заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження та їх клопотання;

–  заява установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених законом України «Про виконавче провадження» (ст. 17);

–  роз’яснення сторонам їх права і обов’язки;

–  проведення оцінки (переоцінки) майна в порядку, встановленому законодавством про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність.

Щодо «своєчасного виконання рішень», то законодавець встановив чіткі строки реалізації виконавчого провадження (ст.ст. 21, 25), не зрозумілим є вживання терміну «повне виконання рішення». Саме ст. 37 «Закінчення виконавчого провадження» визначено, що однією з умов закінчення зазначеного провадження є фактичне повне виконання рішення згідно з виконавчим документом. Тоді виникає питання про те, що державному виконавцю дозволено не виконати в повному обсязі зміст виконавчого документу? Тоді навіщо існують матеріальні та процесуальні обов’язки, встановлені права? На наш погляд, про не повне виконання змісту виконавчого документу (одночасно не можна не враховувати незалежні від державного виконавця обставини) не треба взагалі вести мову, так як законодавець визначив порядок реалізації виконавчого провадження, обов’язки та права державного виконавця, принципи діяльності та зазначенного провадження тощо. В той же час повнота виконання рішення є принципом діяльності органу та посадових осіб державної виконавчої служби. Тобто це основоположна ідея, яка закладена в основу існування та діяльності самої служби. Отже, на наш погляд, ознаку «повне виконання» треба виключити з переліку обов’язків державного виконавця, при цьому залишити категорію «своєчасне виконання рішення» та акцентувати увагу на ознаці «неупередженності» виконання рішення. З цього приводу розроблено інститут «відводу». Питання про відвід державного виконавця вирішується начальником відповідного відділу Державної виконавчої служби, про що виноситься постанова.

Питання про відвід, самовідвід начальника відділу Державної виконавчої служби або всіх державних виконавців відділу державної виконавчої служби вирішується керівником відповідного відділу державної виконавчої служби вищого рівня. Постанова про задоволення чи відмову в задоволенні відводу, самовідводу начальника відділу державної виконавчої служби або всіх державних виконавців відділу державної виконавчої служби може бути оскаржений у 10-денний строк до Департаменту державної виконавчої служби.

У разі відводу державного виконавця, виконавчий документ передається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або до іншого відділу Державної виконавчої служби. Відмова у задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена до відповідного суду у 10-денний строк, а відводу експерта, спеціаліста, перекладача – у той само строк начальнику відповідного відділу Державної виконавчої служби, а у разі його відмови – до суду.

Посадові особи, що мають право на розгляд питання про відвід державного виконавця, експерта, спеціаліста чи перекладача, а також суд зобов’язані розглянути заяву про відвід або самовідвід у термін до 3 діб.

Здається все просто і зрозуміло. Проте іноді у виконавчому провадженні добитися відводу державного виконавця, а тим більше начальнику відділу Державної виконавчої служби або всіх державних виконавців відділу Державної виконавчої служби буває дуже складно або ж зовсім неможливо. Виникає думка – якщо державний виконавець чи начальник відділу Державної виконавчої служби неупереджений, «незаангажований», то він в результаті заявленого відводу не повинен заперечувати так як займає нейтральну позицію посадовця. Але на практиці виходить зовсім по-іншому.

З цього можна навести приклад із власної практики, одна відома спеціалізована юридична фірма отримала від свого клієнта доручення на представництво його прав та законних інтересів як стягувача у виконавчому провадженні. Два роки тому (!!!) клієнт направив наказ господарського суду на примусове виконання до одного з районних відділів Державної виконавчої служби м. Києва і перебував у впевненості, що незабаром отримає свої присуджені кошти.

Зробивши запит до вказаного відділу, юридична фірма отримала відповідь, що виконавче провадження давно закінчено, а наказ повернутий стягувачу без виконання в зв’язку з відсутністю у боржника грошових коштів та рахунку. Проаналізувавши цю відповідь, стає зрозумілим, що фактично виконавчі дії проведені не повно, а виконавчий документ повернутий не стягувачу, а скоріш за все «засланий» у корзину для сміття.

За скаргою представника ухвалою господарського суду м. Києва дії виконавця Державної виконавчої служби визнані незаконними, зобов’язано постанову про повернення виконавчого документа скасувати та поновити виконавче провадження щодо виконання наказу, замість якого був виданий дублікат. Апеляційний господарський суд та Вищій господарський суд України залишили цю ухвалу без змін, а скарги виконавця Державної виконавчої служби та боржника – без задоволення.

Знаючи про упереджене ставлення начальника цього відділу до даного виконання, наказ спрямований до іншого відділу Державної виконавчої служби – за місцем знаходження майна боржника. Проте після кулуарних перемовин начальників обох відділів наказ знову потрапив до того відділу, де його раніше «загубили». Представник стягувача подав до начальника Київського міського управління юстиції заяву про відвід начальника районного відділу Державної виконавчої служби та всіх державних виконавців відділу та передачу наказу до іншого відділу Державної виконавчої служби. Ця заява підлягала розгляду у триденний строк і мала б бути вирішена наказом начальника Київського міського управління юстиції. Проте за три тижні замість наказу надійшов лист за підписом його підлеглого, яким у задоволення заяви було відмовлено. У результаті, оскарживши дії вже Київського міського управління юстиції, суд своєю ухвалою зобов’язав останнє розглянути заяву та видати за результатом її розгляду наказ, а не лист. У проханні стягувача зобов’язати Київське міське управління юстиції передати наказ до іншого відділу суд відмовив, посилаючись та те, що це є винятковою прерогативою органів державної виконавчої служби.

Ще за місяць заявник отримав наказ в.о. начальника Київського міського управління юстиції, згідно із яким у задоволенні заяви про відвід було відмовлено. Мотивувальної частини наказ не містив взагалі, тому, чим керувався вищий керівник, відмовляючи у задоволенні заяви, – невідомо. Знову до господарського суду подана скарга вже на наказ начальника Київського міського управління юстиції. Відмовляючи у задоволення скарги, суд послався на таке: «…за змістом ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» до суду може бути оскаржений наказ про відвід державного виконавця, тобто суд, розглядаючи такі скарги, оцінює обґрунтованість або необґрунтованість мотивів такого наказу. При цьому суд не наділений повноваженнями зобов’язувати орган стягнення задовольняти відвід та передавати виконавче провадження до іншого відділу, бо це віднесено до компетенції іншого органу». Не погоджуючись с такою позицією, стягувач подав апеляційну скаргу, яка була повністю задоволена, а ухвала господарського суду скасована. Постанова апеляційної інстанції мотивувалася таким чином: «З матеріалів справи вбачається, що виконавче провадження з виконання рішення господарського суду м. Києва триває протягом більше ніж двох років. За відповідний період стягувач двічі звертався зі скаргами на бездіяльність відділу Державної виконавчої служби, при цьому дані скарги були задоволені ухвалами суду. Крім цього, колегією враховується, що за відповідний період відділом Державної виконавчої служби не накладався арешт на грошові кошти боржника, що було визнано порушенням вимог закону, до того ж у процесі здійснення виконавчого провадження відділом Державної виконавчої служби втрачався наказ господарського суду. Наведені обставини, які свідчать про неодноразове порушення органом державної виконавчої служби прав та інтересів стягувача, колегія вважає достатніми підставами для задоволення заявленого стягувачем відводу. З огляду на викладене колегія дійшла висновку, що наказ начальника Київського міського управління юстиції про відмову в задоволенні відводу начальника та всіх державних виконавців районного відділу Державної виконавчої служби слід визнати недійсним, дії Київського міського управління юстиції щодо відмови в задоволенні заяви стягувача про відвід начальника та всіх державних виконавців районного відділу Державної виконавчої служби визнати неправомірними. Крім того, колегія вважає, що не відповідає чинному законодавства висновок господарського суду м. Києва про те, що суд не наділений повноваженнями зобов’язувати орган стягнення задовольняти відвід та передавати виконавче провадження до іншого відділу, бо це віднесено до компетенції виконавчого органу. Так, згідно із роз’ясненням Президії Вищого господарського суду України № 04-5/365 від 28 березня 2002 р. «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» за результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій господарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту визнає постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, чи визнає недійсними наслідки виконавчих дій, або зобов’язує орган Державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, або визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє. Частиною 2 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» передбачено, що заяви, подання учасників виконавчого провадження вирішуються господарськими судами мотивованими ухвалами відповідно до вимог ст.ст. 86, 121-2 ГПК України. У разі визнання неправомірними рішення, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, суд зобов’язує їх усунути допущені порушення або іншим шляхом поновлює порушені права чи свободи заявника.

Таким чином, з метою усунення порушення прав стягувача, які полягають у відмові в задоволенні відводу, колегія задовольняє заявлений стягувачем у заяві відвід начальника районного відділу Державної виконавчої служби Київське міське управління юстиції слід зобов’язати передати у встановленому порядку виконавче провадження до іншого відділу Державної виконавчої служби [[123]].

На відміну від службових обов’язків, службові права спрямовані на забезпечення належних умов виконання завдань служби. Вони створюють реальні можливості для виконання службових обов’язків, виступають гарантією діяльності державного виконавця.

Загальними правами державного виконавця як держаного службовця є:

–   користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

–   брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень, тобто державний виконавець вправі брати участь у комісіях, нарадах, семінарах тощо з питань примусового виконання рішень, що у свою чергу, має підвищити якість роботи державного виконавця та координувати дії кількох державних чи не державних органів, спрямовані на досягнення мети та виконання завдань, покладених на державного виконавця законами України;

–   одержати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції – це право є запорукою правильного та своєчасного виконання рішень, тим більше, що державний виконавець у встановленому законом порядку вправі вимагати також і надання інформації з обмеженим доступом, а також інформації, яка становить банківську або державну таємницю;

–   на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників, громадян;

–   вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця. Слід підкреслити, що кожний державний службовець, з метою підвищення якості власної роботи та оптимізації діяльності органу, в якому він працює, вправі знайомитися з Правилами внутрішнього трудового порядку, посадовими інструкціями тощо, тобто документами, в яких деталізується організація роботи окремого органу публічної влади та визначається специфіка та деталізація роботи кожного зі службовців;

–   на оплату праці залежно від посади, яку він посідає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

–   безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ними державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення. Особова справа кожного державного службовця є єдиним джерелом отримання відомостей про службове просування та кар’єру останнього, причому кожен зі службовців вправі контролювати правильність та повноту відомостей, які заносяться до особової справи, та, у разі необхідності, оскаржувати правильність її змісту;

–   на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

–   вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачувань або підозри;

–   на здорові, безпечні та незалежні для високопродуктивної роботи умови праці;

–   на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

–   захист своїх законних прав та інтересів у вищестоящих публічних органах та судовому порядку [ 1, с. 42].

Так, закон України «Про виконавче провадження», відповідно до службової компетенції, визначив наступні права державного виконавця:

–  одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію;

–  проводити перевірку виконання рішень юридичними особами всіх форм власності, а також громадянами, які провадять підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, що є боржниками за виконавчими документами;

–  здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників;

–  безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища;

–  накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;

–  на виконання рішення суду про стягнення коштів або накладення арешту в порядку, встановленому законом України «Про виконавче провадження» накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;

–  використовувати за згодою власника приміщення, в тому числі, що є в комунальній власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна;

–  звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз’ясненням рішення з заявою про видачу дубліката виконавчого документа, порушувати клопотання про встановлення чи зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення;

–  звертатися до суду з поданням про розшук боржника – фізичної особи або дитини чи про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника – фізичної особи або іншої особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина,

–  щодо якої є виконавчий документ про її відібрання;

–  викликати громадян та посадових осіб з приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а у разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутрішніх справ;

–  залучати до проведення виконавчих дій понятих, працівників органів внутрішніх справ, інших осіб у встановленому порядку, а також експертів, спеціалістів, а для оцінки майна — суб’єктів оціночної діяльності — суб’єктів господарювання;

–  накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом;

–  застосовувати під час проведення виконавчих дій відеозапис, фото- і кінозйомки;

–  при виконанні судових рішень безперешкодно входити на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення боржників — фізичних осіб, проводити в цих приміщеннях огляд, за необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати ці приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там знаходиться та на яке за законом можливо звернути стягнення;

–  вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників – юридичних осіб або від боржників – фізичних осіб відомості та пояснення по фактах невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи інших порушень вимог законодавства про виконавче провадження;

–  повідомляти з метою профілактичного впливу органи державної влади, громадські об’єднання, трудові колективи і громадськість за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження;

–  у разі необхідності для проведення чи організації виконавчих дій залучати на платній основі, у тому числі за рахунок авансового внеску стягувача, суб’єктів господарювання, які у встановленому законом порядку одержали ліцензії на:

1) будівельну діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджувальних конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж);

2) надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі);

3) операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

4) надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян;

5) проведення землевпорядних та землеоціночних робіт;

— здійснювати інші повноваження, передбачені цим та іншими законами.

Реалізація службових повноважень проходить через виконання обов’язків та права, якими наділений державний виконавець. Службові обов’язки і права знаходяться у постійному взаємозв’язку і взаємо обумовлюють одні одних. При характеристиці адміністративно-правового статусу державного виконавця, первинність належить службовим обов’язкам. Вони становлять сукупність вимог і завдань, які покладені на посадову особу і забезпечують виконання владних, організаційно-розпорядчих функцій. А службові права, як визначив Г.І. Петров, надаються для виконання службових обов’язків і є «офіційним засобом їх реалізації» [[124], с.107].

У межах службових обов’язків і службових прав доцільно виділити посадові обов’язки та права, які чітко окреслені посадою і закріплені у відповідних посадових інструкціях. Посадові обов’язки конкретизують покладені на особу службові завдання. Службові обов’язкиє загальною категорією, що визначає можливість та доцільність існування конкретної категорії, якою є посадові обов’язки.

Розмежування посадових і службових обов’язків та відповідних прав має особливе значення при встановленні меж «вільного розсуду» у діяльності посадових осіб. В управлінні вчинення дій на власний розсуд, як зазначила Г.Й. Ткач, є об’єктивною необхідністю, оскільки нормативно передбачити всі можливі випадки і адміністративні дії неможливо [[125], с.31-33]. Саме службові обов’язки визначають площину легітимної поведінки посадової особи і межі вільного розсуду, порушення яких є підставою застосування заходів юридичної відповідальності.

Адміністративно-правовий статус посадової особи виступає диференційованою і комплексною системою, яка має вертикальну і горизонтальну структуру [118, с.318], що дає можливість охарактеризувати місце особи у службовій ієрархії. Вертикальний поділ виражається через позицію посади у службовій ієрархії і внаслідок цього визначає відносини посадової особи в порядку службової підлеглості. Горизонтальний поділ адміністративно-правового статусу зумовлений видом діяльності та змістом виконуваних службових завдань.

Державними виконавцями (в розумінні посадової особи, до компетенції якої законом віднесено примусове виконання рішень судів, інших органів та посадових осіб ) є:

На республіканському рівні:

•  заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, який водночас є начальником відділу примусового виконання рішень;
•  заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,
•  головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
• старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
• державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

На регіональному рівні:

• начальники підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;
•  заступники начальників підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;
• головні державні виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;
• старші державні виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;
• державні виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції,

На територіальному рівні:

• Начальник районного, міського (міста обласного значення) ДВС;
• заступник начальника районного, міського (міста обласного значення) ДВС;
• головний державний виконавець районного, міського (міста обласного значення) ДВС;
•  старший державний виконавець районного, міського (міста обласного значення) ДВС;
• державний виконавець районного, міського (міста обласного значення) ДВС.

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

Державним виконавцем може бути громадянин України, який має юридичну освіту, здатний за своїми особистими і діловими якостями виконувати покладені на нього обов’язки. В той же час основною вимогою щодо призначення на посаду державного виконавця є умова, при якій громадянин має постійно проживати на території України не менше п’яти років, мати вищу юридичну освіту і стаж юридичної роботи не менш як три роки.

Аналіз спеціальних актів, які регламентують правовий статус посадових осіб, надає можливість визначити загальні службові обов’язки, характерні для посадових осіб всіх видів служби:

—     здійснення загального керівництва роботою відповідної організаційної структури;

—     забезпечення організації роботи по підбору і розміщенні кадрів організаційної структури;

—     вирішення питань про заохочення та покарання підлеглих працівників;

—     організація і контроль за роботою апарату відповідного органу;

—     персональна відповідальність за виконання завдань, які покладені на організаційну структуру.

За законом України «Про виконавче провадження» ст. 5-1 визначено «Повноваження начальника відділу (підрозділу) примусового виконання рішень органів державної виконавчої служби». Начальник відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та начальник підрозділу примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції наділені всіма правами та повноваженнями у виконавчому провадженні, передбаченими законом України «Про виконавче провадження» для начальника державної виконавчої служби у районі, місті (місті обласного значення), районі у місті.

 В той же час, «Примірним положенням про відділ державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі» [[126]] визначено обовязки та права відділу державної виконавчої служби та її начальника.

Так, начальник відділу Державної виконавчої служби:

• організовує роботу підпорядкованих органів державної виконавчої служби та здійснює безпосереднє керівництво відділом;
• розподіляє обов’язки між працівниками відділу та контролює їх діяльність;
• планує роботу відділу та забезпечує належний і своєчасний стан виконання запланованих заходів, а також розробляє та затверджує типові плани роботи для підпорядкованих органів державної виконавчої служби;
• в установленому порядку координує роботу відділу з іншими підрозділами відповідного управління юстиції, районними, районними у містах, міськими (міст обласного значення), міськрайонними управліннями юстиції, правоохоронними органами, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими органами і установами;
• вносить на розгляд начальника відповідного управління юстиції проекти наказів з питань, що належать до повноважень відділу;
• за дорученням начальника відповідного управління юстиції представляє інтереси відділу у відносинах з іншими органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями з питань, віднесених до компетенції органів державної виконавчої служби;
• вносить начальнику відповідного управління юстиції пропозиції про призначення на посади та звільнення з посади заступника начальника відділу, начальника підрозділу примусового виконання рішень, його заступника, начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби;
• вносить відповідно до законодавства начальнику відповідного управління юстиції пропозиції про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників цього відділу та підпорядкованих органів державної виконавчої служби;
• забезпечує підвищення їх професійного рівня та проходження стажування, бере участь у їх атестації та щорічній оцінці;
• здійснює контроль за дотриманням актів законодавства з питань боротьби з корупцією та злочинністю, а також забезпечує їх неухильне виконання;
• бере участь у нарадах, колегіях та інших заходах, що проводяться відповідним управлінням юстиції, а також у підготовці відповідних документів і матеріалів з питань діяльності органів державної виконавчої служби;
• здійснює прийом громадян та розглядає їх звернення з питань, що належать до компетенції відділу;
• у роботі з письмовими й усними зверненнями громадян та юридичних осіб забезпечує кваліфікований, неупереджений, об’єктивний і своєчасний їх розгляд з метою оперативного розв’язання порушених у них питань, задоволення законних вимог заявників та запобігання надалі порушенням у діях державних виконавців, повною мірою реалізуючи при цьому визначені законодавством повноваження;
• організовує роботу зі службовими документами, здійснює контроль за веденням номенклатурних справ відділу відповідно до установленого порядку та вимог законодавства з діловодства;
• здійснює перевірки законності виконавчих проваджень у відповідності до вимог закону;
• проводить наради з питань, що належать до компетенції відділу;
• забезпечує дотримання працівниками відділу виконавської та трудової дисципліни;
• здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

В той же час, необхідно зауважити, що існуюча посада заступника директора (начальника відділу) департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України є не досить вдалою щодо поєднання службових функцій: організаційно-контрольних (уякості заступника директора Департаменту); функцій державного виконавця (у якості начальника відділу примусового виконання рішень). Це становище створює ситуацію, коли керівник відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції україни може, здійснюючи виконання судового рішення, скасувати власною постановою будь-який власний процесуальний документ, а також вправі у будь-який момент зупинити виконавче провадження на власний росуд, витребуючи у самого себе виконавче провадження для перевірки. Це не тільки є невиправданим поєднанням в одній особі виконавчих та контрольних функцій, але й створює підгрунтя для можливого порушення норм статті 7 закону України «Про звернення громадян» [[127]], згідно якої забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органом або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються [1,с.33]. Виходячи з цього, пропонуємо внести зміни до закону України «Про державну виконавчу службу» ст. 4, та розмежувати посаду «заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України – начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України» на дві «заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України» та «начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України».

В той же час необхідно визнати факт, що посада державного виконавця має деякі характеристики працівника канцелярії. Дуже формальний набір процедур вимагає, щоб кожна дія державного виконавця супроводжувалася виданням численних, навіть таких, що повторюються, повідомлень та документів на кожному кроці виконавчого провадження. Лише видача цих документів та надання відповідей на скарги і апеляції становить основну діяльність державного виконавця. І це потрібно розглядати в тому контексті, що типова кількість справ для кожного державного виконавця коливається від 100 до 150 справ на місяць [[128]], за які державний виконавець є відповідальним. З цього випливає, що в середньому державний виконавець повинен видати декілька тисяч повідомлень, наказів та інших документів протягом звичайного місяця, більшість з яких могла б бути оскаржена і які часто оскаржують. Значними є складність процедур, існування можливостей для затримки з боку боржників і об’єми роботи державного виконавця.

 Вся ця робота повинна виконуватися державними виконавцями в середовищі з низьким рівнем ресурсів або капітальних вкладів. Державні виконавці виконують свої обов’язки майже без комп’ютерного обладнання, місця для зберігання документів або допомоги технічного персоналу.

Крім того, державні виконавці виконують цю роботу за дуже малу заробітну плату і майже без заохочувальних виплат. Державний виконавець-початківець заробляє приблизно 500 гривень (приблизно 100 доларів) на місяць, досвідчений же виконавець на керівній посаді заробляє приблизно 1200 гривень (240 доларів) на місяць [128]. Також можливо отримати премію розміром до 40 доларів на місяць; наскільки я можу сказати, не існує чітких критеріїв для виплати премії, крім затвердження керівника виконавця. Хоча принаймні в теорії, можливо заробити заохочувальну премію за стягнення в окремій справі: в статті 47 закону України «Про виконавче провадження» дозволяється виплата державному виконавцю двох відсотків від суми вартості майна, стягнутого виконавцем, максимум «до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян» або приблизно 510 гривень (приблизно 100 доларів). Умови для отримання цієї виплати є проте дуже вимогливими: державний виконавець отримує виплату тільки якщо: по-перше, державний виконавець стягує 100% від присудженої суми; по-друге, вона стягнута протягом дозволеного шестимісячного періоду з дати початку провадження у справі; по-третє, державний виконавець також стягує 10% виконавчого збору, який повинен виплачуватися Державній виконавчій службі; по-четверте, якщо всі папери належним чином за архівовані в Департаменті Державної виконавчої служби. Цю винагороду дуже важко отримати.

Одразу ж виникає питання: «Чому так важко заробити комісійну винагороду державного виконавця?».

На це мабуть можна знайти відповідь. Мало коштів, присуджених судовим рішенням, стягуються у повному розмірі, що є наслідком бідних інформаційних джерел для виявлення місцезнаходження боржника і його активів, неадекватних механізмів накладення арешту та низки інших питань.

 Крім того, присуджені кошти повинні бути повністю стягнуті протягом шестимісячного періоду, але існують численні причини для затримок. Нечуйність та повільність працівників реєстратур, опір боржників чи осіб, яким вручений наказ суду про накладення арешту на майно боржника, що знаходиться у них, та численні апеляції роблять майже неможливим дотримання кінцевого строку. Втім, часто досить складно стягнути 10% збору Державної виконавчої служби, навіть коли сума, присуджена судовим рішенням стягнута у повному розмірі, частково тому, що від банків не вимагається сплата збору Державної виконавчої служби, а при багатьох стягненнях конфіскуються банківські кошти. Здається, що банки вважають своїм обов’язком перед своїми клієнтами допомагати в ухилянні від виконання судових рішень. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» [[129]], від них вимагається лише сплата грошової суми, що вимагається в початковому рішенні суду, і не може вимагатися будь-яка додаткова сума, у тому числі грошова сума виконавчого збору. Насправді, банки ігноруватимуть платіжні доручення державних виконавців, якщо вони стосуються виконавчого збору, незалежно від того, чи він окремо зазначений у дорученні. Оскільки в більшості випадків не існує будь-якого кращого варіанту для стягнення, виконавчий збір не стягується, в результаті чого державний виконавець не може підпадати під право на отримання винагороди. Державні виконавці майже ніколи не отримують права на винагороду, і таким чином вона не впливає на їхню поведінку. Низькі заробітні плати, що виплачуються Державною виконавчою службою, становлять по суті основний їхній дохід.

Фактична відсутність заохочувальної виплати повинна розглядатися в контексті складності завершення справ в Україні. Гальмуюча поведінка банків, роботодавців та інших потенційних осіб, яким вручається наказ суду про накладення арешту на майно боржника, що знаходиться у них; повільне реагування та відмова від співробітництва з боку податкових органів влади, реєстратури, які є джерелом критичної інформації під час процесу стягнення, та інших органів; явно високий ступінь опору боржників стягненню коштів, у тому числі переказ або інші спроби приховати активи, часті апеляції стосовно незначних процедурних питань та спроби уникнення повідомлення про початок виконання – все це вимагає значних зусиль державного виконавця для завершення виконавчого провадження. Фактична відсутність значимої заохочувальної виплати безпосередньо саботує ці зусилля.Саме тому на сьогодні потрібно внести зміни до закону України «Про виконавче провадження». Замінити слова «одержує винагороду в розмірі двох відсотків стягнутої ним суми або вартості майна» на «одержує винагороду в розмірі пятнадцяти відсотків стягнутої ним суми або вартості майна» та «по виконавчому документу немайнового характеру – не більше пяти неоподаткованих мінімумів громадян» на «по виконавчому документу немайнового характеру – не більше двадцяти пяти неоподаткованих мінімумів громадян».

Адміністративно-правовий статус посади становить систему обов’язків і прав, які є частиною компетенції відповідної організаційної структури, натомість, адміністративно-правовий статус посадової особи слід визначати через сукупність функцій, службових повноважень, форм та методів управлінської діяльності, які закріплені спеціальними нормативно-правовими актами.

Посадова особа вступає у конкретні правовідносини за дорученням відповідної організації, компетенція або функції якої визначають комплекс її службових повноважень, а отже, і правовий статус. Разом з тим, помилковим є ототожнення компетенції організації з повноваженнями посадової особи, оскільки посадова особа, крім службових обов’язків і прав, наділена особистими правами та обов’язками (наприклад, обов’язок сплачувати податки, право одержувати заробітну плату, право займатися творчою чи науковою діяльністю та ін.).

Функції органів публічної влади виражають, як ми вже раніше відзначали, складають зміст посадової компетенції, що є одним з елементів правового статусу. Причому одночасно можна говорити про функції публічного органу (Державної виконавчої служби) та функції посадової особи (державного виконавця). В науковій літературі зазначається, що функції органів публічної влади (а отже, і їх посадових осіб) слід розуміти як відносно самостійні та якісно однорідні складові діяльності цих органів (посадових осіб), які характеризуються цільовою спрямованістю [[130], с. 268]. В зазначеному джерелі запропонована класифікація існуючих у теорії управління функцій: планування, фінансування, координація, стимулювання тощо.

А.М. Омаров досліджуючи функції керівника відокремлює наступні: адміністратора, організатора, фахівця, громадського діяча, виховна [[131], с. 12].

В.Я. Маліновський класифікує функції державного управління таким чином:

а)      основні — це функції, що породжуються основними завданнями державного управління. Основні функції спрямовані на зміцнення конституційне встановлених суспільних відносин, державного устрою, визначають базові принципи функціонування державного механізму, забезпечують захист прав і свобод громадян та стабільність міжнародного становища держави. Основні функції державного управління — це ті, що покликані служити колективним (загальним) інтересам суспільства для вирішення завдань політико-адміністративного, економічного та соціокультурного характеру;

б)      загальні функції виходять із загальних завдань управління і є типовими для всього управлінського процесу. Загальні функції покликані забезпечити ефективне функціонування апарату державного управління, характеризуються тим, що здійснюються на всіх рівнях системи управління, розрізняються за обсягом і межами своєї реалізації відповідно до місця в управлінській ієрархії. Ці функції є об'єктивно невід'ємними складовими будь-якого управлінського процесу, без них останній є нездійсненним, а їх зміст детермінований загальними закономірностями управління як соціально-політичного явища. Вони характеризують типові та відносно самостійні сутнісні прояви діяльності апарату державного управління;

в)      допоміжні, або забезпечуючі, функції, виходять із допоміжних завдань управління. Вони не впливають безпосередньо на діяльність об'єкта управління, однак покликані забезпечувати реалізацію основних і загальних функцій державного управління, а також життєздатність самого органу виконавчої влади та його структурних підрозділів. Саме в цьому й полягає їх забезпечувальний та допоміжний характер. Прикметною рисою допоміжних функцій є спільність для всіх управлінських структур, без них діяльність останніх є неможливою.

До загальних функцій публічного управління, що покликані забезпечувати універсальні види діяльності суб'єктів управління, відносить такі: стратегічне планування, функцію прийняття управлінських рішень, функцію організації діяльності, функцію мотивації, контрольну функцію.

До допоміжних (забезпечуючих) функцій державного управління, що випливають із внутрішньої технології управлінської праці, відносить такі: управління людськими ресурсами, бюджетна функція, юридично-судова функція, діловодство і документування, зв'язки з громадськістю [[132], с. 209].

Здійснивши аналіз нормативно-правових актів, які встановлюють адміністративно-правовий статус державного виконавця, ми дійшли до висновку що йому притаманні наступні види функцій:

—     загальні функції. До них входять: планування, організація діяльності, мотивація, координація, комплектація, контроль.

—     спеціальні функції. До них відносяться: управління діяльністю, соціальним розвитком, фінансування, реалізація роботи.

Планування— стрижнева частина діяльності державної виконавчої служби та безпосередньо державного виконавця. Це процес, за допомогою якого примусова система виконання рішень пристосовує свої ресурси до зміни зовнішніх і внутрішніх умов. Тому діяльність по примусовому виконанню та планування перебувають в органічному взаємозв'язку. Планування — найперша загальна функція діяльності державного виконавця, яка передує всім іншим, визначаючи їх природу. Планування залежить від ефективного аналізу зовнішнього середовища, об'єктивної оцінки власних ресурсів, вимагає спільних зусиль і участі всіх складових частин організації. Планування — найбільш динамічна функція, а тому вона повинна виконуватися професійно й постійно для забезпечення надійної основи здійснення всіх видів діяльності.

Організаціядіяльності – це функція створення управлінської структури, що дає можливість державним виконавцям ефективно взаємодіяти для досягнення мети організації.

Організація — це певна властивість, що полягає в раціональному сполученні й впорядкуванні всіх елементів певного об'єкта у часі й просторі таким чином, щоб кожен із них сприяв успіху його діяльності. Організація — це система свідомо скоординованих дій двох і більше осіб, що має на меті об'єднання й підкорення собі дій всіх її членів. Досягнення мети пов'язане з перетворенням ресурсів при застосуванні тієї чи іншої технології, у результаті чого створюється певний продукт або послуга.

Склад організаційної функції передбачає такі три основні фази:

1)   фаза почину (ініціювання) бере початок від першого задуму організації до стадії реального формування апарату організації;

2)   фаза облаштування (координації) триває від початку формування до поточної діяльності;

3)   фаза розпорядча (адміністрування) здійснюється у сформованому апараті за визначеними напрямами як поточне керівництво діяльністю організації [132, с. 276].

Мотивація— це така рушійна сила, що ґрунтується на задоволенні певних потреб, примушуючи державного виконавця діяти з максимальними зусиллями для досягнення особистих чи організаційних цілей.

Важлива роль у формуванні свідомих зусиль належить потребам, їх усвідомлення, на основі формування уявлень про цінності, властивості предметів і явищ, що породжує індивідуальні, групові, колективні інтереси. Інтереси проявляються у вигляді концентрації на нових матеріальних і духовних потребах і намаганні до їх задоволення, що, у свою чергу, є основою формування мотивів поведінки державних виконавців. Знання мотивів дій (чи бездіяльності) посадовця сприяє виявленню його відношення до праці та колективу. Стимулювання до певної діяльності є сукупністю мотивів, з яких одному чи декільком належить вирішальна роль.

У процесі управління важливо визначити основні засади і взаємозв'язок мотивів, виділити головні для того, щоб створити необхідні умови для їх реалізації чи формування нових зусиль до дій.

Комплектаціякадрами — визначення потреб людських ресурсів, добір, підготовка та розвиток кадрів.

Координація— це взаємозвязок, упорядкування, тобто гармонічна дія різних субєктів, які одночасно прагнуть до досягненя однієї і тієї ж мети [[133], с. 367].

В ситемі публічних органів управління до яких входить Державна виконавча служба (державних виконавців) здійснюється взаємодія з іншими публічними органами управління, структурними підрозділами Міністерства юстиції України підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності, об’єднаннями громадян і громадянами. В той же час, державні виконавці зжійснюють координаційні дії з державними службовцями інших публічних оргнів управління, громадянами тощо.

Контроль– це процес забезпечення досягнення організацією своєї мети, що складається зі встановлення критеріїв, визначення фактично досягнутих результатів і запровадження корективів у тому випадку, якщо досягнуті результати суттєво відрізняються від встановлених критеріїв.

Контроль — не надзвичайний захід, а неодмінна частина організаційної роботи, складовими елементами якої є вироблення і прийняття рішення, технологія і механізм організації його виконання й перевірка кінцевого результату. Головне призначення контролю, його дієвість спрямовані на побудову демократичного відкритого суспільства, сприяння йому. Суспільство має контролювати апарат державного управління, що підвищує відповідальність останнього перед громадянами за свої рішення, шляхи їх здійснення та кінцеві результати.

Ефективність контролю залежить від повноти виконання суб'єктом контролю основних вимог, зокрема, контроль має:

• здійснюватися безперервно, регулярно та систематично;
• бути своєчасним за терміном здійснення, сумлінним і повним в охопленні об'єкта контролю;
• бути оперативним, дійовим і гласним;
• мати загальний характер — повинен бути невід'ємною частиною посадових обов'язків кожного керівника;
• форми і методи контролю повинні мати різнобічний характер: перевірки вищестоящими органами нижчестоящих, письмові звіти, контрольні журнали, картотеки, наради, засідання тощо [[134], с. 23-31].

Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, а Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції – через відповідні відділи державної виконавчої служби.

Окрім того, дії або бездіяльність державного виконавця можуть переглядатись також його безпосереднім керівником. При цьому, контроль може здійснюватись не тільки після завершення вчинення виконавчого провадження, а й під час вчинення. Якщо вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст.126 Конституції України), то діяльність державного виконавця при відокремленні від впливу судді не набула абсолютно самостійного характеру.

Посадові особи вправі приймати управлінські рішення, які є результатом їх свідомої і вольової дії [[135], с. 211]. Шляхом прийняття таких рішень, суб’єкт скеровує поведінку інших учасників відносин у певному напрямі. Управлінські рішення виступають основною формою повсякденної діяльності державного виконавця по управлінню відповідною організацією і забезпечують реалізацію її компетенції. Вони носять цілеспрямований, координуючий та стимулюючий характер і сприяють узгодженій діяльності цілого колективу організації по виконанню службових завдань та функцій.

Необхідно також зернути увагу на те, що державний виконавець перебуває під захистом закону. Держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців та членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій.

Образа державного виконавця, опір, погроза, насильство, незаконне втручання в діяльність державного виконавця по виконанню рішень та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою кримінальну, адміністративну чи іншу встановлену законом відповідальність.

Державні виконавці, які потребують поліпшення житлових умов, протягом одного року забезпечуються службовим житлом у першочерговому порядку на час виконання повноважень відповідно до законодавства за кошти державного чи відповідного місцевого бюджету.

Державний виконавець підлягає обов’язковому державному страхуванню на суму десятирічного заробітку за останньою посадою, яку він займає [[136]].

Порядок та умови страхування державних виконавців встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У разі загибелі державного виконавця під час виконання службових обов’язків сім’ї загиблого або його утриманцям виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного заробітку загиблого за останньою посадою, яку він займав, і призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» [[137]].

За сім’єю загиблого державного виконавця зберігається право на одержання жилої площі.

У разі каліцтва, одержаного державним виконавцем під час виконання службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніш як через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього терміну, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що сталися при виконанні службових обов’язків, йому виплачується одноразова допомога в розмірі залежно від ступеня втрати працездатності: до 25 відсотків — трирічного, від 25 до 60 відсотків — чотирирічного, від 60 до 100 відсотків — п’ятирічного заробітку [[138]].

Збитки, завдані майну державного виконавця чи членів його сім’ї у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, відшкодовуються у встановленому законом порядку в повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України.

Заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, а також інших надбавок згідно із законодавством.

За забезпечення реального, своєчасного і законного виконання виконавчого документа державні виконавці одержують винагороду в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» – в розмірі двох відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, але не більше тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а по виконавчому документу немайнового характеру – не більше п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Державний виконавець, який забезпечив законне і своєчасне примусове виконання рішення про виселення боржника, одержує винагороду за рахунок кредитора в розмірі двох відсотків від стягнутої ним суми або вартості майна (ціни реалізації майна, на яке було звернено стягнення відповідно до закону), але не більше трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Таким чином, однією із умов виплати винагороди державному виконавцю є своєчасне забезпечення ним виконання виконавчого документа.

Так, статтею 25 закону України «Про виконавче провадження» визначено строки здійснення виконавчого провадження, а саме, державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії по виконанню рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а по виконанню рішення немайнового характеру — у двомісячний строк. Строки здійснення виконавчого провадження не поширюються на час відкладення провадження виконавчих дій або зупинення виконавчого провадження та на період реалізації арештованого майна боржника.

Ще однією умовою є забезпечення реального виконання виконавчого документа, тобто, виконавче провадження має бути закінчено на підставі пункту 8 частини першої статті 37 Закону «Про виконавче провадження» у зв'язку з фактичним повним виконанням рішення згідно з виконавчим документом.

Що стосується забезпечення законного виконання виконавчого документа, то всі дії державного виконавця по виконанню цього виконавчого документу мають відповідати вимогам законодавства, визнання його дій такими, що здійсненні всупереч вимогам чинного законодавства позбавляє його права на одержання винагороди.

Підставою для виплати винагороди державному виконавцю, окрім забезпечення своєчасного, реального і законного виконання виконавчого документа, є також і стягнення ним виконавчого збору за виконавчим документом, оскільки саме за його рахунок державний виконавець одержує винагороду.

Порядок виплати винагороди державному виконавцю затверджено наказом Міністерства юстиції України від 07 червня 2004 року[[139]].

Зазначеений порядок поширюється на виплату винагороди державному виконавцю при виконанні усіх категорій виконавчих проваджень, які перебувають на виконанні в органах державної виконавчої служби, у тому числі зведених виконавчих проваджень.

Передбачено, що із заявою про виплату винагороди державний виконавець, який забезпечив реальне, своєчасне і законне виконання виконавчого документа, звертається до начальника відповідного органу державної виконавчої служби або керівника виконавчої групи одночасно із закінченням виконавчого провадження.

Згідно частини другої статті 37 закону України «Про виконавче провадження» про закінчення виконавчого провадження, у тому числі й у зв'язку з фактичним повним виконанням рішення згідно з виконавчим документом, державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби.

Пунктом 4.19.5 «Інструкції про проведення виконавчих дій», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року [47]визначено, що після виконання окремого виконавчого документа виконавче провадження за цим виконавчим документом виводиться із зведеного виконавчого провадження постановою державного виконавця і виноситься постанова про закінчення виконавчого провадження.

Враховуючи це, оскільки винагорода державному виконавцю виплачується по окремо взятому виконавчому документу, у разі забезпечення реального, своєчасного і законного виконання виконавчого документа, виконавче провадження за яким входить до складу зведеного виконавчого провадження, питання про виплату винагороди державний виконавець вправі ставити одночасно із закінченням такого виконавчого провадження, тобто після виведення його із складу зведеного.

При цьому, необхідно звертати увагу на строки здійснення цього зведеного виконавчого провадження, адже строк проведення виконавчих дій щодо зведеного виконавчого провадження відраховується з моменту приєднання до зведеного виконавчого провадження останнього виконавчого документа.

У разі виплати винагороди державному виконавцю, який забезпечив своєчасне, реальне і законне виконання виконавчого документа за виконавчим провадженням, яке входить до складу зведеного, у заяві державного виконавця про виплату винагороди разом з інформацією окремого виконавчого провадження зазначається також й інформація про зведене виконавче провадження, до складу якого воно входить.

Винагорода може бути виплачена за одним виконавчим документом і не може перевищувати визначений вказаними нормативними актами розмір.

Так, у разі, якщо виконання виконавчого провадження було забезпечено виконавчою групою, створеною відповідно до Порядку утворення та функціонування виконавчих груп при органах державної виконавчої служби, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 17 травня 2004 року № 624/9223 [[140]], винагорода виплачується у розмірі, визначеному вказаними законом України «Про виконавче провадження» для усіх членів виконавчої групи. У даному випадку до заяв державних виконавців, які входять до складу виконавчої групи, про виплату винагороди, окрім розрахунку розміру належної до виплати винагороди додається також й розрахунок (розподіл) цієї винагороди між усіма цієї членами виконавчої групи.

Державним виконавцям, які за рішенням керівника відповідного органу державної виконавчої служби використовують у службових цілях власний транспорт, виплачується грошова компенсація в розмірах, встановлених законодавством.

Працівник органів державної виконавчої служби під час службового відрядження користується правом придбання без черги проїзних документів на всі види транспорту і влаштування в готелі.

Працівники органів державної виконавчої служби забезпечуються безоплатним форменим одягом за нормами, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

За успіхи в роботі з виконання рішень державний виконавець може бути заохочений Міністром юстиції України, начальником Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, начальниками управлінь юстиції обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції з їх власної ініціативи або за поданням начальника відповідного органу державної виконавчої служби.

Викладений нормативно-правовий матеріал щодо соціального забезпечення та захисту державного виконавця согодні нажаль майже не працює. Державні виконавці працюють в умовах надмірного навантаження і принципової неузгодженності багатьох процедур примусового виконання. За час існування служби прийнято низку законів, що негативно впливають на коло прав державних виконавців і результативність роботи. До таких слід віднести – закони України «Про введення мараторію на примусову реалізацію майна» [[141]], «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [[142]], «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [[143]].

Водночас, державні виконавці, не звадаючи на конфліктність своєї роботи, на даний час позбавлені фізичного захисту від неправомірних посягань з боку несумлінних учасників виконавчого провадження, оскільки в структурі органів юстиції України відсутні спеціально озброєні підрозділ, головним покликанням яких було б здійснення захисту державних виконавців при проведенні останніми процесуальних виконавчих дій [1, с. 47].

Проте Державна виконавча служба неадекватно реагує на цю складну ситуацію. Хоча ці численні перешкоди і могли б бути теоретично подолані у багатьох випадках за допомогою загальновідомих у світовій практиці засобів, які виходять з компетенції держави, але на сьогодні все здійснюється навпаки, у державній виконавчій службі відмінено майже всі заохочення, державний виконавець докладаючи значних зусиль не має ні якого стимулювання з боку держави. Крім того, Державна виконавча служба вклала недостатні кошти в ресурси, які б допомагали державному виконавцю у стягненні коштів, наприклад комп’ютери, підготовку і технічний персонал. Служба не мала бажання чи можливості вкласти кошти в покращення своїх можливостей мабуть тому, що вона втрачає кошти в процесі виконання судових рішень і потребує субсидії з державного бюджету. Недостатнє вкладення коштів, низька зарплата, мінімальні заохочення і погана підготовка виконавців привели до високого рівня текучості кадрів і низької ефективності роботи. Так, тільки у впродовж першого півріччя 2007 року вакантними залишалися 482 посади державних виконавців. Здійснювали виконання рішень судів та інших органів 6 615 державних виконавців. З них 249 здійснювали свої повноваження в підрозділах примусового виконання рішень регіональних відділів Державної виконавчої служби та в відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби [[144]].

Більш поширеними стають заяви про політичне втручання в процес примусового виконання рішень, в яких стверджується що державні виконавці намагаються не нашкодити інтересам керівництва Служби активним примусовим виконанням рішень проти осіб чи організацій, що мають зв’язки у сфері політики, або проти самої держави.

 Як результат, Україна повинна зробити політичний вибір – рухатися в напрямку правового суспільства, в якому рішення судів мають значення, чи зберегти середовище, яке захищає деяких членів суспільства від закону. Якщо Україна обере перший з цих варіантів, вона повинна буде розглянути питання стосовно прийняття наведених нижче реформ:

—     cтворення інституту державних приватних виконавців як альтернативи існуючій Державній виконавчій службі або замість неї;

—     забезпечення заохочень для контрольованих державою приватних виконавців у наданні високоякісних послуг з виконання судових рішень для приватних і державних стягувачів та вкладення необхідних коштів в розвиток навичок та основне обладнання;

—     розвиток вдосконалених методів накладення арешту і конфіскації банківських коштів за допомогою механізмів централізованих електронних переказів коштів та застосування цього механізму проти боржників незалежно від того, чи є вони юридичними особами, підприємцями, фізичними особами, чи державними органами чи підприємствами;

—     розробка механізму, який би робив можливим безпосередній електронний доступ для отримання номерів банківських рахунків, ідентифікаційного номера роботодавця та іншої інформації, необхідної для полегшення та запитування прямих переказів коштів для державних виконавців або працівників державної виконавчої служби за допомогою зв’язку з Єдиним державним реєстром суб’єктів господарської діяльності і записами Податкової адміністрації, у поєднанні з відповідними заходами забезпечення секретності і захисту під час переказу коштів;

—     відміна особливого ставлення до держави у випадках банкрутства; розпорядники майна для державних підприємств повинні призначатися судом, а не урядом, та під наглядом судів; в

—     вивчення необхідності та корисності існуючого мораторію на конфіскацію різного майна;

—     значимо підвищити розміри санкцій за невиконання судових наказів або виконавчих листів, пред’явлених державним виконавцем, передбачити окремі і вищі штрафи для юридичних осіб (у тому числі банків); за невиконання або перешкоджання виконанню наказу про накладення арешту на майно повинен накладатися згаданий вище збір з особи, що не виконує такий наказ;

—     заміна кримінальних покарань цивільно-правовими санкціями або доповнення кримінальних покарань цивільно-правовими санкціями, з правом постраждалих стягувачів пред’являти позов безпосередньо проти сторін, які вчинили шахрайство, що призвело до нестягнення коштів, зниження рівня процесуальних формальностей у «субсидіарних» справах (наприклад, незаконні передачі активів з метою уникнення конфіскації для цілей виконання судового рішення), ініційованих кредиторами для відшкодування шкоди в цивільному порядку, та вдосконалення критеріїв доведеності для незаконної передачі активів боржників та інших шахрайських дій або неналежного ухиляння;

—     збільшення санкцій, які можуть накладатися безпосередньо Державною виконавчою службою на сторони за невиконання наказів, пов’язаних з виконанням судових рішень;

—     створення кращих заохочень для прокурорів для успішного переслідування злочинної поведінки, пов’язаної з виконанням судових рішень;

—     значне вдосконалення реєстрів для полегшення швидшого доступу та реєстрації, загальнонаціональної інтеграції та безпосереднього електронного доступу для пошуку державних виконавців.

 

2.3. Юридична відповідальність державного виконавця

 

Державний виконавець, як і всі громадяни та іноземці, особи без громадянства що вчинили злочин, цивільне або адміністративне правопорушення, підлягають відповідним заходам покарання в загально-правовому порядку. Разом з тим можна виділити правопорушення, безпосередньо пов’язані з невиконанням або неналежним виконанням державним виконавцем, які входять до його адміністративно-правового статусу.

Правопорушення державних службовців, відповідно і державних виконавців, характеризуються підвищеною небезпекою, оскільки зачіпають безпосередньо інтереси держави, правопорядок, права та свободи громадян, а отже мають супроводжуватися підвищеною юридичною відповідальністю.

Відповідальність, як правильно зазначають І.Л. Бачило, С.В. Катрич, – необхідна завершальна ланка того регулятора відносин в управлінні, яким є право. Без цього елементу правовий регулятор практично не здатний здійснювати свої функції, в тому числі і таку важливу функцію як організація [[145], с. 75]. Відповідальність інтегрує усі інші елементи правового статусу і встановлює існування відхилень в процесі їх реалізації. На думку Ю.О. Тихомирова, відповідальність – обов’язковий елемент правового становища службовця, який реалізує повноваження та приймає рішення [[146]., с. 28].

У юридичній літературі службову деліктоздатність визначають, як здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за порушення адміністративно-правових норм [[147], с.97]. Вперше це поняття було вжито В.Г. Чмутовим при характеристиці посадової особи як спеціального суб’єкта юридичної відповідальності [[148], с.64].

Службова деліктоздатність зумовлена характером організаційно-службового положення державного виконавця. Крім загальних ознак деліктоздатності, якими є вік особи та її здатність усвідомлювати протиправний характер вчиюваних дій, у службовій деліктоздатності проявляється певний зв’язок між формально визначеною службовою поведінкою особи та протиправними наслідками її службової діяльності. Визначальною ознакою є те, що вона виникає лише у межах державно-службових відносин.

Службова відповідальність державних виконавців визначена у часі: виникає і припиняється одночасно з державно-службовими відносинами. Разом з тим, її зміст залежить від виду службової діяльності чи характеру виконуваних службових доручень. Службова відповідальність є підставою для віднесення державного виконавця до спеціального суб’єкта службової відповідальності. Встановлення підвищеного ступеня юридичної відповідальност зумовлено наявністю у державних виконавців юридично-владних повноважень по здійсненню функцій щодо примусового виконання рішень.

У юридичній літературі слушно зауважено, що юридична відповідальність має сенс тільки тоді, коли вона є «персоніфікована у конкретній формі» [[149], с.54]. Юридична відповідальність державних виконавців – це правова категорія, яка з одного боку, є засобом впливу на їх неправомірну поведінку, а з другого – виступає формою захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у державі від неправомірних дій зазначеної категорії державних службовців. Юридична відповідальність державних виконавців є реакцією держави на скоєне ними протиправне діяння, що й визначає її публічно-правовий характер.

У механізмі юридичної відповідальності прослідкується два її аспекти: активний (перспективний) і пасивний (ретроспективний). Перший виник у кінці 60-х років минулого століття і характеризується «все більшим розширенням і проникненням елементів морального впливу у сферу юридичної відповідальності» [[150], с.521]. Її змістом є усвідомлювана і прийнятна особою соціальна необхідність ініціативного виконання покладеного на неї обов’язку [[151], с.14]. Державний виконавець виступає суб’єктом як позитивної, так і ретроспективної відповідальності.

У правовій сфері позитивна відповідальність пов’язана із правовою активністю особи у реалізації правових приписів. Для державних виконавців така «активність», як правило, є обов’язком. У протилежному випадку її поведінку може бути визнано як протиправну бездіяльність. Саме через це іноді у науковій літературі використовується поняття «активної відповідальності» [149, с.55].

При позитивній відповідальності, як зазначає О.І. Щербак, проходить «особистісна орієнтація поведінки, самопідпорядкування бажань, прагнень, діяльності посадової особи приписам, які адресовані їй правовими нормами» [[152], с.12]. При цьому, особливо наголошується на інтелектуально-вольовому (психологічному) моменті [[153], с.54], який визначає ставлення державних виконавців до виконуваних службових завдань та функцій.

Позитивна відповідальність державного виконавця виступає як моральний обов’язок посадової особи виконати відповідний правовий припис без застосування до неї санкції. На цій проблемі акцентує свою увагу А.А. Горницький [[154], с.5-27; [155], с.110-113].

Наступним видом є ретроспективна (негативна) відповідальність. Вона є наслідком вчинення державним виконавцем протиправного діяння. На суб’єктів управління, і у першу чергу на державних виконавців як на посадових осіб, покладено завдання забезпечувати службову дисципліну. Саме на цьому елементі науковці акцентують значну увагу, досліджуючи питання юридичної відповідальності посадових осіб. Так, професор П. Стайнов визначає її, як сукупність вимог по виконанню службовцями своїх обов’язків, метою яких є досягнення правомірної поведінки і ефективного здійснення завдань та функцій державної служби [[156], с.220].

Оцінюючи значення державної дисципліни, А.А. Горницький слушно наголосив, що вона встановлює певну координацію і субординацію у поведінці людей, зміцнює існуючі суспільні відносини і сприяє їх удосконаленню [155, с.6]. Основна роль у забезпеченні державної дисципліни відводиться посадовим особам (державним виконавцям), так як вони володіють владними важелями впливу на інших суб’єктів управлінського процесу.

Державний виконавець несе юридичну відповідальність за дотримання законності і забезпечення дисципліни в процесі виконання службових повноважень. Ця відповідальність має дві сторони: по-перше, відповідальність державного виконавця за правовопрушення, вчинені ним особисто; по-друге, відповідальність за дії підлеглих по службі осіб ( як що функціональними обов’язками передбачено наявність підлеглих, наприклад, начальник, заступник начальника районного, міського, районного у місті відділу державної виконавчої служби є державним виконавцем, ст. 4 закону України «Про державну виконавчу службу»).

Наявність владних повноважень та правомочність на вчинення організаційно-розпорядчих функцій зумовлюють специфіку юридичної відповідальності державних виконавців. Державний виконавець як посадова особа відіграє основну роль у створенні і забезпеченні механізму реалізації прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. З метою попередження проявів зловживання наданою їй владою та їх усунення законодавцем були закріплені підвищені вимоги до службової поведінки державних службовців і встановлені підвищенні санкції за правопорушення, які пов’язані з виконанням службових завдань.

Характеризуючи особливість юридичної відповідальності посадових осіб, Б.М. Лазарєв зазначав, що вони несуть відповідальність за неналежне виконання свого обов’язку у всіх його аспектах: за повну і ефективну реалізацію наданих повноважень; за загальний стан на відповідній ділянці; за результати роботи; досягнення встановленої мети і використання для цього найбільш раціональних шляхів; за організацію і налагодження роботи підлеглих осіб [[157], с. 33]. При цьому необхідно зауважити, що поза службовою діяльністю державні службовці несуть юридичну відповідальність на загальних підставах з іншими громадянами.

Таким чином, особливість адміністративно-правового статусу державного виконавця одночасно визначає і особливість відповідальності у сфері державно-службових відносин. Юридична відповідальність державних виконавцівв є наслідком неналежного виконання чи невиконання ними службових обов’язків. Як зазначено у юридичній літературі, вона відображає фактичне співвідношення між обов’язками і правами, які надані державному виконавцю у зв’язку з її службовою діяльністю [[158], с. 152]. Юридична відповідальність дозволяє виявити стан виконання службових повноважень і встановити відповідність особи займаній посаді.

Державний виконавець, як спеціальний суб’єкт (посадова особа) юридичної відповідальності наділений наступними ознаками:

1) правові норми про відповідальність державних виконавців як посадових осіб за порушення по службі враховують особливості служби як виду трудової діяльності;

2) для них встановлюється підвищена відповідальність, оскільки наслідки правопорушень, пов’язаних з не виконанням службових обов’язків негативно проявляються за межами посади;

3) існують спеціальні заходи відповідальності за службові правопорушення ( пониження в посаді, пониження в спеціальному званні, позбавлення рангу державного службовця);

4) притягнення державного виконавця до відповідальності за правопорушення не виключає того, що ці ж його дії можуть бути кваліфіковані і як інший вид правопорушення (наприклад, адміністративна відповідальність державних виконавців за корупційні дії може наступати після застосування заходів дисциплінарної відповідальності за це правопорушення).

До державного виконавця можуть бути застосовані всі традиційні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова, кримінальна. Однак ми зосередимо увагу на дослідженні адміністративної і дисциплінарної відповідальності державного виконавця. Розгляд же інших видів юридичної відповідальності виходить за межі нашого дослідження, оскільки їх регулювання відбувається в межах інших галузей права, або ж комплексом норм кількох галузей.

Нормами адміністративного права закріплено і врегульовано два види юридичної відповідальності державних виконавців – дисциплінарну й адміністративну. Основним видом юридичної відповідальності державних виконавців є дисциплінарна відповідальність (ст. 11 закону України «Про державну виконавчу службу»). У юридичній літературі її визначають, як застосування заходів дисциплінарного впливу у порядку службової підлеглості за винне порушення правил державної служби [[159], с. 172]. Дисциплінарна відповідальність пов’язана з виконанням службових повноважень і застосовується у межах службово-трудових відносин.

Підставою цього виду відповідальності є дисциплінарний проступок, який пов’язаний з невиконанням чи неналежним виконанням покладених на особу службових обов’язків. Хоча чинне законодавство не містить поняття дисциплінарного проступку, проте його зміст визначається через:

—     неналежне виконання службових обов’язків;

—     недотримання етичних норм службової поведінки;

—     порушення встановлених для посадових осіб обмежень та заборон.

Метою дисциплінарного стягнення є:

по-перше, застосування покарання за неправомірні службові дії, що є однією з умов забезпечення належного виконання управлінських функцій;

по-друге, усунення негативних наслідків вчиненого проступку та недопущення компроментації державної виконавчої служби.

 Поряд з цим, заходи дисциплінарної відповідальності мають превентивний характер і спрямованні на формування сумлінного виконання службових обов’язків.

Розкриваючи зміст дисциплінарного проступку, В.М. Манохін розглядає його у широкому і вузькому аспектах. У широкому – як порушення дисципліни, а вузький аспект поняття полягає у порушенні службових обов’язків [[160], с. 159]. Але службова дисципліна полягає у дотриманні державним виконавцем службової поведінки та виконанні службових обов’язків.

Продовжуючи характеристику дисциплінарного проступку, І.М. Пахомов зазначив, що під це поняття підпадають усі провини державних службовців, які є порушеннями їх службових обов’язків, якщо при цьому за ступенем своєї службової небезпеки вони не переслідуються в кримінальному порядку, а також не розглядаються як адміністративні проступки [[161], с. 100].

Таким чином, дисциплінарний проступок може виражатися як через активні протиправні дії, так і через пасивну неправомірну поведінку державного виконавця. При цьому, норми, які визначають дисциплінарну відповідальність, повинні враховувати певні сторони управлінських відносин. Д.А. Гавриленко виділив три основних сторони:

1) правове положення суб’єктів публічного управління;

2) засоби забезпечення дисципліни в сфері публічного управління;

3) процесуальні форми впливу на порушників дисципліни [[162], с. 46].

На практиці можна виділити два види дисциплінарної відповідальності державних виконавців: дисциплінарна відповідальність за правилами внутрішнього розпорядку; дисциплінарна відповідальність в порядку підлеглості.

Перший вид відповідальності реалізується у відповідності до трудового законодавства і Правил внутрішнього трудового розпорядку. До них можуть бути застосовані дисциплінарні стягнення у формі догани або звільнення.

Закон України «Про державну службу» розширив перелік таких стягнень. Відповідно до цього закону, до посадових осіб державної служби може застосовуватися одне з дисциплінарних стягнень, які передбачені у ч.2 ст.14 закону: попередження про неповну службову відповідність; затримка до 1 року у присвоєнні чергового рангу, або у призначенні на вищу посаду.

Важливе значення має відповідальність в порядку підлеглості. Її встановлення обумовлено тим, що державний виконавець як посадова особа відповідальна як за свої власні дії, так і за діяльність підлеглих їй по службі осіб. Характеризуючи цей вид дисциплінарної відповідальності називають такі ознаки, як: специфіку службової діяльності, ступінь суспільної небезпеки (в межах дисциплінарного проступку) і наслідки службових проступків [160, с. 169; 162, с. 328]. Характерними ознаками дисциплінарної відповідальності в порядку підлеглості є:

— спеціальний склад суб’єктів відповідальності;

— система стягнень і специфіка їх застосування;

—     особливий порядок оскарження рішень про накладення стягнень.

Дисциплінарне стягнення накладається органом (посадовою особою), який безпосередньо призначив керівника або вищестоящим органом (посадовою особою). Застосування дисциплінарного примусу може відбуватися як з власної ініціативи вищих за посадою осіб, так і за поданням інших осіб.

Накладення дисциплінарного стягнення передбачає лише письмову форму і про притягнення до відповідальності приймається відповідний адміністративний акт.

Органи, правомочні застосовувати дисциплінарні стягнення, строки, порядок їх застосування, а також оскарження та зняття дисциплінарного стягнення визначено у статях 147¹— 151 КЗпП [[163]].

Найвагоміший внесок у розвиток інституту адміністративної відповідальності зробили такі вчені-юристи як Д.М. Бахрах, Г.В. Васильєва, І.А. Галаган, Є.В. Додін, Л.В. Коваль, Ю.М. Козлов, В.К. Колпаков, В.В. Лазарев, А.Є. Луньов, В.М. Манохін, Л.Л. Попов, М.С. Студенікіна, І.О. Тимченко, О.І. Щербак, О.М. Якуба та ін.

Адміністративна відповідальність становить особливий вид юридичної відповідальності, їй властиві всі ознаки останньої. Традиційно юридичну відповідальність пов’язують із застосуванням примусових заходів, розглядають її як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення і здійснення санкцій. Основні риси юридичної відповідальності, а значить і адміністративної, полягають в тому, що вона:

по-перше, є засобом охорони правопорядку, засобом здійснення державної влади;

по-друге, нормативно визначена і проявляється в застосуванні, реалізації санкцій правових норм;

 по-третє, є наслідком винного антигромадського діяння;

по-четверте, супроводжується державним і громадським осудом проступку;

по-п’яте, забезпечується державним примусом;

по-шосте, пов’язана з несприятливими для правопорушника наслідками, які він зобов’язаний перетерпіти і фактично зазнає;

по-сьоме, реалізується у відповідних процесуальних формах.

 Ці ознаки характерні для всіх видів юридичної відповідальності. В той же час, кожен з них має специфічні риси, які визначають його відособленість.

До характерних, специфічних рис адміністративної відповідальності варто віднести насамперед те, що її підставою є особливий вид правопорушення – адміністративний проступок [[164], с. 21-36; [165], с. 7-24]. Своє вираження адміністративна відповідальність знаходить у застосуванні певних видів адміністративних стягнень, специфічних за змістом і відмінних від заходів кримінального покарання, дисциплінарного впливу і майнової відповідальності.

Адміністративні стягнення накладаються великою кількістю органів, яким таке право надано законодавством України і перелік яких міститься в КУпАП і деяких інших законодавчих актах. Незважаючи на те, що в деяких випадках адміністративні стягнення застосовуються судами (суддями), адміністративна відповідальність є позасудовим видом правової відповідальності. Між органами публічного управління (посадовими особами), що накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні відносини підпорядкованості. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності особливий, він істотно відрізняється від кримінального, цивільного процесів і дисциплінарного провадження. Нарешті, адміністративна відповідальність врегульована нормами адміністративного права, що містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження і в сукупності утворюють її нормативну основу [164, с. 23-24].

Все сказане дозволяє зробити висновок про те, що адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності – це застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і застосовуються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Адміністративною відповідальністю державного виконавця ж відповідно можна вважати застосування до державного виконавця за порушення ним своїх службових обов’язків, що визнаються законами адміністративними правопорушеннями (проступками), адміністративних стягнень, що тягнуть для нього обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Для практичної реалізації адміністративної відповідальності необхідні підстави застосування, що розкривають умови і момент виникнення відповідальності конкретної особи. Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її підстави:

1) нормативну, тобто систему норм, що описують протиправне діяння і адміністративні стягнення, які встановлюються за його вчинення;

2) фактичну, тобто діяння конкретного суб’єкта, що порушують правові приписи, які охороняються адміністративно-правовими санкціями (адміністративні проступки);

3) процесуальну, тобто процедуру накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне правопорушення.

Перші дві підстави адміністративної відповідальності зумовлюють її соціальну важливість. Для настання відповідальності необхідна наявність всіх трьох підстав і саме в такій послідовності. Насамперед, повинна бути норма, що встановлює обов’язок і санкцію за його невиконання. Потім може виникнути фактична підстава – протиправне діяння. За наявності норми і діяння, що її порушує, уповноважений суб’єкт у встановленому законом порядку повинен вирішити справу про адміністративне правопорушення.

Систему законодавства про адміністративні проступки в наш час складають Кодекс України про адміністративні правопорушення [[166]], окремі законодавчі акти. В деяких випадках місцеві ради можуть приймати рішення, за порушення яких законодавством встановлена адміністративна відповідальність.

Проаналізувавши перелік діянь, що визнаються адміністративними правопорушеннями, можна зробити висновок, що єдиною групою обов’язків, які входять до адміністративно-правового статусу державного виконавця, та за вчинення яких державний виконавець підлягає адміністративній відповідальності, є обов’язки державного виконавця не вчиняти корупційні дії та інші правопорушення, пов’язані з корупцією.

Державні виконавці згідно з чинним законодавством притягаються до відповідальності за адміністративні правопорушення відповідно до дисциплінарних статутів, у разі вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, несуть відповідальність, передбачену Законом України «Про боротьбу з корупцією» [[167]] В ньому закріплено правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь, підстави притягнення до адміністративної відповідальності, систему органів, уповноважених складати протоколи та розглядати справи про адміністративні проступки. Основні завдання, принципи притягнення до адміністративної відповідальності, порядок накладення і виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення встановлені в Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Порядок та межі дії законодавства про корупційні дії та інші пов’язані з ними проступки закріплений в ст. 3 Закону України «Про боротьбу з корупцією» та ст.ст. 8, 15 КУпАП. Основний принцип тут полягає в тому, що особа підлягає відповідальності на підставі актів, що діють під час і за місцем вчинення адміністративного проступку. Винятки із зазначеного правила становлять норми, що пом’якшують чи скасовують адміністративну відповідальність. Такі норми мають зворотну силу, тобто їх дія поширюється і на правопорушення, вчинені до видання цих норм. Акти, які встановлюють чи посилюють відповідальність, зворотної сили на мають, вони можуть застосовуватися лише щодо дій, вчинених після набрання цими актами чинності. Інакше вирішено питання щодо дії процесуальних норм: провадження в справах про адміністративні правопорушення ведеться на підставі закону, який діє не під час вчинення проступку, а під час розгляду справи.

Фактичною підставою адміністративної відповідальності як складової адміністративно-правового статусу державного виконавця, є вчинення адміністративного правопорушення (корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією,). Частина 1 ст. 9 КУпАП визначає адміністративне правопорушення (проступок) як протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Враховуючи конструкцію даного визначення, корупційним правопорушенням слід визнавати протиправне, умисне діяння, що посягає на встановлений порядок здійснення особами, уповноваженими на виконання функцій держави, наданих їм повноважень, та за яке Законом України «Про боротьбу з корупцією» передбачено адміністративну чи іншу відповідальність.

Адміністративні проступки характеризуються рядом ознак, які прийнято поділяти на матеріальні і формально-юридичні. Всі вони властиві і корупційним діянням.

Корупційне діяння – це насамперед діяння, поведінка, вчинок людини, дія або бездіяльність, що відбиває ставлення суб’єкта до реальної дійсності, інших суб’єктів, держави і суспільства, отже, воно утворюється зовні вираженим актом поведінки.

Державний виконавець підлягає адміністративній відповідальності за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, як державний службовець.

У Законі України «Про боротьбу з корупцією» закріплено перелік видів адміністративних стягнень, що дещо відрізняється від переліку, встановленого Кодексом про адміністративні правопорушення. Так, з даного Закону витікає, що до державного виконавця застосовуються такі види адміністративних стягнень як штраф, заборона займати посади в державних органах та їх апараті. Останній вид є специфічним для Закону України «Про боротьбу з корупцією», адже він відсутній в ст. 24 КУпАП, крім того, за своїми наслідками цей вид стягнення дуже схожий на такий передбачений п. 3 ст. 51 Кримінального Кодексу України[[168]]вид кримінального покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Штраф у розмірі від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян застосовується у разі порушення державним виконавцем встановлених ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» заборон:

1) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

2) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому він працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

3) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

4) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію;

5) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

6) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

7) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;

8) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Повторне протягом року порушення будь-якого із зазначених обмежень тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.

В усіх випадках застосування до державного виконавця адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, є можливим тільки за умови, що вчинене державним виконавцем діяння не містить складу злочину (ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 8 Закону України «Про боротьбу з корупцією»; п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 травня 1998 р. «Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією») [[169]]. Це положення відповідає нормі, закріпленій в ч. 2 ст. 9 КУпАП.

Робота у Державній виконавчій службі дає багато внутрішніх можливостей для корупції.

По-перше, кредитори, що хвилюються про свої преміальні, можуть пропонувати державним виконавцям приватні стимули, від яких офіційно відмовляється державна виконавча служба, або боржники можуть давати державним виконавцям хабарі, щоб перешкодити стягненню. Низькі доходи державних виконавців створюють передумови для здійснення подібних виплат.

По-друге, державні виконавці взагалі – це погано оплачувані працівники, які час від часу ведуть справи, де задіяні дуже великі гроші, і спокуса перехопити і собі щось від значних грошових сум залишається досить сильною. Кошти, що стягуються з боржників чи з третіх осіб в якості боргів боржників, можна обернути на прибутки не кредиторів, а самих державні виконавці. Нарешті, замість пропозиції плати державні виконавці, боржник чи кредитор може скористатися зв’язками чи політичним впливом для впливу на роботу державного виконавця, при чому, оплата може надійти посадовцю Державної виконавчої служби вищого рівня або до Міністерства (або до суду).

Звертає на себе увагу можливість отримання державними виконавцями частки від загальної суми стягнених коштів. Саме занепокоєння цього роду викликало пропозиції у неурядових органів створити систему моніторингу, яка б відслідковувала кожну судову постанову, що виконується державним виконавцем, Кожне рішення має розміщуватися на Інтернет-сайті, де і кредитори, і боржники можуть перевірити це рішення, знаючи, що інформація повністю доступна. Публічна доступність інформації перешкоджатиме державним виконавцям у отриманні коштів для себе, тому що існуватиме громадська поінформованість про офіційні рішення судів.

 В той же час, існує ряд обставин, які не дають можливість об’єктивно оцінити існуючу ситуацію.

По-перше, заперечується можливість вилучення хоч трохи значних сум державними виконавцями із загальних сум грошей, стягнених з осіб, до яких застосовані санкції, оскільки майже по всіх справах стягнені гроші одразу ж в електронному вигляді надходять на рахунок Державної виконавчої служби для передачі потім на рахунки клієнтів, і для окремого державного виконавця просто неможливо отримати доступ до стягнених коштів. Більшість справ із виконання судових рішень вважаються завершеними, коли відбувається фактичне виконання рішення, тобто, під час арешту рахунку чи то у банку боржника чи то зарплати боржника через роботодавця. зазвичай такі платежі здійснюються електронним переказом грошей. Дійсно, сам відповідний орган надто зацікавлено у попередженні подібних втрат, оскільки вони зменшують не тільки те, що отримає кредитор але й плату, яку отримує Державна виконавча служба. Тому орган розробив механізми переказу коштів, які запобігали б тратам, і один з вищих керівників органу відзначив, що вони дуже задоволені, що практично не існує способів для крадіжки коштів окремими працівниками органу. Отже, перш ніж розробляти систему протидії проблемі, варто провести дослідження та з’ясувати, чи проблема насправді існує [[170]].

 По-друге, припустивши, що проблема крадіжки заарештованих коштів дійсно існує, важко пояснити, як цій проблемі можуть зарадити пропоновані заходи. Виконавчі ордери можуть не призвести до фактичного переказу грошей, чи призвести до переказу значно меншої суми грошей, ніж це вказано в ордері. Сама по собі публікація ордера не є інформативною з точки зору суми заарештованих коштів, вона також нічого не каже про те, чи були заарештовані кошти, чи вони були стягнені. Щоб бути інформативним, оголошення мало б містити інформацію про суму заарештованих коштів; можливо, що опублікування цієї інформації на публічно-відкритому сайті буде порушенням норм права, що охороняють невтручання у приватне життя, і може бути небажаним для сторони, що вносить платіж, оскільки виносить на публічний розгляд частину їхніх активів. Видачі однакових квитанцій про отримання для боржника та кредитора, підписаних тим, хто передає ці кошти, чи третьою стороною, на майно боржника у якої накладено арешт, ‑ має бути достатньо [170].

Найбільшою проблемою зловживань, напевне, залишається виплата грошей державному виконавцю, що призначені змінити їхню поведінку у процесі виконання рішення, з метою або посилення, або зменшення інтенсивності вжитих заходів. Такі виплати можуть змусити державного виконавця знехтувати процедурними правилами чи приділяти менше уваги іншим справам, що, очевидно, суперечитиме політичним цілям державної виконавчої системи. низькі зарплати державних виконавців, зокрема у порівняні із коштами, що задіяні у справах, які вони ведуть. створює ідеальні умовами для здійснення подібних виплат.

Сьогодні корупційні діяння державних виконавців призводять до випадків порушення виконавчого процесу, включаючи припинення виконання судових рішень; до незастосування накладання арешту на кошти чи власність боржника, до несвоєчасного застосування покарань, коли власність вже була прихована; до навмисного заниження вартості власності; до організації аукціонів, де участь була обмежена колом певних кількох осіб; до подібних же порушень, що або захищали боржника, або кредитора, або треті сторони. Існуючі приклади [[171], [172], [173]], свідчать, про існування виплат від численних учасників чи спостерігачів виконавчого процесу (боржники ДВ можуть отримувати, сторони, що сподіваються придбати арештовану власність за меншою ціною).

Звичайний спосіб вирішення проблеми корупції такого роду полягає у збільшенні покарань як для того, хто бере хабара, так і для того хто його дає, та посилення моніторингу і виявлення таких платежів. Проблема подібного підходу полягає в тому, що подібну поведінку досить важко виявити, державні виконавці можуть виявитися неспроможними заплатити солідні штрафи, а стимули для роботи державним виконавцем на сьогодні такі незначні, що постійна зміна кадрів підриває роботу відповідного органу. Криміналізаційний підхід, коли орган бореться за залучення та утримання кваліфікованих агентів, може спрацювати проти інтересів відповідного органу. Альтернативний підхід може полягати у поєднанні криміналізації із значним збільшенням зарплатні та інших доходів державних виконавців. Але немає гарантії, що це спрацює, оскільки подібні злочини важко виміряти, і не існує вимірювання для поточного рівня корупції, для їх порівняння із зростанням чи зменшенням корупції внаслідок збільшення зарплатні, ‑ щоб оцінити корисність програми. Значне посилення моніторингу також важко організувати, і воно саме може збільшити корупцію. Окрім того, саме спеціалізований орган, як здається, не бажає платити надто високу зарплатню не спонукає до зменшення корупції.

На нашу думку, найкоротшим шляхом для вирішення всіх цих питань – невідповідності стимулів та поганого виконання органом своєї ключової місії, очевидного саботажу незалежності судів та корупції, ‑ є певна форма приватизації професії виконавця. Це є широко застосовуваним рішенням проблеми виконання рішень у колишніх соціалістичних країнах Східної Європи, а також загальновживаною практикою у Західній Європі. Хоча тут існує багато питань, які слід вирішити, але такий підхід пропонує вирішення багатьох проблем, що виникають у Державній виконавчий службі. У колишніх соціалістичних країнах напрацьовано широкий спектр альтернативних інституційних форм, які можуть бути використані в Україні як можливі альтернативи.

Система приватних виконавців виділяється серед інших тим, що дає сильну мотивацію виконавцям для надання якісних послуг кредиторам, і зазвичай підлягає суворому нагляду та підпадає під жорсткі санкції з точки зору дотримання законодавства. Оскільки виконавець представляє кредитора, окрім його відповідальності перед державою в якості її уповноваженого, то існує досить малий ризик того, що зазначений суб’єкт не виконає певних правових дій, навіть якщо боржник – державний орган чи підприємство, і тому постанови судів, які накладають санкції на державу, можуть відповідним чином виконуватись. Оскільки виконавці тут належним чином вмотивовані своїми діловими інтересами служити інтересам клієнта, то існує дуже мала вірогідність отримання хабарів для таємного представлення інтересів боржника, і система таким чином пропонує – окрім звичайних правових рівнів вирішення проблем – ще й ринкові гарантії, що за подібної недоброчесної поведінки виконавець підриватиме власний бізнес.

Однак, існують деякі базові вимоги для вибору приватизованої системи роботи.

По-перше, уникнення картелізації серед виконавців. За певних обмежень, обмеження чесно регульованої конкуренції підірве стимули орієнтації на клієнта, які є мотивацією для роботи приватного виконавця судових рішень.

По-друге, повинен існувати суворий та справедливий правовий і фінансовий моніторинг поведінки приватних виконавців, чіткі та прийнятні стандарт поведінки, та логічні санкції на випадок порушення всіх цих правил. Зазвичай це вимагає ефективної системи страхування, зрозумілих вимог до підготовки людей, та професійних вимог, досить високих і здатних забезпечити фахову компетентність та значну втрату капіталу для людини, яка була позбавлена довіри внаслідок неналежної професійної поведінки.

По-третє, така система організації судових виконань має поєднуватись із вдосконаленнями інших складових виконавчої системи, просто щоб забезпечити можливість успішного виконання рішень приватним виконавцем [170].

Часто з приватизацією виконавчої служби пов’язаний сумнів, чи можуть бути змушені до виконання рішення у справах незначної економічної вартості, такі, як немайнові справи. У цієї проблеми існує кілька рішень, включаючи державну субсидію для сторін, що ведуть певні категорії справ, або утримання державної виконавчої служби в якості альтернативи приватним виконавцям, і ця державна виконавча служба буде зобов’язана займатись такими справами.

Іншим часто висловлюваним побоюванням щодо приватизованою виконавчої системи є те, що бідніші чи віддаленіші райони залишаться без приватних виконавців взагалі. І знову, тут можна застосовувати інституційні альтернативи. наприклад, виконавці можуть отримувати ліцензію на діяльність у певних регіонах, із зобов’язанням отримувати і вести справи у регіоні, але з правом приймати справи із інших територій, так що виконавці відчуватимуть конкуренцію з інших регіонів навіть якщо вони надають гарантовані послуги у власному регіоні. Інший варіант: виконавці можуть бути обмежені певним регіоном; єдина проблема в цьому випадку – це забезпечити, щоб у клієнтів був належний вибір приватного виконавця.

Для успішності системи приватних виконавців дуже важливо, щоб вони підлягали професійному, неупередженому моніторингу як фінансової, так і процедурної поведінки. Державні виконавці мають діяти згідно з законом, та повинні мати сильні стимули для таких дій. Вони мають справу з потенційно великими сумами грошей своїх клієнтів, та мають скрупульозно звітувати про ці кошти, і це звітування має бути поставлене під суворий зовнішній нагляд. Постійний і обґрунтовано частий моніторинг зазначених видів виконавців має здійснюватись моніторинговим органом з аудиторськими та бухгалтерськими функціями, можливо, у складі Міністерства юстиції чи іншого публічного органу управління, або професійного закладу; результати моніторингу мають передбачати подання позовів до суду. Санкції повинні бути досить суворими, щоб дійсно відбити бажання до порушення правил поведінки виконавцями. Зазвичай, в міжнародній практиці, практикується страхування професійної відповідальності.

 Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що юридична відповідальність державного виконавця – необхідний елемент його адміністративно-правового статусу. Адміністративно-правовий статус державного виконавця останній набуває з моменту зарахування в штати Державної виконавчої служби і видання наказу про призначення на посаду державного виконавця, тобто з моменту юридичного встановлення можливості застосування до нього заходів відповідальності. Без встановлення юридичної відповідальності за порушення адміністративно-правових обов’язків державного виконавця його статус був би юридично незабезпеченим та нетривким.

Адміністративна відповідальність встановлена законодавством про адміністративні правопорушення за невиконання та неналежне виконання державним виконавцем обов’язків, що входять до його адміністративно-правового статусу. Такими обов’язками є обов’язки щодо поведінки державного виконавця – не вчиняти корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією. Особливістю адміністративної відповідальності державного виконавця є її особлива підстава – юридичний склад корупційного діяння, або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією. Зазначене правопорушення має і особливий об’єкт посягання –діяльність державного виконавця щодо примусового виконання рішення. Крім того, за зазначені види правопорушень державні виконавці підлягають відповідальності як спеціальний суб’єкт адміністративної відповідальності – особа, уповноважена на виконання функцій держави.

В свою чергу, дисциплінарна відповідальність встановлена законодавством за невиконання та неналежне виконання державного виконавця всіх його статусних обов’язків. Підставою дисциплінарної відповідальності є службове правопорушення – протиправне, винне невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, за вчинення якого встановлена дисциплінарна відповідальність.

Встановлення юридичної відповідальності за порушення державним виконавцем своїх службових обов’язків дозволяє встановити рівень урегульованості та охорони встановленого порядку діяльності державного виконавця, визначити прогалини в адміністративно-правовій регламентації діяльності зазначених суб’єктів, є необхідною передумовою забезпечення прав та обов’язків людини в процесі реалізації адміністративно-правового статусу державного виконавця.

 

Висновки до Розділу ІІ

 

Дослідивши адміністративно-правовий статус державного виконавця, ми прийшли до наступного.

До елементів адміністративно-правового статусу особи належать: правосуб’єктність, права, обов’язки та юридична відповідальність.

В той же час, адміністративно-правовий статус державного виконавця є самостійним видом правового статусу особи, який зумовлює особливості реалізації її окремих конституційних прав і свобод.

Отже, правовий статус державного виконавця базується на правовому статусі особи та включає наступні елементи: службова правосуб’єктність, обов’язки та права, компетенція, юридична відповідальність.

Адміністративно-правовий статус державного виконавця– це поняття, зміст якого завжди виражається у сукупності нормативно визначених прав та обов’язків, службовій правосуб’єктності, компетенції та юридичній відповідальності за невиконання чи не якісне виконання своїх повноважень у сфері примусового виконання рішень.

Адміністративно-правовий статус державного виконавця можна поділити на загальний і спеціальний. Загальний адміністративно-правовий статус характеризує правове положення особи у сфері публічного управління. Натомість, спеціальний адміністративно-правовий статус державного виконавця закріплюється у відповідних правових актах і визначає її роль в управлінні відповідної сфери.

Загальний адміністративно-правовий статус є однаковим для посадових осіб певного виду служби. У той же час, спеціальний адміністративно-правовий статус зумовлений специфікою покладених на особу службових завдань і функцій, у відповідності до заміщуваної посади.

Елементом адміністративно-правового статусу держаного виконавця є службова правосуб’єктність, яка включає службову правоздатність і службову дієздатність. Службові правоздатність і дієздатність виникають одночасно із вступом особи у службово-правові відносини, тобто з часу зарахування на посаду. Припинення служби є підставою повного припинення службової правосуб’єктності.

Обов’язки та права державного виконавця, як структурні компоненти правового статусу можна розділити на два види в залежності від їх родо-видової структури особливостей правового статусу. По-перше, це обов’язки та права загального характеру, притаманні державним службовцям України; по-друге, це спеціалізовані обов’язки та права державного виконавця, які постають у зв’язку з реалізацією службової компетенції.

Компетенція як елемент правового статусу особи проявляється саме через визначені функції публічнихорганів управління та їх посадових осіб.

Здійснивши аналіз нормативно-правових актів, які встановлюють адміністративно-правовий статус державного виконавця, ми дійшли до висновку, що йому притаманні наступні види функцій:

—     загальні функції. До них входять: планування, організація управління, комплектація, контроль.

—     спеціальні функції. До них відносяться: управління діяльністю, соціальним розвитком, фінансування, реалізація роботи.

Юридична відповідальність державного виконавця– це правова категорія, яка з одного боку, є засобом впливу на їх неправомірну поведінку, а з другого – виступає формою захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у державі від неправомірних дій зазначеної категорії державних службовців.

Державний виконавець, як спеціальний суб’єкт (посадова особа) юридичної відповідальності наділений наступними ознаками:

1) правові норми про відповідальність державних виконавців як посадових осіб за порушення по службі враховують особливості служби як виду трудової діяльності;

2) для них встановлюється підвищена відповідальність, оскільки наслідки правопорушень, пов’язаних з не виконанням службових обов’язків негативно проявляються за межами посади;

3) існують спеціальні заходи відповідальності за службові правопорушення ( пониження в посаді, пониження в спеціальному званні, позбавлення рангу державного службовця);

4) притягнення державного виконавця до відповідальності за правопорушення не виключає того, що ці ж його дії можуть бути кваліфіковані і як інший вид правопорушення (наприклад, адміністративна відповідальність державних виконавців за корупційні дії може наступати після застосування заходів дисциплінарної відповідальності за це правопорушення).

До державного виконавця можуть бути застосовані всі традиційні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова, кримінальна.

На практиці можна виділити два види дисциплінарної відповідальності державних виконавців: дисциплінарна відповідальність за правилами внутрішнього розпорядку; дисциплінарна відповідальність в порядку підлеглості.

Єдиною групою обов’язків, які входять до адміністративно-правового статусу державного виконавця, та за вчинення яких державний виконавець підлягає адміністративній відповідальності, є обов’язки державного виконавця не вчиняти корупційні дії та інші правопорушення, пов’язані з корупцією.

 

Розділ ІІІ

Шляхи удосконалення адміністративно-правового статусу державного виконавця

 

3.1. Ефективність системи примусового виконання рішень державними виконавцями

 

Зі статистистичних данних Державної виконавчої служби зрозуміло, що  на сьогодні зовсім малий відсоток коштів, які стягуються через Державну виконавчу службу, фактично стягується від імені кредиторів. Відповідно до звіту Державної виконавчої служби, протягом семи місяців 2007 року приблизно 40,3 мільярди гривень були присуджені до стягнення; з цієї суми приблизно 2,75 мільярди було стягнуто, таким чином відсоток стягнутих коштів склав 6.8% [144]. Статистичні данні Державної виконавчої служби Київського управління юстиції показують, що у 2005 році стягнуто 213, 5 млн. грн., а у 2006 році 194, 2 млн. грн., в той же час вартість судових рішень, звернених до виконання у 2005 році 1, 87 млрд. грн., а у 2006 році – ця цифра дійшла до 2, 32 млн. грн. Тобто у 2005 році відсоток стягнутих грошей складав 11,4 %, а у 2006 році ця цифра складала тільки 8, 4 %, а це при загальному низькому показнику примусового виконання рішень показник понизився на 3, 5 % [[174]]. Ці відсоткові показники стягнутих коштів є досить низькими і набагато нижчими, ніж відсоток стягнутих коштів в 53,2%, який був заявлений самою Державною виконавчою службою у 2006 році [144]. На основі зробленого дослідження можна з впевніністю стверрджувати, що відсоток Державної виконавчої служби обчислюється за допомогою порівняння кількості справ, в яких стягуються кошти, з кількістю «завершених» справ, в яких завершення справи є юридичним позначенням, яке включає різні причини припинення справи на додаток до фактичного стягнення коштів. Це перебільшує відсоток стягнень у два способи. По-перше, відсоток, обчислений Державною виконавчою службою, ґрунтується на кількості справ, а не на стягнутих грошових коштах, хоча стягнута сума в «фактично виконаній» справі може бути далеко меншою, ніж 100% суми, встановленої за рішенням публічного органу; по-друге, використання «завершених» справ, а не всіх переданих справ як знаменника явно виключає справи, в яких виконання триває, що означає, що кошти у справі ще не повністю стягнуті, оскільки справи, в яких кошти повністю стягнуті вважаються «закінченими». Справи ж, в яких виконання триває і стосовно яких кошти не стягнуті, в кращому випадку становлять ще не досягнутий успіх, і можливо провал, тому відсоток стягнутих коштів, обчислений Державною виконавчою службою, видається, на наш погляд, однозначно перебільшеним [170].

Крім того, стягнуті кошти, які наведені вище, важко погоджуються зі зборами, стягнутими Державною виконавчою службою. Відповідно до даних веб-сайту Державної виконавчої служби, 62,8 мільйонів гривень було стягнуто як виконавчий збір за перші сім місяців 2007 року – приблизно 2,7% заявлених фактично стягнутих коштів або навіть більше одної четвертої 10% обов’язкового виконавчого збору за статтею 46 Закону України «Про виконавче провадження». Основним значним винятком з обов’язку визначення зборів за статтею 46 для справ, які були передані на виконання, є виняток стосовно справ, в яких збір був добровільно сплачений відповідно до статті 24 згаданого закону; для стягнутих коштів, що утворилися згідно з положенням про добровільний платіж, необхідний лише лист боржнику, в якому останній повідомлятиметься про початок виконавчого провадження. Додавши приблизно 12% справ, які належать до категорій, що звільняються від сплати зборів, ми бачимо, що менша половина стягнутих сум є результатом примусових стягнень Державної виконавчої служби; з цього випливає, що примусові стягнення дорівнюють 3% — 6% від сум, присуджених судовими рішеннями.

Низький відсоток стягнутих коштів Державною виконавчою службою можна пояснити причинами, що знаходяться поза контролем виконавчої системи загалом. Зі справ, які знаходилися у виконавчому провадженні в відділі Державної виконавчої службі м. Києва на 1 липня 2007 року (і в яких таким чином виконання ще не було завершене на цю дату) [174], приблизно 11% сум, присуджених рішеннями публічних органів, не могли бути стягнуті, оскільки майно боржника знаходилися під оголошеними державою мораторіями стосовно конфіскації [141]. Два основних мораторії на конфіскацію майна були направлені проти конфіскації сільськогосподарських угідь та проти обладнання і будівель державних органів і державних підприємств. Іншими словами, стягнуті суми могли теоретично досягнути додаткових 11% сум за судовими рішеннями в місті Києві, якби держава не оголосила наявні активи (можливо в основній частині активи самої держави) забороненими для стягнення. Це наводить на більш значиму думку: розміри стягнутих сум є засобом оцінювання ефективності виконавчої системи в цілому, а не тільки Державної виконавчої служби, яка є тільки частиною загального виконавчої системи, яка повинна приймати обмеження всієї системи [170].

Таблиця 1. Причини невиконання судових рішень у справах на стадії розгляду відділом Державної виконавчої служби міста Києва ( Дані на 1 липня 2007 року)[174].

 

Причина невиконання виконавчого документа	Кількість документів	Загальна сума присуджених коштів (в гривнях)	Середній розмір присудженої суми (в гривнях)
Чинність мораторію	1 127	611 108 005	542 243
Відкриття справи про банкрутство	1 531	4 350 980 480	2 841 920
Призупинення судового виконання	511	55 460 407	108 533
Документ отримано протягом попереднього місяця	8 458	129 483 868	15 308
Призупинення виконання, здійснене судом	26	282 038	10 847
Інші причини	73 796	292 209 968	3 959
УСЬОГО	85 449	5 439 524 766	63 658 в середньому

 

Разом справи з мораторієм і справи з банкрутством становили приблизно 3% всіх справ, але в них присуджувалося 91% грошових коштів у справах, що знаходилися на виконанні у відділі Державної виконавчої служби міста Києва. Оскільки справи про банкрутство переходять з системи виконання рішень публічних органів в систему банкрутства та оскільки в справах з мораторієм кошти просто не можуть бути стягнуті, виявляється, що майже усі великі справи вирішуються в способи, інші ніж за допомогою виконавчого провадження, а система виконання рішень має справу винятково з малими або середніми справами. З цього звичайно випливає, що дані міста Києва, на наш погляд, є характерними для загальнонаціональних тенденцій.

Що стосується справ з мораторієм, зрозуміло, що мораторій на конфіскацію майна в Україні сприяє захисту від стягнення коштів у невеликій кількості справ із залученням досить значних коштів. Із-за характеру мораторію на конфіскацію майна здається правдоподібним, що у всіх або більшості цих справ відповідачами (боржниками) є державні органи або державні підприємства. Сільськогосподарські угіддя і надалі перебувають в більшості у державному володінні або у володінні місцевих органів влади. Про державні обладнання і будівлі звичайно не може бути і мови у справах проти держави.

Справи про банкрутство, провадження у яких відкрито під час процесу виконання судового рішення, скоріше за все є невдалою спробою стягнути кошти під час виконання судового рішення. Приблизно 80% усіх сум, присуджених судовими рішеннями не могли б бути стягнуті через відкриття провадження у справі про банкрутство проти боржника, і тому виконання судового рішення на користь певного кредитора призупиняється на користь провадження у справі про банкрутство для часткового задоволення вимог додаткових кредиторів.

Яке ж значення має відкриття провадження у справі про банкрутство? Оскільки на сьогодні функціонування банкрутства в Україні має не чітко визначені межі правової регламентації [[175], [176], [177]], то найбільш типовою причиною на цей час для примусового оголошення сторонами про банкрутство після судового рішення на користь окремого кредитора є те, що у боржника не виявляється достатньо відповідних коштів для виплати по судовому рішенню. Насправді, якби не було невиконаного судового рішення проти боржника, справам про банкрутство не було б місця у виконавчій статистиці Державної виконавчої служби. Справи, в яких судове рішення не було виконане через банкрутство, є типовими справами, в яких відшкодовувані прийнятні активи боржника є недостатніми для здійснення виплати по судовому рішенню. Це,мабудь,має місце, коли боржник утримує недостатньо активів. Проте це може також мати місце, коли боржник мав можливість приховати свої активи або переказати їх іншій стороні для уникнення сплати коштів за судовим рішенням; або коли кредитор через численні причини не міг виявити активи боржника; або коли більш пріоритетними вимогами (наприклад, стосовно аліментних зобов’язань, вимоги, що випливають з трудових правовідносин або несплати податків) повністю вичерпуються або зменшуються наявні активи.

Треба наголосити, що важливість банкрутства у врегулюванні позовів та розподіленні активів для такої домінуючої частини судових рішень, що виносяться до порушення справи про банкрутство, є одним з серйозних ускладнень, що постають перед державними виконавцями.

Незважаючи на велику частку рішень публічних органів, пояснених мораторієм та банкрутством, зрозуміло, що меншим справам не місце в цій системі. Екстраполюючи з даних міста Києва, приблизно 96,8% виконавчих справ становлять лише 8,7% вартості рішень публічних органів. Великі справи з мораторієм та банкрутством є лише незначною кількістю справ. Все-таки відповідно до загальнодержавної статистики, наведеної на веб-сайті Державної виконавчої служби, «фактично виконується 1 448 996 виконавчих документів» (іншими словами, принаймні щось стягується по таких документах) із загальної кількості 5 243 207 документів – іншими словами, менше ніж по 28% рішень публічних органів у всій країні стягуються хоч якісь кошти. Оскільки справи з мораторієм і банкрутством становлять лише 3% справ, переважна більшість справ, в яких рішення  публічних органів взагалі не звертаються до виконання, повинні бути серед менших справ.

 Таким чином, хоча справи без мораторію і без банкрутства і становлять незначну частку економічної цінності в системі, приблизно в трьох четвертих з них кошти зовсім не стягуються, і звичайно в решті багатьох менших справах кошти можуть бути стягнуті лише частково.

 Таблиця 2.Види виконавчих документів на виконанні відділу Державної виконавчої служби міста Києва ( данні на 1 липня 2007 року)[174]

Категорія справи	Кількість		Сума
	Кількість документів	Відсоток	Усього (в гривнях)	Середня справа (в гривнях)	Відсоток
Конфіскація аліментів	16 141		0	0	0
Періодичні виплати (крім аліментів)	9 091		611 108 005	37 861	11,2%
Конфіскація заборгованості стосовно заробітної плати/трудових відносин	1 006	1,2%	6 275 896	6 238	0,1%
Конфіскація на користь держави	36 509	42,7%	65 080 492	1 783	0,1%
Конфіскація майна	2 035	2,4%	306 472	151	0,0%
Стягнення по комунальним платежам	4 979	5,8%	28 352 320	5 694	0,5%
Конфіскація до Пенсійного фонду України	2 683	3,1%	11 414 547	4 254	0,2%
Евікція	402	0,4%	0	0	0
Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я	4 451	5,2%	109 769 555	24 662	2,0%
Інші	8 152	9,5%	4 607 217 479	565 164	84,7%
УСЬГО	85 449		5 439 524 766	63 658

 

З цього приводу, на наш погляд, варто зробити ще декілька зауважень.

Як ми вже зазначали, держава є головним стягувачем у позовах у цій системі. Знову покладаючись на дані міста Києва, справи класифіковані як «конфіскація на користь держави» (у тому числі митні збори, штрафи, фінансові санкції тощо) становили приблизно 42% від загального робочого навантаження. Якщо включити стягнення до Пенсійного фонду України та стягнення комунальних платежів, то відсоток справ, в яких певний орган або підприємство держави є кредитором, досягає приблизно 52% від усіх справ. Проте якщо оцінювати ту саму групу справ на основі вартості, то ці справи становлять менше 1% всієї вартості рішень публічних органів. Держава є головним користувачем послуг Державної виконавчої служби, але її справи мають порівняно невелику економічну цінність. Насправді, якщо ми візьмемо всі справи разом, виявляється, що майже весь час і зусилля Державної виконавчої служби для стягнення коштів спрямовуються на стягнення в справах незначної економічної цінності – приблизно 90% справ (приблизно стільки ж часу і зусиль) виділяються на приблизно 15% економічної цінності.

З іншого боку, «інші» справи, в яких не бере участі державний кредитор (наприклад Українська держава) та які не стосуються «соціальних» вимог (наприклад, аліментних платежів, заборгованості по заробітній платі, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом та іншим ушкодженням здоров’я), становлять незначну частину загальної кількості вимог (9,5%), але явно головну частку вартості рішень публічних органів (84%). Одним з пояснень наведених даних є те, що приватний сектор використовує невелику частку ресурсів, що виділяються для Державної виконавчої служби, але несе значні втрати від неналежного функціонування органу [170].

Вищевикладене дає можливість зробити висновок про те, що правомірність існуючого мораторію на конфіскацію активів повинна бути ретельно вивчена та в блищий час знята. Зрозуміло, що мораторії є основними перешкодами для завершення значної кількості зазначених справ, багато з них значної вартості. Держава прагнучи захиститися від державних заходів, дозволяє продовжувати зазначені процеси, але водночас захищаючи значну частину державних активів від конфіскації, держава явно не визнає значимість закону для своїх власних операцій. Крім того, оскільки держава продовжує відігравати велику роль в економіці України, мораторії становлять значну перешкоду для економічного розвитку країни через те, що значна частина економіки є ненадійною для приватних сторін стосовно бізнесу, оскільки відшкодування буде неможливим і тому контракти не будуть по суті виконуватися. Нарешті, оскільки державні підприємства є менш привабливими, ніж партнери по контрактах, мораторій погіршує конкурентноздатність і знижує вартість таких підприємств.

Подібним чином повинне бути вивчене і функціонування системи банкрутства для забезпечення її здатності ефективно справлятися з надзвичайно важливою роллю, яку вона безсумнівно відіграє в економіці та вирішенні виконавчих справ. Виявляється, що з надзвичайно великою частиною коштів, присуджених українськими судами, справу має в кінці-кінців не Державна виконавча служба, а система управління банкрутством. Як тільки відкривається провадження у справі про банкрутство, права «вислизає з рук» Державної виконавчої служби звичайні механізми конфіскації прибутку і активів та накладення на них арешту не діють. Якщо розпорядники майна здатні зібрати значну суму коштів та ефективно розподілити такі кошти між кредиторами, тоді це не є проблемою; проте якщо система відповідним чином не стягує кошти з боржників-банкрутів або неналежним чином розподіляє кошти, тоді система банкрутства є основним джерелом деформації в економіці і може становити засоби, за допомогою яких боржники уникають всієї системи виконання судових рішень.

У цьому відношенні є цікавим те, що призначення розпорядників майна здійснюється зовсім інакше у справах, в яких значна частина юридичної особи-боржника належить державі. Коли значна частина боржника не належить державі, розпорядник майна призначається судом; проте для підприємств зі значною державною часткою розпорядник майна призначається Міністром економіки. Держава розробила низку методів для уникнення впливу судових рішень – наприклад, за допомогою мораторію на конфіскацію активів для більшості оборотних активів державних підприємств та постійної відмови надати достатні кошти для погашення річної заборгованості по судовим рішенням проти держави. Можливо спеціальне ставлення до державних підприємств під час справ про банкрутство (і здається вірогідним, що дуже велика частина конкурсної маси може належати боржникам, які певним чином є частиною держави, наприклад державними підприємствами) є ще одним механізмом, за допомогою якого держава уникає своєї правової відповідальності. Якщо це так, то цей механізм є дуже значним. Ця система, на наш погляд, повинна бути змінена у два способи.

 По-перше, слід виключити особливе ставлення до держави у справах про банкрутство.

По-друге, саме законодавство про банкрутство повинно бути повторно вивчене для визначення, по-перше, адекватності законодавства, у тому числі повноважень та незалежності, що надаються розпорядникам майна; і по-друге, ефективності системи банкрутства.

Одночасно треба зауважити, що на сьогодні ст. 9 закону України «Про виконавче провадження» доповнено новою частиною про те, що виконання рішень про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ здійснюється органами Державного казначейства в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Тоді навіщо на підрозділ примусового виконання рішень відділів Державної виконавчої служби Головного управління юстиції Мін’юсту України в АРК, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції покладається виконання рішень, за якими боржниками є державні органи? Адже проведення стягнення з них можливо лише шляхом стягнення грошових коштів з рахунків, а рахунки, в свою чергу, відкрито у Державному казначействі.

Тобто, цю невідповідність, на наш погляд, необхідно усунути шляхом внесення змін до законодавства, а саме визначити, що « виключно на підрозділ примусового виконання рішень відділів Державної виконавчої служби Головного управління юстиції Мін’юсту України в АРК, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції покладається виконання рішень, за якими боржниками є державні органи».

Разом з тим, ст. 11.1 закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за виконавчим документом про стягнення коштів за погодженням із стягувачем боржник може передати стягувачу в рахунок повного або часткового погашення боргу власне майно. Це, звичайно, за умови згоди сторін позбавить їх необхідності несення витрат на оцінку та проведення торгів при реалізації майна. Цією ж статтею визначено, що боржник зобов’язаний у строк, встановлений державним виконавцем, надати достовірні відомості про свої доходи та майно, своєчасно з’явитися за викликом державного виконавця, письмово повідомити його про майно, що перебуває в заставі або у інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб. Ця стаття навряд чи буде дієвою, оскільки відповідальність, що передбачена за її порушення – штраф від 10 до 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Звичайно, боржнику вигідніше сплатити штраф, а не повідомляти державного виконавця про свій майновий стан. Тому пропонуємо виключити статтю 11. 1 з закону України «Про виконавче провадження».

 Незважаючи на те, що Державна виконавча служба є основним органом примусового виконання рішень публічних органів в Україні, існує досить низький рівень їх підтримки та небажання з боку держави інвестувати у публічний орган чи створити для державних виконавців достатні стимули для належного виконання роботи. В результаті, в Україні добре розуміють, що державні виконавці виконують свої обов’язки не в повному обсязі. Погана підготовка, низька зарплатня та дуже низький рівень інвестицій у поліпшення роботи державних виконавців, ‑ все це свідчить про те, що ані держава, ані Міністерство юстиції не намагаються поліпшити роботу Державної виконавчої служби, що у свою чергу свідчить, що ані Державна виконавча служба, ані держава не вважають примусове виконання рішень публічних органів великим суспільним чи державним пріоритетом.

Однак, фактично, таке ставлення до виконання рішень публічних органів виявляється широко застосовуваним ставленням до законодавства взагалі в Україні. Всезагальне недотримання законодавства та неповага до закону проявляється у різний спосіб та у різних соціальних верствах. Це справедливо не тільки по відношенню до пересічних громадян, але й для основоположних суспільних інститутів, від банків до урядових виконавців та приватних роботодавців. Держава винайшла численні способи уникнення виконання прийнятих проти неї рішень; банки захищають власників рахунків і у багатьох випадках фактично санкціонують шахрайства; прокурори показово бездіяльні та відмовляються порушувати справи проти сторін, що порушують судові постанови або уникають правової відповідальності, навіть коли державні виконавці представляють докази таких порушень. Реєстраційні органи чи урядовці інших урядових органів тижнями і місяцями не дають відповіді на прості запити про інформацію. Роботодавці постійно наймають працівників – «привидів», що не зареєстровані у державній податковій адміністрації, погоджуючись з тим, що їхні працівники уникають оподаткування та не сплачують внески соціального страхування. Враховуючи таку поведінку ключових інституційних складників суспільства, годі дивуватися, що пересічні громадяни намагаються обійти чи ухилитися від виконання законів. Надзвичайно важко добиватися виконання рішень публічних органів у подібному оточенні [170].

Головним користувачем системи виконання рішень є держава. Але коли сама держава є боржником – коли вона має зобов’язання, що є обов’язковими для виконання, – то вона знаходить численні способи ухилятися від виконання цих зобов’язань, розглядаючи закон як такий, що не має жодного стосунку до самої держави. Накладаючи мораторій на значну частку активів, відмовляючись поважати рішення проти держави, що перевищують кошти, які держава вирішила виділити на оплату винесеного рішення, постійно виділяючи недостатні кошти на виконання рішень, неофіційно створюючи враження, що Державна виконавча служба не заведе виконавчу справу проти публічного органу, тобто держава імпліцитно підтверджує цинічне ставлення до закону, широко розповсюджене у суспільстві.

Так само і банки, які постійно допомагають своїм власникам рахунків ухилятися від виконання рішень та опираються арешту коштів державними виконавцями. Державні виконавці у деяких випадках, навіть не можуть увійти у приміщення банку, для доставки у банк виконавчого ордеру. Працівники служби безпеки банку не дозволяють їм увійти, вимагаючи, щоб вони подали папери у спосіб, який дозволить банку ухилятися від виконання вимог цих паперів. Банківські службовці попереджають власників рахунків про отримання паперів на арешт їхнього рахунку, та допомагають власникам ухилятися від виконання постанов. Така діяльність банків очевидно стала вже звичною. Такі саме заходи вживають роботодавці, допомагаючи своїм співробітникам ухилятися від виконання судових рішень (Див. Додаток Б).

Отже, якщо ухиляння від виконання закону є широко розповсюдженим, і основоположні суспільні інститути беруть в цьому участь, то постає питання, що можна зробити для зміни такого ставлення, та для посилення дотримання законодавства. Звичайно, існує багато чинників, що формують ставлення до закону, але небагато з них можна визначити та змінити. Найпрямішим шляхом є визнання недотримання серйозним порушенням, змінивши рахунок вигід і втрат для різних сторін, які збираються ухилитися від дотримання закону. У цьому відношенні можливо вжити декілька, на наш погляд, простих заходів.

Стаття 88 Закону «Про виконавче провадження» дозволяє начальникам відділів Державної виконавчої служби, в яких трапилося порушення закону чи наказів державних виконавців, накладати покарання. Штрафи можуть накладатися за:

порушення вимог закону України «Про виконавче провадження», невиконання законних вимог державного виконавця громадянами чи посадовими особами, втрату або несвоєчасне відправлення виконавчого документа, неподання або подання неправдивих відомостей про доходи і майновий стан боржника, а також неповідомлення боржником про зміну місця роботи (знаходження) (Ст. 88 закону України «Про виконавче провадження»).

У відповідь на порушення, державний виконавець має право накладати штрафи на винних осібза постановою начальника відділу Державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, накладається штраф від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у порядку, передбаченому законом.

В той же час, у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника – фізичну особу в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб – від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника – юридичну особу — від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання (Ст. 87 закону України «Про виконавче провадження»). Треба відзначити, що, наприклад, сума «від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян» ‑ сума, що дорівнює від 170 до 510 гривень. Оскільки штрафи найчастіше накладаються на організації, такі як банки чи бізнес-структури, то ці штрафи часто є такими малими для них, що не впливають на бізнес-рішення цих організацій. наприклад, банки, які не виконують наказ державного виконавця, отримують штраф, який є незначною часткою прибутку організації, отриманого від бізнесу тої сторони, і таким чином можуть бути віднесені як незначні бізнес-витрати. Порушення такого типу вочевидь постійно підривають намагання стягнути накладені покарання, і штрафи за ці порушення настільки незначні, що перетворюють порушення на добру поступку в процесі ведення бізнесу. Тому не дивно, що дотримання законодавства перебуває на такому низькому рівні. Тут було б доцільним, на наш погляд, істотне збільшення штрафів. Тобто внести зміни до ст. 87 «Про виконавче провадження», а саме: замінити конструкцію «виносить постанову про накладення штрафу на боржника – фізичну особу в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб — від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника — юридичну особу – від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання» словами «виносить постанову про накладення штрафу на боржника –фізичну особу в розмірі від десяти до дважцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб – від двадцти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника – юридичну особу – від пятидесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання».

 

3.2. Удосконалення адміністративно – правового статусу державного виконавця за міжнародним законодавством

 

Істотні розбіжності в державному устрої, геополітичних умовах і просто рівні життя громадян різних країн визначають різність систем судових та правоохоронних органів. Втім, структури з виконання судових рішень створені у всіх країнах світу з метою логічного завершення процесу відновлення порушених прав та законних інтересів.

Особливий інтерес представляють системи права країн колишнього соціалістичного табору, які розвиваються залежно від власних політичних та соціальних прихильностей. Розглянемо правовий статус виконавців по реалізації примусового виконання рішень Болгарії, Румунії, Угорщини, Словенії та Росії.

У Болгарії була створена подвійна система — державних та незалежних судових виконавців [[178]]. Система державних судових виконавців була залишена без змін, а нагляд та управління державними суддями (які функціонують як судові виконавці та знаходяться у штаті Міністерства юстиції і призначаються до окружних судів) залишається під відповідальністю Міністерства юстиції. Проте в той же час нове законодавство, яке набуло чинності у 2005 році, створило цілком нову систему незалежних судових виконавців, які існують на змагальних засадах із державними виконавцями. Кредитор, який позивається щодо свого боржника, має право вибору чи то найняти незалежного судового виконавця, чи то вимагати у державного судді, який знаходиться на території своєї юрисдикції, провадити примусове виконання рішення по його справі. Подібним чином державний суддя має право вибору призначати виконавцями судових рішень, що стосуються публічних позовів, незалежних судових виконавців, якщо суддя, на свій розсуд, цього забажає.

Чітко зрозумілий той факт, що професія незалежного (приватного) судового виконавця (надалі – “НСВ”), відповідно до чинного законодавства, є виключно приватною (незалежною від державних органів) діяльністю. У законодавстві чітко визначено, що НСВ виконує свої функції лише після надання йому доручення державним повноважним органом, а держава, в свою чергу, різноманітними шляхами контролює та регулює діяльність НСВ. Перелік напрямків діяльності в яких НСВ може брати участь чітко визначений у законодавстві — вповноважуючи одних, дозволяючи іншим та забороняючи третім. У професії незалежних судових виконавців діє система обліку, моніторингу, інспектування та дисциплінарної відповідальності. Професія НСВ одночасно передбачає членство у професійній Палаті, організаційну структуру та функції якої детально викладено у законодавстві. Також, на НСВ накладаються й інші додаткові зобов’язання.

Щодо державних судових виконавців (суддів), то згадані види наглядового контролю, за законодавством, не застосовуються (хоча до них можуть бути застосовані подібні адміністративні заходи), і державні судові виконавці не можуть бути членами Палати незалежних судових виконавців. Навзамін цьому, державні судові виконавці повинні відповідати існуючим внутрішнім адміністративним вимогам Міністерства юстиції. Як було і у попередньому законодавстві, державні судді продовжують фінансуватися з державного бюджету, в той час, коли незалежні судові виконавці не отримують коштів з держбюджету, окрім тієї частини бюджету, що розрахована на виплату аліментів, утримання для дітей та виплату заробітної плати. Дохід, отриманий від діяльності державних суддів (звичайно, не включаючи ті фонди, що були зібрані від імені своїх клієнтів), повертається до державного бюджету тоді, як сплачений гонорар на користь незалежних судових виконавців залишається у їх розпорядженні (за виключенням суми, сплаченої на податок). Проте гонорар, який отримують незалежні судові виконавці ідентичний тому, що сплачується за послуги державним суддям.

Оскільки НСВ вважаються приватними юристами, то на них лежить публічна відповідальність. Таким чином, являючись частиною процесу відбору потенційних новачків у професії судового виконавця, Палата незалежних судових виконавців оцінює спроможність кандидата щодо “публічної довіри” та надає рекомендації Міністерству юстиції стосовно цього питання, яке, навпаки, вирішує, хто із кандидатів заслуговує, а хто не заслуговує публічної довіри.

Хоча, на даний час, у Болгарії діє двояка система виконавчого провадження, основною метою запровадження такої двоякої системи було встановлення того, яка із діючих альтернативних моделей – незалежні судові виконавці, чи державні судді – найкращим чином справляться із своїм завданням (краще забезпечать публічні потреби). Таким чином очікується, що колись в майбутньому (строк у законодавстві не встановлений) буде вибрана одна з моделей як домінуюча, базуючись на потребах ринку, тоді іншу модель буде ліквідовано. Болгарія не планує підтримувати одночасно дві діючі моделі на однаковому рівні.

Від незалежних судових виконавців вимагається, щоб вони виконували всі примусові дії щодо боржника з метою забезпечення виконання судового рішення. Подібним чином НСВ зобов’язані застосовувати примусові заходи проти закладеного майна за дорученням заставоутримувача, за заявою якого була розпочата справа про застосування примусових дій. Оскільки, незалежні судові виконавці можуть діяти лише в певному регіоні, який знаходиться під юрисдикцією місцевого суду, то і братися судові виконавці можуть лише за справи, які підпадають під юрисдикцію місцевого суду.

На додаток до цієї головної діяльності, незалежним судовим виконавцям дозволено займатися й іншою професійною діяльністю. Після отримання доручення позивача, незалежний судовий виконавець може запропонувати наступні послуги:

1.                 розпочати слідчі дії щодо встановлення статусу власності боржника, у зв’язку із застосуванням примусових дій, які повинен вчинити НСВ;

2.                 діяти в якості власника описаного майна, у зв’язку із застосуванням примусових дій, які повинен вчинити НСВ;

3.                 діяти в якості управляючого іпотечною власністю, у зв’язку із застосуванням примусових дій, які повинен вчинити НСВ

4.                 діяти в якості посередника між кредитором та боржником, у зв’язку із застосуванням примусових дій, які повинен вчинити НСВ

5.                 вручати повістки та процесуальні документи, у зв’язку із застосуванням примусових дій, які повинен вчинити НСВ.

На додаток до вищезазначених послуг, щодо застосування примусових заходів, стосовно заяви про застосування примусових дій, НСВ мають також право конфісковувати, передавати, чи продавати заставлене майно.

І нарешті, є певні види діяльності, в яких незалежним судовим виконавцям не можна приймати участі. А саме:

 Бути членом Парламенту, входити до складу керівників міської мерії, бути міністром, чи муніципальним радником.

Бути працівником, чи керівником офіційного, державного чи муніципального органу.

Бути службовцем – таким чином не дозволяється НСВ працювати в якості службовців кредитних інституцій таких, як банки.

Займатися адвокатською практикою.

Бути нотаріусом, чи повіреним у правах.

Займатися іншою комерційною діяльністю, чи бути у керівному чи наглядовому складі будь-якої комерційної компанії чи кооперативу.

Незалежні судові виконавці знаходяться у конкурентному середовищі. По-перше, головними їхніми конкурентами є державні судові виконавці. Будь-яка із сторін, що подає заяву про судове провадження, має право вибору між державними суддями та незалежними судовими виконавцями. В цілому, державні та незалежні судові виконавці конкурують один з одним на прозорих умовах, в тому розумінні, що гонорари, які стягують державними виконавцями, є ідентичними до мінімальних гонорарів, які можуть витребувати незалежні судові виконавці. Державні та незалежні судові виконавці є у кожному судовому окрузі. Таким чином, для більшості клієнтів є можливість зробити більш-менш осмислений вибір між державними та незалежними судовими виконавцями. Однак, існують теоретичні прогнози, що колись в майбутньому інститут державних виконавців буде ліквідовано, таким чином зникне джерело конкурентного тиску на незалежних судових виконавців.

Незалежні судові виконавці конкурують із іншими незалежними судовими виконавцями. Закон Болгарії «Про незалежних судових виконавців» обмежує кількість судових виконавців і забороняє необмежену конкуренцію між ними. Проте закон встановлює чіткий намір організувати конкурентоспроможне середовище між ними.

Діяльність НСВ обмежується певним районом, де знаходиться окружний суд, під юрисдикцію якого віднесено НСВ. У законі не зазначається, що НСВ мають будь-які повноваження діяти поза межами юрисдикції свого району (за виключенням певних обставин таких, як тимчасова заміна судового виконавця, який тимчасово не може виконувати свої зобов’язання, у іншому районі). Таким чином судовий виконавець уповноважується займатися лише тими справами, які належать до юрисдикції окружного суду або іншими справами в межах округу. Отже, судові виконавці можуть конкурувати лише із тими судовими виконавцями, які знаходяться у тому ж самому окрузі.

Кількість судових виконавців в окрузі обмежується внутрішньою конкуренцією. У статті 8 Закону Болгарії «Про незалежних судових виконавців» говориться, що стосовно певного регіону створюється одна позиція незалежного судового виконавця на кожні 30 000 мешканців. На практиці це означає, що в окрузі кількість судових виконавців може коливатися від 4 до 50 чоловік; у місті Софія, наприклад, найбільша кількість судових виконавців. Звідси очевидно, що із зростанням кількості населення може збільшуватись кількість судових виконавців, що й передбачено у законі. Також варто зазначити, що вибір кількісного складу суду не залишений на власний розсуд будь-якої із сторін, яким могли б надати право на такий вибір – Палата, Міністерство юстиції та окружний суд.

Процес набуття статусу судового виконавця має певні обмеження, і, загалом (хоча і не повністю), анонімний та організований таким чином, щоб бути безпристрасним і рівноправним. Після того, як Міністр юстиції оголосить про відкриття для обслуговування певного округу, Комітет з питань конкуренції (який виступає від імені Міністерства юстиції в якості представника, до складу якого також входить суддя, два судових виконавці, призначених Палатою та професор права, призначений Міністром) організовує тестування кандидатів. Тільки ті кандидати, які повністю відповідають всім юридичним вимогам можуть подавати заяви на участь у тестуванні.

Процес тестування проходить та оцінюється анонімно і допускаються до усного екзамену, оцінювання в якому вже проходить не анонімно, лише ті кандидати, які набрали необхідну кількість балів. Всі кандидати, які набрали необхідну кількість балів на обох видах тестування, подаються на розгляд до Міністра.

Потім Міністр проводить відбір серед фіналістів ґрунтуючись на принципі «публічної довіри». На той час Палата повинна надати Міністру свою оцінку «публічної довіри», яку, на їх думку, заслуговують фіналісти; тоді Міністр проводить на цій основі остаточний вибір серед фіналістів. Після вибору кандидата, останній повинен продемонструвати доказ придбання страховки обов’язкової громадянської відповідальності та наявність обладнаного і діючого офісу.

У законодавстві чітко викладено план проведення наглядових та дисциплінарних заходів для незалежних судових виконавців. Суть наглядових заходів, у першу чергу, заключається в тому, щоб прослідкувати належне використання та провести облік фінансових витрат, а також забезпечити суворе дотримання юридичних правил та норм професійної діяльності.

З метою забезпечення ефективного проведення наглядових та дисциплінарних заходів, законодавство висуває ряд вимог до всіх незалежних судових виконавців.

По-перше, судові виконавці повинні вести архів із детальним обліком усіх справ, що ведуться, усіх отриманих та надісланих документів і листів, усіх вжитих заходів та всіх отриманих і витрачених фондів.

По-друге, судовий виконавець повинен вести бухгалтерський облік всіх отриманих коштів, виплат клієнтам, витрат на офіс та інших витрат фондів.

По-третє, судовий виконавець повинен вести один чи декілька банківських рахунків клієнтів, окремих від тих, що використовуються ним для своїх потреб та втрат.

І на кінець, судовий виконавець повинен придбати та належним чином дотримуватись правил страховки обов’язкової професійної відповідальності з метою покриття витрат за заподіяну шкоду сторонам та третім особам, що виникли в результаті невиконання судовим виконавцем своїх зобов’язань; мінімальна сума страхування основується на сумі гонорару (прибутку) за рік і до максимального рівня.

Міністерство юстиції наймає професійних інспекторів для перевірки облікових документів, офісу та діяльності НСВ. Щодо періодичності перевірки діяльності судових виконавців немає чітко встановленого часового інтервалу, це може відбуватися за наказом Міністра юстиції у будь-який час, «реагуючи на отриманий сигнал чи скаргу зацікавленої особи, або на пропозицію Палати». Інспектору необхідно надати повний доступ до всіх архівних документів та банківських записів, а також на вимогу інспектора надати йому фотокопії документів. Потім Міністр може надати судовому виконавцю та Палаті рекомендації стосовно виявлених недоліків.

Від судового виконавця також вимагається подавати до Міністерства юстиції щорічний звіт стосовно своєї діяльності за минулий рік. Умови написання звіту викладені в інструкціях міністерства.

Незалежний судовий виконавець підданий до двох видів дисциплінарних стягнень.

Перший, Палата незалежних судових виконавців (створена за статутом професійна Палата, яка має регуляторні повноваження, надані їй за статутом, над НСВ) має у своєму складі дисциплінарний комітет, який може застосовувати санкції до НСВ. Міністр юстиції чи Радник Палати може застосувати санкції до НСВ раніше дисциплінарного комітету, висунувши обвинувачення до НСВ щодо «невиконання своїх обов’язків відповідно до статуту та правил Палати» (ст. 67, 70 закону Болгарії «Про незалежних судових виконавців»). Це може призвести до застосування до НСВ адміністративних заходів чи стягнень таких, як: догани, штрафи в розмірі від 100 до 10000 болгарських левів; попередження про припинення повноважень та припинення повноважень судового виконавця строком від трьох місяців до 5 років [[179]].

Другий, проти судового виконавця може бути подано позов за “чинену ним шкоду під час виконання своєї професійної діяльності”. Потерпіла сторона може подати такий позов до звичайного суду.

У статуті говориться, що «ума примусових платежів повинна бути викладена у тарифних нормах Ради міністрів, після надання пропозиції Міністра юстиції та після узгодження із Палатою (незалежних судових виконавців)» ( ст. 78 закону Болгарії «Про незалежних судових виконавців. Граничні тарифи та схема виплат боржника викладена у окремому нормативному документі. Метою встановлення граничних тарифів є захист боржника від примусової сплати на користь НСВ надмірних сум без згоди самого божника.

У граничних тарифах чітко говориться, що перед початком збору відомостей чи будь-якою іншою діяльністю судового виконавця, на користь НСВ повинен виплачуватися клієнтом (позивачем) аванс, а потім решта гонорару, відповідно до Граничних тарифів, який стягуватиметься із боржника і використовуватиметься з метою покриття позивачем виплаченого ним авансу.

Одне спірне питання є в Статті 19(3) закону Болгарії «Про незалежних судових виконавців», в якій говориться, що судовий виконавець не може відмовити у виконанні примусових дій. Обов’язкова участь судового виконавця у проведенні дій примусового характеру, може підняти питання щодо права судового виконавця вимагати підвищення авансової платні, а, оскільки, судовий виконавець немає можливості відмовити клієнту щодо участі у справі, то вимога щодо підвищення авансової платні може стати причиною відмови клієнту, якщо той не погодиться сплатити йому зазначену суму.

Граничні тарифи представляють собою встановлені прості, змішані чи пропорційні суми виплат. Прості виплати головним чином стягуються у таких випадках, як початок інкасування боржника чи підрахунок його власності. Пропорційні стягнення головним чином застосовуються при поверненні боргу боржником. Щоб повернути борг за грошовою претензією, наприклад, початково накладається 15% стягнення із загальної суми, із збільшенням виплачуваної суми зменшується відсоткова ставка до більшої суми від отриманих коштів.

В Румунії також існує система незалежних судових виконавців. У цих судових виконавців існує законодавчо дозволена монополія на забезпечення виконання положень судових наказів, затвертдена законом Румунії «Про судових виконавців» від 01 листопаду 2000 року [[180]]. Коли Румунія переходила 6 років тому від державної системи судових виконавців до існуючої системи, судовим виконавцям тоді було запропоновано вибір стати незалежними судовими виконавцями чи залишитись на альтернативній державній службі. Таким чином, позивач із судовим розпорядженням, яке передбачає виконавче провадження, повинен звертатися до незалежного судового виконавця для забезпечення виконання цього розпорядження. Проте судові виконавці можуть виконувати й ряд інших послуг, на виконання яких вони не мають монопольного права.

Незважаючи на те, що, теоретично, позивач має право вибору спеціаліста серед незалежних судових виконавців, існують суворі юридичні обмеження цього вибору, так як заява може бути передана до виконання лише тим судовим виконавцям, які територіально прикріплені до окружного суду, відповідно, і юрисдикція судового виконавця не поширюється поза межі цієї території ( ст. 9 закону Румунії «Про судових виконавців»). Це значно обмежує вибір позивача серед судових виконавців.

Законодавство наділяє судових виконавців повноваженнями надавати публічні послуги, що обумовлено правом судового виконавця практикувати свою діяльність. Однією із основних зобов’язань, які покладені на службового виконавця – це вимога забезпечити виконання будь-якої з дозволених послуг, зокрема, виконання рішень на вимогу суду ( ст. 6, 49 закону Румунії «Про судового виконавця»). На судового виконавця також покладено ряд інших зобов’язань, зокрема, проходити перевірки, дотримуватися дисциплінарних вимог, бути членом Палати професійних судових виконавців у своїй юрисдикції, зберігати конфіденційність інформації, що була зібрана в ході роботи, вести архів, а також утримувати зареєстрований офіс. Більше того, НСВ не заборонено займатися іншими видами господарської діяльності.

На додаток до свого законодавчо регламентованого монопольного права щодо виконання “цивільних положень наказів”, судові виконавці можуть виконувати додаткові послуги. До них входять наступні:

— надсилати повідомлення про судові та додаткові документи;

— оставляти всі судові документи;

— упроводжувати добровільне погашення будь-якого боргу;

— виконувати деякі рутинні послуги на вимогу суду під юрисдикцію якого він підпадає;

— здобувати юридично важливі факти (завірені копії документів “constats”);

— павати документи із важливими фактами, що стосуються виплати боргу ( ст. 7 закону Румунії «Про судових виконавців»).

В той час, коли немає запитань з приводу того, чи зобов’язані судові виконавці примусові дії, за законом, здається, на них покладаються зобов’язання виконувати будь-які інші подібні функції на вимогу. У зв’язку з тим, що послуги, які надають судові виконавці є обов’язковими, то виконання їх повинно слідувати всім нормативним стандартам, – від звітування щодо їх виконання до інспектування про належність їх виконання – що застосовуються до виконання примусових дій загалом. Далі, можна підкреслити із закону, що ціна надання послуг повинна регулюватися графіком погашення, оскільки, на практиці, важко домовитися щодо ціни виконуваної судовими виконавцями роботи, які поставлені перед фактом щодо необхідності проводити примусові дії. Проте підтвердити останнє положення неможливо із-за відсутності копії графіку погашення.

Румунські судові виконавці не можуть брати участь у будь-якій іншій діяльності, що пов’язана із грошовою виплатою, за певним виключенням. Також судові виконавці не можуть займатися комерційною діяльністю (робота судового виконавця не є комерційною діяльністю, оскільки за законом визначено, що це державна служба), чи займатися управлінською діяльністю у будь-якій компанії. З наведенного видно, що румунське законодавство має більш консервативний характер заборон ніж болгарське.

За положеннями Румунського законодавства дозволяється створювати дещо складнішу форму організації роботи судових виконавців. За згаданим законом ст. 12 вимагається, щоб робота судових виконавців проводилась в офісному приміщенні, де можуть також працювати один чи кілька асоційованих виконавців. У законодавстві не згадується про можливість судових виконавців одночасно працювати в одному офісному приміщенні із іншими судовими виконавцями, і опосередковано, здається, забороняє це. З іншого боку, можна сказати, законодавство дозволяє формування «громадських професійних асоціацій» з участю судових виконавців; чи мається на увазі, що судові виконавці можуть створювати асоціації, наприклад, з іншими професіоналами на кшталт юристів чи нотаріусів, чітко не визначено. Найбільш резонним тлумаченням, здається, буде те, що судові виконавці, для надання своїх послуг клієнтам, можуть створювати асоціації з іншими судовими виконавцями у тих випадках, коли виконання судового розпорядження виходить за територіальні рамки юрисдикції одного із судових виконавців. Також не зовсім зрозуміло, чи призведе створення асоціації з іншими судовими виконавцями, які знаходяться під однією юрисдикцією, до порушення норм конкурентного права.

Проте постає запитання щодо кількості судових виконавців, яким дозволено працювати під юрисдикцією одного суду. Вільного допуску до практики судового виконавця немає так само, як і відповідність кандидата усім кваліфікаційним вимогам та іншим критеріям не гарантує право допуску до практики судового виконавця. Навзамін, існує визначена кількість посад судових виконавців, зміни до яких вносяться щорічно Міністром юстиції, як зазначено у статті 13 закону Румунії «Про судових виконавців», на пропозицію Національного об’єднання судових виконавців.

Далі, юридичні правила мають деякі обмеження щодо діяльності судових виконавців: вони обмежують діяльність судових виконавців на території «суду», який на практиці означає місцевий суд першої інстанції. Географічний розмір та характер юрисдикції місцевого суду впливає на рівень конкуренції між даною кількістю судових виконавців. Бідні чи віддалені райони менше приваблюють судових виконавців, ніж інші райони, і тому справжньої конкуренції навряд чи можна досягнути в таких районах. Приблизно 250 судових виконавців у Румунії знаходяться в окремих маленьких округах із надзвичайно малою конкуренцією на кожному із них, а в під-округах, у порівнянні з іншими округами, конкуренція виявлена найменшою з усіх [179].

Відповідно до Статті 13(2), Національне об’єднання судових виконавців, здається, грає ключову роль у визначенні загальної кількості судових виконавців: Міністр юстиції щорічно визначає кількість судових виконавців за пропозицією об’єднання. Фраза, зазначена вище про те, що Міністр встановлює кількість судових виконавців “за пропозицією об’єднання”, здається, передбачає, що Міністр в певній мірі обмежений пропозицією Національного об’єднання.

Фактично, ситуація стосовно конкуренції, здається, більш обмежена, ніж це було описано вище. На додаток до членства у Національному об’єднанні, судові виконавці повинні також бути членами Місцевої (окружної) палати судових виконавців. Кожна окружна Палата включає всіх судових виконавців, які знаходяться під юрисдикцією єдиного апеляційного суду; однією з ключових статутних функцій місцевої Палати є інформування Національного об’єднання судових виконавців стосовно професійної діяльності самих судових виконавців, необхідної кількості судових виконавців та практикантів ( ст. 27 закону Румунії «Про судового виконавця».

Іншими словами, окружна Палата «інформує» Національне об’єднання щодо кількості судових виконавців, які повинні бути в певному окрузі, потім Національне об’єднання передає цю інформацію Міністру юстиції на основі чого він визначає кількість судових виконавців у певному окрузі. Місцева палата складається із самих судових виконавців, які кооперуються для спільної роботи із новими судовими виконавцями, які приєдналися до певного округу, і які навряд чи будуть великими ентузіастами стосовно підвищення конкурентного середовища за будь-яких обставин.

Небезпека заклечається в тому, що така систематизація призведе до обмеження в регіоні кількості судових виконавців, таким чином більше слугуючи інтересам судових виконавців іншого регіону, ніж інтересам громадськості або клієнтам судових виконавців. Обмежена кількість звітів, що є доступна на даний час, свідчить про те, що, можливо, кількість судових виконавців є “недостатньою”, з точки зору пересічного громадянина під юрисдикцією окружного суду є лише один судовий виконавець.

Як зазначено вище, кількість позицій на посаду судового виконавця не є необмеженою, вона встановлюється щорічно Міністром юстиції. На кількість позицій впливає чи то збільшення їх кількості за подачею Міністра, чи то дискваліфікація чинних судових виконавців.

Яким чином проходить відбір кандидатів для подання Національним об’єднанням на розгляд Міністру? Знову ж таки, Палата місцевих судових виконавців – Палата включає всіх судових виконавців, які знаходяться під юрисдикцією єдиного апеляційного суду – грає вирішальну роль: кандидати повинні бути «рекомендовані» Національному об’єднанню окружною Палатою. Таким чином, знову ж, окружні судові виконавці грають вирішальну роль: вони повинні не тільки затверджувати посади судових виконавців, через Палату, а також і нових судових виконавців. За цих обставин, було б дивно, якби хтось, кого призначили, і хто не поділяє поглядів з іншими окружними судовими виконавцями щодо конкурентної ситуації або іншої вразливої для судових виконавців теми, сам був би особливо спроможнім конкурентом.

Обидва екзамени кваліфікаційний та на компетентність розроблені та супроводжуються комісією, до складу якої входять представники Міністерства юстиції, Національного об’єднання судових виконавців та професор з університету, якого призначає Міністр. Знайти відмінність значення “іспит на компетентність” від “кваліфікаційного іспиту” не вдалося. Стандарти, за якими приймаються ці екзамени, викладені в окремому нормативному документі Міністерства юстиції, знову ж, за пропозиціями Національного об’єднання.

Вихід із статусу судового виконавця відбувається на прохання судового виконавця чи у зв’язку із виходом його на пенсію; у зв’язку із недієздатністю; втратою компетентності; ліквідацією офісу судового виконавця; дисциплінарними санкціями проти нього; вчиненням злочину та позбавленням волі; невідповідність будь-яким умовам, яким повинен відповідати судовий виконавець. На додаток, Національне об’єднання може відкликати посаду судового виконавця звернувшись до Міністерства юстиції.

Від судових виконавців вимагається, щоб вони вели облік документів (архів), це визначено ст. 60 закону Румунії «Про судового виконавця».

Від судових виконавців вимагається, щоб ті вели бухгалтерський облік; хоча, природа такої вимоги у даному не розкрита, а адресована на окремий законодавчий документ.

За діяльністю судових виконавців проводиться професійний аудит в якому беруть участь спеціалізовані інспектори від Міністерства юстиції та Національного об’єднання судових виконавців.

У статуті Національного об’єднання можна знайти трохи більше інформації щодо проведення аудиту. Рада Національного об’єднання судових виконавців (керівний орган у Національному об’єднанні) вповноважена “проводити професійно – адміністративний контроль окружних Палат та судових виконавців так само, як і якість ведення документації, принаймні один раз у два роки, або делегувати своє право проводити інспектування до Ради Палати судових виконавців.” Закон Румунії «Про судових виконавців» ст 59, однак, дозволяє Національному об’єднанню делегувати окружній Палаті лише проведення аудиту “якості ведення документації та виконуваних судовими виконавцями робіт”. Таким чином, можна сказати, що вимагається лише один раз у два роки проводити аудит для встановлення якості ведення документації; у положеннях законодавчих актів не зазначається точний графік проведення аудиту щодо інших видів діяльності. Якщо той факт, що Об’єднання чи Палата повинні проводити перевірку документів зрозумілий, то із законодавства не чітко зрозуміло хто є відповідальним за аудит інших видів діяльності.

До румунський судових виконавців застосовується дві форми юридичної відповідальності:

Цивільна відповідальність за заподіяну шкоду або за порушення професійних зобов’язань, як зазначено у інших законодавчих актах.

Дисциплінарна відповідальність за порушення, визначена у законі «Про судових виконавців» і всі питання, пов’язані із цією відповідальністю, також викладені у ньому.

Дисциплінарна відповідальність ініціюється Дисциплінарною радою окружної Палати судових виконавців. До дисциплінарної відповідальності можна привести судового виконавця за:

Розголошення конфіденційної інформації чи то, що стосується клієнта, боржника, чи то, що стосується третіх сторін.

Порушення положень чи норм закону.

Вчинення проступку, що ганьбить честь, професійну непідкупність та мораль.

Неспроможність забезпечити практиканту належну практику для повноцінного стажування в якості судового виконавця.

Систематичні затримки та прояви недбалості при виконанні покладених зобов’язань.

Необґрунтоване ухилення від виконання роботи.

Дисциплінарне провадження ініціюється чи то Міністром юстиції, чи то Дисциплінарною радою окружної Палати, хоча в разі більш серйозних порушень, можуть приймати участь також і інспектори Міністерства юстиції. Після цього проходять слухання по справі, в яких судовим виконавцям можуть запропонувати взяти захисника. Рішення виносяться Дисциплінарною радою окружної Палати, яке згодом «сторонами» може бути оскаржено до Дисциплінарної ради Національного об’єднання; рішення Ради об’єднання є “остаточним” проте, тим не менше, до нього можна апелювати до відповідного територіального апеляційного суду.

Відповідно до рішення, можуть бути застосовані наступні санкції:

догана; попередження; сплата штрафу в розмірі від 500000 румунських лей до 5000000 румунський лей; накладання заборони на ведення діяльності протягом одного — шести місяців; зняття з посади судового виконавця.

Мінімальний гонорар встановлюється Національним об’єднанням судових виконавців, який потім повинен затверджуватись Міністерством юстиції. Оскільки, цей гонорар є мінімальним, здається, що судові виконавці могли б домовитися з клієнтами щодо збільшення свого гонорару, хоча, відповідно до Статей 6 та 49, судові виконавці не мають права відмовити виконувати судові розпорядження, тому малоймовірно, що вони вестимуть переговори щодо збільшення свого гонорару. У зв’язку з тим, що за законодавством це є гранично мінімальна сума гонорару, то, відповідно, сплачувати меншу суму від граничної не дозволяється, тому згода судового виконавця на меншу суму є дисциплінарним порушенням, відповідно до Статті 44(b) закону Румунії «Про судових виконавців», де сказано, що це є «порушенням … норм, передбачених законом».

Інформації у статутах щодо того, чи повинен гонорар бути сплачений клієнтом наперед немає, немає також інформації щодо того, чи базується графік виплат на фіксованих або пропорційних основах, чи з певною комбінацією обох типів. Зазначені деталі викладені в умовах про графік виплат, розробленого Національним об’єднанням.

У Словенії існує два види судових виконавців. Обидва займають державні посади.

Перший – є незалежним судовим виконавцем, призначений до державної установи, і не являється співробітником судової установи, чи будь-якої іншої державної установи, а є просто приватним підприємцем [[181]].

Другий — є державним судовим виконавцем, який є співробітником судової установи, і чия діяльність регулюється адміністративними нормами що діють для судового персоналу. З даного документу (статуту) не чітко проглядається перелік відповідальності між незалежними та державними судовими виконавцями, проте у інших нормативних документах вони викладені.

Незалежний судовий виконавець призначається на тій території, що належить визначеному окружному суду і на якій він повинен вести свою діяльність. Незалежний судовий виконавець є альтернативою до державного судового виконавця, який є штатним працівником суду.

З даного статуту не зовсім зрозуміло, чи мають незалежні судові виконавці та державні судові виконавці однакові зобов’язання; чи мають державні судові виконавці виключну відповідальність за виконання певних спеціальних справ (наприклад, соціальних справ, або справ, що представляють державні інтереси), або чи є повноваження обох виконавців однаковими.

Незалежний судовий виконавець є приватним підприємцем, хоча утримує муніципальну установу. Міністр юстиції має право вирішувати щодо кількості незалежних судових виконавців, які можуть діяти в окремому окрузі і має повну свободу вибору щодо особи, яку необхідно призначити зі списку кваліфікованих кандидатів.

Незалежні судові виконавці отримують справи для виконання двома шляхами. Якщо кредитор не висловлює будь-яких побажань щодо судового виконавця, то суд назначає справи незалежним судовим виконавцям у окрузі за тими ж правилами, що застосовуються для справ, призначених для державних судових виконавців. Як альтернативу, клієнт може висловити свої побажання щодо судового виконавця, в такому разі клієнту буде надано судового виконавця на його прохання. Від незалежного судового виконавця вимагається, щоб він дав згоду прийняти обидва варіанти. Таким чином, клієнт може вибрати чи то незалежного, чи то державного судового виконавця, оскільки обидва утримують офіси в окрузі місцевого суду. Проте клієнт може також вибрати незалежного судового виконавця розташованого поза межами даного судового округу, у такому випадку суд призначає того судового виконавця, якого забажає клієнт.

Від судового виконавця вимагається регулярно проходити професійні курси підвищення кваліфікації і складати, назначені Міністром юстиції, іспити кожні 4 роки.

Межа компетенції та повноважень незалежного судового виконавця визначена у окремому документі, то не зрозуміло, чи може незалежний виконавець користуватися іншими розпорядчими документами окрім судового розпорядження та тимчасової правової охорони. Відповідальність судового виконавця включає виконання судового розпорядження та забезпечення тимчасового правового захисту активів відповідача під час судового процесу. Інша діяльність судового виконавця, яку він може виконувати, не зазначається у даному статуті. Оскільки, цей закон є основним для незалежних судових виконавців, створюючи таким чином окрему категорію незалежних виконавців; і, оскільки, у інших нормативних актах ґрунтовно викладені повноваження судових виконавців, то здається малоймовірним те, що інші закони та нормативні акти зазначатимуть компетенцію незалежних судових виконавців у більшому об’ємі, ніж мають державні судові виконавці. Те, що діяльність незалежних судових виконавців обмежена в рамках судового розпорядження та тимчасового правового захисту, звучить правдоподібно, проте, не переконливо.

Незалежні судові виконавці не мають права приймати участь у наступних видах діяльності (ст. 282 закону Словенії «Про виконання та тимчасовий правовий захист позовів»):

— займати державні посади

–        виконувати управлінські та наглядові функції в компаніях чи організаціях, які уповноважені провадити державну політику

–        займати оплачувану посаду співробітника

–        займатися комерційною діяльністю

–        займатися детективною – розшуковою роботою

–        займатись нотаріальною діяльністю

–        працювати прокурором.

Незалежні судові виконавці є приватними підприємцями. В той час, коли кількість звичайних співробітників офісу судового виконавця не обмежується, то заступником судового виконавця може бути лише одна особа (який, в окремих випадках, може діяти самостійно), а помічниками (ті, хто може допомагати у виконанні судового розпорядження та тимчасовій правовій охороні) судового виконавця не більше 5 осіб.

 Таким чином об’єм виконуваних функцій судовим виконавцем обмежений. Судовим виконавцям не дозволяється рекламувати свої послуги. Крім того, за законом, підґрунтя для створення судовим виконавцем будь-якого товариства чи асоціації з іншими виконавцями немає. Таким чином, судові виконавці повинні надавати свої послуги через невеликі, самостійні приватні підприємства, які діють на території певного округу.

Згідно зі статтею 28 зазначеного закону передбачається, що незалежні судові виконавці можуть мати зовсім іншу професію, яка дозволяє їм займатися діяльністю, дуже подібною до діяльності державних судових виконавців. Проте, на сьогодні ми знаємо небагато про роль державних судових виконавців, діяльність яких може бути обмежена окремим видом судових справ чи мати інші обмеження. Отже, незрозуміло, чи державні судові виконавці конкурують з незалежними судовими виконавцями безпосередньо за цей бізнес, чи вони просто мають обов’язки або обмеження, які не застосовуються до незалежних судових виконавців.

Є два способи передачі справ на опрацювання незалежним судовим виконавцям. У обох випадках призначення справи судовому виконавцю є функцією суду. Перший спосіб, кредитор може сам запропонувати кандидатуру судового виконавця на розгляд суду. Суд приймає до уваги кандидатуру, запропоновану кредитором, проте сам вирішує, чи призначати справу цьому судовому виконавцю, але, зазвичай, суд погоджується на кандидатуру, яку пропонує кредитор. Другий спосіб, у випадку, якщо кредитор не зможе надати кандидатуру судового виконавця, то його призначає суд відповідно до чинних правил.

Судові виконавці, яких призначає суд, повинні бути під юрисдикцією окружного суду, який розглядав дану справу (і таким чином приймає рішення про призначення у справі). Проте, важливо зазначити, що кредитор може запропонувати призначити судового виконавця, який знаходиться поза юрисдикцією даного окружного суду ( ст. 290). Подібним же чином, суд може призначити судового виконавця з іншого округу. Але це може статися лише у випадку, якщо місцевий судовий виконавець не зможе виконати поставлене завдання, або просто якщо «це необхідно з причин витрат та продуктивності» (ст. 290).

Таким чином, кредитор має право вибирати будь-якого незалежного судового виконавця, чи то такого, який знаходиться під юрисдикцією суду, де розглядалася справа, чи то іншого, поза межами судової юрисдикції. Отже, незалежні судові виконавці, здається, можуть конкурувати з усіма іншими незалежними судовими виконавцями так само, як і державні судові виконавці в межах округу.

В той час, коли державні судові виконавці повинні працювати лише в окрузі, на який розповсюджується юрисдикція суду до якого вони були прикріплені, то немає жодних положень у законі, які б обмежували юрисдикцію незалежних судових виконавців. Із закону витікає, що судові виконавці мають можливість виконувати судові розпорядження та здійснювати тимчасову правову охорону у будь-якому місці на всій території країни. Це, насправді, дає право кредитору вибирати судового виконавця з іншого округу: такий судовий виконавець може працювати в іншому окрузі на рівні з місцевими судовими виконавцями. У законі говориться, що «компетенція та повноваження» незалежного судового виконавця «регулюється чинним законом»( ст. 280), проте важко зрозуміти яким чином судовий виконавець може бути призначений з іншого округу, не маючи юридичного підґрунтя діяти у цьому окрузі, дана позиція у зазначеному правовому акті не виписана.

Так само, як і в Румунії, кількість незалежних судових виконавців у Словенії, які призначаються для виконання судових розпоряджень, обмежена, вони, також, повинні основувати свою діяльність під юрисдикцією окружного суду, до якого їх було прикріплено. Попри те, що судові виконавці можуть більш ширше конкурувати один з одним, здається малоймовірним те, що будь-хто із кредиторів звернеться за допомогою до судових виконавців, що знаходяться під юрисдикцією іншого окружного суду.

Однак, у законі є деякі норми, які сприяють розвитку конкурентного середовища. Незалежні судові виконавці, за законом, повинні подавати щорічний звіт щодо виконаних завдань за попередній рік на адресу керівника окружного суду, Міністра юстиції та Професійної палати. Основуючись на звітах всіх судових виконавців, Міністр юстиції дає вказівку про розміщення інформації щодо кожного судового виконавця на Інтернет сторінці міністерства з метою сприяння більшої прозорості стосовно діяльності судових виконавців. Ця інформація включає:

–        загальну кількість справ, що знаходяться на опрацюванні;

–        загальну кількість закінчених справ;

–        загальну кількість незакінчених справ станом на кінець року;

–        загальну кількість активів, вилучених через виконавче провадження.

Зрозуміло, що ця інформація буде корисною для кредиторів, які робитимуть вибір серед судових виконавців. Особливо після того, як незалежним судовим виконавцям у Словенії заборонили рекламуватися, і таким чином кредитор немає можливості дістати інформацію щодо окремого виконавця в цілому, звісно, і немає основ для надання пріоритету тому, чи іншому судовому виконавцю. Якщо кредитори знають про сайт міністерства та мають змогу користуватися інформацією на ньому, то це надасть значну допомогу під час вибору кредитором судових виконавців. Можливість отримати інформацію у будь-якому куточку країни та можливість зв’язатися із будь-яким судовим виконавцем означає, що подібне інформування може допомогти вибрати певного судового виконавця навіть у іншому окрузі.

Оскільки, при призначенні судового виконавця у певній справі, судді не можуть впливати на цей вибір, то ця інформація не впливатиме на їх рішення, проте може, природнім чином, вплинути на вибір кредиторів.

Ст. 283 згаданого закону говориться, що правом призначати судового виконавця володіє Міністр, і якщо він вважатиме таке призначення необхідним кроком для виконання судового розпорядження та тимчасової правової охорони позовів. Міністр повинен вимагати, щоб судовий виконавець надавав інформацію керівнику окружного суду стосовно стану справ, які він виконує …в окружному суді, до якого було прикріплено виконавця (ст. 283).

 Міністр юстиції, який діє у співпраці із радником керівника окружного суду, вирішує питання щодо зміни кількості судових виконавців в окрузі. Єдиним критерієм для такого рішення є необхідність введення нової посади судового виконавця для “виконання судового розпорядження”. Коли судовий виконавець залишає свою посаду (Міністр вважає таку посаду “вакантною”), то Міністром призначається новий судовий виконавець на його місце. Міністр може вибирати нового судового виконавця із переліку кандидатів, які відповідають критеріям, визначеним у ст. 281 вказаного закону.

Судовий виконавець позбавляється своєї посади у випадках:

Відмови від займаної посади.

Якщо він не відповідає одній чи декільком кваліфікаційним вимогам.

Накладання на судового виконавця дисциплінарного покарання через звільнення із займаної посади.

Вчинення кримінального злочину.

Якщо судовий виконавець був задіяний у вчинках, які не співвідносяться із репутацією судового виконавця.

Якщо він не відповідає стандартам бізнес дисципліни, за звітами проведених інспектувань.

Якщо судовий виконавець не склав одного із іспитів, які він повинен здавати один раз у чотири роки.

Хоча судового виконавця і можуть звільнити з посади із дисциплінарних причин, закон, все ж, обмежує такі звільнення. Взагалі, звільнення судових виконавців із посади може бути лише як санкція за суворе порушення (як зазначено в законі), що викликало у громадськості втрату публічної довіри до судового виконавця (ст. 298).

Від судових виконавців вимагається, щоб вони вели облік справ, які їм доручені. У цьому обліку повинні міститися наступні деталі, що стосуються кожної справи:

Інформація, що ідентифікує справу, дату, окружний суд та сторони.

Вжиті заходи та отримані або конфісковані активи.

Отриману суму.

Суму коштів, використану на виконання робіт та відшкодування витрат.

Судові виконавці можуть проходити три види інспектування:

1. Міністерства юстиції. Перше проводиться Міністром. Воно проводиться не за графіком, але на думку Міністра воно необхідне. Міністр може найняти кваліфікованих спеціалістів, щоб ті провели інспектування. Це інспектування дозволяє здобувати будь-яку інформацію щодо діяльності судового виконавця та може отримувати інформацію з банків, щодо грошового обігу та сплати податків. Основуючись на результатах проведеного інспектування, Міністр може призначити адміністративне покарання судовому виконавцю за неналежну роботу.

2. Судового. Окружний суд, під юрисдикцією якого судовий офіцер знаходиться, може провести інспектування діяльності судового виконавця стосовно справ, які були призначені судовому виконавцю для опрацювання. Ці інспекції нерегулярні, і відбуваються на розсуд керівника судової установи; пропозиції провести інспекції може вносити і Міністр юстиції. Судова інспекція обмежується перевірками справ, призначених судом. На підставі інспекції голова суду на свій розсуд може:

Запропонувати Міністру більш широку перевірку згідно з видом інспектування.

 Запропонувати проведення дисциплінарного судового розгляду.

Видати наказ виконавцю виправити свої недоліки, і встановити термін для його виконання.

3. Палата. Палата проводить регулярні перевірки кожного НСВ щонайменше 1 раз на рік, але також усякий раз, коли Палата вважає за потрібне. Під час інспекції здійснюється перевірка законності всіх процедур, питань управління майном, що передано на зберігання та фінансових питань. Перевірка Палати може мати два наступні наслідки:

Палата надає інструкції виконавцю щодо дій, які йому треба здійснити для того, щоб привести свою діяльність у відповідність до законодавства та загальноприйнятих стандартів

На НСВ накладаються 2 види дисциплінарних санкцій.

По-перше, відповідно до статті 289, вони несуть відповідальність за нанесення будь-якої шкоди, заподіяної під час виконання своєї діяльності, що спричинена їх діями або бездіяльністю, у відповідності із своїми законодавчими обов’язками, виконавчими розпорядженнями та судовими наказами. З цієї причини, виконавці повинні забезпечити страхування своєї професійної відповідальності. Мінімальна страхова сума підлягає визначенню Міністерством юстиції в окремому розпорядженні.

По-друге, на виконавця накладаються дисциплінарні санкції. Рішення про дисциплінарні стягнення приймаються Міністром юстиції та можуть бути оскаржені шляхом звернення до дисциплінарної комісії. Комісія складається з двох суддів «із вищого суду, що має юрисдикцією, яка розповсюджується на територію окружного суду, який призначив виконавця, і з представника Палати». Передбачені наступні санкції: письмова догана; публічна догана; штраф; Тимчасове усунення або постійне відсторонення від професії.

Ці санкції накладаються за вчинення більшості порушень. Проте, існує додаткова категорія дій, що тягне за собою інший клас санкцій. Ці інші порушення описуються у законодавстві як порушення проти репутації судових виконавців, та визначаються і санкціонуються Палатою.

Закон не встановлює ніякого механізму для подання скарг проти виконавців сторонами чи механізму для проведення якогось неформального розв’язання спорів. Не існує ніякого механізму, згідно з яким особи могли би висловити заперечення проти дій виконавця, крім як подання проти виконавця судового позову. Це, звичайно, процедура складна, витратна та вимагає часу, і тому багато кредиторів не користаються цією можливістю, особливо це стосується незначних справ.

Робота та витрати НСВ оплачується відповідно до тарифів, встановлених Міністерством юстиції. Інформація щодо регулювання цих тарифів наразі відсутня.

Від судових виконавців вимагається, щоб вони ставали членами Палати судових виконавців. Хоча створення Палати і не розкрито достатньо широко у законодавстві, проте вимагається, щоб Палата судових виконавців розробила статут, який, щоб набути чинності, повинен бути затверджений Урядом Республіки Словенія.

В Угорщині існує два види судових виконавців – незалежні судові виконавці та окружні судові виконавці [[182]].Окружні судові виконавці (включаючи виконавців суду Будапешту) є працівниками окружних судів; вони – судові чиновники, що мають «службові відносини» з окружними судами. Окружні судові виконавці мають виключні права на виконавче провадження певних видів позовів, включаючи:

• справи стосовно допомоги на дитину, в яких держава є позивачем;
• позови, в яких сам суд або інший державний орган є позивачем;
• позови до виконавчої служби з боку особи, що раніше була позбавлена волі.

Усі інші позови можуть виконуватися або незалежними судовими виконавцями, або окружними судовими виконавцями.

Окружні судові виконавці призначаються головою окружного суду, а більшість аспектів їх найняття регулюється іншим законом [[183]]. У позовах, де незалежний судовий виконавець не обмежений в участі, як було викладено вище, і окружний судовий виконавець, і незалежний судовий виконавець мають право діяти і, таким чином, представляти альтернативу вибору для позивача [[184]].

Незалежні виконавці призначаються у конкретний судовий округ і працюють в тому ж районі, що і суд, у який призначений судовий виконавець. До того ж юрисдикція виконавця обмежена тим же судовим округом. Теж саме стосується й окружних судових виконавців.

Оскільки Міністр юстиції має право загального нагляду за організацією виконавчого провадження, обидва види судових виконавців підпорядковані Міністру. Стосовно незалежних судових виконавців, значна частина цих наглядових зобов’язань делегована професійній Палаті судових виконавців Угорщини. Отже, хоча незалежний судовий виконавець призначається Міністром, Палата виконує більшість завдань з пошуку кандидатів, їх перевірки та попереднього відбору обмеженої групи для подання Міністру для кінцевого відбору. І хоча Міністр відповідає за нагляд, усі перевірки та дисциплінарні обов’язки покладені на Палату, a Міністр лише отримує річний звіт.

Судові виконавці повинні мати страховку громадянської відповідальності на суму мінімум два мільйони Угорських форинтів, щоб обробляти усю інформацію, отриману конфіденційно, бути членами Палати і не вчиняти дій, які б могли принизити репутацію професії.

Закон не визначає коло діяльності, якою дозволено займатися незалежним судовим виконавцям (далі ми вживатимемо термін “судові виконавці” лише до незалежних судових виконавців). Однак, закон вказує, що незалежні судові виконавці виконують інші обов’язки, запропоновані нормативно-правовим актом (ст. 225 «Акту виконавчого провадження»).

Окружним судовим виконавцям та незалежним судовим виконавцям не дозволяється займатися низкою видів діяльності:

— будь-якою прибутковою діяльністю, окрім освіти, науки, літератури мистецтва та спорту;

— інвестуванням у будь-яку підприємницьку діяльність, окрім своєї власної підприємницької діяльності як судового виконавця;

— наданням посередницьких послуг у нерухомості та кредитних угодах;

— поручительством.

Окружні та незалежні судові виконавці мають чіткий намір співіснувати в одному й тому ж судовому окрузі, а, отже, безпосередньо конкурувати. До того ж, закон чітко виголошує, що в той самий судовий округ можна призначати більше одного незалежного судового виконавця; таким чином, залежно від дій Міністра, незалежний судовий виконавець може стикнутися з конкуренцією з боку інших незалежних судових виконавців.

 Незалежний судовий виконавець має таку ж юрисдикцію, що і місцевий суд, до якого він призначений, a справи на розгляді у конкретному судовому окрузі повинні виконуватися судовим виконавцем, який має юрисдикцію цього судового округу.

 Таким чином, судові виконавці із сусідніх округів неправомочні займатися справами на території місцевого судового виконавця.

Існує лише один очевидний виняток з цього правила: якщо виконавча процедура розпочата у конкретному окрузі, нею повинен займатися судовий виконавець, що має юрисдикцію цього округу, навіть якщо виконавче провадження включає арешт майна в іншому місці; для цієї обмеженої мети арешту (а не конфіскації) нерухомості судовий виконавець має загальнонаціональні повноваження.

Допускається дозвіл судовому виконавцю на бізнесові стосунки із судовими виконавцями в інших округах, щоб надавати послуги клієнтам поза своєї території. Стаття 254A говорить, що робота офісів судових виконавців керується положеннями закону «Про підприємницькі організації» [[185]]і відноситься до компаній з обмеженою відповідальністю, окрім тієї роботи, що передбачена законом, яким керуються судові виконавці. Зазвичай, компанії з обмеженою відповідальністю можуть укладати контракти з іншими компаніями для розширення можливостей кожної компанії надавати послуги клієнтам. Немає нічого в цьому законі, що б могло перешкоджати судовому виконавцю це зробити. Значить, правдоподібно, що офіси судових виконавців (які самі є юридичними особами) можуть укладати контракти на надання низки послуг (не тільки з виконавчого провадження) клієнтам як в середині, так і поза своїм власним судовим округом.

Закон не встановлює кількості посад для незалежних судових виконавців у будь-якому судовому окрузі та не пояснює, як визначається їх кількість або хто повинен встановлювати кількість чи спосіб прийняття рішення.

Однак, виконавців треба відбирати шляхом «тендеру» або, інакше кажучи, шляхом об’яви про відкриття вакансії та відкритого запрошення заяв на вакансію. Закон відзначає, що Палата повинна оголошувати тендер. Потім Палата повинна провести інтерв’ю з кандидатами і запропонувати трьох Міністру, який приймає кінцеве рішення. Суд, в якому буде працювати виконавець, не відіграє жодної ролі у рішенні стосовно об’яви вакансії на посаду незалежного судового виконавця чи хто має обійняти цю посаду. Виявляється, що саме Палата повинна приймати рішення про забезпечення додаткової посади судового виконавця в окрузі.

Стосовно діяльності окремих незалежних судових виконавців, від Палати вимагається вести облік:

Виконавчих процедур, що їх проводили судові виконавці.

Господарських організацій, виконавчі дії проти яких не дали результатів.

Палата повинна вказати, який облік вимагається від судових виконавців.

Палата подає річний звіт Міністру юстиції з описом результатів контрольних процедур під час перевірки діяльності судового виконавця. Закон не накладає на самих судових виконавців зобов’язань щодо звітності.

Закон Угорщини не вказує, хто встановлює розцінку винагородження. Закон санкціонує, що судові виконавці повинні мати право на винагороду, а також на відшкодування витрат, але не роз’яснює, хто повинен платити ці кошти.

Закон вказує, що винагорода – це поєднання оплати послуг та комісійних. Оплата послуг не визначена, але пропонується фіксована сума, тісно пов’язана з витратами. Комісійні сплачуються з будь-яких зібраних сум, не зважаючи на стягнення усього позову або його частини.

Мабуть, закон говорить про те, що не дозволяється домовлятися про винагороду, встановлену тарифом. ( Дивись Додаток А).

Особливий інтерес служба судових приставів Росії викликає через те, що нормативні документи, які регулюють організацію їх діяльності, компетенцію службовців та порядок проведення виконавчих дій мають багато спільного з державною виконавчою службою України. Це не випадково – федеральні закони «Про судових приставів»[[186]] та «про виконавче провадження», розробка законопроектів яких здійснювалась з урахуванням досвіду нашого північного сусіда. Основний наголос зроблено саме на відмінностях російської та української систем примусового виконання рішень [ 1, с. 257].

На чолі служби судових приставів стоїть заступник Міністра юстиції РФ – головний судовий пристав РФ. Верхня ланка служби складається з Департаменту судових приставів Міністерства юстиції РФ, очолюваному заступником головного судового пристава РФ, та служби судових приставів управління військових судів Міністерства юстиції РФ на чолі з головним військовим судовим приставом. Середня ланка – це служби судових приставів органів юстиції федеральних суб’єктів РФ, керівництво якими здійснюють головні судові пристави суб’єктів РФ.

Низова ланка служби судових приставів – це районі, міжрайоні та відповідні їм згідно з адміністративно-територіальним поділом суб’єктів РФ підрозділи служби судових приставів, на чолі зі старшими судовими приставами.

Звертає на себе принципова відмінність від вітчизняної системи виконання рішень – рішення військових судів Росії мають виконуватися не територіальними підрозділами служби судових приставів, а судовими приставами військових судів. В Україні ж посади військових державних виконавців відсутні, що може свідчити про більшу процесуальну незалежність від судів державних виконавців порівняно з судовими приставами. Про недостатню самостійність територіальних підрозділів служби судових приставів каже й те, що жоден з цих підрозділів не має статусу юридичної особи [1, с. 258].

Зокрема, повноваження щодо своєчасного, повного та правильного виконання рішень судів та інших органів лежать виключно на судових приставах. Судові пристави по забезпеченню встановленого порядку діяльності судів покликані здійснювати такі функції:

—   забезпечувати в судах безпеку судів, засідателів, учасників судового процесу та свідків;

—   виконувати розпорядження голови суду, а також судді, а також головуючого в судовій залі, пов’язані з дотриманням порядку в суді;

—   виконувати рішення суду або судді про застосування до підсудного та до інших громадян передбачених законом заходів процесуального примусу;

—   забезпечувати охорону будівель суду, нарадчих кімнат та судових приміщень в робочий час;

—   перевіряти підготовку судових приміщень до засідання, забезпечувати за дорученням судді доставляння до місця проведення судового процесу кримінальної справи та речових доказів та іншого збереження;

—  підтримувати громадський порядок у судових приміщеннях4

—   взаємодіяти з військовослужбовцями військових частин стосовно конвоювання осіб, що тримаються під вартою, стосовно їх охорони та безпеки;

— попереджувати та припиняти злочини та правопорушення , виявляти правопорушників, а у разі необхідності затримувати їх з подальшою передачею співробітникам міліції;

—   здійснювати приведення осіб, що ухиляються від явки до суду або до судового пристава-виконавця;

—   брати участь за вказівкою старшого судового виконавця у проведенні виконавчих дій4

Однак незважаючи на широкі права місцевого підрозділу служби судових приставів, неузгодженість Федерального законодавства також призводить то певних ускладнень у діяльності підрозділів. Наприклад, закон не передбачає включення у штат підрозділів служби судових приставів технічного персоналу, а судові пристави, маючи право попереджувати та припиняти злочини, а також затримувати злочинців, разом з тим позбавлені права проводити дізнання та не мають права проведення оперативно-розшукових дій.

Порядок звернення на майно боржника, прав та обов’язки сторін виконавчого провадження, заходи примусового виконання, розподілення грошових коштів утриманих з боржника, черговість задоволення вимог стягувачів та інші ключові моменти виконавчого провадження за Федеральним законом «Про виконавче провадження» та законом України «Про виконавче провадження» (зі змінами та доповненнями) – практично співпадають. Втім російська процедура примусового виконання рішень не знає такого виконавчого документа, як виконавчий напис нотаріуса, що швидше за все, викликано іншим, ніж в Україні колом повноважень нотаріальних органів[1, с. 259].

Після порушення виконавчого провадження судовий пристав-виконавець надає боржникові строк для добровільного виконання рішення не більше 5 днів.

На відміну від українського законодавства, що регулює порядок примусового виконання, Федеральний Закон «Про виконавче провадження» [[187]] чітко розрізняє дві фінальні стадії виконавчого провадження – припинення та закінчення виконавчого провадження. Характерно, що судовий пристав-виконавець має право закінчувати виконавче провадження у разі у разі надіслання виконавчого документа до підприємства або організації для у тримання боргу з заробітку боржника, таким чином контроль за порядком утримань боргу бухгалтерією підприємства з заробітної плати боржника в Росії – відсутній.

За невиконання боржником рішення суду в строк, наданий для добровільного виконання, судовий пристав-виконавець стягує з боржника виконавський збір у розмірі 7 % від суми, яка підлягає стягненню. За рішенням немайнового характеру з боржника – фізичної особи стягується збір у розмірі 5 мінімальних розмірів оплати праці, а з юридичної особи – 50 мінімальних розмірів оплати праці.

Оскарження дій судових приставів-виконавців здійснюється виключно через суд, протягом 10 днів з моменту вчинення судовим приставом-виконавцем оскаржу вальних дій.

Нагляд за діяльністю судових приставів-виконавців покладено на органи прокуратури РФ.

В той же час Росія не відстає від міжнародних новацій. Так, в Російській Федерації доцентом Кубанського державного университету, к.ю.н. Г.Д. Улетовою розроблено авторський законопроект «Об исполнительной деятельности частных судебных приставов-исполнителей». Мінекономрозвитку РФ також пропонує розробити законопроект, що буде передбачати альтернативний порядок виконання судових рішень приватними судовими виконавцями. Проект пропонується реалізувати в рамках федеральної цільової програми «Розвиток судової системи Росії у 2007-2011 рр.»[[188]].

Отже, деякі країни (наприклад, Болгарія, Словенія), що описані в нашій роботі, прийняли системи приватних бейліфів, а також вирішили зберегти раніше існуючих виконавців.

Отже, вони створили подвійні системи, які до деякої міри відрізняються у цільовому використанні державних виконавців.

Великою перевагою подвійної системи є те, що вона полегшує перехід від публічного управління системою виконавчого провадження до приватної системи виконавчого провадження. Позивачам, які відчувають себе ніяково з новою концепцією приватних виконавців, вона пропонує можливість користуватися старою добре зрозумілою системою. Вона надає захист існуючим суддям-виконавцям, інакше вони могли б чинити опір введенню системи приватних виконавців. Вона полегшує процес переходу, не навантажуючи на нових приватних виконавців виконання усіх справ на певну дату, надаючи тим самим їм стабільність та час для пристосування.

Разом з тим, немає чіткої переваги для збереження державної системи на необмежений строк, після того, як запроваджено приватних бейліфів, припускаючи, що громада задоволена приватними службовцями. Державна система дорога в утриманні: найняття, перевірки, забезпечення якості та нагляд, навчання, капітальне інвестування – усе це повинно регулюватися та оплачуватися з державного бюджету. Необхідно зберегти існуючу систему виконавців протягом декількох років перехідного періоду, пропонуючи позивачам вибір використовувати приватних або державних виконавців для стягнення позовів. Щоб зробити цей вибір справедливим та якісним і сприяти переходу до приватної системи, плата за державне та приватне провадження повинна бути однаковою або близькою для порівняння. Пропонування субсидій з державного бюджету для справ спеціального соціального напряму є найкращим шляхом їх виконання, оскільки громадським позивачам, як і будь-якому іншому позивачеві, пропонується доступ до методів провадження, яким вони надають перевагу.

На наш погляд, Україні також слід поступово переходити до роздержавлювання цієї сфери, як, наприклад, це було зроблено 14 років назад у нотаріаті, шляхом прийняття нормативних актів які будуть регулювати діяльність приватних виконавців або агентств з питань виконання рішень.

При цьому наявність приватних виконавців не означає самоусунення держави від сфери виконання судових рішень. Держава здійснюватиме контроль та регулювання шляхом ліцензування, страхування професіональної відповідальності, атестації, гарантуватиме захист в разі порушення прав та законних інтересів виконавця, стягувача або боржника.

Приватний виконавець буде залучати до виконавчого провадження інших фахівців (експертів, оцінювачів для оцінки майна боржника, детективні чи охоронні агентства з метою його розшуку) та співпрацювати з тими організаціями чиї послуги коштують найдешевше, а працюють вони найефективніше, та погоджувати ці витраті зі стягувачем, а не ставити його перед фактом, що послуги торгівельної організації по реалізації майна, яке все одно не покриває суму належну до стягнення, коштуватимуть 20% від вартості майна (до речі до прийняття Закону, відповідно до Інструкції про виконавче провадження 1985 року, судові виконавці самостійно, в приміщенні суду проводили публічні торги з реалізації нерухомого майна).

Приватному виконавцю, на наш погляд, слід дозволити займатися різноманітною діяльністю, такою, яка перелічена у законі Болгарії, що не конфліктує із здатністю приватного виконавця проводити виконавчі дії неупереджено і узгоджується з образом виконавця як надаючого юридичні послуги державним органам. Це особливо вірно, якщо від приватного виконавця вимагають провадження за будь-яким поданим позовом: виконавець має чітке зобов’язання надати послуги з провадження, і йому треба дозволити розпоряджати своїм часом стосовно іншої невиконавчої діяльності.

Основним аргументом, що дозволяє таку діяльність, є необхідність для виконавця підтвердити економічну доцільність як підприємця. Практично, в малих або менш активних регіонах немає впевненості, що виконавець зможе залишитися на плаву в інший спосіб. У багатьох європейських країнах приватним виконавцям дозволяється різноманітна діяльність, яка загалом узгоджується з провадженням або природними похідними виконавчого провадження, такими як обслуговування процесу чи зберігання конфіскованого майна. Заборона виконавцю надавати такі послуги викличе незручності для клієнта, вимагаючи від нього наймати інших надавачів цих послуг і тісно узгоджувати їх з діями виконавця. Безумовно, кредитор вибирає, чи використовувати виконавця для цих послуг. Аналогічно, виконавець повинен мати вибір надавати чи ні такі послуги, вибір якого закон Румунії не дозволяє виконавцю.

Потрібно виробити на законодавчому рівні, систему заходів, яка спонукала до конкуренції між державними та приватними виконавцями забезпечувала, принаймні тимчасово, бажану форму конкуренції для приватних виконавців. За будь-яких обставин, немає причини вірити, що державні виконавці або найняті судом забезпечать кращий чи більш економічно вигідний спосіб обслуговування соціальних клієнтів або уряду, і немає ризику доручити провадження таких справ державним чи приватним виконавцям, за вибором клієнта. Отже, не повинно бути жодного обмеженого класу справ, відкладених для державних чи приватних виконавців. Кращим рішенням допомоги соціально залежним клієнтам з боку держави є просто надання субсидій, коли клієнти воліють використовувати приватного виконавця.

Це піднімає питання, чи треба дозволити виконавцям створювати господарські товариства для надання послуг. Зазвичай такий дозвіл уможливлює виконання низки робіт з більшою економічною ефективністю, починаючи від маркетингу до комп’ютерного програмування та придбання обладнання. Небезпека господарських товариств полягає в тому, що вони можуть втручатися у зобов’язання виконавців стосовно своїх власних дій або іншим чином спричиняти ухилення від дисциплінарних норм. Необхідно структурувати право створювати господарські товариства, щоб унеможливити такі випадки. Закони Болгарії та Румунії дозволяють виконавцям створювати товариства або «цивільні професійні асоціації», які покликані забезпечити, щоб цього не сталося.

Переглянуті закони відрізняються ступенем свободи дій та можливостей для упередженості чи фаворитизму в процесі відбору кандидатів. Вони також відрізняються тим, хто може втілювати цю свободу дій. Наприклад, Болгарія дозволяє лише невелику ступінь свободи дій у процесі відбору кандидатури на посаду. Кандидати, що відповідають основним вимогам (таким, як громадянство), здають іспит, підготовлений і класифікований комітетом, який складається з представників різних установ. Екзаменаційний процес ретельно розроблений, щоб бути неупередженим, анонімним і якомога більше недискреційним. Фіналісти іспиту на основі анонімної градації подаються на розгляд Міністру, якого інструктують вибрати з-поміж них на основі ступеню, до якого кандидати варті громадської довіри, оціненого Палатою виконавців. Фаворитизм з боку Палати обмежений до оцінки критерію «громадська довіра».

Натомість, Угорщина і Румунія головний критерій найняття передають членам професії. Неможливо вступити на посаду, не пропрацювавши кілька років інтерном у практикуючого виконавця (або, як в Угорщині, помічником судового виконавця). В той час як фаворитизм знижується через вимогу здавати іспит, щоб стати інтерном, практикуючі судові виконавці чітко контролюють вступ у галузь й можуть надати своїм друзям чи родичам доступ до професії. До того ж, коли відкривається вакансія виконавця, саме Палата робить «пропозицію» стосовно кандидата, і виявляється, що Міністр повинен діяти за пропозицією Палати. Це наводить на роздуми про більший ступінь інсайдерського фаворитизму, ніж існує в моделі Болгарії.

Словенська модель є чимось середнім поміж інших двох. Разом з тим, болгарська модель високооб’єктивних критеріїв прийому на посаду, поєднана з поміркованим/обмеженим внеском професійної Палати, представляє, на наш погляд, найкращий вибір серед усіх оглянутих законів. Особиста думка чітко мінімізована залежністю від іспиту, що проводиться неупереджено та анонімно (вочевидь, усний іспит не може бути анонімним). Думка Палати присутня, але їй не дозволено домінувати у процесі відбору. В результаті раніше існуючі упередженості не стають керівним критерієм прийому. Вони виявилися цінними складовими болгарської моделі.

Отже, на наш погляд, запозичення болгарської моделі щодо критеріїв прийому на посаду незалежних виконавців відіграла б позитивну роль у будувнні демократичного інституту незалежних виконавців.

Процес контролю і дисципліни також важливий для моделі приватного виконавчого провадження. Без нього існує ризик, що виконавці можуть ввести в оману боржників, щоб краще слугувати інтересам своїх клієнтів – кредиторів; не поводитися чесно з коштами клієнтів чи обманути правову систему якимось чином, як-от зловживання конфіденційною особистою чи діловою інформацією, доступ до якої дозволяє мати його посада. Ефективна система контролю і дисципліни важлива для мінімізації цих проблем.

Ефективна система контролю і дисципліни має три складові: обов’язковий облік, перевірки та звітність і дисциплінарні процедури та санкції /стягнення.

Необхідно, щоб від виконавців вимагалося вести детальний облік (записи) усіх справ у провадженні, а також усіх дій по кожній справі і, що найбільш важливо, фінансових потоків (прибутків та витрат). Облік необхідно заздалегідь детально визначити, щоб забезпечити контролюючий орган необхідною інформацією для встановлення, чи відповідає виконавець стандартам поведінки.

Дуже важливо, щоб бухгалтерський облік виконавця був якомога прозорішим. Найбільший ризик неналежної поведінки виконавця походить з фінансової сфери. Отже, інструкція або закон повинні санкціонувати бухгалтерський облік, що відповідає міжнародним стандартам. Вони повинні повністю бути конкретизовані у розпорядженні відповідного регуляторного органу. Необхідно зберігати всю супроводжуючу документацію для перевірки усіх чеків та виплат. Кошти клієнтів треба відокремити від власних коштів виконавця, а доступ до банківських даних, як особових і бізнесових рахунків виконавця, так і рахунків клієнтів, треба зробити частиною бухгалтерського обліку. Необхідно також вести облік осіб, що мають доступ до архіву документів виконавця.

Важливо мати змогу відслідковувати рух справ у діяльності виконавця, їх завершення, припинення чи закриття; а у кожній справі дії, що їх було вжито по кожній справі. Це дозволяє перевірити законність дій виконавця в процесуальному сенсі, а також встановити, коли грошовий результат повинен бути присутнім у бухгалтерських звітах.

 Міністерство юстиції має національний обов’язок перевіряти роботу виконавців по всій країні, а отже, повинно мати значну кількість виконавців, яких треба інспектувати.

Висновки до Розділу ІІІ

 

Дослідивши систему виконання рішень публічних органів, ступінь її ефективності, а також проаналізував міжнародне законодавство, яким регламентовано примусове виконання рішень та адміністративно-правовий статус виконавців ми прийшли до висновку, що українське законодавство в цій сфері потребує негайних змін щодо удосконалення зазначеного напрямку діяльності. Ці зміни необхідно здійснювати у наступному:

по-перше, Україні слід поступово переходити до роздержавлювання сфери примусового виконання рішень. При цьому наявність приватних виконавців не означає самоусунення держави від сфери виконання рішеньпублічних органів. Держава здійснюватиме контроль та регулювання шляхом ліцензування, страхування професіональної відповідальності, атестації, гарантуватиме захист в разі порушення прав та законних інтересів виконавця, стягувача або боржника;

по-друге, приватному виконавцю, на наш погляд, слід дозволити займатися різноманітною діяльністю, що не конфліктує із здатністю приватного виконавця проводити виконавчі дії неупереджено і узгоджується з образом виконавця як суб’єкта по наданню юридичних послуг публічним органам. Це особливо вірно, якщо від приватного виконавця вимагають провадження за будь-яким поданим позовом: виконавець має чітке зобов’язання надати послуги з провадження, і йому треба дозволити розпоряджати своїм часом стосовно іншої невиконавчої діяльності;

по-третє, необхідно виробити на законодавчому рівні, систему заходів, яка спонукала до конкуренції між державними та приватними виконавцями, та забезпечувала, принаймні тимчасово, бажану форму конкуренції для приватних виконавців. За будь-яких обставин, немає причини вірити, що державні виконавці забезпечать кращий чи більш економічно вигідний спосіб обслуговування соціальних клієнтів або уряду, і немає ризику доручити провадження таких справ державним чи приватним виконавцям, за вибором клієнта. Отже, не повинно бути жодного обмеженого класу справ, відкладених для державних чи приватних виконавців. Кращим рішенням допомоги соціально залежним клієнтам з боку держави є просто надання субсидій, коли клієнти воліють використовувати приватного виконавця;

 по-четверте, необхідно, щоб від виконавців вимагалося вести детальний облік (записи) усіх справ у провадженні, а також усіх дій по кожній справі і, що найбільш важливо, фінансових потоків (прибутків та витрат). Облік необхідно заздалегідь детально визначити, щоб забезпечити контролюючий орган необхідною інформацією для встановлення, чи відповідає виконавець стандартам поведінки.

Сучасний міжнародний досвід та ефективно діюча ситема примусового виконання рішень у Болгарії, Румунії, Словакії та Угорщині дали можливість на підставі аналізу законодавства наведених країн запропонувати зміни та доповненя до українського законодавства, яким урегульована діяльність державних виконавців:

1) пропонуємо внести зміни до закону України «Про державну виконавчу службу» ст. 4, та розмежувати посаду «заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України –начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України» на дві «заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України» та «начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України»;

2) внести зміни до закону України «Про виконавче провадження». Замінити слова «одержує винагороду в розмірі двох відсотків стягнутої ним суми або вартості майна» на «одержує винагороду в розмірі пятнадцяти відсотків стягнутої ним суми або вартості майна» та «по виконавчому документу немайнового характеру – не більше пяти неоподаткованих мінімумів громадян» на «по виконавчому документу немайнового характеру – не більше двадцяти пяти неоподаткованих мінімумів громадян».

Тобто, цю невідповідність, на наш погляд, необхідно усунути шляхом внесення змін до законодавства, а саме визначити, що « виключно на підрозділ примусового виконання рішень відділів Державної виконавчої служби Головного управління юстиції Мін’юсту України в АРК, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції покладається виконання рішень, за якими боржниками є державні органи».

3)внести зміни до ст. 87 «Про виконавче провадження», а саме: замінити конструкцію «виносить постанову про накладення штрафу на боржника – фізичну особу в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб –від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника юридичну особу – від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання» словами «виносить постанову про накладення штрафу на боржника –фізичну особу в розмірі від десяти до дважцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб – від двадцти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника – юридичну особу – від пятидесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання».

 

ВИСНОВКИ

Під час дослідження адміністративно-правового статусу державного виконавця ми дійшли до наступного:

1)   взявши за основу особливості компетенції, яка покладалась на суб’єктів примусового виконання рішень, умовно можливо відокремити наступні етапи генезису суб’єкта примусового виконання рішень у період з Х до поч. ХХ ст.: Ябедняківський період, пов'язаний з прийняттям «Правди Руської», як основного своду норм, якими затверджено правовий статус ябедників, які повинні були примусово стягувати борги; Мечниківський період, пов'язаний з виданням «Суду Ярославль Владимиречь. Правда Руська», однієї з частин «Правди Руської», де права судових виконавців отримали мечники; Приставський період, пов'язаний з прийняттям князівського Судебника, у якому визначено два види судових виконавців: пристави та підвойські судові грамоти. Магдебурзький період, пов'язаний з запровадженням на Україні Магдебургського права, у якому визначено правовий статус суб’єкта примусового виконання рішень; Капітано-ісправський період, пов'язаний з прийняттям «Статуту Благочиння», у якому було визначено, що органами виконання судових рішень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція. Виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції та на його підлеглих; Судово-приставський період, пов'язаний з прийняттям Статуту цивільного судочинства 1864 року, у якому визначено правовий статус судового пристава;

2)   радянському періоду генезису суб’єктів примусового виконання рішень приаманні наступні етапи ( в основу відокремлення зазначених етапів було покладено особливості правового регулювання цієї категорії суб’єктів):

Непівський період, після прийняття ряду нормативно-правових актів, особливо це стосується Декрету РНК УСРСР «Про Суд» скасовано посаду судового пристава та введено посаду судового виконавця для сприяння народним судам у діяльності по виконанню судових рішень;. Командний період, закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган примусового виконання, констатував, що судові виконавці перебувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік; Кодифікаційно-розвитковий період, прийнятий у 1963 році ЦПК УРСР встановив, що виконавче провадження втілено в особі єдиного державного органу — судового виконавця. Визначено права та обов’язки цього органу, порядок діяльності. Вперше на кодифікаційному рівні; Інструкційний період, наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена Інструкція про виконавче провадження, що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконавчого провадження та правового статусу судового виконавця;

3) державна виконавча служба – це структурний орган публічної влади, який вживає необхідних заходів щодо своєчасного, неухильного і повного примусового виконання рішення, зазначеного в правовому акті примусового виконання;

4) державний виконавець — це державний службовець, наділений владними повноваженнями щодо примусового виконання рішень, вимоги якого (щодо виконання рішень) є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України;

5)державному виконавцю як основному суюєкту по пимусовому виконанню рішень притаманні наступні ознаки:

А). державний виконавець — це фізична особа, громадянин України, який має відповідну освіту і професійну підготовку та пройшов у встановленому порядку конкурсний відбір або прийнятий за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Державний виконавець обіймає державну посаду лише в державному органі. Він є державним службовцем; Б). державний виконавець повинен відповідати вимогам законодавства України «Про державну службу», «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження»; В). Державний виконавець обіймає оплачувану державну посаду державної служби в установленому порядку. Спеціальне законодавство визначає зміст діяльності виконавця, права, обов'язки, обмеження, гарантії, відповідальність. Г). державному виконавцю присвоюється в установленому порядку відповідний посаді і категорії ранг; Д) державний виконавець виконує державні функції, повноваження які покладено на Державну виконавчу службу; Є)державний виконавець здійснює дії, які викликають певні юридичні наслідки; Ж). діяльність державних виконавців має невиробничий характер; З) державний виконавець здійснює заходи по реалізації виконавчого провадження; І) державний виконавець зобов’язаний носити формений одяг та мати службове посвідчення єдиного зразка, ці вимоги зумовлені специфікою роботи, так як йому надане представницьке право від імені держави, відповідно до цього повноваження державного виконавця і його зовнішній вигляд повинні належним чином бути забезпеченні;

6) правовий статус державного виконавця базується на правовому статусі особи та включає наступні елементи: службова правосуб’єктність, обов’язки та права, компетенція, юридична відповідальність;

7) адміністративно-правовий статус державного виконавця – це поняття, зміст якого завжди виражається у сукупності нормативно визначених прав та обов’язків, службовій правосуб’єктності, компетенції та юридичній відповідальності за невиконання чи не якісне виконання своїх повноважень у сфері примусового виконання рішень;

8) елементом адміністративно-правового статусу держаного виконавця є службова правосуб’єктність, яка включає службову правоздатність і службову дієздатність. Службові правоздатність і дієздатність виникають одночасно із вступом особи у службово-правові відносини, тобто з часу зарахування на посаду. Припинення служби є підставою повного припинення службової правосуб’єктності;

9) Обов’язки та права державного виконавця, як структурні компоненти правового статусу можна розділити на два види в залежності від їх родо-видової структури особливостей правового статусу. По-перше, це обов’язки та права загального характеру, притаманні державним службовцям України; по-друге, це спеціалізовані обов’язки та права державного виконавця, які постають у зв’язку з реалізацією службової компетенції;

10) Компетенція як елемент правового статусу особи проявляється саме через визначені функції публічнихорганів управління та їх посадових осіб.

Для державного виконавця характерні наступні види функцій:

—     загальні функції. До них входять: планування, організація управління, комплектація, контроль;

—     спеціальні функції. До них відносяться: управління діяльністю, соціальним розвитком, фінансування, реалізація роботи;

11) єдиною групою обов’язків, які входять до адміністративно-правового статусу державного виконавця, та за вчинення яких державний виконавець підлягає адміністративній відповідальності, є обов’язки державного виконавця не вчиняти корупційні дії та інші правопорушення, пов’язані з корупцією;

12) державний виконавець, як спеціальний суб’єкт (посадова особа) юридичної відповідальності наділений наступними ознаками: 1) правові норми про відповідальність державних виконавців як посадових осіб за порушення по службі враховують особливості служби як виду трудової діяльності; 2) для них встановлюється підвищена відповідальність, оскільки наслідки правопорушень, пов’язаних з не виконанням службових обов’язків негативно проявляються за межами посади; 3) існують спеціальні заходи відповідальності за службові правопорушення (пониження в посаді, пониження в спеціальному званні, позбавлення рангу державного службовця); 4) притягнення державного виконавця до відповідальності за правопорушення не виключає того, що ці ж його дії можуть бути кваліфіковані і як інший вид правопорушення (наприклад, адміністративна відповідальність державних виконавців за корупційні дії може наступати після застосування заходів дисциплінарної відповідальності за це правопорушення);

13) удосконалення діяльності Державної виконавчої служби та державного виконавця необхідно здійснювати у наступних напрямках: по-перше, Україні слід поступово переходити до роздержавлювання сфери примусового виконання рішень. При цьому наявність приватних виконавців не означає самоусунення держави від сфери виконання рішень публічних органів. Держава здійснюватиме контроль та регулювання шляхом ліцензування, страхування професіональної відповідальності, атестації, гарантуватиме захист в разі порушення прав та законних інтересів виконавця, стягувача або боржника; по-друге, приватному виконавцю, слід дозволити займатися різноманітною діяльністю, що не конфліктує із здатністю приватного виконавця проводити виконавчі дії неупереджено і узгоджується з образом виконавця як суб’єкта по наданню юридичних послуг публічним органам. Це особливо вірно, якщо від приватного виконавця вимагають провадження за будь-яким поданим позовом: виконавець має чітке зобов’язання надати послуги з провадження, і йому треба дозволити розпоряджатися своїм часом стосовно іншої невиконавчої діяльності; по-третє, необхідно виробити на законодавчому рівні, систему заходів, яка спонукала до конкуренції між державними та приватними виконавцями, та забезпечувала, принаймні тимчасово, бажану форму конкуренції для приватних виконавців. За будь-яких обставин, немає причини вірити, що державні виконавці забезпечать кращий чи більш економічно вигідний спосіб обслуговування соціальних клієнтів або уряду, і немає ризику доручити провадження таких справ державним чи приватним виконавцям, за вибором клієнта. Отже, не повинно бути жодного обмеженого класу справ, відкладених для державних чи приватних виконавців. Кращим рішенням допомоги соціально залежним клієнтам з боку держави є просто надання субсидій, коли клієнти воліють використовувати приватного виконавця; по-четверте, необхідно, щоб від виконавців вимагалося вести детальний облік (записи) усіх справ у провадженні, а також усіх дій по кожній справі і, що найбільш важливо, фінансових потоків (прибутків та витрат). Облік необхідно заздалегідь детально визначити, щоб забезпечити контролюючий орган необхідною інформацією для встановлення, чи відповідає виконавець стандартам поведінки;

14) запропоновано зміни та доповнення до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження».

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

---

[1]Інститут примусового виконання рішень та суб’єкти примусового виконання покарань нерозривно пов’язані між собою, тому розглядати їх автономно один від іншого майже не можливо.

---

[1]. Фіолевський Д.П., Лобанцев С.Ю., Мєзєнцев Є.І. Державна виконавча служба України:Навчальний посібник/ Під загальною редакцією Д.П. Фіолевського. — К.:Алерта, 2004. – 564 с.

[2]. Арсанукаева М.С. Арабский халифат. Шариат (мусульманское право). – М:, 2002. – с.

[3]. Морозова И.Б., Треушников А.М. Исполнительное производство. – М.: ОАО Издательский дом «Городец», 2004. – 528 с.

[4]. Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник. – К.:Атіка, 2002. – 480 с.

[5]. Щербак С.В. Адміністративно-правове регулювання виконавчого провадження в Україні: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. – Київ: Національна академія наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2002. – 218 с.

[6]. Батлер У.Є. Русское право к 1800 году глазами иностранцев: некоторые размышления // Вестник Московського Государственного Университета. (Серия 11 "Право"). – 1996. – № 3. – С. 53-54.

[7]. Пашук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в 17-18 ст. 1648-1782. – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1967.– 179 с.

[8]. Валеева Р.X. Гражданские взыскания в русском дореформенном процессе // Известия ВУЗов. Правоведение. – 1961. – № 1. – С. 148-152.

[9]. Малишев К. Курс гражданського судопроизводства: В 3-т, 2-е, испр и доп. изд. – Т.І. – Спб: Тип. Стасюлевича, 1876. – 444 с.

[10].Зезюлина Т.А. Организационно — правовые основы становления и функционирования института судебных приставов в России (1864-1917г.г.): Автореф. дисс. канд. юрид. наук: Владимир: Владимирский юридический институт Федеральной службы исполнения наказаний, 2006. – 14с.

[11]. Заворотько П.П., Пастухов В.П. Виконання судових рішень в Українській РСР (історико-правовий нарис). – К.: Вища школа, 1973. – 216 с.

[12]. Ярков В.В. Настольная книга судебного пристава- исполнителя: Учебно- методическое пособие/ Отв. ред. Проф. В.В. Ярков./ 2-е изд., исп. и перераб. – М.: БЕК, 2001.–752 с.

[13]. Устав гражданського судопроизводства 1864 г. // Internet.: www.infodisk.com.ua/laws.htm.

[14]. Пастухов В. П. История развития законодательства об исполнении судебных решений: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. – К.: Киевский гос. университет им. Т. Г. Шевченко, 1970. – 20с.

[15].Такса оплаты действий судебных исполнителейпо исполнению решений и определений. Декрет Сонета Народних Комиссаров от 23.03. 1924 года // Internet.: www.zaki.ru/pages.php?ref=ussr/doc1719.txt&id=1971

[16]. Цивільно-процесуальний кодекс УСРСР 1929 р. // Internet.: www.zaki.ru

[17]. Величко В.О. Організаційно-правові питання діяльності місцевої державної адміністрації: Дис…канд..юрид.наук: 12.00.02.– Х.: Національна юридична академія ім.. Я.Мудрого, 2001. – 210 с.

[18]. Старосьцяк Е. Элементы науки управления. – М.: Прогресс, 1965. – 423 с.

[19]. Про судоустрій України. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 червня 1981 року № 2022-х / Відомості Верховної Ради. – 1981.– N 24. – Ст. 357.

[20]. Інструкція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра Юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22 // ЛІГА: Еліт 7.5.1. – ІАЦ «Ліга», ЛІГАбізнесінформ, 2003.

[21]. Конвенція по вопросам гражданського процесса. Министерство иностранных дел Украины. / Журнал международного частного права. – N 2. – 1993. – Ст. 33.

[22]. Соглашение между Союзом Советских Социалистических Республик и Францией о передаче судебных и нотариальных документов и выполнении судебных поручений по гражданским и торговым делам. Ратифицировано Центральным Исполнительным Комитетом СССР 29 сентября 1936 года. // Сборник Законов СССР 1937 г. – отд. II. – N 3. – Ст. 11.

[23]. Конвенция о разрешении арбитражным путем гражданско-правовых споров, вытекающих из отношений экономического и научно-технического сотрудничества. Конвенция вступила в силу 13.08.73. СССР подписал Конвенцию 26.05.72, ратифицировал (Указ Президиума ВС СССР от 20.04.73) // Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. Вып. XXIX.- М., 1975. – С. 102-105.

[24]. Про власність. Закон України від 27 лютого 1991 року № 697-ХІ // Відомості Верховної Ради. – 1991. – N 20. – Ст. 249.

[25]. Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України. Закон України від 27 квітня 2007 року № 997 // Internet.: www.infodisk.com.ua/laws.htm.

[26]. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР // Відомості Верховної Ради . – 1963. – N 30. – Ст. 464.

[27]. Про державну виконавчу службу. Закон України від 24 березня 1998 року N 202/98-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1998. – N 36-37. – Ст. 243.

[28]. Про виконавче провадження. Закон Українивід 21 квітня 1999 року № 606 –ХІV // Відомості Верховної Ради. – 1999. – N 24.– Ст. 207.

[29]. Положення про Міністерство юстиції України. Постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року № 1577 // Internet.: www.infodisk.com.ua/laws.htm.

[30]. Про створення відділів державної виконавчої служби та скорочення посад старших судових виконавців та судових виконавців. Наказ Міністерства юстиції України від 19 листопада 1998 року № 62/5// Internet.: www.rada.kiev.ua.

[31]. Питання Міністерства юстиції України. Указ Президента України від 20 квітня 2005 р. № 701 // Internet.: www.rada.kiev.ua.

[32]. Про утворення урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції України. Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2005 р. № 320 // Internet.: www.rada.kiev.ua.

[33]. Про внесення змін до закону України «Про виконавче провадження». Закон України від 23 червня 2005року № 2716 – 15 // Відомості Верховної Ради. – 2005. – № 33. – Ст. 430.

[34]. Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15.12.99 р. – №1572 // Офіційний вісник України. – 1999. – №50. – Ст. 8.

[35]. Типове положення про урядовий орган державного управління. Постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2000 року // Офіційний Вісник України. – 2000. — № 8.

[36]. Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій. Постанова Кабінету Міністрів України від 12 березня 2005 року № 179 // Internet.: www. rada. kiev. ua.

[37]. Авторгов А.М. Державна виконавча служба – псевдореформа та реформа // Юридична газета №23 (59) від 19. 12. 2005 р. – С. 3.

[38]. Internet.: http: //minjust.gov.ua/?do=d&did=3798.

[39]. Про ліквідацію Департаменту державної виконавчої служби. Постанова Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2006 року № 1622 // Internet.: www. rada. kiev. ua.

[40]. Про внесення змін та доповнень до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Виконавче провадження» щодо реформування державної виконавчої служби. Закон України від 22 грудня 2006 року №512- у // Відомості Верховної Ради України.– 2007.– N 10. – Ст.84

[41]. Про затвердження Положення про Департамент державної виконавчої служби. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.08.2005 р. № 711 //Internet.: www. rada. kiev. ua.

[42]. Про заставу. Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2654 // Відомості Верховної Ради. – 1992. – N 47.– Ст.642.

[43]. Про нотаріат. Закон України від 02.09.93 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. – N 39. – Ст.383.

[44]. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів. Закон України від 23 грудня 1993 року № 3781 // Відомості Верховної Ради. – 1994. – N 11. – Ст. 50.

[45]. Питання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції. Постанова Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2007 р. // Internet.: www. rada. kiev. ua.

[46]. Статистичні дані Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України за 2007 рік // www. dvs.gov.ua.

[47]. Інструкція про проведення виконавчих дій. Затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 865 / 4158 // Internet.: www.infodisk.com.ua/laws.htm.

[48]. Про Державну кримінально-виконавчу службу України. Закон України від 23 червня 2005 року № 2713-IV // Відомості Верховної Ради. – 2005.– N 30. – Ст.409.

[49]. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ // ВідомостіВерховної Ради. – 1993 – N 52. – Ст. 490.

[50]. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.

[51]. Щербак С.В. Виконавче провадження як одна з правозахисних функцій держави // Право України. — 2001. — № 11. — С. 108-111.

[52].Большой юридический словарь / Авт.-сост.: Додонов В.Н. и др.; Под ред. А.Я.Сухарева и др. – М.: Инфра М, 1998. – 790 с.

[53]. Социологический энциклопедический словарь / Ред.-координатор Г.В. Осипов. – М.: Инфра М — Норма, 1998. – 486 с.

[54]. Шайкенов Н.А. Правовое обеспечение интересов личности. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 200 с.

[55].Лукашевич Н.П., Туленков Н.В. Введение в социологию: Учеб.-метод. пособие. – К.: МАУП, 1996. – 124 с.

[56].Радаев В.В., Шкаратан О.И. Социальная стратификация: Учеб. пособие. – М.: Аспект Пресс, 1996. – 318 с.

[57]. Ануфриев Е.А. Социальный статус и активность личности. Личность как объект и субъект социальных отношений. – М.: Изд-во Моск ун-та, 1984. – 288 с.

[58].Советское административное право: Государственное управление и административное право / И.А. Азовкин, А.П. Алехин, П.Т. Василенков и др.; Редкол.: Ю.М. Козлов и др. – М.: Юрид. лит., 1978. – 358 с.

[59].Грибанова М.А. Зміст поняття адміністративно-правового статусу громадянина // Держава і право: Збірник наук.пр. – К., 2001. – Вип. 11: Юридичні і політичні науки. – С. 230-235.

[60].Витрук М.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М., 1979. – 229 с.

[61].Кучинский В.А. Личность, свобода, право. – М.: Юрид.лит., 1978. – 207 с.

[62].Гусарєв С.Д. Теоретичні аспекти забезпечення правового статусу особистості в Україні // Науковий вісник Дніпропетр. юридичного ін-ту МВС України. – 2000. – № 1. – С. 39-44.

[63]. Ильин И.А. О сущности правосознания. – М.: Рарог, 1993. – 234 с.

[64].Кучинский В.А. Конкретизация конституционного статуса гражданина СССР в текущем законодательстве как проблема социалистической законности // Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977г. – Саратов, 1980. – 207 с.

[65]. Шестаков С.В. Адміністративно-правовий статус працівника міліції: Дис…канд..юрид.наук: 12.00.07.– Х.: Національна юридична академія ім.. Я. Мудрого, 2003. – 203 с.

[66].Янюк Н. Особливості адміністративно-правового статусу посадової особи // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІІІ Регіональної наукової конференції (лютий 1997 р.). – Львів, 1997. – С. 87-90.

[67].Бахрах Д.Н. Административное право: Крат. учеб.курс. – М.: Норма, 2000. – 275 с.

[68]. Бойко В.И. Административно-правовой статус граждан в Украине // Проблемы законности. – 1998. – Вып. 34. – С. 94-98.

[69].Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні: Навч.-метод. посібник. – К.: Ін Юре, 1999. – 242 с.

[70].Павленко П.І. Проблема правового статусу посадової особи в юридичній літературі // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. ст. – Донецьк: ДІВС, 1999. – № 1. – С. 150-154.

[71].Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – Ч. 1. – 220 с.

[72]. Новоселов В.И. Правовое положение граждан в cоветском государственном управлении. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1976. – 216 с.

[73].Смирнов О.В. О правовом статусе рабочих и служащих // Советское государство и право. – 1974. – №3. – С. 40-48.

[74]. Горшенев В. М. Структура правового статуса гражданина в свете Конституции СССР 1977г. // Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977г. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. – С. 51-58.

[75].Советское административное право: Государственное управление и административное право / И.А. Азовкин, А.П. Алехин, П.Т. Василенков и др.; Редкол.: Ю.М. Козлов и др. – М.: Юрид.лит., 1978. – 350 с.

[76]. Зуй В.В. Адміністративно-правовий статус громадян в Україні // Правова держава Україна: Проблеми, перспективи розвитку: Короткі тези доп. та наук. повід. респ. н-пр. конфер. 9-11 лист. 1995. – Х., 1995. – С. 107-108.

[77].Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 294 с.

[78].Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. – М.: Юрид.лит., 1964. – 158 с.

[79].Овсянко Д.М. Административное право: Учеб. пособие для юрид. фак. и ин-тов. – М.Юристъ, 1996. – 303 с.

[80].Административное право Российской Федерации / А.П. Алехин, Ю.М. Козлов, А.А. Кармолицкий. – М., 1994. – Ч.1. – 269 с.

[81]. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т.2. – 359 с.

[82].Кисиль Л.Е. Административно-правовой статус руководителя предприятия: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.02. – К., 1994. – 172 с.

[83]. Большой юридический словарь / Под ред.. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1998.– 790 с.

[84]. Мельник О.В. Конституційно-правова відповідальність вищих органів влади: Дис…канд.. юрид. наук: 12.00.02.– К.: Київ. Нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – 2000. – 199 с.

[85]. Бачило И.Л. Функции органов управления. – М.: Юридическая література, 1986. – 198 с.

[86]. Власов В.А. Советский государственний аппарат. – М.: Юридическая литература, 1959. – 167 с.

[87]. Лазарев Б.М. Компетенція органовуправління. – М.: Юридическая литература, 172. – 282 с.

[88]. Янюк Н.В. Адміністративно-правовий статус особи: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.07. – Л.: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1994. – 168 с.

[89]. Райт Г. Державне управління. – К.: Основи, 1994. – 191 с.

[90].Армаш Н.О. Керівник органу виконавчої влади: адміністративно-правовий статус: Монографія. – Запоріжжя: ГУ «ЗІДМУ», 2006. – 172 с.

[91].Якушев І. Юридичні властивості суб’єктів права. // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2000. – Вип. 35. – С. 33-37.

[92]. Про громадянство України. Закон України від 18 січня 2001 р. № 2235-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65.

[93].Файоль А. Общее и промышленное управление: Пер. с фр. – М.: Журн. “Контроллинг”, 1992. – 112 с.

[94].Ответственность в управлении / И.Л. Бачило, П.Г. Щекочихин, С.В. Катрич и др. – М.: Наука, 1985. – 304 с.

[95].Государственная служба в зарубежных странах: сб. обзоров законодательства. – М.: ИНИОН РАН, 1996. – 166 с.

[96].Петелин А.И. Некоторые методологические проблемы исследования юридической ответственности // Проблемы юридической ответственности по социалистическому праву: Сб. статей / Ред А.И. Петелин. – Томск: Изд-во Томск. Ун-та, 1977. – 152 с.

[97]. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971. – 240 с.

[98]. Щербак А.И. Социальный механизм юридической ответственности должностных лиц. – К.: Наукова думка, 1986. – 152 с.

[99]. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2003.– 544 с.

[100]. Евтихиев А.Ф. Законная сила актов администрации. – СПб.: Люблен. тип., 1911. – 287 с.

[101]. Евтихиев А.Ф. Основы советского административного права. – М., 1925. – 150 с.

[102]. Рождественский А.А. Теория субъективных публичных прав. –М.: печатня А.И. Снегиревой, 1913. – 290 с.

[103]. Шершеневич Г.Ф. Общая теория прав. – М., 1912. – Т. 1. – 618 с.

[104]. Гессен В. М. Теория правового государства. – СПб., 1912. – 67 с.

[105]. Братусь С. Н. Юридические лица в советском гражданском праве. – М.: Юриздат, 1947. – 364 с.

[106]. Александров Н. Г. Законность и правоотношения в советском обществе. – М.: Госюриздат, 1955. – 520 с.

[107]. Матузов Н.И. Личность, права, демократия. Теоретические проблемы субъективного права. – Саратов: Изд-во Сарат ун-та, 1972 – 292 с.

[108]. Новоселов В. И. Теоретические проблемы развития административно-правового положення граждан СССР в современных условиях: Дис. … докт. юрид. наук. – Саратов, 1979. – 376 с.

[109]. Общая теория права и государства: Учеб. для юрид. вузов / В.С. Афанасьев, А.Г. Братко, А.П. Герасимов и др. Под ред. В.В. Лазарева – М.: Юристъ, 1994. – 367 с.

[110]. Веремеенко И.И. Механизм административно-правового регулирования в сфере охраны общественного порядка. Часть 1. Предмет и понятие. – М., 1981. – 68 с.

[111]. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.

[112]. Фарбер И.Е. Свобода и права человека в советском государстве. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1974. – 187 с.

[113]. Толстой Ю.К. К теории провоотношения. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1959. – 87 с.

[114]. Лившиц Р.З. Теория права. – М.: БЕК, 1994. – 210 с.

[115]. Аристотель. Сочинения в 4-х томах. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – 830 с.

[116]. Петров Ю.А. Гражданин и должностное лицо в советском государстве. –Автореф.дис…канд.юрид. наук: 12.00.02. – Л., 1975. – 21 с.

[117]. Гербер Р., Юнг Г. Кадры в системе социального управления. –М.: Изд-во “Прогресс”, 1970. – 208 с.

[118]. Старилов Ю.Н. Служебное право: Учеб.пос. – М.: БЕК, 1996. – 698 с.

[119]. Пахомов І.М. Адміністративно-правові питання державної служби в СРСР. – К.: Вид-во Київ-го ун-ту. – 1971. – 128 с.

[120]. Пахомов И.Н. Виды советских государственных служащих, их права и обязанности. – Львов, 1965. – 71 с.

[121]. Горшенев В.М. Структура правового статуса гражданина в свете Конституции СССР 1977г. // Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977г. – Саратов: Изд-ёво Сарат. ун-та, 1980. – С. 51-58.

[122]. Козлов Ю.М. Предмет советского административного права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1967. – 160 с.

[123]. Авторгов А.М. Історія одного відводу. // Юридична газета. – №12 (48). – 30 06 2005. – С. 3.

[124]. Петров Г.И. Основы советского социалистического управления. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1974. – 180 с.

[125]. Ткач Г.Й. Вільний розсуд в діяльності адміністрації / В матеріалах Другої національної науково-теоретичної конференції: “Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування”, 26-27 травня. – Суми, 2000. – С. 31-33.

[126]. Примірне положення про відділ державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі. Затверджене наказом Міністерства юстиції України від 12 червня 2007 року № 384/5 // Internet.: www. rada. kiev. ua.

[127]. Про звернення громадян. Закон України від 2 жовтня 1996 № 393 /96 – ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.

[128]. Статистичні дані Державної виконавчої служби // Сайт Державної виконавчої служби // www.gubs.gov.ua/control/uk/publish.

[129]. Про банки та банківську діяльність. Закон України від 7 грудня 2000 р. № 121-2 // Відомості Верховної Ради. – 2001. – N 5-6. – Ст.30.

[130]. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. Колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: Видавництво «Юридична думка», 2004. – 584 с.

[131]. Омаров А.М. Размышление о стиле управления. – 2-е узд., доп. – м.: Политиздат, 1987. – 366 с.

[132]. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник.- Вид. 2-ге, доп. та перероб. – К.: Атіка, 2003.– 576 с.

[133]. Философский энциклопедический словарь / Под ред. Ф. Ильичева. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 839 с.

[134]. Нижник Н., Машков О., Мосов С. Контроль у сфері державного управління // ВісникУАДУ.- 1998.- № 2.- С. 23-31.

[135]. Демократизацияапарата управления. (Цветков В.В., Сиренко В.Ф., Орзих М.Ф.). – К.: Наукова думка, 1990. – 304 с.

[136]. Порядок та умови обов’язкового державного страхування державних виконавців. Постанова кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. N 1292 // Офіційний вісник України.– 1998. – N 33. – Ст. 1237.

[137]. Про пенсійне забезпечення. Закон України від 17 листопада 1991 р. № 1788 // Відомості Верховної Ради. – 1992. – N 3. – Ст. 10.

[138]. Про внесення зміни до Порядку та умов обов'язкового державного страхування державних виконавців. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 60 // Internet.: www. rada. kiev. ua.

[139]. Порядок виплати винагороди державному виконавцю. Наказ Міністерства юстиції України від 07.06.2004 № 665/7 // Internet.: www. rada. kiev. ua.

[140]. Про порядок утворення та функціонування виконавчих груп при органах державної виконавчої служби.Наказ Міністерства юстиції України від 17.05.2004 № 624/9223 //Internet.: www. rada. kiev. ua.

[141]. Про введення мараторію на примусову реалізацію майна. Закон України від 29 листопада 2001 року № 2864 // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 10. – Ст. 77.

[142]. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Закон України від 14 травня 1992 року № 2343 // Відомості Верховної Ради.– 1992.– № 31. – Ст. 440.

[143]. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень. Закон України від 18 листопада 2003 № 1255 // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 11.– Ст.140.

[144]. Міністерство юстиції України // ministjst.gov.ua.

[145]. Ответственность в управлении / И.Л. Бачило, П.Г. Щекочихин, С.В. Катрич и др.; Отв. Ред.: А.Е. Лунев, Б.М. Лазарев. – М.: Наука, 1985. – 304 с.

[146]. Тихомиров Ю.А. Управление делами общества: Субъекты и объекты управления в социалистическом обществе. – М.: Мысль, 1984. – 223 с.

[147]. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

[148]. Чмутов В.Г. Административная ответственность служащих. /В Межвуз. сб. научн. труд.: «Служба в государственных и общественных организациях». – Свердловск, 1988. – С. 62-65.

[149]. Кисіль Л.Є. «Під’юрисдикційні» обов’язки в правовому статусі посадових осіб /В зб. наук. допов. «Відповідальність у державному управлінні та адміністративне право» (За заг.ред. В.Б. Авер’янова). – К., 2001. – С. 54-56.

[150]. Теория государства и права. Учебник. Издание 2-е, перераб. и доп. (Королев А.И., Явич А.С.) – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1987. – 551 с.

[151]. Агеева А.Е. Юридическая ответственность в государственном управлении (социально-правовой аспект). – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1990. – 144 с.

[152]. Щербак А.И. Механизм юридической ответственности должностных лиц. – К.: Наукова думка, 1986. – 64 с.

[153]. Вендров Е.Е. Психологические проблемы управления. – М.: Экономика, 1969. – 160 с.

[154]. Горницький А.А. Проблемы юридической ответственности должностных лиц в государстенном управлении: Автореф.дис…д-ра.юрид. наук: 12.00.02. – К., 1992. – 33 с.

[155]. Горницкий А.А. Государственная дисциплина. – К.: Изд-во полит.лит.Украины, 1989. – 191 с.

[156]. Стайнов П., Лазаров К. Дисциплина и ответственность служащих аппарата государственного управления. Этика государственной службы (В сб. «Аппарат социалистического управления»). – М.: Юрид.лит.,1977. – С. 217-238.

[157]. Лазарев Б.М. Специфика ответственности должностных лиц. В сб.научн. труд. «СССР-ГДР: Государственная служба». – М., 1986. – С. 32-38.

[158]. Ответственность в управлении. (Отв. ред. А.Е. Лунев, Б.М. Лазарев). – М.: Наука, 1985. – 304 с.

[159]. Овсянко Д.М. Государственная служба Российской Федерации. – М.: Юристъ, 1996. – 207 с.

[160]. Манохин В.М. Советская государственная служба. – М.: “Юрид.лит.”, 1966. – 196 с.

[161]. Пахомов І.М. Адміністративно-правові питання державної служби в СРСР. – К.: Вид-во Київ-го ун-ту. – 1971. – 128 с.

[162]. Гавриленко Д.А. Государственная дисциплина: Сущность, функции, значение / Под ред. Шергина А.Н. – Мн.: Наука и техника, 1988. – 328 с.

[163]. Кодекс законів про працю. Затверджено Законом УРСР від 10 грудня 1971 р. № 322 // Відомості Верховної Ради. – 1971.– 50.– Ст. 375.

[164]. Бахрах Д. Н. Административная ответственность. — Пермь: Изд. Перм. гос. ун-та, 1966. — 193 с.

[165]. Административная ответственность в СССР / Под ред. В.М. Манохина, Ю.С. Адушкина. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1988. – 168 с.

[166]. Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий. — 4-е изд.,изм., доп. — Харьков: ООО «Одиссей», 2003. – 880 с.

[167]. Про боротьбу з корупцією. Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР // Відомості Верховної РадиУкраїни. – 1995. – № 34. – Ст. 266.

[168]. Кримінальний кодекс України: Затверджений Законом України від 05.04.2001 // Вісник Верховної Ради України.– 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

[169]. Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. № 13 // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №3. – С. 20.

[170].Кан П. Виконання рішень цивільних судів в Україні // www. Us_Logo.gif/ 07/ gif.

[171]. Еременко Ю. В Луганскойобласти судебный исполнитель сел на скамью подсудимых . // http://citynews.net.ua.

[172]. Сергеев С. В Киеве разоблачены государственные исполнители // www. Kiev2000.com

[173]. Булгак П. Судебных исполнителей призову к порядку. // Газета «День». – № 148. – 17.08. 2005. – С. 2.

[174]. Аналіз діяльності Державної виконавчої служби м.Києва // www. Leschishsn.ogd/info/i006.php.

[175]. Про затвердження Положення про Державний департамент з питань банкрутства. Постанова Кабінету Міністрв України від 19 квітня 2006 р. № 533 //  Internet.: www. rada. kiev. ua.

[176]. Про деякі заходи запобігання банкрутствупідприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України. Наказ Міністерства аграрної політики України від 28.03.07 № 222 //Internet.: www. rada. kiev. ua.

[177]. Про забезпечення дотримання законодавства під час провадження у справах про банкрутство підприємств. Міністерство економіки України від 27.09.05 № 307 //Internet.: www. rada. kiev. ua.

[178]. Про незалежних судових виконавців. Закон Болгарії від 2005 р.//www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[179]. Лусер Д., Кан П. Огляд режимів виконавчого провадження // www. Us_Logo.gif/ 07/ gif.

[180]. Про судових виконавців. Закон Румунії від 2000 р. //www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[181]. Про виконання та тимчасовий правовий захист позовів. Закон Словенії від 2006 р.//www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[182]. Про судових виконавців. Закон Угорщини від 2005 р.//www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[183]. Акт виконавчого провадження. Закон Угорщини від 2005 р. //www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[184]. Про службові відносини працівників виконавчих органів. Акт LXVIII від 1997 р.//www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[185]. Про підприємницькі організації. Закон Угорщини від 2004 р. //www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[186]. Про судових приставів. Закон Російської Федерації від 1999 р.// www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[187]. Про виконавче провадження. Закон Російської Федерації від 1999 р. // www. commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/ pub/vukon.

[188]. Авторгов А.М. Проблемні питання реального виконання. // «Правовий тиждень». – 10.10.2006. – № 10. – С. 4