Вступ

На IX ст. англо-саксонський державний устрій набув такого вигляду: село (вирішувались питання сівозміни, випасу тварин), сотня (розкладка податей між селами, розгляд судових справ, укладання угод), графство (розкладка податей між сотнями, питання оборони, розгляд цивільних і кримінальних справ). Вищою установою був вітенагемот — збори «мудрих», які складалися із короля, єпископів, вищих сановників двору, королівських дружинників, представників знаті. Вітенагемоту належало право обрання і повалення королів. Не дивлячись на це, королівська влада залишалась досить сильною до кінця англо-саксонського періоду.

Короля було визнано верховним власником землі, а землеволодільців — її держателями або безпосередньо від короля, або через інших держателів.

На відміну від порядків, що склалися на континенті Західної Європи, військову службу мали відбувати королю не тільки його безпосередні васали, але й ті, хто були держателями цих васалів. Стосовно юстиції, то англійські феодали не мали тих прав, які мали феодали на континенті — вони не мали права «вищої юрисдикції», тобто права застосовувати смертну кару. Королівській владі вдалося досягти того, щоб скарги на рішення феодальних судів подавались не у вищий суд феодалів, а у королівські суди.

У XIII ст. в Англії утворюється станово-представницька монархія. Ще за короля Генріха І (1100—1135 pp.) королівська влада була ослаблена. Він змушений був піти на компроміс із феодалами і дарувати їм «хартію вільностей», у якій зобов’язувався не зловживати стосовно церкви, лицарів та іншого вільного населення. За Іоанна Безземельного (1199-1216 pp.) боротьба феодалів проти королівської влади загострилася.

1. Судоустрій та судочинство феодальної Англії

Феодальне право Англії відзначалося складністю, суперечливістю норм, їх казуїстичним характером. Це пояснюється особливими шляхами його формування, зокрема тим, що воно не відчуло впливу римської правової думки і юридичної практики.

До норманського завоювання Англії у XI ст. головними джерелами права були звичаї і королівське законодавство. Причому публічне оголошення законів було для англійських королів виявом «їхніх претензій на єдиновладне правління. Закликаючи шанувати «старовинні і добрі англосаксонські звичаї», англійські правителі заклали підвалини стійкої традиції, яка відводила роль гаранта дотримання правових норм сильній королівській владі і системі загальнодержавних королівських судів.

Починаючи з XII ст. в практиці судочинства в Англії отримала поширення діяльність роз’їзних королівських суддів. Розглядаючи справи на місцях, вони керувалися місцевими звичаями, королівським законодавством і власною суддівською практикою. Повертаючись у столицю, вони узагальнювали результати судочинства, розробляючи норми, які ставали обов’язковими при розгляді аналогічних справ. Так виникло так зване «загальне право» (Common Law), яке базувалося на судових прецедентах. Для надання нормам «загального права» обов’язкового характеру і юридичної сили королівська канцелярія видавала спеціальні судові накази, адресовані посадовим особам або відповідачам у справі. Згодом накази стали класифікуватися за окремими видами правопорушень, остаточно набуваючи характеру судового прецедента.

Становий поділ феодального суспільства наклав свій відбиток на всю судову систему європейських країн. За доби розквіту Середньовіччя (X-XIII ст.) наріжним каменем суду було правило: кожного судить рівний йому суд, а селяни судилися сеньйором чи його уповноваженим.

Поява нових економічних і суспільних відносин вимагала швидкого вирішення судових справ. Тому з середини XIV ст. канцлер за дорученням короля починає розглядати скарги на рішення Вестмінстерських судів. Його рішення базувались на тому, що, на його думку, було «справедливим для даного випадку», тому-то такий суд стали називати «судом справедливості». Рішення лорда-канцлера мали також значення прецедента.

В Англії вперше з’являється інститут присяжних засідателів. Першим кроком на цьому шляху став дозвіл на доведення позовів з допомогою свідків, а у кримінальному судочинстві — встановлення вини показаннями 12 присяжних. Якщо присяжні заявляли, що нічого не знають про ту справу, про яку їх запитують, то склад суду присяжних розпускався, після чого призначалися нові присяжні. Згодом був прийнятий усталений порядок: присяжні повинні були в усіх випадках виносити рішення (виправдальне або звинувачувальне). Із свідків вони перетворюються на суддів (XV ст.).

Якихось твердих правил щодо звернення до суду не існувало. Кожен міг розпочинати справу з будь-якого приводу: були б гроші на оплату суду. Звинувачення у більшості судових справ й надалі залишалося приватним. Однак розширюються сфери суспільних відносин, порушення яких переслідуються державою. До них, насамперед, належали політичні, посадові, релігійні злочини.

Форми доказів вини продовжували залишатися у вигляді показань свідків, письмових документів, присяги тощо. Однак у інквізиційному процесі стає домінуючою формула: власне визнання вини звинувачуваним є царицею доказів. Виривати таке визнання вини було непросто. На допомогу прийшли тортури. Якщо ж визнання гад тортурами було сумнівним, то вирок виносився на основі власного суб’єктивного переконання суддів.

Дещо по-іншому пішов розвиток судового процесу у феодальній Англії. Там не було інквізиції, не дістало поширення рецептоване римське право. Свавілля королівської влади та її адміністративних органів у сфері судочинства обмежувалося постійно діючим парламентом, місцевим самоуправлінням, автономією міст та прецедентним правом.

В англійському судочинстві продовжував домінувати змагальний процес. При цьому будь-яка недоведена вина означала невинуватість підозрюваного. Тут набрало своєї ваги правило: звинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість (пізніше це стали називати презумпцією невинуватості). Упродовж усього судового процесу присяжні засідателі не могли відлучатися з приміщення суду. Якщо процес затягувався, то вони продовжували там залишатися і навіть спали під охороною судових поліцейських. При винесенні присяжними вердикту вимагалася одноголосність.

Саме для феодального права притаманні жорстокі закони, що знайшли відображення у так званому «кривавому законодавстві» Англії. Воно являло собою серію законодавчих актів кінця XV-першої половини XVI ст., виданих у період проведення політики «огороджування земель» і спрямованих на приборкання неконтрольованої міграції населення, спровокованої феодалами і буржуазією Англії.

Доба первісного нагромадження капіталу, бурхливого розвитку мануфактурного суконного виробництва і пов’язаного з ним масового вигнання феодалами селян із своїх маєтностей спричинили появу в державі значної кількості знедолених людей, не тільки позбавлених даху над головою, землі, засобів виробництва, а й взагалі — засобів до існування. Різко зростає число розбійників, бродяг та жебраків.

Нездатність норм «загального права» регулювати нові суспільні відносини та ігнорування судами римського права спричинили появу у XIV ст. оригінального правового джерела, притаманного лише Англії — «суду справедливості» і формування ще одної правової системи — «права справедливості».

«Суд справедливості» був започаткований діяльністю лорда-канцлера («провідника королівської совісті», як тоді його називали), котрий спочатку від імені короля, а з 1474 року — від свого імені надавав захист позивачам та іншим особам, які скаржилися на суди «загального права». Лорд-канцлер видавав накази, якими під страхом штрафу викликав відповідача до канцелярського суду і без формальних процедур розглядав скарги, позови, виносив рішення, невиконання яких загрожувало відповідачеві тюремним ув’язненням за неповагу до суду.

«Право справедливості» створювалося не для того, щоб замінити «загальне право», а щоб надати йому більшої рухливості, подолати старі феодальні правила і надати захист порушеним правам у тих сферах суспільних відносин, які не охоплювалися нормами «загального права». Якщо спочатку «право справедливості» доповнювало «загальне право», то згодом воно стало йому суперечити. Конфлікт між судами «загального права» і «права справедливості» був вирішений королем Яковом І на користь останнього.

Помітне місце серед джерел права посідала англійська юриспруденція. Вона виконувала роль дороговказу у складних лабіринтах двох систем англійського права. Юристами давалися коментарії до наказів королівських суддів, систематизовувалися норми «загального права». В практику судів увійшла традиція посилатися на авторитетні праці чи коментарі юристів.

2. Кримінально-процесуальне право Англії та його суб’єкти

Початок «кривавому законодавству» поклав «Акт проти бродяг і жебраків» 1495 р. Він поділяв осіб, що вели бродячий спосіб життя, на непрацездатних та працездатних. Першим дозволялося просити милостиню, не залишаючи місць свого постійного проживання. Працездатним особам приписувалося у місячний термін влаштуватися на роботу, зазвичай на мануфактуру, і припинити бродяжництво. Порушників очікували жорстокі санкції: впійманого вперше привселюдно карали побиттям батогами («щоби кров залила все тіло»), вдруге карали так само побиттям і надрізали частину вуха, а втретє — карали на смерть.

Основні положення названого закону були розвинуті статутами 1530, 1536 і 1547 рр. Ними санкціонувалося обернення бродяг на рабів. При спробі втекти раба таврували, а за третю втечу карали смертю. Будь-хто мав право відібрати у бродяг їхніх дітей і утримувати як «учнів» (фактично — рабів) до 20 років (дівчат) і 24 років (хлопців). Якщо протягом цього часу вони робили спробу втекти, то назавжди ставали рабами.

Головною метою покарання за феодальним правом було залякування. Саме тому смертна кара виконувалася публічно і у найстрахітливіших та мученицьких формах. Крім залякування, покарання несло в собі ще елементи помсти, відплати. Наприклад, коли за наказом Людовика XI страчували герцога Немурзького, під ешафот поставили його малолітніх дітей, щоб на них впали краплі батьківської крові.

Феодальне право характеризувалося суворістю покарання. Вважалося, що саме суворі, залякувальні методи запобігатимуть злочинам у майбутньому. Але жодні репресії не змогли подолати кримінальну злочинність. Найсуворіші страти не справляли необхідного враження на правопорушників. Кишенькові злодії продовжували красти у натовпі під час привселюдних страт та екзекуцій. У французькому місті Тулуза банда вбивць переховувалася за парканом міського ешафоту.

Поширеним видом покарання стало заслання на галери. На одній галері знаходилося до 300 гребців — по 5-6 осіб були прикуті до одного весла. Такий вид покарання став застосовуватися, починаючи з XV ст., заслання було, як правило, довічним. З часом заслання на галери замінювалося каторжними роботами в портах. У Німецьких державах поширеним видом покарання було «проганяння крізь стрій» (покарання шпіцрутенами), яке вважалося тілесним, але нерідко призводило до смерті засудженого.

Тюремне ув’язнення стає знаряддям покарання, починаючи з XVI ст. Досі воно було місцем затримання підозрюваного до суду. Видатний російський криміналіст Таганцев у своєму щоденнику пише: «Мы с любопытством осматривали теперь в более старых городах Европы… подземные каменные гробы, лишенные света и воздуха, или такие же клетки с раскаляющейся свинцовой кровлей… Но представим мысленно то время, когда в них проводили годы, десятки лет, целую жизнь заживо погребенные, прикованные к стене или хотя и пользующиеся свободой движения в двух-трехсаженном логовище, посреди скученных товарищей по несчастью — живых, а нередко и мертвых, по неделям остававшихся без погребения, без всякой одежды или в разодранных лохмотьях, покрытых насекомыми всякого рода, в удушливой атмосфере сырости, плесени, невыносившихся нечистот, поддерживая свои силы заплесневевшим хлебом да какой-нибудь похлебкой, мало отличной от помоев». В середньовічних в’язницях утримувалися разом чоловіки і жінки, дорослі і діти, новачки і рецидивісти. А головне — арештанти ніколи не були зайняті роботою. Основну їх масу складали дрібні злочинці або випадкові люди, оскільки звинувачені у тяжких злочинах каралися смертною карою.

3. Інші галузі права у феодальній Англії

Статутне право, королівське законодавство як джерела права поширювалися вже з XI ст. Закони короля іменувалися асизами, хартіями, ордонансами чи статутами. Поступово, із включенням у законодавчий процес англійського парламенту, акт, прийнятий парламентом і підписаний королем, діставав назву статуту, отримуючи найвищу юридичну силу. На відміну від інших джерел права середньовічної Англії, їх законність не могла бути оскаржена в судовому порядку.

Особливе місце серед джерел середньовічного права Англії посідали норми канонічного і торговельного права. Вони здебільшого були запозичені з інших країн і діяли на міждержавній основі. Виступаючи в ролі захисників безпечної морської торгівлі, яка приносила казні чималі доходи, правителі заохочували як діяльність купців, так і роботу їхніх судів. На рішення таких судів можна було подавати апеляцію в королівський чи канцелярський суд.

Що стосується церковних судів, то юрисдикція церкви поширювалася на внутрішньо церковні справи, шлюбно-сімейні відносини, заповіти, релігійні злочини. Церква стала втручатися у чисто світські справи, такі, як, наприклад, порушення договорів на тій підставі, що тут мав місце гріх «нездійсненного довір’я» однієї із сторін. Світська влада намагалася дещо звужувати сферу підсудності церковних судів, забороняла їм розглядати майнові спори, але попри все це сфера їх діяльності залишалася широкою.

Висновки

Отже, у феодальній Англії джерелом права були статути, які приймалися англійським парламентом. Ордонанси короля також були джерелом права. Певне значення для судової практики набули роботи відомих англійських юристів.

Початковою формою покарання за неправомірну шкоду у англо-саксів була кривава помста, а потім штраф. Панувала так звана об’єктивна відповідальність, яка охоплювала навіть випадкове спричинення шкоди або ж викликане самозахистом. Поступово під впливом церкві ідея об’єктивної відповідальності поступається місцем визнанню відповідальності особи, що вчинила дії тільки за наявності вини, тобто задуму або необережності.

У XVI ст. в англійському кримінальному праві остаточно складається трьохчленний поділ злочинів: зрада (трізн), тяжкі кримінальні злочини (фелонії), і менш тяжкі кримінальні злочини (місдімінор).

Окрім Вестмінстерських судів (суд королівської лави, суд загальних тяжб, суд скарбниці) і канцелярського суду у період абсолютизму з’являються надзвичайні суди (Зоряна палата) і судові ради у тих районах Англії, де часто порушувався громадський спокій. Судові ради підпорядковувались Таємній раді і мали вести боротьбу проти заколотників. Посилюється значення мирових суддів, до них включають і присяжних засідателів, які одержують право допитувати свідків і оцінювати докази у справі. Усі кримінальні справи розглядали роз’їздні або мирові судді. Метою покарання було устрашіння.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.
3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.
6. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.
7. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.
8. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.