ВСТУП

Актуальність теми. Міграція є важливою проблемою «нашого глобального майбутнього». Той факт, що одні регіони світу відносяться до числа багатих зі старіючим населенням, а інші залишаються бідними, політично нестабільними з молодим і зростаючим населенням, надає і буде чинити сильний вплив на географічну мобільність. Цей потік населення має потенціал отримання всіма учасниками процесу великих бажаних результатів, але це можливо тільки в разі істотного розширення глобального, регіонального та двостороннього співробітництва. На сьогоднішній день проблеми міграції пов’язані з інтеграцією мігрантів у приймаючих країнах, з «витоком мізків» з країн-експортерів робочої сили і з забезпеченням особистої безпеки мігрантів.

В процесі розвитку і трансформації будь-якої держави міграція впливає на суспільне життя і відіграє важливу роль у розвитку соціально-економічних відносин, що, у свою чергу, впливає і на політичний розвиток. Міграційні процеси знаходять відображення у міграційній політиці, яка має свої особливості в кожній країні.

Поряд з такими чинниками міжнародної міграції як глобалізація, нерівномірність розвитку різних регіонів, демографічна ситуація у приймаючих країнах, рух прямих іноземних інвестицій, розвиток транспорту і засобів зв’язку, дуже важливим фактором є офіційна політика регулювання самої міграції. У зв’язку з тим, що міжнародна міграція охоплює багато країн і регіонів, робить останні взаємозалежними від міграційних потоків, тому зміни у міграційній політиці однієї країни здатні впливати на ситуацію з міграцією також у інших країнах. У певній мірі міграційна політика впливає на кількісні і якісні параметри міграційних потоків, їх напрямок і співвідношення легальної і нелегальної міграції.

Важливим аспектом аналізу є трудова міграція між Україною та ЄС, адже в останні десятиріччя спостерігається збільшення масштабів трудової міграції з України до багатьох країн ЄС. Україна є одним з найбільших постачальників робочої сили у європейські держави. У цьому контексті особливо актуальним стає питання впливу міжнародної трудової міграції на економічний розвиток і ринки праці країн походження мігрантів і приймаючих країн зокрема.

Щодо стану досліджень регулювання міграційних процесів на рівні Європи слід вказати, що до цієї теми у своїх роботах стосовно міграційних проблем фрагментарно звертаються такі дослідники, як В.С. Айрапетов, Л.А. Арутюнян, А.Г. Вишневський, Г.С. Вітковська, Л.М. Дробижева, Ж.А. Зайончковська, А.Г. Здравомислов, І.В. Івахнюк, Ю.М. Колосов, В.В. Лунєєв, В.І. Потапов, Е.А. Паїн, Л. Саккеус, В.О. Тішков, Б.Л. Цілевич. Торкалися цієї тематики у своїх працях такі українські вчені: В.Н. Денисов, А.С. Довгерт, В.І. Євінтов, О.В. Кузьменко, О.А. Малиновська, В.О. Новік, В.І. Олефір, О.М. Овсюк, Н.В. Плахотнюк, О.І. Піскун, І.М. Прибиткова, Ю.І. Римаренко, Ю.М. Тодика, Ю.С. Шемшученко, М.О. Шульга, Р.Ш. Чілачава, С.Б. Чехович та ін. Однак для сучасного та майбутнього повноцінного осмислення ролі Європи в процесі регулювання міграційних процесів залишається недостатнім розкриття цієї теми на рівні доктрини.

Міжнародна міграція населення умовах розширення світогосподарських зв’язків займає дедалі більше значне місце у розвитку суспільства. Дедалі більше держав втягується в міграційні процеси, але, попри масштаби цього явища, сучасна наука абсолютно не має єдиної концепції. З одного боку, можна пояснити тим, що міграція одночасно впливає різні аспекти життя суспільства, такі як економіка, демографія, соціологія, політика та право. З іншого боку, аналіз ж розмірів та тенденцій міжнародної міграції ускладнене недосконалістю збору інформації, відсутністю уніфікованих національних інтересів та міжнародних показників.

Значні масштаби та інтенсивність міграції населення, робочої сили відносяться, безперечно, до числа характерних явищ сучасної епохи, що самим суттєвим чином визначають стан зайнятості, ринку праці, безробіття, розвиток системи освіти, тощо. Тому не випадково, що в XXI столітті проблеми міжнародної трудовій міграції набувають першорядного теоретичного і практичного значення.

Метою нашого дослідження є аналіз нинішніх особливостей європейського «полюса» глобальної міграції на фоні інших центрів протягання трудових емігрантів.

У процесі дослідження постали такі завдання:

— розглянути міграційні процеси та їх специфіка в умовах глобалізації ;

— дослідити причини виникнення міграції, її позитивні  і  негативні  наслідки;

— охарактеризувати масштаби, форми й основні напрямки сучасних міграційних процесів;

— дослідити діяльність Ради Європи в галузі міграції   ;

— виявити соціально-економічні аспекти міграційних процесів у Західній Європі;

— проаналізувати позиції та ініціативи Європи у сфері трудової міграції;

— розглянути проблеми регулювання міграційних процесів в Європі.

Об’єктом дослідження є процес міжнародної міграції у контексті глобалізації світового господарства і сучасних тенденцій розвитку міжнародних економічних відносин.

Предметом дослідження є науково-методичні аспекти впливу міжнародної міграції на економічний розвиток країн ЄС і України.

РОЗДІЛ 1. Міграційні процеси в сучасному суспільстві: проблеми дослідження

1.1. Міграційні процеси та їх специфіка в умовах глобалізації

Під впливом лібералізації зовнішньої торгівлі, розширення меж відкритості національних товарних і фінансових ринків, зростання конкуренції між товаровиробниками відбуваються суттєві зміни у структурі і масштабах зайнятості. Усе більше розширюються можливості перенесення виробництва, а разом із ним і робочих місць, в інші країни і перш за все в країни з більш дешевою робочою силою. Безумовні переваги тут мають компанії розвинених країн, які виробляють більш конкурентоспроможну продукцію, мають змогу впливати на політичні рішення урядів держав світу, диктувати їм свої умови.

У зв’язку із глобалізацією світової економіки постає питання про глобалізації світового ринку праці. Глибокі зміни у процесах трудової діяльності, в організації праці, у структурі зайнятості, у трудових відносинах актуалізують необхідність дослідження проблеми еволюції світового ринку праці. У цих умовах на перший план виходить вивчення питань міжнародної міграції й проблем міжнародного регулювання трудових відносин.

Основними наслідками глобалізації є світовий поділ праці, міграція в масштабах всієї планети капіталу, людських і виробничих ресурсів, стандартизація економічних і технологічних процесів, зближення та злиття культур різних країн.

Міжнародна трудова міграція включає процеси еміграції та імміграції людей у працездатному віці з метою одержання роботи поза своєю країною проживання протягом певного періоду часу. В основі міжнародної міграції лежить інтернаціоналізація господарського життя й нерівномірність розвитку світової економіки, що набула глобального характеру, створивши передумови для виникнення світового ринку робочої сили. Кількісний склад легальних мігрантів нараховує до 200 млн чоловік, з яких половина – це вихідці із країн, що розвиваються [2].

Таблиця 1.1. Ефект від міграції

Ефект від міграції	Пояснення
демографічний	велика кількість іммігрантів змінює демографічну ситуацію у країні-реципієнті
економічний	іммігранти мають вплив на ринок праці, який пов’язаний зі змінами середньої заробітної плати, займанням робочих місць та ін.
міжетнічний	трудящі-мігранти мають свої культурні традиції, які вони часто прагнуть зберегти, утворюючи певні угруповання, що може викликати невдоволення місцевого населення

Джерело: складено автором

Міграція (від латинського migratio — переселення) — фізичне переміщення населення, внаслідок чого відбувається зміна його кількості, тобто механічного руху. Бувають внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні характерні практично для всіх країн — переїзд, переміщення населення в межах країни. Переміщення з однієї країни до іншої називається зовнішньою міграцією. Виїзд до іншої країни на постійне місце проживання називається еміграцією, в’їзд людей до країни – імміграцією [13, с. 205].

Зовнішні міграції відбувалися постійно, але набули масового характеру, з виникненням капіталістичних відносин. Центром масової імміграції стала Західна Європа. За 1815-1915 рр. з Європи виїхало 35 — 40 млн. чол. Більшість переїхала до Північної Америки, де освоювалися величезні території. прикладами насильницької еміграції є вивезення негрів з Африки до Америки (ХVІІІ ст.), переселення кримських татар ХХ ст. до Сибіру та Уралу.

Існують міграції тимчасові, головним чинником яких виступає економічний і соціальний рівень розвитку країн. Так, у країнах Західної Європи працюють 13-14 млн. іноземців. Окремо можна говорити і про сезонні міграції (з Мексики для збору врожаю до США). Важливе значення має й політичний фактор (після розпаду СРСР зросла еміграція до Західної Європи, США, Канади, Ізраїлю, Австралії) [3, с. 148].

Вивчаючи переміщення населення, демографи визначили основні причини міграції:

— природно-географічні (освоєння нових земель — США, Австралія);

— соціально-економічні (зі слаборозвинених країн до розвинених, переїзд кращих учених до США, Японії, ФРН);

— релігійні (між Індією та Пакистаном, Бангладеш);

— національні (формування населення Ізраїлю);

— політичні (розпад держав, репресії, переслідування).

Таблиця 1.2. Основні причини міграції

Причини міграції		Приклади країн
природно-географічні	освоєння нових земель	США, Австралія
соціально-економічні	зі слаборозвинених країн до розвинених, переїзд кращих учених	США, Японії, ФРН
релігійні	релігійних міркувань	між Індією та Пакистаном, Бангладеш
національні	формування населення	Ізраїль
політичні	розпад держав, репресії, переслідування	Сирія

Джерело: складено автором.

Демографічна політика — система заходів, що їх проводить уряд держави для зміни демографічної ситуації в бажаний бік. Прикладами країн, де основне завдання — зменшення приросту населення, є Китай, Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка. Типовий приклад демографічної політики, спрямованої на зростання природного приросту (за рахунок збільшення народжуваності), країни Західної Європи. Демографічна проблема залишається досить гострою з глобальних проблем людства.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров’я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

1.2. Причини виникнення міграції, її позитивні  і  негативні  наслідки

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою [3, с. 158].

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв’язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів [3, с. 162].

Динаміка глобалізації робить існуючі територіальні й економічні кордони легко проникними, тому найбільш гострим питанням на сьогодні є процес “руйнування кордонів”. Пересування людей з однієї країни в іншу стає більше вільним і доступним, це викликає такі проблеми як:

– нерівномірність міграції (є стійкі напрямки потоку мігрантів);

– непостійність міграційного потоку (“сезонна міграція”, пов’язана із сезонним характером робіт);

– соціальна неповноцінність (спостерігається “розрив” родини: працівники на якийсь час виїжджають, а їхні родини залишаються на батьківщині).

Розподіл й використання трудових ресурсів в умовах “розмивання кордонів” набуває все більшої актуальності. Звідси виникає питання: яким повинен бути рівень державного регулювання ринку праці: національним (в межах держави) або наднаціональним (в межах певного об’єднання). Процеси, пов’язані із глобалізацією на ринку праці, впливають на три головних параметри: попит на працю, пропозицію праці й ціна праці.

Водночас, за експертними оцінками, близько 50 % усіх міжнародних мігрантів перебувають у статусі нелегальних трудових мігрантів у більш розвинених країнах, чим посилюють там соціальну напругу та зазвичай погіршують криміногенну й економічну ситуацію [8].

Міжнародна нелегальна трудова міграція має позитивні та негативні наслідки. Загалом можна зазначити, що в короткотерміновому періоді, безумовно, для країни – постачальника “нелегальних трудових ресурсів” позитивні ефекти переважатимуть (послаблення соціальної напруги, пов’язаної з високим рівнем безробіття, активізація сукупного попиту завдяки приватним трансфертам мігрантів тощо), проте в довготерміновій перспективі ці процеси загрожують економічній безпеці країн (зокрема негативні наслідки у сфері пенсійного забезпечення, втрата інтелектуального потенціалу країни, моральна деградація окремих верств населення; штучне “підігрівання” ринку нерухомості тощо).

Щодо країн-реципієнтів, то на початковому етапі залучення “нелегальних трудових ресурсів” уряди країн вирішують певні поточні економічні труднощі, скажімо, залучення спеціалістів у незаповнені ніші на ринку праці (зазвичай низькооплачувані непрестижні професії), поточне вирішення проблеми “старіння нації”, залучення висококваліфікованих спеціалістів, підготовлених за рахунок бюджетів інших країн. Саме з цих причин країни ЄС на початку 1990-х рр. “не звертали уваги” на масштабний обсяг нелегальних мігрантів з СРСР та окремих країн Азії та Африки. Проте, як показує досвід країн ЄС у 2008 р., у довготерміновій перспективі і додатково в період економічного спаду виникає ціла низка соціально-економічних проблем, які важко піддаються вирішенню за короткий проміжок часу – різке зростання офіційного та прихованого безробіття і нарощування соціальної напруги як серед місцевого населення, так і серед іммігрантів; невирішеність на міждержавному рівні проблеми пенсійного забезпечення нелегальних мігрантів; загострення криміногенної ситуації тощо [3].

Істотну роль у процесах глобалізації й інтернаціоналізації відіграє кроскультурний (кроскомунікаційний) принцип взаємодії націй, заснований на об’єднанні й синтезі основних, базових положень функціонування суспільства. Центральну роль тут дотепер відігравала освіта, що і формувала фундаментальний потенціал розвитку глобалізації.

Глобалізація розвиває потребу одержати більш високу і якісну освіту, формуючи єдиний стандарт. Наприклад, формуються вищі навчальні заклади – еталони освіти, загальновизнані світовими співтовариствами.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в’їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав-споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

— управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

— сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

— організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину [5, с. 138].

Крім загальних характеристик причин виникнення міграції, виявлення її позитивних  і  негативних  наслідків  для розвитку суверенних держав у нинішніх умовах, у всіх аналізованих вище літературних джерелах надаються даються практичні рекомендації та робляться висновки про нові  аспекти міграції та нормалізацію цього процесу.

Таким чином, протягом  останнього часу сформувалися тенденції латентних і відкритих міжнаціональних конфліктів у регіонах з поліетничним складом населення. Націоналістичні сили,  наявні серед частини корінних народів колишніх союзних республік, які  вимагали свободи і суверенітету, зайняли непримиренну позицію стосовно  інших народів, що мешкають разом з ними,  особливо,  національним меншинам, які намагалися заявити про себе.

Попередження небажаних наслідків міграції  можливі при  дотриманні  взаємовигідних умов, які повинні базуватися на інтересах сторін і бути захищені законодавчим порядком. Необхідно матеріальне і духовне забезпечення міграційного процесу з боку держави,  починаючи з моменту появи реальних намірів людей переїхати на іншу  територію, закінчуючи наданням їм допомоги в одержанні роботи, а також пільг, визначених законодавчим порядком.

З огляду на  соціальну та етнічну диференціацію міграційних потоків, які розрізняються своїм економічним укладом, способом життя, традиціями і моральними звичаями, направити зусилля по використанню можливостей людей-мігрантів у вирішенні народногосподарських завдань і т.д.

1.3. Масштаби, форми й основні напрямки сучасних міграційних процесів

З початком 90-х років Західна Європа намагалась суттєво обмежити притік трудових мігрантів до своїх країн. Але потреби ринку праці диктують свої правила. Європа потребує некваліфікованої робочої сили, сезонної, для специфічних галузей промисловості.

На сьогоднішній день сформувались такі напрямки міжнародної міграції робочої сили:

• міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
• міграція в рамках промислово розвинутих країн;
• міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;
• міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;
• міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;
• міграція робочої сили в рамках колишнього СРСР.

Іммігранти в країнах Західної Європи становлять 12 – 20% від загальної кількості населення. Майже 40% офіційних мігрантів прибули до європейських країн у пошуках роботи. Решта – ті, хто звернувся з проханням про притулок, приїхав із метою возз’єднання родини, – згодом теж опиняються на ринку праці. Не кажучи вже про як мінімум п’ять мільйонів мігрантів «нелегальних». І все це на тлі високого безробіття, офіційні межі якого становлять 6–9%.

Принциповою відмінністю європейської ситуації на ринку праці є те, що теоретично наявний дефіцит можна було б покрити за рахунок працевлаштування місцевих безробітних. Однак цьому перешкоджають структурні дисбаланси національних ринків праці. Як показують спеціальні дослідження, навіть у тих країнах, ринок праці яких вирізняється достатньою мобільністю й гнучкістю (що, втім, характерно далеко не для всіх європейських економік), зростання зайнятості населення не означає адекватного зниження безробіття. Обробка статистичних даних, зібраних у Франції, Великобританії, Голландії показала, що за існуючої структури безробіття (за навичками й кваліфікацією) в галузях, які відчували найбільший дефіцит робочої сили, колишні безробітні заповнювали дуже незначну частку вакансій. Причому ця частка практично не збільшувалася навіть у періоди бурхливого економічного розвитку.

На демографічні зміни і тенденції не можуть не впливати швидкість розвитку та розбудови економіки, ринків праці та умов життя в різних країнах, але так чи інакше, в рамках ЄС як єдиної системи в цілому, міграція стане принципово важливим компонентом зростання населення.

РОЗДІЛ 2. Регулювання міграційних процесів на рівні Ради Європи

2.1. Діяльність Ради Європи в галузі міграції

Характерною рисою сучасного етапу розвитку міжнародних економічних відносин є міжнародна міграція робочої сили, яка розвивається дуже стрімко в останні десятиріччя. Якщо кількість мігрантів в 2001 в світі становила приблизно 140 млн. чоловік, в 2005 році їх нараховувалось 191 млн., а в 2014 — вже 232 мільйона. З 1960 року кількість мігрантів в світі збільшилась більш ніж в два рази і становить 3,2% всього населення Земної кулі. Світовий Банк прогнозує, що кількість мігрантів у світі збільшиться на 3% до 2025 року.

З розширенням Євросоюзу в 2004 і 2007 роках міграційні потоки збільшилися, що було очікуваною тенденцією. Логічно припустити основними причинами цього різницю в доходах між новими країнами-членами ЄС і старими, тобто ЄС-15. Також суттєвим чинником став і процес соціально-економічної трансформації першої групи країн, при цьому необхідно додати, що важко оцінити прямий вплив розширення Євросоюзу на міграцію, по-перше, у зв’язку з обмеженістю статистичних даних, по-друге, різницею в показниках, що надаються окремими країнами, до того ж на практиці важко оцінити саме трудову міграцію. Тим не менш, статистичні дані Євростат свідчать про збільшення кількості емігрантів з нових країн-членів ЄС.

В основі еміграції з кожної країни безсумнівно лежать свої різноманітні і глибинні причини, водночас, цей процес має і спільні риси для вказаної групи країн. До тих загальних причин еміграції, що були вказані вище додамо і більш конкретні: зміна законодавчої бази ЄС у сфері міграції, відкриття кордонів для безперешкодного пересування громадян ЄС, дозвіл на вільний в’їзд трудових мігрантів Ірландією, Великою Британією, Швецією, різниця в рівні життя. Рішення емігрувати також залежить від поєднання різних чинників, таких як відсутність соціальної безпеки та правосуддя, низький рівень довіри до держави, а також кращі можливості для роботи за кордоном [16, с. 275].

Таблиця 2.1. Чисельність міждународних мігрантів, 1960–2015 рр.

	чисельність міждународних мігрантів, млн чел.
	1960	1970	1980	1990	2000	2015
Світ в цілому	75,46	81,34	99,28	154,95	176,74	190,63
Розвинуті регіони	32,31	38,36	47,46	82,37	105,00	115,40
Регіони, що розвиваються	43,15	42,97	51,82	72,58	71,73	75,24
Європа	14,24	18,79	21,89	49,38	58,22	64,12
Африка	9,13	9,94	14,10	16,35	16,50	17,07
Азія	28,48	27,82	32,11	49,89	50,30	53,29
Латинська Америка і Карибський бассейн	6,01	5,68	6,08	6,98	6,28	6,63
Північна Америка	12,51	12,99	18,09	27,60	40,39	44,49
Австралія и Океанія	2,13	3,03	3,75	4,75	5,05	5,03

Джерело: Trends in Total Migrant Stock: The 2005 Revision. Інтернет-джерело. Режим доступу: http://esa.un.org/migration

 

Окремо слід відзначити такий фактор глобального міграційного процесу як зниження народжуваності у розвинутих країнах Європи і Північної Америки, які стали приймаючою стороною для потоків мігрантів із країн, що розвиваються. З 2012 по 2015 роки показник фертильності (сумарний коефіцієнт народжуваності) по країнах ЄС-27 коливався від 1,45 до 1,55. Лише в двох країнах він перевищив 2 — у Франції і Ірландії. Сумарний коефіцієнт народжуваності є основним індикатором фертильності і дорівнює кількості дітей на одну жінку, якщо вона досягла дітородного віку. Для нормального відтворення населення необхідно, щоб цей коефіцієнт був на рівні приблизно 2,1, у такому разі кількість населення буде зберігати постійний рівень за відсутності зовнішньої міграції. Якщо показник дорівнює менше 1,3 дитини на одну жінку, то це загрожує не тільки нормальному відтворенню населення, але і збереженню нації у довгостроковій перспективі [1, с. 28].

Внаслідок зниження темпів народжуваності зменшується кількість людей працездатного віку (15 — 65 років). Іноземні і вітчизняні дослідники прогнозують, що така ситуація спровокує збільшення попиту на послуги охорони здоров’я і організації дозвілля, що, в свою чергу, буде потребувати більше робочої сили у цих галузях. Стрімке старіння населення стало справді важливою проблемою європейських держав, адже постійно збільшується кількість людей пенсійного віку внаслідок збільшення тривалості життя. Серед усіх європейських країн у 2014 році очікувана тривалість життя збільшилася до 79 років порівняно з 2001 роком, коли вона складала 73,7 років. У 2014 році цей показник дорівнював 78,9 років серед населення країн ЄС-27. Згідно розрахунків Європейської Комісії, в 2000 році ЄС витратив 10,4% свого ВВП на пенсійне забезпечення. За останні 50 років очікувана тривалість життя збільшилася на 10% як для чоловіків, так і для жінок в усіх країнах ЄС-27. Це пов’язано зі зниженням смертності населення, підвищенням стандартів життя — якості охорони здоров’я і соціального захисту. Очікується, що така тенденція зберігатиметься і в майбутньому.

Провідну роль відіграє демографічний фактор, що має пряму проекцію в економічну сферу, визначає собою позаполітичну складову, яка обумовлює і в значній мірі генералізує тенденції сучасного міграційного потоку. Нагальна економічна необхідність диктує ступінь лібералізації в сфері міграційної політики більшості країн-реципієнтів ЄС на різних етапах їх сучасного розвитку, яку економісти відмічають у своїх дослідженнях. При цьому, економічне зростання напряму обумовлює і приріст міграційних потоків, а рецесія — їх відносне зниження. Однак, глобальна тенденція залишається незмінною — економіка сучасних розвинутих держав потребує праці мігрантів у низці галузей народногосподарського комплексу.

Отже, старіння населення Європи і скорочення його чисельності обумовлені низьким рівнем фертильності і зростаючою тривалістю життя. Одним з ключових факторів, що визначає зростаючу потребу розвинутих країн у залученні іноземної робочої сили (головних реципієнтів мігрантів), серед яких і Європейські держави, є демографічна ситуація. Такої думки дотримуються автори [2, с. 130-132] і цілком імовірно, економічний тягар від старіння населення, що викликаний демографічними проблемами Європи, також частково може бути знижений за рахунок надходження зовнішніх трудових ресурсів, необхідних для компенсації скорочення власної робочої сили.

За останні 10 років географія країн-донорів, з яких працівники їдуть до ЄС, дещо змінилася, відображаючи такі тенденції: по-перше, відбулася диверсифікація районів еміграції з Центральної та Східної Європи, Азії, Африки, Центральної та Латинської Америки до ЄС. По-друге, Україна і Російська Федерація посідають провідні позиції по кількості емігрантів в країни ЄС. Наприклад, українські мігранти займають перше місце по кількості серед всіх мігрантів в Чеській республіці, друге — в Болгарії, Греції, Угорщині, Польщі.

Особливий інтерес для дослідження представляє аналіз міжнародної міграції в країнах Балтії, оскільки в цих країнах пройшли глибинні трансформаційні зрушення економічних систем: від існування в складі Радянського Союзу до повної економічної інтеграції в ЄС (валютного союзу). В період з 2001 по 2013 рр. спостерігаєтсья значна флуктуація показників відтоку громадян з країн Балтії (рис. 2.1). 

Країни Європейського Союзу є особливо привабливим регіоном для іммігрантів. Станом на 1 січня 2009 р., у країнах ЄС проживало 31,8 млн іноземців, що становить 6,4 % населення ЄС-27. За іншими джерелами цей показник сягає близько 12 – 20 % [4].

Цікавим є той факт, що з 214 млн мігрантів на планеті, близько половини – трудові. Традиційно Європа була континентом еміграції і перетворилася на країну імміграції у другій половині XX ст. Сучасна активізація міграційних процесів пояснюється низкою причин, основними з яких є економічні та соціальні [3].

Якщо з часів Великих географічних відкриттів Європа була головним осередком еміграції, то нині вона перетворилася на головний світовий центр трудової імміграції.

Таблиця 2.2. Демографія держав-​​членів Європейського Союзу

Країна	Загальна чисельність населення, 2014 рік (1000)	Усього народилися за кордоном, (1000)	%	Народилися в іншій державі ЄС (1000)	%	Народилися не в ЄС (1000)	%
ЄС	501,098	47,348	9.4	15,980	3.2	31,368	6.3
Німеччина	81,802	9,812	12.0	3,396	4.2	6,415	7.8
Франція	64,716	7,196	11.1	2,118	3.3	5,078	7.8
Велика Британія	62,008	7,012	11.3	2,245	3.6	4,767	7.7
Іспанія	45,989	6,422	14.0	2,328	5.1	4,094	8.9
Італія	60,340	4,798	8.0	1,592	2.6	3,205	5.3
Нідерланди	16,575	1,832	11.1	428	2.6	1,404	8.5
Греція	11,305	1,256	11.1	315	2.8	940	8.3
Швеція	9,340	1,337	14.3	477	5.1	859	9.2
Австрія	8,367	1,276	15.2	512	6.1	764	9.1
Бельгія (2007)	10,666	1,380	12.9	695	6.5	685	6.4
Португалія	10,637	793	7.5	191	1.8	602	5.7
Данія	5,534	500	9.0	152	2.8	348	6.3

 

Глобалізація та інтернаціоналізація сприяють прискоренню цих процесів. Загострення політичних, етнічних конфліктів, екологічної небезпеки, нерівномірність економічного розвитку країн провокують і стимулюють міграційні процеси.

За даними Transatlantic Trends (2011), більшість американців та європейців розцінюють імміграцію скоріше як загрозу, ніж як перевагу. Згідно проведеного дослідження 65 % британців, 53 іспанців, 52 американців, 42 французів, 39 % німців та голландців вбачають у іммігрантах проблему і пов’язують з цим погіршення свого матеріального становища.

У той же час, 50 % німців висловлюються за надання іммігрантам легального статусу, на противагу британцям, італійцям та іспанцям, які бажають, щоб іммігранти покинули їх країну. Негативному ставленню у певній мірі сприяють високі показники злочинності серед іммігрантів: так, 70,8% ув’язнених у Швейцарії – іммігранти, у Люксембурзі – 63,9 %, у Голландії – 55, у Швеції іммігранти становлять 85 % засуджених за зґвалтування, у Норвегії – 65 % [7, с. 37–39].

Так чи інакше, розвиток регіонів та велика різниця між рівнем життя країн, соціальна та політична нестабільність, демографічна криза – спад народжуваності, старіння населення або “сива революція” і потреба у економічно активному населенні сприятимуть міграційним процесам: “для того, щоб чисельність населення Європи-27 зберігалася на сучасному рівні, необхідно, щоб впродовж 50 років в’їхали 58,5 млн іммігрантів (1,2 млн на рік). Якщо ж цього припливу не буде, кількість населення зменшиться на 16 %)” [4].

У 2014 році кількість мігрантів, які прибулих з інших країн і проживають у Німеччині, зросла до 10,9 мільйона осіб. Це найвищий показник від початку такого дослідження у 2005 році.

При цьому кількість людей з міграційним минулим (сюди відносять і тих, хто вже народився в Німеччині в родинах мігрантів), зросла минулого року до 16,4 мільйона осіб, що становить 20,3% населення Німеччини. 56% людей з міграційним минулим мають німецький паспорт. Серед тих, хто імігрував до Німеччини з-за кордону, 46,1% (близько 5 мільйонів) становлять етнічні німці.

Найбільше мігрантів прибули з інших країн ЄС: із Польщі (179 тисяч осіб), Румунії (109 тисяч), Італії (55 тисяч), Болгарії (53 тисячі) та Угорщини (53 тисячі). З-поза меж ЄС найбільше додалося вихідців з Китаю (38 тисяч), Сирії (35 тисяч) та Індії (28 тисяч).

Серед мігрантів останнім часом значно зросла частка осіб з вищою освітою. З тих іммігрантів, які прибули до Німеччини до 1990 року, лише близько 18 відсотків мали вищу освіту. Якщо ж брати період з 2011 по 2014 рік — майже 44 відсотки мають дипломи вищих навчальних закладів.

У той же час з’являються припущення про припинення активності міграційних процесів після 2050 (згідно з прогнозом ООН народонаселення світу до 2300 р.). За даними тієї ж доповіді, у період з 2000 р. до 2100 р. частка європейського населення скоротиться на половину (з 12,0% до 5,9%), а частка африканського населення збільшиться у 2 рази (з 13,1 до 24,9 %). [3, с. 8]

У Євросоюзі в 2015 році зареєстровано понад 1,25 мільйона заявок на отримання притулку від вихідців зі 147 країн світу. Найбільше — з Сирії, Афганістану та Іраку.

В країнах-членах Європейського Союзу в 2015 році було подано рекордні 1,255 мільйона заявок на отримання притулку. Таким чином, потік біженців зріс порівняно з 2014 роком більше, ніж удвічі. Про це йдеться у звіті Євростату, опублікованому у п’ятницю, 4 березня. Найбільше біженців зафіксовано з Сирії — майже 363 тисячі осіб. На другому місці — Афганістан, з якого прибули понад 178 тисяч осіб. Понад 121 тисяча шукачів притулку прибула з Іраку. В Євростаті зауважили, що мова йде про осіб, які вперше подали у ЄС заявку на отримання притулку.

Загалом до ЄС приїхали люди зі 147 країн світу. Вихідці з України подали в ЄС майже 21 тисячу заявок на притулок. З Росії прибули трохи більше 18 тисяч шукачів притулку.

Слід підкреслити, що, розробляючи міграційну і інтеграційну політику, засновану на повазі прав людини, демократії та верховенстві права, Рада Європи сприяє її реалізації. Вона покликана захищати принципи рівного ставлення, терпимості, недискримінації та ліквідації всіх видів дискримінації в політиці і на практиці. Рада Європи прагне до того, щоб міграція зміцнювала соціальну згуртованість і сприяла розвитку як країн походження, так і країн призначення мігрантів. Діяльність Ради Європи в галузі міграції слід розділити на три основні частини:

—         управління міграцією,

—         інтеграція мігрантів,

—         правовий статус мігрантів.

Гендерний розподіл трудових мігрантів наступний: чоловіки – 66 % та жінки – 34 %. Кількість сільських жителів перевищує тих, хто приїхав із міста (відповідно 54 % проти 46 %). За віковими групами трудові мігранти розподіляються таким чином. Близько чветрі – мігранти віком 40 — 49 років, п’яту частину становлять мігранти віком 30 — 34 роки, по 15 % припадає на групи віком 25 — 29, 35 — 39 та 50 — 59 років. Таким чином середній вік становить 37 років. 65 % трудових мігрантів мають повну загальну середню освіту, 30 % вищу освіту (проте половина з них лише базову або неповну вищу освіту) [5].

Найбільше про притулок просили сирійці – в 2015 році було зареєстровано 362 800 прохачів із Сирії, що вдвічі більше в порівнянні з 2014-м. Число афганців збільшилося майже в 4 рази і досягло 178 200, іракців – у 7 разів і досягло 121 500.

Сирійці, афганці та іракці складають три основні національності, які вперше просили про притулок в ЄС у 2015 році.

Крім того, про притулок просили косовари (5%), албанці (5%), пакистанці (4%), еритрейці (3%), нігерійці та іранці (по 2%).

Цікаво, що українці в 2015 році навіть не виділені в окрему групу прохачів притулку, в той час як в 2014-му вони складали 3% всіх прохачів в ЄС. Лідерами тоді були косовари.

Серед країн ЄС найбільше про притулок просили в Німеччині – майже 442 тисячі або 35% від усіх країн ЄС. Далі йде Угорщина – 174,4 тис., або 14%, Швеція – 156 тис, або 12%, Австрія -85,5 тис., або 7%, Італія – 83,2 тис., або 7% та Франція – 70,6 тис., або 6%.

В порівнянні з попереднім роком в 2015 році найбільше зросла кількість прохачів притулку у Фінляндії – одразу на 822%. Далі йдуть Угорщина (323%), Австрія (233%), Бельгія (178%), Іспанія (167%), Німеччина (155%).

Потоки трудових мігрантів спрямовані в основному до сусідніх країн – Російська федерація (43 %), Польща (14 %), Чеська республіка (13 %), та до країн з привабливішими умовами – Італія (13 %), Іспанія (5 %), Німеччина (2 %) (рис. 2.3). Причому до Росії та Чеської республіки виїздять в основному чоловіки, де вони працюють на будівництві, тоді як серед мігруючих до Італії та Угорщини переважають жінки, де вони працюють відповідно в якості домашньої прислуги та у сільському господарстві.

Рівень участі населення різних регіонів у трудовій міграції та географічна спрямованість також є різними.

Перекази заробітчан покращують умови життя сімей мігрантів, що в свою чергу підвищує платоспроможний попит. Негативним залишається той факт, що більшість надісланих коштів витрачається на споживання, і лише у поодиноких випадках може інвестуватися у розвиток бізнесу. Таким чином, рівень заробітної плати – це чи не найважливіший фактор, який сприятиме еміграції українців. Оскільки оплата праці навіть не висококваліфікованих робіт у країнах Європейського Cоюзу є в рази вищою в порівнянні не тільки з Україною, а й з країнами СНД, можна припустити, що після спрощення візового режиму, кількість емігрантів збільшиться.

2.2. Соціально-економічні аспекти міграційних процесів у Західній Європі

Потоки мігрантів представляють собою досить строкату картину: шукають притулку, переміщені особи, і ті, хто шукає тимчасовий притулок, члени сімей, які приїжджають до мігрантів, вже осілим у країнах ЄС, трудові мігранти і все зростаюче число бізнес-мігрантів. Возз’єднання сімей і існування в приймаючих країнах етнічних спільнот з країн походження стає важливим притягає чинником.

Таблиця 2.2. Країни з високими показниками міграції (2010–2015 рр.)

Місце	Країна	Сальдо імміграції(тис. осіб)
1	США	6493
2	Іспанія	2846
3	Італія	1125
4	Канада	1041
5	Німеччина	1000

 

Місце	Країна	Сальдо еміграції(тис. осіб)
1	Мексика	3983
2	Китай	1900
3	Індія	1350
4	Іран	1250
5	Пакистан	1239

 

Немає ніякого сумніву, що європейське співтовариство потребує імміграції. Європейці живуть дедалі довше і народжують все менше дітей. Зараз у державах ЄС і країнах — кандидатах на вступ проживає 450 млн. чоловік. Без імміграції до 2050 року населення скоротиться і складе менше 400 млн.

Іммігранти в країнах Західної Європи становлять 12–20% від загальної кількості населення. У Східній Європі – від 1,9% 1985 року до 7,5 – 2005-го. Середньосвітовий показник – 3% – залишається стабільним протягом останніх трьох десятиліть, тоді як середньоєвропейський нині коливається близько 10%.

Майже 40% офіційних мігрантів прибули до європейських країн у пошуках роботи. Решта – ті, хто звернувся з проханням про притулок, приїхав із метою возз’єднання родини, – згодом теж опиняються на ринку праці. Не кажучи вже про як мінімум п’ять мільйонів мігрантів «нелегальних». І все це на тлі високого безробіття, офіційні межі якого становлять 6–9%. Здавалося б, навіщо й кому потрібні в Європі трудові мігранти?

Тим часом одна з причин, з якої без них не обійтися, лежить на поверхні. Вже зараз кожен шостий європеєць старше 65 років. Очікувана тривалість життя в Західній Європі становить 79–80 років, у Східній – 69. Народжуваність у Європі з 1960-х років скоротилася вдвічі. Найнижчі показники – 1,15–1,2 дитини на кожну жінку – зареєстровано в Італії, Іспанії й Португалії. Причому в Іспанії 17% дітей народжуються в матерів іноземного походження. До 2050 року саме ця країна, за прогнозами фахівців, посяде третє місце у світі за питомою вагою населення літнього віку.

Утім, решті Європи теж буде не дуже солодко: до 2050 року кожен четвертий (а може, й кожен третій) європеєць буде пенсійного віку, а кожен другий – старше 50 років. В Італії, Іспанії й Росії скорочення кількості економічно активного населення з 2005 по 2015 роки очікується в розмірі 10%, до 2050-го – на 42. У Німеччині й Бельгії 2010 року – на 5%, до 2025-го – на 10,6%, до 2050-го – на 28,3%. Навіть у Франції, де один із найвищих показників народжуваності, вже починається такий спад. Винятки – Албанія, Ірландія й Туреччина, де поки що переважає молоде населення, яке хоче й може мати багато дітей.

Міграційна політика багатьох економічно розвинених країн світу ставить в якості одного з основних пріоритетів необхідність інтеграції іммігрантів в новому суспільстві. В даний час у світовій практиці склалося два основних способи інтеграції: асиміляція і взаємне співіснування культур. Політика щодо інтеграції іммігрантів найчастіше істотно розрізняється і країни можна поділити на дві основні групи. До країн, які проводять політику асиміляції, належать Франція, Німеччина, США, Швейцарія. А політики взаємного співіснування культур дотримуються Великобританія, Канада, Нідерланди, Бельгія, держави Скандинавії.

Наслідки міжнародної трудової міграції у країнах ЄС пов’язані з соціально-економічними, етнічними, культурними та іншими проблемами прибуття і перебування мігрантів на території ЄС.

1)       Внаслідок масової міграції виникають етнічні проблеми, такі як радикалізм і навіть тероризм — з боку мігрантів, і екстремістські та неонацистські настрої — з боку місцевого населення. Іммігранти формують свої етнічні групи (клани), зберігаючи упродовж тривалого періоду традиції рідної країни, на відміну від США, де вже друге покоління, тобто діти мігрантів вважаються корінним населенням;

2)       Більшість місцевого населення негативно налаштована проти іммігрантів, особливо тих, що походять з країн, які не є членами ОЕСР, з іншого культурного середовища або іншої расової приналежності; ці настрої відображаються у суспільній думці і популярній пресі. Іноземці не завжди справляються з мовним бар’єром, виглядаючи «чужинцями». Негативне сприйняття з боку місцевого населення посилюється існуючим стереотипом, що іммігранти відбирають робочі місця у корінних жителів ЄС;

3)       Лише частина прибулих мігрантів знаходять роботу на ринку праці, серед них біженці, шукачі притулку, члени сімей, нелегальні мігранти, які не володіють певним рівнем освіти і навичками, що потрібні працедавцям. Це призводить до зростання рівня безробіття в європейських країнах, який удвічі вищий серед іммігрантів з третіх країн, ніж серед громадян ЄС;

4)       Прагнучи заощадити кошти, підприємства використовують робочу силу нелегальних мігрантів, частково впливаючи на ріст тіньової економіки в ЄС, що, по оцінкам, коливається від 7 до 16% ВВП. Але запровадження жорстких мір регулювання в’їзду низькокваліфікованої робочої сили провокує збільшення нелегальних мігрантів в європейських країнах. Підвищення контролю і в’їзних бар’єрів не вирішує проблеми і не звертає увагу на саме причини збільшення міграції, навпаки провокує криміналізацію суспільства і порушення прав людини.

Таким чином, міжнародна трудова міграція відкриває нові можливості для соціально-економічного розвитку приймаючих країн-членів ЄС, разом з тим, провокує велику кількість проблем як на рівні суспільства, так і держави. Сучасний етап інтеграційних процесів в ЄС супроводжується стрімким розвитком зовнішніх міграційних процесів, тому впровадження єдиної міграційної політики ЄС повинно відбуватися з урахуванням проблем, що пов’язані з масовими потоками іммігрантів у європейські країни, наслідків фінансово-економічної кризи, існуючих тенденцій європейських ринків праці та реальних потреб цих ринків у робочій силі [12, с. 131].

Крім того, зазначимо, що в європейських державах існує певний дисбаланс трудових ресурсів, внаслідок чого більш розвинуті країни потребують мігрантів. Водночас, міграція має як позитивні, так і негативні наслідки для приймаючих і країн походження мігрантів. У країнах ЄС-6, у тому числі у країнах Балтії, міжнародна міграція відіграє значну роль у розвитку національної економіки і демографічної ситуації.

РОЗДІЛ 3. Досвід країн ЄС в управлінні міграційними потоками

3.1. Загальні позиції та ініціативи Європи у сфері трудової міграції

Слід зазначити, що на відміну від міжнародних універсальних норм, регіональні європейські норми не надають належної уваги проблемам неповнолітніх нелегальних мігрантів, які прибувають до країни призначення без супроводу. До того ж національні уряди, які повинні самостійно вирішувати дану проблему, застосовують різноманітні методи поведінки з цією категорією осіб. Так, у 2001 р. Кабінету міністрів Нідерландів було запропоновано законопроект, який ускладнює умови надання політичного притулку неповнолітнім. У рамках цього проекту пропонується, зокрема, піддавати неповнолітніх окремій процедурі допиту, що нібито дозволить виявити справжні аргументи, які спонукали їх до нелегальної міграції [5, с. 1]. Усе це тільки ускладнює положення даної найбільш незахищеної категорії нелегальних мігрантів. Крім того, існує нагальна потреба у виробленні єдиної європейської політики щодо зазначеної групи мігрантів.

Нелегальна міграція з південного Середземномор’я. Окремою проблемою постає масова прихована міграція з південного Середземномор’я до Західної Європи. Саме через країни цього регіону прибуває найбільша кількість нелегалів. У зв’язку з цим та через відсутність будь-якого дослідження нелегальної міграції у цьому регіоні Парламентська Асамблея прийняла Рекомендацію 1449 (2000 р.) стосовно цієї проблеми. У цьому документі вона пропонує Комітету міністрів започаткувати діалог та консультації з фахівцями, міністрами, неурядовими організаціями на південному узбережжі для вивчення економічних, політичних, соціальних причин нелегальної міграції та співробітничати з МОМ з таких питань :

а) можливість тимчасової роботи для мігрантів;

б) роль консульств в імплементації візової політики;

в) роль третіх держав у вирішенні проблеми;

г) підтримка програми Центру Північ-Південь РЄ “Тіащ-Мегї” з вивчення феномена імміграції та ролі мігрантів у країнах призначення та походження [6, с. 17].

Торгівля людьми. Рекомендація Парламентської Асамблеї 1467 (2000 р.) внесла, на наш погляд, дві важливі пропозиції. Було запропоновано розробити Європейську Конвенцію з боротьби з нелегальною міграцією у всіх її формах з особливим наголосом на захисті прав нелегалів та застосуванні санкцій щодо торгівців людьми та підвищити ефективність співробітництва з Європейським Союзом з метою створення та імплементації пан-європейської стратегії з протидії нелегальній міграції [7, с. 12].

Слід зазначити, що в Європі, реагуючи на обмеження в політиці Заходу і перехідний процес на Сході континенту, організовані кримінальні групи знайшли належну відповідь на попит і об’єднали торгівлю людьми з нелегальною міграцією в єдиний, дедалі вигідніший і відносно безкарний бізнес, майже не пов’язаний з ризиком. Близько 80 % усіх повій, які працюють у Центральній Європі, походять зі східноєвропейських країн. Демонструючи стурбованість даним явищем, Парламентська Асамблея прийняла Рекомендацію 1325 (1997 р.) про торгівлю людьми та примусову проституцію у державах — членах Ради Європи. Зазначається нагальна потреба погоджених дій РЄ щодо протидії цьому явищу. Виходячи з цього, визнаємо доцільним прийняття Європейським Союзом 29 листопада 1996 р. Програми спільних дій у цій сфері. РЄ як загальноєвропейська організація з чітким мандатом у тому, що стосується прав людини, має всі підстави для того, щоб очолити боротьбу проти торгівлі жінками.

Саме тому рекомендовано, щоб Комітет міністрів розробив Конвенцію з торгівлі жінками та примусової проституції, яка має також бути відкритою до підписання державами, що не є членами РЄ. Конвенція повинна зосереджуватися на правах людини, передбачаючи репресивні заходи для боротьби проти торгівлі жінками через узгодження законів, особливо у галузі кримінального законодавства; відкритті нових каналів для поліпшення зв’язку між поліцейськими та судовими органами; наданні певної допомоги і захисту жертвам торгівлі людьми, особливо тим, які погоджуються давати свідчення в суді. Зазначені допомога й захист у разі потреби повинні включати забезпечення фізичного захисту і принаймні надання тимчасових дозволів на проживання. Конвенція має передбачати створення контрольного механізму для того, щоб стежити за дотриманням її положень, та координувати на загальноєвропейському рівні подальшу діяльність, спрямовану на боротьбу проти торгівлі жінками [7, с. 429].

Захист біженців. Стосовно проблеми біженців, яка тісно пов’язана з нелегальною міграцією, РЄ прийняла такі регіональні документи:

— Європейська угода про відміну віз для біженців 1959 р.;

— Декларація про надання територіального притулку 1977 р.;

— Європейська угода про передачу відповідальності за біженців 1980 р.;

— Рекомендації Комітету міністрів з цього питання.

У ракурсі нашої проблеми заслуговує на увагу Рекомендація Комітету міністрів Я (1984 р.) про захист осіб, які формально не визнані біженцями. Саме ця категорія найчастіше поповнює ряди нелегальних мігрантів. Комітет міністрів рекомендує урядам держав-членів дотримуватися позицій, які полягають у тому, що жодна особа не має отримувати відмову в допуску до країни на кордоні або висилатися незалежно від того, визнана ця особа біженцем відповідно до Конвенції 1951 р. чи ні, але якщо у неї є реальні побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віри, громадянства, політичних поглядів тощо. Це можуть бути особи, які пройшли через законодавчу процедуру, але чиї звернення були відхилені з причин недотримання процедурних правил [8].

Трудові мігранти. Що стосується загальних позицій та ініціатив Ради Європи у сфері трудової міграції, то слід зазначити, що ця організація має на меті досягнення подвійного результату: покращення інтеграції мігрантів та забезпечення дотримання прав людини в міграційній політиці держав. У свою чергу, Конференції міністрів країн Ради Європи, відповідальних за питання міграції, дають можливість обговорювати і вживати багатосторонніх заходів у цій сфері. З 1980 р. відбулося вісім конференцій міністрів, відповідальних за питання міграції. На VIII конференції в Києві 4-5 вересня 2008 р. обговорювалися переважно економічна міграція і міждержавне співробітництво.

Конференції дозволяють країнам спільно обговорювати питання міграції з позиції прав людини. Унікальний склад учасників допомагає розвивати по-справжньому європейський комплексний підхід до міграції та розробляти узгоджені спільні заходи європейських країн. За результатами конференції приймається заключна декларація.

У декларації VIII конференції з питань міграції, яка відбулась 4-5 вересня 2008 року в Києві, міністри закликали Раду Європи розробити комплексний підхід до економічної міграції, розвитку соціальної згуртованості та сприяння державам — членам Організації в її здійсненні. Мається на увазі розробка механізмів регулярного обміну інформацією та підготовки кадрів для проведення необхідних реформ і міжвідомчої співпраці.

Останні 15 років Рада Європи застосовувала при дослідженні процесів міграції гендерний підхід, що зумовлюється, зокрема, зростанням кількості жінок у характерних для Європи імміграційних потоках. Ще у 1994 р. за ініціативою Комітету з питань рівності між чоловіками та жінками та Європейського комітету з міграції була створена Об’єднана група спеціалістів з міграції, культурного різноманіття та рівності жінок та чоловіків. Через проведення бесід з жінками-мігрантами, організацію конференцій та проведення спеціальних досліджень група намагалась виявити конкретні проблеми, з якими стикаються жінки-мігранти, включаючи проблему насилля. Щоправда, у доповідях, підготовлених після проведення декількох нарад, приділяється більша увага становищу жінок-мігрантів у цілому.

Разом з тим у ході цих нарад обговорювалось конкретне становище трудящих жінок- мігрантів та зазначалося зростання чисельності незаконних трудящих жінок-мігрантів. Зверталася особлива увага на те, що незаконний статус трудящих жінок-мігрантів підвищує ступень їх уразливості в аспекті умов праці, застосування погрози насилля та сексуальної експлуатації.

Резюмуючи, зазначимо, що цілком справедливим було б стверджувати, що Рада Європи сприяє розвитку міжнародного діалогу з питань міграції та інтеграції, сприяє налагодженню контактів між країнами походження, транзиту та призначення, що в кінцевому підсумку сприяє впорядкуванню управління міграційними потоками та будівництву толерантного суспільства. Багато які з ініціатив і пропозицій Ради Європи були інтегровані в національні законодавства різних європейських країн, а сформульовані стандарти стали орієнтирами у політиці на національному та місцевому рівнях. Багато які з директив Євросоюзу в галузі міграції та інтеграції спираються на розробки Ради Європи.

3.2. Проблеми регулювання міграційних процесів в Європі

Міграції в межах ЄС відзначаються подвійним характером. Йдеться про зовнішню міграцію або імміграцію з поза меж ЄС, та внутрішню міграцію всередині ЄС між старими і новими державами-членами. З кожною наступною хвилею розширення ЄС виникала проблема внутрішньої міграції, коли перед громадянами нових держав-членів відкрилися двері в старі держави-члени ЄС. Після розширення 2004 р. та 2007 р. приплив працівників з країн Центральної та Східної Європи у Велику Британію, Ірландію, Швецію, Бельгію, Францію, Німеччину, Італію, Іспанію, Португалію, Грецію привів до найбільшої внутрішньої міграції в ЄС [2].

На сьогодні основні міграційні потоки в країни ЄС спрямовані ззовні. Передбачалося, що через сучасну економічну кризу корінне населення буде поступово витісняти мігрантів з непрестижної роботи, проте цього не сталося. Певні економічні і соціальні сфери діяльності міцно закріпилися за корінними європейцями, а в сфери діяльності, що призначаються для мігрантів, корінні жителі Європи йдуть не охоче. «Політика розвитку» країн-донорів робочої сили, за допомогою якої ЄС хотіли врегулювати приплив мігрантів, виявилася неспроможною, тому що для таких країн грошові перекази від мігрантів є основним каналом їх припливу в країну. Так, наприклад, за підрахунками Світового банку, грошові перекази мігрантів у світі вже зараз перевищують валовий внутрішній продукт таких країн, як Австрія чи Південна Африканська Республіка. Очікують, що сума переказів більш ніж 230 мільйонів мігрантів у світі на рахунки їхніх родичів сягне до кінця 2013 року понад 540 мільярдів доларів [2].

Україна входить до десятки країн, до яких мігранти найбільш активно переказують гроші. Українці, у 2013 році, є рекордсменами у грошових переказах серед мігрантів країн Європи і Середньої Азії й посідають перше місце. Найбільше мігрантів з країн Європи і Середньої Азії є вихідцями з двох країн — України (понад 5 мільйонів) та Казахстану (понад 3 мільйони). Вони разом складають понад 50 відсотків всіх мігрантів країн Європи і Середньої Азії (ЕСА). Україна входить до десятки країн, куди мігранти найактивніше переказують гроші.

Регулювання міграційних процесів в ЄС — це досить складний політичний процес, який відбувається на основі правового доробку Спільноти та національного законодавства держав-членів ЄС.

Оскільки міграційні потоки мають великий вплив на загальну соціально-економічну, політичну та міграційну ситуацію кожної країни, для більш ефективного регулювання цих потоків необхідно проводити міждержавну міграційну політику. Така політика, на відміну від внутрішньої, повинна бути більш жорсткою та більш регламентованою, включати в себе систему спеціальних заходів, а також законодавчих актів та міжнародних угод по регулюванню міграційних потоків. Перенесення міграційної політики на міждержавний рівень дозволяє відслідковувати зміни, проведені на загальноєвропейському рівні, та швидко реагувати на сучасні виклики міграційного характеру.

Безумовно, процес формування спільної міграційної політики ЄС набирає обертів. Демографічна ситуація та економічні потреби Євросоюзу, поглиблення інтеграції в Європі, проблеми внутрішньої та зовнішньої безпеки — все це потребує подальшої розвитку. Адже будь-яке рішення в міграційній сфері, прийняте на національному рівні в одній країні, неминуче впливатиме на ситуацію в інших країнах-членах ЄС.

У сучасному світі міграція населення стала глобальним процесом, що охопив майже всі континенти та країни, всі соціальні верстви. У наш час явище міжнародної міграції стає істотним і довготривалим чинником розвитку країн і континентів. Сьогодні як і раніше основними центрами тяжіння мігрантів залишаються США, Канада і Австралія, де частка іноземців серед зайнятого населення коливається, в середньому, від 20 до 30%. Проте, сьогодні поділ країн на чіткі категорії — еміграції, імміграції і транзиту — неможливий. Більшість країн не тільки змінили свій статус, а й поєднують характеристики двох або навіть трьох категорій. В Європі прикладами країн які втратили статус країни еміграції є Г реція, Італія, Португалія та Іспанія. В Азії — Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Таїланд. Навіть Мексика і Туніс зіткнулися з напливом іноземних працівників , які бачать там більше перспектив, ніж у своїх країнах. Існує ще один важливий потік, що протікає з Заходу на Схід — у Польщу, Чехію, Угорщину як країни з новим економічним горизонтом. Ці країни разом з Болгарією, Румунією, Україною, Росією, Білоруссю, крім усього іншого, стали завантаженим перехрестям транзитних шляхів мігрантів з Африки, Азії та Середнього Сходу.

Великі країни, які приймають мігрантів, все більше визнають, що самі по собі заходи посилення контролю або суворих заходів покарання не є достатніми засобами боротьби з нелегальною імміграцією. Навпаки, чим менш ефективними є процеси легальної міграції, тим більш вони можуть непередбачено спонукати нелегальних мігрантів скористатися незаконними засобами [6].

Як засвідчує досвід, найбільш важливим аспектом при вивченні міграційних процесів є усвідомлення того, що міграція має свою власну динаміку різноманітних форм у кожній країні. При цьому деякі загальні показники притаманні і для всього світу, наприклад: чому люди переїжджають, куди вони, вірогідно, переїдуть; через які країни і якою допомогою користуються.

Неефективність самостійних заходів урядів проти неорганізованої міграції — це ще один з важливих аспектів. Поряд з багатьма обмеженнями суверенних повноважень, існує й різниця в можливостях національних правоохоронних структур, що пов’язані з внутрішніми нормами і незалежні міжнародні компанії, які займаються нелегальним переправленням мігрантів. У той час, коли багато урядових відомств виборюють достатнє фінансування для оснащення та захисту своїх прикордонних служб, розквітаючі компанії, які займаються нелегальним переправленням людей, здійснюють перельоти з однієї країни в іншу і вкладають свої мільйони, одержані нечесним шляхом, у найсучасніші технології з метою отримання переваг над правоохоронними органами.

Варто зазначити, що навіть країни, які традиційно приймають іммігрантів, усвідомили, що жодна країна не може розв’язати свої імміграційні проблеми відокремлено від інших.

Найважливішим центром міжнародної міграції робочої сили на сьогодні залишається Європа. Тут налічується більше 20 млн. легальних мігрантів і членів їх сімей, зокрема в Європейському союзі — 13 млн. Однак, багато європейців, як і раніше не розглядають Європу як країну імміграції. Необхідно відзначити, що сучасні демографічні реалії Європи стають серйозною перешкодою для продуманих дій у сфері міграційної політики та реалізації комплексних інтеграційних програм. Хоча в цілому досвід ЄС у сфері міграційної політики, незважаючи на наявність ряду невирішених проблем, може виявитися корисним для України з цілої низки напрямів, наприклад, з регулювання ринку праці та забезпечення соціальної безпеки робочої сили [3].

Формалізована співпраця України з ЄС у сфері міграції розпочалася з середини 1990-х рр. з початком переговорів про укладення угоди про співробітництво (1994 р.).

Таблиця 3.1. Середній заробіток українських мігрантів за кордоном

Показники	Всього, тис. осіб	Розподіл доходів у дол. США, %					Середній місячний дохід, дол.
		<250	251­ 500	501­ 1000	1001­ 2000	>2000
Кількість трудових мігрантів які пові­домили про отримання доходів	1002	4,4	21,8	43,1	24,8	5,9	930
Російська Федерація	407,7	2,6	24,8	46,2	23,0	3,4	874
Польща	151,4	14,9	40,4	38,4	5,4	0,9	560
Італія	146,6	4,4	11,5	47,1	27,4	9,8	1056
Чехія	131,6	2,7	6,0	41,5	44,3	5,4	1137
Іспанія	43,5	—	19,8	49,4	26,7	3,9	943
Німеччина	27,8	—	—	25,5	25,5	48,9	1798
Угорщина	19,6	—	—	70,9	29,1	—	969
Португалія	18,6	—	10,8	53,8	31,2	4,3	1019
Інші	37,7	—	20,2	16,7	46,7	16,2	1306

Проте, якщо вважати за європейські стандарти основні міжнародні норми з прав людини, прийняті в ЄС, то свобода пересування та право на громадянство, недискримінація та захист біженців тощо були орієнтирами уже для перших кроків формування міграційного законодавства України одразу після здобуття незалежності.

Конкретна співпраця з ЄС щодо міграційних питань розвивалася за трьома основними напрямами. По-перше, Україна, як країна походження численних трудових мігрантів, докладала зусиль до досягнення з зарубіжними державами домовленостей щодо працевлаштування та соціального захисту працівників-мігрантів. Відповідні угоди укладалися на двосторонньому рівні. По-друге, Європейський союз, зацікавленій в контрольованій міграції на свою територію та гарантіях внутрішньої безпеки, надавав Україні допомогу у розбудові інфраструктури охорони кордону та запобігання нелегальній міграції. По-третє, постійна взаємодія відбувалася по лінії забезпечення свободи пересування територією Євросоюзу для українців, умовою чого було підвищення спроможності держави ефективно регулювати міграційні процеси. Таким чином, співпраця з ЄС у міграційній сфері не лише була важливим напрямом міграційної політики держави, а й вимагала її динамічного розвитку.

Таблиця 3.2. Кількість українських студентів, які навчаються за кордоном

Країни	Роки
	2008-2009	2009-2010	2010-2011	2011-2012	2012-2013
Російська Федерація	4236	4055	4919	4644	—
Польща	2831	3499	4879	6321	9620
Італія	800	1043	1314	156	1727
Чехія	1046	1364	1456	1647	1782
Іспанія	558	641	840	1114	1323
Німеччина	8557	8818	8830	8929	9044
США	1716	1727	1583	1535	1490
Франція	1349	1388	1447	1482	1282
Австрія	739	855	926	1055	1249
Угорщина	829	896	862	763	803
Австралія	614	636	721	692	636
Болгарія	275	296	333	367	411
Молдова	271	235	202	157	165

Результатом поступової лібералізації візового режиму для українців було стабільне зростання чисельності оформлених їм шенгенських віз. Так, 2013 р. громадяни України отримали 1,56 млн віз, що на 274 тис., або майже на 20 % більше, ніж попереднього року. При цьому, консульськими установами Словаччини в Україні у 2013 році оформлено 87 тис. віз, що удвічі перевищує показники попереднього року; у консульських установах Польщі кількість оформлених віз зросла на 80 тис. до 528 тис., Греції — на 73 тис. до 201 тис., Іспанії — на 26 тис. до 104 тис., Італії — на 13 тис. до 62 тис. За кількістю отриманих віз Україна посіла друге місце в світі, поступаючись лише Росії.

Важливо також підкреслити, що 39 % віз були багаторазовими ( у 2012 р. — 38,5 %). Частка відмов в оформленні візи незначна і продовжує скорочуватися: 1,9 % в 2013 р. проти 2,03 % в 2012 р. і 3,3 % в 2011 р.  Принагідно нагадаємо, що із свого боку Україна в односторонньому порядку відмінила в’їзні візи для громадян країн ЄС ще 2005 р.

Таблиця 3.3. Розмір середньомісячного заробітку українського мігранта в різних країнах, 2012-2014 рр.

	Російська Федерація	Польща	Італія	Чеська Республіка	Іспанія	Німеччина	Угорщина	Португалія	Білорусь	Інші країни
Середньо­місячний заробіток, дол. США	874	560	1 056	1 137	943	1 798	969	1,019	432	1,306

Для реалізації свободи пересування європейськими країнами велике значення мають також укладені в 2007-2008 рр. з Польщею, Угорщиною та Словаччиною в двосторонні угоди про так званий «малий прикордонний рух», тобто можливість безвізового в’їзду мешканців прикордонних регіонів у прикордонну смугу сусідніх держав.

На саміті Україна-ЄС в листопаді 2010 р. Україні було надано План дій щодо запровадження безвізового режиму для короткотермінових поїздок громадян України до держав-членів ЄС , розроблений Європейською Комісією з урахуванням позитивного досвіду, що довів ефективність аналогічних «дорожніх карт», наданих балканським державам.

За таких умов, а також враховуючи перспективу відміни візового режиму для українців, поглиблення різноманітних зв’язків з країнами ЄС в результаті асоціації, що невідворотно активізує транскордонну мобільність населення в західному напрямку, а також необхідність імплементації Hcquis communautaire в ході подальшої інтеграції України з ЄС, вивчення, врахування і використання напрацювань ЄС з міграційної політики видається вкрай актуальним.

З цією метою можна запропонувати:

—         При укладенні угоди про асоціацію між Україною та ЄС наполягати на розширенні блоку питань, присвячених міжнародній мобільності та захистові інтересів мігрантів, зокрема, в сфері соціального забезпечення.

—         Ширше використовувати можливості співпраці в міграційній сфері, які надаються іншими політичними інструментами ЄС, зокрема, партнерством щодо мобільності.

—         Порушувати перед європейськими партнерами питання розробки та впровадження за підтримки ЄС спільних проектів щодо сприяння поверненню українських трудових та освітніх мігрантів на батьківщину.

—         Ініціювати розвиток циркулярної моделі міграції між Україною та країнами ЄС, спільно розробляти механізми її запровадження.

—         Враховувати напрацювання ЄС при розробці законодавчих документів у міграційні сфері, здійснювати оцінку поданих законопроектів на відповідність базовим принципам міграційної політики ЄС.

—         Скориставшись з досвіду європейських країн посилити використання в інтересах розвитку навчальної міграції в Україну, зокрема, розширити можливості працевлаштування іноземних випускників українських навчальних закладів за отриманою під час навчання спеціальністю, а також можливості часткової зайнятості в період навчання.

—         Враховуючи досвід формування європейського законодавства звернути увагу на забезпечення належних стандартів прийому біженців, задоволення специфічних потреб особливо вразливих груп вимушених мігрантів, зокрема дітей без супроводу, жінок, жертв тортур.

—         В руслі загальноєвропейської політичних тенденцій звернути особливу увагу на необхідність розробки та впровадження дієвих заходів з інтеграції мігрантів в українське суспільство, реінтеграції громадян, які повертаються на Батьківщину.

—         У відомствах, відповідальних за реалізацію міграційної політики України, активізувати роботу з вивчення, врахування, оцінки результативності імплементації до українського законодавства аcquis communautaire в сфері міграції. Оскільки в Україні міграційні питання належать до компетенції низки державних органів, створити міжвідомчу робочу групу для координації такої діяльності.

—         Організувати вивчення співробітниками відомств, задіяних в реалізації міграційної політики, аcquis communautaire в сфері міграції, у т.ч. і з залученням фахівців з країн Європи.

Отже, керуючись європейським досвідом, при підготовці політичних рішень у сфері міграції слід започаткувати практику широких громадських обговорень, активного залучення до них неурядових організацій та експертного середовища. У консульських представництвах України в державах ЄС, де перебуває значна кількість працівників-мігрантів, запровадити посаду дипломата, до компетенції якого віднести вивчення ситуації, в якій перебувають мігранти, надання їм допомоги, а також відслідкування динаміки міграційних переміщень, підготовки та імплементації законодавства в сфері міграції, реакції громадськості на відповідні питання.

Варто активізувати наукові дослідження в сфері міграції, зокрема, порівняльний аналіз розвитку міграційної політики України та європейських країн, спільної міграційної політики ЄС.

ВИСНОВКИ

Між тим у сучасних умовах міграційна політика багатьох країн Європи, у тому числі України, стає жорсткішою, більш орієнтованою на протидію нелегальній міграції. У зв’язку з цим слід привернути увагу до позиції Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), яка у своїй Резолюції від 9 квітня 2010 р. зазначає, що “трудящі-мігранти беруть участь у забезпеченні економічного зростання і процвітання, а також створенні національного багатства в країнах призначення, а також сприяють скороченню рівня бідності в країнах походження”. Вважаємо, що усім європейським країнам необхідно прислухатись до пропозицій ПАРЄ, висловлених у цій Резолюції:

—         залишити відкритими канали законної міграції з метою задоволення потреб у робітниках-мігрантах, тим самим сприяти запобіганню нелегальній міграції та торгівлі людьми;

—         уникати впровадження кримінальної відповідальності нелегальних мігрантів та масових обмежень як рішення для боротьби з незаконною міграцією;

—         забезпечити належний захист мігрантів через відповідні правові та адміністративні засоби боротьби з расизмом і ксенофобією, враховуючи, зокрема, їхню вразливість до стигматизації.

Як будь-який складний і багатогранний феномен, міжнародна міграція має досить неоднозначні наслідки. Вважається, що в сучасному суспільстві вона стала механізмом, який дозволяє знімати демографічну та соціально-економічну напругу, вирівнювати диспропорції.

На сучасному розвитку суспільства намітилась необхідність, і тенденція до міждержавної інтеграції під управлінням міграційними процесами. Уряди розвинених країн Європи вже зараз повинні координувати притік трудових мігрантів до своїх країн та створити закони щодо їх перебування.

Причини перетворення Західної Європи у великий район тяжіння мігрантів детально вивчали багато зарубіжні та вітчизняні географи. Головною причиною такого тяжіння служить прагнення до більш високого заробітку і до більш комфортним умовам праці та життя, яке «гості-робітники» («гастарбайтери») з більш відсталих країн розраховують задовольнити в самих високорозвинених країнах Західної Європи. Саме вони і складають більшість всіх іммігрантів, причому їх частка в економічно активному населенні, як правило, помітно більше частки іммігрантів у всьому населенні приймаючих країн. Що ж стосується самих приймаючих країн, то їх зацікавленість в трудової імміграції пояснюється в першу чергу тієї демографічної обстановкою (депопуляція, збільшення частки пенсіонерів та зменшення частки працездатних), про яку вже йшлося вище.

Тож, підсумовуючи все вище сказане, ми можемо дати такі поради:

• створити загальну європейську політику управління міграційними процесами;
• зробити прозорим європейський ринок праці;
• усунення або мінімізація обставин, що призводять до дискримінаційного, безправного, становища громадян України на ринках праці закордонних країн;
• створення дійової альтернативи тим обставинам, що спонукають працездатних українців виїжджати до країн, де їх становище на ринках праці є дискримінаційним;
• сприяння проведенню в країнах зосередження української міграції моніторингових досліджень з метою отримання статистичних даних та інформації про динаміку трудової міграції у відповідній країни.

Отже, зробивши дані висновки, потрібно сказати, що в подальшому міграційні процеси будуть розвиватись більш швидкими темпами, оскільки процес глобалізації дуже сильно впливає на переміщення людей в більш розвинені регіони світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гнатюк Т.О. Сучасні міграційні процеси: світові тенденції, європейські та українські особливості / Т.О. Гнатюк // Політичні науки. Правознавство : зб. наук. праць. — Том 69. — Вип. 56. — С.105 — 112.
2. Довжук Б. Актуальне регіональне дослідження трудової міграції // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 3. — С. 37-39
3. Драгунова Т. А. Соціальні чинники міграційної мобільності мешканців обласних центрів України [Текст] / Т. А. Драгунова // Демографія та соціальна економіка. — 2011. — № 2. — С. 105-117
4. Дрожанова О. Цінності трудової діяльності за умов соціально-економічних змін // Соціальні виміри суспільства. Збірник наукових праць. Вип. 8. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005. — С. 87.
5. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. -2005. -№ 2. — С.138-143.
6. Зайцев Ю. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства: Монографія/ Ю.К. Зайцев,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К., 2002. — 188 с
7. Заславская Т. И., Рывкина Р. В. Социология экономической жизни: Очерки теории. — Новосибирск: Изд-во Новосибирского гос. ун-та, 1991. – 442 с.
8. Захарченко В. Суспільно-економічні трансформації і «осьовий час» промислового розвитку: Економічні системи формуються і змінюються у ході розвитку суспільства, його матеріальної, духовної та організаційної культури //Вісник Національної Академії наук України. — 2002. — № 11. — C. 17-28
9. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін: монографія / Олена Злобіна, ; НАНУ, Ін-т соціології. — К. : [б.в.], 2004. — 399 с.
10. Иванов Н. Глобализация и бедность / Н. Иванов, Н. Гоффе, Г. Монусова / Мировая экономика и международные отношения. – 2010. – № 9. – C. 29–42.
11. Іващенко К. Осмислення механізмів соціальних трансформацій у пострадянському суспільстві: досвід взаємодії українських і зарубіжних учених //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — C. 214-215
12. Катаєв С. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст //Людина і політика. — 1999. — № 3. — C. 29-32
13. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Юридичний Вісник України. -2006. -№ 17. — С. 4
14. Кінаш Я. Трансформація юридичної відповідальності як один із інструментів побудови демократичного суспільства //Право України. — 2006. — № 8. — С.106-110.
15. Клименко О. Політична культура і суспільна трансформація: спроба відтворення взаємозв’язку //Дослідження світової політики. — 1998. — Вип. 2. — C. 43-48.
16. Коваліско Н. В., Хоронжий А. Г. Регіональна трудова мобільність. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2002. – 165 с.
17. Коваліско Н. Сучасні типи соціальної мобільності населення [Текст] / Н. Коваліско // Соціальна психологія. — 2007. — № 2. — С. 48-60
18. Шамраєва В. М. Спільна міграційна політика ЄС у контексті євроінтеграційних устремлінь України / В. М. Шамраєва // Актуальні проблеми державного управління. — 2009.- № 2. — С. 36 — 40.
19. Migration and Remittance Flows: Recent Trends and Outlook, 2013-2016. — Режим доступу : http://siteres- ources.worldbank.org/INTPROSPECTS/Resources/334934-1288990760745/Migra- tionandDevelopmentBrief21.pdf.

 

ДОДАТКИ

Додаток А. Чисельність іноземців, що проживали в деяких європейських країнах, в 2003-2013 рр.

(перший рядок- тис. осіб, другий — частка в населенні)

	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2011
Австрія	730,3	746,8	754,2	774,4	796,7	804,8	835,2	870,7	895,1	927,6	970,5
	9,1	9,2	9,3	9,5	9,7	9,7	10,1	10,4	10,7	11,1	11,5
Бельгія	846,7	850,1	860,3	870,9	900,5	932,2	971,4	1013,3	1057,7	1119,3	1169,1
	8,2	8,2	8,3	8,4	8,6	8,8	9,1	9,5	9,8	10,3	10,6
Великобританія	2587,0	2584,0	2742,0	2857,0	3035,0	3392,0	3824,0	4186,0	4348,0	4524,0	4785,0
	4,4	4,4	4,6	4,8	5,1	5,7	6,4	6,9	7,1	7,4	7,7
Греція	355,8	436,8	472,8	533,4	553,1	570,6	643,1	733,6	839,7	810,0	757,4
	3,2	4,0	4,3	4,8	5,0	5,1	5,7	6,5	7,4	7,2	6,7
Данія	266,7	265,4	271,2	267,6	270,1	278,1	298,5	320,2	329,9	346,0	358,9
	5,0	4,9	5,0	5,0	5,0	5,1	5,5	5,8	6,0	6,2	6,4
Іспанія	1977,9	2664,2	3034,3	3730,6	4144,2	4519,6	5268,8	5648,7	5747,7	5751,5	5711,0
	4,9	6,4	7,2	8,7	9,5	10,3	11,7	12,4	12,5	12,5	12,4
Італія	1448,4	1549,4	1990,2	2402,2	2670,5	2938,9	3432,7	3891,3	4235,1	4570,3	4825,5
	2,5	2,7	3,5	4,2	4,6	5,0	5,8	6,6	7,1	7,6	8,0
Ірландія		219,3				413,2					537,0
		5,6				9,7					12,0
Нідерланди	690,4	700,0	702,2	699,4	691,4	681,9	688,4	719,5	735,2	760,4	786,1
	4,3	4,3	4,3	4,3	4,2	4,2	4,2	4,4	4,4	4,6	4,7
Німеччина	7318,6	7335,6	7334,8	6717,1	6755,8	6751,0	6744,9	6727,6	6694,8	6753,6	6930,9
	8,9	8,9	8,9	8,1	8,2	8,2	8,2	8,2	8,2	8,3	8,5
Норвегія	185,9	197,7	204,7	213,3	222,3	238,3	266,3	303,0	333,9	369,2	407,3
	4,1	4,4	4,5	4,6	4,8	5,1	5,7	6,4	6,9	7,6	8,2
Польща		49,2				54,9	57,5	60,4	49,6		55,4
		0,1				0,1	0,2	0,2	0,1		0,1
Португалія	360,8	423,8	444,6	469,1	432,0	437,1	446,3	443,1	457,3	448,1	439,1
	3,5	4,1	4,3	4,5	4,1	4,1	4,2	42	4,3	4,2	4,2
Словаччина	29,4	29,5	29,2	22,3	25,6	32,1	40,9	52,5	62,9	68,0	70,7
	0,5	0,5	0,5	0,4	0,5	0,6	0,8	1,0	1,2	1,3	1,3
Словенія									99,6	95,4	101,5
									4,9	4,7	4,9
Угорщина	116,4	115,9	160,1	142,2	154,4	166,0	174,7	174,4	197,8	209,2	207,6
	3,2	4,0	4,3	4,8	5,0	5,1	5,7	6,5	7,4	7,2	6,7
Фінляндія	98,6	103,7	107,0	108,3	113,9	121,7	132,7	143,3	155,7	168,0	183,1
	1,9	2,0	2,1	2,1	2,2	2,3	2,5	2,7	2,9	3,1	3,4
Франція						3541,8	3696,9	3731,2	3773,2	3769,0	3824,8
						5,7	6,0	6,0	6,0	6,0	6,0
Чехія	210,8	231,6	240,4	254,3	278,3	321,5	392,3	437,6	432,5	424,3	434,2
	2,1	2,3	2,4	2,5	2,7	3,1	3,8	4,2	4,1	4,0	4,1
Швеція	471,3	469,8	452,8	457,8	457,5	485,9	518,2	555,4	595,1	633,3	655,1
	5,3	5,3	5,1	5,1	5,1	5,4	5,7	6,0	6,4	6,8	6,9
Швейцарія	1419,1	1447,3	1471,0	1495,0	1511,9	1523,6	1571,0	1638,9	1680,2	1720,4	1772,3
	19,6	19,9	20,0	20,2	20,3	20,4	20,8	21,4	21,7	22,0	22,4

Додаток В 

Імміграція іноземців до деяких європейських країн в 2003-2013 рр., тис. осіб

	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2011	2012	2013
Австрія	74,8	86,1	93,3	104,2	98,0	82,9	91,7	94,8	91,8	98,3	114,9
Бельгія	66,0	70,2	68,8	72,4	77,4	83,4	93,4	106,0	102,7	113,6	117,9
Великобританія	370,0	418,0	411,0	500,0	469,0	513,0	500,0	505,0	471,0	498,0	488,0
Греція	—	—	—	—	65,3	63,2	46,3	42,9	46,5	33,4	23,2
Данія	24,6	21,5	18,4	18,7	20,1	24,0	31,4	37,0	32,0	33,4	34,6
Іспанія	43,8	47,3	47,1	46,7	50,6	78,9	82,6	82,0	82,4	79,0	75,9
Італія	172,8	168,7	392,8	373,1	267,6	242,0	490,4	462,3	392,5	419,6	354,3
Ірландія	32,7	39,9	42,4	41,8	66,1	88,9	120,4	89,7	50,7	23,9	33,7
Нідерланди	94,5	86,6	73,6	65,1	63,4	67,7	80,3	103,4	104,4	110,2	118,5
Німеччина	685,3	658,3	601,8	602,2	579,3	558,5	574,8	573,8	606,3	683,5	841,7
Норвегія	25,4	30,8	26,8	27,9	31,4	37,4	53,5	58,8	56,7	65,1	70,8
Польща	21,5	30,2	30,3	36,9	38,5	34,2	40,6	41,8	41,3	41,1	41,3
Португалія	151,4	72,0	31,8	34,1	28,1	22,5	32,6	32,3	33,8	30,0	33,0
Словаччина	4,7	4,8	4,6	7,9	7,7	11,3	14,8	16,5	14,4	12,7	8,2
Словенія	—	—	—	—	—	—	30,5	43,8	24,1	11,2	18,0
Угорщина	20,3	18,0	19,4	22,2	25,6	23,6	22,6	35,5	25,6	23,9	22,5
Фінляндія	11,0	10,0	9,4	11,5	12,7	13,9	17,5	19,9	18,1	18,2	20,4
Франція	106,9	124,2	136,4	141,6	135,9	135,1	128,9	136,0	126,2	136,1	142,0
Чехія	11,3	43,6	57,4	50,8	58,6	66,1	102,5	77,8	40,0	30,5	22,6
Швеція	43,8	47,3	47,1	46,7	50,6	78,9	82,6	82,0	82,4	79,0	75,9
Швейцарія	101,4	101,9	94,0	96,3	94,4	102,7	139,7	157,3	132,4	134,2	142,5

Додаток С

Громадяни України, які тимчасово працюють в окремих країнах ЄС, за трудовим договором (контрактом) та договором підряду в 2014 р., чол

Окремі країни ЄС	Кількість осіб
Бельгія	2 069
Великобританія	10 342
Греція	6 547
Кіпр	15 852
Латвія	944
Литва	1 087
Німеччина	7915
Нідерланди	2 877
Мальта	1 913
Франція	820