Вступ

Святий Августин,або Августин Блаженний,(354–430) – мислитель, творчість якого відобразила основну суперечність раннього Середньовіччя. Августин народився на півночі Африки в місті Тагасті в християнській родині. Хоча сім’я була середнього достатку, батьки не пошкодували грошей, щоб відправити сина вчитися до Карфагена.

Навчаючись на ораторському відділенні, Августин захопився працями Цицерона. Він вивчав скептицизм, неоплатонізм, а потім маніхейство та інші течії гностицизму. Наслідком цих духовних пошуків стало прийняття християнства. Цьому певною мірою сприяли особисті переживання Августина, пов’язані з ранньою смертю його сина. Аврелій Августин став правовірним батьком церкви і, відповідно до біблійної притчі про блудного сина, найавторитетнішим представником патристики.

Мислитель був джерелом численних і різноманітних ідей та течій не лише в богослов’ї та загальній філософії, а й у науці, в етичних, естетичних та історіософських поглядах.

Августин уважав достойними пізнання таких об’єктів, як Бог і Душа: буття Бога можна вивести із самопізнання людини, тобто шляхом розуміння, а буття речей – із загального досвіду. Він аналізував ідею Бога в співвідношенні до людини, а людини – у ставленні до Бога. Душа, за Августином, – нематеріальна субстанція, відмінна від тіла, а не проста властивість тіла, вона безсмертна. У вченні про походження людських душ Августин вагався між ідеєю передачі душі батьками разом із тілом та ідеєю креаціонізму – творення душ новонароджених Богом.

1. Постать Августина Аврелія в релігії та філософії

Августин «Блаженний» Аврелій (13.XI.354 — 28.VIII.430) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики. Єпископ міста Гіппон (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.

Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об’єкта, а від суб’єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам’ятає, чекає, споглядає дійсність. Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410 p., Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «град земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до презирства Бога», і «град божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до презирства до самого себе».

Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв’язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.

Блаженний є одним з небагатьох філософів та діячів Церкви раннього середньовіччя життя якого відоме в багатьох подробицях. Але не лише цей факт привертає увагу дослідників до його особистості. Син розбещеного африканця-язичника і християнської святої, Августин і в усьому своєму житті залишається подвійним породженням язичництва і християнства, які борються в ньому до кінця його життя, не будучи в змозі абсолютно подолати одне одного. Внутрішня боротьба цієї особистості – світова боротьба, і той процес психологічного розвитку, який він увіковічив в своїй „Сповіді” є прекрасним уособленням світової кризи. Двом протилежним настроям, які формували його життя, розбещеному язичництву його молодості і святому християнству зрілих років, відповідають два суспільних середовища; його внутрішнє роздвоєння є роздвоєнням тодішнього суспільства.

Все мислення Августина в його дохристиянську епоху є рядом гігантських зусиль направлених на те, щоб вирватися з цієї негативної, похмурої глибини суб’єктивної свідомості до об’єктивного світла і правди, звільнитися від своєї гріховної особистості і її фатального роздвоєння. Сам він говорить у „Сповіді” про той період свого життя, коли вже звільнившись від маніхейства, він ще не навернувся до християнства: „Ще десять довгих років довелося мені валятися в цій грязі”. Єдиним, що підносило його до об’єктивного світла Божого, розказує він, було те, що воля його була для нього настільки ж достовірною, як і його існування. І аргументи скептиків ніколи не могли похитнути цієї внутрішньої достовірності самосвідомості. Але в самій своїй волі він знаходив одне внутрішнє протиріччя, один безвихідний розлад. „Бачив я і вчинки, які були зроблені проти моєї волі, в яких я виступав швидше як пасивне, а не діяльне начало; вони були не стільки провиною скільки покаранням”, притому покаранням, яке я терплю справедливо[1]. Відповідним чином, є дещо абсолютно достовірне, що підноситься над моїми протиріччями: в самому моєму розладі я пізнаю об’єктивний закон абсолютної справедливості; — такий хід мислення Августина. Абсолютна достовірність моєї волі, мого існування зводиться до абсолютної достовірності того об’єктивного блага, того об’єктивного світу і порядку, якого вимагає моя воля. Роздвоєння і розлад є формами мінливої дійсності, але мир і єдність є її вічний ідеал.

Основний мотив філософії Августина є пошук такого всесвіту, який подолав би контрасти часової дійсності, її дурну подвійність в єдності всезагального миру і спокою. Пошук цей – перш за все процес болісний і важкий; в ньому муки духовного народження нового світу поєднуються з передсмертними стражданнями старого. Щоб стати родоначальником середньовічного світогляду, Августин повинен був в самому собі перебороти язичництво. Він поєднав і вистраждав в собі всі хвороби свого часу, в повному смислі слова ніс на собі хрест свого суспільства. Вже будучи на шляху до навернення, наполовину християнином, розповідає Августин, „не знаючи спокою, питав я себе, звідки зло. Боже мій! Як мучилось переймами народження серце моє, як воно стогнало!”. Це – тривога душі, яку не можна вимовити словами, яку, — продовжує Августин, — ніхто з людей не міг розділити і зрозуміти, яку один Бог невидимо сприймав[2].

2. Характеристика філософських поглядів Августина Аврелія щодо Бога та душі

Твори Августина дуже численні. Найбільш рання зі збережених робіт написана в 386 р. під Міланом: «Проти академіків» — полемічний трактат, спрямований проти скептицизму. Найбільш великими є: «Сповідь»[3], написана в 400 р., яка представила погляди Августина в особистісній формі; трактат «Про Трійцю» (400-410 рр..), Що представляв собою систематичний виклад теологічних поглядів; «Про град Божий» ( 413-426 рр..) — основна робота Августина, яка містить його історіософські погляди. Августин реалізував те, що було метою його попередників: зробив Бога центром філософської думки.

Окремої уваги заслуговує вивчення поглядів мислителя про Бога, світ і людину. Його світогляд глибоко теоцентричний: у центрі духовних устремлінь – Бог як початковий і кінцевий пункт міркувань. Як і філософ Плотін, Августин розглядає Бога як позаматеріальний Абсолют, співвіднесений зі світом і людиною як своїм творінням. Бог, за Августином, надприродний. Світ, природа і людина, будучи результатом творіння Бога, залежать від Творця. Філософ усіляко підкреслює абсолютну всемогутність Бога.

Для нас є цікавим бачення Августином таких понять, як “вічність” і “час”. Роздуми про творення світу Богом привели його до розгляду проблеми вічності та часу. В результаті глибоких роздумів Августин дійшов висновку: світ обмежений у просторі, а його буття обмежене в часі. Час і простір існують лише у світі та зі світом. Початок творення світу є разом із тим і початком часу. Ось надзвичайно точне визначення часу: час – це міра руху і змін. Це визначення правильне та достатньо наукове й донині.

Бог є «найвищим буттям», оскільки тільки він один існує відповідно до власної природою; всього іншого могло б і не бути.

Бог є не тільки самим буттям, але і причиною будь-якого буття. І не тільки причиною його становлення, але також і всіх його змін; він не тільки створив світ, але і невпинно зберігає його, як би творячи знову, всупереч поглядам ранніх письменників, згідно з якими світ, будучи створений тільки раз, розвивається вже самостійно. «Якби Бог у створених речей відняв свою творящу силу, то вони розпалися б», — каже Августин. Бог керує світом навіть у найменшому. «Не треба слухати тих, хто вчить, що вищими сферами управляє Провидіння, а нижчі потрясають обставини і випадкові руху». Бог є найбільш важливим об’єктом пізнання: пізнання минущих явищ не має цінності в порівнянні з пізнанням абсолютного буття. Разом з тим, Бог — причина пізнання, відповідно до ідеї Іллюмінізма, яка була проголошена Августином, Він наділяє істинами людський розум, бо самостійно сама людина істини виявити не може.

Бог є найвищим благом і разом з тим причиною будь-якого блага. Як будь-яке буття існує лише завдяки Богу, так само і будь благо є благом лише за допомогою Бога. «Що стоїть безліч благ і те добро, і це? Звільнися від того й іншого і дивись, якщо можеш, на саме благо, і тоді ти побачиш Бога, який є благом не завдяки іншому якому або благу, а є благом всіх благ ». Тому Бог є, — сам по собі, — метою життя.

«Благо, — говорить Августин, — означає для мене тільки те, що означає приналежність до Бога»[4].

Прагнення до Бога лежить в природі людини і лише з’єднання з Богом може дати йому щастя: «Він створив нас для Себе, і наше серце не спокійно до тих пір, поки воно не заспокоїться в Тобі». Так починається «Сповідь» Св. Августина. Більш того, блага і щастя людина може домогтися не сам, а лише за допомогою Бога: вони є результатом Його милості … На чому ґрунтується зло? На відторгненні від Бога і на гордині, яка уявляє, що сотворіння могло статися і без Бога.

Таким чином, вся етика Августина сконцентрована в Бозі: будь-яке устремління до блага — так само, як і пізнання істини, — має в Бозі в однаковій мірі як причину, так і мета. Крім цього переваги, якою в ній володіє Бог, філософія Августина виглядає як чиста теологія. Але те ж саме відбувається і в інших філософських системах тієї епохи. Досить замінити слово «Бог» «буттям» (абсолютним), щоб знайти аналогії між філософією Августина і філософією мислителів попередніх, релігійно менш орієнтованих періодів.

Душа є самостійною субстанцією; вона не має в собі нічого матеріального, володіє такими функціями, як мислення, час, пам’ять; всупереч давнім уявленням, вона не має нічого спільного з біологічними функціями. На користь відмінності душі від тіла говорили наступні погляди: спочатку вважалося, що її функції відмінні від функцій тіла, оскільки вони можуть бути звернені лише на себе (можна думати про себе, пам’ятати про себе і т.д., по-друге, на противагу тілу, душа не знаходиться в одному місці, так як вона відчуває занепокоєння в силу того, що тіло роздратоване. Душа не тільки відрізняється від тіла, вона більш досконала, чим воно; після греків це не було новиною.

Новим було обґрунтування: душа досконаліша, бо ближче до Бога. Якщо тіло тлінне, то вона вічна; душа безсмертна, тому що, пізнаючи вічні істини, бере участь у вічності. Душу ми знаємо краще, ніж тіло; знання душі є істинним, а знання про тіло — неістинним, — це був результат виробленого Августином зміни погляду на пізнання. Більш того, душа, а не тіло пізнає Бога, якого «не можна розглядати тілесними очима, ніякими іншими почуттями». Тіло служить навіть перепоною у пізнанні: звідси труднощі внутрішнього бачення і необхідність у відмові від тілесного життя, щоб заглибитися в свою власну душу і виявити в ній істини

Виходячи з більш високого становища душі щодо тіла, необхідно піклуватися про душу, а не про тіло. Розкіш почуттів повинна бути відкинута, оскільки вона збуджує бажання тілесних благ і схиляє до піднесення їх над духовними благами.

Влада ірраціональних сил душі над розумом. Принципово важливим видом духовного життя для Августина був не розум, а воля. Для обґрунтування цього твердження була дана наступна трактування: власна природа кожної речі виявляється тоді, коли вона є активною, а не тоді, коли вона пасивна — це перша передумова. Розум же — відповідно до думки всієї античності — є пасивним, — це друга передумова. Звідси висновок : людську природу визначає не розум, а активна воля. Природа людини проявляється не в тому, що він знає, а в тому, чого він бажає. Цим вченням про примат волі Августин порвав з античним інтелектуалізмом.

Свої положення Августин застосовував не тільки в психології, але і в теології: не тільки в людській природі, а й у природі Бога він бачив владу волі. Його філософія по всій лінії перейшла від інтелектуалізму до волюнтаризму. Це була одна з найвидатніших змін, які відокремили новий погляд на світ від старого[5].

Ірраціональні елементи переважають не тільки у сфері дії, а й у сфері самого пізнання. Істину про Бога, яка переростає можливості людини, може пізнати не розум, а віра. Віра є скоріше проявом волі, ніж розуму, а в ще більшому ступені справою почуттів або, як казав Августин, «серця». «Не зрозумієш дивлячись, старайся зрозуміти віруючи. Напруга гострі очі твого серця і дивись, зверни вуха серцю і слухай». Ніхто не робив такого акценту, як Августин, на участі віри в пізнанні. У нього мова не йшла про заміщення розуму, але про його доповнення; віра і розум взаємно доповнюваності. «Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб змогти зрозуміти». « Існують явища, яким ми вірити не будемо, якщо ми їх не розуміємо, і існують інші, яких ми не зрозуміємо, якщо не будемо в них вірити ». Ця концепція далеко відійшла від автономного знання, де природний розум є єдиним інструментом і мірою істини; це була концепція, пристосована до духу християнства; на ній також будувалася схоластика. Якщо навіть істина видобувається не самим розумом, то вже тим більше — благо; якщо пізнання є справою волі й почуття, то тим більше, — дії Якщо теорія пізнання Августина мала волюнтаристський і в цілому ірраціональний характер, то в значно більшому ступені такою була його етика. Августин, нарешті, порвав зі стародавнім етичним інтелектуалізмом, який переважав з часів Сократа. Все відбувається не так, як стверджували стародавні, на думку яких досить знати добро, щоб його творити; необхідно добро любити. Тільки з любові виникають добрі (благі) дії, особливо з любові до найвищого блага, до Бога. Щастя можна досягти тільки через любов, оскільки тільки через любов, яка не вимагає навіть зусиль думки, можна наблизитися до Бога.

Надприродні елементи в природному світі. Вся філософія Августина була зосереджена в Бозі, єдиному, абсолютному й зробленому бутті; відповідно з Ним минущий світ втрачає своє значення, а якщо він і має значення, то тільки як твір і відблиск Бога. Без Бога не можна ні діяти, ні пізнавати, ні існувати. Необхідно просвітництво, щоб пізнати істину, необхідна благодать, щоб надходити добре і бути врятованим. У всій природі нічого не можна зробити без участі надприродного впливу. Таким був погляд Августина на світ, який викликав найбільш гостре протистояння.

Висновки

Отже, пізнання, за Августином, ґрунтується на внутрішньому почутті, відчутті та розумі. Людина, стверджував філософ, має пізнання (уявлення) про доступні розумінню предмети, хоч і невелике, але абсолютно достовірне, і жалюгідно вводить себе в оману той, хто думає, що почуттям не варто вірити. Нормою ж пізнання є істина. Незмінна, вічна істина, згідно з Августином, це те, що джерелом усіх істин є Бог.

Новим у теорії пізнання було твердження Августина про участь волі в усіх актах пізнання, тобто розуміння пізнання як енергійно-вольового процесу. Філософ по-новому ставить проблему співвідношення віри і знання порівняно з апологетикою: “Вірую, щоб розуміти”. Боротьба патристики й гностицизму зробила свою справу, пом’якшивши догматизм ранньої патристики та сприяючи формуванню схоластики, яка виступає “візитною карткою” середньовічної філософії.

Розум, за Августином, є поглядом душі, котрим вона сама по собі, без посередництва тіла, споглядає істинне. Істина ж міститься в нашій душі, а душа наша безсмертна, і людина не має права забувати про неземну ціль свого життя. Вона повинна підкоряти свої знання мудрості, адже в порятунку душі – її найвище призначення. Душа не може згаснути, якщо не буде відділена від розуму. Відокремитися ж вона ніяк не може. Августин розглядає розум як надзвичайно важливу функцію душі: “Я вважаю, – писав він, – що душа живиться не чим іншим, як розумінням речей та знанням, розмірковуваннями та роздумами, якщо можна через них пізнати щось. До вивчення наук нас веде двоякий шлях – авторитет і розум: відносно до часу превалює авторитет, а відносно сутності справи – розум”.

Список використаної літератури

1. Августин Аврелій. Сповідь. – К., 1997.
2. Августин Блаженный. О Граде Божем. Т.3. – Санкт-Петербург. Амитея. Киев.
3. Каутский К. Происхождение християнства. – М., 1990.
4. Лінч Джозеф. Середньовічна церква. – К., 1994.
5. Поснов М.З. История Христианской церкви / до разделения церковей – 1054 г. Брюссель. – Киев, 1994.
6. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.