Адміністративно — правові режими підприємницької діяльності в Україні

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1. Теоретичні засади адміністративно-правового регулювання у сфері підприємницької діяльності

1.2. Основні функції та засоби адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності

1.3. Адміністративно-правові засади державного регулювання підприємницької діяльності

РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ РЕЖИМИ ЯК ФОРМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ВИДИ

2.1. Поняття та структура адміністративно-правових режимів

2.2. Місце адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності в системі адміністративно-правових режимів

2.3. Особливості адміністративно-правових режимів державної реєстрації у сфері підприємницької діяльності

2.4. Особливості адміністративно-правових режимів забезпечення безпеки підприємницької діяльності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Процес побудови в Україні демократичної соціальної правової держави, головним завданням якої є утвердження і забезпечення прав та свобод людини, безпосередньо пов’язаний із необхідністю забезпечення розвитку соціально-економічних відносин та їх регулювання відповідно до конституційних основ і чинного законодавства держави. Однією із важливих умов досягнення зазначеного завдання є ефективне використання адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності, яке повинне забезпечувати безпосереднє і повсякденне здійснення державно-владного впливу на суспільні відносини в зазначеній сфері. З огляду на це доцільним є дослідження правових норм, засобів адміністративно-правового регулювання та його форм (насамперед, адміністративно-правових режимів як одних з найсуттєвіших та найменш досліджених) у сукупності з суспільними відносинами у сфері підприємницької діяльності, на врегулювання яких вони спрямовані.

В Україні проблеми дослідження теоретичних та правових засададміністративно-правових режимів були предметом дослідження у багатьох наукових працях. Однак питання правового регулювання адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності у вітчизняній науці адміністративного права комплексно не досліджувались.

Таким чином, недостатність у розробках на теоретичному рівні, наявність правових прогалин, а також, у зв’язку з цим, необхідність проведення комплексного адміністративно-правового дослідження проблеми адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності обумовили необхідність наукового дослідження ролі, місця і значення адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності у системі адміністративно-правових режимів, інституту “адміністративно-правові режими підприємницької діяльності” як однієї з найголовніших категорій адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності, поняття, видів і порядку застосування режимів, заходів забезпечення прав та свобод фізичних і юридичних осіб при застосуванні режимів, а також розробки рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики їх застосування.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно планів наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п.п.10.5, 10.17 Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на період 2001-2005р.р., затверджених Наказом МВС України №635 від 30 червня 2002р., п.10.5 Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005р.р., п.3.2 Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010р.р.). Крім того, проблематика дисертації узгоджується з основними напрямами реалізації Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України№810/98 “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22 липня 1998р.

Мета і завдання дослідження.Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України і досягнень адміністративно-правової науки, узагальнення юридичної практики визначити концептуальні положення адміністративно-правового режиму підприємницької діяльності як правового інституту, виявити прогалини в адміністративно-правовому регулюванні у сфері підприємницької діяльності і на цій основі виробити пропозиції та рекомендації щодо удосконалення діючого законодавства й підвищення ефективності його практичної реалізації.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні завдання:

з’ясувати сутність, ознаки та напрямки підприємницької діяльності як об’єкта адміністративно-правового регулювання;
охарактеризувати зміст основних функцій та засобів адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності за сучасних економічних умов;
визначити систему чинного законодавства України,що регламентує адміністративно-правове регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування публічно-владних повноважень у сфері підприємницької діяльності, яке виступає засадою для проведення в Україні єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності;
охарактеризуватиобсяг повноважень державних регуляторних органів у сфері підприємницької діяльності;
з’ясувати поняття, зміст та структуру адміністративно-правового режиму;
визначити місце і значення адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності у системі адміністративно-правових режимів в Україні;
сформулювати поняття адміністративно-правового режиму підприємницької діяльності, провести класифікацію адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності;
охарактеризувати особливості окремих видів адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності в Україні та розробити рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання зазначених режимів.

Об’єктом дослідженняє сукупність суспільних відносин, пов’язаних зі встановленням та застосуванням адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності.

Предмет дослідженнястановлять адміністративно-правові режими підприємницької діяльності в Україні.

Методи дослідження.Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. Для аналізу теоретичних засад адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність використано методи аналізу і синтезу (підрозділи1.1, 1.2). Логічний, системно-структурний методи та порівняння, аналізу і синтезу (підрозділ1.2, 1.3) застосовано для дослідження основних напрямів і шляхів державного регулювання підприємницької діяльності. При дослідженні виникнення і становлення режимів в Україні застосовувався історико-правовий метод (підрозділ2.1). Порівняльно-правовий метод використовувався при визначенні поняття адміністративно-правового та адміністративно-правового режиму підприємницької діяльності (підрозділи2.1, 2.2). Структурно-функціональний метод використовувався при виявленні характерних ознак режимів (підрозділи2.2, 2.3, 2.4). При визначенні системи адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності, проведенні їх класифікації застосовувався системно-структурний метод (підрозділ2.3, 2.4).

Правовою базою дослідження є положення Конституції України, міжнародних договорів, законів і постанов Верховної Ради України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, нормативних актів Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та інших центральних органів виконавчої влади, а також вивчення й узагальнення правозастосовної практики. У формулюванні висновків і пропозицій дисертант ґрунтувався на загальнотеоретичних наукових працях, розробках фахівців в галузі загальної теорії держави і права, конституційного, адміністративного, цивільного, господарського (підприємницького) та інших галузей права, зокрема: В.Б.Авер’янова, С.С.Алексєєва, І.В.Арістової, О.М.Бандурки, Д.М.Бахраха, Ю.П.Бітяка, З.СВарналія, Л.РГрицаєнка, А.С.Довгерта, В.В.Зуй, А.Т.Комзюка, В.В.Конопльова, Т.М.Кравцової, О.О.Крестьянінова, С.ОКузніченка, А.С.Ластовецького, С.С.Маіляна, В.К.Мамутова, Н.П.Матюхіної, В.Л.Мусіяки, О.А.Пушкіна, В.П.Пєткова, О.П.Рябченко, Н.О.Саніахметової, В.М.Селіванова, І.А.Савченка, О.Ф.Скакун, Ю.А.Тихомирова і інших вчених. Емпіричною базою дослідження є публікації в періодичних виданнях, довідкова література, статистичні та аналітичні матеріали.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є одним із перших в Україні монографічним дослідженням, яке присвячене аналізу теоретичних засад та правової регламентації адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності. Наукову новизну дослідження характеризує ряд положень та висновків, запропонованих особисто здобувачем:

подальшого розвитку одержало з’ясування теоретичних засад підприємницької діяльності як об’єкта адміністративно-правового регулювання, визначено сутність, ознаки та напрямки адміністративно-правового регулювання;
набуло подальшого розвитку визначення змісту основних функцій та засобівадміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності за сучасних економічних умов;
визначена система нормативних актів, що регулюють засади адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування публічно-владних повноважень у сфері підприємницької діяльності, яке виступає засадою для проведення в Україні єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності;
набуло подальшого розвитку з’ясуванняобсягу повноважень та визначення функцій суб’єктів державного регулювання підприємницькою діяльністю;
удосконалено зміст, структура та поняття адміністративно-правового режиму;
визначено місце і значення адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності у системі адміністративно-правових режимів в Україні;
сформульовано поняття адміністративно-правового режиму підприємницької діяльності, проведено класифікацію адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності;
на підставі розгляду особливостей окремих видів адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності сформульовані конкретні рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання зазначених режимів.

Практичне значенняодержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

у науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки питань адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності;
у правотворчості – в результаті проведеного дослідження сформульовані пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність;
у правозастосовній діяльності – використання одержаних результатів дозволить при застосуванні адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності покращити ефективність практичної діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а також суб’єктів підприємницької діяльності з метою захисту їх прав та законних інтересів;
у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть використовуватись під час проведення занять з дисциплін “Адміністративне право”, “Адміністративний процес”, “Менеджмент підприємницької діяльності”, “Господарське право”, підготовці відповідних підручників, навчальних посібників, курсів лекцій.

Апробація і впровадження результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднені дисертантом на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (Харків, 2004), міжнародній науково-практичній конференції з нагоди 5-ї річниці Магістратури НУВС “Сучасні проблеми юридичної науки в дослідженнях молодих вчених” (Харків, 2004), науково-практичній конференції “Забезпечення правопорядку та безпеки громадян у контексті реформування міліції громадської безпеки” (Харків, 2006), науково-практичній конференції “Права людини в діяльності органів внутрішніх справ України” (Євпаторія, 2006), а також на засіданнях кафедри адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.

Результати дисертаційної роботи були використані Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності у вигляді пропозицій до проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження №06-19/15-458 від 4 березня 2006 року).

Публікації.Теоретичні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження відображені у шістьох статтях, опублікованих у виданнях, включених ВАК України до переліку наукових фахових видань з юридичних наук, а також у чотирьох тезах наукових повідомлень на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.

РОЗДІЛ1.ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1.Теоретичні засади адміністративно-правового регулювання у сфері підприємницької діяльності

Формування ринкової системи господарювання – це процес переходу до економіки підприємницького типу. Створення сприятливих умов для розвитку підприємництва є однією з найвагоміших складових перехідної економіки[10; 72]. Тому необхідність забезпечення оптимального балансу між регулюванням економічних процесів і ринковою саморегуляцією за допомогою запровадження відповідних організаційних та правових інструментів, видається найактуальнішою проблемою сьогодення української економічної реформи та її правового забезпечення.

Проведені дослідження свідчать, що система адміністративно-правового впливу повинна мати на меті: по-перше, раціональне забезпечення оптимального балансу інтересів суб’єктів господарювання та додержання найважливіших публічних інтересів суспільства в цілому; по-друге – створення загальних сприятливих умов для ефективного функціонування та подальшого розвитку підприємництва[110, с.13-45; 141, с.43; 188, с.78-82, 100-104]. Цього можливо досягти лише за допомогою комплексного використання всього спектру адміністративно-правових заходів, що базуються як на прямих (в основному адміністративних), так і опосередкованих (переважно економічних) засобах впливу, а саме: дозвільно-реєстраційних, податкових, кредитних, антимонопольних тощо.

Прямий спосіб регулювання підприємницької діяльності передусім пов’язаний із використанням адміністративних засобів впорядкування економічних відносин, які характеризуються безпосереднім владним впливом державних органів на поведінку суб’єктів підприємницької діяльності.

У цьому контексті можна погодитись з позицією Н.М.Мироненко, що характеризує адміністративні методи управління як необхідний елемент управління, фактор організації виробництва і забезпечення суспільного правопорядку. Адміністративним методам управління властиві: прямий (безпосередній) вплив на волю людини; директивність; обмежена можливість для виконавців щодо вибору варіантів реалізації управлінських команд тощо[147, с.53].

У науковій літературі В.К.Мамутов[182], Н.О.Саніахметова[166], В.М.Селіванов[169], Ю.О.Тихомиров[177], О.П.Рябченко[165], Л.Р.Грицаєнко[123], Т.М.Кравцова[134] слушно підкреслюють необхідність формування принципово нової системи державного регулювання перехідної економіки, зміни змісту адміністративно-правового впливу на економіку у напрямку не прямого, а опосередкованого економічними чинниками та стимулами, а також на обґрунтованому поєднанні адміністративних методів управління з економічними методами і на цій основі звуження сфери застосування власне адміністративних методів.

У чинному законодавстві України це відображено досить розгорнутим правовим регулюванням різноманітних правовідносин. Так, наприклад, у Законі України “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва” від 21 грудня 2000р.[67] правовий вплив конкретизується у цілій низці заходів, які базуються на всебічному стимулюванні малого та середнього бізнесу: встановлення пільгових ставок податків і процентів по державних кредитах; розроблення та запровадження ефективних кредитно-гарантійних механізмів мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва; надання цільових дотацій шляхом пільгових цін і правил ціноутворення; надання державного майна у лізинг; формування мережі регіональних фондів підтримки підприємництва та кредитно-гарантійних установ; створення та підтримка фінансових інститутів, які працюють на розвиток малого підприємництва; уможливлення виконання підприємцями робіт і поставок для державних потреб тощо. Кабінет Міністрів України та Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі – Держпідприємництво) визначаються відповідальними за втілення в життя усіх вказаних заходів.

Проте їх реалізація в реальній практиці регулювання підприємництва поки що не повна, оскільки не забезпечено єдиного підходу у системному поєднанні додержання оптимального балансу інтересів суб’єктів господарювання та найважливіших публічних інтересів – з одного боку – та створення сприятливих умов для розвитку підприємництва – з іншого. На практиці превалює надто висока активність щодо регулювання підприємництва як органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування, що традиційно мотивується необхідністю додержання публічних інтересів.

Однією із вагомих причин такого становища є те, що відсутня науково обґрунтована концепція адміністративно-правового впливу на підприємництво з позицій економічного зростання в Україні та поліпшення добробуту населення (що також є одним із найважливіших “публічних інтересів” сьогодення), а не з точки зору постійного розширення сфери “владно-розпорядчих” повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування у відносинах із підприємцями.

Будь-яка галузь права використовує у якості засобів правового регулювання наступні юридичні можливості: заборона, припис, дозвіл. Їх сукупність і складає зміст правового впливу на суспільні відносини будь-якого типу. Розмежування між галузями, котрі мають свій специфічний предмет правового регулювання, проводиться у такому випадку за ступенем (питомою вагою) практичного використання того чи іншого засобу.

Така позиція є ключовою для розуміння суті адміністративно-правового регулювання, його специфічних особливостей. Метод (методи) адміністративного права визначається (що є цілком закономірним) специфічним характером управлінських відносин, сутністю виконавчої влади, котра реалізується у процесі особливого виду юридично-владної діяльності специфічної групи державних органів. Відповідно, адміністративно-правове регулювання, його механізм – це форма юридичного опосередкування відносин, у рамках котрої одна сторона виступає у ролі суб’єкта управління, а інша – об’єкта управління. Тобто, адміністративно-правове регулювання розраховане переважно на коло суспільних відносини, у яких виключається юридична рівність їх учасників[109, с.14-15; 107, с.79-80].

Слід зауважити, що адміністративному праву властиві певні прояви відносин за участю рівноправних сторін[99, с.201-208; 120, с.76-82]. Це зовсім не означає, що, наприклад, деякі фінансові, процесуальні чи управлінські відносини регулюються цивільно-правовим методом, тобто трансформуються у цивільно-правові відносини. Відповідно, суспільні відносини, які регулюються переважно за допомогою адміністративно-правових засобів, проте за предметом не тотожні (наприклад, фінансові відносини), ніяким чином не трансформуються у адміністративно-правові відносини.

Базуючись саме на такому розумінні методу правового регулювання, підкреслимо, що в правовому регулюванні підприємницької діяльності також використовуються ті ж самі єдині правові засоби – заборона, припис, дозвіл – у їх різноманітному поєднанні. У даному випадку слід акцентувати увагу, що саме у цій сфері, із врахуванням комплексності відносин, досить часто проявляються елементи як нерівності, так і рівності сторін, тобто горизонтальні відносини. Зазначені засоби розраховані як на відносини учасників, що знаходяться на одному правовому рівні, тобто є рівноправними, так і на відносини учасників, котрі відрізняються за пріоритетом юридичної волі. Ця позиція є визначальною при характеристиці змісту адміністративно-правового регулювання економічної сфери як сукупності правовідносин, що складають предмет такого регулювання і як вольової діяльності відповідних суб’єктів права.

Не менш важливим для даного дослідження є розуміння підприємницької діяльності як об’єкту адміністративно-правового регулювання, оскільки для здійснення регулювання будь-чого необхідно усвідомлювати сутнісну характеристику цього явища, а також визначити його характерні особливості.

У ст.3 Господарського кодексу України (далі – ГКУкраїни), який набрав чинності 1січня 2004р., визначено, що під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних та соціальних результатів і з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність)[2].

Концептуальним, на погляд автора, є те, що на відміну від Закону України “Про підприємництво”[79], який втратив чинність з 1-го січня 2004р. (за винятком ст.4), у Кодексі чітко розмежовуються поняття господарської діяльності і поняття підприємницької діяльності. Ця проблема є дійсно актуальною – і не тільки у ракурсі досліджень господарського права, оскільки потрібно чітко уявляти, які саме правовідносини підлягають регулюванню.

По-перше, завжди виникали двозначності при визначенні кола власне підприємницьких відносин, які підлягають адміністративно-правовому регулюванню, а, внаслідок цього, і при виборі конкретних заходів. По-друге, ототожнення складу суб’єктів підприємницької та суб’єктів господарської діяльності практично ставить знак рівності між державними та комунальними господарськими формуваннями з одного боку та приватними підприємствами – з іншого, що одразу нівелює принципову відмінність між поняттями “державне управління” та “адміністративно-правове регулювання”.

Подібні наукові погляди є досить поширеними у вітчизняній юридичній літературі. Наприклад, В.С.Щербина розуміє господарську діяльність як виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку[190, с.25]. А.С.Довгерт вважає, що “…під підприємництвом слід розуміти діяльність будь-якого суб’єкта, чи то громадянина, чи то держави, чи то юридичної особи…”[125, с.31]. Визначаючи підприємництво як діяльність приватних осіб (підприємців) і юридичних осіб, що ґрунтується на приватній чи будь-якій іншій формі власності, В.Л.Мусіяка під будь-якою іншою розуміє у тому числі і державну[148, с.5].

Відомий російський економіст А.В.Бусигін, класифікуючи підприємницьку діяльність за критерієм форми власності, стверджує, що підприємництво може здійснюватися як у державному, так і в приватному секторі економіки. Відповідно до цього слід розрізняти державне та приватне підприємництво. Державне підприємництво – це форма здійснення економічної активності від імені підприємства, заснованого: а)державними органами управління, які правомочні у відповідності з діючим законодавством керувати державним майном (державне підприємство); б)органами місцевого самоврядування (муніципальне підприємство)[118, с.170-173].

Така позиція видається дискусійною. Оскільки підприємство, створене чи компетентним органом державної влади, чи органом місцевого самоврядування (відповідно до чітко фіксованих законодавством повноважень цих органів), то воно не може здійснювати свою господарську діяльність у повній відповідності до визначення підприємництва в ст.42 ГКУкраїни як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку[2].

Державні чи комунальні підприємства не мають права вільного вибору видів підприємницької діяльності, що гарантується підприємцям у ст.44ГКУкраїни, оскільки створюються для здійснення чітко визначених їх статутними документами видів господарської діяльності, що зумовлено чи інтересами держави, чи територіальної громади, тобто – “публічними інтересами”; також вони не можуть без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом, що гарантується підприємцям нормою ст.43 ГКУкраїни.

Не можна погодитись з тим, що керівник державного підприємства у будь-якій його організаційній формі, що підпорядковане тому чи іншому органу державної влади, може ризикувати державним майном з власної ініціативи та ще й з метою отримання прибутку. Зрозуміло, мова не йде про випадки зловживань, коли керівники державних підприємств розпоряджуються державним майном з метою особистого збагачення.

Те, що органи виконавчої влади здійснюють безпосереднє управління господарською діяльністю державних підприємств цілком наочно доводить аналіз нормативно-правових актів. З нього випливає, що ці органи реалізують владні повноваження у межах їх компетенції.

Насамперед, варто акцентувати увагу на організаційному аспекті діяльності органів держави щодо управління державними підприємствами. Згідно із ст.4 Постанови Кабінету Міністрів України №234 “Про конкурсний відбір керівників суб’єктів господарювання державного сектору економіки, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави” від 1 квітня 2005року, з метою підвищення ефективності та прозорості діяльності суб’єктів господарювання державного сектору економіки, наймання на роботу керівника підприємства, що є у державній власності, здійснюється відповідними міністерствами або іншими підвідомчими Кабінету Міністрів України органами виконавчої влади, шляхом призначення (обирання) на посаду за результатами конкурсного відбору, проведеного відповідно до Порядку, затвердженого цієї Постановою[62]. Тобто, фактично йдеться про порядок найняття керівника державного підприємства, яке перебуває у загальнодержавній власності, що однозначно свідчить про владні повноваження органів управління відносно державних підприємств, які не можуть бути застосовані щодо приватних підприємств.

Статтею1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій” встановлено, що державні підприємства, установи й організації після сплати обов’язкових платежів провадять відрахування від прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва та на поповнення власних оборотних коштів за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває у державній власності[84]. Приватні ж підприємства після сплати податків та загальнообов’язкових платежів розпоряджаються прибутком на свій розсуд.

Також державне підприємство зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому порядку державні замовлення і державні контракти, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі постачальників і споживачів. Державне підприємство не може самостійно обирати чи змінювати номенклатуру продукції, котра виробляється, чи послуг, котрі надаються, а також бути засновником інших суб’єктів господарювання.

Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об’єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах. Так, згідно ст.5 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” орендодавцем є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю[70].

Відповідно до ст.9 зазначеного Закону, орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і надсилає орендодавцеві висновки про можливість оренди та умови договору оренди. У разі, коли підприємство не погоджується з пропозицією укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією, органи, уповноважені управляти майном, можуть без згоди підприємства укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією[70].

Підсумовуючи викладене, можна зробити наступні висновки:

органидержави (наділені певними повноваженнями) здійснюють безпосереднє управління державними підприємствами. А тому, господарська діяльність державних підприємств не характеризується такими сутнісними ознаками підприємництва як самостійність, ініціативність, ризик, а, внаслідок цього, не може вважатися власне підприємницькою;
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть незаконно втручатися у підприємницьку діяльність, оскільки свобода підприємницької діяльності, у межах визначених законом, є загальним принципом господарювання в Україні(ст.6 ГКУкраїни[2]), а, внаслідок цього, не здійснюють безпосереднього управління підприємцями.

Системний підхід до наукового дослідження адміністративно-правових аспектів підприємницької діяльності обумовлює не лише визначення об’єкту управління, але й встановлення таких його якісних ознак, що дозволяють на практиці обирати відповідні форми і методи державно-управлінського впливу у цій сфері.

Теорія і практика державного управління в сфері економіки визнають наявність прямого взаємозв’язку методів державного управління з формою власності[124, с.296]. Так, у приватному (недержавному) секторі економіки органи виконавчої влади мають використовувати, як правило, економічні (непрямі) методи управління (регулювання); у державному секторі – допускається і є цілком правомірним застосування методів прямого управлінського (адміністративного) впливу. Разом з тим, як для приватного, так і для державного сектору підприємництва у певних межах характерним є застосування однакових засобів адміністративно-правового впливу на суб’єктів підприємницької діяльності.

Тому в контексті встановлення якісних ознак підприємницької діяльності, що зумовлюють вибір методів державного управління ними, необхідно звернутися до питання щодо форм власності в Україні. Конституція України не містить переліку форм власності, а лише визначає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності, усі суб’єкти права власності рівні перед законом (ч.3 ст.13 Конституції України). Проте є підстави вважати, що конструкція права державної власності передбачена Конституцією України, оскільки про таку форму власності прямо згадується в ч.3 ст.41, пункті 36 ч.1 ст.85, пункті 5 ч.1 ст.116, ч.3 ст.143 Конституції України[1].

Відповідно до пункту 7 ч.1 ст.92 Конституції України, правовий режим власності визначається виключно законами України. Основним законодавчим актом, що присвячений комплексному врегулюванню відносин власності в Україні, є Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991р.[20]. Пунктом4 ст.2 Закону України “Про власність” передбачено, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. До державної власності (ст.31 Закону) в Україні відноситься: загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). У Цивільному кодексі України 2003р. законодавець виділяє: право власності Українського народу (ст.324), право приватної власності (ст.325), право державної власності (ст.326), право комунальної власності (ст.327)[98], не згадуючи при цьому право колективної власності. Іншим законодавчим актом, в якому згадуються форми власності стосовно видів підприємств (приватна, колективна, комунальна, державна, змішана) виступає Господарський кодекс України[2].

Отже, через неузгодженість у правовому регулюванні форм власності у Законі України “Про власність”, Цивільному кодексі України, Господарському кодексі України питання про подальше вдосконалення законодавчого регулювання в Україні відносин власності (включаючи встановлення її форм) залишається актуальною проблемою правової науки.

Зважаючи на невизначеність правового положення колективної форми власності, про яку в Конституції України не згадується: прямо передбачається конструкція права приватної власності, державної та комунальної (ст.41), останніми роками в юридичній науці України утвердилась думка щодо необхідності перегляду переліку форм власності, наведеного у пункті 4 ст.2 Закону України “Про власність”.

Слід зазначити, що більшість вітчизняних правників-цивілістів висловлюються проти подальшого збереження в законодавстві України поняття “колективної форми власності” на користь права власності юридичних осіб (О.М.Бандурка, О.А.Пушкін, Р.Б.Шишка, О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова, Я.М.Шевченко тощо[156, с.3-19, 141-146, 57-60; 184, с.335; 155, с.30-46]), інші вважають за необхідне зберегти цю правову конструкцію (В.В.Луць, Г.В.Пронська, В.І.Семчик[139, с.53-58; 158, с.272-273; 171, с.27]).

Найбільш обґрунтованими вважаються пропозиції щодо диференціації права власності на публічне (право власності держави і право комунальної власності, яке належить територіальним громадам) та приватне (право власності фізичних і юридичних осіб). Підтвердженням цього може виступити ч.2 ст.93 ГКУкраїни, відповідно до якої підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом, які відповідно до законодавства, є юридичними особами[2]. Тобто право приватної власності повинно охоплювати колективну форму власності як основану на власності юридичних осіб.

Такий підхід дає можливість максимально чітко класифікувати форми власності за суб’єктами, що фактично і є метою законодавчого закріплення різних форм власності та першопричиною встановлення відмінностей у їх правовому режиму, а отже, і визначення особливостей підприємницької діяльності як об’єкта державного управління і державного регулювання.

Як справедливо відзначає К.І.Скловський, “проблема форм власності – не у самій власності, а у суб’єкті: обмеження і привілеї – це відображення особливостей правового становища суб’єктів, а точніше – встановлення юридичної ієрархії суб’єктів цивільного права”[174, с.163], у тому числі суб’єктів підприємницької діяльності.

Для характеристики підприємницької діяльності як об’єкта адміністративно-правового регулювання важливим є визначення організаційно-правових форм, в яких здійснюється дана діяльність.

Організаційно-правова форма підприємницької діяльності, на наш погляд, є визначальною особливістю способу організації та безпосереднього здійснення підприємницької діяльності, сукупністю яких визначається вибір суб’єкта господарювання конкретного виду, у функціонуванні якого вона знаходить свій зовнішній прояв.

Відповідно до ст.45 ГКУкраїни підприємницька діяльність в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законами, на вибір підприємця. Допускаючи можливість вибору будь-яких організаційних форм зайняття підприємницькою діяльністю, кодекс їх види не розкриває і не перераховує. У ньому йдеться лише про те, що порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України[2].

За такого підходу змішуються два поняття: організаційна (організаційно-правова) форма підприємництва, з одного боку, та організаційно-правова форма суб’єктів підприємництва – з іншого. Тим часом названі поняття відбивають різні явища, що перебувають в ієрархічній залежності: обранням організаційно-правових форм підприємницької діяльності зумовлюється вибір конкретної організаційно-правової форми (виду) суб’єктів підприємництва, тобто друге залежить від першого.

При цьому, якщо через аналіз організаційно-правової форми підприємництва можна виявити особливості способів організації та безпосереднього здійснення підприємницької діяльності за різноманітними критеріями (з різних точок зору), то характеристика організаційно-правової форми суб’єктів підприємництва надає уявлення про всю сукупність таких особливостей й містить відповідь на питання про те, хто (суб’єкт господарювання якого виду) здійснює підприємницьку діяльність або буде її здійснювати.

У способах організації та безпосереднього здійснення підприємницької діяльності з майнової, організаційної, правової та інших точок зору, особливості можуть бути позначені через відповідні класифікаційні ознаки.

Зокрема, підприємницька діяльність в Україні може здійснюватися у таких основних формах: а)одноосібно, однією фізичною особою (індивідуально) або групою фізичних осіб спільно (колективно); б)на власній майновій основі або чужій (позиченій, орендній, на іншому обмеженому речовому праві) майновій основі; в)зі створенням юридичної особи або без створення юридичної особи; г)за участю іноземного інвестора або без участі іноземного інвестора; д)під керівництвом власника майна суб’єкта господарювання або під керівництвом уповноваженої особи власником майна суб’єкта господарювання; ж)із використанням найманої праці або без використання найманої праці; з)з повною майновою відповідальністю за своїми зобов’язаннями або з неповною майновою відповідальністю за своїми зобов’язаннями.

Класифікацію основних організаційно-правових форм підприємництва можна було б продовжити й під іншими кутами зору. Але суть проблеми тісного взаємозв’язку, обумовленості та завчасної визначеності вибору виду суб’єкта підприємництва, сукупністю конкретних організаційно-правових форм підприємництва полягає в іншому. Різний набір цих форм в їхній конкретній сукупності цілком однозначно визначає, з одного боку, вибір суб’єкта господарювання того або іншого виду, а з другого – опосередковано обумовлює особливості застосування адміністративно-правових засобів впливу на відповідні суб’єкти підприємництва.

Важливо також зазначити, що відповідно до ст.63 ГКУкраїни залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів: а)приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи); б)підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); в)комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; г)державне підприємство, що діє на основі державної власності; д)підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності)[2]. Також можуть діяти інші види підприємств, передбачені законом.

Кожен з цих об’єктів має свої особливості, які безпосередньо або опосередковано впливають на характер і зміст, форми і методи державного управління і державного регулювання у сфері підприємницької діяльності.

У ст.12 ГКУкраїни законодавцем використано термін “державне регулювання” (термін вже використовувався у Законі України “Про підприємництво”[79]). Конкретний його зміст полягає у тому, що:

держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності;
основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є: державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій;
умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГКУкраїни, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів;
обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом[2].

Одразу необхідно акцентувати увагу, що вказані засоби державного регулювання не охоплюють усієї багатоманітності засобів адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність, котрі використовуються у реальній практиці. Так, законодавець, очевидно підкреслюючи значення цих інструментів, виокремив оподаткування у ст.17 ГКУкраїни, а обмеження монополізму – у ст.18 Кодексу[2].

Норми ст.19 ГКУкраїни встановлюють загальні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, які полягають у наступному:

суб’єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству;
суб’єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та Закону;
держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах:
збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;
фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;
монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;
земельних відносин – за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;
споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;
зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки;
органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами;
незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються;
органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання;
суб’єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку;
усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб’єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом[2].

Таким чином, у ГКУкраїни визначається широкий спектр засобів державного регулювання підприємницької діяльності, включаючи і інструменти належного державного контролю за законністю в сфері підприємництва.

Слід підкреслити, що суб’єктами управлінської діяльності є як державні органи, так і органи місцевого самоврядування. Наприклад, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, котра віднесена у ГКУкраїни до державного контролю та нагляду за господарською діяльністю (ст.19[2]), являє собою процедуру, виконання котрої розпочинається у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта, якщо інше не передбачено законом (ст.58 ГКУкраїни[2]). Також органи місцевого самоврядування здійснюють регулювання підприємницької діяльності самостійно затверджуючи ставки місцевих податків і зборів, ставку єдиного, фіксованого податку, спеціального торгового патенту, розмір ринкового збору.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що суб’єкти управління, а саме, органи державної влади, спеціалізовані установи та організації, органи місцевого самоврядування, посадові особи вказаних органів, наділені визначеними у законодавстві повноваженнями стосовно суб’єктів підприємництва, здійснюють регулювання підприємницької діяльності.

Наведена у цьому підрозділі дисертаційної роботи характеристика підприємницької діяльності як об’єкта адміністративно-правового регулювання, дозволяє зробити важливі для теорії і практики державного управління висновки, що закладають методологічну основу для встановлення ефективних методів, видів і форм державно-управлінського впливу в сфері підприємництва, визначення його змісту та спрямованості такого впливу.

Підприємницька діяльність як об’єкт адміністративно-правового регулювання являє собою складну систему суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією компетентними органами держави функцій і повноважень щодо забезпечення можливості здійснення суб’єктами господарювання самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Характерні особливості і змістовно-якісні ознаки даного об’єкту з огляду на вибір форм і методів державного управління і державного регулювання у сфері підприємницької діяльності зумовлюють:

а)органічне співвідношення економічних та прямих методів державно-управлінського впливу;

б)визначення основних напрямків і функцій держави щодо адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність;

в)створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади (Держпідприємництва), особливості змісту його управлінських функцій та повноважень;

г)встановлення відповідних правових засад усунення адміністративних перешкод у розвитку підприємництва, вдосконалення адміністративно-правових засобів регулювання та державного контролю у цій сфері.

1.2.Основні функції та засоби адміністративно — правового регулювання підприємницької діяльності

Необхідність адміністративно-правового впливу на ринкову економіку беззаперечна. У всіх без винятку країнах світу держава втручається в економіку більшою чи меншою мірою як шляхом розширення державного сектору економіки, так і регулюванням її підприємницького сектору. Досвід економічних реформ, які здійснювались промислово розвиненими країнами, свідчить, що це регулювання здійснюється у широких межах. Воно являє собою надзвичайно складний механізм, який базується на поєднанні економічних стимулів та адміністративних методів впливу.

В Україні з початку реформ не було вироблено раціонального підходу щодо державного регулювання економічних процесів. Використовувались полярно-протилежні підходи: тотального відсторонення від регулювання економікою з боку держави до застосування командно-адміністративних методів управління радянського зразка (з метою ліквідації безконтрольності стихійних ринкових сил), наслідком чого стало фактичне припинення об’єктивних економічних процесів, які є складовими частинами економічної реформи (наприклад, інвестування).

В.В.Цвєтков слушно підкреслює, що “…слабка неефективна держава, скорочення її економічної ролі не лише уповільнило процес формування ринку, а й призвело до згортання активної діяльності у соціальній сфері, що спричинило гальмування людського розвитку, більше того, не забезпечило збереження його на тогочасному рівні. Окремими державними діячами і вченими неправильно тлумачилася ідея відносного скорочення державного втручання в економіку й інші сфери життя українського суспільства”[183, с.6].

На теперішній час як серед вчених, так і представників законодавчої та виконавчої гілок влади не існує єдиної аргументованої позиції щодо регулювання реально існуючої української економіки. Її стан характеризується, як перехідний: система господарювання, де механізми ринкової саморегуляції лише формуються, а адміністративні методи впливу не трансформуються, а залишаються такими ж, як і за адміністративно-командної економіки. Строкатість висловлювань та амплітуда поглядів настільки великі, що варто акцентувати увагу на необхідності звернення до теоретичних та методологічних засад адміністративно-правового регулювання економіки.

В науковій літературі традиційно виокремлюють чотири основні внутрішні функції держави – економічну, соціальну, політичну та ідеологічну, а іноді додають ще екологічну та правоохоронну функції. Економічна функція, зазвичай, трактується як встановлення державою умов та порядку економічної діяльності[185, с.137].

Беручи за критерій стадії інформаційного процесу, О.П.Рябченко у функціях державного управління економікою слушно виокремлює функції прогнозування, регулювання, координування, стимулювання, обліку та контролю[165, с.44-45]. Ці функції реалізуються в цілому спектрі адміністративно-правових засобів у залежності від існуючих конституційних основ правопорядку у сфері підприємницької діяльності.

В.М.Селіванов підкреслює: “Що ж до організації суспільного матеріального виробництва та розподілу його результатів, то хоча за їх допомогою, особливо у 50–60-ті роки (про ефективність його застосування тут не йдеться), розвиток радянської промисловості досяг значного рівня, що не могло не вплинути на відносне зростання рівня життя радянських людей, все ж саме директивний стиль державного управління був в цілому зорієнтований на дестимулювання суспільної праці. І однією з важливих причин цього був публічно-правовий порядок регулювання суспільних відносин як юридичне підґрунтя даного стилю, що закріплював і захищав централізовані державні інтереси”[170, с.45].

За сучасних умов суть економічної функції виражається у процесі далеко небезболісної трансформації від тотального управління до виправлення завжди існуючих недоліків ринку, котре в ідеалі повинно не порушувати природні ринкові механізми саморегуляції. Основні напрямки діяльності держави щодо встановлення меж адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність мають здійснюватися шляхом визначення змісту економічних функцій держави, які в найбільш узагальненому вигляді обумовлюють напрямки та предметні складові державної діяльності у сфері підприємництва. Проблема основних напрямків діяльності, що їх має здійснювати держава в сучасних умовах, зумовлюється, насамперед, визначенням її завдань та ролі у сучасному суспільстві[157, с.121-124].

Конституція України, яка закріпила пріоритети і перспективи державно-правового розвитку, визначила основи конституційного ладу в країні, в тому числі сутність України як держави. Статтею1 КонституціїУкраїни проголошено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою[1]. Як відомо, важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування, а й сприяння з її боку задоволенню інтересів всіх соціальних груп і прошарків населення[132, с.28]. Більше того, ч.3 ст.13 Конституції України прямо передбачає обов’язок держави забезпечувати соціальну спрямованість економіки, а ст.42 – розвиток підприємницької діяльності і захист конкуренції у цій сфері. Саме даний орієнтир зумовлює змістовне “навантаження”економічних функцій держави.

В останні роки в Україні відбуваються деякі позитивні зрушення в економіці, змінюється структура власності, з’явились реальні стимули розвитку виробництва. Разом з тим існує цілий ряд проблем і труднощів, які підприємці не можуть подолати без впливу і підтримки держави, зокрема: а)несприятливі світові економічні перспективи, послабленість української економіки, висока збитковість виробництва, панування тіньової економіки, неефективне використання основних фондів і кредитних ресурсів; б)відсутність належних умов для інвестиційної діяльності; в)нестабільність і незавершеність законодавчої бази в сфері підприємництва; г)недосконалість інфраструктури для підприємницької діяльності; д)висока собівартість продукції; ж)несприятлива структура імпорту і експорту; з)жорстка податкова політика, існуюча монополізація виробництва; і)низький рівень управлінської підготовки спеціалістів та інші. Усі ці труднощі ускладнюються недосконалістю державного управління в сфері підприємницької діяльності, конфліктними ситуаціями, які виникають між державними органами, наприклад, між Держпідприємництвом та Державною податковою адміністрацією України з приводу застосування законодавства про оподаткування суб’єктів підприємництва.

Саме необхідністю подолання зазначених негативних для суспільства в цілому наслідків можна пояснити збереження пріоритету держави в економічній сфері як загального регулятора суспільних відносин. Більше того, в умовах “перехідного”періоду діє загальний принцип, справедливість якого доведена спеціально-економічними дослідженнями: чим більше країна відстає економічно, тим суттєвою має бути роль державного управління в сфері економіки[152, с.64-68]. Слід зазначити, що необхідність державного втручання в економіку, яка перебуває в стані кризи, свого часу обґрунтував Д.Кейнс ще в період так званої великої депресії в США, який вважав, що невтручання держави в економіку в період кризи може викликати масове банкрутство підприємців, котрі в силу об’єктивних причин не в змозі відновити нормальну діяльність. Внаслідок банкрутства і закриття підприємств з’являється велика кількість безробітних, що може викликати напругу в суспільстві. Таким чином, виходячи з встановленого пріоритету держави в сфері підприємницької діяльності[146, с.45], а також її ролі в управлінні та регулюванні суспільних процесів, основними завданнями держави, що розкривають зміст її економічних функцій у даній сфері є:

реалізація внутрішньої та зовнішньої економічної політики;
правове регулювання економічних процесів, включаючи нормативне визначення основ правового статусу суб’єктів підприємництва, основних умов та правил здійснення підприємницької діяльності, забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності та її захист;
створення законодавчих гарантій забезпечення проголошеної Конституцією України свободи підприємницької діяльності при одночасному збереженні механізмів державно-правового контролю за дотриманням суб’єктами такої діяльності встановлених державою реєстраційного, ліцензійного, сертифікаційного та інших режимів, антимонопольних правил, правил захисту прав споживачів, принципів ціноутворення, норм зовнішньоекономічної діяльності, митного режиму тощо;
визначення норм і правил економічної, техногенної, пожежної безпеки тощо;
забезпечення ефективного та раціонального використання державної власності.

Наведеним переліком напрямків діяльності зміст економічної функції держави в сучасних умовах не вичерпується. Проте, на наш погляд, в контексті дисертаційного дослідження саме даний зміст дає можливість охарактеризувати зміст функцій державного регулювання і державного управління в сфері економіки, основною частиною якої є сфера підприємницької діяльності.

Аналіз зазначених напрямів державної діяльності з функціональної точки зору показав, що до основних функцій державного управління і державного регулювання в сфері підприємницької діяльності слід віднести:

здійснення правового регулювання, тобто видання законів та підзаконних нормативно-правових актів, що визначають поведінку суб’єктів підприємницької діяльності та інших суб’єктів економічних відносин;
контроль та нагляд за дотриманням з боку учасників ринкових відносин встановлених умов та правил підприємницької діяльності;
захист держави, суспільства та окремих учасників економічних відносин від правопорушень;
реалізація права державної власності нарівні з іншими суб’єктами підприємницьких відносин;
державна підтримка розвитку підприємництва, особливо малого і середнього бізнесу;
здійснення дерегулювання економічних відносин.

У сфері підприємницької діяльності реалізуються й інші функції державного управління, а саме: прогнозування, планування, кадрове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення, статистичний облік тощо. Проте їх детальний розгляд автором свідомо винесений за рамки дисертаційної роботи.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що основні функції держави щодо адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність мають здійснюватись з метою:

а)створення всіх необхідних передумов для постійного врахування підприємництва як об’єкта адміністративно-правового регулювання в процесі формування і реалізації єдиної державної економічної політики;

б)збереження контролюючого та регулюючого впливу держави на розвиток сфери підприємництва.

Як зазначалось вище, одним з основних напрямків діяльності держави у сфері підприємництва є його державна підтримка. Статтею48 ГКУкраїни передбачено, що з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади:

а)на умовах і в порядку, передбачених законом, надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

б)сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

в)здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

г)стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

д)подають підприємцям інші види допомоги[2].

На наш погляд, у даному випадку функція держави щодо підтримки підприємництва на даний час законодавчо визначена у вузькому значенні. Аналіз спеціальної літератури і вивчення матеріалів практики дають підстави стверджувати, що важливими складовими функції держави по підтримці підприємництва мають також бути:

а)інформаційно-аналітична та планово-прогностична підтримка;

б)організація і контроль за виконанням прийнятих державними органами нормативно-правових приписів;

в)формування і забезпечення реалізації цільових програм щодо підтримки та сприяння розвитку підприємництва.

До інструментарію державного регулювання економіки В.К.Мамутов відносить: 1)законодавчі заходи, правове регулювання різноманітних відносин, при цьому особливо важливу роль відіграє антимонопольне чи конкурентне законодавство; 2)програмування (планування) економічного і соціального розвитку; 3)створення шляхом заснування чи націоналізації державних або змішаних компаній; визначення статусу корпорацій та інших суб’єктів господарювання; приватизація та деприватизація підприємств; 4)державні закупки товарів та послуг; 5)заходи із стимулювання капіталовкладень у технічно передові галузі; 6)державне фінансування науково-дослідницьких та конструкторських робіт; 7)дотації та субсидії приватним та державним підприємствам; кредити, що субсидуються державою; 8)податкові пільги; експортні субсидії[182, с.186].

Окрім вказаних, до форм державного регулювання економіки В.К.Мамутов також відносить квоти (ліміти) на імпорт товарів; націоналізацію та денаціоналізацію окремих підприємств чи їх груп; регулювання цін тощо[182, с.184-185].

Н.О.Саніахметова визначає державне регулювання як засновану на законодавстві одну з форм державного впливу на економіку шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на коригування економічної діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій при їх порушенні[167, с.69]. При цьому вона обґрунтовано класифікує державне регулювання “…на два типи залежно від того, спрямоване воно на заміну конкуренції чи є доповненням до ринкових механізмів і призначене для досягнення інших специфічних цілей”[167, с.58].

Відповідно, до засобів державного регулювання підприємництва Н.О.Саніахметова відносить: 1)аудит діяльності підприємців; 2)бухгалтерський облік та звітність; 3)державну реєстрацію суб’єктів підприємництва; 4)квотування зовнішньоекономічної діяльності; 5)контроль за ціноутворенням і цінами; 6)ліцензування деяких видів підприємництва; 7)ліцензування зовнішньоекономічної діяльності; 8)митно-тарифні засоби; 9)недопущення недобросовісної конкуренції; 10)облік (реєстрація) зовнішньоекономічних договорів; 11)оподаткування; 12)обмеження монополізму; 13)обмеження окремих видів реклами; 14)патентування окремих видів підприємницької діяльності; 15)стандартизацію та сертифікацію продукції і послуг[167, с.69].

У цілому, поділяючи наведені наукові погляди, необхідно зауважити, що перелічені засоби не охоплюють усього спектру існуючих адміністративно-правових засобів регулювання. Мова йде, насамперед, про весь комплекс дозвільно-реєстраційних процедур у сфері підприємництва.

Для того, щоб розпочати діяльність, суб’єкт підприємництва має одержати значну кількість дозвільних документів та висновків експертиз, які базуються на положеннях чинного законодавства, а саме: 1)висновки державних експертиз, що видаються в рамках комплексної державної експертизи проектів будівництва; 2)дозволи на початок роботи, введення в експлуатацію об’єктів, впровадження нових технологій, виготовлення та використання окремих засобів виробництва; 3)дозвіл на початок роботи новостворених підприємств, введення в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих, житлових та інших об’єктів, оренду будь-яких приміщень (видається органами пожежної служби); висновок про відповідність вимогам санітарних норм об’єктів та споруд, які вводяться в експлуатацію та готовність підприємства до роботи для одержання дозволу на початок роботи підприємства, установи, організації (видається органами державної санітарно-епідеміологічної служби); дозвіл на початок роботи підприємства, установи, організації (видається органами охорони праці) тощо.

Процес одержання всіх необхідних документів є надто бюрократичним та довготривалим і супроводжується численними додатковими вимогами, які також базуються на чинному законодавстві. Наприклад, для отримання дозволу на здійснення підприємницької діяльності, санепідемслужба, окрім здійснення обов’язкового медичного огляду, як правило, примушує прослуховувати працівників підприємства платні лекції про додержання санітарних правил.

Детальний аналіз тексту Постанови Кабінету Міністрів України №1544 “Про затвердження переліку робіт і послуг у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, які виконуються і надаються за плату”від 15 жовтня 2002р.[37] свідчить, що така вимога безпідставна і не передбачена вищезазначеним нормативно-правовим актом. За результатами попереднього і періодичного медичних оглядів, згідно з чинним законодавством, у медичну книжку заносяться результати обстеження всіх встановлених комісією лікарів і лабораторні дані, які засвідчують стан здоров’я працівника. Усі ж інші послуги надаються на договірних основах з юридичними чи фізичними особами, а тому не є обов’язковими. Проте текст документа не містить прямої заборони не обкладати підприємців новими поборами, а у таких випадках договірні основи завжди трактуються органами, котрі надають подібні послуги, як “примусово-договірні”, хоча в даному випадку порушується принцип “заборонено все, окрім дозволеного законом”, встановлений щодо діяльності органів державної влади.

Як свідчить практика, саме дозвільно-реєстраційні процедури у сфері підприємництва є тим напрямком державного регулювання, який істотно впливає на здійснення підприємницької діяльності. Однак, за умов недосконалості чинної нормативно-правової бази, нормативні акти, як правило, трактуються контролюючими органами “на свій розсуд”, що негативно відбивається на розвитку підприємництва.

Вважаємо, що під адміністративно-правовим впливом на підприємницьку діяльність слід розуміти увесь спектр дій органів державної влади, спеціалізованих установ та організацій, некомерційних самоврядних організацій, органів місцевого самоврядування, посадових осіб вказаних органів, наділених певною компетенцією стосовно суб’єктів підприємництва (включаючи застосування тих чи інших санкцій), які базуються на чинному законодавстві.

Одним з основних напрямків діяльності держави у сфері підприємницької діяльності є також її дерегулювання. Динаміка розвитку підприємництва в останні роки та його сьогоднішній стан яскраво свідчать про наявність багатьох існуючих проблем на шляху досягнення бажаного процесу у цій важливій сфері. В Україні створилась парадоксальна ситуація, коли регулювання, всупереч своєму призначенню, спричиняє гальмування загального розвитку суспільства, зменшує ефективність економіки, стимулює зростання тіньового сектору. Результати дослідження, проведеного Держпідприємництвом, свідчать про те, що вітчизняні суб’єкти підприємницької діяльності за рік витрачають понад 2,5млрд.грн. на виконання регуляторного законодавства. Ці витрати напряму пов’язані зі зменшенням ефективності їх діяльності та внутрішнього валового продукту.

Існує також тісний зв’язок дерегулювання з проблемою корупції, яка здебільшого є наслідком недосконалості законодавства, неоднозначності трактування законів та бюрократичного свавілля. Забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання та координацію діяльності органів виконавчої влади у цій сфері покладено на Держпідприємництво, який має забезпечувати аналіз діючих нормативних актів центральних і місцевих органів виконавчої влади з метою зменшення адміністративного впливу на підприємницьку діяльність.

Держпідприємництву також надано право при потребі приймати рішення про усунення виявлених недоліків і воно буде обов’язковим для виконання в місячний термін всіма міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади. Впровадження системи заходів по дерегулюванню економіки повинно стати важливим етапом на шляху створення сприятливого середовища для розвитку підприємництва в Україні.

Проблеми дерегулювання підприємницької діяльності в Україні мають розглядатись не лише в практичному, але й в широкому теоретичному контексті. Дерегуляція не може обмежуватися впорядкуванням ліцензійної діяльності, зменшенням або спрощенням процедур державної реєстрації тощо. Не зважаючи на те, що ці питання мають велике значення з огляду на сучасну ситуацію у сфері підприємництва, їх не слід розглядати як одноразовий захід по подоланню перешкод в розвитку підприємництва в країні. Дерегулювання, на думку автора, необхідно розглядати як принципово важливий складовий елемент переоцінки ролі держави в трансформації українського суспільства, зокрема регулювання економічних відносин з боку держави.

Як елемент взаємовідносин держави з економічною системою і як частина процесу економічного регулювання, дерегулювання є дійовим елементом вирішення практичних питань. Воно може бути застосоване як для зменшення, так і для посилення державного регулювання. Таким чином, дещо спрощеним є погляд на дерегулювання лише як послаблення державного впливу на економіку, оскільки зменшення кількості документів, що подаються для державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності або ліцензування чи сертифікації, ще не означає зміну політики адміністративно-правового впливу держави на підприємницькі структури.

З організаційно-правової точки зору дерегулювання пов’язано з комплексом заходів по скороченню кількості контрольних і перевіряючих інстанцій, спрощенням процедур реєстрації та ліцензування, встановленням юридичного контролю за “галузевою”правотворчістю. Без сумніву, це буде сприяти ліквідації первинних бюрократично-консервативних нашарувань у відносинах держави з підприємництвом, особливо з малим та середнім бізнесом.

Заснований державою процес дерегулювання може відкрити нові політико-правові підходи до оптимізації стосунків держави з підприємницькими структурами, до раціоналізації та ефективності державного (у тому числі адміністративно-правового) впливу в сфері економіки. Аналізуючи дерегулювання як об’єктивно необхідний крок на шляху впорядкування економічних процесів в умовах перехідного періоду необхідно передбачити дві можливі тенденції:

надання дерегулюючим заходам характеру тимчасової компанії, без зміни самого змісту взаємовідносин держави з підприємництвом;
запровадження за допомогою дерегулювання якісно нового змісту в стосунках між державними та підприємницькими структурами як важливого елементу радикального реформування економічних відносин в суспільстві, впорядкування державного впливу в сфері підприємництва.

В цих умовах особливого значення набуває вдосконалення механізму правового регулювання у сфері адміністративної діяльності.

Потреби практики обумовлюють необхідність прийняття цілого ряду законодавчих актів, що мають врегулювати прогалини правового характеру, які існують у відносинах між адміністративною системою та системою підприємництва. Тим більше, що для вітчизняного адміністративного права характерним є наявність серед його джерел не тільки законів, а й значної кількості підзаконних актів. Саме в законодавчому порядку слід детально регламентувати контрольну діяльність чисельних інспекцій, комісій тощо, процедури сертифікації, стандартизації, податкову, антимонопольну, контрольно-наглядову діяльність та її процедурні аспекти.

Законом мають бути визначені процесуальні аспекти захисту прав підприємців в адміністративному порядку, встановлення дієвих механізмів юридичної відповідальності посадових осіб в сфері підприємництва та ін. Кількість підзаконних актів сама по собі не призводить до бюрократизації управлінської діяльності, а навпаки, дає змогу чітко встановити права та обов’язки, а отже, і межі юридичної поведінки посадових осіб та інших державних службовців. Цими правовими актами має бути суттєво обмежена або чітко врегульована сфера управлінської та контрольної діяльності службовців адміністративного апарату. Саме за таких умов процеси дерегулювання набувають стійкого та незворотного характеру, оскільки, як показує практика, зволікання із здійсненням регуляторної реформи негативно позначається на стані підприємництва.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що для забезпечення систематичності у здійсненні дерегулювання, необхідно зосередити діяльність держави та її органів на трьох основних напрямках, а саме:

створення організаційної структури для інституціоналізації процесу дерегулювання;
реформування змісту актів законодавства та інших документів регуляторного характеру;
реформування процедури виконання регуляторного законодавства, створення ефективної системи контролю за діяльністю органів державної влади.

Визначені державою основні напрями ринкових перетворень і розвитку підприємництва, на нашу думку, можуть бути досягнуті лише за умови ефективного застосування можливостей державного регулювання і державного управління у цій сфері.

Специфіка адміністративно-правового регулювання підприємництва в Україні полягає у наявності певних прогалин, що стосуються функціонування власне ринкового механізму – з одного боку, і залишках колишньої командно-адміністративної системи – з іншого. На підтвердження цієї думки можна навести положення ст.6 ГКУкраїни щодо заборони незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини[2]. Подібні правові норми віддзеркалюють реальний етап розвитку регулювання підприємництва в Україні, оскільки є характерними для законодавства пострадянського простору.

На державне регулювання підприємництва в теперішніх умовах впливають певні фактори:

гіпертрофована “активність”органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо бюрократично-формального регулювання економічних процесів;
корумпованість, як визначальна риса адміністративно-бюрократичного апарату. За даними міжнародної організації Transparency International станом на серпень 2002р. Україна входить до двадцяти найбільш корумпованих країн світу[178, с.11];
не стимулююча податкова політика. В.В.Цвєтков слушно зауважує: “Надто розгалужений і роздутий апарат держави почав “працювати на себе”, поглинаючи, неначе Левіафан, суспільство як живий організм”[183, с.9].

Досліджуючи ці проблеми, В.М.Селіванов вважає, що багато економічних та соціальних негараздів в суспільстві великою мірою пов’язані саме з низькою дієздатністю самої держави, її неспроможністю ефективно реалізовувати власні рішення, забезпечувати дотримання встановлених правил не тільки політичної поведінки, а й господарської діяльності[170, с.139]. На його думку, економічна роль держави, якісно змінившись, має в певних межах зрости. Але слід наголосити на тому, що й сучасна проблема оптимального співвідношення ролі державного регулювання і ринкових саморегуляторів у процесі сучасної демократичної трансформації українського суспільства знову ж таки не має необхідного наукового обґрунтування[169, с.28].

В.О.Паламарчук цілком справедливо наголошує, що “…одним із найважливіших і нагальних, першорядних завдань уявляється: створення науково-обґрунтованої і водночас виваженої теоретичної концепції всезагального господарського механізму, виходячи з економіко-правової парадигми суспільного поступу; цілісний, системно-нормативний механізм господарювання – переведення його теоретичної концепції у площину конкретних рішень; формування реального (а не декларативного) діючого господарського механізму, котрий би мігоптимізувати, упорядкувати на науково обґрунтованій базі управлінсько-регулятивну та організаторську діяльність держави, розвиток здорового підприємництва за умов ринкової трансформації економіки…”[151, c.29].

Парадокс полягає у тому, що управлінсько-регулятивна та організаторська діяльність держави щодо налагодження ринкових механізмів саморегуляції має базуватися саме на розширенні прямого втручання держави в економіку, тобто використовуючи адміністративні важелі. Головна проблема полягає у тому, що таке втручання за формами і змістом має бути якісно іншим. Про це свідчить і досвід пострадянських країн. Російський економіст Ф.І.Шамхалов слушно підкреслює – головним завданням перехідного періоду є “…максимально вмонтувати механізми ринкового саморегулювання у структури реалізації функцій держави…”[187, с.216].

Російський вчений-економіст М.Я.Петраков вірно відзначає, що мова має йти про створення нової системи державного регулювання, побудованої із врахуванням особливостей і принципів вільної конкуренції та вільного ринку з використанням, перш за все, економічних важелів стимулювання росту економіки. Друге, не менш важливе завдання держави – забезпечення соціальної спрямованості ринкової економіки, що у всіх індустріально розвинутих країнах здійснюється за допомогою широкомасштабних соціальних програм. Очевидно, що це двоєдине завдання може успішно виконати лише сильна держава[153, с.7-8].

Ф.І.Шамхалов вважає, що ринок, який налагоджується у Росії, ще надзвичайно недосконалий та примітивний. Неприємна реальність полягає в тому, що реформи продовжуються, але повороту до економічного зростання не вбачається, більше того, після затяжного спаду країна опинилась у вирі жорстокої економічної кризи, яка знову відсунула підйом на невизначений час. За майже одностайними поглядами спеціалістів, економічному диву у нових індустріальних країнах сприяла, перш за все, активна економічна політика держави[187, с.110-129].

Можна констатувати, що на даний час період безконтрольного розвитку ринкових механізмів на теренах країн пострадянського простору вже пройшов. З огляду на цю обставину вітчизняні вчені у галузі юриспруденції і економіки не випадково підкреслюють ключову роль держави у формуванні раціонального господарського механізму.

Роль державного регулювання завжди значна: і на етапі становлення ринкових взаємодій, і там, де ринкові відносини є вже усталеними. Такий підхід більш відповідає сучасним реаліям господарювання. Адже чим складніший економічний механізм, тим складніший і витонченіший інструментарій його регулювання. Ключова роль держави у регулюванні економічних процесів видається беззаперечною. Сумнівними видаються твердження, що ринок самосформується чи самоорганізується без активного впливу держави з метою формування ринкових інститутів саморегуляції. З цієї точки зору актуальною є думка французького вченого Ж.Сапіра щодо розвитку економічних реформ у пострадянських країнах: діло переходу до ринку не можна віддавати на відкуп самому ринку. Безглуздо намагатись скористатися перевагами ще не існуючого інституту[168, с.64].

Правові засоби регулювання підприємницького сектору економіки залежать як від економічних факторів (рівень індустріального розвитку економіки, рівень економічної активності тощо), так і від національної специфіки (традиційна роль держави у суспільстві, соціальний менталітет тощо). Безпомилково виявити роль та значення того чи іншого фактору неможливо. Державне регулювання має бути спрямованим не лише на додержання публічних інтересів, а й на створення сприятливих економічних умов для розвитку підприємництва, що також слід визнавати одним з публічних інтересів відповідно до ч.2 ст.3; ч.1, 3 ст.42КонституціїУкраїни[1].

З огляду на це, абсолютизація традиційного обґрунтування необхідності державного регулювання, а саме – “…лише для виконання двох взаємопов’язаних цілей: 1)захист інтересів як громадян, так і суспільства в цілому від тих негативних наслідків, які можуть для них породжувати ринкові відносини; 2)забезпечення реалізації окремих суспільних інтересів, які не може реалізувати дія ринку”[160, с.23] – є відображенням усталених уявлень про правові засади державного регулювання в промислово розвинених країнах. Проте така точка зору видається неприйнятною для перехідного періоду в Україні, оскільки саме функціонування ринкових механізмів державі і доведеться налагоджувати. Тому, окрім традиційного обґрунтування необхідності адміністративно-правового регулювання підприємництва, основним двоєдиним завданням такого впливу, на погляд автора, має бути:

створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи шляхом інституціонального розвитку ринкових механізмів;
компенсація можливого негативного впливу у процесі формування нової системи господарювання.

Вирішення проблеми вдосконалення адміністративно-правових засад регулювання підприємництва неможливе без розуміння критеріїв виміру управлінської діяльності, оскільки “забезпечення правом належного рівня регулювання суспільних відносин – один із найсуттєвіших проявів впливу права на ефективність державного управління”[183, с.478-479].

Не можна не погодитись з науковими поглядами В.В.Цвєткова, що ефективною і соціально ціннісною є така управлінська діяльність, яка має позитивні результати, тобто коли досягається об’єктивно зумовлена мета. У випадку оцінки ефективності адміністративно-правового регулювання підприємництва, вирішення цієї складної наукової (і методологічно, і практично) проблеми полегшується, оскільки, перш за все, до економічних процесів застосовуються кількісні показники ефективності. Не слід, звичайно, спрощувати проблему, оскільки мова йде в тому числі і про “соціальну”ефективність, а “суворому кількісному виміру цей показник піддається важко”[183, с.479].

Тому традиційні критерії доцільності адміністративно-правового впливу на підприємництво слід доповнити такими критеріями:

економічне зростання, підвищення економічної ефективності;
поява нових робочих місць; збільшення самозайнятості населення; поліпшення добробуту людей.

Власне кажучи, ці показники і є інтегральними критеріями ефективності та доцільності державного регулювання приватного бізнесу. Поза сумнівом, інші названі критерії також є важливими. Проте, на відміну від економічного зростання, вони мають змінний та динамічний характер, оскільки тактичні пріоритети соціально-економічного розвитку, поняття суспільної безпеки не є усталеними і можуть змінюватися в залежності від тієї чи іншої ситуації в суспільстві.

1.3.Адміністративно — правові засади державного регулювання підприємницької діяльності

Нові умови розвитку та формування правової держави і суспільства в Україні потребують нових підходів до системи державного регулювання та її законодавчого забезпечення. У законодавстві, що регулює суспільні відносини, які виникають з приводу здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування публічно-владних повноважень у сфері підприємницької діяльності, можна виділити п’ять груп нормативно-правових актів.

1.Конституційні основи адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності, що закріплюють встановленням КонституцієюУкраїни організації влади (ст.6), конкретних цілей побудови демократичного суспільства, правової держави (ст.1), суспільне життя в якій ґрунтується на засадах політичної, економічної і ідеологічної різноманітності (ст.15). У зв’язку з цим конституційними основами адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності слід вважати законність, демократизм, розподіл влади, публічність, гласність, тобто незмінні засади конституційного ладу, закріплені у розділі1 Конституції України. До цього доцільно включити й норми Конституції, що визначають основні засади політики державних органів в сфері економіки, зобов’язують Кабінет Міністрів України забезпечувати проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики (п.3 ст.116), визначення виключно законами правових основ та гарантій підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання (п.8 ст.92) тощо[1].

Вихідним моментом конституційних основ адміністративно-правових відносин підприємницької діяльності є принцип, відповідно до якого органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі та в межах повноважень і у спосіб, передбачений Конституцією і чинними законами України (ч.2 ст.19). Такі повноваження випливають із самої суті правової держави і принципу верховенства права: право повинне домінувати над органами влади, не допускати можливого свавілля з боку останніх, забезпечувати можливість контролю громадянського суспільства за державною діяльністю, в тому числі за здійсненням публічно-владних повноважень у сфері підприємництва. Тобто в цьому випадку повинен діяти загальноправовий дозвільний принцип: “можна лише те, що дозволено законом”. Саме на підставі цього основоположного принципу мають визначатися публічно-правові засади забезпечення підприємницького порядку, сфера публічно-владних відносин у підприємницької діяльності. У відповідності із вказаним принципом органам державної влади та місцевого самоврядування, які мають право здійснювати адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності, дозволяються лише такі дії, методи та форми впливу на суб’єктів підприємницької діяльності, які безпосередньо регламентовані законом, що визначає їх правовий статус і компетенцію. Навіть приписуючи законодавчі заборони, держава може запровадити лише таке обмеження суб’єктивного права громадян на підприємницьку діяльність, метою яких є сприяння забезпеченню загальнонародних інтересів у цілому, добробуту суспільства і, що особливо важливо, які визначені лише законами. Це випливає із базової (основоположної) конституційної норми, яка визначає, що головним обов’язком правової держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини (ч.2 ст.3)[1].

2.Норми ГКУкраїни, що встановлюють правові засади участі держави в господарській діяльності (ст.8) та відносин суб’єктів господарювання з органами місцевого самоврядування (ст.23), визначають основні засоби державного регулювання господарської діяльності та загальні принципи їх застосування (ст.12), а також правові основи окремих засобів державного регулювання: державного замовлення та державного завдання (ст.13); ліцензування, патентування та квотування (ст.14); стандартизації та сертифікації (ст.15); дотації, субвенції та інших засобів державної підтримки (ст.16). Крім того, норми ГКУкраїни встановлюють принципи застосування податків в механізмі державного регулювання господарської діяльності (ст.17) та принципи і сфери державного контролю за господарською діяльністю(ст.19). Визначаючи межі втручання органів державної влади та місцевого самоврядування, зазначається, що вони уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю у зазначених в Кодексі сферах, які повністю перераховані у ст.19 ГКУкраїни[2].

Норми Цивільного кодексу України: ст.3 “Загальні засади цивільного законодавства”; ст.35 “Надання повної цивільної дієздатності”; ст.191 “Підприємство як єдиний майновий комплекс”; ст.243 “Комерційне представництво”; ст.282 “Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю”; ст.320 “Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності”; ст.633 “Публічний договір”; ст.685 “Тара та упаковка за договором купівлі-продажу”; ст.787 “Договір прокату”; ст.906 “Відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг”; ст.1017 “Відступ від вказівок комітента”; ст.1198 “Визначення доходу, втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи-підприємця” тощо[98]. Норми Цивільного кодексу України є важливими для отримання підприємницького доходу.

До цього ж блоку відносяться норми, що стосуються підприємницької діяльності, які містяться в інших кодифікованих законодавчих актах. Наприклад: ст.82 “Право власності на землю юридичних осіб” Земельного кодексу України[6]; ст.71 “Місце і час здійснення митного оформлення” Митного кодексу України[14]; ст.4 “Законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів” Господарського процесуального кодексу України[3] тощо.

3.Закони України, що надають органам державної влади та місцевого самоврядування право здійснювати публічно-владні повноваження у сфері підприємницької діяльності (наприклад, право здійснювати ліцензування, державну реєстрацію, стандартизацію, патентування, державний контроль за підприємницькою діяльністю тощо), тим самим визначаючи їх правоздатність та дієздатність. Адміністративно-правовий статус є складовою частиною єдиного правового статусу державного органу, органу місцевого самоврядування, і тому, як правило, зазначається у тому ж нормативно-правовому акті, що визначає його правовий статус в цілому. Отже, до цієї групи, наприклад, входять Закони України “Про місцеве самоврядування в Україні”[66], “Про державну податкову службу в Україні”[26], “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”[24] та інші. Правовий статус багатьох державних органів також визначається підзаконними нормативними актами.

Крім того, до цього блоку відносяться закони, що встановлюють окремі сторони адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності держави, та спрямовані на правове регулювання власне підприємницьких відносин, адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами підприємництва. Наприклад, Закони України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”[28], “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”[65], “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”[78], “Про оподаткування прибутку підприємств”[69], “Про захист економічної конкуренції”[57], “Про природні монополії”[88], “Про ціни і ціноутворення”[94], “Про інвестиційну діяльність”[61], “Про банки і банківську діяльність”[18], “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”[21], “Про захист прав споживачів”[58], “Про державну підтримку малого підприємництва”[25] тощо.

4.Підзаконні нормативно-правові акти у сфері адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності, які видає Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, зокрема:

а)укази та розпорядження Президента України. Наприклад, Укази Президента України “Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності”№906/2000від 15 липня 2000р.[59], “Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності”№539/99 від 20 травня 1999р.[31], “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”№817/98від 23 липня 1998р.[29] та інші;

б)постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, як і укази та розпорядження Президента України є інструментами виконавчої влади і деталізують законодавство, вчасно в межах наданої компетенції уточнюють деякі його неточності. Такі постанови переважно мають технологічний характер і, дублюючи норми законів, деталізують їх. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України№619 “Про затвердження Порядку координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов’язкових платежів)”від 21 липня 2005року[49];

в)накази Держпідприємництва– центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізацію єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності і має право здійснювати координацію регуляторної діяльності органів державної влади. Наприклад, Накази Держпідприємництва“Про затвердження Типового положення про координаційну раду (комітет, комісію) з питань розвитку підприємництва при місцевих органах виконавчої влади”№52 від 18.10.2000р.[55], “Про затвердження Типового положення про адміністратора та порядок його взаємодії з місцевими дозвільними органами, суб’єктами господарювання та територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності”№116 від 5 грудня 2005р.[54];

г)інші регуляторні акти (постанови, накази та інструкції) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що носять галузеву спрямованість: Наказ№315 Державного комітету України стандартизації, метрології та сертифікації “Про затвердження Інструкції про порядок здійснення державного метрологічного нагляду за забезпеченням єдності вимірювань (ПМУ 16-2000)” від 17 травня 2000р.[34] тощо.

5.Нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим, а також регуляторні акти (рішення, розпорядження тощо) місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Наведені приклади діючого нормативного масиву встановлюють засади адміністративно-правового регулюваннясуспільних відносин, що виникають з приводу здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування публічно-владних повноважень у сфері підприємницької діяльності. Зазначена діяльність поступово впорядковується шляхом деталізації окремих її аспектів та порядку її здійснення актами вищої юридичної сили – законами України. Підтвердженням цього є прийнятий Верховною Радою України Закон України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[33], мета якого – врегулювати порядок ініціювання, підготовки, аналізу, експертизи, прийняття, відстеження ефективності та перегляду регуляторних актів.

Це й стало передумовою проведення в Україні єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності, під якою розуміють зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємницької діяльності.

За цих умов у вигляді суб’єкта регулювання держава все послідовніше виступає як суб’єкт політичної влади і помітно втрачає гіпертрофовану в колишньому радянському суспільстві роль безпосереднього суб’єкта підприємницької діяльності, а регуляторна діяльність окремого державного органу або органу місцевого самоврядування підпорядковується засадам єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності. До того ж, суб’єкт підприємницької діяльності поступово стає, так би мовити, рівноправним учасником відносин з державою. Зрозуміло, що в цьому випадку йдеться не про правосуб’єктну рівність державних органів та суб’єктів підприємницької діяльності, адже лише на боці органів державної влади та місцевого самоврядування залишаються владні повноваження. Мається на увазі встановлення, по-перше, рівних прав щодо вимоги належної поведінки з обох сторін, по-друге, реальних можливостей суб’єктів підприємницької діяльності щодо юридичного захисту своїх прав у разі їх порушення.

В результаті впровадження державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності та під впливом процесів, що відбуваються у сфері державного управління, формується певна система регуляторних органів. Так, згідно ст.1 Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[33], до системи регуляторних органів входять: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, а також інші державні органи, центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства вона має повноваження одноосібно приймати регуляторні акти. Крім того, до регуляторних органів належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти. Тобто функцію регулювання у сфері підприємницької діяльності здійснюють не тільки державні установи, які представляють законодавчу та виконавчу державну владу, а й органи місцевого самоврядування, навіть некомерційні самоврядні організації, але лише ті, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Регулювання для державних органів – одна із численних функцій державного управління, яка здійснюється поряд з іншими функціями управління (прогнозування, організація, координація, контроль тощо) в рамках їх основної діяльності, заради якої вони створені. Це зумовлено тим, що будь-який процес управління завжди передбачає аналіз конкретної ситуації; вибір цілей; прогнозування, розробку державної стратегії і планування діяльності щодо здійснення обраних цілей, наміченої стратегії; інформування керованого об’єкта; організацію; координацію; регулювання; контроль; узагальнення й оцінка результатів управління[154, с.74-84]. Саме тому регулювання як функція управління об’єктивно притаманне будь-якій управлінській діяльності, яка здійснюється органами державної влади.

Регуляторна функція адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності окремого органу держави – це соціальне призначення кожного конкретного органу у підприємницьких відносинах як особливої частини механізму держави, яке знаходить свій вираз і конкретизацію у компетенції державних органів, закріпленої за кожним органом у його правах і обов’язках щодо здійснення державного регулювання підприємницької діяльності. Державний орган виконує регуляторну функцію за допомогою визначеного законом України його правового статусу. Окремий орган держави регулює відносини у сфері підприємницької діяльності, використовуючи при цьому наявні у нього правові можливості, застосовуючи методи та форми регуляторної діяльності, встановлені законом. Проте, незалежно від того, які органи здійснюють регуляторну функцію і в якому обсязі, їх регуляторна діяльність заснована на єдиних принципах і в її основу покладено завдання підвищення ефективності управління та виконання поставлених перед ним завдань.

Виходячи з того, що державна влада, як здатність держави приймати обов’язкові рішення та домагатися їх виконання, – явище цілісне, державний вплив на підприємницьку діяльність за допомогою функції регулювання реалізується через усю систему представницьких та виконавчих органів державної влади на основі конституційного принципу розподілу компетенції законодавчої та виконавчої влади взагалі.

Розглядаючи проблему організації системи державного регулювання підприємницької діяльності та її правового забезпечення, слід конкретизувати регулювання як функцію управління стосовно державного органу, який її здійснює, і проаналізувати її обсяг у межах нормативно закріплених повноважень суб’єкта.

1.Відповідно до Конституції України регулювання підприємницької діяльності з боку законодавчої влади визначається згідно з положенням ст.6 про самостійність здійснення органами законодавчої, виконавчої та судової влади своїх повноважень. У п.5 ст.85 Конституції України встановлюється, що Верховна Рада України визначає основні напрямкивнутрішньої (у тому числі й у сфері підприємницької діяльності) і зовнішньої політики Української держави. Це повноваження законодавчого органу України реалізується, перш за все, у формі прийняття законів. Згідно ст.92 Конституції України, “виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина”. Серед прав та свобод людини, що гарантуються Конституцією, є право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ст.41), право на підприємницьку діяльність (ст.42). Тому закономірним є те, що виключно законами України мають визначатися засади правового режиму власності (п.7 ч.1 ст.92), правові засади і гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання (п.8 ч.1 ст.92), засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи (п.9 ч.1).

Крім того, Верховна Рада має повноваження “затверджувати загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля” (п.6 ст.85), “заслуховувати щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України” (п.8 ст.85), “розглядати та приймати рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України” (п.11 ст.85), “призначати за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голову Фонду державного майна України, звільняти зазначених осіб з посад, вирішати питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” (п.12 ст.85), “затверджувати перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначати правові засади вилучення об’єктів права приватної власності” (п.36 ст.85)[1].

Головне повноваження Верховної Ради України, в тому числі під час виконання функції регулювання підприємницької діяльності, – законотворення. Законодавчий процес у Верховній Раді України являє собою юридично визначену сукупність стадій по створенню законів, в межах яких у певній послідовності здійснюються відповідні дії Верховною Радою, суб’єктами права законодавчої ініціативи, громадянами, що беруть участь в обговоренні законопроектів, Президентом України, а у випадках, вказаних законом, — також Конституційним Судом України у порядку, встановленому Конституцією, Постановою Верховної Ради України “Про Регламент Верховної Ради України”[89] та іншими законами, виданими на основі Конституції.

Особливість здійснення регуляторної діяльності Верховною Радою України полягає в тому, що вона приймає регуляторні акти – закони – відповідно до Регламенту Верховної Ради України[89] з урахуванням вимог Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[33]. Враховуючи це, з моменту вступу в дію останнього закону законодавчий процес щодо прийняття регуляторних актів поповнився такими додатковими стадіями як оприлюднення планів прийняття регуляторних законів, їх проектів та розгляд одержаних зауважень і пропозицій від громадськості та інших зацікавлених осіб.

Нажаль, регуляторна діяльність Верховної Ради України не відзначається своєю ефективністю. Починаючи з 1990 року Верховна Рада України прийняла понад 1500 законів, що охоплюють різні сфери життєдіяльності людини, суспільства і держави, у тому числі і сферу підприємництва. Але кількість законів неадекватна їх якості. Так, 90% законів – це доповнення і зміни до діючих і нових законів та закони про ратифікацію міжнародних договорів. Тому постає величезна проблема – нестабільність законодавства, колізії, правовий, включаючи конституційний, нігілізм, – яка потребує негайного вирішення.

2.Регуляторні повноваження Президента України у сфері підприємницької діяльності обумовлені його конституційним становищем як глави держави, гаранта державного суверенітету, дотриманням Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України має регуляторні повноваження, що визначаються передусім конституційними нормами. Так, відповідно до Конституції України, Президент України здійснює державне регулювання у сфері підприємницької діяльності шляхом підписання і обнародування законів, прийнятих Верховною Радою України (п.29 ст.106). Крім того, з метою реалізації цілей та завдань державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності, Президент України “має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України” (п.30 ст.106), “забезпечує національну безпеку держави” (п.1 ст.106), “призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України…”, “проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою” (п.6 ст.106), “вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України” (п.9 ст.106), “зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності” (п.15 ст.106), “скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим” (п.16 ст.106)[1].

Повноваження Президента України вичерпно встановлені Конституцією України: в ч.1 ст.106 Конституції України міститься їх повний перелік і водночас застерігається, що Президент України “здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України”. Проте, існує думка, що в Конституції України встановлені тільки найважливіші повноваження Президента України, а решта визначена так званим поточним законодавством. Звідси висновок, що “повноваження глави Української держави цілком окреслюються Конституцією. Однак це зовсім не означає, що його повноваження визначаються тільки Конституцією”[172, с.72]. Такий висновок, на нашу думку, є некоректним, адже він суперечить наведеному вище положенню ч.1 ст.106 Конституції України, яку можна тлумачити лише буквально. З цього приводу ми поділяємо думку В.М.Шаповала та В.П.Єрмоліна, що об’єктивно законами можуть бути лише деталізовані і конкретизовані, а не доповнені, повноваження Президента України, конкретно визначені Конституцією України. Інакше виникатиме питання реальності змісту положень Конституції України, доповнюваних такими законами[189, с.37-44].

Відповідно до норм Конституції України “Президент України є главою держави і виступає від її імені”(ст.102). Як зазначають Б.Н.Баглай і Б.Н.Габричидзе “функція гаранта Конституції передбачає широке право Президента діяти на свій розсуд, виходячи не лише з букви, а й з духу Конституції і законів, надолужуючи прогалини в правовій системі і реагуючи на непередбачувані Конституцією життєві ситуації. Як гарант прав і свобод громадян Президент зобов’язаний розробляти і пропонувати закони, а в разі їх відсутності приймати укази на захист прав і свобод окремих категорій громадян… у боротьбі з організованою злочинністю тощо”[108, с.335].

Як глава держави, Президент України повинен постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрями політики держави, в тому числі і регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності, про чергові завдання, які постають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція України встановлює, що Президент України “звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України” (п.2 ст.106)[1].

У Посланні формулюються основні політичні цілі і завданнядержави на черговий рік. Послання Президента України спирається на доктрини, концепції з різних напрямківрозвитку країни, середньострокові і довгострокові прогнози. Доктринавиражає систему поглядів на значення окремих заходів, принципів, щовизначаютьмеханізм державного регулювання, якими керуються органи державної влади. Доктрини, програми і концепції затверджуються законамиУкраїни. У своєму Посланні до Верховної Ради України“Україна: поступ у ХХІ століття” Президент України Л.Кучма визначив одним із головних чинників – створення сприятливого інвестиційного клімату, забезпечення надійної стабілізації економіки, впровадження регуляторної реформи у сфері підприємництва. Головними її завданнями є встановлення сучасного, адаптованого до умов ринкових перетворень, регулювання відносин у сфері підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність[179, с.5-12].

Вказані звертання Президента України до народу і парламенту України не можна розглядати як суто інформаційні. Адже в них Президент України викладає своє бачення ситуації, в якій перебуває держава, окреслює шляхи подолання перешкод, що заважають її поступальному розвиткові. Зрозуміло, що викладені в цих посланнях положення аж ніяк не можуть тлумачитись як обов’язкові для застосування їх парламентом України. У системі розподілу владних повноважень Верховна Рада України посідає своє, тільки їй притаманне місце. Відповідно до ст.75Конституції України вона є єдиним органом законодавчої влади країни, який має своє визначене коло повноважень (ст.85), при цьому ряд питань, як це закріплено у ст.92 Конституції України, може визначатись або встановлюватись лише законами України[1]. Парламент України, члени якого обрані їх виборцями, і Президент України, обраний всенародно, є головними і легітимними центрами вироблення політики держави, що виключає будь-який диктат одного з цих інститутів щодо іншого[117, с.12].

Найважливішою функцією Президента України при здійсненні регуляторної діяльності є його участь у законодавчому процесі. Як глава держави, він користується правом законодавчої ініціативи. Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, повинні бути розглянуті Верховною Радою України позачергово (ст.93 Конституції України).

Проте, цим участь Президента України у законотворчому процесі не вичерпується. Його функцією також є промульгація і оприлюднення законів України. За Конституцією України схвалені Верховною Радою України закони підписуються її Головою і направляються Президентові України. Отримавши закон, Президент України протягом п’ятнадцяти днів має підписати його, взявши тим самим до виконання, або, у разі незгоди, повернути Верховній Раді України зі своїми вмотивованими та сформульованими зауваженнями для повторного розгляду. У разі погодження Верховної Ради України із зауваженнями Президента України, вона може його повторно розглянути, схвалити і знову направити Президенту України на підпис. У разі непогодження – внести цей закон в попередній редакції на повторний розгляд Верховної Ради України з тим, щоб подолати президентське вето. Якщо під час повторного розгляду закон знову буде прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів (ч.4 ст.94Конституції України). Якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом (ч.3 ст.94 Конституції України).

Таким чином, регуляторна діяльність Президента України у сфері підприємницької діяльності об’єктивно поєднана із функціонуванням законодавчої та виконавчої влади, а її зміст випливає з відповідної теорії “розподілення влади”. Його повноваження щодо здійснення державної регуляторної політики здебільшого є елементами системи стримувань і противаг у взаємовідносинах між “розподіленими владами”, насамперед між законодавчою і виконавчою.

Підтвердженням цього є також повноваження Президента України зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України (п.15 ч.1 ст.106) та скасовувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п.16 ч.1 ст.106). Мотивами прийняття рішень Президента України щодо зупини дії зазначених актів об’єктивно є їх невідповідність Конституції України, що є одним із принципів державної регуляторної політики. Цим уможливлюється політична оцінка Президентом України регуляторних актів Кабінету Міністрів України з відповідними наслідками. Доречно додати, що Президент України також уповноважений скасовувати рішення голів місцевих державних адміністрацій, але лише на підставі їх неконституційності або незаконності (ч.8 ст.118)[1].

З метою забезпечення формування та реалізації політики в сфері розвитку та підтримки підприємництва, згідно з Указом Президента України №737/97 “Про Державний комітет України з питань розвитку підприємництва” від 29 липня 1997р.[22], було створено орган виконавчої влади, правонаступником якого пізніше, відповідно до Указу Президента України №721/2000 “Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва” від 25 травня 2000р.[16], став Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Водночас вказаним Указом визначались завдання і функції органу, конкретизувались повноваження. Тому стосовно центральних органів виконавчої влади такі укази (затверджені ними положення) відіграють важливу статусоутворюючу роль[189, с.37-44] у системі державного регулювання.

3.Значними повноваженнями в галузі державного регулювання підприємницької діяльності наділений Кабінет Міністрів України – вищий орган виконавчої влади України.

Згідно ст.116 Конституції України Кабінет Міністрів України: 1)забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; 2)вживає заходищодозабезпечення прав і свобод людини і громадянина; 3)забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері праці й зайнятості населення, соціального захисту, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4)розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; 5)забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону; 6)організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; 7)спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; 8)утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; 9)призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України тощо.

Значною мірою регуляторна діяльність Кабінету Міністрів Україниявляє собою реалізацію закріпленоїв законах державної політики у сфері підприємництва. Беручи за основу своєї діяльності положення Послання Президента України, Кабінет Міністрів України на їх базі розробляє, а потім і проголошує пріоритети економічної та соціальної політики на рік. Так, у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України “Реформи заради добробуту”основою політики економічного зростання Кабінет Міністрів України визначив розкриття підприємницького потенціалу, розвиток приватної ініціативи. Для цього, усвідомлюючи необхідність забезпечення послідовної та передбачуваної політики щодо створення сприятливого середовища для розвитку ділової активності на основі конкуренції, Кабінет Міністрів України спрямував свої дії на зменшення адміністративного впливу та державного втручання у підприємницьку діяльність[161, с.4-9].

За своїм конституційним статусом Кабінет Міністрів України очолює систему органів виконавчої влади, керує роботою центральних та місцевих органів виконавчої влади, спрямовує їх на виконання програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Важливе значення для здійснення державної регуляторної політики має положення п.9-1 ст.116Конституції України, за яким Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує і ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. Утворюючи систему центральних органів виконавчої влади, Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання, виходячи з міркувань доцільності. Ця система формується з урахуванням динаміки суспільних потреб, яка зумовлює існування того чи іншого органу[180, с.283]. Таким чином, повноваження Кабінету Міністрів України утворювати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади з об’єктивних причин не може бути зведене лише до правової фіксації факту утворення конкретного органу.

Виходячи з того, що регуляторна політика є одним із головних пріоритетів у діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення економічних реформ, Кабінет Міністрів України повинен забезпечувати реалізацію цього напрямку державної політики усією системою органів виконавчої влади. Для виконання цих умов Кабінет Міністрів України забезпечує фінансування заходів з реалізації державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності; забезпечує додержання адміністративних процедур з підготовки та впровадження регуляторних актів; скасовує регуляторні акти центральних органів виконавчої влади за поданням Держпідприємництва; контролює виконання органами виконавчої влади заходів з реалізації державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності, здійснює аналіз відповідної звітності органів виконавчої влади та приймає рішення за результатами розгляду; вирішує в межах повноважень, визначених законом, інші питання, пов’язані з реалізацією державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності.

Основною формою реалізації регуляторної діяльності Кабінету Міністрів України є його правові акти — постанови і розпорядження, які обов’язкові до виконання на всій території України.У формі постанов Кабінету Міністрів України видаються регуляторні акти, які носять нормативний характер. У формі розпоряджень Кабінету Міністрів України — акти з питань організації регуляторної діяльності органів виконавчої влади та здійснення ними державної регуляторної політики у сфері підприємництва. Регуляторні акти Кабінету Міністрів України підлягають реєстрації у встановленому законом порядку.

Порядок підготовки проектів регуляторних актів, які розглядаються Кабінетом Міністрів України, регулюється одночасно двома нормативно-правовими актами: Законом України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[33]та Постановою Кабінету Міністрів України №915 “Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України” від 5 червня 2000 року[53].

Суб’єктами, які мають право внесення проекту регуляторного акту на розгляд Кабінету Міністрів України (здебільшого це проекти Постанов Кабінету Міністрів України), є центральні органи виконавчої влади, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Підготовка проекту регуляторного акту на розгляд Кабінету Міністрів України передбачає його обов’язкове узгодження із зацікавленими органами виконавчої влади, державними, громадськими та іншими організаціями. Проекти рішень Кабінету Міністрів України візуються керівниками вказаних органів і організацій, а в разі їх відсутності – особами, які їх заміщують. Будь-який проект регуляторного акта підлягає обов’язковому узгодженню з Держпідприємництвом та Міністерством юстиції України.

До вступу в дію Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[33] існувала правова колізія щодо погодження проектів регуляторних актів з Держпідприємництвом. Справа в тім, що на відміну від Порядку підготовки проектів регуляторних актів, Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України прямо допускає затвердження регуляторних актів без погодження. Це підтверджується низкою положень Тимчасового регламенту.

По-перше, в Тимчасовому регламенті Кабінету Міністрів України взагалі не передбачена процедура оскарження відмови у погоджені. Тобто, така відмова не розглядається як бар’єр на шляху впровадження регуляторного акта.

По-друге, в Тимчасовому регламенті зазначається, що проект не потребує повторного узгодження із зацікавленими органами, якщо їх письмові зауваження повністю враховані головним розробником в остаточній редакції проекту.

По-третє, в Тимчасовому регламенті прямо вказується, що у разі внесення проекту з розбіжностями до нього додається протокол розбіжностей, в якому повинна міститися редакція спірного пункту, варіант редакції, запропонований зацікавленим органом, відхилений або врахований головним розробником частково, мотиви відхилення головним розробником зауважень та пропозицій, а також стисло повідомляється про проведену головним розробником роботу з урегулювання цих розбіжностей та про посадових осіб, які брали у ній участь.

Тим самим прямо підтверджується той факт, що не всі зауваження зацікавлених органів (в тому числі і Держпідприємництва) є обов’язковими для врахування. Це давало можливість Кабінету Міністрів України приймати регуляторні акти без погодження або без врахування всіх зауважень Держпідприємництва. З прийняттям Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” ситуація змінилася на краще: тепер на законодавчому рівні закріплена обов’язкова процедура погодження проектів регуляторних актів із спеціально уповноваженим органом – Держпідприємництвом, з можливістю доопрацювання його з урахуванням зауважень та пропозицій.

Наступним кроком після погодження регуляторного акта, згідно ст.24 Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[33], є підготовка експертного висновку щодо регуляторного впливу структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів України, на який рішенням Кабінету Міністрів України покладено відповідну функцію. Після чого проект регуляторного акту разом з аналізом регуляторного впливу, яким супроводжується цей проект, та експертним висновком щодо його регуляторного впливу подається на засідання урядового комітету.

Також до регуляторних повноважень Кабінету Міністрів України можна віднести організацію проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності в системі органів виконавчої влади, а також роль апеляційної інстанції, яка розглядає спори, що виникають між органами виконавчої влади під час реалізації регуляторної політики.

Регуляторна функція Кабінету Міністрів України реалізується шляхом виконання норм “Прикінцевих положень”Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, відповідно яких Кабінету Міністрів України було доручено:

-підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим законом;

-відповідно до своїх повноважень забезпечити прийняття нормативно-правових актів, необхідних для реалізації цього Закону;

-забезпечити здійснення функції з підготовки експертних висновків щодо регуляторного впливу проектів регуляторних актів, внесених на розгляд Кабінету Міністрів України;

-привести свої нормативно-правові акти, які визначають порядок розгляду та прийняття регуляторних актів, у відповідність з вимогами цього Закону;

-забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їхніх нормативно-правових актів, які визначають порядок підготовки та прийняття регуляторних актів, у відповідність з вимогами цього Закону;

-переглянути свої регуляторні акти та привести їх у відповідність з принципами державної регуляторної політики;

-забезпечити перегляд міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади регуляторних актів та приведення їх у відповідність з принципами державної регуляторної політики;

-при розробці проекту Закону України про Державний бюджет України на 2004 рік та наступні роки передбачити фінансування витрат на виконання вимог цього Закону[33].

З викладеного можна зробити висновок, що в ході розбудови єдиної державної регуляторної політики Кабінет Міністрів України одночасно і організовує проведення регуляторної реформи, і створює нормативну базу під механізми, які необхідно впровадити в ході регуляторної політики.

4.Центральні та місцеві органи виконавчої влади здійснюють регуляторну функцію у порядку безпосередньої реалізації заходів, спрямованих на реалізацію завдань регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності. Для забезпечення реалізації регуляторної політики вони повинні додержуватися принципів впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності шляхом виконання адміністративних процедур з підготовки та впровадження регуляторних актів.

Відповідно до Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[33]Президентові України та Кабінету Міністрів України забороняється внесення проектів регуляторних актів, видання органами виконавчої влади регуляторних актів без обґрунтування доцільності втручання держави у відповідну сферу підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв’язання порушеним у проекті питанням, оприлюднення проекту регуляторного акта з метою отримання зауважень та пропозицій, характеристики очікуваних соціально-економічних наслідків запропонованих заходів, що передбачаються у проекті, а також без попереднього погодження відповідного проекту регуляторного акту з Держпідприємництвом.

Реалізація функції регулювання центральними та місцевими органами виконавчої влади впроваджується за напрямами завершення формування нормативно-правової бази щодо впровадження регуляторної політики у сфері підприємництва; здійснення перегляду діючих нормативно-правових актів на відповідність вимогам ринкових відносин; здійснення заходів щодо усунення обмежень, які стримують розвиток підприємницької діяльності, зменшення надмірного державного регулювання підприємницької діяльності; забезпечення дотримання процедури підготовки проектів регуляторних актів, складання планів заходів з реалізації державної регуляторної політики. Для цього з метою реалізації покладених на них повноважень у здійсненні державної регуляторної політики центральні та місцеві органи виконавчої влади створюють у своєму складі структурні підрозділи з питань реалізації державної регуляторної політики або покладають ці повноваження на один з існуючих структурних підрозділів чи окремих посадових осіб.

Регуляторні рішення центрального органу виконавчої влади набувають юридичної сили, коли вони оформлені як правові акти, що видані ним в межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України.

Переважна більшість регуляторних актів центрального органу виконавчої влади видається у вигляді наказів міністра. Вони є обов’язковими до виконання всіма органами і організаціями, їх посадовими особами, які підпорядковані відповідному центральному органу. У випадках, передбачених законодавством, акти центрального органу є обов’язковими для виконання іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами.

Хоча більшість регуляторних актів створюються на центральному рівні управління державою, однак їх впровадження та виконання здійснюється на місцевому рівні. І місцеві органи виконавчої влади мають певні повноваження щодо регулювання окремих аспектів підприємницької діяльності. Практика доводить, що прийняття центральними органами державної влади рішень, спрямованих на покращення підприємницького середовища, є необхідною, але недостатньою умовою для досягнення реального покращення. Багато залежить від рівня виконавчої дисципліни місцевої влади.

Виходячи з того, що місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади, їх владні повноваження щодо здійснення регуляторної діяльності реалізуються одноосібно їх керівниками — головами місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій одноосібно приймають регуляторні акти шляхом видання розпоряджень і несуть за них відповідальність відповідно до законодавства.

Порядок підготовки та прийняття регуляторних актів органами виконавчої влади здійснюється відповідно до Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[33]. Особливе місце в їх регуляторній діяльності займає оцінка ефективності проектів та діючих регуляторних актів за допомогою аналізу їх регуляторного впливу. Мета цього заходу спрямована на створення системи прийняття доцільних та ефективних регуляторних рішень. Оцінка ефективності проектів регуляторних актів повинна мінімізувати вірогідність появи неефективних регуляторних актів, а оцінка ефективності діючих актів спрямована на виявлення регулювань, які “не виправдали надії”з метою їх подальшого перегляду та скасування.

Але, як засвідчила практика, органи виконавчої влади не проводять якісного та неупередженого аналізу впливу регуляторного акта. Розробники більшості проектів регуляторних актів мають власну зацікавленість у впровадженні такого проекту. Вони за будь-яку ціну намагаються довести доцільність та ефективність запропонованого регулювання. Часто така зацікавленість полягає у перерозподілі бюджетних коштів чи свідомому створенні адміністративних бар’єрів з метою хабарництва. При цьому нерідко органи виконавчої влади, оцінюючи ефективність того чи іншого проекту, лише зазначають, що його реалізація “не потребує додаткових витрат бюджету”, навіть у тих випадках, коли додаткові витрати бюджету будуть[159, с.49].

Саме з метою вирішення цих проблем Законом України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” передбачені такі гарантії забезпечення реалізації засад державної регуляторної політики в регуляторній діяльності органів виконавчої влади – регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом виконавчої влади або його посадовою особою, якщо наявна хоча б одна з таких обставин:

відсутній аналіз регуляторного впливу;
проект регуляторного акта не був оприлюднений;
проект регуляторного акта не був поданий на погодження із Держпідприємництвом або його відповідним територіальним органом;
щодо проекту регуляторного акта Держпідприємництвом або його територіальним органом було прийнято рішення про відмову в його погодженні;
урядовим комітетом або апеляційною регуляторною комісією не прийнято рішення стосовно поданої розробником проекту регуляторного акта скарги щодо відмови в погодженні цього проекту Держпідприємництвом чи його територіальним органом;
розробником проекту регуляторного акта не виконано рішення урядового комітету або апеляційної регуляторної комісії стосовно скарги щодо відмови в погодженні цього проекту Держпідприємництвом чи його територіальним органом[33].

Крім того, регуляторні акти органів виконавчої влади підлягають обов’язковій державній реєстрації в органах юстиції. Якщо в ході перевірки на підставі повідомлення Держпідприємництва або його територіального органу органом юстиції буде виявлено порушення порядку прийняття регуляторного акта, орган юстиції відмовляє в державній реєстрації цього акта або скасовує його рішення про державну реєстрацію.

Виконання цих вимог органами виконавчої влади особливо важливо, тому що саме вони є державними інституціями, які безпосередньо здійснюють заходи, спрямованіна регулювання підприємницької діяльності. Крім того, ці органи здійснюють контролюючі функції, а, отже, і захист особистості, суспільствата держави від зловживань у сфері підприємництва, здійснюють державний нагляд за законністю у підприємницької сфері. Але, виступаючи як регуляторні, вони реалізують засади регуляторної політики у своїй діяльності. Через них державаактивно впливає на здійснення функції регулювання у сфері підприємницької діяльності відповідно до цілейі завдань, сформульованих нею як регуляторна політика.

Отже, проведений аналіз повноважень державних регуляторних органів свідчить про наявність у змісті державного регулювання різних видів відповідно до компетенції регуляторних органів. Спільною для всіх видів регулювання є мета його здійснення, хоча кожен наділений певними характерними для нього рисами. Розглянуті види регулювання в цілому становлять систему державного регулювання у сфері підприємницької діяльності, яка відіграє значну роль у забезпеченні правового порядку підприємництва в державі. Вихідним елементом правової регламентації функції регулювання мають виступити загальні статусні закони щодо правового регулювання органів виконавчої влади всіх рівнів – Закони України“Про Кабінет Міністрів України”, “Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, “Про місцеві державні адміністрації”, в яких функція регулювання, її обсяг і межі здійснення мають бути чітко окреслені. Важливо, щоб регулювання отримало більш конкретну регламентацію в локальних компетенційних актах – про конкретні міністерства, підпорядковані їм ланки. Причому така регламентація не повинна обмежуватися лише посиланням на необхідність здійснення регулювання, а має містити його функціональні й процесуальні механізми регулювання. З метою посилення стимулюючої функції регулювання слід зобов’язати державні органи забезпечити “прозорість” своєї регуляторної діяльності, особливо тієї, яка являє широкий інтерес для громадян та суб’єктів підприємницької діяльності.

Велике значення для правової регламентації здійснення державного регулювання у сфері підприємницької діяльності має Закон України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, який закріпив правові основи регуляторної діяльності державних органів на законодавчому рівні. Такий підхід до регламентації функції державного регулювання у сфері підприємництва, на нашу думку, є виправданим, бо дає можливість ретельно впорядкувати зміст регуляторної діяльності, визначити основні принципи регулювання, завдання, уніфікувати форми та методи його здійснення.

Значний обсяг в адміністративно-правовому регулюванні підприємницької діяльності займає встановлення адміністративно-правових режимів у цій сфері. Аналіз чинного законодавства України свідчить про те, що в цілому проблема регулювання адміністративно-правових режимів на сьогодні в Україні не достатньо розробленою. Найбільш дослідженими є організаційно-правові засади режимів у сфері регулювання відносин, що виникають у надзвичайних або неординарних ситуаціях. Але цього не можна сказати про окремі види адміністративно-правових режимів у сфері підприємницьких відносин. У зв’язку з цим, дана робота буде присвячена з’ясуванню сутності, визначенню поняття, структури, видів та особливостей окремих видів адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності, як одних з найважливіших форм адміністративно-правового регулювання у цій сфері.

РОЗДІЛ2.АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ РЕЖИМИ ЯК ФОРМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ВИДИ

2.1.Поняття та структура адміністративно-правових режимів

З’ясування сутності та призначення адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності можливо шляхом пізнання, перш за все, більш узагальненого його правового феномену. Слід відмітити, що в законодавстві часто можна зустріти термін “режим”, але його тлумачення в нормативно-правових актах відсутнє. Немає єдності з цього питання в позиціях вчених у галузі теорії права та інших галузей (адміністративного, екологічного, митного тощо).

В науці поняття “режим” (від фр.regime, лат.regimen — управління) досить змістовне, багатозначне, вживається у різних змістах та контекстах: а)державний лад, сукупність засобів, методів, способів здійснення влади; б)строго встановлений розпорядок життя, праці; в)система обов’язкових правил, вимог, норм, принципів, встановлених для якого-небудь виду діяльності; г)умови діяльності, існування чого-небудь; певний стан, положення, статус[116, с.1005; 175, с.423].

Поняття “правовий режим” по різному трактується у радянській та пострадянській правовій літературі. Наприклад, С.С.Алексєєв правовий режим визначає як порядок регулювання, виражений у комплексі правових засобів, що характеризують поєднання взаємодіючих між собою дозволів, заборон, а також позитивних зобов’язань, які створюють особливе спрямування регулювання[104, с.185]. Цієї ж позиції дотримуються автори підручника з адміністративного права України під редакцією професора Ю.П.Битяка[100, с.276].

Н.І.Матузов та А.В.Малько розглядають правовий режим як особливий порядок правового регулювання, який виражається у певному поєднанні юридичних засобів і який створює бажаний соціальний стан і конкретний ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення інтересів суб’єкта права. Тобто режим – це система умов й методів здійснення правового регулювання, так би мовити “розпорядок” дії права, його функціональна характеристика[144, с.17-18].

У свою чергу Д.М.Бахрах визначає правовий режим як систему норм права, яка регулює людську діяльність, відносини між людьми з приводу певних об’єктів[111, с.13].

І.С.Розанов пов’язує поняття правового режиму з регулюванням проблем, які стосуються сфери міжнародної та внутрішньодержавної безпеки. У цьому аспекті під правовим режимом, він розуміє, сукупність правових актів та організаційно-технічних заходів, що утворюють у відповідній сфері безпеки своєрідний комплексний юридико-організаційний інститут [163, с.84].

В.Б.Ісаков під правовим режимом розуміє соціальний режим деякого об’єкта, закріплений правовими нормами і забезпечений сукупністю юридичних засобів[127, с.258-259].

На думку В.Б.Рушайло, правовий режим – це закріплені в законодавстві права, обов’язки та відповідальність; система заходів, які використовуються для досягнення поставлених цілей; система правового впливу, що полягає у специфіці прийомів регулювання та його механізму[164, с.14].

Дослідженню різних аспектів існування правових режимів також присвячені наукові праці таких вчених, як: А.П.Альохін, О.О.Кармолицький, Ю.М.Козлов[106], О.О.Крестьянінов[135], О.С.Кузніченко[137], С.С.Маілян[140], І.Є.Нельговський[150], О.С.Родіонов[162], Л.Л.Попов[101], Ю.А.Тихомиров[177], Е.Ф.Шамсумова[186] тощо.

З метою більш якісного дослідження поняття „правовий режим” доцільно детально розглянути погляди окремих наведених вище науковців. Так В.Б.Ісаков досліджуючи сутність поняття „правовий режим” зазначав, що його засадою є соціальний режим, який закріплений у правових нормах і забезпечений сукупністю юридичних засобів. Сам соціальний режим, В.Б.Ісаков розуміє, як відносно стійкій взаємозв’язок соціального об’єкта (явища, процесу, інституту) з іншими соціальними об’єктами, який забезпечує досягнення певних цілей. Він аналізує співвідношення правового та соціального режимів і стверджує, що юридична форма останнього – це тільки один із засобів закріплення та забезпечення соціального режиму[127, с.258-259]. Розглядаючи структуру правового режиму, В.Б.Ісаков виділяє в ній такі елементи, як: правосуб’єктність, що являє собою правове положення об’єкту – носія режиму; юридична відповідальність та юридичні гарантії, які забезпечують захист та підтримання цього режиму; пільги та привілеї, що має носій режиму у взаємовідносинах з іншими учасниками суспільних відносин[127, с.261].

Вважаємо, що режим, який регламентується правом, можна визначити як правовий режим. Це означає, що юридична складова, яка присутня у його змісті, первинна по відношенню до соціального режиму. Зазначене ніяк не відповідає початковому положенню позиції В.Б.Ісакова про об’єктивно не правову сутність соціального режиму. Теоретична модель режиму, яку розробив В.Б.Ісаков, більш правильно застосовувати з урахуванням наступних умов. Перш за все, необхідно обмежити коло носіїв режимів тільки суб’єктами, які здатні здійснювати свідому вольову діяльність і нести за неї відповідальність (громадяни, організації тощо), тобто відносити до носіїв режиму неживі предмети, явища, соціальні інститути безглуздо. Зміст же режиму полягає у діяльності, яку виконує носій режиму. Ця діяльність організована певним чином, тобто охоплює у собі і сукупність використаних для цього засобів, методів, форм, і особливий порядок їх застосування для досягнення поставлених цілей, а також принципи, правила здійснення цієї діяльності. За цих умов (нормативної фіксації кола суб’єктів, їх правового статусу, виконуваної ними в межах певного режиму діяльності) теоретична модель В.Б.Ісакова більш притаманна для характеристики структури правового режиму.

Розглядаючи поняття “правовий режим” неможливо обійти наукові розробки С.С.Алексєєва, які є фундаментом більшості сучасних досліджень присвячених проблемі правових режимів. Аналіз його позиції можна звести до наступних положень:

а)запропонована теоретична модель структури галузевого правового режиму, яка складається з наступних елементів: метод правового регулювання, особливі юридичні засоби регулювання; принципи, загальні положення специфічні для певної галузі; особливий масив законодавства на вищій ступені ієрархії якого стоїть кодифікований нормативно-правовий акт[105, с.208-209];

б)уся сукупність правових режимів класифікована на дві великі групи: первинні(загальні) та вторинні. Первинними є галузеві режими, а вторинними – внутрігалузеві режими;

в)тип правового регулювання є фундаментом певного правового режиму, в зв’язку з чим виділяють загальнодозволяючий та дозвільний правовий режим[104, с.189].

На думку С.С.Алексєєва, правовий режим – це порядок регулювання, який відображається у комплексі правових засобів, що характеризують особливе сполучення взаємодіючих між собою дозволів, заборон, а також позитивних зобов’язань і створюють особливу спрямованість регулювання[104, с.185].

Запропоноване С.С.Алексєєвим поняття правового режиму є логічним та виваженим, але потребує деяких пояснень.

По-перше, це стосується розмежування та співвідношення поняття “правовий режим” та “метод правового регулювання”. Найбільш поширено метод правового регулювання у теорії права трактується як певна сукупність взаємопов’язаних елементів (прийомів, засобів), що утворює спосіб регулювання правом суспільних відносин[173, с.529]. Отже, елементи структури правового режиму, запропоновані С.С.Алексєєвим, збігаються з елементами, що об’єднує поняття “метод правового регулювання”. Так, якщо С.С.Алексєєв до елементів правового режиму відносить правовий статус суб’єктів, особливі юридичні засоби регулювання, встановлені межі урегульованих правом відносин тощо[102, с.232], то значна кількість науковців: В.М.Горшенєв[122, с.403], Н.І.Матузов[142, с.355], Л.С.Явич[191, с.60], А.М.Вітченко[121, с.136-140] та інші, наведені елементи розглядають у структурі методу правового регулювання. У процесі аналізу наведених вище визначень (правовий режим та метод правового регулювання) також виявляється схожість цих понять за змістом. Вони обидва означають певну сукупність засобів та прийомів впливу права на суспільні відносини.

Таким чином, поняття “правовий режим” у трактуванні С.С.Алексєєва стає подібним загально визнаному поняттю “метод правового регулювання”, ці поняття стають рівнозначними за змістом. Звичайно такий варіант трактування терміну “правовий режим” за рахунок звуження поняття “правовий метод” є виправданим у межах наукової праці С.С.Алексєєва, яка присвячена загальним дозволам та заборонам у праві, тому що допомагає дослідити сутнісні риси наведених правових способів регулювання. Разом з тим за межами цієї роботи об’єднання понять “метод правового регулювання” та “правовий режим”, а також їх підміна одне одним не є обґрунтованою. Можна зробити висновок, що об’єктивно існує правовий феномен, який ще достатньо не досліджений, зміст якого передає словосполучення “правовий режим”, і який не охоплюється поняттям “правовий метод” або “метод правового регулювання[131, с.60].

По-друге, С.С.Алексєєв запропонував поширити застосування поняття “правовий режим” на усі види правових відносин, незважаючи на умови їх буття. Разом з тим він відмічає, що орієнтація при розгляді правових питань на засади, які побудовані на дозволах, а також на права й активність суб’єктів не завжди збігається із змістом поняття “правовий режим”. При цьому С.С.Алексєєв вважає за необхідне і такі явища досліджувати за допомогою правових режимів, тому що це свідчить про особливу спрямованість, клімат у регулюванні та дає реальну картину певної ділянки правової дійсності, яка є важливою для забезпечення високої організованості, дисципліни та відповідальності у суспільстві[104, с.186].

Н.І.Матузов та А.В.Малько вважають, що правовий режим є необхідною властивістю державної влади, її сутності, устрою та соціальної спрямованості. Такий висновок автори пов’язують з тим, що визначають правову політику як сукупність правових засобів, цілей, завдань, пріоритетів, спрямованих на удосконалення суспільних відносин, формування правової держави, реалізацію принципів демократії, гуманізму, прав та свобод людини й громадянина. Вони зазначають, що державно-політичні режими реально існують за допомогою правових режимів, тобто перші, як правило, набирають юридичну форму. У зв’язку з цим Н.І.Матузов й А.В.Малько виділяють поняття політико-правовий режим[143, с.43]. З іншого боку вони вважають, що правовий режим – це система умов та методик здійснення правового регулювання, певний “розпорядок”, дії права, що необхідні для оптимального досягнення відповідної мети. Правовий режим спрямований на забезпечення бажаного соціального ефекту, тому що відображає шлях до цього результату, засіб, що веде до нього[176, с.174]. Правовий режим є особливим порядком правового регулювання, що відображається у певному сполученні юридичних засобів та створює відповідний ступень сприятливості або несприятливості для суб’єктів права[145, с.14]. Разом з тим, слід зазначити, що у запропонованих Н.І.Матузовим та А.В.Малько визначеннях нажаль не згадується про організаційно-правовий напрямок дії цих режимів.

На думку Е.Ф.Шамсумової правовий режим – особливий порядок законодавчого регулювання діяльності суб’єктів права у різноманітних сферах суспільних відносин або на певних об’єктах, який складається з встановлення механізму забезпечення фактичної реалізації системи стимулів, нормативів, гарантій, заборон, зобов’язань, обмежень, а також їх виконання, застосування заходів примусу та притягнення винних до відповідальності[186, с.71-72].

Визначення правового режиму запропоноване Е.Ф.Шамсумовою розкриває його структуру та показує, що правовий режим – це певний законодавчий порядок діяльності суб’єктів права у певних сферах суспільних відносин. Разом з тим це визначення носить більш академічний характер і потребує диференційованої аргументації. Тобто при визначенні правового режиму необхідно враховувати ще й напрямки правового впливу, об’єкти цього впливу, конкретизувати сферу застосування наведеного режиму, а також його зміст.

Д.М.Бахрах розглядає правовий режим як систему норм права, яка регулює діяльність, відносини між людьми з приводу визначених об’єктів[112, с.412]. Однак запропоноване Д.М.Бахрахом визначення охоплює лише зовнішню форму вираження правового режиму, при цьому втрачаються функціональні можливості цього феномену.

У межах даного дослідження особлива увага приділяється правовим режимам, що існують в галузі адміністративного права, тобто адміністративно-правовим режимам.

Наведені вище поняття “правового режиму” є визначеннями загальнотеоретичної спрямованості, тому у них не відображається галузева специфіка права. У зв’язку з цим, з позицій адміністративного права використовується більш вузьке поняття “адміністративно-правовий режим”.

Слід зазначити, що теорія адміністративно-правових режимів в її сучасному вигляді відносно молода. Традиційне адміністративне право довгий час тлумачило адміністративно-правовий режим лише як адміністративну форму для регулювання відносин, що виникають у надзвичайних або неординарних ситуаціях. Разом з тим, з недавнього часу наукою в межах теорії державного управління формується більш широке уявлення про адміністративно-правові режими. У його основу покладено припущення, що сутність адміністративно-правових режимів знаходиться у плоскості об’єктивних закономірностей управління, які забезпечують досягнення його цілей, підтримання усталеного стану системи управління й управлінських процесів, що відбуваються у її межах. У межах державного управління об’єктивні закономірності, що визначають сутність та зміст управління соціального, отримують предметне відбиття, яке відповідає владній природі виконавчої влади та її специфіці в системі розподілу влади.

У цілому слід погодитися з І.Є.Нельговським, який зазначає, що теорія адміністративно-правових режимів заповнить істотну нішу в юридичній науці, оскільки саме в її межах доцільне уважне вивчення та систематизація не тільки проблеми підприємництва, але й багатьох питань, що виникають в інших специфічних сферах управлінських відносин[150].

Традиційно в адміністративно-правовій доктрині поняття “адміністративно-правового режиму” тривалий час пов’язувалось виключно з режимами надзвичайного та воєнного станів, тобто режимами, що встановлюються державою в особливих, кризових для суспільства ситуаціях. Вважалось, що адміністративно-правовий режим в наведеному контексті пов’язаний з екстраординарним обмеженням прав та свобод людини, які закріплені Конституцією України[1], і не може розповсюджуватися на ситуації нормального функціонування соціально-економічних й політичних інститутів.

Однак останні дослідження у цій сфері дозволяють припустити, що саме в межах науково розробленої та емпірично підтвердженої теорії адміністративно-правових режимів, яка розширила розуміння адміністративно-правового режиму до ступеню його застосування до необмеженого кола управлінських завдань, в найбільш повній мірі вдасться розкрити і внутрішньо структурувати всю специфіку цільової організації державного управління в Україні.

З метою більш повного дослідження сутності досліджуваного явища доцільним є врахування позицій фахівців в галузі адміністративного права щодо змісту поняття “адміністративно-правовий режим”.

Д.Н.Бахрах, Ю.П.Битяк розглядають поняття “адміністративно-правовий режим” як певне об’єднання адміністративно-правових способів регулювання, яке проявляється у централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та асиметрії суб’єктів правовідносин[113, с.201; 100, с.276].

Дещо іншої думки дотримується І.С.Розанов, який вважає, що адміністративно-правовий режим є сукупністю встановлених в законодавчому порядку правил діяльності, дій або поведінки громадян та юридичних осіб, а також порядком реалізації ними своїх прав в певних умовах (ситуаціях), забезпечення та підтримання суверенітету та оборони держави спеціально створеними для цієї мети службами державного управління[163, с.85].

Колектив авторів підручника з адміністративного права за редакцією Ю.М.Козлова та Л.Л.Попова вважають, що адміністративно-правові режими складаються з комплексу державно-управлінських та організаційно-правових засобів, що істотно відрізняються від тих, які застосовуються органами державної влади в нормальних (звичайних) умовах функціонування. З їхньої точки зору, адміністративно-правові режими являють собою заснований на нормах адміністративного права особливий порядок функціонування його суб’єктів, спрямований на подолання негативних явищ у відповідній сфері державного управління[101, с.467]. На нашу думку, адміністративно-правові режими необхідні не тільки для здійснення управління в надзвичайних ситуаціях, а й у інших сферах, зокрема, підприємницької діяльності. За їх допомогою досягається ефективність адміністративно-правового регулювання.

Слід зазначити, що решта існуючих тлумачень адміністративно-правових режимів у тому чи іншому вигляді збігаються з наведеними. У цілому всі тлумачення адміністративно-правового режиму зводяться до того, що він є особливою формою регулювання, у межах якої створюється та застосовується специфічна комбінація юридичних, організаційних та інших засобів для забезпечення регулюючого впливу на певну сферу суспільних відносин.

Можна також погодитись з думкою Ю.А.Тихомирова про існування системи спеціальних засобів, що застосовуються для регулювання суспільних відносин в межах певних адміністративно-правових режимів. До таких засобів він відносить:

1)правові акти та норми, що встановлюють особливий порядок діяльності у тих або інших сферах;

2)уповноважені державні органи, що спеціально створені або наділені повноваженнями формувати та підтримувати відповідний режим;

3)детальну, “операційну” регламентацію дій суб’єктів права та їх взаємовідносин;

4)систему контролю та відповідальності за діяльністю у межах адміністративно-правового режиму;

5)більш широке використання обмежено-дозволяючих та заборонних методів, які у необхідних випадках поєднуються з чітко визначеним цільовим стимулюванням суб’єктів права;

6)наявність спеціальних організаційних, технічних, матеріальних та фінансових засобів (техніки, ресурсів тощо)[177, с.401-402].

Адміністративно-правові режими можна розглядати як основні засоби, за допомогою яких здійснюється адміністративно-правове регулювання у різноманітних сферах. У зв’язку з цим, встановлення адміністративно-правових режимів можна представити як одну з форм впливу держави на окремі сфери суспільних відносин, у тому числі економіку з метою координації, співвідношення та усунення протиріч публічних та приватних інтересів.

Окрім поняття та змісту у науці адміністративного права виділяють наступні ознаки адміністративно-правових режимів, з існуванням яких слід погодитись:

1)застосування в сфері діяльності публічної адміністрації у зв’язку з виконанням органами державної влади, місцевого самоврядування своїх обов’язків, заходів щодо забезпечення безпеки, охорони, захисту об’єктів правового регулювання;

2)наявність у розпорядженнях, що утворюють режимні правила, адміністративно-правових норм, які забороняють та зобов’язують, а також обмежують загальну правосуб’єктність фізичних та юридичних осіб;

3)обов’язкова участь у якості основних суб’єктів органів виконавчої влади або місцевого самоврядування, які реалізують державні повноваження;

4)застосування адміністративно-правових методів впливу;

5)наявність заходів адміністративного і дисциплінарного впливу[149, с.104-105].

Введення адміністративно-правових режимів обумовлено тим, що держава з метою забезпечення безпеки громадян, суспільства і власних інтересів не може залишити без уваги певні сфери суспільних відносин. Порушення встановлених державою норм та правил у певних сферах може порушити стан безпеки і спричинити істотне порушення прав та свобод людини, інтересів держави та суспільства в цілому. Виділення цієї діяльності держави обумовлено нормами, що передбачаються Конституцією України[1], Постановою Верховної Ради України “Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України”[9], Законом України “Про основи національної безпеки України”[71] тощо.

До основних елементів адміністративно-правових режимів слід відносити:

1)метод правового регулювання, який в адміністративному праві побудований на централізованому способі та імперативному типі регулювання і відображається в юридичній нерівності суб’єктів правовідносин;

2)особливі адміністративно-правові способи встановлення та форми виникнення прав та обов’язків, способи юридичного впливу, захисту прав, процедурно-процесуальні форми та ін.;

3)принципи адміністративного права;

4)адміністративне законодавство, що характеризується наявністю великої кількості правових норм, які регулюють різноманітні соціальні відносини, пов’язані з державним управлінням[100, с.277; 115, с.7-47].

При встановленні елементів певних адміністративно-правових режимів законодавцем враховуються: по-перше, специфіка суспільних відносин, для врегулювання яких буде використовуватися режим; по-друге, специфіка об’єкта регулювання; по-третє, специфіка правового статусу суб’єкта, що здійснює режимне регулювання і контрольно-наглядові функції.

Враховуючи наведене вище, адміністративно-правовий режим можна визначити як форму правового регулювання, що побудована на комплексі юридичних і організаційно-технічних процедур та адміністративно-правових засобів, і яка визначає міру можливої та належної поведінки суб’єктів і придає особливу спрямованість суспільним відносинам у сфері державного управління.

Щодо класифікації адміністративно-правових режимів, то традиційно у науці адміністративного права виділяють: загальні адміністративно-правові режими (паспортний режим, режим державної служби) і спеціальні адміністративно-правові режими (режим надзвичайного стану; режим державної таємниці; режим державного кордону тощо)[103, с.296; 100, с.276; 137, с.55-71].

У свою чергу Д.Н.Бахрах, перш за все, виділяє найбільш загальні, універсальні режими і похідні від них вторинні режими. Він розрізняє їх по територіальному критерію, детально розглядає загальнодержавні спеціальні режими, режими забезпечення законності, режими надзвичайного, воєнного, особливого положення, режими таємності, загальні і особливі митні режими, прикордонний режим і регіональні режими (закритого адміністративного утворення тощо); за терміном дії виділяє постійні та тимчасові ситуаційні режими (надзвичайного положення), розмежовує також режими за об’єктом, засобами діяльності (заповідників, отрут, валюти тощо)[113, с.201-237].

І.С.Розанов класифікує режими наступним чином:

– за забезпеченням інтересів державної безпеки країни, захисту державної таємниці (прикордонний режим, режим в’їзду в державу та виїзду з неї);

– за охороною суспільного порядку (наприклад, адміністративно-правовий режим проживання та переміщення іноземців);

– режими, що відносяться до дозвільної системі (порядок придбання, збереження, застосування вогнепальної зброї, вибухових речовин, радіоактивних ізотопів, отрут, наркотичних препаратів, паспортної системи тощо);

– режими, що сприяють досягненню цілей та завдань окремих галузей управління (санітарний режим, митний режим тощо);

– комплексні режими, що переслідують цілі підтримання обороноздатності країни, державної безпеки в умовах виключних обставин (воєнна загроза, стихійні лиха, епідемії, епізоотії, масові безлади тощо)[163, с.87-88].

Ю.А.Тихомиров пропонує класифікувати адміністративно-правові режими за наступними критеріями: адміністративно-правові режими забезпечення стабільності держави; адміністративно-правові режими, що покликані забезпечувати функції управління і сфери діяльності (податковий, санітарний тощо); адміністративно-правові режими для громадян (реалізації прав громадян на охорону здоров’я, оплати праці, охорону праці і техніку безпеки, права на підприємницьку діяльність тощо); обліково-легалізуючи режими (державна реєстрація фізичних та юридичних осіб, реєстрація правочинів з нерухомістю, реєстрація зброї, ліцензування підприємницької діяльності); адміністративно-функціональні режими[177, с.404-440].

Д.Н.Бахрах, І.С.Розанов, Ю.А.Тихомиров розкривають зміст окремих видів адміністративно-правових режимів, звертають увагу на проблеми законодавчого регулювання багатьох аспектів забезпечення реального їх застосування[113, с.203-234; 163, с.88-90; 177, с.405-440]. Запропонована цими та іншими авторами класифікація та визначення змісту адміністративно-правових режимів не тільки не вступають у протиріччя, але й взаємодоповнюють одне одного і повинні розглядатися в узагальненому вигляді.

Таким чином, правові режими є основним фундаментом адміністративно-правового регулювання в окремих сферах суспільних відносин. Вони забезпечують функціонування не тільки галузевих інститутів адміністративного права, але й є міжгалузевими формами правового регулювання, наприклад, підприємницької діяльності, що буде розглянуто у наступному підрозділі.

2.2.Місце адміністративно — правових режимів підприємницької діяльності в системі адміністративно — правових режимів

Адміністративне-правове регулювання у сфері підприємницької діяльності є важливим елементом взаємодії держави та суспільства, що здійснюється, серед іншого, шляхом встановлення адміністративно-правових режимів, як-от, режимів підприємницької діяльності. Зокрема, це такі режими, як: режим державної реєстрації у сфері підприємницької діяльності; режим ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності; режим забезпечення економічної конкуренції і обмеження монополізму в господарській діяльності; режим забезпечення пожежної безпеки; режим забезпечення екологічної безпеки; режим забезпечення охорони праці та здоров’я громадян; режим забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки тощо.

Адміністративно-правові режими у сфері підприємницької діяльності є видом адміністративно-правових режимів. Отже, адміністративно-правовим режимам у сфері підприємницької діяльності притаманні усі ознаки та елементи адміністративно-правових режимів, а також особливості, що виділяють їх серед інших режимів.

По-перше, введення адміністративно-правових режимів у сфері підприємницької діяльності спрямовано на врегулювання п’яти груп відносин:

1)між державними органами, органами місцевого самоврядування з приводу використання останніми функції регулювання підприємницькою діяльністю, що пов’язано з ініціюванням, підготовкою, аналізом, експертизою, прийняттям, відстеженням ефективності та переглядом регуляторних актів, а також контролем за здійсненням державної регуляторної політики;

2)між органами виконавчої влади та особами-суб’єктами підприємницької діяльності;

3)між особами, які займаються підприємницькою діяльністю;

4)між особами, які займаються підприємницькою діяльністю і громадянами (споживачами), які користуються результатами підприємницької діяльності;

5)між органами виконавчої влади і громадянами (споживачами)[129, с.148-149].

По-друге, адміністративно-правові режими підприємницької діяльності спрямовані на забезпечення найбільш важливих видів її регулювання, а саме:

1)державна реєстрація підприємницької діяльності;

2)забезпечення безпеки підприємницької діяльності (у тому числі державний протекціонізм);

3)податкове та митне регулювання;

4)тарифне регулювання та регулювання у сфері ціноутворення;

5)здійснення державного контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю тощо.

Розгляд режимів підприємницької діяльності в зазначених сферах є доцільним з позиції саме адміністративного права, оскільки усі вони існують у сфері реалізації функцій виконавчої влади з метою упорядкування підприємницької діяльності як об’єкту адміністративно-правового регулювання. Щодо розгляду цих суспільних відносин з позиції цивільного і інших галузей права, то режими будуть мати зовсім інший відтінок, обумовлений перетинанням різних галузевих методів та цілей.

Використання державою адміністративно-правових режимів не має на меті обмеження принципу свободи підприємницької та іншої економічної діяльності, яка встановлена Конституцією України[1]. Однак, їх використання призводить до певного обмеження цього принципу, тому що принцип свободи підприємницької діяльності не можна розглядати без його співвідношення з іншими конституційними принципами. Держава, встановлюючи необхідність державної реєстрації та забезпечення безпеки підприємницької діяльності за допомогою адміністративно-правових режимів, забезпечує виконання інших конституційних принципів, у тому числі принципу недоторканості особи, охорони приватної власності, свободи праці, захисту материнства та дитинства, охорони здоров’я і навколишнього середовища тощо.

По-третє, у зв’язку із завданнями, які стоять перед державою при адміністративно-правовому регулюванні підприємницької діяльності, до структури адміністративно-правових режимів у цій сфері відносяться:

1)мета встановлення відповідного адміністративно-правового режиму;

2)принципи режимної організації;

3)сукупність норм права, що визначають статус суб’єктів регулювання підприємницької діяльності та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, їх взаємні права та обов’язки, гарантії реалізації цих прав та обов’язків, відповідальність сторін за порушення правил режиму;

4)суб’єкти та об’єкти державного регулювання підприємницької діяльності.

Таким чином, адміністративно-правові режими встановлюють сукупність норм і правил, що зобов’язують підприємців діяти певним чином, одержувати ліцензії або інформувати про здійснення певних дій. Одночасно, державою встановлюється механізм контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю, а також застосування примусових заходів у випадку порушення встановлених державою правил. Таким чином, єдине правове поле державного регулювання підприємницькою діяльністю охоплює норми адміністративного права і встановлює права та обов’язки для осіб, які займаються підприємницькою діяльністю.

По-четверте, адміністративно-правові норми, якими встановлюється відповідний режим спрямовані на:

1.Визначення компетенції суб’єктів, які здійснюють адміністративно-правове регулювання, а також особливостей правового статусу осіб, які займаються підприємницькою діяльністю.

Ці правові норми можуть бути як адміністративними, інших галузей права, так і міжгалузевими. Наприклад, правовий статус юридичних осіб та громадян-підприємців закріплений у розділіІІ Цивільного кодексу України[98]. Таким чином, при встановленні елементів адміністративно-правових режимів треба керуватися нормами Цивільного кодексу України і додатково спеціально встановленими для цього режиму адміністративно-правовими нормами.

2.Встановлення правил поведінки, які реалізуються в компетенції суб’єктів, що здійснюють регулювання, і в правах та обов’язках суб’єктів підприємницької діяльності.

Правила поведінки підприємців, а також суб’єктів, що здійснюють регулювання, повинні бути сформульовані відповідно до правового статусу та компетенції цих осіб. До прав суб’єкта, який здійснює адміністративно-правове регулювання, можна віднести право на здійснення нагляду та контролю по відношенню до суб’єкта підприємницької діяльності. Зокрема, мова йде про засоби здійснення нагляду та контролю за суб’єктами підприємницької діяльності, ступінь та межі втручання в підприємницьку діяльність суб’єкта, який здійснює регулювання тощо.

3.Встановлення заходів відповідальності щодо суб’єкта, який здійснює адміністративно-правове регулювання або його посадової особи, а також відповідальності особи (фізичної та юридичної), яка займається підприємницькою діяльністю, за порушення режимних правил. При цьому ці норми передбачають не тільки порядок притягнення до відповідальності, але і порядок оскарження дій суб’єктів, які здійснюють регулювання, у випадку незаконного притягнення до відповідальності.

До вказаної групи можна віднести також норми, що закріплюють право та порядок оскарження (адміністративний та судовий) рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів, які здійснюють регулювання у сфері підприємницької діяльності, та їх посадових осіб, у випадку, якщо вони перешкоджають здійсненню законної підприємницької діяльності. Наприклад, у випадку відмови надання ліцензії або іншого спеціального дозволу, відсутність якого не дозволяє здійснювати підприємницьку діяльність[181, с.150]. Також, може бути передбачено право особи, що займається підприємницькою діяльністю, на оскарження дій (бездіяльності) суб’єкта, що здійснює регулювання цієї сфери, та його посадових осіб у суді, вищій посадовій особі або органу виконавчої влади.

Таким чином, здійснення адміністративно-правового регулювання за допомогою встановлення адміністративно-правових режимів в економічній сфері, особливо у сфері підприємницької діяльності, дає можливість державі впливати на діяльність не підпорядкованого їй суб’єкту. Отже, адміністративно-правовий режим стає важливим елементом в упорядкуванні відносин між державою та суспільством у сфері економіки та підприємницької діяльності[129, с.149].

Враховуючи вказані особливості, під адміністративно-правовим режимом підприємницької діяльності, слід розуміти, форму правового регулювання, що побудована на комплексі юридичних і організаційних процедур та адміністративно-правових засобів, яка визначає міру можливої та належної поведінки суб’єктів підприємницької діяльності та суб’єктів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання суспільних відносин у зазначеній сфері.

Вивчення поняття та характерних особливостей адміністративно-правових режимів у сфері підприємницької діяльності дозволяє згрупувати їх за кількома блоками, які мають загальні правові ознаки.

Адміністративно-правові режими у сфері підприємницької діяльності можуть бути класифіковані за тими самими критеріями, що і явища більш високого рівня узагальнення – адміністративно-правові режими.

Критерієм для класифікації адміністративно-правових режимів у сфері підприємницької діяльності може також виступити специфіка засобів адміністративно-правового регулювання. У зв’язку з цим їх можна поділити на прості(під час здійснення яких використовуються притаманні тільки їм засоби) та комплексні(щовикористовують як власні засоби, так і засоби інших адміністративно-правових режимів).

До простих адміністративно-правових режимів у сфері підприємницької діяльності можна віднести режим державної реєстрації, режим ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності, режим забезпечення економічної конкуренції і обмеження монополізму в господарській діяльності тощо. Натомість, режим забезпечення охорони праці та здоров’я громадян має як власні засоби, так і засоби, притаманні адміністративно-правовому режиму ліцензування, через що його слід відносити до комплексних адміністративно-правових режимів у сфері підприємницької діяльності. Також до комплексних режимів можна віднести: режим забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, режими забезпечення екологічної, пожежної, радіаційної безпеки, безпеки гідротехнічних споруд тощо.

Іншим критерієм класифікації адміністративно-правових режимів у сфері підприємницької діяльності можуть служити види правовідносин у сфері підприємницької діяльності, на які спрямовано адміністративно-правове регулювання (державна реєстрація; забезпечення безпеки підприємницької діяльності громадян, суспільства та держави; регулювання податкових, митних відносин тощо)[128, с.63-64].

Такі види адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності як державна реєстрація, забезпечення безпеки підприємницької діяльності (у т.ч. захист прав суб’єктів цієї діяльності і контроль та нагляд за її здійсненням) представляють найбільший інтерес. Це обумовлено, в першу чергу, об’ємністю і важливістю зазначених видів адміністративно-правового регулювання для суспільства та держави. По-друге, розгляд адміністративно-правових режимів, за допомогою яких реалізуються вищезгадані види регулювання, найбільш повно дозволяє розглянути зміст адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з підприємницькою діяльністю.

Так, до реєстраційних режимів підприємницької діяльності можна віднести адміністративно-правовий режим державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Крім того, до реєстраційних також слід віднести режими:

– державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень;

– державної реєстрації товарних знаків та об’єктів промислової власності;

– державної реєстрації цінних паперів тощо[130, с.123].

Таким чином, узагальнюючи в собі перераховані вище види реєстрації, адміністративно-правовий режим державної реєстрації у сфері підприємницької діяльності є, з одного боку, односкладним, а з іншого — багатоскладним. Обумовлено це тим, що окремі види державної реєстрації використовують самостійні джерела права, але при цьому переслідують однакові цілі та застосовують ідентичні правові засоби і процедури регулювання. На думку автора, усі види державної реєстрації доцільно розглядати в якості єдиного адміністративно-правового режиму.

Відповідно до мети для досягнення якої запроваджено режим державної реєстрації різних аспектів підприємницької діяльності у межах адміністративно-правового режиму встановлюються:

форми діяльності та об’єкти, що підлягають державній реєстрації;
правовий статус суб’єктів, які здійснюють регулювання в цій сфері, та статус суб’єктів підприємницької діяльності;
процедура (правила) реєстрації;
гарантії досягнення мети режиму і реалізації прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності;
відповідальність[130, с.124].

Варто підкреслити, що незважаючи на здійснення різноманітних видів державної реєстрації, які характеризуються різним “ступенем напруженості”режиму, їх загальною ознакою є те, що в них мова йде про заявний, а не дозвільний порядок здійснення державної реєстрації. Ця обставина впливає на весь адміністративно-правовий режим і, відповідно, на права та обов’язки учасників, на яких поширюється відповідній режим.

Іншим видом адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності в залежності від видів правовідносин, на які спрямовано адміністративно-правове регулювання, є адміністративно-правовий режим забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Слід зазначити, що адміністративно-правовий режим забезпечення безпеки підприємницької діяльності складається з режимів більшого рівня конкретизації, найбільш поширеними з яких є:

–адміністративно-правовий режим ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності;

–адміністративно-правовий режим забезпечення економічної конкуренції і обмеження монополізму в господарській діяльності;

–адміністративно-правовий режим забезпечення охорони праці та здоров’я громадян;

–адміністративно-правовий режим забезпечення екологічної безпеки;

–адміністративно-правовий режим забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки;

–адміністративно-правовий режим забезпечення пожежної безпеки;

–адміністративно-правовий режим забезпечення енергетичної безпеки;

–адміністративно-правовий режим забезпечення безпеки гідротехнічних споруд;

–адміністративно-правовий режим забезпечення радіаційної безпеки;

–адміністративно-правовий режим обліку та збереження матеріальних цінностей і фінансових ресурсів тощо.

Адміністративно-правові режими підприємницької діяльності, що пов’язані з забезпеченням безпеки, на відміну від режимів, які використовуються для її реєстрації, є більш складними за сукупністю застосування правових засобів регулювання, тобто є більш жорсткими та об’ємними. Зазначені обставини проявляються в наявності у суб’єктів, які здійснюють адміністративно-правове регулювання, широких повноважень, пов’язаних зі здійсненням державного контролю та нагляду, можливостей притягнення до адміністративної та інших видів юридичної відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності.

Незважаючи на те, що ці види адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності мають загальну мету – захист та забезпечення безпеки суспільства та держави, їх істотно відрізняють конкретні цілі, що стоять перед певним видом регулювання підприємницької діяльності, і які розрізняються в залежності від об’єкту регулювання.

Наприклад, до цілей режиму державної реєстрації, відносяться: по-перше, здійснення державної ідентифікації осіб, що займаються підприємницькою діяльністю; по-друге, надання всім учасникам господарських правовідносин, органам державної влади і місцевого самоврядування інформації про суб’єктів підприємницької діяльності; по-третє, реалізація окремих повноважень державного контролю (слід визнавати побічною). У зв’язку з цим, державну реєстрацію підприємницької діяльності можна назвати базовим елементом всього адміністративно-правового регулювання у цій сфері. Пов’язано це з тим, що реєстрація багато в чому створює необхідну основу для здійснення наступного регулювання, у тому числі, шляхом забезпечення безпеки, захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності, контролю та нагляду.

Слід зазначити, що державна реєстрація підприємницької діяльності у порівнянні із забезпеченням безпеки, характеризується істотним обмеженням повноважень щодо здійснення контролю та нагляду з боку суб’єктів, які здійснюють адміністративно-правове регулювання, і одночасним наданням значного обсягу прав суб’єктам підприємницької діяльності.

У свою чергу, забезпечення безпеки підприємницької діяльності та захист прав її суб’єктів має загальні цілі та завдання, що визначені у Законі України “Про основи національної безпеки України”[71], Постанові Верховної Ради України “Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України”[9], “Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки”[10] і окремих законодавчих актах, прийнятих з метою забезпечення безпеки в окремих сферах (промислової безпеки, радіаційній безпеці, протипожежній безпеці, безпеці харчових продуктів тощо)[68; 19; 80; 96].

Здійснення адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності у межах забезпечення безпеки, захисту прав її суб’єктів, контролю та нагляду, в першу чергу, спрямовано на визначення прав та обов’язків суб’єктів підприємницької діяльності і повноважень суб’єктів регулювання. Наприклад, наявність і здійснення широких повноважень державного контролю та нагляду з боку суб’єктів, що здійснюють регулювання щодо суб’єктів, які займаються небезпечною підприємницькою діяльністю або використовують об’єкти, що підпадають під дію окремих режимів забезпечення безпеки, які були наведені вище. При цьому критерієм віднесення до об’єктів адміністративно-правового регулювання зазначеного виду буде те, що порушення правил здійснення небезпечної підприємницької діяльності або використання небезпечних об’єктів може заподіяти істотну шкоду людині, навколишньому середовищу і суспільству в цілому.

До змісту забезпечення безпеки підприємницької діяльності входять наступні елементи: забезпечення безпеки небезпечних виробничих об’єктів, гідротехнічних та інших технічно складних споруд; протипожежної безпеки; екологічної, радіаційної, енергетичної безпеки; охорони праці та здоров’я громадян, у тому числі, санітарно-епідеміологічного благополуччя населення тощо. Крім перерахованих компонентів забезпечення безпеки підприємницької діяльності, до цього виду адміністративно-правового регулювання можна частково віднести ліцензування певних видів господарської діяльності.

Підсумовуючи, можна відмітити, що, відносини, пов’язані з державним впливом на підприємницьку діяльність, об’ємні та багатогранні. До того ж, істотна роль адміністративно-правового регулювання в упорядкуванні підприємницької діяльності та пов’язаних з нею відносин буде потребувати все більш розроблених його форм.

З метою всебічної характеристики сутності, призначення адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності, доцільно здійснити аналіз особливостей правового регулювання підприємницької діяльності в межах окремих режимів та визначення на цій основі певних недоліків та прогалин в правовому регулюванні зазначеної діяльності. Режимами, в яких найбільш істотно проявляється специфіка правового регулювання підприємницької діяльності є режими, спрямовані на виконання регулятивної та охоронної функцій. Тому в подальшому будуть досліджені адміністративно-правові режими державної реєстрації та забезпечення безпеки у сфері підприємницької діяльності.

2.3.Особливості адміністративно — правових режимів державної реєстрації у сфері підприємницької діяльності

Одною з основних форм правового регулювання підприємницької діяльності є її державна реєстрація. Саме вона є водночас першим етапом реалізації права на підприємницьку діяльність.При цьому частково до засобів державної реєстрації підприємницької діяльності можна віднести ліцензування та видачу спеціальних державних дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності, тому що видача цих дозволів надає спеціальну правоздатність суб’єктам підприємницької діяльності[177, с.423-424]. Ліцензування здійснюється по відношенню до певних видів господарської діяльності, користування природними ресурсами та використання окремих об’єктів. Видача спеціальних державних дозволів, як правило, використовується у сфері виробництва і обігу зброї та набоїв, у сфері зовнішньоекономічної діяльності, валютного регулювання тощо.

На думку автора, на відміну від державної реєстрації у сфері підприємницької діяльності, що має на меті урахування й ідентифікацію суб’єктів та встановлення статусу окремих об’єктів, основною метою встановлення адміністративно-правового режиму ліцензування та видачі спеціальних державних дозволів на здійснення певних видів господарської діяльностіє забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Отже, адміністративно-правовий режим ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності доцільно розглядати разом з іншими режимами, пов’язаними з забезпеченням безпеки підприємницької діяльності держави та суспільства.

Державна реєстрація у сфері підприємницької діяльності здійснюється за допомогою встановлення адміністративно-правового режиму, спрямованого на урегулювання відносин у сфері державної реєстрації різних видів та об’єктів цієї діяльності. Отже, до видівдержавної реєстрації у межах відповідного адміністративно-правового режиму можна віднести:

державну реєстрацію осіб, які бажають займатися підприємницькою діяльністю;
державну реєстраціюречових прав на нерухоме майно та їх обмежень;
державну реєстрацію товарних знаків і об’єктів промислової власності;
державну реєстрацію цінних паперів тощо.

Як зазначалось, адміністративно-правовий режим державної реєстрації в сфері підприємницької діяльності охоплює вказані види реєстрації, вони переслідують однакові цілі, застосовують ідентичні правові засоби регулювання і процедури реєстрації. На думку автора, усі види державної реєстрації доцільно розглядати як єдиний адміністративно-правовий режим.

Розгляд особливостей різних видів державної реєстрації варто почати з реєстрації осіб, які бажають займатися підприємницькою діяльністю (майбутніх суб’єктів цієї діяльності), оскільки ця правова процедура передує іншим, а нормативно-правові акти зобов’язують пройти державну реєстрацію ще до початку підприємницької діяльності (ст.50, ст.80 Цивільного кодексу України[98]; ст.58 Господарського кодексу України[2]; ст.4 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”[28]). Здійснення підприємницької діяльності без державної реєстрації забороняється.Реєстрація є обов’язковою підставою здійснення суб’єктом підприємництва свого права на ведення господарської та іншої підприємницької діяльності в результаті загального конституційного дозволу.

Державна реєстрація осіб, які бажають займатися підприємницькою діяльністю обумовлюється певними наслідками. Пов’язано це з тим, що реєстрація громадянина як індивідуального підприємця надає йому спеціальну правоздатність щодо здійснення підприємницької діяльності. Щодо юридичних осіб державна реєстрація набуває більшого значення: юридична особа здобуває правосуб’єктність та вважається створеною з моменту державної реєстрації, а ліквідованою з моменту виключення з Єдиного державного реєстру[28].

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, як вид державного регулювання підприємництва, здійснюється за такими напрямками:

а) створення єдиної системи вповноважених органів виконавчої влади, що здійснюють державну реєстрацію відповідних суб’єктів;

б) визначення кола суб’єктів підприємницької діяльності, що підлягають державної реєстрації;

в) визначення єдиних правил, що регулюють порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, точне регламентування прав і обов’язків учасників процесу реєстрації на рівні закону;

г) визначення підстав відмови в державній реєстрації;

д) встановлення відповідальності за порушення порядку державної реєстрації.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльностімає на меті:

– формування правового статусу суб’єктів підприємницької діяльності;

– здійснення попереднього державного контролю за законністю формування відповідних суб’єктів підприємницьких правовідносин;

– формування інформаційного ресурсу за допомогою внесення до Єдиного державного реєстру передбачених відомостей;

– встановлення оподатковування;

– наступний контроль за діяльністю підприємницьких структур;

– статистичний облік для застосування певних заходів регулювання економіки на макроекономічному рівні.

Для детальнішого з’ясування змісту державної реєстрації необхідно визначити їїпринципи, основними з яких є: по-перше, заявочний принцип, який полягає в тому, що реєстраційна процедура здійснюється з ініціативи суб’єктів, які бажають здійснювати підприємницьку діяльність, та не потребує отримання спеціального дозволу реєстраційних органів; по-друге, принципи доступності, гласності та відкритості інформації про суб’єкти підприємницької діяльності для заінтересованих користувачів; по-третє, принцип “єдиного вікна”, за яким відповідні документи оформляються в одному місці, що дозволяє надзвичайно спростити процедуру державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, тобто, на державного реєстратора покладено весь комплекс функцій із здійснення реєстраційних дій, що дозволяє вести мову про упорядкування цих процедур за принципом “в одне вікно”; по-четверте, принцип публічності, який означає, що діяльність щодо державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється уповноваженими особами офіційно, від імені держави.

Засади правового регулювання правовідносин в сфері державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності встановлено ст.58Господарського кодексу України[2] та Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (далі – Закон про державну реєстрацію)[28]. Дія цього законодавчого акта поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців. Як виключення, щодо державної реєстраціїоб’єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж тощо, для яких законодавством можуть встановлюватись певні особливості.

Відповідно до Закону про державну реєстрацію порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців включає: перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці; перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації; внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу-підприємця до Єдиного державного реєстру; оформлення і видачу свідоцтв про державну реєстрацію та виписок з Єдиного державного реєстру[28].

До моменту прийняття зазначених законодавчих актів державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності законодавчого закріплення не мала і здійснювалась відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України№740 “Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності” від 25 травня 1998 року[85]. Станом на 1 червня 2004р. загалом діяло 112 регуляторних актів, що регламентували державну реєстрацію суб’єктів господарювання незалежно від організаційно-правової форми власності. Варто наголосити, що врегулювання цього важливого напрямку на протязі тринадцяти років здійснювалось підзаконними нормативно-правовими актами, а не спеціальним законом, що мало цілком прогнозовані негативні наслідки.

Так, для того, щоб зареєструвати юридичну особу в якості суб’єкта підприємництва необхідно було “відвідати” 8 установ: виконавчий комітет місцевої ради, територіальні підрозділи Державного комітету статистики, Державної податкової адміністрації, Пенсійного фонду, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства внутрішніх справ, з 25 січня 2002р. – Фонд соціального страхування від тимчасової втрати працездатності, а з 1 січня 2003р. – ще й у окремому порядку усім засновникам підприємства необхідно з’явитися до податкової міліції. Слід зазначити, що до кожної з цих установ представник майбутньої юридичної особи повинен був з’явитися по декілька разів. Не всі вони працюють для прийому населення кожний день, а, як правило, у визначені дні тижня та у визначені години. Кожен раз при цьому необхідно було виконувати ті чи інші обов’язкові приписи та сплачувати певні кошти.

Цілком природно, що обтяжлива процедура реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності зумовлювала попит на послуги посередницьких фірм, які їх надають за досить велику платню. Стосовно ж представників малого бізнесу, то, як свідчить практика, у підприємця або відсутні кошти для сплати послуг такої фірми, або ж не має необхідної правової інформації, щоб займатися реєстраційним процесом самостійно, оскільки переважна більшість приписів розпорошена в цілій низці нормативно-правових актів, а також часу на подолання негативних аспектів бюрократизації зазначеної діяльності. Невиправдано складний порядок реєстрації значно подовжував її термін, збільшував залежність підприємців від рішень посадових осіб, що займаються оформленням необхідних документів, а, внаслідок цього, негативно відбивався на створенні нових підприємств, що відзначалось у науковій літературі[138, с.18-24].

З моменту подання необхідних документів виконавчому комітетові місцевої ради, який згідно з Постановою Кабінету Міністрів України “Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності”[85] їх мав обробити на протязі 5-ти робочих днів, до відкриття рахунку в банку проходило близько одного-двох місяців, на протязі яких підприємець виконував приписи відповідних органів державної влади та установ.

Таким чином, можна констатувати, що задекларований заявочний принцип реєстрації на практиці був втілений у життя лише у діяльності реєстраційних органів виконавчих комітетів місцевих рад. У всіх інших органах та установах підприємець мав реально отримувати дозволи та виконувати приписи, сплачуючи при цьому значну частину реєстраційних коштів.

Одним із заходів, спрямованих на подолання “зарегульованості” реєстраційної діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, було прийняття Наказу Держпідприємництва №62 “Про затвердження Положення про контроль за додержанням порядку проведення державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності органами державної реєстрації” від 18 квітня 2001р.[41].

У Положенні встановлюється контроль за дотриманням вимог законодавства з питань державної реєстрації, перереєстрації, внесення змін і доповнень до установчих документів суб’єктів підприємницької діяльності, видачі дублікатів свідоцтв про державну реєстрацію та скасування державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, а також регламентуються перевірки органів державної реєстрації, порядок роботи комісії при проведенні перевірки та порядок оформлення результатів перевірки, права та обов’язки комісії.

Спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації виступає Держпідприємництво, на який покладено такі завдання:

здійснення державного нагляду за дотриманням законодавства у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;
узагальнення практики застосування нормативно-правових актів з питань державної реєстрації та розроблення проектів нормативно-правових актів у цій сфері;
затвердження нормативно-правових актів щодо формування та ведення Єдиного державного реєстру;
забезпечення формування та ведення Єдиного державного реєстру;
затвердження форми реєстраційних карток, довідок та виписок з Єдиного державного реєстру;
організація навчальної підготовки та підвищення кваліфікації державних реєстраторів, погодження кандидатури на зайняття посади державного реєстратора;
видача посвідчень і печаток державного реєстратора;
забезпечення замовлення, постачання, обліку та звітності щодо витрачання бланків свідоцтв про державну реєстрацію та бланків виписок з Єдиного державного реєстру;
видання спеціалізованого друкованого засобу масової інформації[28].

У разі виявлення факту порушення порядку проведення державної реєстрації з боку державного реєстратора спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації має право звернутися до міського голови міста обласного значення або голови районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації з поданням про звільнення державного реєстратора з цієї посади. Рішення про звільнення державного реєстратора із займаної посади повинно бути прийняте протягом п’ятнадцяти календарних днів з дня надходження відповідного подання.

Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців створено на підставі ст.16 Закону про державну реєстрацію[28]. За змістом Закону Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі – Єдиний державний реєстр) – автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Реєстр створюється на основі національної системи класифікації та кодування техніко-економічної інформації з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.

Єдиний державний реєстр ведеться на електронних носіях відповідно до державних стандартів, що забезпечують його сумісність і взаємодію з іншими інформаційними системами та мережами, що складають інформаційний ресурс держави. Технічні та програмні засоби ведення Єдиного державного реєстру повинні забезпечувати:

автоматизоване ведення еталона Єдиного державного реєстру;
контроль за повнотою внесення записів до Єдиного державного реєстру;
передачу відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондам соціального страхування повідомлень та відомостей з реєстраційних карток при вчиненні реєстраційних дій, що передбачені Законом про державну реєстрацію, у тому числі для постановки на облік, зняття з обліку юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;
отримання даних у порядку взаємообміну інформацією відомчих реєстрів органів статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;
виконання в повному обсязі функцій адміністратора бази даних Єдиного державного реєстру (накопичення, аналіз даних, актуалізація даних, права доступу тощо);
зберігання відомостей про юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців протягом 75 років з дати передачі реєстраційної справи до державної архівної установи;
захист даних від несанкціонованого доступу;
достовірність та повноту відомостей з реєстраційних карток;
контроль за проведенням реєстраційних дій;
оперативну видачу виписок та довідок з Єдиного державного реєстру, а також документальне відтворення процедур державної реєстрації.

Таким чином, створення Єдиного державного реєстру має на меті сприяння становленню територіально розгалуженої, автоматизованої системи державної реєстрації і, як наслідок, зменшення терміну реєстрації, кількості порушень реєстраційних процедур суб’єктами господарювання. Однак подальше удосконалення вітчизняної системи державної реєстрації можливе надалі не тільки шляхом створення відповідної нормативно-правової основи, а й шляхом застосування суто організаційних підходів з удосконалення структури органів державної реєстрації та їх належного організаційного, методичного, матеріально-технічного й кадрового забезпечення.

З огляду на це важливою новацією Закону про державну реєстрацію є те, що вперше законодавчо визначена відповідальна посадова особа – державний реєстратор, який відповідно до Закону здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Статтею 5 Закону про державну реєстрацію встановлюється, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця[28].

Згідно із ст.6 “державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці: 1)проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; 2)проводить резервування найменувань юридичних осіб; 3)передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб; 4)формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ; 5)здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну; 6)оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру; 7)проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців; 8)проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями; 9)звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому Законом порядку; 10)здійснює оформлення, видачу та засвідчення юридичним особам дублікатів оригіналів їх установчих документів та змін до них; 11)вносить до Єдиного державного реєстру відомості про державну реєстрацію особи на підставі рішення суду; 12)здійснює інші дії, передбачені Законом”[28].

Таким чином, на державного реєстратора покладено весь комплекс функцій із здійснення реєстраційних дій, що дозволяє надзвичайно спростити процедуру державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Упорядкування цих процедур здійснюється за принципом “єдиного вікна”, за яким відповідні документи оформляються в одному місці.

Наступним елементом режиму є правила поведінки суб’єктів, які бажають займатися підприємницької діяльністю, що реалізовуються в їх правах та обов’язках (для органів державної реєстрації – в їх компетенції).Права та обов’язки суб’єкта, який бажає займатися підприємницькою діяльністю, базуються на конституційному праві кожного мати можливість здійснювати підприємницьку діяльність (ст.42 Конституції України[1]) та обов’язку здійснення такої діяльності відповідно до Закону і надання для державної реєстрації тільки достовірних відомостей[28].

Майбутні суб’єкти підприємницької діяльності підпадають під дію режиму з моменту, коли вони прийняли рішення про створення юридичної особи, або про реєстрацію як індивідуального підприємця, оскільки норми режиму передбачають не тільки правила реєстрації, але й правила підготовки документів.

Вбачається, що процедура державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності охоплює певні етапи, які виражають процес формування правового статусу зазначених осіб, зокрема:

1)подання до належного реєстраційного органу (державного реєстратора), документів, передбачених Законом про державну реєстрацію;

2)правова експертиза представлених документів, за результатами якої приймається рішення уповноваженим суб’єктом про державну реєстрацію або відмову в реєстрації;

3)внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та формування реєстраційної справи юридичної особи або фізичної особи-підприємця;

4)подання повідомлень та відомостей з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій органам державної статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування, як діяльність, що впливає на встановлення правового статусу, та безпосередньо пов’язану з забезпеченням функціонування суб’єктів підприємницької діяльності;

5)оформлення та видача свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи-підприємця.

Перший етап процесу формування правового статусу юридичної особи встановлюється ст.24 Закону про державну реєстрацію, а саме:засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених Законом;
два примірники установчих документів;
документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи[28].

У разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств, крім зазначених документів, додатково подається звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України. Для державної реєстрації фермерського господарства подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема, на умовах оренди. Для юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема, витяг із торговельного, банківського або судового реєстру.

Якщо проводилося резервування найменування юридичної особи додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені ч.1-7 ст.24 Закону про державну реєстрацію.

Без розгляду державний реєстратор має право залишити документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо: документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації; не відповідають вимогам, які встановлені ст.8, 10 Закону про державну реєстрацію; до державного реєстратора надійшло рішення суду щодо заборони у проведенні реєстраційних дій; документи подані не в повному обсязі і подано особою, яка не має на це повноважень.

Перевірка на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи здійснюється з використанням відомостей з Єдиного державного реєстру. У частині першої ст.27 Закону про державну реєстрацію встановлюється вичерпний перелік підстав щодо відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, а саме: невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації; невідповідність установчих документів вимогам ст.8 цього Закону; порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено Законом, зокрема:

наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених Законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи;
невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі;
наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженою ними особою юридичних дій, які встановлені абзацом четвертим ч.2 ст.35 Закону про державну реєстрацію;
наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися;
використання у найменуванні юридичної особи приватного права повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України[28].

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №118 від 22 січня 1996р.[93], та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки. Порядок передачі державному реєстратору ідентифікаційних кодів Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України для внесення їх до реєстраційної картки визначається спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері статистики. Ідентифікаційний код є обов’язковим для використання в усіх видах звітних та облікових документів суб’єкта і зазначається на його печатках та штампах, і зберігається за суб’єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним.

Дата державної реєстрації юридичної особи є датою внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи. Строк реєстрації не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної особи із зазначенням номера і дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи. Регулювання процедури та умови обміну відомостями (повідомленнями) про здійснення дій з державної реєстрації та взяття на облік (зняття з обліку) юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців здійснюється відповідно до Наказу Держпідприємництва, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету статистики України №121/560/406 “Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 07.12.2005 р.[44].

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати реєстрації. Разом із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи видається або надсилається рекомендованим листом один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації.

Більш складні правила державної реєстрації встановлені для створення кредитних спілок. Для державної реєстрації кредитної спілки подаються додатково, окрім передбачених Законом про державну реєстрацію, наступні документи:

– протокол установчих зборів, до якого додається реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах (список засновників кредитної спілки), складений згідно з вимогами ч.3 ст.6 Закону України “Про кредитні спілки”[63];

– два екземпляра статуту кредитної спілки. Статут кредитної спілки скріплюється підписом голови спостережної ради кредитної спілки, достовірність якого засвідчується нотаріально.

В статуті кредитної спілки мають вказуватись відомості відповідно до вимог ч.2 ст.7 Закону України “Про кредитні спілки” та посилання на види господарської діяльності, які здійснює кредитна спілка відповідно до ст.21 зазначеного Закону[63]. Крім того, мають бути визначені органи правління кредитної спілки та їх повноваження.

Проведення державної реєстрації банків, а також видачу свідоцтв про їх реєстрацію за встановленою формою здійснює Національний банк України відповідно до вимог Закону про державну реєстрацію, Закону України “Про банки і банківську діяльність”[18] та нормативно-правових актів Національного банку України[42], шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у ст.17 Закону України “Про банки і банківську діяльність”[18]. Національний банк України також може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.

Відповідно до Закону про державну реєстрацію уповноважені засновниками банку особи подають державному реєстратору документи згідно до вимог зазначеного Закону. Титульна сторінка обох примірників статуту банку з відміткою про реєстрацію статуту Національним банком та датою реєстрації має бути засвідчена підписом заступника Голови Національного банку України і відбитком печатки Національного банку. Примірники статуту мають бути прошиті і засвідчені на звороті відбитком печатки Управління діловодства Національного банку.

За відсутності підстав для відмови в проведенні державної реєстрації, або залишення документів, що подані для державної реєстрації без розгляду, державний реєстратор вносить до реєстраційної картки ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України і проводить державну реєстрацію банку як юридичної особи в порядку, визначеному Законом про державну реєстрацію, внаслідок чого, банку видається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи єдиного зразка.

Протягом п’яти робочих днів після державної реєстрації банку як юридичної особи, уповноважена особа банку для внесення запису до Державного реєстру банків подає до Національного банку такі документи: нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи єдиного зразка; дві нотаріально засвідчені копії статуту банку, зареєстрованого Національним банком, з відповідною відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Датою внесення запису до Державного реєстру банків є дата отримання Національним банком зазначених документів, про що уповноваженій особі банку повідомляється листом Національного банку за підписом директора Генерального департаменту банківського нагляду, та видається свідоцтво про реєстрацію банку. Повідомлення про реєстрацію банку також надсилається територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням банку разом з нотаріально засвідченою копією статуту банку з відповідною відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації.

Порядок державної реєстрації фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, врегульовано ст.42 Закону про державну реєстрацію, а саме:подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) або через уповноважену особу державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;
копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов’язкових платежів;
документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;
нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю[28].

Фізична особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовилася від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомила про це відповідні державні органи, має відмітку у паспорті та намір стати підприємцем, для проведення державної реєстрації повинна подати виключно особисто: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця та документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації. Доцільним вбачається закріпити у Законі про державну реєстрацію положення про необхідність надання вказаними особами нотаріально засвідченої копії паспортного документу з метою виключення можливості реєстрації через суб’єктивні причини у якості підприємців, осіб, що не мають відмітки у паспорті про відмову від прийняття ідентифікаційного номера.

За відсутності підстав для залишення документів без розгляду, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця (документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; документи не відповідають вимогам ч.1, 2 ст.8 та ч.5 ст.10 Закону про державну реєстрацію; документи подані не у повному обсязі), державний реєстратор зобов’язаний перевірити ці документи з використанням відомостей Єдиного державного реєстру на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця, які передбачені ч.1 ст.44 Закону про державну реєстрацію. Зокрема, такими підставами для відмови є: невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення реєстрації; наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, що встановлені Законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем; наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем[28].

Після усунення причин, що були підставами для відмови або для залишення документів без розгляду у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця, фізична особа може повторно подати документи на проведення реєстрації, які розглядаються у порядку, передбаченому Законом про державну реєстрацію.

На підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення реєстрації і зобов’язаний сформувати реєстраційну справу.

Строк державної реєстрації фізичної особи-підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення реєстрації. Не пізніше наступного робочого дня з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації, що є, відповідно до Закону про державну реєстрацію, датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця, державний реєстратор зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації із зазначенням номера і дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації для взяття фізичної особи-підприємця на облік.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації.

Порушення строків видачі (направлення рекомендованим листом) свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду вважається відмовою у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця і може бути оскаржено у суді.

Виступати у якості суб’єктів підприємницької діяльності Господарський кодекс України дозволяє нарівні з громадянами України також іноземцям та особам без громадянства (ч.2 ст.55[2]). Відповідно до ст.7 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України[87]. При цьому вони мають такі ж права та обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та Законів України. Водночас, слід відмітити, що законодавством про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності спеціального порядку, а також жодних особливостей державної реєстрації щодо іноземних громадян та осіб без громадянства не встановлено.

Відповідно до ст.3 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” іноземці та особи без громадянства можуть перебувати на території України в разі, якщо вони: іммігрували в Україну на постійне проживання; прибули для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасового перебування. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, повинні отримати посвідки, відповідно на постійне або тимчасове проживання[87].

Особі, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року з дня її оформлення. Після прибуття іммігранта в Україну, він повинен звернутися протягом п’яти робочих днів до органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання. Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, зобов’язані у встановленому порядку зареєструвати свої паспортні документи, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Оформлення і реєстрація паспортних документів на в’їзд та право перебування в Україні відбувається згідно з Правилами в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України №1074 від 29 грудня 1995 року та Постановою Кабінету Міністрів України №227 “Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну” від 20 лютого 1999 року[86; 32]. Реєстрація паспортних документів проводиться посадовими особами органів охорони державного кордону на період короткотермінового перебування – для іноземців та осіб без громадянства з країн з візовим порядком в’їзду на період дії візи, але не більш як 6 місяців; для іноземців та осіб без громадянства з країн з безвізовим порядком в’їзду – на 90 днів, якщо інший термін не визначено в міжнародних угодах. Відмітка про реєстрацію дійсна на всій території держави незалежно від місця проживання та мети перебування іноземця чи особи без громадянства в Україні. Термін перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, які прибули на тривале перебування з метою навчання, працевлаштування, у приватних справах тощо може бути подовжений[86] і здійснюється органами внутрішніх справ у порядку, встановленому Інструкцією про порядок продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства[35].

Отже, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть перебувати на території України на строкових засадах. З наведеного можна зробити висновок, що зазначені особи можуть бути зареєстровані як підприємці на строк не більший ніж дозволений термін перебування (проживання) на території України, що необхідно закріпити в Законі про державну реєстрацію. Відповідно має бути встановлений обов’язок іноземців та осіб без громадянства підтверджувати вказані терміни перебування (проживання).

Адміністративно-правовий режим державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності передбачає судовий порядок оскарження дій (бездіяльності) державних реєстраторів, у випадку, якщо вони своїми діями (бездіяльністю) порушують право на здійснення підприємницької діяльності або відмовляють у надання інформації про зареєстрованих осіб. Зокрема, закріплюється право на звернення до суду у випадку відмови в державній реєстрації або порушення строків видачі (направлення рекомендованим листом) свідоцтва про державну реєстрацію, повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду, що вважається відмовою у проведенні державної реєстрації (ст.27, 44 Закону про державну реєстрацію[28]).

З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року на законодавчому рівні був встановлений порядок судового захисту прав, свобод і інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи Законами України встановлено інший порядок судового провадження[7].

Статтею17 Кодексу адміністративного судочинства України визначена компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, зокрема, відносно спорів фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії)[7]. Державний реєстратор є посадовою особою виконавчого комітету міської ради або районної державної адміністрації (ст.6 Закону про державну реєстрацію[28]), а його діяльність спрямована на виконання функцій держави. Окрім цього, в Господарсько-процесуальному кодексі України відсутня пряма вказівка стосовно підсудності до господарських судів спорівпро відмову або порушення строківдержавної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності[3]. З наведеного можна зробити висновок, що спори фізичних та юридичних осіб щодо відмови в реєстрації або порушення її строківпідлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

У разі прийняття судом рішення про зобов’язання відповідного органу здійснити державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності в резолютивній частині цього рішення має зазначатися термін, протягом якого реєстраційний орган зобов’язаний видати свідоцтво про державну реєстрацію. При цьому суд не пов’язується вимогами законодавства щодо терміну здійснення державної реєстрації відповідним державним органом.

Нажаль, законодавством не передбачений адміністративний порядок оскарження дій державного реєстратора. Це дозволило б більш оперативним шляхом захистити права суб’єктів підприємницької діяльності. У зв’язку з цим, необхідно розробити та закріпити у законодавстві, що регулює державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, відповідний порядок.

Норми, що визначають відповідальність за порушення правил режиму державної реєстрації осіб, які бажають займатися підприємницькою діяльністю, містяться в різних галузях права. При цьому відповідальність передбачена не тільки для державних реєстраторів, але й для осіб, які виступають ініціаторами державної реєстрації(ст.53 Закону про державну реєстрацію[28]).

У першу чергу, це норми кримінального права, що встановлюють кримінальну відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності: порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю(ст.202Кримінального кодексу України (далі – ККУкраїни)), зайняття забороненими видами господарської діяльності(ст.203ККУкраїни), фіктивне підприємництво(ст.205ККУкраїни), шахрайство з фінансовими ресурсами(ст.222ККУкраїни). При цьому застосування кримінальної відповідальності до посадових осіб реєстраційних органів можливо на підставі статей Кримінального кодексу України про зловживання владою або службовим становищем(ст.364), перевищення влади або службових повноважень(ст.365), службове підроблення(ст.366), службова недбалість(ст.367), одержання хабара(ст.368), протидія законній господарській діяльності(ст.206)[11].

Іншим видом відповідальності у зазначеній сфері є адміністративна. Норми адміністративного права встановлюють відповідальність за: порушення порядку провадження господарської діяльністю(ст.164 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП)), дискримінацію підприємців органами влади і управління(ст.166-3КпАП), порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку(ст.166-5КпАП)[8].

До фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб може також застосовуватись цивільно-правова відповідальність відповідно до ст.52 та ст.96 Цивільного кодексу України[98].

Новелою Закону про державну реєстрацію можна назвати поняття “державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, яке було відсутнє до моменту прийняття останнього. Під “державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, законодавець розуміє, засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру[28]. Таким чином, норми Закону про державну реєстрацію дозволяють вдосконалити єдині організаційно-правові засади здійснення державної реєстрації всіх суб’єктів підприємницької діяльності, запровадити єдину систему обліку таких суб’єктів, спростити та зробити доступнішими реєстраційні дії для підприємців.

Незважаючи на те, що в Україні проявляється істотне вдосконалення законодавства про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, прогалина у правовому регулюванні повною мірою не заповнена.

У зв’язку з тим, що в Законі про державну реєстрацію врегульована не тільки реєстраційна діяльність державного реєстратора, але й пов’язана з нею діяльність ініціаторів реєстрації, пропонується запровадити юридичний термін “правовий режим державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, що є різновидом більш об’ємного поняття “адміністративно-правовий режим підприємницької діяльності”. Запровадження наведеної правової конструкції дозволило б відобразити у Законі про державну реєстрацію усі заходи, передбачені як цим Законом, так і іншими нормативно-правовими актами, що застосовуються під час державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Це також відповідатиме правилам юридичної техніки, тобто забезпечить однозначність, стабільність та доступність юридичних термінів.

З урахуванням викладеного, у п.1 ст.1 Закону про державну реєстрацію пропонується доповнити абзацом7 наступного змісту: “Правовий режим державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців – це форма правового регулювання, що побудована на комплексі юридичних і організаційно-технічних процедур та адміністративно-правових засобів, яка визначає міру можливої та належної поведінки юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, і суб’єктів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання суспільних відносин під час державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності”.

З метою усунення термінологічних розбіжностей між статтями, у абзацу 1 п.2 ст.4 Закону про державну реєстрацію слова “порядок проведення” пропонується замінити словами “правовий режим”, що охоплює усі правові заходи, процедури та порядки передбачені цим Законом у межах відповідної правової конструкції – правовий режим державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Складовою частиною адміністративно-правового режиму державної реєстрації є реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі – державна реєстрація речових прав). Здійснення адміністративно-правового регулювання в цій сфері спрямовано на захист прав громадян, забезпечення права кожного на вільне використання своїх здібностей і майна для підприємницької та іншої господарської діяльності, яка не заборонена законом. Адже право власності на майно виступає необхідною передумовою для здійснення підприємницької діяльності (воно може використовуватись у якості основних фондів, засобів виробництва тощо). Вказаний режим передбачає встановлення порядку ведення спеціального обліку нерухомого майна та прав щодо нього.

Правові, економічні, організаційні засади створення у складі державного земельного кадастру єдиної системи державної реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно, обмежень цих прав встановлено Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”[27]. Цей Закон регулює відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості, а також спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість, створення сприятливих умов для забезпечення розвитку ринкових відносин, активізації інвестиційної діяльності, збільшення надходжень до державного та місцевих бюджетів.

Статтею2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” визначено, що “державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”[27], як єдиний доказ зареєстрованого права, що може бути оскаржено тільки в судовому порядку.

Відповідно до Закону у межах даного адміністративно-правового режиму обов’язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме:

1)право власності на нерухоме майно;

2)речові права на чуже нерухоме майно: а)право володіння; б)право користування (сервітут); в)право постійного користування земельною ділянкою; г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); ґ)право забудови земельної ділянки (суперфіцій); д)право користування нерухомим майном строком більш як один рік;

3)обмеження речових прав: права власності, права господарського ведення, права оперативного управління, права довічного успадкованого володіння, права постійного користування, іпотеки, сервітуту, а також інших прав.

Учасники правовідносин у сфері державної реєстрації речових прав – суб’єкти підприємницької діяльності підпадають під дію адміністративно-правового режиму, у випадку, якщо вони володіють або набувають права на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації. При цьому нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, повинно бути пов’язано з підприємницькою діяльністю. Крім зазначених осіб, режим державної реєстрації речових прав поширюється також на осіб, між якими наявний спір про право щодо такого майна.

Проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно відбувається в певному порядку:облік заяви про державну реєстрацію речових прав; прийняття і перевірка документів, поданих для державної реєстрації речових прав; установлення відсутності підстав для відмови в державній реєстрації; державна реєстрація речових прав або відмова в такій реєстрації та внесення даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр речових прав); присвоєння кадастрового номера об’єкту нерухомого майна; видача документів, що підтверджують зареєстроване речове право(ст.17 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”)[27].

Державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно за наявності документів, що підтверджують вчинення правочинів щодо таких об’єктів, посвідчених відповідно до Закону, або свідчать про наявність інших, передбачених Законом підстав. Підставами для державної реєстрації речових прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, є: державний акт про право власності на земельну ділянку; нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна; договір про приватизацію майна державних підприємств; нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл, об’єднання нерухомого майна; свідоцтво про право на спадщину; свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя; свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів; свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі), споруду; рішення суду про право власності на об’єкт незавершеного будівництва; акти прийому нерухомого майна до експлуатації; договори про іпотеку, оренду строком більше одного року, інші визначені Законом документи щодо речових прав на нерухоме майно; рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, що набрали законної сили; інші акти органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених Законом(ст.19)[27].

Відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна. Правочини щодо нерухомого майна вчиняються, якщо право власності на це майно зареєстровано відповідно до цього Закону.

Розгляд заяви і прийняття рішення про державну реєстрацію речових прав, відмову в реєстрації проводяться у строк, який не перевищує чотирнадцяти календарних днів з дня отримання органом державної реєстрації речових прав заяви та документів, необхідних для реєстрації. Датою і часом державної реєстрації речових прав, що зазначається в рішенні державного реєстратора речових прав, є дата і час внесення даних про присвоєння кадастрового номера об’єкту нерухомого майна, внесення даних про інші речові права, внесення даних про правочини, у зв’язку з якими відбулася зміна власника (власників) об’єкта нерухомого майна та (або) зміна самого об’єкта нерухомого майна.

Державна реєстрація обмежень речових прав на нерухоме майно (обмежень або заборон розпорядження нерухомим майном), проводиться органом державної реєстрації речових прав на підставі: договору застави (іпотеки) нерухомого майна; ухвали суду про забезпечення позову; рішення суду про звернення стягнення на нерухоме майно; рішення суду про визнання власника нерухомого майна банкрутом; постанови органів досудового слідства, державного виконавця про накладення арешту на нерухоме майно; накладення заборони на відчуження нерухомого майна нотаріусом; накладення заборони на відчуження нерухомого майна посадовою особою виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради в населених пунктах, де немає нотаріусів; інших актів органів державної влади чи місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих відповідно до Закону (ст.23)[27].

Слід зазначити, що державна реєстрація речових прав створює істотні наслідки. По-перше, право власності на нерухоме майно переходить від однієї особи до іншої тільки з моменту державної реєстрації; по-друге, правочини з нерухомим майном, відносно яких передбачена державна реєстрація, вважаються укладеними тільки з моменту її проведення. Таким чином, процедуру державної реєстрації можна розглядати як один із засобів адміністративно-правового впливу, спрямованого на зниження ризику на ринку нерухомості, засобу адміністративного захисту майнових прав учасників правовідносин.

В Україні діє єдиний Державний реєстр речових прав, який базується на державному обліку земельних ділянок усіх форм власності та розташованого на них іншого нерухомого майна, реєстрації речових прав на об’єкти нерухомого майна, їх обмежень та правочинів щодо нерухомого майна. Державна реєстрація речових прав базується на кадастровому номері, присвоєному у встановленому Законом порядку, є публічною і здійснюється місцевим органом державної реєстрації речових прав, який зобов’язаний надавати інформацію про зареєстровані речові права та їх обмеження.

Систему органів державної реєстрації речових прав складають центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації речових прав, створена при ньому державна госпрозрахункова юридична особа з консолідованим балансом (центр державного земельного кадастру) та її відділення на місцях, які є місцевими органами державної реєстрації речових прав.

Статтею6 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” встановлені повноваження центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, зокрема: забезпечувати формування та функціонування Державного реєстру речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно як єдиної інформаційної системи; організовувати роботу, пов’язану з утворенням та діяльністю системи органів державної реєстрації речових прав; призначати на посаду керівника центру державного земельного кадастру і керівників місцевих органів державної реєстрації – державних реєстраторів речових прав; здійснювати координацію та контроль діяльності місцевих органів державної реєстрації речових прав; здійснювати нормативно-методичне забезпечення процедур державної реєстрації; проводити добір, підготовку та підвищення кваліфікації працівників системи органів державної реєстрації речових прав; створювати та забезпечувати роботу кваліфікаційної комісії державних реєстраторів речових прав; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та прийнятими на його виконання нормативно-правовими актами[27].

Місцеві органи державної реєстрації речових прав є відділеннями державної госпрозрахункової юридичної особи з консолідованим балансом (центру державного земельного кадастру) і в межах своїх повноважень: проводять реєстрацію речових прав на нерухоме майно, їх обмежень, правочинів щодо нерухомості або відмовляють у реєстрації; ведуть Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, яке або більша за площею частина якого знаходиться в даному реєстраційному (кадастровому) окрузі; надають інформацію про зареєстровані речові права та їх обмеження в установленому Законом порядку; забезпечують в установленому порядку формування та внесення кадастрових планів земельних ділянок та даних технічної інвентаризації інших об’єктів нерухомого майна до Державного реєстру речових прав; здійснюють інші повноваження, передбачені Законом, порядком ведення Державного реєстру речових прав та положенням про місцеві органи державної реєстрації речових прав[27].

Керівник місцевого органу державної реєстрації речових прав є державним реєстратором речових прав і призначається центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Відповідно до ст. 8 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, державний реєстратор: здійснює державну реєстрацію прав власності, інших речових прав на нерухомість, їх обмежень, правочинів щодо нерухомого майна або відмовляє в такій реєстрації; присвоює в установленому Законом порядку кадастровий номер об’єкту нерухомого майна; скасовує в установленому Законом порядку державну реєстрацію речових прав та кадастровий номер у разі поділу, об’єднання чи знищення об’єкта нерухомого майна; встановлює відповідність заявлених речових прав і поданих документів вимогам законів та інших нормативно-правових актів, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на об’єкт нерухомого майна, наявності інших підстав для державної реєстрації речових прав або відмови в такій реєстрації; відкриває і закриває розділи Державного реєстру речових прав, вносить до них відповідні дані; веде реєстраційні справи щодо об’єктів нерухомого майна, речові права на які зареєстровані у Державному реєстрі речових прав; надає відомості та витяги з Державного реєстру речових прав або відмовляє у наданні таких у встановлених Законом випадках; видає свідоцтво, яке підтверджує реєстрацію права власності на нерухомість та містить кадастровий номер; видає документ установленого зразка про реєстрацію інших речових прав, обмежень речових прав[27].

Державний реєстратор речових прав не має права приймати рішення про реєстрацію речових прав на своє ім’я і від свого імені, на ім’я свого чоловіка чи своєї дружини, його (її) та своїх родичів. У такому разі реєстрація проводиться іншим державним реєстратором місцевого органу державної реєстрації речових прав. Свідоцтво, яке підтверджує реєстрацію права власності на нерухоме майно, та документ про реєстрацію інших речових прав видається за підписом державного реєстратора, який прийняв рішення про реєстрацію.

Слід зазначити,що державна реєстрація речових прав певним строком не обмежується. Дані про зареєстровані речові права, їх обмеження, суб’єкти речових прав, об’єкти нерухомого майна, відомості про осіб, в інтересах яких вчинено обмеження речового права, копії документів про правочини, на підставі яких проведена реєстрація речових прав, обмежень цих прав, що містяться у Єдиному Державному реєстру речових прав, є вічними. Зобов’язання щодо державної реєстрації речових прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості випливають з прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, що містяться в правочинах.

Позитивним моментом Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” є те, що в Законі встановлені єдині організаційно-правові засади здійснення державної реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно, обмежень цих прав; визначені повноваження системи органів державної реєстрації речових прав; передбачено створення Державного реєстру речових прав, який містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб’єктів речових прав, технічні характеристики об’єктів нерухомого майна, кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об’єктів нерухомого майна тощо.

Державний реєстр речових прав є складовою Державного земельного кадастру. Відповідно до ч.2 ст.204 Земельного кодексу України від 25жовтня2001року порядок ведення Державного земельного кадастру має встановлюватись законом[6]. На сьогодні спеціального законодавчого акту, який би врегулював порядок ведення Державного земельного кадаструне прийнято, що значно ускладнює діяльність органів державної реєстрації речових прав. Натомість порядок ведення зазначеного кадастру врегульований Постановою Кабінету Міністрів України №15 “Про порядок ведення державного земельного кадастру” від 12 січня 1993р.[83], що не відповідає вимогам законодавства. Отже, для забезпечення ефективної діяльності органів, які здійснюють державну реєстрацію речових прав, необхідно прийняти законодавчий акт, що буде регулювати порядок створення і ведення Державного земельного кадастру.

Адміністративно-правовий режим державної реєстрації речових прав містить процедуру оскарження дій реєстраційних органів до суду. Зокрема, право на оскарження до суду відмови у державній реєстрації речових прав на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію встановлено ст.182 Цивільного кодексу України[98]. Оскарження зазначених рішень, дій, бездіяльності органів державної реєстрації речових прав має проводитись в порядку встановленому Кодексом адміністративного судочинства України. При цьому ст.24 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” передбачений вичерпний перелік підстав для відмови в державній реєстрації речових прав. Дії або бездіяльність державного реєстратора речових прав можуть бути також оскаржені до керівництва органів державної реєстрації речових прав та (або) в судовому порядку (ст.30 Закону[27]).

Кількість спорів, пов’язаних з реалізацією режиму державної реєстрації речових прав є значною. Обумовлено це тим, що конфліктні ситуації можливі не тільки між органами державної реєстрації речових прав і суб’єктами підприємницької діяльності, які бажають зареєструвати свої права на нерухоме майно. Зокрема, на практиці між суб’єктами підприємницької діяльності виникає велика кількість суперечок про права на об’єкти нерухомого майна (визнання права власності, визнання правочинів недійсними тощо), відносно яких проведена або проводиться державна реєстрація. У таких суперечках органи державної реєстрації речових прав беруть участь як відповідачі або треті особи.

Наступним елементом режиму державної реєстрації речових прав є норми, що встановлюють відповідальність за порушення режимних правил. Кримінальний кодекс України не містить спеціального складу злочину, пов’язаного з цією сферою. При цьому встановлення кримінальної відповідальності до посадових осіб органів державної реєстрації речових прав можливо на підставі статей Кримінального кодексу України:зловживання владою або службовим становищем(ст.364), перевищення влади або службових повноважень(ст.365), службове підроблення(ст.366), службова недбалість(ст.367), одержання хабара(ст.368) тощо[11].

Статтею31 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” передбачено, що органи державної реєстрації речових прав несуть відповідальність за своєчасність і достовірність даних у Державному реєстрі речових прав про речові права на нерухоме майно та встановлені щодо них обмеження, а також за повноту та достовірність даних у витягах із Державного реєстру речових прав, які надаються заявникам[27]. Неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді накладення штрафу на посадових осіб, що встановлюється ст.212-3КоАП[8]. При цьому притягнення вказаних осіб до кримінальної або адміністративної відповідальності не виключає можливості застосування й заходів дисциплінарної відповідальності.

Якщо ж в діях посадових осіб органів державної реєстрації речових прав не буде встановлено складу адміністративної проступку або злочину, порушення ними обов’язків в сфері державної реєстрації речових прав має тягнути за собою притягнення до дисциплінарної відповідальності. Крім того, для відшкодування збитків, завданих з вини органу державної реєстрації речових прав, утворюється відповідно до Закону гарантійний фонд[27].

Наступним видом державної реєстрації є реєстрація товарних знаків (знаків обслуговування, зазначення походження товарів) і об’єктів промислової власності (винаходів, корисних моделей, промислових зразків).

Встановлення в цій сфері адміністративно-правового режиму нерозривно пов’язано із здійсненням підприємницької діяльності і є за своїм статусом міжнародним. Засадами вказаного режиму виступають норми Міжнародної Паризької конвенції з охорони промислової власності від 20 березня 1883р.; Євразійської патентної конвенції 1994р.; Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, що діє на території України з 25 грудня 1991р.; Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, що діє на території України з 29 грудня 2000р.; Договору про патентну кооперацію від 19 червня 1970р., що діє на території України з 25 грудня 1991р.; Міжнародного договору про закони щодо товарних знаків, який є чинним в Україні з 1 серпня 1996р.[15; 5; 12; 97; 4; 13] тощо. Державна реєстрація товарних знаків і об’єктів промислової власності є підставою для їх правової охорони не тільки в Україні, але і у всіх країнах з якими були укладені відповідні угоди.

Компетенцію органів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання в цій сфері, а також правовий статус осіб, які бажають зареєструвати і (або) використати товарні знаки і об’єкти промислової власності, визначають низка нормативно-правових актів, зокрема: Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”[75]; Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”[73]; Закон України “Про охорону прав на зазначення походження товарів”[74]; Закон України “Про охорону прав на промислові зразки”[76]; Закон України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”[77]; Постанова Кабінету Міністрів України№997“Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності” від 20 червня 2000р.[38]; Наказ Міністерства освіти і науки України №622 “Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності” від 15.09.2003р.[50]; Постанова Кабінету Міністрів України №938 “Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)” від 27 серпня 1997р.[43] тощо.

Основним суб’єктом режиму, що здійснює адміністративно-правове регулювання у сфері державної реєстрації товарних знаків і об’єктів промислової власності, є Державний департамент інтелектуальної власності (далі – Держдепартамент) – центральний орган виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності, що діє у складі Міністерства освіти і науки і йому підпорядковується відповідно до Положення про Держдепартамент[38].

Держдепартамент забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони прав на товарні знаки і об’єкти промислової власності, для чого: організовує приймання заявок, проведення їх експертизи, приймає рішення щодо них; видає в установленому порядку охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності (патент (деклараційний патент) на винахід, деклараційний патент на корисну модель, патент на промисловий зразок, свідоцтво на знак для товарів і послуг, свідоцтво про державну реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми, свідоцтво про реєстрацію права на використання кваліфікованого зазначення походження товарів), забезпечує їх державну реєстрацію; забезпечує опублікування офіційних відомостей про об’єкти інтелектуальної власності; здійснює міжнародне співробітництво і представляє інтереси України з питань правової охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності в міжнародних організаціях відповідно до чинного законодавства; приймає в установленому порядку нормативно-правові акти у межах своїх повноважень; організовує інформаційну та видавничу діяльність, науково-дослідні роботи з удосконалення законодавства та організації діяльності у сфері правової охорони інтелектуальної власності; організовує роботу щодо перепідготовки кадрів державної системи правової охорони інтелектуальної власності; доручає закладам, що входять до державної системи правової охорони інтелектуальної власності, відповідно до їх спеціалізації виконувати окремі завдання, що визначені Законами, Положенням про Держдепартамент, іншими нормативно-правовими актами у сфері правової охорони інтелектуальної власності; виконує інші функції відповідно до Положення[38].

До суб’єктів режиму державної реєстрації товарних знаків і об’єктів промислової власності, що здійснює регулювання у цій сфері, також відноситься Державне підприємство “Український інститут промислової власності” Міністерства освіти і науки України (Укрпатент) – уповноважений державний заклад для розгляду і проведення експертизи заявок на реєстрацію товарних знаків і об’єктів промислової власності[50]. Заклад експертизи здійснює інформаційну діяльність, необхідну для проведення експертизи заявок, і є центром міжнародного обміну виданнями відповідно до Конвенції про міжнародний обмін виданнями, прийнятої 3 грудня1958року Генеральною конференцією Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури.

У встановленому Держдепартаментом порядку заявник має право брати участь в розгляді питань, що виникли під час проведення експертизи, з власної ініціативи чи на запрошення закладу експертизи особисто або через свого представника. Під час кваліфікаційної експертизи перевіряється відповідність заявленого позначення умовам надання правової охорони.

Кінцеві результати експертизи заявки, що не вважається відкликаною або не відкликана, відображаються в обґрунтованому висновку експертизи за заявкою, що набирає чинності після затвердження його Держдепартаментом. На підставі такого висновку Держдепартамент приймає рішення про реєстрацію товарних знаків і об’єктів промислової власності, що зазначені у заявці, або про відмову в реєстрації, або про реєстрацію щодо частини зазначених у заявці товарних знаків і об’єктів промислової власності або відмову в такій реєстрації.

До органів управління у сфері правової охорони товарних знаків і об’єктів промислової власності входить Апеляційна палата Держдепартаменту – колегіальний орган для розгляду заперечень проти рішень Держдепартаменту щодо набуття прав на товарні знаки і об’єкти промислової власності та заяв щодо визнання знака добре відомим в Україні[50].

Відповідно до Регламенту завданнями Апеляційної палати є колегіальний розгляд поданих до неї заперечень, заяв щодо визнання знака добре відомим в Україні, а також протестів голови Держдепартаменту на рішення Апеляційної палати та прийняття відповідних рішень. На виконання своїх завдань Апеляційна палата: взаємодіє зі структурними підрозділами Держдепартаменту, Укрпатенту, іншими юридичними та фізичними особами; отримує від осіб, які подали заперечення, заяви про визнання знака добре відомим в Україні, матеріали стосовно заперечень або заяв, веде з ними листування; уносить пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового та методологічного забезпечення процедури розгляду заявок, удосконалення діяльності Апеляційної палати; виконує інші функції, що випливають з покладених на неї завдань[50]. Склад Апеляційної палати формується з найбільш кваліфікованих працівників Держдепартаменту та Укрпатенту і затверджується наказом Держдепартаменту на строк три роки. До складу входять голова Апеляційної палати, його заступник та члени Апеляційної палати.

Право на звернення до Апеляційної палати в порядку, установленому Регламентом, мають: апелянт або його представник – із запереченням проти будь-якого рішення Держдепартаменту щодо набуття прав на товарні знаки і об’єкти промислової власності; власник знака – із заявою про визнання його знака добре відомим в Україні; Міністр освіти і науки України – з протестом на рішення Апеляційної палати, прийняте за результатами розгляду заперечення.

Заперечення проти рішення Держдепартаменту за заявкою розглядається протягом двох місяців від дати його одержання Апеляційною палатою. Строк розгляду заперечення може бути продовжений за ініціативи апелянта, але не більше ніж на два місяці. Для продовження строку розгляду апелянт повинен подати до Апеляційної палати відповідне клопотання та сплатити збір установленого розміру за його подання. Заявник також може оскаржити затверджене Держдепартаментом рішення Апеляційної палати у судовому порядку протягом двох місяців від дати одержання рішення.

Режим державної реєстрації товарних знаків і об’єктів промислової власності поширюється на юридичних та фізичних осіб, що зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності. Окрім цього, дія режиму розповсюджується й на осіб, які незаконно використовують зареєстровані товарні знаки і об’єкти промислової власності.

Права та обов’язки підприємців включають виняткове право на використання зареєстрованого товарного знаку або об’єкту промислової власності та їх правову охорону. Цьому праву кореспондують право та обов’язок органу, що здійснює адміністративно-правове регулювання в цій сфері, зареєструвати товарні знаки і об’єкти промислової власності. Законодавство про охорону прав на товарні знаки і об’єкти промислової власності також регулює порядок підготовки і подачі заявок на державну реєстрацію товарних знаків і об’єктів промислової власності, порядок проведення експертизи і реєстрації заявок. При цьому державна реєстрація товарних знаків і об’єктів промислової власності, окрім реєстрації топографії інтегральних мікросхем, здійснюється на певний термін. Зокрема, строк дії патенту на винахід становить 20років від дати подання заявки до Держдепартаменту; деклараційного патенту на винахід – 6років; деклараційного патенту на корисну модель – 10років[73]; патенту на промисловий зразок становить 10років і продовжується Держдепартаментом за клопотанням власника патенту, але не більш як на п’ять років[76]; свідоцтва на знак для товарів і послуг становить 10років і продовжується щоразу на 10років за умови сплати збору[75]; свідоцтва, що посвідчує реєстрацію права на використання кваліфікованого зазначення походження товару, становить 10років і продовжується на наступні 10років на підставі заяви[74].

Порядок здійснення нагляду та контролю реєстраційним органом в основному віднесено до стадії проведення попередньої та подальшої експертизи заявки на товарні знаки і об’єкти промислової власності. Проте, передбачено право реєстраційного органа припинити дію свідоцтва у разі несплати збору за продовження строку його дії. Якщо знак не використовується в Україні повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від іншої дати після цієї публікації, будь-яка особа має право звернутися до суду із заявою про дострокове припинення дії свідоцтва повністю або частково. У цьому разі дія свідоцтва може бути припинена повністю або частково лише за умови, що власник свідоцтва не зазначить поважні причини такого невикористання[75]. Дія патенту на промисловий зразок припиняється у разі несплати у встановлений строк річного збору за підтримання його чинності[76]. Зазначене право можна розглядати також як міру дії за порушення правил, встановлених Законами про охорону прав на товарні знаки і об’єкти промислової власності.

Дії органу, що здійснює державну реєстрацію товарних знаків і об’єктів промислової власності, можуть бути оскаржені як в адміністративному, так й в судовому порядку. Адміністративний порядок оскарження дій реєстраційного органу визначається Законами та на їх основі Регламентом Апеляційної палати, затвердженим Держдепартаментом. Якщо рішення Держдепартаменту за заявкою оскаржено у судовому порядку після державної реєстрації знака або патенту, то суд вирішує разом і питання щодо дійсності відповідного свідоцтва або патенту.

Судовий захист прав суб’єктів підприємницької діяльності у межах режиму державної реєстрації товарних знаків і об’єктів промислової власності здійснюється у порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України (ст.17 Кодексу)[7].

Відповідальність за порушення режиму встановлена, в першу чергу, нормами кримінального права. При цьому передбачається відповідальність посадової особи або органу, що здійснює державну реєстрацію, а також осіб, що порушили права на товарний знак і об’єкти промислової власності. Окрім посадових злочинів, відповідальність у сфері державної реєстрації товарних знаків і об’єктів промислової власності передбачена також за незаконне використання знаків для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару(ст.229 ККУкраїни)[11].

Норми діючого Кодексу України про адміністративні правопорушення не встановлюють адміністративної відповідальності за порушення реєстраційних правил в цій сфері. За порушення прав осіб, що зареєстрували товарний знак або об’єкт промислової власності, передбачається цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування збитків.

Законодавством України також передбачена державна реєстрація цінних паперів. Докладний розгляд цього виду державної реєстрації у межах дисертаційної роботи через вимоги до її обсягу не представляється можливим. Слід наголосити, що основною метою кожного з видів державної реєстрації є: необхідність обліку та ідентифікації суб’єктів підприємницької діяльності, об’єктів, що належать їм, для здійснення подальшого нагляду та контролю з боку держави.

При здійсненні державної реєстрації цінних паперів встановлюються вимоги і правила, які засновані відповідно до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”[21], Закону України “Про цінні папери і фондовий ринок”[95].

Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” визначає правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні[21]. Відповідно до зазначеного Закону державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі – Держкомісціннихпаперів). Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством. З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада. До складу Координаційної ради входять керівники державних органів, що у межах своєї компетенції здійснюють контроль або інші функції управління щодо фондового ринку та інвестиційної діяльності в Україні. Очолює Координаційну раду Голова Держкомісціннихпаперів.

Цінними паперами, що підлягають державній реєстрації, відповідно до ст.3 Закону України “Про цінні папери і фондовий ринок”, визнаються документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам[95].

Реєстрацію або відмову в реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів здійснює Держкомісціннихпаперів протягом 30 днів після отримання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації (ст.29 Закону України “Про цінні папери і фондовий ринок”[95]). Перелік документів, необхідних для реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів, а також порядок їх реєстрації встановлюються Держкомісціннихпаперів, відповідно до Наказу Держкомісціннихпаперів №210 “Про затвердження Тимчасових положень про порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про їх випуск” від20.09.96[52]. Додаткові вимоги до реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів банків установлюються Держкомісціннихпаперів за погодженням з Національним банком України.

Варто зазначити, що реєстрація Держкомісціннихпаперів випуску та проспекту емісії цінних паперів не може розглядатися як гарантія їх вартості. Держкомісціннихпаперів відповідає лише за повноту інформації, що міститься у зареєстрованих нею документах, та за її відповідність вимогам законодавства. Відповідальність за достовірність відомостей, наведених у документах, що подаються для реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів, несуть особи, які підписали ці документи.

За порушення норм адміністративно-правового режиму державної реєстрації цінних паперів передбачена кримінальна відповідальність, зокрема, за порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів(ст.223ККУкраїни); виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів(ст.224ККУкраїни)[11].

Відповідальність за адміністративні правопорушення, пов’язані з діяльністю на ринку цінних паперів, встановлена: ст.163КпАП(порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з емісії цінних паперів)[8]; ст.ст.11, 13 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”(здійснення операцій по випуску в обіг або розміщенню не зареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів; здійснення операцій на ринку цінних паперів без ліцензії, отримання якої передбачено чинним законодавством; неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірних відомостей Держкомісціннихпаперів; ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень Держкомісціннихпаперів; порушення вимог законодавства з питань емісії цінних паперів)[21].

Адміністративні стягнення за правопорушення накладаються Головою Держкомісціннихпаперів, членом Комісії, начальником відповідного територіального органу або за його письмовим дорученням його заступником після розгляду матеріалів, які засвідчують факт правопорушення, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Посадові особи Держкомісціннихпаперів за невиконання або неналежне виконання посадових обов’язків несуть відповідальність у порядку, визначеному законодавством України. Шкода, заподіяна учасникам ринку цінних паперів неправомірними діями Держкомісціннихпаперів при здійсненні контрольних та розпорядчих повноважень, підлягає відшкодуванню в повному обсязі за рахунок держави відповідно до чинного законодавства(ст.15 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”)[21].

З метою узгодження протиріч та інтегрування всіх існуючих видів адміністративно-правового режиму державної реєстрації у сфері підприємницької діяльності доцільно запровадити єдине поняття “державна реєстрація у сфері підприємницької діяльності”, під якою слід розуміти, правовий акт уповноваженого органу (посадової особи) щодо засвідчення факту створення або припинення (набуття або позбавлення статусу) суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної або фізичної особи), реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, товарних знаків і об’єктів промислової власності, цінних паперів, а також інших об’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері підприємницької діяльності, щодо яких законодавством встановлена обов’язкова реєстрація, вчинення інших реєстраційних дій.

2.4.Особливості адміністративно — правових режимів забезпечення безпеки підприємницької діяльності

Правовою базою для всього адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності, пов’язаного з забезпеченням її безпеки для суспільства та держави, є норми Конституції України[1], Закону України “Про основи національної безпеки України”[71], Постанови Верховної Ради України “Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України”[9] і окремих законодавчих актах, прийнятих з метою забезпечення безпеки в окремих сферах (промислової безпеки, радіаційній безпеці, протипожежній безпеці, безпеці харчових продуктів тощо)[68; 19; 80; 96].

Під національною безпекою, законодавець розуміє, захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. При цьому під національними інтересами розуміється життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток[71]. На думку В.Б.Рушайло, безпека суспільства також може бути охарактеризована такими параметрами як соціальна справедливість, права громадян та суспільства у цілому у взаємовідносинах з державою, режим законності, економічне благополуччя громадян, демократичний плюралізм, відвертість суспільства, національна визначеність суспільства[164, с.7].

Законодавець виділяє основні об’єкти національної безпеки, зокрема, це: людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи; суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність[71]. Іншими словами під безпекою розуміється стан захищеності суспільства та держави від будь-яких джерел і загроз, у тому числі небезпечних видів підприємницької і іншої господарської діяльності. Таким чином, небезпечна підприємницька діяльність може бути самостійним джерелом, яке може торкнутися стану захищеності об’єктів, що охороняються Законом.

Існування і розвиток адміністративно-правових режимів забезпечення безпеки головним чином пов’язаний з рішенням, врегулюванням і забезпеченням суспільної безпеки[133, с.240-260].У свою чергу, безпека підприємницької діяльності реалізується через відповідне адміністративно-правове регулювання, яке здійснюється за допомогою встановлення адміністративно-правових режимів – режимів, що пов’язані з забезпеченням безпеки (“адміністративно-функціональні режими”[177, с.432-436]).

До адміністративно-правових режимів забезпечення безпеки підприємницької діяльності можна віднести:

1)адміністративно-правовий режим ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності;

2)адміністративно-правовий режим забезпечення економічної конкуренції і обмеження монополізму в господарській діяльності;

3)адміністративно-правовий режим забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки;

4)адміністративно-правовий режим забезпечення охорони праці та здоров’я громадян (у тому числі, санітарно-епідеміологічного благополуччя);

5)адміністративно-правовий режим забезпечення екологічної безпеки;

6)адміністративно-правовий режим забезпечення пожежної безпеки;

7)адміністративно-правовий режим забезпечення енергетичної безпеки;

8)адміністративно-правовий режим забезпечення безпеки гідротехнічних споруд;

9)адміністративно-правовий режим забезпечення радіаційної безпеки;

10)адміністративно-правовий режим обліку та збереження матеріальних цінностей і фінансових ресурсів тощо.

Зазначений вище перелік режимів забезпечення безпеки у сфері підприємницької діяльності свідчить про об’ємність адміністративно-правового регулювання в цій сфері.

Нажаль, у межах дисертаційного дослідження через вимоги до її обсягу неможливо розглянути особливості всіх адміністративно-правових режимів забезпечення безпеки підприємницької діяльності. На нашу думку, необхідно зупинитися на розгляді особливостей лише деяких з перерахованих вище режимів, так як в кожному з них, використовуються схожі цілі, правові засоби, методи та принципи.

Найбільш об’ємним адміністративно-правовим режимом, спрямованимна забезпечення безпеки підприємницької діяльності, є режим ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності. Цей режим можна умовно розділити на дві частини: перша – ліцензування певних видів діяльності; друга – видача інших державних дозволів.

Адміністративно-правове регулювання в цій сфері обумовлено необхідністю здійснення державного нагляду та контролю за окремими видами підприємницької діяльності, так як здійснення такої діяльності може бути пов’язано з заподіянням шкоди інтересам, життю та здоров’ю громадян, навколишньому природному середовищу та безпеці держави тощо.

Слід підкреслити, що адміністративно-правовий режим ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності може розглядатися і як режим, спрямований на державну реєстрацію підприємницької діяльності, і як режим, що забезпечує її безпеку для суспільства та держави. При цьому, не дивлячись на те, що однією з цілей реалізації режиму ліцензування та видачі дозволів є надання суб’єктам підприємницької діяльності спеціальної правоздатності на здійснення певних видів діяльності, яка може містити небезпеку для суспільства та держави, в першу чергу, режим переслідує мету забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Саме тому адміністративно-правовий режим ліцензування та видачі дозволів доцільно відносити до режимів забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Ліцензування є найбільш поширеним сегментом дозвільно-розпорядчої діяльності багатьох суб’єктів управління, а також одним із характерних адміністративних засобів державного регулювання підприємництва. Тобто це ефективний засіб впливу держави, котрий дозволяє контролювати ринкові процеси у певних сферах економіки, і яке, по суті, являє собою дозвіл держави в особі її органів на певні дії, включаючи ті чи інші види підприємницької діяльності.

За моніторингом, здійснюваним Держпідприємництвом, до жовтня 2000року – дати набрання чинності Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”[65] – ліцензійному обмеженню підлягало 212 видів підприємництва і майже 1500 видів робіт. “Фактично в державі було запроваджено систему тотального (і не завжди доцільного) обмеження підприємницької діяльності шляхом видачі великої кількості різних видів документів дозвільного характеру, як-то: “дозвіл”, “спеціальний дозвіл”, “право”, “ліцензія”, “атестат”, “сертифікат”, “сертифікаційний атестат”, “свідоцтво” і “посвідчення” на здійснення підприємницької діяльності. А за своєю суттю все це – є ліцензії”[126, с.9]. Про недосконалість системи ліцензування неодноразово відзначалось в наукових працях[119, c.60; 114, с.100].

Дія Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” (далі – Закон про ліцензування) поширюється на всіх суб’єктів господарювання. Ліцензування у сферах банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, каналів мовлення, електроенергетики та використання ядерної енергії, освіти, інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікації здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Статтею9 Закону про ліцензування встановлено 69 видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є:

забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб’єктів господарювання;
захист прав, законних інтересів, життя та здоров’я громадян,
захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;
встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;
встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню[65].

При цьому ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у провадженні господарської діяльності.

Згідно ст.1 Закону про ліцензування, ліцензія – документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов[65]. Тобто за своєю юридичною природою ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню. Документ, що виданий ліцензіату, розглядається не в якості спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення виду діяльності, а є підтвердженням існування такого.

Для змістовної характеристики основних засад державної політики у сфері ліцензування слід акцентувати увагу на певних ключових положеннях Закону про ліцензування. Зміст цієї політики полягає у тому, що в Законі:

визначені головні принципи ліцензування видів господарської діяльності та критерії діяльності державної системи ліцензування;
запроваджені чіткі й прозорі механізми отримання ліцензій, їх перереєстрації, анулювання тощо;
визначено вичерпний перелік підстав для анулювання ліцензій;
встановлено вичерпний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню;
принципово змінено зміст ліцензійних умов: від переліку розрізнених правил провадження певного виду господарської діяльності із посиланням на десятки відомчих інструкцій та приписів – до визначення вичерпного переліку кваліфікаційних або технологічних вимог, виконання яких є обов’язковим під час провадження даного виду діяльності;
визначена відповідальність посадових осіб органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування, а також передбачена відповідальність суб’єктів підприємництва за порушення ліцензійних умов та правил;
встановлено заборону на “субліцензування” – коли ліцензія на певний вид діяльності зумовлювала необхідність отримання від однієї до ще кількох десятків ліцензій на роботи, які були похідними від основного виду діяльності (таке становище панувало в будівництві);
визначено разову плату за видачу ліцензій, розмір якої та порядок її зарахування встановлює Кабінет Міністрів України. Плата за видачу ліцензій зараховується виключно до Державного бюджету України, а не до сумнівного походження позабюджетних фондів, що було типовим явищем до введення в дію Закону;
запроваджено контроль над самовільною нормотворчістю відомств стосовно визначення необґрунтованих ліцензійних умов, оскільки вони затверджуються спільним наказом Держпідприємництва разом з відповідним органом ліцензування. Інші нормативно-правові акти з питань ліцензування повинні також погоджуватись із Держпідприємництвом України.

Також важливою новацією Закону стало запровадження спеціального органу контролю за дотриманням законодавства у сфері ліцензування – експертно-апеляційної ради, склад якої формує Держпідприємництво, а затверджує Кабінет Міністрів України. Створення ради стало першим кроком і реальним механізмом подолання недоліків бюрократично-відомчих підходів у сфері ліцензування, оскільки дозволило у стислі терміни (протягом 20-ти робочих днів, що значно швидше, ніж у випадку звернення до суду) розглядати заяви, претензії або скарги суб’єктів підприємництва стосовно рішень органів ліцензування щодо порушення цими органами законодавства у сфері ліцензування. Так, за даними Держпідприємництва України, лише протягом 1999 року було безпідставно призупинено або анульовано майже 70% ліцензій. Сьогодні понад 90% скарг та звернень експертно-апеляційна рада вирішує саме на користь підприємців[136, с.8].

До компетенції експертно-апеляційної ради також належать: експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування; розроблення рекомендацій з основних проблем державної політики у сфері ліцензування; надання попередніх висновків щодо пропозицій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян і підприємців щодо доцільності запровадження ліцензування певних видів господарської діяльності чи його скасування; аналіз стану та розроблення рекомендацій щодо вдосконалення ліцензування[65].

На основі наведених узагальнень можна зробити висновок, що основним принципом державної політики у сфері ліцензування є забезпечення суспільних інтересів, а не намагання будь-якими засобами встановити чергові адміністративні перешкоди у провадженні підприємницької діяльності.

Однак, намагання міністерств та відомств щодо довільного трактування положень Закону про ліцензування не припинились. Результати діяльності Держпідприємництва України щодо дерегулювання свідчать, що зацікавлені міністерства та відомства продовжують видавати регуляторні акти, у яких встановлюються нові обмеження чи заборони, що не передбачені у Законі. Наприклад, лише за 2002 рік Держпідприємництво України повернув на доопрацювання органам ліцензування більше 1000 регуляторних актів, котрі стосувались сфери дії Закону про ліцензування[136, с.58].

Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок, що проблема відомчого регулювання шляхом встановлення додаткових адміністративно-бюрократичних приписів продовжує існувати у сфері ліцензування і після прийняття Закону. Таке становище пояснюється зазвичай намаганнями контролюючих органів “керувати” підприємництвом. А досить дієвим способом досягнення цієї мети традиційно обирається запровадження різноманітних вузькоспрямованих відомчих норм та приписів, які фактично розпорошують механізм адміністративно-правового впливу держави у сфері ліцензування.

Суть проблеми полягає в тому, що система ліцензування в Україні на даний час охоплює, практично, всі центральні органи виконавчої влади (30) та всі обласні державні адміністрації (27) і являє собою складне та непрозоре утворення. Дана система продовжує бути складним та непрозорим утворенням, де інтереси органів виконавчої влади та суб’єктів підприємницької діяльності далеко не завжди співпадають. Зокрема, на практиці продовжують домінувати відомчі підходи, які суперечать критеріям державної політики розвитку підприємництва. Тому подальше вдосконалення в Україні системи ліцензування підприємництва стане можливим у разі неухильного дотримання норм Закону про ліцензування органами ліцензування, а не їх довільного тлумачення, навіть підмінювання, шляхом видання нових регуляторних актів. Від визначення державою оптимальних умов і правил ліцензування господарської діяльності в значною мірою залежатиме розвиток підприємництва у країні (у першу чергу, малого бізнесу), скорочення тіньового сектору економіки, ефективність боротьби з корупцією.

Компетенція суб’єктів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання у сфері ліцензування, визначена Законом про ліцензування. Відповідно до ст.4 Закону Верховна Рада України визначає основні напрями державної політики у сфері ліцензування, законодавчі основи її реалізації. Реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності. Розробку та реалізацію державної політики ліцензування телерадіомовлення здійснює Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення[65].

Контроль за дотриманням порядку видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування – Ліцензійна палата України, що діє відповідно до Указу Президента України№104/97 “Про Ліцензійну палату України” від 7 лютого 1997р.[64]. Ліцензійна палата України є центральним органом виконавчої влади, яка забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері ліцензування і підпорядковується Держпідприємництву України.

Законом про ліцензування на Ліцензійну палату України покладено: розробляти основні напрями розвитку ліцензування, проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування; погоджувати проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, що розробляються та приймаються органами виконавчої влади; узагальнювати практику застосування нормативно-правових актів; здійснювати нагляд за додержанням органами ліцензування та ліцензіатами законодавства та надавати роз’яснення щодо його застосування; здійснювати методичне керівництво, інформаційне забезпечення діяльності органів ліцензування; визначати форми документів та правила їх оформлення; затверджувати спільно з органами ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням, крім випадків, передбачених цим Законом; формувати експертно-апеляційну раду; організовувати підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з ліцензування; вести Єдиний ліцензійний реєстр; організовувати замовлення, постачання, облік і звітність витрачання бланків ліцензій; видавати розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов, порушень законодавства; здійснювати контроль за наявністю ліцензії[65].

Для здійснення своїх повноважень Ліцензійна палата України має свої територіальні органи, які діють на підставі положень, що затверджуються цим органом. Розпорядження Ліцензійної палати України, прийняті у межах її компетенції, є обов’язковими до виконання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності.

Орган, що здійснює ліцензування певних видів господарської діяльності, є орган ліцензування – центральний орган виконавчої влади, який здійснює передбачені Законом про ліцензування повноваження, а також може делегувати їх своїм структурним територіальним підрозділам. У межах своїх повноважень орган ліцензування: забезпечує виконання законодавства у сфері ліцензування; затверджує спільно із спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням, крім випадків, передбачених Законом; видає та переоформлює ліцензії, видає дублікати ліцензій на певний вид господарської діяльності, приймає рішення про визнання ліцензій недійсними; здійснює у межах своєї компетенції контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов; видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; анулює ліцензії на певний вид господарської діяльності; формує і веде ліцензійний реєстр[65].

Державний нагляд за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює Ліцензійна палата Українишляхом проведення планових та позапланових перевірок. Позапланові перевірки здійснюються лише на підставі надходження до неї в письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення вимог законодавства у сфері ліцензування, або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень органом ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування. У разі виявлення порушень не пізніше ніж за десять робочих днів з дати складання акта перевірки Ліцензійна палата України видає розпорядження про усунення органом ліцензування порушень законодавства у сфері ліцензування.

Контроль за наявністю ліцензії у суб’єктів господарювання, за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснює Ліцензійна палата України та інші органи виконавчої влади в межах їх повноважень шляхом проведення планових та позапланових перевірок.

Окрім цього, орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання. Розгляд питань про анулювання ліцензії на підставі акта про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб’єктом господарювання для одержання ліцензії; акта про встановлення факту передачі ліцензії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; акта про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов здійснюється органом ліцензування з обов’язковим запрошенням ліцензіата або його представників. Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

Права та обов’язки суб’єктів ліцензування, так само як й в інших режимах, кореспондують один одному. Зокрема, право на здійснення підприємницької діяльності та одержання ліцензії кореспондує обов’язок органу ліцензування надати цей спеціальний дозвіл. Окрім права на одержання ліцензії, передбачається право кожного на одержання інформації про ліцензійний реєстр, ведення якого покладено на орган ліцензування.

Режим ліцензування поширюється на діяльність всіх юридичних осіб та індивідуальних підприємців. Реалізація прав та обов’язків юридичних та фізичних осіб-підприємців у сфері ліцензування забезпечується за допомогою норм Закону про ліцензування та ліцензійних умов в сфері здійснення певного виду підприємницької діяльності, що встановлюють перелік документів, необхідних для одержання ліцензій; порядок та строки прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову; переоформлення документів; припинення дії ліцензії і її анулювання, а також порядок ведення реєстру ліцензій.

Закон про ліцензування передбачає право суб’єкта, що здійснює підприємницьку діяльність, на оскарження дії органу ліцензування як в адміністративному, так й в судовому порядку. Передбачений порядок оскарження дій органів ліцензування та його посадовців в адміністративному порядку дозволяє оперативно захистити права та законні інтереси суб’єктів підприємницької діяльності.

Суб’єкти підприємницької діяльності мають право оскаржити рішення органу ліцензування про анулювання ліцензії в експертно-апеляційну раду в порядку, встановленому Держпідприємництвом. При цьому, кінцевий строк оскарження вказаних рішень не встановлено. У нормативно-правових актах вказано лише, що рішення про анулювання призупиняється у випадку подання скарги ліцензіатом протягом 10-деного строку з дня прийняття рішення про анулювання.

Окрім цього, відсутній єдиний порядок оскарження рішень органів ліцензування в експертно-апеляційну раду. Відповідні процедури передбачаються у наказах Держпідприємництва щодо певного виду підприємницької діяльності[46; 47; 48], щозначно ускладнює орієнтацію суб’єктів підприємницької діяльності в масиві нормативно-правових актів стосовно можливості оскарження рішень органів ліцензування та має цілком прогнозовані негативні наслідки. З наведеного доцільно об’єднати вказані акти Держпідприємництва в єдиний нормативно-правовий акт, який би регулював порядок контролю за додержанням ліцензійних умов та оскарження дій (бездіяльності) органів ліцензування, а також встановлював строки оскарження рішень, дій (бездіяльності).

Одним із важливих засобів безпосереднього адміністративного впливу на підприємництво є стандартизація та обов’язкова сертифікація продукції. Процедури стандартизації та сертифікації мають спільні риси з процедурами, що використовуються у межах режиму ліцензування. Відповідно до ст.5 Закону України “Про стандартизацію”, метою стандартизації в Україні є забезпечення безпеки для життя та здоров’я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля, створення умов для раціонального використання всіх видів національних ресурсів та відповідності об’єктів стандартизації своєму призначенню, сприяння усуненню технічних бар’єрів у торгівлі[92].

У ст.11 зазначеного Закону вказується на регулююче призначення стандартизації в конкурентних галузях підприємництва, а саме: “Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції та бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт, чи надавати перевагу виробнику продукції або продукції залежно від місця її виготовлення”[92]. На теперішній час діє близько 428 нормативно-правових акти щодо стандартизації виробленої та імпортованої продукції.

Слід зазначити, що досі обов’язкова сертифікація врегульована не законом, а Декретом Кабінету Міністрів України №46-93 “Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993р. Дія Декрету поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів діяльності, що діють на території України, а також на громадян – суб’єктів підприємницької діяльності.

Згідно чинного законодавства сертифікація продукції в Україні поділяється на обов’язкову та добровільну. Також визначено, що сертифікація продукції здійснюється уповноваженими органами з сертифікації – підприємствами, установами і організаціями з метою:

запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища;
сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції;
створення умов для участі суб’єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі[91].

Під обов’язкову сертифікацію підпадають лише ті види продукції, котрі зазначені в Переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні[36].

Слід звернути увагу й на те, що обов’язкова сертифікація у існуючому вигляді виконує майже ті самі функції, що й ліцензування. Тобто, за її допомогою запроваджується додатковий механізм державного контролю за здійсненням певних видів підприємницької діяльності, котрий фактично дублює ліцензування[138, с.22-23].

У зв’язку з цим не можна погодитись, що сертифікація кіно- та фототехніки чи такої широкої групи як товари легкої промисловості та послуг, що надаються суб’єктами туристичної діяльності (готельних, харчування, екскурсійних), відповідає передбаченій у ст.13 Декрету Кабінету Міністрів України“Про стандартизацію і сертифікацію” меті сертифікації. Ця мета полягає насамперед в запобіганні реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища[91]. Тому важливо ще раз акцентувати увагу на необхідності виваженої та обґрунтованої політики держави у сфері сертифікації, оскільки існуючий підхід встановлює додаткові адміністративно-бюрократичні перешкоди у здійсненні підприємницької діяльності.

Якщо ліцензування на практиці здійснює контрольну функцію спеціального дозволу, то сертифікація у її сучасному вигляді має чітко окреслені риси фіскальної функції, тобто додаткового обов’язкового платежу. Ліцензування як засіб державного регулювання підприємницької діяльності можна вважати самодостатнім методом для того, щоб держава могла здійснювати таке регулювання з точки зору додержання найбільш важливих публічних інтересів і не потребує дублювання. Якщо ж розглядати обов’язкову сертифікацію як необхідний засіб регулювання підприємництва, то вона повинна стосуватися лише тієї продукції, що має безпосередній вплив на життя та здоров’я людей. Виходячи з цього, доцільно звузити коло продукції, що підлягає примусовій сертифікації і обмежити її колом товарів, які дійсно мають істотний вплив на життя та здоров’я людей, наприклад, медикаменти, окремі товари для особистої гігієни, дитяче харчування, складне технологічне обладнання, котре може спричинити шкоду людині тощо.

Відповідно до ст.12 Указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” товари (продукція), крім продуктів харчування, якість та відповідність яких підтверджена сертифікатами, що видані за межами України, згідно з міжнародними стандартами ISO та іншими міжнародними стандартами, не потребують повторної сертифікації в Україні[29]. Визнання міжнародної системи сертифікації цілком законно дозволяє підприємцям вільно обирати види імпортованої продукції, не сплачуючи при цьому послуги по внутрішній сертифікації, якщо є у наявності міжнародний сертифікат.

Ще одним засобом державного регулювання підприємницької діяльності є обов’язкові дозвільні процедурищодо введення в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих та інших об’єктів (малих архітектурних форм, офісів, торговельних, виробничих та соціально-побутових приміщень тощо) та щодо можливості початку здійснення підприємницької діяльності на цих об’єктах.

В спеціальній літературі цьому напрямку адміністративно-правового регулювання підприємництва, на погляд автора, не приділяється належної уваги. За результатами практики господарювання, можна стверджувати, що його слід вважати найбільш невпорядкованим з точки зору здійснення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, а також найбільш бюрократично та матеріально обтяжливим для підприємців. Суб’єкт підприємництва, одержавши свідоцтво про державну реєстрацію, а також ліцензію на провадження відповідного виду господарської діяльності, не може розпочати провадження підприємницької діяльності.

Наприклад, для оренди земельної ділянки та початку будівництва будь-якого об’єкта виробничого чи торгівельного призначення, підприємець повинен виконати певний комплекс дозвільних процедур. Такий підприємець має спочатку отримати від 17 до 26 (в залежності від регіону України) дозволів різних суб’єктів управління.

Відповідно до чинного законодавства України, суб’єкт підприємницької діяльності повинен звернутися до територіальних органів місцевого самоврядування із заявою, повним переліком установчих документів, ситуаційним планом ділянки, а також фінансовими документами, що підтверджують сплату податків (не існує встановленого вичерпного переліку документів, а тому їх кількість та склад, а також обов’язковість нотаріального підтвердження варіюються).

Після отримання дозволу територіальних органів самоврядування необхідно одержувати значну кількість дозвільних документів та висновків експертиз, які умовно можна поділити на наступні групи:

висновки державних експертиз, що видаються в рамках комплексної державної експертизи проектів будівництва (висновки державної інвестиційної, санітарно-гігієнічної, екологічної експертизи; висновки державної експертизи щодо пожежної безпеки, з охорони праці, з енергозбереження);
дозволи на початок роботи, введення в експлуатацію об’єктів, впровадження нових технологій, виготовлення та використання окремих засобів виробництва:
дозвіл на початок роботи новостворених підприємств, введення в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих, житлових, та інших об’єктів, впровадження нових технологій, передачу у виробництво зразків нових пожежно небезпечних машин, механізмів, устаткування та продукції, оренду будь-яких приміщень (видається органами пожежної служби);
висновок про відповідність вимогам санітарних норм об’єктів та споруд, які вводяться в експлуатацію, та готовність підприємства до роботи для одержання дозволу на початок роботи підприємства, установи, організації (видається органами державної санітарно-епідеміологічної служби);
дозвіл на початок роботи підприємства, установи, організації (видається органами охорони праці);
дозвіл на утилізацію отруйних речовин, у тому числі токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших біологічних агентів (видається органами екології).
дозволи на розміщення об’єктів торгівлі (видаються органами місцевого самоврядування).

За інформацією представництв Держпідприємництва України, кількість та перелік інстанцій, що узгоджують відповідні документи, є різними у різних областях. Так, у середньому по Україні, цей перелік складається із 20-ти установ (управління містобудування та архітектури, управління земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічна служба, управління державної пожежної охорони, відділ екології, управління екології та природних ресурсів, відділ охорони історичного середовища та пам’яток, інспекція з благоустрою, управління торгівлі, відділ захисту прав споживачів, інспекція будівельного контролю, територіальне управління Держнаглядохоронпраці тощо), кожна з яких стягує з підприємців певні кошти за надання своїх експертиз чи висновків, що мотивується виконанням госпрозрахункових робіт. Витрати підприємців є різними по регіонах України: Запорізька обл. – до 6.000 грн., Миколаївська та Харківська обл. – до 3.000 грн., АР Крим – до 2.000 грн.[136, с.66-67].

З огляду на вищевикладене, не зовсім зрозуміло, чим керуються державні організації, встановлюючи ціни за подібні роботи і терміни їх виконання (наприклад, 2% від вартості робочого проекту за проведення експертизи проектної та іншої документації щодо пожежної безпеки і 45-денний термін). Що ж стосується платних послуг, які виконують державні установи, то такі відносини можна охарактеризувати як примусово-договірні, оскільки у підприємців-замовників відсутня можливість вибору оплачувати ці послуги державним організаціям чи ні. З метою формування конкурентного ринку на подібні послуги, на погляд автора, має бути надана можливість їх здійснення ще й підприємницьким структурам. Виходячи з розмірів оплати і строків виконання, таке становище більше нагадує відвертий адміністративний тиск, оскільки легалізує фінансування установ, діяльність котрих, згідно з їх положеннями, фінансується з бюджету.

Отже, існуюча система процедур видачі суб’єктам підприємництва висновків державних експертиз та дозвільних документів, необхідних для започаткування підприємницької діяльності, характеризується такими рисами:

надмірність заходів попереднього контролю стосовно окремих об’єктів на етапах проведення державних експертиз, погоджень проектної та іншої документації на будівництво об’єктів та використання засобів виробництва, а також видачі відповідних дозвільних документів;
непрозорий порядок проведення державних експертиз та видачі дозвільних документів, недостатність гарантій захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності;
невідповідність переліку об’єктів державних експертиз та об’єктів, на які видаються відповідні дозволи, рівню потенційної небезпеки від експлуатації цих об’єктів, а також класифікації ризиків та небезпечних факторів;
необхідність одержувати дозвіл у разі зміни власника або володільця (користувача) об’єкта, на який видавався дозвіл;
невідповідність вимог, що містяться в нормативних документах (стандартах) щодо безпеки підприємницької діяльності та праці, умовам ринкового господарювання, принципам доцільності та достатності державного регулювання.

Це створює ризик конфлікту між суб’єктами підприємницької діяльності та органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, котрі уповноважені надавати висновки державних експертиз і дозволи, необхідних для започаткування підприємницької діяльності, а також провокує необґрунтовані адміністративно-бюрократичні перешкоди у розвитку малого та середнього підприємництва.

Тому першочерговими завданнями щодо реформування дозвільної системи, на погляд автора, є:

встановлення на законодавчому рівні диференційованих вимог та визначення вичерпного переліку об’єктів, на експлуатацію котрих необхідно отримувати дозвільні документи та висновки державних експертиз;
встановлення на законодавчому рівні порядку отримання вичерпного переліку дозвільних документів, а також висновків державних експертиз щодо започаткування підприємницької діяльності, а також граничних меж оплати послуг компетентних державних установ, що не повинно суттєво перевищувати собівартість;
перегляд Державних будівельних норм, стандартів, технічних умов, які були розроблені ще за радянських часів та не відповідають ринковим вимогам.

Адміністративно-правове регулювання діяльності суб’єктів підприємницької діяльності передбачає також видачу ліцензій і державних дозволів щодо певних об’єктів, котрі не включені у сферу регулювання Закону про ліцензування. Зокрема, мова йде про видачу спеціальних державних дозволів на використання природних ресурсів, надр, об’єктів рослинного та тваринного світу. Крім того, ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, у сфері освіти, інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у зазначених сферах(ч.2 ст.2 Закону про ліцензування[65]).

Наступним елементом режиму ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності є норми, що встановлюють відповідальність за порушення режимних правил. Кримінальний кодекс України встановлює кримінальну відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, зокрема: за порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю(ст.202); зайняття забороненими видами господарської діяльності(ст.203); фіктивне підприємництво(ст.205); протидія законній господарській діяльності(ст.206)[11].

Також встановлена адміністративна відповідальність: за порушення порядку провадження господарської діяльності(ст.164КпАП); дискримінація підприємців органами влади і управління(ст.166-3КпАП); здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії(ст.166-8КпАП); порушення порядку видачі документів дозвільного характеру(ст.166-10КпАП); порушення встановленого порядку видачі сертифіката відповідності(ст.172-1КпАП) тощо[8]. Збитки, заподіяні порушенням законодавства у сфері ліцензування, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.

Таким чином, не дивлячись на неузгодженість і застосування різної термінології (ліцензія, дозвіл, державний дозвіл, сертифікат тощо), адміністративно-правовий режим ліцензування та видачі дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності представляється єдиним блоком у сфері адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності. Як зазначалось, обумовлено це тим, що в даному режимі мають місце загальна мета, загальні норми і принципи регулювання підприємницької діяльності за допомогою видачі дозволів. На нашу думку, доцільно в майбутньому поступово об’єднати всі норми законодавчих актів, що встановлюють зазначений адміністративно-правовий режим в єдиний законодавчий акт, який повинен містить єдині поняття і єдині або загальні правила поведінки як суб’єктів режиму, так й суб’єктів підприємницької діяльності.

Адміністративно-правовий режим забезпечення економічної конкуренції і обмеження монополізму в господарській діяльності також, як і режим ліцензування містить певні ознаки як державної реєстрації, так й забезпечення безпеки підприємницької діяльності. При цьому режим забезпечення економічної конкуренції і обмеження монополізму в господарській діяльності ще більшою мірою, ніж режим ліцензування, за своїм змістом можна віднести до режимів спрямованих на забезпечення безпеки підприємницької діяльності для економіки держави, суб’єктів підприємницької діяльності, прав споживачів.

Режим забезпечення економічної конкуренції пов’язаний з встановленням заборон або надання дозволу щодо узгоджених дій, концентрації суб’єктів господарювання органами Антимонопольного комітету України. Звідси виникає значний об’єм повноважень суб’єкта, що здійснює адміністративно-правове регулювання в цій сфері (Антимонопольного комітету України), який має право не тільки розглядати заяви і справи про надання дозволу, надання висновків, попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, проводити дослідження за цими заявами і справами. При цьому це стосується як суб’єктів підприємницької діяльності так й органів державної влади і місцевого самоврядування. Антимонопольний комітет України також має право давати зазначеним особам та органам обов’язкові розпорядження, накладати штрафи в адміністративному порядку.

Правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності, а також компетенцію суб’єктів, що здійснюють регулювання в цій сфері, і особливості правового статусу суб’єктів, що займаються підприємницькою діяльністю, визначають: Закон України “Про захист економічної конкуренції”[57]; Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції”[56]; Закон України “Про Антимонопольний комітет України”[17]; Закон України “Про природні монополії”[88]; Закон України “Про рекламу”[90]; Розпорядження Антимонопольного комітету України№32-р“Про Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України” від 23.02.2001р.[82] тощо.

Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення становлять систему Антимонопольних органів, яку очолює Голова Комітету. Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1)здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2)контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;

3)сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4)методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції[17].

Для реалізації поставлених завдань органи Антимонопольного комітету України наділені відповідними повноваженнями, які встановлені в ст.7 Закону України “Про Антимонопольний комітет України”: надання дозволу або заборона узгоджених дій суб’єктів підприємницької діяльності; затвердження власних нормативно-правових актів; затвердження разом з іншими зацікавленими органами виконавчої влади міжвідомчих нормативно-правових актів; схвалення проектів нормативно-правових актів, розроблених Антимонопольним комітетом України з питань, що належать до його компетенції; офіційне тлумачення власних нормативно-правових актів і надання рекомендаційних роз’яснень з питань застосування законодавства про захист економічної конкуренції; розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами; приймати розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції; розглядати справи про адміністративні правопорушення, приймати постанови та перевіряти їх законність та обґрунтованість; перевіряти суб’єкти господарювання, об’єднання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства; при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених Законом випадках вимагати від суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом; призначати експертизу та експерта з числа осіб, які володіють необхідними знаннями для надання експертного висновку; у випадках та порядку, передбачених Законом, проводити огляд службових приміщень та транспортних засобів суб’єктів господарювання – юридичних осіб, вилучати або накладати арешт на предмети, документи чи інші носії інформації, які можуть бути доказами або джерелом доказів у справі незалежно від їх місцезнаходження тощо[17].

Окрім цього, до повноважень Антимонопольного комітету України віднесені додаткові функції, зокрема, здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про рекламу, накладання стягнень на рекламодавців за порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції[90]. На нашу думку, наділення цими повноваженнями антимонопольних органів зайве. Наприклад, повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про рекламу було б слід надати органам, що ліцензують цю діяльність.

Діяльність щодо виявлення, запобігання та припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі законодавства про захист від недобросовісної конкуренції, захисту інтересів суб’єктів господарювання та споживачів від порушень при здійсненні господарської діяльності суб’єктами господарювання та при реалізації повноважень органами влади, місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю щодо суб’єктів господарювання, здійснюється Антимонопольним комітетом України, його органами та посадовими особами з додержанням процесуальних засад, визначених законодавчими актами України про захист економічної конкуренції[56; 57; 17] та нормативно-правовими актами Антимонопольного комітету України[81].

Повноваження антимонопольного органу щодо здійснення контролю можуть здійснюватись ним як за власною ініціативою, так і на підставі звернень суб’єктів підприємницької діяльності, права яких порушуються.

Слід наголосити, що адміністративно-правовий режим забезпечення економічної конкуренції і обмеження монополізму в господарській діяльності у частині встановлення повноважень Антимонопольного комітету України щодо контролю за створенням і реорганізацією юридичних осіб, а також контролю за діями осіб, які здійснюють окремі види діяльності, що підлягають ліцензуванню, перетинається з режимами державної реєстрації і ліцензування.

У межах режиму забезпечення економічної конкуренції можна виділити дві групи суб’єктів підприємницької діяльності: особи, щодо яких здійснюється державний антимонопольний контроль; особи, конституційне право яких на здійснення підприємницької діяльності порушується або може бути порушено монополістичними діями інших господарюючих суб’єктів.

Слід відзначити, що дія даного режиму також поширюється на споживачів товарів (робіт, послуг). Таке розширення суб’єктного складу є характерним для всіх режимів забезпечення безпеки і істотно відрізняє їх від адміністративно-правових режимів державної реєстрації підприємницької діяльності.

Особи, права яких порушені діями, визначеними Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції”,як недобросовісна конкуренція, можуть протягом шести місяців з дня, коли вони дізнались або повинні були дізнатися про порушення своїх прав, звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про захист своїх прав(ст.28 Закону[56]). У процесі розгляду справи Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення за поданою заявником заявою мають право вжити заходів щодо забезпечення виконання рішення, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи зробити неможливим його виконання. З метою забезпечення виконання рішення Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення виносять розпорядження про: заборону особі, в діях якої вбачаються ознаки порушення (відповідачу), вчиняти певні дії; накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачу. Розпорядження може бути оскаржене до суду у п’ятнадцятиденний строк з дня одержання копії розпорядження. У разі закриття провадження у справі у зв’язку з недоведенням вчинення порушення, відповідач може стягнути з заявника збитки, завдані йому забезпеченням виконання рішення, у порядку, визначеному цивільним законодавством України.

Суб’єкти підприємницької діяльності мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України як в адміністративному, так й в судовому порядку. Так, в адміністративному порядку рішення, прийняті адміністративною колегією територіального відділення Антимонопольного комітету України, державним уповноваженим Антимонопольного комітету України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у заявах, справах про узгоджені дії, можуть бути перевірені за заявою осіб, які брали участь у справі, або за власною ініціативою. Заява про перевірку рішення може бути подана до Антимонопольного комітету України у двомісячний строк з дня одержання рішення. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України перевіряються адміністративною колегією Антимонопольного комітету України або Антимонопольним комітетом України; рішення державного уповноваженого Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України – Антимонопольним комітетом України. При оскарженні зазначених рішень в адміністративному порядку їх дія не зупиняється. За результатами перевірки рішення органи Антимонопольного комітету України мають право: залишити рішення без змін; змінити рішення; скасувати рішення частково і направити справу на новий розгляд у цій частині; скасувати рішення і прийняти нове рішення або передати справу на новий розгляд чи припинити провадження у справі(ст.57 Закону України “Про захист економічної конкуренції”[57]).

У судовому порядку заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. При цьому, незалежно від положень ч.4 ст.60 Закону України “Про захист економічної конкуренції”[57], у разі наявності достатніх підстав, господарський суд може зупинити дію рішення органу Антимонопольного комітету України. Рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень, прийняті у справах про недобросовісну конкуренцію, можуть бути оскаржені до суду заінтересованими особами у тридцяти денний строк з дня одержання копії відповідного рішення(ст.32 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”[56]).

Наступним елементом режиму забезпечення економічної конкуренції і обмеження монополізму в господарській діяльності є норми, що встановлюють відповідальність за порушення законодавства України про захист економічної конкуренції. Така відповідальність встановлена Кримінальним кодексом України за примушування до антиконкурентних узгоджених дій(ст.228)[11].

Адміністративна відповідальність за окремі правопорушення і порушення правил, встановлених у сфері економічної конкуренції, передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення: недобросовісна конкуренція(ст.164-3); зловживання монопольним становищем на ринку(ст.166-1); неправомірні угоди між підприємцями(ст.166-2); дискримінація підприємців органами влади і управління(ст.166-3); порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень(ст.166-4); порушення законодавства про захист прав споживачів(ст.156-1)[8].

Крім того, відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності та їх посадових осіб встановлена за: антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монопольним (домінуючим) становищем; антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету України або їх виконання не в повному обсязі тощо(ст.ст.50, 54 Закону України “Про захист економічної конкуренції”[57]); дії, визначені законодавством як недобросовісна конкуренція(ст.ст.21-23 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”[56]); порушення законодавства про рекламу (ст.27 Закону України “Про рекламу”[90]).

Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до господарського суду із заявою про її відшкодування.

Режим забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки є найскладнішим з всіх видів адміністративно-правових режимів, спрямованих на забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Складність режиму обумовлена поєднанням різних правових засобів, що використовуються в адміністративно-правовому регулюванні. До таких засобів можна віднести: державні експертизи об’єктів підвищеної небезпеки (проектів будівництва, реконструкції будівель та споруд); висновки державних експертиз щодо документації на виготовлення та дозволи на передачу у виробництво зразків нового устаткування, машин, механізмів, приладів та інших засобів виробництва; дозволи на введення в експлуатацію нових і реконструйованих майнових комплексів підприємств та їх структурних підрозділів; ідентифікацію та декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки; спеціальну атестацію та підготовку персоналу для роботи на небезпечних об’єктах тощо. Окрім цього, в межах даного режиму здійснюється декілька видів державного нагляду та контролю за станом захищеності у сферах діяльності, пов’язаних з об’єктами підвищеної небезпеки (охорони праці; забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища; захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; пожежної безпеки; санітарно-епідемічної безпеки; містобудування).

Виходячи з характеру наведених засобів, що використовуються для забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, можна зробити висновок, що режим забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки щільно взаємодіє з іншими адміністративно-правовими режимами і використовує засоби їх регулювання. Зокрема, взаємодіє з режимами ліцензування, державної реєстрації, забезпечення протипожежної безпеки тощо. Крім цього, дія режиму нерозривно пов’язана з режимом забезпечення екологічної безпеки і режимом охорони праці та здоров’я громадян, оскільки порушення правил, встановлених в режимі забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, може привести до спричинення шкоди об’єктам, забезпечення безпеки яких обслуговується іншими режимами.

Використання значного обсягу засобів адміністративно-правового регулювання, з одного боку, приводить до забезпечення безпеки небезпечних об’єктів, а з іншого, фактично, поширює на суб’єктів підприємницької діяльності, що використовують небезпечні об’єкти, норми всіх зазначених адміністративно-правових режимів. При цьому подібна взаємодія режимів, природно, приводить до збільшення загальної напруженості регулювання і наявності значної кількості обов’язків як у суб’єктів підприємницької діяльності, так й у суб’єктів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання в цій сфері.

Конкретна мета режиму, у першу чергу, спрямована на захист життя, здоров’я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на об’єктах підвищеної небезпеки шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків. Закон чітко визначає об’єкт правового регулювання в режимі забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки – діяльність, пов’язану з об’єктами підвищеної небезпеки. Отже, ключовим поняттям цього режиму є об’єкт підвищеної небезпеки – об’єкт, на якому використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші об’єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру. При цьому, під небезпечною речовиною розуміється хімічна, токсична, вибухова, окислювальна, горюча речовина, біологічні агенти та речовини біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнологічні препарати, патогенні для людей і тварин мікроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя і здоров’я людей та довкілля, сукупність властивостей речовин і/або особливостей їх стану, внаслідок яких за певних обставин може створитися загроза життю і здоров’ю людей, довкіллю, матеріальним та культурним цінностям[68].

Правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, а також компетенцію суб’єктів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання у цій сфері, і особливості правового статусу суб’єктів підприємницької діяльності складають: Закон України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”[68]; Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру”[45]; Постанова Кабінету Міністрів України “Про ідентифікацію та декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки”[60]; Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний реєстр потенційно небезпечних об’єктів”[40]; Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний департамент промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду”[39]; Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”[30] тощо.

Слід зазначити, що відповідно до Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки” на суб’єктів підприємницької діяльності розповсюджуються не тільки правові норми, але і норми технічних документів, стандартів у сфері промислової безпеки (Державні будівельні норми України: Проектування. Склад, порядок розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва ДБН А.2.2-3-2004[23]; стандарти Мінвуглепрому України: СОУ 10.1.00174088.002-2005 “Труби вентиляційні гнучкі шахтні й фасонні частини до них. Загальні технічні вимоги”, СОУ 10.1.00174088.004-2005 “Системи обігріву повітроподавальних стволів вогневими калориферами з використанням метаноповітряної суміші”, СОУ 10.1.00174088.008-2005 “Правила ведення робіт у вугільних шахтах України, небезпечних за нафтогазопроявами”, СОУ 10.1.00174088.009-2005 “Вимоги щодо визначення місця встановлення вентиляторів місцевого провітрювання з електродвигунами”, СОУ 10.1.00174094.002-2005 “Оцінювання технічного стану та визначення терміну безпечної експлуатації устаткування шахтних підйомних установок”, СОУ 10.1.00174125.006-2005 “Правила проведення контролю несучих металоконструкцій об’єктів технологічних комплексів гірничих підприємств акустико-емісійним методом”[51] тощо).

До суб’єктів режиму, що здійснюють адміністративно-правове регулювання, державний нагляд та контроль у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, відносяться: Кабінет Міністрів України; спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади та їх відповідні територіальні органи, до відання яких відповідно до Закону віднесені питання: охорони праці, забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, пожежної безпеки, санітарно-епідемічної безпеки, містобудування; Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські ради та інші ради.

Спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері промислової безпеки є Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду (далі – Держпромгірнагляд). Основними завданнями Держпромгірнагляду є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони праці, промислової безпеки, здійснення державного гірничого нагляду, страхування ризиків виробничої безпеки, належного поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, охорони надр; здійснення державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці в частині безпечного ведення робіт, промислової безпеки, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, а також державного гірничого нагляду.

Держпромгірнагляд відповідно до покладених на нього завдань: координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держадміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, інших суб’єктів господарювання у сфері безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, промислової безпеки, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення та об’єктами підвищеної небезпеки; здійснює в установленому порядку державний нагляд за додержанням законодавства з охорони праці в частині безпечного ведення робіт, промислової безпеки; веде державний реєстр об’єктів підвищеної небезпеки; видає у передбачених законодавством випадках дозволи на початок роботи та види робіт підприємства, діяльність якого пов’язана з виконанням робіт та експлуатацією об’єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки; видає свідоцтва на придбання і зберігання вибухових матеріалів промислового призначення; здійснює у передбачених законодавством випадках ліцензування видів господарської діяльності; проводить розслідування обставин і причин аварій, розкрадання та втрат вибухових матеріалів, приймає за результатами зазначеного розслідування в межах своєї компетенції відповідні рішення; бере участь в організації проведення експертизи проектів будівництва (реконструкції, технічного переоснащення) підприємств і виробничих об’єктів, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працівників на їх відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці та промислової безпеки тощо[39].

Розгляд правового статусу суб’єктів підприємницької діяльності у межах режиму забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, слід почати не з розгляду їх прав, а визначення їх обов’язків. Обумовлено це тим, що даний адміністративно-правовий режим побудований саме таким чином, що права організацій, які експлуатують об’єкти підвищеної небезпеки, визначені нормативно-правовими актами взагалі, а їх обов’язки, навпаки, конкретні, чітко визначені законодавством і встановлюють межі реалізації конституційного права на здійснення підприємницької діяльності з використанням об’єктів підвищеної небезпеки.

До обов’язків суб’єктів підприємницької діяльності відносяться: вживати заходів, направлених на запобігання аваріям, обмеження і ліквідацію їх наслідків та захист людей і довкілля від їх впливу; повідомляти про аварію, що сталася на об’єкті підвищеної небезпеки, і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування та населення; забезпечувати експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки з додержанням мінімально можливого ризику; виконувати вимоги Закону та інших нормативно-правових актів, які регулюють діяльність об’єктів підвищеної небезпеки(ст.8 Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”[68]).

Окрім цього, на організації, що здійснюють експлуатацію небезпечних об’єктів, покладаються і інші обов’язки, пов’язаних з необхідністю забезпечення стану захищеності на об’єктах підвищеної небезпеки. Наприклад, ідентифікація об’єктів підвищеної небезпеки відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин; декларування безпеки об’єкта підвищеної небезпеки[60]; обов’язкове страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за можливе спричинення шкоди[45].

Дія режиму також розповсюджується на працівників небезпечних виробничих об’єктів. На них законодавством покладені обов’язки щодо дотримання вимог нормативно-правових та технічних актів, що встановлюють правила ведення робіт на об’єктах підвищеної небезпеки; проходження атестації і підготовки до роботи на об’єкті підвищеної небезпеки; здійснення невідкладного інформування про аварії тощо. Частково режим може поширюватися на організації, що здійснюють проектування і будівництво небезпечних виробничих об’єктів.

Крім права на здійснення підприємницької діяльності з використанням об’єктів підвищеної небезпеки, у суб’єктів підприємницької діяльності також є право на оскарження рішень, дій посадових осіб суб’єктів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання.

Істотним недоліком законодавства у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, і, в першу чергу, у Законі України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”, є відсутність процедури реалізації права суб’єктів підприємницької діяльності на оскарження рішень, дій та бездіяльності посадових осіб суб’єктів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання, в адміністративному порядку. Доцільним вбачається врегулювати процедуру оскарження зазначених рішень, дій та бездіяльності до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки.

Відповідальність осіб, на яких поширюється адміністративно-правовий режим забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, встановлена Кримінальним кодексом України за: порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами(ст.267); порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки(ст.270); порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою(ст.272); порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах(ст.273); порушення правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд(ст.275)[11]. Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено відповідальність за: порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з безпечного ведення робіт у галузях промисловості(ст.93); порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про зберігання, використання та облік вибухових матеріалів у галузях промисловості(ст.94); недодержання державних стандартів, норм і правил під час проектування і будівництва(ст.96)[8].

Шкода (в тому числі моральна), заподіяна фізичним чи юридичним особам внаслідок аварії, що сталася на об’єкті підвищеної небезпеки, незалежно від вини суб’єкта підприємницької діяльності, у власності або користуванні якого перебуває об’єкт підвищеної небезпеки, відшкодовується суб’єктом підприємницької діяльності цим особам у повному обсязі, крім випадків, коли аварія виникла внаслідок непереборної сили або з умислу потерпілого(ст.16 Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”[68]).

Як зазначалось, у сфері підприємницької діяльності можна виділяти і інші режими, що встановлюються для забезпечення безпеки, особливості яких через вимоги до обсягу дисертаційної роботи не можуть бути детально розглянуті. Зокрема, про особливості режимів радіаційної безпеки, пожежної безпеки, енергетичної безпеки, безпеки гідротехнічних споруд тощо.

У цілому, перераховані адміністративно-правові режими не такі об’ємні за змістом, як забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, і характеризуються специфікою суб’єктного складу режиму та окремими елементами їх правового статусу. Так, в режимі пожежної безпеки, суб’єктом, що здійснює адміністративно-правове регулювання, є Державний департамент пожежної безпеки МНС України; в режимі забезпечення енергетичної безпеки – Міністерство палива та енергетики України тощо. Зазначені режими пов’язані із забезпеченням безпеки підприємницької діяльності і відносяться до простих адміністративно-правових режимів, а також тісно взаємодіють з режимами забезпечення безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, екологічної безпеки та охорони праці. При цьому в деяких з них встановлено навіть більш жорстке, у порівнянні з режимами забезпечення об’єктів підвищеної небезпеки, екологічної безпеки та охорони праці, режимне регулювання, наприклад, в режимі забезпечення радіаційної безпеки.

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичного осмислення ряду наукових праць в різних галузях знань, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на розроблення теоретичних положень щодо адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності в Україні, а також пропозиції вдосконалення законодавства у сфері підприємництва. Основні з них такі:

1.Подальшого розвитку одержало з’ясування теоретичних засад підприємницької діяльності як адміністративно-правового регулювання, за допомогою чого визначено його сутність, ознаки та виділено напрямки адміністративно-правового регулювання, вибір яких обумовлюється особливостями об’єкту регулювання. Так, під підприємницькою діяльністю як об’єктом адміністративно-правового регулювання, розуміється, складна система суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією компетентними органами держави функцій і повноважень щодо забезпечення можливості здійснення суб’єктами господарювання самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Встановлено, що характерні особливості і змістовно-якісні ознаки підприємницької діяльності з огляду на вибір форм і методів державного управління і державного регулювання у сфері підприємницької діяльності зумовлюють: а)органічне співвідношення економічних та прямих методів державно-управлінського впливу; б)визначення основних напрямків і функцій держави щодо адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність; в)створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади (Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва), особливості змісту його управлінських функцій та повноважень; г)встановлення відповідних правових засад усунення адміністративних перешкод у розвитку підприємництва, вдосконалення адміністративно-правових засобів регулювання та державного контролю у цій сфері.

2.Визначено, що основні функції держави щодо адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність мають здійснюватись з метою: а)створення всіх необхідних передумов для постійного врахування підприємництва як об’єкта адміністративно-правового регулювання в процесі формування і реалізації єдиної державної економічної політики; б)збереження контролюючого та регулюючого впливу держави на розвиток сфери підприємництва.

Набуло подальшого розвитку визначення зміст функції держави по підтримці підприємництва. Запропоновано до складових функцій держави по підтримці підприємництва відносити: а)інформаційно-аналітичну та планово-прогностична підтримка; б)організація і контроль за виконанням прийнятих державними органами нормативно-правових приписів; в)формування і забезпечення реалізації цільових програм щодо підтримки та сприяння розвитку підприємництва.

Встановлено, що до завдань адміністративно-правового регулювання підприємницькою діяльністю, крім необхідності додержання публічних інтересів, слід також віднести: створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи шляхом інституціонального розвитку ринкових механізмів; компенсацію можливого негативного впливу у процесі формування нової системи господарювання.

3.Визначенасистема нормативних актів, що регулюють засади адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування публічно-владних повноважень у сфері підприємницької діяльності. До них відносяться: 1)Конституція України, передусім ті її норми, що стосуються економічної системи країни в цілому і підприємництва зокрема; 2)Господарський та Цивільний кодекси України; 3)Закони України, що надають органам державної влади та місцевого самоврядування право здійснювати публічно-владні повноваження у сфері підприємницької діяльності, а також блок законів України, спрямованих на правове регулювання власне підприємницьких відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами підприємництва; 4)Підзаконні нормативно-правові акти у сфері адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності, які видає Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади: а)укази та розпорядження Президента України; б)постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; в)накази Держпідприємництва; г)інші регуляторні акти (постанови, накази та інструкції) міністерств, відомствта державних комітетів, що носять галузеву спрямованість; 5)Нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим, а також регуляторні акти (рішення, розпорядження тощо) місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

4.Розглядаючи проблему організації системи державного регулювання підприємницької діяльності та її правового забезпечення, конкретизовано регулювання як функцію управління стосовно державних органів, які її здійснюють, і охарактеризовано її обсяг у межах нормативно закріплених повноважень суб’єкта. Встановлено, що повноваження державних регуляторних органів свідчать про наявність у змісті державного регулювання різних його видів відповідно до компетенції регуляторних органів. Спільною для всіх видів регулювання є мета його здійснення, хоча кожному притаманні певні характерні для нього риси.

5.Удосконалено поняття, зміст, структура та класифікація адміністративно-правових режимів з огляду на позиції вчених щодо поняття „правовий режим”, який є загальнотеоретичним визначенням відносно адміністративно-правового режиму. Особлива увага приділена правовим режимам, що існують в галузі адміністративного права, тобто „адміністративно-правовим режимам”. Під адміністративно-правовим режимом пропонується розуміти форму правового регулювання, що побудована на комплексі юридичних і організаційно-технічних процедур та адміністративно-правових засобів, і яка визначає міру можливої та належної поведінки суб’єктів і придає особливу спрямованість суспільним відносинам у сфері державного управління.

Визначено, що правові режими є основним фундаментом адміністративно-правового регулювання в окремих сферах суспільних відносин. Вони забезпечують функціонування не тільки галузевих інститутів адміністративного права, але й є міжгалузевими формами правового регулювання, зокрема, підприємницької діяльності.

Завдання, що стоять перед державою під час адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності є визначальними для структури адміністративно-правових режимів у цій сфері, до якої відносяться: 1)мета встановлення відповідного адміністративно-правового режиму; 2)принципи режимної організації; 3)сукупність норм права, що визначають статус суб’єктів регулювання підприємницької діяльності та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, їх взаємні права та обов’язки, гарантії реалізації цих прав та обов’язків, відповідальність сторін за порушення правил режиму; 4)суб’єкти та об’єкти державного регулювання підприємницької діяльності.

6.Місце і значення адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності у системі адміністративно-правових режимів в Україні визначається необхідністю використання юридичного поняття „адміністративно-правовий режим підприємницької діяльності”, що дозволяє більш об’ємно, з урахуванням сучасних досягнень адміністративно-правової науки України, розглянути зміст компетенції органів виконавчої влади в цій сфері. Його теоретичне впровадження допоможе на практиці, з одного боку, обмежити владно-управлінські функції державних органів та їх посадових осіб, встановити правові межі втручання держави у підприємницьку діяльність, а з іншого – забезпечити певний порядок її здійснення.

7.Сформульовано поняття „адміністративно-правовий режим підприємницької діяльності”, під яким розуміється форма правового регулювання, що побудована на комплексі юридичних і організаційних процедур та адміністративно-правових засобів, яка визначає міру можливої та належної поведінки суб’єктів підприємницької діяльності та суб’єктів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання суспільних відносин у зазначеній сфері.

Проведено класифікацію адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності. Специфічними критеріями класифікації адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності є: використання різних засобів адміністративно-правового регулювання (прості та комплексні) та розподіл адміністративно-правового регулювання на види. Серед них найбільш важливим є другий критерій, який допомагає встановити напрямки реалізації адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності.

У залежності від виду правовідносин у сфері підприємницької діяльності, на які спрямовано адміністративно-правове регулювання, виділено режими: державної реєстрації; забезпечення безпеки підприємницької діяльності громадян, суспільства та держави; регулювання податкових, митних відносин тощо.

8.Вперше виділені особливості окремих видів адміністративно-правових режимів підприємницької діяльності в Україні, зокрема, адміністративно-правового режиму державної реєстрації у сфері підприємницької діяльності та адміністративно-правового режиму забезпечення безпеки підприємницької діяльності. На підставі чого сформульовані конкретні рекомендації щодо вдосконалення теоретичних положень та законодавства в галузі адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.
Господарський кодекс України №436-ІVвід 16 січня 2003р.// Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №18, №19-20, №21-22. – Ст.144.
Господарський процесуальний кодекс України №1798-XII від 6.11.91р.// Відомості Верховної ради України. — 1992. – №6. – Ст.56 (з наступними змінами та доповненнями).
Договор о патентной кооперации от 19 июня 1970г.// Интеллектуальная собственность (в 2 книгах). Кн. 2. Промышленная собственность/ Сост. и коммент. В.Ф. Чигир. – Минск, 1997. – С.112-180.
Евразийская патентная конвенция от 9 сентября 1994 года// Интеллектуальная собственность (в 2 книгах). Кн. 2. Промышленная собственность/ Сост. и коммент. В.Ф. Чигир. – Минск, 1997. – С.296-313.
Земельний кодекс України// Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №3-4. – Ст.27.
Кодекс адміністративного судочинства України №2747-IVвід 6 липня 2005р.// Відомості Верховної Ради України. — 2005. – №35-36, №37. – Ст.446.
Кодекс України про адміністративні правопорушення. Прийнятий Верховною Радою Української РСР 7 грудня 1984 р.// Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1984. – Додаток до №51.-Ст. 1122 (з наступними змінами та доповненнями).
Концепція (основи державної політики) національної безпеки України: Постанова Верховної Ради України №3/97-ВР від 16 січня 1997р.// Відомості Верховної Ради України. – 1997. — №10. – Ст.85.
Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки: Концепція від 01 листопада 1990р.// Відомості Верховної Ради України. — 1990. — №48. — Ст.632.
Кримінальний Кодекс України: Закон України №2341-IIІ від 05 квітня 2001р.// Відомості Верховної Ради України. – 2001. — №25-26. – Ст.131.
Мадридское соглашение о международной регистрации знаков от 14 апреля 1891 года// Интеллектуальная собственность (в 2 книгах). Кн. 2. Промышленная собственность/ Сост. и коммент. В.Ф. Чигир. – Минск, 1997. – С.56-84.
Международный договор про законы о товарных знаках и Инструкция к договору про законы о товарных знаках// Интеллектуальная собственность (в 2 книгах). Кн. 2. Промышленная собственность/ Сост. и коммент. В.Ф. Чигир. – Минск, 1997. – С.181-270.
Митний кодекс України// Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №38-39. – Ст.288.
Парижская конвенция поохране промышленной собственности от 20 марта 1883 года// Интеллектуальная собственность (в 2 книгах). Кн. 2. Промышленная собственность/ Сост. и коммент. В.Ф. Чигир. – Минск, 1997. – С.7-50.
Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва: Указ Президента України №721/2000 від 25 травня 2000р.// Офіційний вісник України. – 2000. — №22 від 16 червня. – Ст.888.
Про Антимонопольний комітет України: Закон України №3659-XIIвід 26 листопада 1993р.// Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №50. – Ст.472.
Про банки і банківську діяльність: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №5-6. – Ст.30.
Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку: Закон України від 8 лютого1995р.// ВВР України. – 1995. – №12. – Ст.81.
Про власність: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №20. – Ст.249.
Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №51. – Ст.292.
Про Державний комітет України з питань розвитку підприємництва: Указ Президента України №737/97 від 29 липня 1997 р.// Офіційний вісник України. – 1997. — №31. – Ст.38.
Про державні будівельні норми України: Проектування. Склад, порядок розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва ДБН А.2.2-3-2004: Наказ Державного комітету України з будівництва та архитектури № 8 від 20.01.2004// Ціноутворення у будівництві. – 2004. – № 5.
Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні: Закон України від 26 січня 1993р.// Відомості Верховної Ради України. – 1993. — №13. – Ст.110.
Про державну підтримку малого підприємництва: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №51-52. – Ст.447.
Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 4 грудня 1990р.// Відомості Верховної Ради України. – 1991. — №6. – Ст.37.
Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень: Закон України №1952-IVвід 1 липня 2004 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №51. – Ст.553.
Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців: Закон України №755 від 15 травня 2003 р.// Відомості Верховної Ради. – 2003. — №31-32. – Ст.263.
Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності: Указ Президента України №817/98від 23 липня 1998 р.// Офіційний вісник України. – 1998. — №30. – Ст.2.
Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України №4004-XIIвід 24 лютого 1994 року// ВВР України. – 1994. – №27. – Ст.218.
Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності: Указ Президента України №539/99 від 20 травня 1999 р.//Урядовий кур’єр. – 3 червня 1999р. – №101-102.
Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну: Постанова Кабінету Міністрів України №227 від 20 лютого 1999р.//
Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: Закон України №1160-IVвід 11 вересня 2003 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2004. — №9. — Ст.79.
Про затвердження Інструкції про порядок здійснення державного метрологічного нагляду за забезпеченням єдності вимірювань (ПМУ 16-2000): Наказ Державного комітету України стандартизації, метрології та сертифікації №315 від 17 травня 2000р.//
Про затвердженняІнструкції про порядок продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства: Наказ МВС України №1456 від 01.12.2003р.//
Про затвердження Переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні: Наказ Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики №28 від 01.02.2005р.//
Про затвердження переліку робіт і послуг у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, які виконуються і надаються за плату: Постанова Кабінету Міністрів України № 1544 від 15 жовтня 2002 р.// Урядовий кур’єр. – 23 жовтня 2002 р. – №196.
Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності: Постанова Кабінету Міністрів України №997 від 20 червня 2000р.//
Про затвердження Положення про Державний департамент промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду: Постанова Кабінету Міністрів України №1090від 15 листопада 2005р.//
Про затвердження Положення про Державний реєстр потенційно небезпечних об’єктів: Постанова Кабінету Міністрів України №1288 від 29 серпня 2002р.//
Про затвердження Положення про контроль за додержанням порядку проведення державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності органами державної реєстрації: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва № 62 від 18.04.2001р.// Офіційний вісник України. – 2001. – №20. – Ст.38.
Про затвердження Положення про порядок створення ідержавної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень: Постанова Національного банку України №375 від 31.08.2001р.//
Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених): Постанова Кабінету Міністрів України №938 від 27 серпня 1997р.//
Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців: Наказ Держпідприємництва, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету статистики України №121/560/406 від 07. 12. 2005р.//
Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру: Постанова Кабінету Міністрів України №1788 від 16 листопада 2002р.//
Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності, пов’язаної з промисловим виловом риби на промислових ділянках рибогосподарських водойм, крім внутрішніх водойм (ставків) господарств: Наказ Держпідприємництва №40/90 від 02.04.2003р.//
Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з видобутку дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння: Наказ Держпідприємництва №15/66 від 26.02.2003р.//
Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності щодо проведення землевпорядних та землеоціночних робіт: Наказ Держпідприємництва №30/64 від 18.03.2003р.//
Про затвердження Порядку координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов’язкових платежів): Постанова Кабинету Міністрів України №619 від 21 липня 2005р.//
Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності: Наказ Міністерства освіти і науки України №622 від 15.09.2003р.//
Про затвердження та надання чинності стандартам Мінвуглепрому України: Наказ Міністерства вугільної промисловості України № 47 від 29.11.2005р.//
Про затвердження Тимчасових положень про порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про їх випуск: Наказ Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку №210 від 20.09.96р.//
Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України №915 від 5 червня 2000р //Офіційний вісник України. – 2000. — №24 від 30 червня. – Ст.994.
Про затвердження Типового положення про адміністратора та порядок його взаємодії з місцевими дозвільними органами, суб’єктами господарювання та територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності: Наказ Держпідприємництва№ 116 від 5 грудня 2005р.//
Про затвердження Типового положення про координаційну раду (комітет, комісію) з питань розвитку підприємництва при місцевих органах виконавчої влади: Наказ Держпідприємництва №52 від 18.10.2000р.//
Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України № 236/96-ВР від 7 червня 1996 року// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №36. – Ст.164.
Про захист економічної конкуренції: Закон України №2210-IIIвід 11 січня 2001 року// Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №12. – Ст.64.
Про захист прав споживачів: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №30. – Ст.379.
Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності:Указ Президента України №906/2000від 15 липня 2000 року// Урядовий кур’єр. – 25 липня 2000 р. – №133.
Про ідентифікацію та декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки: Постанова Кабінету Міністрів України №956 від 11 липня 2002р.//
Про інвестиційну діяльність: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №47. – Ст.646.
Про конкурсний відбір керівників суб’єктів господарювання державного сектору економіки, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави : Постанова Кабінету Міністрів України № 234 від 1 квітня 2005р.//
Про кредитні спілки: Закон України від 20 грудня 2001р.// Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №15. – Ст.101.
Про Ліцензійну палату України: Указ Президента України №104/97 від 7 лютого 1997р.//
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України №1775- ІІІ від 01 червня 2000р.//Відомості Верховної Ради України. – 2000. — №36. — Ст.299.
Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України №280/97-ВР від 21 травня 1997р. //Відомості Верховної Ради України. – 1997. — №24 від 25 червня. – Ст.170.
Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №7. – Ст.35.
Про об’єкти підвищеної небезпеки: Закон України №2245-IIIвід 18 січня 2001р.// ВВР України. – 2001. – №15. – Ст.73.
Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №4. – Ст.28.
Про оренду державного та комунального майна: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №30. – Ст.416.
Про основи національної безпеки України: Закон України від 19.06.03р.// ВВР України. – 2001. – №9. – Ст.38.
Про основні засади і напрями становлення економіки України в кризовий період: Постанова Верховної Ради України від 15 червня 1994 року// Відомості Верховної Ради України. – 1994. — № 32. — Ст.292.
Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України №3687-XII від 15 грудня 1993 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №7. – Ст.32.
Про охорону прав на зазначення походження товарів: Закон України №752-XIV від 16 червня 1999 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №32. – Ст.267.
Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України №3689-XII від 15 грудня 1993 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №7. – Ст.36.
Про охорону прав на промислові зразки: Закон України №3688-XII від 15 грудня 1993 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №7. – Ст.34.
Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем: Закон України № 621/97-ВР від 5 листопада 1997 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №8. – Ст.28.
Про патентування деяких видів підприємницької діяльності: Закон України №98/96-ВР від 23 березня 1996 р.// Відомості Верховної Ради. – 1996. — №20. – Ст.82.
Про підприємництво: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №14. – Ст.168.
Про пожежну безпеку: Закон України від 17 грудня 1993р.// ВВР України. – 1994. – №5. – Ст.21.
Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: Розпорядження Антимонопольного комітету України №182-р від 25.12.2001р.//
Про Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України: Розпорядження Антимонопольного комітету України №32-р від 23.02.2001р.//
Про порядок ведення державного земельного кадастру: Постанова Кабінету Міністрів України №15 від 12 січня 1993р.//
Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій: Декрет Кабінету Міністрів України// Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №27. – Ст.290.
Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності: Постанова Кабінету Міністрів України №740 від 25 травня 1998 р.// Урядовий кур’єр. – 2 червня 1998 р. – №103.
Про Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію: Постанова Кабінету Міністрів України №1074 від 29 грудня 1995р.//
Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України №3929-XIIвід 4 лютого 1994 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №23. – Ст.161.
Про природні монополії: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №30. – Ст.238.
Про Регламент Верховної Ради України: Постанова Верховної Ради України №3547-IVвід 16 березня 2006 року// Відомості Верховної Ради України. – 2006. — №23-25. – Ст.202.
Про рекламу: Закон України №270/96-ВР від 3 липня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №39. – Ст.181.
Про стандартизацію і сертифікацію: Декрет Кабінету Міністрів України № 46-93 від 10 травня 1993 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №27. – Ст.289.
Про стандартизацію: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №31. – Ст.145.
Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України: Постанова Кабінету Міністрів України №118 від 22 січня 1996 р.// Офіційний вісник України. – 1998. — № 33. — Ст. 1249; № 34. — Ст.1277.
Про ціни і ціноутворення: Закон України// Відомості Верховної Ради України. – 1990. – №52. – Ст.650.
Про цінні папери і фондовий ринок: Закон України №3480-IVвід 23 лютого 2006р.//
Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини: Закон України від 23 грудня 1997р.// ВВР України. – 1998. – №19. – Ст.98.
Протокол к Мадридскому соглашению о международной регистрации знаков от 28 июня 1989г.// Интеллектуальная собственность (в 2 книгах). Кн. 2. Промышленная собственность/ Сост. и коммент. В.Ф. Чигир. – Минск, 1997. – С.85-111.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. №435 – IV// Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №40-44. – Ст.356.
Авер’янов В.Б. Формування і нормативне втілення нової доктрини адміністративного права – закономірність українського правотворення// Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Вип.11. – К.: Вид. Дім “Юридична книга”, 2000. – С.201-208.
Административное право Украины 2-е изд.,перераб. и доп.: Учебник/ Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – Харьков: Право, 2003. – 576с.
Административное право:Учебник/ Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова.– М.: Юристъ, 2000. – 728с.
Алексеев С.С. Метод правового регулирования// Проблемы теории государства и права. – М.: Юрид.лит., 1987. – С.232.
Алексеев С.С. Общая теория права. В двух томах. Т.I.– М.:Юрид. лит., 1982. – 452с.
Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. – М.: Юрид.лит., 1989. – 288с.
Алексеев С.С. Отрасли права// Проблемы теории государства и права. – М.: Юрид.лит., 1987. – С.208-209.
Алёхин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право РФ: Учебник. – М.: Мысль, 1996. – 640с.
Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.: Юрид. лит. – 1997. –400с.
Баглай Б.Н., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации. – М.: Юрид. лит., 1996. – 450с.
Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. – 480с.
Бандуров Д.Н. Проблемы правового регулирования предпринимательства и государственной регистрации его субъектов// Дис…к.ю.н.: 12.00.03.– Ставрополь, 2003. – 165с.
Бахрах Д.Н. Административное право России: Учебник для вузов. – М.: Норма, 2002. – 444с.
Бахрах Д.Н. Административное право. – М.: НОРМА, 2000. – 640с.
Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. – М.: БЕК, 1996. – 368с.
Білоус Г.М. Правові аспекти дерегуляції підприємницької діяльності// Підприємництво і право. (Збірник наукових праць). – К.: Інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України. – 1998. – С.97-107.
Бляхман Б.Я. Правовой режим в системе регулирования социальных отношений:Научное издание. – Кемерово, 1999. – С.7-47.
Большой энциклопедический словарь. – 2-е изд. – М.:БРЭ;СПб.:Норинт, 1998. – 1456с.
Бурчак Ф.Г. Президент України. – К.: Ін Юре, 1997. – 24с.
Бусыгин А.В. Предпринимательство: Учеб. – 2-е изд., испр. – М.: Дело, 2000. – 640с.
Варналій З.С. Законодавче забезпечення розвитку підприємництва в Україні: проблеми та перспективи// Підприємництво і право. (Збірник наукових праць). – К.: Інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України. – 1998. – С.55-62.
Виконавча влада і адміністративне право/ За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2002. – 668с.
Витченко А.М. Виды методов правового регулирования// Вопросы теории государства и права. Вып.2. – Саратов: Саратовский юридический институт, 1971. – С.123-140.
Горшенев В.М. Понятие метода правового регулирования и его разновидности// Ученые труды. Вып.5. – Свердловск, 1966. – С.388-415.
Грицаєнко Л.Р. Адміністративно-правові аспекти підприємницької діяльності в Україні: Автореф. дис…канд.юрид.наук: 12.00.07. – Київ, 2001. – 14с.
Державне управління: теорія і практика/ НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького /За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К. : Юрінком Інтер, 1998. — 431с.
Довгерт А.С. Принципи систематизації законодавства у сфері підприємництва// Закон і підприємець (проблеми систематизації законодавства України про підприємництво). – К.: Інститут приватного права і підприємництва АПрН України. – 1998. – С.29-31.
Довідник по ліцензуванню видів господарської діяльності в Україні (видання друге)/ Під редакцією к.т.н. С.І.Третьякова. – К.: Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва (Держпідприємництво). – 2002 р. – 474с.
Исаков В.Б. Механизм правового регулирования и правовые режимы// Проблемы теории государства и права. – М.: Юрид.лит., 1987. – С.258-261.
Ковальова М.В. Види адміністративно-правових режимів у сфері підприємницької діяльності// Наше право. – 2006. – №3(ч.2). – С.63-66.
Ковальова М.В. Поняття, зміст та структура адміністративно-правових режимів у сфері підприємницької діяльності// Право і безпека. – 2005. – Т.4. – №4. – С.146-150.
Ковальова М.В. Правове оформлення спеціального адміністративно-правового режиму легалізації підприємницької діяльності// Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2006. – №32. – С.121-130.
Ковальова М.В. Управлінській підхід до визначення поняття „правовий режим”// Наше право. – 2006. – №1. – С.59-64.
Коментар до Конституції України/ Ав’ерянов В.Б., Бойко В.І., Борденюк В.І., Ворсінов Т.Г. та ін. – 2.вид., випр. й доп. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998. — 410с.
Кондрашов В.П. Общественная безопасность и административно-правовые средства ее обеспечения. – М.:Изд-во “ЩИТ-М”, 1998 . – 296с.
Кравцова Т.М. Правова природа державного регулювання підприємницької діяльності// Підприємництво, господарство і право. – 2003. — № 8. – С.3-6.
Крестьянінов О.О. Правове регулювання митних режимів//Дисертація канд. юрид. наук: 12.00.07. – Харків, 2002. – 197с.
Кужель О.В. Формування паритетності інтересів. – К., 2002. – 200с.
Кузніченко С.О. Управління органами внутрішніх справ в особливих умовах, викликаних аномальними явищами техногенного і природного характеру: Наукове видання. – Харків: Вид-во НУВС, 2001. – 170с.
Ластовецький А. Вдосконалення державного регулювання підприємництва у ракурсі адміністративної реформи// Право України. – 2002. – №6. – С.18-24.
Луць В. В.До врегулювання відносин власності у новому Цивільному кодексі України// Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України: Тези доповідей і наук. повідомлень наук.-практ. конф. — С.53-58.
Маилян С.С. Административно-правовые режимы в теории административного права и практике государственного управления правоохранительной деятельностью: Монография. – М.: ЮНИТИ, 2002. – 214с.
Мамутов В.К. Сближение современных систем правового регулирования хозяйственной деятельности// Государство и право.– 1996. — №8. – С.43.
Матузов Н.И. Система права// Теория государства и права: Курс лекций. – М.: Юристъ, 1997. – С.355.
Матузов Н.И., Малько А.В. Политико-правовые режимы: актуальные аспекты// Общественные науки и современность.– М. – 1997. — №1. – С.43.
Матузов Н.И., Малько А.В. Правовые режимы:вопросы теории и практики// Правоведение. – 1996. — №1. – С.16-29.
Матузов Н.И., Малько А.В. Правовые режимы: понятие и виды// Право и политика: современные проблемы соотношения и развития. – Воронеж, 1996. – Вып. 4. – С.14.
Мильнер Б. Управление: пути преодоления кризиса// Вопросы экономики. – 1997. – №6. – С.43-58.
Мироненко Н.М. Адміністративні методи управління// Юридична енциклопедія: В 6т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: “Укр. енцикл.”, 1998. – Т. 1: А-Г. – 672с.
Мусияка В.Л. Правовые основы предпринимательской деятельности. – Харьков: АО “Бизнес Информ” (Библиотека еженедельника), 1995. – 64с.
Нелюбин С.Я. Режим лицензирования в Российской Федерации: административно-правовой аспект: Дисс…к.ю.н. – Москва, 2004. – 183с.
Нельговский И.Е. Особенности административно-правовых режимов в отдельных сферах естественных монополий// Право и жизнь. – 2002. – №50(7). – С.
Паламарчук В. Господарський механізм – підсистема державного регулювання економіки// Право України. – 2001. –№10. – С.25-29.
Перший шлях: досвід приватизації в Чехії та уроки для України/ Евенко В.Л., Черняк В.К., Науменко І.В. та ін.. – К.: Парус, 1994. – 312с.
Петраков Н.Я. Предисловие//Шамхалов Ф.И. Государство и экономика: (власть и бизнес)/ Отд. экон. РАН; науч.-ред. совет изд-ва “Экономика”. – М.: ОАО “Издательство “Экономика”, 1999. – С.5-8.
Пикулькин А.В. Система государственного управления: Учебник для вузов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 399с.
Право собственности в Украине/ НАН Украины; Ин-т государства и права им. В.М. Корецкого/ Под ред. Я.Н. Шевченко. – К.: Блиц-Информ, 1996. – 320с.
Проблемы развития гражданского законодательства и методология преподавания гражданско-правовых дисциплин: Сб. материалов научно-практ. семинара. — Харьков: ХИВД, 1993. — 195с.
Проблемы теории государства и права. Учебное пособие/Под ред. М.Н.Марченко. – М.: “Проспект”, 1999. – 504с.
Пронська Г.В. Право колективної власності у підприємницькій діяльності в Україні// Концепція розвитку законодавства України. — К., 1996. — С.272-273.
Регуляторна політика в Україні. Аналітичний документ для прийняття політичних рішень. Число 2./ Ю.Єхануров, О.Кужель, К.Ляпіна, Г.Білоус, А.Паляниця, Д.Ляпін, Л.Хоменко, О.Татаревський. – К.: Інститут Конкурентного Суспільства, 2002. – 104с.
Регуляторна політика. Як оцінити наслідки регуляторних актів/ За ред. Д.Ляпіна і С.Береславського. – Київ: Інститут Конкурентного суспільства; 2002. – 128с.
Реформи заради добробуту. Про хід виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України// Урядовий кур’єр. – 2000. – №125. –С.4-9.
Родионов О.С. Механизм установления правовых режимов российским законодательством: Автореф. дис. …канд.юрид.наук. – Саратов, 2002. – 23с.
Розанов И.С. Административно-правовые режимы по законодательству РФ, их назначение и структура// Государство и право. – 1996. – №9. – С.84-91.
Рушайло В.Б. Административно-правовые режимы: Монография. – М.: „Щит – М.”, 2000. – 264с.
Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин: Монографія/ За заг.ред. О.М.Бандурки. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр.справ, 1999. – 304с.
Саниахметова Н.А. Регулирование предпринимательской деятельности в Украине: организационно-правовые аспекты: Монография.– Одесса: Одесская государственная юридическая академия, 1988. – 232с.
Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Суб’єкти підприємництва. Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама: Навч. посібник. – К.: А.С.К., 2001. – 704с.
Сапир Ж. Структурные аспекты реформы// Мировая экономика и международные отношения. – 1992. –№12. – С.60-65.
Селіванов В.М. Державна політика розвитку підприємництва в Україні (концептуальний підхід)// Підприємництво і право. (Збірник наукових праць). – К.: Інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України. – 1998. – С.9-42.
Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – Монографія. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – 724с.
Семчик В.І. Право власності за Конституцією України.–К.: Ін Юре,1997.–36с.
Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. – Харків: Ксілон, 2001. – 152с.
Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, Ун-т внутр. дел, 2000. – 704с.
Скловский К.И. Собственность в гражданском праве: Учебно-практическое пособие. – 2-е изд. – М.: Дело, 2000. – 512с.
Словарь иностранных слов/ Гл.ред. Ф.Н. Петрова. – М.: Рус.яз., 1983. – 608с.
Теория государства и права: Курс лекций/ Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. – М.:Юристъ, 1999. – 672с.
Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса:Учебник. – М.:Юрид. лит., 1998. – 798с.
Украина занимает одно из наиболее высоких мест по уровню коррумпированности в мире// Бизнес. – 2002, 2 сентября. – №36 (503). – С.11.
Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік// Урядовий кур’єр. — №34. – С.5-12.
Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 346с.
Хаманева Н.Ю. Судебный контроль за реализацией прав в сфере исполнительной власти: Научное издание. – М., 1999. – 225с.
Хозяйственное право: Учебник/ В.К.Мамутов, Г.Л.Знаменский, К.С.Хахулин и др.; Под ред. В.К.Мамутова – К.: Юринком Интер, 2002. – 912с.
Цвєтков В.В., Кресіна І.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти: Монографія. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 496с.
Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн./ Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. – 864с.
Чиркин В.Е. Государственное управление. – М.: Юристъ, 2001. – 320с.
Шамсумова Э.Ф. Правовые режимы(теоретический аспект): Дис…к. ю. н: 12.00.01. – Екатеринбург, 2001. – 213с.
Шамхалов Ф.И. Государство и экономика: (власть и бизнес)/ Отд. экон. РАН; науч.-ред. совет изд-ва “Экономика”. – М.: ОАО “Издательство “Экономика”, 1999. – 414с.
Шамхалов Ф.И. Государство и экономика: основы взаимодействия/ Учебник для вузов: ОАО “НПО Изд-во “Экономика”. – М., 2000. – С.100-104.
Шаповал В.М., Єрмолін В.П. Президент України і виконавча влада// Виконавча влада і адміністративне право/За заг.ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Видавничий Дім “Ін-Юре”, 2002. – С.37-44.
Щербина В.С. Господарське право України. Навч. посібник. – К.: Атіка, 1999. – 336с.
Явич Л.С. К вопросу о предмете и методе правового регулирования// Вопросы общей теории советского права. – М., 1960. – С.60.

referat-ok.com.ua

Адміністративно — правові режими підприємницької діяльності в Україні

ВСТУП

ВСТУП

РОЗДІЛ1.ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1.Теоретичні засади адміністративно-правового регулювання у сфері підприємницької діяльності

1.2.Основні функції та засоби адміністративно — правового регулювання підприємницької діяльності

1.3.Адміністративно — правові засади державного регулювання підприємницької діяльності

РОЗДІЛ2.АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ РЕЖИМИ ЯК ФОРМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ВИДИ

2.1.Поняття та структура адміністративно-правових режимів

2.2.Місце адміністративно — правових режимів підприємницької діяльності в системі адміністративно — правових режимів

2.3.Особливості адміністративно — правових режимів державної реєстрації у сфері підприємницької діяльності

2.4.Особливості адміністративно — правових режимів забезпечення безпеки підприємницької діяльності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Розділи