Вступ

Актуальність теми. Розвиток ринкових відносин, трансформація вітчизняної економіки та її інтеграція в європейський простір зумовлюють потребу в удосконаленні функцій управління. Реалізація цих процесів безпосередньо залежить від правильного розуміння економічної сутності основних елементів діяльності підприємств, важливою складовою яких є виробничі витрати. Подальше дослідження сутності витрат має суттєве значення як для визначення їх ролі в системі управління діяльністю, так і для досягнення ефективного управління підприємствами.

Представники західної економічної науки ґрунтовно опрацювали проблематику витрат виробництва з огляду на потреби зростання його ефективності. При цьому вчені виходили з обмеженості ресурсів та неможливості їх альтернативного використання.

Значна увага дослідженню економічної сутності витрат приділена в роботах вітчизняних науковців — І.О. Бланка, Ф.Ф. Бутинця, С.Ф. Голова, В.П. Завгороднього, О.В. Карпенко, Л.В. Нападовської, М.С. Пушкаря, В.В. Сопка, Н.М. Ткаченко та зарубіжних авторів: РВ. Вандер-Віла, С.А. Котлярова, В.Ф. Палія, Я.В. Соколова, А. Яругової, Ч.Г Хорнгрена, Дж. Тостера, Г.А. Велша та Д.Г Шорта.

В.Б. Івашкевич уважає, що «в узагальненому вигляді витрати виробництва є функцією виробництва і можуть бути подані як: 1) сукупність спожитої кількості ресурсів; 2)  вартісне вираження матеріальних і трудових витрат» [3, с. 5].

Мета роботи полягає у дослідженні загальноекономічних аспектів сутності поняття «витрати виробництва», визначенні їх економічного змісту в системі управління діяльністю підприємства. 

Розділ І. Прибутки виробництва як економічна категорія

1.1. Фірма та її поведінка

Існує багато моделей, які дозволяють пояснити поведінку комерційних фірм в термінах задач і цілей. Серед них: модель максимізації прибутку, модель максимізації продажу, модель максимізації зростання, модель управлінської поведінки та модель максимізації доданої вартості.

Модель максимізації прибутку передбачає, що головною метою фірми є максимізація вартості фірми в довгостроковому періоді. Оскільки вартість фірми в довгостроковому періоді визначається потоком майбутніх прибутків, які можуть відповідати, а можуть і не відповідати очікуванням фірми, то модель містить поточну вартість майбутніх грошей і концепцію ризику.

Альтернативні моделі поведінки фірми:

• Модель максимізації прибутку — мета фірми полягає у максимізації її вартості у майбутньому.
• Модель максимізації продажів — мета фірми полягає у максимізації продажів при збереженні мінімально необхідного рівня прибутку.
• Модель максимізації зростання — при досягненні фірмою рівня випуску, який забезпечує максимізацію прибутку, випуск продукції має залишатися постійним до тих пір, поки залишаються постійними витрати і рівень попиту.
• Модель управлінської поведінки описує розбіжності між власниками та управлінцями. Існують такі моделі управлінської поведінки:
• модель управлінського зиску базується на припущенні, що економічна стратегія корпорації обумовлена розбіжністю інтересів власників і управлінців;
• модель управлінської розсудливості передбачає, що менеджери переслідують свої особисті інтереси на тій умові, що вони забезпечують рівень прибутків, достатній для виплати дивідендів власникам і зростання фірми;
• агентська модель орієнтована на стосунки між принципалами(акціонерами) та їх агентами (менеджерами), які діють в інтересах останніх.
• Модель максимізації доданої вартості — це довгострокова концепція, що спрямована на максимізацію зиску всіх учасників: менеджерів, робітників, постачальників і акціонерів.

Модель максимізації продажів передбачає, що фірма, яка прагне максимізувати продажі, згодна відмовитися від прибутку, який є вище зазначеного мінімуму, для того щоб збільшити об’єм продажу.

Зауваженням до моделі максимізації продажів є те, що фірми згодні відмовитися від короткострокового прибутку на користь максимізації довгострокового. Максимізація довгострокового прибутку в даному випадку складає частину їхньої стратегії, спрямованої на збереження конкурентних переваг, що здатні принести великий прибуток у майбутньому.

Згідно з моделлю максимізації зростання при досягненні фірмою рівня випуску, який стабільно забезпечує максимальний прибуток, випуск продукції має залишатися сталим до тих пір, поки залишаються сталими витрати і рівень попиту. За цих умов у фірми відсутні підстави для подальшого нарощування виробництва і продажу.

Однак у реальному житті попит і витрати не залишаються незмінними. Зазвичай зростання фінансується або за рахунок доходів, або за рахунок позичок, або за рахунок і того й іншого. В довгостроковому періоді зростання фірми буде залежати від потоку прибутків. Вочевидь, які б відмінності не були в короткострокових інтересах фірм, що максимізують зростання доходів чи прибутків, їхні довгострокові інтереси будуть однаковими.

Таким чином, можна зауважити, що рішення про максимізацію зростання буде рішенням про максимізацію прибутку в перспективі.

Модель управлінської поведінки підкреслює різницю між інтересами власників та управлінців. Вона стверджує, що управлінці прагнуть максимізувати свій власний добробут. Отже існують корінні протиріччя між інтересами власників й управлінців, оскільки, максимізуючи свою власну вигоду, управлінці зменшують вигоду власників.

1.2. Сутність прибутку фірми

Прибуток виступає безпосередньою метою господарської діяльності і всіх суб’єктів ринкової економіки, зайнятих підприємництвом. Незважаючи на те, що ця категорія є об’єктом економічної теорії і займає основну роль у ринковій економіці, от уже протягом  ряду сторіч не змовкають суперечки про її сутність і форми. У підручниках і наукових статтях категорія «прибуток» нерозривно зв’язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, помірності, чекання і багатьма іншими. У практичному ж плані прибуток не представляє ніякого секрету і у всіх країнах з ринковою економікою його кількісна величина визначається як різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупних витрат. У теоретичному плані ми знову змушені розглянути два підходи до оцінки економічної природи прибутку.

К. Маркс у визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості [11]. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність. На поверхні буржуазного суспільства присвоєння чужої праці затушовується і прибуток виступає як породження руху всього авансованого капіталу, як результат витрат виробництва. Таким чином, у марксистському трактуванні прибуток є результат експлуатації найманої праці капіталом і відношення «капіталіст — найманий робітник» складає основне відношення капіталістичного суспільства.

З таким трактуванням прибутку погодитися неможливо з ряду причин. Якщо під експлуатацією розуміти присвоєння продукту неоплаченої праці й атрибут капіталізму, то капіталізм охоплює всю історію людської цивілізації. Важливо бачити не тільки сам факт відчуження продукту неоплаченої праці, але і те, у чиїх інтересах використовується відчужений продукт.

Сучасна економічна думка розглядає прибуток як доход від використання усіх факторів виробництва, тобто праці, землі і капіталу. Але й у такім розумінні немає єдності і чіткості. В одних випадках прибуток розглядається як плата за послуги підприємницької діяльності, в інші — як плата за новаторство і талант у керуванні фірмою, у третіх — як плата за ризик і т.д. Усі ці визначення розпливчасті і скоріше виражають винагороду підприємцю за його уміння з’єднувати фактори виробництва й ефективно їх використовувати. Однак доход у вигляді відсотка і ренти одержують і ті люди, що передають право розпорядження своїм капіталом у тій чи іншій формі іншим особам і самі в економічній діяльності не приймають участі. Мова йде про нетрудові доходи, одержувані законним шляхом.

За кожним фактором виробництва стоять конкретні люди і групи людей. За працею — наймані робітники, за капіталом — його власники, за землею — її власники. І якщо ми визнаємо, що всяке економічне благо є результат взаємодії факторів виробництва, то зобов’язані визнати і те, що всі групи населення, що стоять за цими факторами беруть участь своєю працею в створенні благ і нової вартості. Різниця лише в тім, що одні беруть участь сьогоднішньою живою працею, а інші минулим, втіленим у матеріальних елементах виробництва. Це їх накопичена упредметнена праця. Вона може бути результатом трудових зусиль цілого ряду поколінь. Всяке економічне благо є в кінцевому рахунку продукт праці всього суспільства. І ефект його зусиль приймає форму доходів (прибутку) на всіх рівнях господарської діяльності.

Розділ ІІ. Суть витрат на виробництві та їх структура

2.1. Сутність і роль витрат на виробництві

В економічній теорії існують різні підходи щодо визначення витрат виробництва та їх класифікації. Витратами виробництва називаються витрати ресурсів на виготовлення товарів і послуг, виражені у грошовій формі. У процесі виробництва здійснюються витрати живої та уречевленої праці. У витратах виробництва затрати праці набирають форми затрат капіталу.

У вітчизняній економічній літературі витрати виробництва поділяються на витрати суспільства і витрати його первинних ланок — підприємств. Витрати суспільства — це сукупність витрат (матеріальних та живої праці), що відображають вартість виробництва кінцевої продукції для суспільства. Тобто це усі затрати суспільно необхідної праці на виробництво кінцевої продукції. Вони складаються зі спожитих засобів виробництва, заробітної плати, прибутку і набувають форми вартості продукції.

Витрати підприємств — це сукупність усіх спожитих ресурсів на виробництво того чи іншого продукту. Вони характеризують вартість виробництва продукції для підприємства. Витрати підприємства складаються зі спожитих засобів виробництва та заробітної плати і набувають форми собівартості продукції. Різниця між вартістю продукції і собівартістю дорівнює розміру прибутку підприємства. Витрати підприємств виражають реальні виробничі відносини ринкової системи господарювання.

У західній економічній літературі проблема витрат виробництва розглядається з інших позицій. Основою теорії витрат виробництва є феномен обмеженості економічних ресурсів та можливості їх альтернативного використання. На думку вчених-економістів, витрати виробництва щодо окремого підприємства можна поділити на економічні (вмінені) та бухгалтерські (явні) витрати.

Економічні (вмінені) витрати — це явні (зовнішні) витрати виробництва (витрати на придбання ресурсів, що не належать власникам підприємства) та ще й неявні (внутрішні), або альтернативні витрати (власні виробничі ресурси підприємства). Тобто, це вартість усіх виробничих ресурсів незалежно від того, чи вони є власністю підприємства, чи купуються на ринку.

Бухгалтерські витрати — це усі витрати виробництва, які пов’язані з придбанням необхідних для забезпечення випуску продукції ресурсів за ринковими цінами. Тобто, це грошові витрати на придбання виробничих ресурсів, що не належать підприємству.

У деяких випадках у підприємницькій діяльності виникають витрати, які підприємства не зможуть собі відшкодувати за жодних умов. Такий вид витрат називають незворотними витратами підприємства.

У країнах з ринковою економікою також розрізняють постійні та змінні витрати. Постійні витрати — це витрати на обслуговування і управління виробництвом, які підприємство несе незалежно від обсягів виробництва продукції (послуг), тобто їх розмір є незмінним, яка би кількість товару не вироблялася. Вони оплачуються і тоді, коли не виробляється ніякої продукції. До них належать витрати на опалення, освітлення, амортизаційні відрахування, утримання управлінського персоналу, охорони, виплата відсотків за позиками, орендна плата, страхові внески тощо.

До змінних витрат виробництва належать витрати на сировину, матеріали, електроенергію, заробітну плату робітникам, тобто усі витрати, які не належать до постійних. їх зараховують до змінних витрат тому, що вони змінюються залежно від обсягу виробництва підприємства. Загальну суму постійних і змінних витрат на кожному конкретному рівні виробництва називають валовими витратами виробництва.

Критичний аналіз різних тлумачень сутності витрат дозволяє сформулювати такі висновки:

1)       усі трактування сутності витрат означають одне і те ж, а саме — це витрати підприємства, пов’язані з виконанням певних операцій;

2)       згідно з розглянутими нормативними документами, витрати приймають форму відтоку або зменшення активів і визнаються у звіті про фінансові результати (сукупні доходи) на основі безпосереднього зв’язку між понесеними витратами і надходженнями за відповідними статтями доходів;

3)       собівартість є важливим якісним показником діяльності підприємства;

4)       у результаті систематизації розвитку теорій вартості можна припустити, що подальший їх розвиток повинен відбуватись у напрямі посилення центральної ролі людини, яка виступає основним видом капіталу, який має назву «людський капітал».

5)       визначено власне тлумачення сутності витрат на виробництво: це вартість використаних ресурсів на виготовлення готових виробів найбільш економічно вигідними методами з дотриманням такої технології виробництва, яка одночасно забезпечує оптимальну величину витрат для отримання прибутку та максимально можливу споживчу цінність готового продукту.

2.2. Структура та види витрат

При всій різноманітності витрат їх можна згрупувати за певними ознаками. Зокрема, за економічним змістом це: 1) матеріальні (сировина, основні та допоміжні матеріали, паливо, електроенергія); 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на соціальні заходи; 4) амортизація основних фондів; 5) інші витрати (платежі за обов’язкове страхування майна підприємств, сплати відсотків за оренду окремих об’єктів основних виробничих фондів, платежі за викиди і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище тощо). Співвідношення наведених елементів становить структуру собівартості. Вона характеризує загальне економічне становище підприємства, виявляє джерела перевитрат чи економії, загальні потреби підприємства у матеріальних, трудових і фінансових ресурсах для подальшого збалансування їх з усіма розділами виробничої програми. Залежно від структури собівартості розрізняють матеріало-, трудо- чи фондомісткі виробництва.

Структуру собівартості визначають і за іншою ознакою, а саме — за статтями калькуляції. Це пов’язано з необхідністю визначення витрат на одиницю продукції, що називається калькуляцією. За статтями калькуляції у структурі собівартості виділяють сировину і матеріали, паливо і електроенергію на виробничі потреби, заробітну плату основних та допоміжних працівників, відрахування на соціальне страхування, витрати на підготовку й освоєння виробництва, витрати на утримання та експлуатацію устаткування, витрати на управління цехом (іншими підрозділами) і підприємством, втрати від браку та інші витрати. Визначення структури собівартості за статтями калькуляції дає можливість розкрити вплив на собівартість таких чинників, як зміна обсягів виробництва, втрати від простоїв, браку, рекламацій тощо. У зв’язку з цим у структурі собівартості витрати групують залежно від їхнього призначення та здійснення.

У країнах з розвиненою ринковою економікою проблема витрат виробництва вирішується з інших позицій. Центральне місце в ній посідає встановлення взаємозв’язку витрат виробництва і обсягів виробництва та цін на певний вид продукції з точки зору окремого виробника (фірми). Основою теорії витрат виробництва, що нині панує в країнах ринкової економіки, є феномен рідкісності, тобто обмеженості всіх видів ресурсів та можливості їх альтернативного використання. Останнє означає, що вибір ресурсів для виробництва певного товару свідчить про неможливість виробництва альтернативного товару. Розрізняють декілька видів витрат виробництва (див. схему 1).

Схема 1. Структура витрат виробництва

З позиції феномена рідкісності витрати виробництва фірми можна класифікувати як явні (або зовнішні), фактичні чи грошові та неявні, приховані або внутрішні. Явні витрати виробництва — це ті, що набувають форми явних (грошових) платежів постачальникам чинників виробництва й незавершених виробів. До них належать оплата сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, палива, заробітна плата, оплата транспортних послуг, амортизаційні відрахування, орендна плата за нерухомість, устаткування тощо.

Отже, явні (або зовнішні) витрати виробництва — це плата за ресурси, що не належать власникам фірми, або ті грошові витрати, що їх фірма робить зі «своєї кишені». Специфікою цих витрат є те, що здійснюється їх суворий бухгалтерський облік, їх відображують на рахунках і в балансі фірми. Тому вони називаються бухгалтерськими витратами фірми.

2.3. Витрати виробництва в коротко- і довгостроковому періоді

У довгостроковому періоді всі види витрат фірми є змінними, фірма може змінити масштаб виробництва, прийняти рішення вийти з галузі, тобто припинити виробництво, або увійти в галузь, тобто розпочати виробництво. Внаслідок вільного входу та виходу фірм їх число в конкурентній галузі змінюється.

Оптимальний обсяг випуску, що максимізує прибуток у довгостроковому періоді, визначається за відомою нам двоетапною процедурою. На першому етапі фірма обирає оптимальний обсяг виробництва, для якого ціна буде дорівнювати довгостроковим граничним витратам: . На другому етапі фірма вирішує, чи функціонувати їй взагалі. Для цього потрібно проаналізувати, з яким результатом може випускатись оптимальний обсяг.

На рис. 1 зображені криві короткострокових і довгострокових граничних і середніх витрат. За ціною  фірма в короткостроковому періоді розширює виробництво до обсягу , для якого . При цьому фірма має можливість максимізувати економічний прибуток в сумі, що відповідає площі прямокутника . В точці  встановлюється короткострокова рівновага.

Якщо менеджери фірми вважають, що ринкова ціна тривалий період залишатиметься на рівні , то обсяг випуску розшириться до , де виконується умова максимізації прибутку . Нова рівновага в точці  настає на ефективнішому масштабі виробництва. Тут граничний прибуток зростає від  до , а загальна сума економічного прибутку – до величини прямокутника . Досягнута довгострокова рівновага в точці  буде також і короткостроковою, тому що великий надприбуток може привабити нові фірми, на ринку з’явиться надлишок товарів і ціна впаде.

Зниження ціни змусить фірму скорочувати виробництво доти, доки обсяги випуску не досягнуть , де в точці  виконується умова . Тут ціна стає рівною також і довгостроковим середнім витратам: . Це означає, що фірма потрапила у стан беззбитковості. Обсяг  є оптимальним, тому що забезпечує нормальний конкурентний прибуток, достатній для того, щоб утримати фірму в даній галузі як завгодно довго. Будь-яке відхилення від  погіршує положення фірми за ціни , тому що вона стає збитковою. Отже, рівновага фірми в точці  з обсягом  і ціною беззбитковості  є рівновагою довгострокового періоду[4, c. 127-129].

Коли ринкова ціна падає нижче ціни беззбитковості, економічний прибуток стає від’ємним, і якщо менеджери не сподіваються швидко покращити становище фірми, тоді потрібно розглянути можливість виходу фірми з галузі. У довгостроковому періоді фірма не може працювати, якщо не відшкодовує всіх витрат виробництва .

Стратегія довгострокового функціонування фірми на ринку:

• обрати обсяг випуску, для якого ;
• вступити на ринок, якщо ;
• вийти з ринку, якщо .

Довгострокова рівновага конкурентного ринку пов’язана з переливом інвестиційного капіталу із галузі в галузь, і досягається, коли настає галузева рівновага. Сигналом, який спонукає будь-яку фірму до входження в галузь, або надає інформацію про недоцільність перебування в галузі, слугує прибуток, який забезпечується рівноважною ринковою ціною. Дослідження процесу встановлення довгострокової рівноваги в конкурентній галузі виявило феномен, який дістав назву парадоксу прибутку.

Фірми вільно вступають в галузь в погоні за надприбутком, і виходять з неї, щоб уникнути збитків, вони постійно шукають таку галузь, де можна максимізувати економічний прибуток, а в результаті, коли настає довгострокова рівновага, всі одержують лише нульовий економічний прибуток. Парадокс полягає в тому, що можливість отримати економічний прибуток в конкурентній галузі є причиною його зникнення у довгостроковому періоді. Чому ж фірми так прагнуть вступити в надприбуткову галузь, якщо в кінцевому результаті вони неминуче виходять на нормальний прибуток?

Справа в тому, що для досягнення тривалої рівноваги з нульовим економічним прибутком потрібно досить багато часу. А в короткостроковому періоді фірма, яка першою встигає увійти в прибуткову галузь, може захопити найбільше економічного прибутку. Ті, хто входять пізніше, вже отримають менше, а остання фірма може не одержати ніякого надприбутку. Так само, фірма, що першою виходить зі збиткової галузі, може зекономити значні суми, які можуть втратити ті, хто виходять пізніше.

Отже, концепція довгострокової рівноваги пояснює, як треба діяти, показує фірмам найвигідніші напрямки їх діяльності[2, c. 167-169].

Довгострокова крива пропонування фірми, – як і короткострокова, – співпадає з кривою граничних витрат. Вона представляє собою відрізок кривої , розташований вище мінімуму довгострокових середніх витрат . Через те, що у довгостроковому періоді всі фактори виробництва змінні, спадна віддача менш відчутна, ніж у короткостроковому періоді, крива граничних витрат , відповідно і довгострокова крива пропонування фірми більш полога, а пропонування більш еластичне, ніж короткострокове.

Довгострокова крива ринкового пропонування також більш полога, ніж короткострокова з двох причин: по-перше, через те, що довгострокова крива пропонування окремої фірми є більш пологою; по-друге, з підвищенням цін в галузі збільшується число фірм саме у довгостроковому періоді. І навпаки, коли ціни падають, то також повинен пройти певний період часу, достатній, щоб фірми почали залишати галузь. Отже, зміна ціни викликає більшу зміну обсягів випуску у довгостроковому періоді порівняно з короткостроковим.

Довгострокова крива ринкового пропонування або крива пропонування галузі має важливу відмінність у побудові: її не можна визначити простим додаванням обсягів пропонування окремих фірм, оскільки кожна точка на довгостроковій кривій пропонування відповідає іншому числу фірм в галузі. Тому потрібно врахувати можливість зміни цін на ресурси в результаті зміни числа і відповідно попиту фірм. Ціни на ресурси формують витрати виробництва, а положення кривої галузевого пропонування залежить від їх динаміки. Відповідно до динаміки витрат розрізняють три типи галузей: з постійним, зростаючим та спадним рівнем витрат. Крива довгострокового пропонування галузі з постійним рівнем витрат є горизонтальною лінією на рівні ціни, що відповідає значенню мінімальних довгострокових середніх витрат виробництва. Галузі з постійним рівнем витрат можуть мати і горизонтальні криві довгострокових середніх витрат. Крива довгострокового пропонування галузі зі зростаючими витратами є висхідною, галузі зі спадними витратами – спадною.

Незалежно від того, якою є галузь, положення фірми у стані довгострокової рівноваги має однакові характеристики: у будь-якій галузі ціна рівноваги довгострокового періоду встановлюється на рівні мінімуму середніх витрат.

Рівність  слугує основним доказом того, що економіка конкурентних цін прагне використати обмежені ресурси суспільства якнайефективніше. Ефективне використання ресурсів вимагає виконання двох умов: виробничої ефективності та ефективності розподілу ресурсів.

Виробнича ефективність досягається рівністю ціни і середніх витрат . Конкуренція примушує фірми виробляти в точці мінімальних середніх витрат виробництва і встановлювати ціну, яка відповідає цим витратам, використовувати у виробництві мінімум ресурсів.

Ефективність розподілу ресурсів досягається рівністю ціни і граничних витрат . Вона означає, що виробництво повинно бути не тільки технологічно ефективним, але й створювати в сукупності такий набір товарів, який максимально задовольняє потреби та уподобання споживачів[8, c. 91-93]. 

Розділ ІІІ. Максимізація прибутку фірм в різних структурах

У стандартних економічних моделях підприємство прагне до максимізації прибутку та мінімізації витрат підприємства. При цьому його стримують різні обмеження. Розглянемо найбільш суттєві з них.

Витрати виробництва постсоціалістичних країн значно вищі, ніж розвинутих. На 43,7 % величина витрат виробництва залежить від приналежності країни до групи розвинутих чи постсоціалістичних. Тобто проблема високих витрат виробництва існує не тільки в України, Білорусії чи Молдові, а й членів Європейського Союзу, таких, як: Чехія, Латвія, Угорщина, Словенія, Польща.

В умовах економічної кризи всі компанії ставлять за ціль скорочення витрат, проте не багатьом вдається досягти на цьому шляху довгострокового позитивного ефекту. Логічним є питання: як знизити виробничі та позавиробничі витрати, зберігши при цьому свій бізнес?

Тенденція до зростання витрат на виробництво і реалізацію продукції, неефективна структура витрат, в якій понад 40% складають витрати, залежні від роботи допоміжних і обслуговуючих виробництв, системи управління і збуту — створює необхідність постійної роботи, пов’язаної з вирішенням завдань оптимізації рівня витрат і забезпечення їх стійкої позитивної динаміки. Для вирішення цих завдань особливої важливості набуває пошук і  формування ефективної системи управління витратами [2].

Скорочення витрат завжди розглядалося керівництвом компанії як одне із пріоритетних напрямків. Важливим питанням постає визначення, де саме необхідно сконцентрувати зусилля, як розробити програму зниження витрат та управляти нею для досягнення стійких результатів – забезпечити рентабельність компанії у довготривалій перспективі.

Важливо враховувати витрати у так званому ланцюжку цінностей, який визначає діяльність, функції і процеси розробки, виробництва, просування, доставки та підтримки продукту або послуги. Аналіз ланцюжка цінностей дає змогу краще зрозуміти структуру витрат фірми і в подальшому знайти напрямки їх зниження. Конкурентоспроможність фірми з позиції витрат залежить не тільки від внутрішньофірмових витрат, а й від витрат у ланцюжку цінностей постачальників і дистриб’юторів, які також є об’єктами аналізу.

Проблема управління витратами виробничого підприємства полягає в тому, що,  з одного боку, необхідно прагнути до зниження собівартості, з іншого – є ціла група витрат, зниження яких недопустимо (техніка безпеки і охорона праці, екологія тощо).  Загальна технологія виробництва на сьогодні створює в галузі таку ситуацію, в якій  окремому підприємству важко досягти економічної переваги за рахунок технологічного  удосконалення виробництва. Правильне регулювання витрат виробництва знову виступає на передній план і забезпечує підприємству перевагу над конкурентами.

В 2016 р. в Україні практично всі компанії стикнулися зі скорочення обсягів реалізації. Відсутність довіри у фінансовому секторі напряму впливає на це, наслідком чого є зниження споживання товарів. Кінцевий споживач починає  менше витрачати, і це призведе до падіння обсягів продажу практично у всіх галузях. Як і очікувалося, скорочення обсягів продажу зачепило практично всі галузі економіки та всі сегменти ринку [5].

У таких умовах ключовим питанням є збереження прибутковості бізнесу. Менеджери українських підприємств здійснюють цілу низку заходів щодо скорочення окремих статей витрат. Під це потрапили:

—      бюджети на маркетинг, IT тощо;

—      переглянуті, а то й заморожені проекти екстенсивного розвитку бізнесу, такі як філіальної мережі, реконструкції й будівництва нових виробничих потужностей;

—      істотні результати забезпечило згортання інвестиційних проектів;

—      заходи зниження витрат на оплату праці й скорочення персоналу.

При цьому до кінця минулого року найчастіше мова йшла все-таки не про реальне звільнення співробітників, а про скорочення робочого тижня, відпустки за свій рахунок і т.д. Це дозволило зменшити фонд оплати праці і зберегти кадровий потенціал підприємства.

Для ефективної реалізації програм зниження витрат на підприємстві необхідна постійна команда, яка має працювати під керівництвом фінансового директора. Світовий досвід говорить про те, що при вираженні результату системної роботи такої групи у грошовій формі, то ефект часто буває не меншим, ніж додаткова вартість, розрахована комерційною службою даного підприємства.

Протягом останніх років спостерігається тенденція до зниження витрат виробництва на одиницю продукції у розвинених країнах в середньому на 0,5-1 % на рік. Це означає, що основні і оборотні виробничі фонди використовуються ними продуктивніше завдяки використанню новітніх технологій та вільного обміну інформацією щодо шляхів зменшення витрат виробництва через Глобальну мережу бенчмаркінгу.

Бенчмаркінг на сучасному етапі — це процес виявлення, дослідження, запозичення та адаптації передового досвіду підприємств однієї галузі, а також підприємств інших галузей («out-of-box») з метою розвитку. Науковці розглядають його як ефективну маркетингову технологію. Бенчмаркінг — це процес пошуку стандартного чи еталонного економічно ефективнішого підприємства-конкурента з метою порівняння з власним та переймання його найкращих методів роботи. Бенчмаркінг не можна розглядати як одноразовий захід. Для отримання ефекту необхідно зробити його інтегральною частиною інноваційного та процесу вдосконалення виробничо-господарської діяльності з метою підвищення її ефективності [8].

За даними консалтингової компанії Bain & Co протягом останніх двох років бенчмаркінг входить в трійку найпоширеніших методів управління виробничо-господарською діяльністю в міжнародних корпораціях [2, 12]. Причиною цього є те, що бенчмаркінг допомогає порівняно швидко та з меншими витратами вдосконалювати бізнес-процеси. Американський центр продуктивності та якості (APQC) розглядає бенгмаркінг як безперервний процес дослідження найкращого практичного досвіду, як ефективний інструмент безперервного удосконалення підприємства.

Бенчмаркінг дозволяє зрозуміти як працюють передові компанії та допомагає добитися, в деяких випадках, значно вищих результатів, а саме дозволяє зменшити витрати виробництва, підвищити прибутковість, оптимізувати структуру витрат та вибір стратегії діяльності підприємства, що особливо важливо для розвитку економіки України. Крім того, використання бенчмаркінгу призводить до значного зниження витрат на маркетингові дослідження, тобто за допомогою бенчмаркінгового підходу можна вдосконалити маркетингову систему управління підприємством [5, с. 208]. Фактично бенчмаркінг — це альтернативний метод стратегічного планування, в якому завдання розвитку підприємства визначають з урахуванням еталонних значень показників конкурентів. Здійснення бенчмаркінгу являє собою комплекс взаємопов’язаних послідовних етапів (рис. 3.1).

Бенчмаркінг виник в США, однак саме в японській економіці ефективно демонструють його переваги. Японці навчились ідеально копіювати чужі досягнення, вони ретельно вивчали європейські та американські товари та послуги з метою виявлення їх сильних та слабких рис, а згодом виготовляли аналогічну продукцію за значно нижчою ціною. До того ж японці успішно переносили технології та ноу-хау з однієї галузі в інші, що дозволило значно скоротити витрати виробництва. В США, Японії та інших країнах бенчмаркінгові програми розвивались за державної підтримки.

Розрізняють такі види бенчмаркінгу:

— стратегічний бенчмаркінг — спрямований на довгострокову перспективу і виявляється у розробленні нового продукту чи послуги;

— конкурентний бенчмаркінг — здійснюється в межах одного сектору, що представлений найближчими конкурентами і виявляється у порівнянні власної продукції та виробничо-господарської діяльності (бізнес-процесів) з аналогічними показниками конкурентів;

— процесний бенчмаркінг — наголошує на вдосконаленні специфічних процесів і операцій, часто допомагає підвищити короткострокову прибутковість;

— функціональний бенчмаркінг — передбачає пошук еталонних практик у секторах чи сферах діяльності, що допомагає вдосконалити аналогічні функції чи процеси; найчастіше відбувається перенесення інновацій з одної галузі в іншу;

— внутрішній бенчмаркінг — передбачає здійснення бенчмаркінгу серед бізнес одиниць однієї організації, що забезпечує швидке отримання необхідної інформації з мінімальними затратами;

— зовнішній бенчмаркінг — передбачає навчання поза організацією в тих, хто володіє еталонними даними з метою власного розвитку;

— міжнародний бенчмаркінг — передбачає виявлення і аналіз еталонних практик по всьому світу через те, що в середині країни може бути тільки декілька бенчмаркінгових партнерів; глобалізаційні процеси та розвиток інформаційних технологій сприяє міжнародному бенчмаркінгу.

У пошуку найкращого досвіду для аналізу насамперед необхідно звертати увагу на успішних конкурентів у галузі. Саме тому підприємства найчастіше обирають один з найпоширеніших видів бенчмаркінгу — це конкурентний бенчмаркінг. Однак виникає інша проблема — жоден конкурент не буде ділитись причинами свого успіху. Були спроби створення асоціацій певних компаній однієї галузі, але лідери не захотіли відкривати причини своїх успіхів навіть в межах асоціації.

Одним із видів бенчмаркінгу є бенчмаркінг витрат [8, с. 153], який дає можливість встановити загальні витрати виробництва певного товару у будь-якій країні чи галузі. Як наслідок, з’являється можливість обґрунтованого впливу на витрати виробництва. Бенчмаркінг витрат може бути використаний в таких формах: порівняння однакових товарів за витратами виробництва (охоплюючи декілька чи всі країни); формування витрат виробництва при перепродажу товару; отримання об’ єктивної думки про дизайн та якість товару конкретного підприємства; моніторинг патентів та ліцензій з метою уникнення порушень тощо.

Бенчмаркінг дозволяє зрозуміти як працюють передові компанії та допомагає визначити напрямки зменшення витрат виробництва, оптимізації їх структури, підвищення прибутковості для обґрунтування вибору стратегії діяльності підприємства. Однак, процес бенчмаркінгу на вітчизняних підприємствах ускладнюється недостатністю розвитку інформаційних маркетингових систем та відсутністю центрів бенчмаркінгу.

На сучасному етапі розвитку національної економіки в умовах обмеженості ресурсів все більшу увагу привертають шляхи зниження витрат виробництва. Зменшення витрат виробництва надає підприємствам конкурентну перевагу, що призводить до збільшення їх прибутків. Це особливо актуально для вітчизняних підприємств, оскільки їх продукція порівняно із продукцією розвинених країн виготовляється зі значно вищими витратами. Тому необхідним є зіставлення, проведення порівняння (бенчмаркінгу) витрат вітчизняних підприємств із світовими лідерами з метою виявлення і запозичення їхнього досвіду щодо оптимізації витрат виробництва та реалізації продукції. Подальші дослідження за проблемою можуть стосуватись розроблення методик здійснення бенчмаркінгу витрат для вітчизняних підприємств різних галузей, а також формування регіональних і галузевих центрів бенчмаркінгу з метою їх об’ єднання у республіканську систему бенчмаркінгу.

На сьогодні підприємства мало виконують цілеспрямовану роботу над зниженням витрат. Реалізовуються разові дії, коли керівництво доводить до підрозділів завдання скоротити витрати, наприклад, на 20%. Передбачається, що кожний підрозділ сам знайде розв’язок цієї задачі. Такий підхід має право на існування, але з певного моменту він є дуже ризикованим і може застосовуватися тільки в простих ситуаціях. Знизивши ситуативно витрати на задану величину, можна підірвати основу майбутнього розвитку компанії. А максимальну вигоду підприємствам можуть принести програми зниження витрат, а не окремі дії. Кожна з таких програм може включати кілька проектів, які в різні періоди часу реалізуються підприємством з єдиною метою – знизити витрати [6].

Скорочуючи маржинальний прибуток (в рамках допустимих значень, отриманих розрахунковим шляхом), підприємство повинне добре представляти ефективність своєї роботи, знати реальний розмір виробничих витрат. Лише визначивши нижню межу потенційного зниження прибутку, підприємство буде в змозі контролювати пов’язані з таким зниженням ризики, які можуть згубно позначитися на його платоспроможності і фінансовій стійкості.

З цієї точки зору показник витрат стає важливішим за прибуток та об’єм продажів. При цьому джерело фінансування витрат може бути різним (вклад власників, позикові засоби, виручка, зароблений прибуток), але його відсутність зупиняє діяльність підприємства і веде до банкротства.

Управління витратами разом із контролем цін дозволяє досягнути значно більшого ефекту, ніж управління цінами та обсягами продаж при звичайному контролі витрат. А в умовах обмеженого попиту або висококонкурентного ринку це питання стає вкрай важливим.  Практично всі керівники підприємств використовують яку-небудь систему управління витратами (СУВ), що дає деякі результати [1].

Основна мета побудови СУВ не зводиться до обмеження і контролю витрат — вона полягає в оптимізації витрат для отримання підприємством заданого результату.

Досвід лідерів, яким вдалося досягти зниження витрат та оптимізувати свої доходи, говорить про те, що існують певні напрямки, котрі дозволяють підвищити ефективність використання наявних ресурсів. Провівши моніторинг їхньої діяльності, можна говорити про наступні типи програм скорочення витрат:

1)    робота над зниженням трудомісткості бізнесів-процесів;

2)    перегляд принципу заохочення персоналу;

3)    оптимізація логістичних каналів;

4)    оптимізація використання активів і капіталу;

5)    зниження цін на закупівлі;

6)    використання нових технологій;

Зниження трудомісткості бізнес-процесів вимагає спеціальних знань, методології, значних ресурсів і часу. Наприклад, збір даних для аналізу бізнес-процесів займає близько 10-12 тижнів. Суть заключається в тому, щоб порахувати скільки коштує кожний бізнес-процес з точки зору часу, який персонал витрачає на його виконання. Результатом аналізу, у свою чергу, є набір дій, які за логічним принципом об’єднуються в проекти (зменшення кількості часу, необхідного на їхнє виконання). Прикладом зменшенням витрат на процеси можуть бути централізація функцій, спрощення бізнес-процесів і документообігу, перерозподіл  функцій усередині компаній і т.д.

За оптимізацією бізнес-процесів іде перегляд системи мотивації персоналу. Розповсюдженим прикладом є, коли частина «фіксованої» заробітної плати переводиться в категорію «змінної» і виплачується, у вигляді бонусу за досягнення певних раніше визначених показників. Це зв’язує частину фонду оплати праці із результатами роботи співробітників, і у випадку невиконання підприємством планів дозволяє знизити витрати, пов’язані із заробітною платою.

Наступним типом програм скорочення витрат є перегляд керівниками компанії процесу закупівлі. Необхідно провести наскрізний аналіз логістичних каналів для виявлення поточного стану запасів та визначити шляхи їх можливого зменшення. У багатьох випадках цього можна досягти шляхом скорочення кількості складів або часткового їх об`єднання. Вивільнені кошти ми отримаємо шляхом зведення у відповідність складських запасів та попиту, скорочення часу поставки та строків обробки замовлення, а також переробки неліквідних та застарілих запасів.

У рамках роботи над оптимізацією продуктів і каналів розподілу визначаються продукти, товари, канали розподілу, регіони і види бізнесу, які не є рентабельними. Часто самі по собі канали й методи розподілу продукції містять у собі значний резерв оптимізації. Наприклад, можна навести програми, реалізовані деякими українськими банками й роздрібними мережами наприкінці 2008 року. Метою програм була ліквідація, наприклад, 20% магазинів або 10% філій у регіонах для загального зниження витрат. Компанії брали за основу базові показники – виторг від реалізації, прибутковість філії, виду бізнесу й т.д., на підставі яких приймалися рішення про закриття об’єктів, виведення продуктів з асортименту. Важливо враховувати результат аналізу бізнесів-процесів, тому що на підтримку певних продуктів, їхній розвиток або обслуговування може витрачатися дуже велика кількість часу персоналу.

Наступний напрямок програм із зниження витрат – це оптимізація активів і використання капіталу, у ході якого аналізується і підвищується ефективність використання основних фондів й капіталу. У рамках напрямку завжди розглядається можливість продажу або виділення непрофільного бізнесу, альтернативного використання активів (можливість перепрофілювання, здачі в оренду).

Доречно провести реінжиніринг ІТ-процесів, що підвищить рівень контролю затрат на ІТ, покращить якість ІТ-послуг.

Зниження витрат в умовах кризи є надзвичайно важливою задачею для українського бізнесу. При вирішення застосування будь-яких заходів необхідно виходити із короткострокової перспективи, але вона повинна бути проаналізована в широкому контексті довготривалої перспективи.

Ситуація в економіці України вимагає спланованих і продуманих підходів до керування витратами на рівні підприємства, але на практиці з перерахованих напрямків роботи з оптимізації витрат українські підприємства використовують тільки частину підходів, пов’язаних із відмовою від деяких продуктів або закриттям визначених каналів розподілу, філій, підрозділів.

На підприємствах, як правило, немає вільної групи висококваліфікованих співробітників, які могли б цілеспрямовано займатися програмами зниження витрат. Досвід, якого українські компанії набули в минулі роки, стосується інтенсивного зростання. Тепер же, проводячи роботу зі зниження витрат, вони отримають ще один досвід, який підвищить конкурентоспроможність компаній і додасть до вмінь їхніх менеджерів ще одну необхідну кваліфікацію. 

Висновки

У всіх галузях економіки сьогодні посилюється конкурентна боротьба, одним з головних інструментів у якій стає зниження витрат на виробництво продукції. Для кожного підприємства витрати є вирішальним чинником підтримки і підвищення конкурентоспроможності. Сучасна практика господарювання будується на повсякденній роботі з витратами, яка направлена на їх оптимізацію, що забезпечує стабільність позицій на ринку і є найбільш ефективним способом досягнення рентабельної роботи. Управління витратами — необхідна частина економічної роботи на підприємстві, оскільки в його рамках для запланованої і фактично досконалої діяльності підприємства повинні розкриватися причини виникнення цільового результату і виявлятися передумови для ухвалення управлінських рішень. Актуальність проблеми посилюється тим, що оперативний вибір дій у сфері менеджменту витрат вимагає повсякденного відстежування і зіставлення витрат не лише по окремих продуктах, ринках, клієнтах, але і по всіх бізнес-процесах підприємства, операціях і замовленнях, що знижує придатність традиційних методів обліку витрат і обумовлює їх невідповідність потребам менеджменту в управлінській інформації.

У зв’язку з цим необхідність створення і постійного вдосконалення механізму управління витратами вимагає пошуку наукових підходів до вибору методів і способів цілеспрямованої дії на процес формування витрат в ході виробництва.

За умов постійного зростання конкуренції підприємства різних галузей повинні одночасно підвищувати якість своєї продукції, знижувати витрати на її виробництво та пропонувати достатньо диференційовану продукцію з метою якнайкращого задоволення існуючого попиту. Особливо актуальними постають проблеми зниження витрат виробництва, оскільки витрати є одним з основних ціноутворюючих чинників. Знизивши витрати виробництва, підприємство будь-якої галузі має можливість знизити ціни і отримати конкурентну перевагу в своїй галузі або отримати вищі прибутки. З одного боку, витрати визначають мінімальну ціну продукції, з іншого, ціна товару визначається сукупними витратами, які були понесені на його виготовлення, враховуючи торгово-збутову націнку та особливості товару. Витрати виробництва є важливим внутрішнім фактором, що безпосередньо впливає на процес ціноутворення, тому з метою підвищення конкурентоспроможності продукції підприємства намагаються їх мінімізувати.

Нині підвищити якість продукції та одночасно знизити витрати на її виробництво можливо завдяки використання методів бенчмаркінгу. Бенчмаркінг дає можливість виявити еталонні результати діяльності підприємств однієї галузі з метою прийняття оптимальних рішень щодо розвитку підприємств та переймання найкращих методів їх роботи. В Україні проведення бенчмаркінгу унеможливлюється внаслідок закритості всієї внутрішньої інформації. Неможливо провести порівняльний аналіз структури та динаміки витрат підприємств-конкурентів. Таке зіставлення (бенчмаркінг) дозволило б опанувати передовий дослід у сфері оптимізації та зниження витрат підприємств-конкурентів. Окрім економічного ефекту оптимізації витрат в дію вступає соціальний, що полягає в ефективному використанні обмежених ресурсів, а, отже, їх збереження для наступних поколінь. 

Список використаної літератури

1. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994р. (з усіма змінами і доповненнями).
2. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №16 «Витрати» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 19.01.2000р. за 27/4248).
3. Андрющенко Н.С. Суть і значення витрат: історичний аспект // Актуальні проблеми економіки. — 2007. — №5. — С. 3-7.
4. Ашуєв А.М. Інформаційне забезпечення зовнішнього бенчмаркінгу // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — M Я. — С. 6-13.
5. Бенчмаркинг: все лучшее — себе // Секрет фирмы. — 2002. — № 1 (сентябрь) // management.com.ua.
6. Воронкова А.Е. Моделювання управління конкурентоспроможністю підприємства: Монографія / А.Е. Воронкова, С.К. Рамазанов, О.В. Родіонов. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2005. – 368с.
7. Грещак М.Г., Коцюба О.С. Управління витратами: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — КНЕУ, 2002. — 131 с.
8. Грещак М.Г., Коцюба О.С. Управління витратами: Навч-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2002, — 131 с.
9. Гришко Н. Місце процесу управління витратами в діяльності промислового підприємства //Наук. та громад.-політ. журн. «Економіст». — 200б. — M 11.
10. Дубовик О. Формування конкурентних переваг на основі бенчмаркінгу // Регіональна економіка. — 2005. — № 3.
11. Корецький М.Х. Формування конкурентоспроможності підприємств у ринкових умовах// Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2005, № 1.
12. Онисько С.М., Марич П.М. Фінанси підприємств: Підручник для студентів ВНЗ. — 2-ге вид., стереотип. — Львів: Магнолія Плюс, 2005. — 366 с.
13. Скригун Н.П. Економічна сутність категорії витрат виробництва // Формування ринкових відносин в Україні. — 2007. — №4. — С. 11-15.
14. Турило А. М., Кравчук Ю. Б., Цуцурук Н.М. Уточнення сутності поняття «витрати» і їхньої економічнох оцінки на підприємстві // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — №11. — С. 85-88.
15. Турило А.М., Кравчук Ю.Б., Турило А.А. Управління витратами підприємства: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 120с.
16. Череп А.В. Управління витратами суб’єктів господарювання. Ч.1: Монографія. -Х.: ВД «ІНЖЕК», 2006. — 368с.
17. Эффективное снижение затрат [Електронний ресурс]: «Менеджер по персоналу» — 2009. – №1-2. – С. 56-63. – Режим доступу до журн.: http://www.ey.com/Publication/vwLUAssets/Effective-cost-reduction-ukr-2009-Jan-RU.pdf.
18. Як правильно реалізувати програми зі скорочення витрат? [Електронний ресурс]: за даними аналітики консалтингової компанії «Ернест енд Янг» 2009 р. – Режим доступу: http://www.ey.com/UA/uk/Newsroom/PR-activities/Articles.