Польсько-Литовські унії: Кревська (1385 р.), Віленсько-радомська (1401 р.), Городельська (1413 р.), Гродненська (1432-1434 рр.), Краківсько-Віленська (1499 р.), Мельницька (1501 р.), Люблінська (1569 р.)

Вступ

Україна має свою багату історію, впродовж якої витворювались високі зразки матеріальної та духовної культури, а в загальній скарбниці філософської думки вагомий доробок належить українським мислителям. Були в цій історії свої злети і падіння. Як зазначав С. Єфремов, усе «розгубив український народ на довгому і важкому шляху своєму до теперішнього становища: політичну самостійність і економічний достаток, своє право і освіту, свої закони й суд, свою школу й інтелігенцію… Ім’я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність, зробився народом без прізвища» [6, 10].

Вигідне географічне положення України, її багаті природні ресурси завжди викликали зазіхання на неї більш сильних і мілітарно організованих сусідів, які заярмлювали, колонізували її, використовуючи її як розмінну монету в своїх політичних комбінаціях, намагалися стерти в пам’яті народній усе українське, позбавити української мови, культури, перетворити український народ на манкуртів.

Підвищення інтересу до минулого завжди спостерігається на крутих зламах історії, що цілком закономірно. Минуле тисячами ниток пов’язане із сучасним, а глибоке підґрунтя нагромадженого попередніми поколіннями складає самосвідомість цього духовного фундаменту. Тому й необхідно постійно, а не час від часу повертатися до його джерел.

У 30-і роки XII ст. почалась феодальна роздробленість наймогутнішої середньовічної держави Київської Русі. Після смерті князя Ярослава (в 1054р.) його сини Ізяслав і Святослав почали між собою боротьбу за владу на землях Давньоруської держави. «Тоді князі ще не розуміли, що держава — то не поле, яке батько розділяє між дітей, аби нікого не обділити, що то не власність його, а річ громадська, публічна» [2, 52]. Отож Київська Русь була поділена на частини. Це прискорило процес формування слов’янських етносів, в тому числі українського. У період феодальної роздробленості сформувались етнічні осередки у формі давньоруських князівств, таких як Київське, Переяславське, Чернігівське, Володимир-Волинське, Галицьке та ін. Але ці князівства-держави, які були політично, економічно і культурно самостійними, не могли протистояти навалам кочових орд, які постійно спустошували руські землі. Через століття останні стали об’єктом завоювання монголо-татар. Скориставшись такими геополітичними обставинами, які сформувались на теренах Київської Русі, Литовське князівство почало активно втручатися у її внутрішні справи.

Литовське князівство в цей час було далеко відсталим у політичній, економічній, культурній, релігійній сферах життя від східноєвропейського елементу цивілізованості, а ті князівства, які вступили в структуру Литовського, були набагато соціально, культурно й релігійно розвинуті, особливо центральні, такі як Київське, Галицьке, Волинське, тому й не дивно, що Литовське князівство сприйняло ту культуру і релігію, які сформувались на руських землях.

Друга половина XIV ст. якраз і стала свідком надзвичайно швидкого й успішного розширення влади литовських князів над сусідніми білоруськими, а згодом і українськими землями. Найбільш запізніле у своєму розвитку, найвідсталіше з усіх народів цієї сім’ї, плем’я литовське в цей час опинилося під надзвичайно грізною небезпекою — німецькою експансією у литовські краї. Напружуючи в боротьбі з ним всі свої сили, литовське плем’я розвивало надзвичайно жваву організаційну діяльність і ніби для того, щоб посилити себе культурними засобами, почало водночас розширювати своє панування над сусідніми слов’янськими, більш культурними, але політично непопулярними землями.

1. Кревська унія 1385 р. і зміни в політичному становищі українських земель

Литовські княжичі, влаштовуючись на українських і білоруських землях, прагнули пристосуватися у всьому до місцевого життя, до його устрою і культури. Вони намагались не вносити в місцевий уклад ніяких змін. «Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо» — стало їх правилом [1, 135]. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — робилися українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, і прагнули продовжувати заведені порядки місцевого життя. Українські землі одна за одною переходили під владу литовських князів. Тим землям, які добровільно увійшли до Литовської держави, литовський князь видавав так звані обласні привілеї. Ці привілеї були «рядом», договором між великим князем литовським і місцевою знаттю, по якому українські князі та бояри зобов’язалися служити великому князю, князь — боронити землю від татар. Державний устрій, суспільний лад, правова система українських земель залишились такими, якими були до входження в Литву [8, 101].

Так утворилася нова держава — Велике князівство Литовське, яке справедливо називалось Литовсько-Руською державою. Ця держава перейняла удільний устрій українсько-руських земель. Структура новоствореного об’єднання складалася з удільних князівств, якими правили місцеві удільні князі, але все ж таки під зверхньою владою великого литовського князя. Враховуючи, що в суспільстві Литовсько-Руської держави довгий час панували засади давнього українського права, суспільні верстви, що існували за доби «Руської Правди», як вищі, так і нижчі, користувалися такими ж правами, що і в Київській державі. Селяни і невільні люди поступово злилися в одну верству підданих, особисто вільних, та підпали під владу панів. Населення українсько-руських городів, що здавна жило спільним життям із населенням земель, не виділяючись в окремий стан, не зазнало на перших порах жодних змін. Але в XV ст. великі князі литовські за прикладом польських королів почали надавати городам привілеї на самоуправу на німецькім праві, яке дістало назву Магдебурзьке, внаслідок чого змінився давній характер українських городів: вони перетворилися в «міста», а населення їх — у «міщан», що користувалися правом міської самоуправи, мали свій суд, своє право.

Серед основних факторів, що визначали характер утвореної держави, слід назвати такі, як територіальна та етнічна перевага українських земель, що становили більшість території усього Великого князівства Литовського, політика «приязні», якої здебільшого дотримувались литовські князі з руським (українсько-білоруським) населенням, збереження давньоруських традицій адміністративно-територіального поділу та місцевого управління. Українські землі зберігали свої права, автономію, а боярство — широку монополію в управлінні. Ці права підтверджувалися «земськими привілеями». Зокрема, указом Сигізмунда-Августа було підтверджено привілей великого князя Олександра від 1497 р. литовському князю Костянтину Острозькому на маєтки в селах Дермань, Кунин, Уїздці, Лідава, Богдашів та ін. Волинського удільного князівства.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

Відповідно до неї великий литовський князь Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, став королем Польщі. Він зобов’язався прийняти католицизм і зробити його державною релігією на своїй батьківщині.

Литовські, українські та білоруські землі приєднувались до Польського королівства. Кревська унія зміцнила позиції Польщі та Литви у їх протистоянні німецьким рицарям і Московській державі, але разом з тим вона відкрила Польщі шлях до повного загарбання територій, споконвічно заселеними русинами-українцями.

В унії були зацікавлені як Польща, так і Литва, яким однаково загрожував Тевтонський орден. У Литві після смерті Ольгерда великим литовським князем став його син Ягайло. У Польщі в цей час починаються усобиці, наростає боротьба різних груп магнатства навколо обрання нового короля. Фактично королевою була Ядвіга, на руку якої було кілька претендентів. Але польські пани зупинилися на Ягайлі, який теж після смерті Ольгерда шукав опори у боротьбі проти різних політичних груп. Особливо серйозним і сильним противником був його двоюрідний брат Вітовт, який у союзі з німецькими рицарями вів боротьбу за великокнязівський престол Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об’єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині щ країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392— 1394 pp. він силою зброї змістив тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував х на території України Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 p., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов’янські землі було покладено край. Наслідком і цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського Ж як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський В престол після смерті Вітовта. Важливим положенням Ж унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На Я православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками на українських землях.

Після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинається ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетвориться на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Город-лі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу Передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від Поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі розв´язати цю проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівнювання в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини — між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, постійна боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об´єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальне окатоличення, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині щ країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392— 1394 pp. він силою зброї змістив тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував х на території України Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 p., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов’янські землі було покладено край. Наслідком і цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського Ж як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський В престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На Я православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками на українських землях.

2. Віленсько-радомська унія 1401р., її значення. Городельська унія 1413 р.

Віленської-Радомська унія — державний союз Королівства Польського та Великого князівства Литовського, укладений в 1401.

В умовах важкого ураження литовського війська в битві на Ворсклі у 1399 році, а також посилення впливу претендента на владу у Великому князівстві Литовському Свидригайло, Вітовт, який проводив самостійну політику по відношенню до Королівства Польського, дав згоду на укладення нового союзу між державами. Акт, що заклав основи майбутніх відносин між державами, був виданий двоюрідним братом Вітовта королем польським Ягайло в кінці 1400 близько озера крудо між Гродно і Меречью (документ не зберігся).

18 січня 1401 на з’їзді в Вільні Вітовт видав акт про присягу Ягайло, який, будучи верховним правителем Литви, передавав Вітовту право довічного володіння державою і визнавав його титул великого князя литовського. Після смерті Вітовта його володіння мали відійти Ягайло або його спадкоємцям. У випадку, якщо б Ягайло помер, не залишивши спадкоємців, польська сторона обіцяла допустити участь литовського і російського боярства у виборі нового польського монарха. У той же день були присутні на з’їзді удільні князі, єпископи і бояри видали акт, в якому обіцяли не порушувати укладеного між Ягайлом і Вітовтом угоди (до документу було привішений 40 печаток). 11 березня того ж року на з’їзді в Радомі польські пани видали аналогічний акт (до нього привішений 49 печаток).

Історики відзначають, що під час укладення унії відбулася інституалізація литовської раді, яка по відношенню до Польщі вперше виступила як окремий державний орган [2].

Основою цього процесу стала Кревська унія 1385. Але вона залишилась унією персональною. Литовські, українські та білоруські православні князі виступали проти зближення з Польщею. Громадянська війна у ВКЛ (1389–1392) призвела до компромісу, внаслідок чого двоюрідний брат великого князя Ягайла — Вітовт отримав з його рук владу над Литвою і удільними князівствами, правителі яких уже підписали «присяжні грамоти» Ягайлу.

На з’їзді 1398 литовські та українські князі і бояри проголосили Вітовта самостійним правителем держави, яка стала називатися Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське. Але невдовзі поразка українсько-литовських військ у битві на р. Ворсклі з татарами (1399) спонукала Вітовта до нових переговорів з Польщею. Їх результатом стала Віленсько-радомська унія 1401.

За постановами унії Вітовт мав управляти Литвою самостійно, залишаючись з Ягайлом у відносинах, наближених до ленних. Пізніше Вітовт здобув титул великого князя, а Ягайло — найвищого князя Литви, що підкреслювало його вищість. У разі смерті Ягайла поляки обіцяли вибрати королем Вітовта. Крім того, було укладено обопільний союз для взаємної оборони. Завдяки унії об’єднані сили Польщі й Литви дістали рішучу перевагу у відомій битві під Грюнвальдом 1410, де литовські, польські, українські та білоруські полки завдали Тевтонському ордену нищівної поразки.

Городельська унія 1413 — угода між польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та великим князем литовським Вітовтом, укладена 2 жовтня 1413 року у місті Городлі на річці Західний Буг.

Рішення угоди, заперечуючи положення Кревської унії 1385 р., підтверджували існування Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта. Городельська унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського.

Результатом Городельської унії було послаблення союзу Литви та Польщі у війнах із Тевтонським орденом.

3. Краківсько-Віленська унія, її передумови та етапи укладання

Краківсько-Віленська унія — міждержавна угода між Великим князівством Литовським, Руським та Жемантійським й Королівством Польським, заснована на тезах Городельської унії 1413 року.

6 травня 1499 в Кракові акт унії був підписаний польською шляхтою, а 24 липня того ж року литовською знаттю у Вільні.

Після поразки в громадянській війні у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемантійському українсько-білоруських сил на чолі з Великим князем Литовськими, а пізніше Великим князем Руським Свидригайлом Ольгердовичем, позиції української шляхти та князів в державі були значно ослаблені.

1470 року було ліквідовано Київське князівство. Рух української та білоруської православної шляхти проти Литви очолили Федір Бєльський, брат померлого Київського князя Михайло Олелькович, Іван Гольшанський та інші, які змовились 1481 року вбити великого литовського князя Казиміра та підняти повстання в Україні та Білорусі. Ця змова була викрита. Михайло Олелькович, І. Гольшанський були страчені, а Ф. Бєльський втік до Москви.

1499 року розпочалась війна з Османською імперією, й Польші була потрібна пітримка Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського. Наслідком тих подій стала Краківсько-Віленська унія, яку також називають Віленською. В документах, підписаних у Кракові 6 травня 1499 року та 24 липня у Вільно зазначено, що «об’єктивні причини вимагають від Польщі та Литви чіткої взаємодії у зовнішній політиці». Обидві сторони визнали більш тісну співпрацю за вигідну, однак за умови дотримання незалежності Великого князівства Литовського.

Краківсько-Віленська унія 1499 року затверджувала принципи:

надання взаємодопомоги у разі війни;
оголошення війни третім державам кожною із сторін виключно за згодою іншої сторони;
вибори правителя кожної із сторін «за порадою і звісткою» другої країни.

Третій пункт Краківсько-Віленської унїї юридично затверджував факт, що мав місце від часів Кревської унії.

Однак 1501 року, коли Великий князь Литовський Олександр Ягеллончик був обраний королем Польщі, він зкорегував пункти унії в бік польських інтересів. Тоді ж була підписана Мельницька унія, яку, однак, не ратифікував Литовський сейм, тому незабаром вона була відмінена.

Проте, завдяки тому, що наступні Великі князі Литовські: Сигізмунд І і Сигізмунд II Август, котрі посідали одночасно і польський престол, не були прихильниками рішень Краківсько-Віленської унії, у князівстві Литовському протягом усієї першої половини XVI сторіччя вперто не визнавали її рішень.

На відміну від Городельській унії, Краківсько-Віленська унія не обмежувала права православної шляхти, й фактично прирівнювала її з католицькою. Так, шляхетські привілеї польських панів поширювались на всю знать Литовсько-Руської держави.

Дрібна й середня шляхта Великого князівства Литовського виступала за більш тісний союз з Польщею, а найбільші магнати були категорично проти цього. Ними навіть відхилялись пропозиції поляків проводити спільні засідання сеймів, для чого магнатство Литви вигадувало десятки приводів. Отже, не дивлячись на посідання трону Королівства Польського й Великого князівства Литовського однією людиною, парламентська влада країн залишалась відокремленою одна від одної. Це тривало до початку 60-х років XVI сторіччя.

4. Мельницька унія

Після смерті у червні 1492 р. короля Казимира IV литовські пани-магнати обрали великим князем литовським його сина Олександра Казимировича. Олександр обнародував привілей, за яким погодився на дальше обмеження своєї влади «панами-Радою». А польські магнати і шляхта обрали своїм королем іншого сина Казимира IV — Яна Альбрехта. Отже, унія Польщі та Литви на якийсь час розпалася. Проте польські феодали й католицька церква прагнули до зближення з Литвою, і після смерті у 1501 р. Яна Альбрехта обрали цього ж року великого князя литовського Олександра королем Польщі, поновивши тим самим унію двох держав. Укладена в 1501 р. Мельницька унія відбивала намагання Польщі ще більш ущільнити зв’язки з Литовським князівством. Литовський сейм, однак, не затвердив Мельницької унії.

Взагалі литовські магнати, не бажаючи посилення шляхти (як це мало місце в Польщі), воліли розірвати навіть династичну унію. Польша ж докладала зусиль до її збереження й зміцнення. Після смерті Олександра у 1506 р. великим князем литовським було обрано його брата Сигізмунда. Польські магнати незабаром обрали його своїм королем (Сигізмунд 1). У 1529 р. литовці зробили останню спробу розірвати династичну унію, обравши великим князем сила Сигізмунда І — Сигізмунда Августа, та даремно: польські пани її шляхта у 1530 р, заздалегідь, ще за життя Сигізмунда 1, обрали Сигізмунда II Августа королем Польщі. В 1544 р., досягнувши повноліття, Сигізмунд Август почав правити Литвою, а після смерті батька в 1548 р.— Польщею. На цьому бездітному королеві й урвалася династія Ягеллонів.

Унія була зумовлена прагненням польської та литовської шляхти об’єднати сили для боротьби проти Великого князівства Московського та інших ворогів, передбачала спільне обрання шляхтою обох країн єдиного монарха, спільну внутрішню і зовнішню політику, єдину монету тощо. У виданому в Мельнику привілеї було розширено політичні права магнатів (контроль королівської влади, право не підкоритися королю, якщо його дії порушували раніше видані привілеї).

Литовський сейм не затвердив унію. Мельницький привілей, який встановлював магнатську олігархію, викликав опір шляхти, і його було скасовано.

5. Люблінська унія, її наслідки та їх вплив на українське державотворення

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різницю між ступенями шляхетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі — невеличка група великих землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями: економічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найвищі державні посади — канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників — шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників — воєвод і старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних і середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність[10, c. 78-79].

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на Участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом Унц Литовське князівство мусило інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр привілеїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і приєднання їх до Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви. 1 липня 1569 року було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут[6, c. 46-48].

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «…ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Тоді ще не чітко виявилися тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап економічних утисків, згортання політичного життя, прогресуючої втрати національних традицій і культури[7, c. 54-55].

Після Люблінської унії 1569 року всі права перейшли до загальношляхетського литовсько- польського «Сойму Вального», що тривав до занепаду Речі Посполитої [10, 116-117]. У Хроніці Бихов- ця, яка на сьогодні становить найцінніше джерело з історії Великого князівства Литовського за весь період його існування, зазначалось: «И будучи королем польским и великим князем литовским, созвал Казимир через год после коронации в Польше вальный сейм польский в Петркове для решения земских дел» [10, 118-119].

Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними, вони також мали великий вплив на спосіб життя українців. Ще до унії в Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, зовсім не схожий на устрій Київської Русі. Взаємини українців із поляками, а через них і з Західною Європою мали вирішальний вплив на форми економічного розвитку. Це й зумовило організацію суспільства на західний зразок. Економічні зв’язки України із Заходом сильно зміцніли. Ще ніколи в українській історії вплив Заходу на Україну не був таким великим і помітним, як під час перебування її у складі Литовської-Польської держави.

Економічне становище українського народу в литовсько-польський період розвивалось в умовах іноземного панування і ця обставина гальмувала розвиток економіки — землеробства, скотарства, ремесел і промислів. Але з часом економіка значно пішла вперед: удосконалювались знаряддя праці в землеробстві і скотарстві, ремеслах та промислах; розвивалися старі і засновувалися нові міста, що перетворювалися в центри товарного виробництва й торгівлі. Зокрема, до Литовсько-Польської держави з Туреччини, Ірану, деколи навіть з Індії, Єгипту через Україну прибували пишні тканини, розкішний одяг, парфумерія, інші предмети туалету [4, 40-41].

У 1569 р. українські землі були приєднані до Польщі. Це мало велике значення, тому що цим приєднанням почалась перебудова суспільного устрою українських земель за польським зразком. У західних українських землях, раніше приєднаних до Польщі, тобто в Галичині, на Західному Поділлі, Холмщині, цей процес розвинувся і завершився раніше. Польське право і польський устрій формально були запроваджені там у 1434 році, але ще раніше польська шляхта докорінно перебудувала все на польський лад. В українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського, право, суспільний лад, всі сторони життя литовський уряд, починаючи з унії 1385 року, також наблизив і свідомо пристосував до польських зразків. Литовський статут 1529 року залишив багато із старого права українських та білоруських земель. Але вже у другій редакції Литовського статуту 1566 року воно було дуже видозмінене на польський лад, і в державному устрої та управлінні Великого князівства Литовського були введені великі зміни за зразком Польщі. Проте і після цього в устрої українських земель, які входили до складу Великого князівства Литовського, залишалося ще багато відмінностей, які були знищені лише з приєднанням цих земель до Польщі.

На західних землях України поступово зростав польський вплив. Він поширювався неоднаково. Передусім підпала йому Галичина й Підляшшя. Натомість Волинь, Берестейсько-Пінські землі, Брац- лавщина, Київщина майже не зазнали польських впливів до Люблінської унії. Найменше ширилися вони на Сіверщині та Переяславщині.

Уже в XIV ст. у Великому князівстві Литовському не залишилося чисто литовського права, тому що його було замінено правом руським, щоб прихилити українців, а з другого боку тому, що взагалі культура литовська стояла настільки нижче, ніж руська, що не могла конкурувати з нею. Таким чином, впливи трьох культур — староруської, литовської та польської створили суспільні економічні та культурні умови життя українських земель Правобережжя [3, 1-8].

У Польському Королівстві був не такий політичний лад, як в самій Україні за княжих часів. Найбільше значення в Польщі мали пани, що звалися шляхтою. Обов’язком шляхти було боронити державу від ворогів. Шляхта мала великі права. Вся земля належала шляхті, бо міщани й селяни в Польщі не могли купувати землі. Шляхта мала у своїх руках всі державні уряди, мала також свій шляхетський суд. Шляхта з’їздилася для нарад на з’їзди, що називалися сеймиками, і там вибирала своїх послів на сейм. Сейм ухвалював закони і вирішував державні справи; без дозволу сейму король не мав права вирішувати ніякої справи. В Польщі влада короля була дуже ослаблена, всією державою правила шляхта.

Давні українські бояри стали також шляхтою. Більша частина української шляхти була незаможна, мала небагато землі і жила з праці на ній. Таку шляхту називали загоновою або ходачковою [7, 96].

У литовсько-польський період найтяжче жилось селянам. Хоча селяни були вільні, мали свої землі і могли господарювати на них по своїй волі, але бояри і шляхта вимагали від них допомоги у господарстві. Згодом пани почали вимагати від селян робити для них по три дні на тиждень, а іноді навіть щоденно по півдня. Таку безплатну роботу називали панщиною.

Селяни повинні були платити панам податки від хліба, худоби, домашньої птиці, бджіл та іншого. Спочатку селяни відмовлялися від панщини, кидали своє село й переселялися в інші околиці, де землевласники не вимагали таких тяжких робіт. Але пізніше в Польщі було введено закон, за яким селянинові не можна було без дозволу пана кидати своє село. Селяни ставали немов прикріплені до землі, тому їх стали називати кріпаками, а їх неволю кріпацтвом. З того часу селянин не міг розпоряджатися своїм майном: він не міг без дозволу пана ні купити, ні продати нічого. Його земля і його господарство вважалося власністю пана.

Під польським пануванням по містах владу взяли в свої руки католики-поляки. Православні українці не мали права у місті. Поляки не допускали їх до ради і до суду, не дозволяли вести торгівлі і купувати домів у місті. До православної віри поляки ставилися з погордою і православні церкви називали божницями. В деяких містах не дозволяли ставити церков або дзвонити у дзвони.

Релігія була домінантною в культурі. Культура, як правило, впливає на становлення релігії, але утвердившись, релігія починає змінювати культуру і здійснює значний вплив на розвиток культури. Цінності релігії приймаються спільнотою єдиновірців, тому релігія діє передусім через мотиви консолідації, за рахунок одноманітної оцінки навколишньої дійсності, життєвих цілей, суті людини. Безперечно, релігія накладає певні обмеження на коло цінностей, що можуть належати людині. Проте це лише підкреслює її правову природу та велику силу, яка має вплив безпосередньо на думки людей, що прямо виражається в регулюванні їх поведінки.

На відміну від релігійних, світські цінності більш умовні, вони легше зазнають перетворення і інтерпретації в дусі часу. У тій чи іншій традиції погляд на місце релігії в культурі достатньо суттєво відрізняється.

В умовах боротьби проти іноземної експансії пробуджувався інтерес українців до власної історії, мови, традицій. Культурний зліт в Україні, коріння якого сягають у духовне життя Київської Русі, був результатом подальшого соціально-економічного розвитку, пробудження національної самосвідомості, поширення ідей гуманізму епохи Відродження.

Українська молодь у XIV-XVI століттях здобувала освіту вдома при монастирях чи у церковних парафіяльних школах. Шляхетські родини наймали для своїх дітей вчителів приватним чином. З другої половини XIV ст. у Великому князівстві Литовському українській мові були надані державні права, нею писалися державні та судові документи, а щоб забезпечити писарями та суддями різного роду установи, потрібно було мати письменних людей. Щодо руської (української) мови, то у Литовському статуті було записано так: «А писар земський маєть по руску літерами й слови рускими листи, виписи й позви писати, а не иншим єзиком» [9, 66].

Школи в Україні були популярними. Серед українського населення було гасло: «Боротися за волю й предківську віру не тільки шаблею, але й освітою» [9, 66].

Особливого значення набув розвиток національних шкіл світського характеру. Шкільна освіта будувалася на досвіді, який був накопичений ще за часів Київської Русі. Численні факти свідчать про те, що у XIV-XV ст. існували школи у багатьох містах і містечках України. У XVI ст. значно збільшилася кількість монастирських шкіл.

Єзуїтські школи давали ґрунтовну освіту своїм вихованцям. Навчання тут було двоступеневе. Нижчий ступінь поділявся на 5-6 класів. Тут вивчали латинську і грецьку мови, арифметику, історію, географію, міфологію. Вищий ступінь охоплював сім років навчання. Він включав у себе філософський та теологічний курси. У межах філософського курсу вивчалася математика, логіка і власне філософія. У теологічному курсі вивчалися догматичне богослов’я, етика, Святе письмо, єврейська мова.

Проте ці школи стали засобами денаціоналізації української молоді, виховання її в дусі чужих традицій, відриву від усього рідного, в першу чергу від мови, релігії та культурних надбань власного народу.

Розвиток освіти і шкільництва того часу був тісно пов’язаний з розвитком друкарської справи. У Польщі перші книги друкувались латинською мовою наприкінці XV ст.

Постійна друкарня з латинським шрифтом у Польщі була заснована Яном Галлером на початку XVI ст. Поряд з книжками, що виходили з друку латинською, з’явились друковані видання слов’янською мовою.

Велику культурно-освітню роль у розвитку українського друкарства відіграла поява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії в Україну.

Початок книгодрукування у Львові поклав друкар Іван Федоров. Тут за допомогою львівських міщан він створив друкарню, і в 1574 році надрукував відомий львівський «Апостол», який став первістком української друкованої книжки. Друкування книг в Україні відкрило нову важливу сторінку в подальшому розвитку українського письменства. Воно також було одним із дієвих ідейних знарядь у боротьбі з польсько-шляхетським пануванням та наступом католицької реакції в Україні в XV ст.

Водночас із формуванням української народності проходило становлення основних рис української розмовної мови. Книжна мова, що склалася у Київській Русі, ще довго була спільною для всіх східнослов’янських народностей, нею писалися релігійні та літературні твори, ділові папери.

Відомостей про літературну творчість в українських землях протягом XIV-XVI ст. дуже мало, але можна твердити, що тогочасні книжки продовжували традиції письменства часів Київської Русі. Проблематика творів цієї доби зумовлювалася татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням, міжусобними чварами місцевих феодалів, соціальним опором гнобленого народу.

Під час перебування українських земель у складі Литовської держави виникли західноруські літописи, які безпосередньо розвивали традиції київського літописання [5, 106-107].

Важливий матеріал з історії Київської землі у складі Великого князівства Литовського вміщувався у Короткому Київському літописі, який було складено на початку XVI ст.

За останню чверть XVI і першу половину XVII ст. в українську літературу ввійшло набагато більше літературних пам’яток, ніж за останні кілька століть. Одні літературні твори продовжували попередні традиції, інші були новим явищем.

В архітектурному мистецтві переважав Ренесанс. В XV-XVI ст. відновлювались зруйновані міста, засновувались нові, зводились оборонні споруди, арсенали, житла; переважало світське будівництво, будувались також храми та монастирі. Архітектура в Україні набувала нового політичного та філософсько-релігійного змісту. У споруді втілювались не тільки культурні досягнення, вона ставала виразом ідеологічних настанов, трактатом естетичних поглядів, утвердженням переконань. Архітектура того часу посідала активне місце в духовному житті. В ній все підлягало багатогранній регламентації: доцільність, ідейна завантаженість, краса, стильове вираження. Великого значення набуло збереження давніх традицій, в чому демонстративно засвідчувались патріотичні прагнення.

У XIV-XVI ст. в архітектурі і мистецтві створювались загальнонаціональні особливості патріотичного стилю. Хоч архітектура і мистецтво й мали національну своєрідність, проте вони розвивались у взаємозв’язках з мистецтвом інших слов’янських народів.

У кам’яному будівництві України були помітні західноєвропейські впливи, що проникли сюди через Польщу. Найбільше вони були помітні в містах Західної України, де стиль ренесансу поєднувався з народним українським стилем, перенесеним з дерев’яного будівництва в кам’яні споруди замків, церков та великих міських жител.

На цей час припадає бурхливий розвиток будівництва оборонних споруд в Україні. Найбільше повністю збережених міст-фортець, замків, культових споруд або ж їх решток лишилось саме з цих часів.

Будівництво кам’яних замків було поширене переважно на Правобережжі Дніпра, а головне на Поділлі, Волині, у Галичині, Буковині і Закарпатті. Замки в Україні виникали поступово, із поширенням тут панування литовських і польських феодалів, зміцненням влади місцевих магнатів, а також у зв’язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста потребували захисту від навали татар, турків та інших іноземних загарбників. Вони разом із замками феодалів були оборонними центрами цілих областей.

З кінця XIII ст. значну роль у західній частині Поділля відігравав Кам’янець-Подільський. Він посідав центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдовою.

Протягом багатьох років за Кам’янець та його області точилась боротьба між Польщею та Великим князівством Литовським.

Польські королі в XVI ст. звільнили кам’янець-подільських купців від мита та інших податків; замість них купці повинні були відраховувати певну частку своїх прибутків на спорудження укріплень Кам’янця. Королівська адміністрація збирала великі мита також від чужоземних купців, що проїжджали через Кам’янець. Цей шлях вів у Галичину, Литву, Київ, у Чернігівську землю, а звідти в російські міста. Іншими шляхами купцям проїжджати було небезпечно. Вони повинні були дотримуватись установленого порядку, переїжджати через визначені литовським урядом «станції», такі, як Кам’янець-Подільський і платити встановлені мита. Значні кошти з цих доходів асигнувались на захисні укріплення.

Найбільшим західноукраїнським містом, як і в попередні часи, залишався Львів. До XVI ст. архітектура Львова була тісно пов’язана з староруськими традиціями. Тут панував стиль, успадкований від української народної архітектури дерев’яних споруд. Дерев’яні і цегляні житла будувались на зразок українських хат, переважно з відкритими арковими галереями навколо. Великі кам’яниці в такому стилі з кінця XVI ст. збереглись у Львові як важливі залишки народної архітектури, перенесеної з дерев’яного будівництва в кам’яне.

Подібними до сільського жилого будівництва були церковні будівлі, що найкраще зберегли український народний архітектурний стиль — це так звані зрубні храми XV-XVII ст. Тип цих церков походив від староруського і українського селянського житла.

Український стиль в архітектурі проникав у польське будівництво. Вплив його був дуже помітний на костьолах Західної України, зокрема в Дунаєві, Ширці, Язловці.

Незважаючи на тяжке іноземне панування і напади ординців на Україну, великої слави здобуло й українське малярство зазначеного періоду. Живопис, як і більшість інших галузей культури, рідко виходив за межі церковної тематики. Картини або портрети побутового характеру зустрічалися дуже рідко. Український живопис цього періоду продовжував розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності.

Художні пам’ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще з XII ст., наприклад, фрески староруського стінопису в костьолі св. Михайла у Вроцлаві, а також в інших містах Польщі. Визначною пам’яткою живопису південно-руського походження XIII ст. або XIV ст. була мозаїчна ікона Богородиці, знайдена в костьолі св. Андрія в Кракові. До таких пам’яток, створених українськими митцями, належала ікона Ченстоховської Богоматері. Навколо походження цієї ікони католики творили різні легенди. За однією з таких версій вона, нібито, з’явилася зі Сходу десь у I ст. нашої ери. Насправді ж ченстоховська ікона була витвором українських майстрів XIV ст.

У XIV ст. українські митці розмальовували одну з вавельських каплиць, засновану королем Казимиром Великим у 1340 році. Особливо багато працювали українські і білоруські художники в кінці XIV і на початку XV ст., після Кревської унії та в часи Ягелонів. Литовська династія Ягелонів використовувала українських і білоруських майстрів мистецтва на побудові міст, оздобленні палаців і костьолів у Польщі. З історії відомо багато фактів, коли різним майстрам-художникам, клепальникам золота, тобто ювелірам, з України доручали оздоблювати костьоли, каплиці, палаци феодальної польської знаті.

У будовах Вавеля в Кракові з часів Казимира Ягайловича другої половини XV ст. було відомо безліч картин на різні євангельські сюжети, написані українськими митцями. Робота українських майстрів у Польщі тривала протягом XV-XVI ст. З кінця XVI ст. їх творчість почали витискувати з польських міст західноєвропейські, головним чином італійські та німецькі, впливи, а також поява і швидке зростання місцевих польських художніх стилів, пов’язаних з католицькою ідеологією. Антинародні впливи Ватикану в Польщі, що породжували національну ворожнечу, позначились негативно на взаємовпливах української і польської культур, загалом, та на мистецтві, зокрема.

Особливе місце в українському живописі XIV-XVI ст. посідало художнє оформлення книг, зокрема рукописних. Воно було пов’язане з художніми традиціями ще Київської Русі і становило яскравий зразок українського мистецтва.

В культурному житті тодішнього суспільства провідне місце посідав портрет. Він проник у всі прошарки міста і села, що зумовило збереження його стильової своєрідності і допомогло залишитись винятковим історіографічним документом. Однак найбільшу популярність здобув портрет світського призначення, спочатку погрудний, а згодом у повний зріст. У таких портретах переплелись впливи західноєвропейського мистецтва з традиціями українського живопису, якому належала провідна роль.

Графічне мистецтво у живописі було тісно пов’язане з рукописною і друкованою книгою, проте воно не замикалось у межах книги. Розквіт графіки був зумовлений усім перебігом величезних перемін у культурному і політичному житті того часу.

Ренесансний період в українському мистецтві був короткочасним, але його високі духовні здобутки і значення для подальшого розвитку були дуже важливими. У ньому відобразились висунуті епохою нові ідеї, нові естетичні цінності та невідома раніше духовна змістовність, що розвинулись в умовах гострої соціально-політичної та національно-релігійної боротьби. У центрі уваги живопису була людина, її суспільна діяльність, а у графіці відображались актуальні проблеми того часу [11].

Отже, з середини XIII ст. Русь зазнавала руйнівних нападів монголо-татарських орд, що мали катастрофічні наслідки для її економіки і культури. Потім вона була під владою Литви і Польщі, що вплинуло на культурний і моральний розвиток руського (українського) народу. За цих умов посилилась феодальна роздробленість, в цей час поглибились процеси етногенезу. Формування української народності проходило на території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств. Центром цього процесу стало Середнє Подніпров’я. Українська народність виступала як окрема спільність зі своєю мовою, територією, особливостями економічного життя і своєрідною культурою. Процес формування української народності супроводжувався загостренням соціальних суперечностей, викликаних боротьбою народних мас проти іноземного гноблення.

Висновки

1385 р. була підписана Кревська унія. Литовський князь Ягайло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім’ям Володислава II став королем Польщі. Він зобов’язувався приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Литвою володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягайла — Володислава II, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скористався князь Вітовт, який збройно 1392 р. прийшов до влади в Литві. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його “королем Литовським і Руським”. Вітовт прагнув зміцнити Литовсько-Руську державу. Велику увагу він надавав розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його командуванням у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.

Для подальшого зміцнення та централізації своєї влади литовський князь за сприяння поляків протягом кількох років здійснює ряд реформ внутрішньополітичного характеру. Він змістив українських удільних князів, які перестали йому коритися, а удільні князівства (Новгород-Сіверське, Володимирське на Волині, Київське) перетворив на воєводства, якими стали управляти великокнязівські намісники. Це був тяжкий удар по державотворчому процесу українських князівств. До того ж католицькій церкві, шляхтичам і магнатам-католикам надавалися привілеї та переваги над православними. Це викликало гостре невдоволення українців, білорусів та росіян. Посилюється антагонізм між українцями і литовцями.

Розмірковуючи над наслідками та історичним значенням польсько-литовських уній, історики наголошують на тому, що це був союз шляхти Польського королівства і Великого князівства Литовського. Домінування шляхти у публічному житті, а польської мови у культурі не завадило об’єднати долі різних народів, незважаючи на економічні, правові, етнічні, релігійні поділи. Такі взаємозв’язки пізніше позитивно вплинули на розвиток польсько-російських культурних відносин — адже до поч. 18 ст. Річ Посполита була головним посередником, за допомогою якого Росія переймала елементи західно — європейської культури.

Позитивним наслідком унії для українських земель стало об’єднання українців, які мешкали на різних територіях. Після скасування міждержавного кордону і зміни державної належності приєднаних воєводств активізувалися міграційні процеси. Масова колонізація спричинила господарське освоєння незаселених теренів Брацлавщини та Київщини, наслідком чого став значний демографічний приріст: чисельність населення на цих територіях протягом 1569–1648 зросла у 20–30 разів. Люблінська унія дала значний поштовх урбанізаційним процесам. Заснування нових міст і містечок супроводжувалося наданням їм самоврядування на засадах магдебурзького права. Українська шляхта перейняла стандарти правової й політичної культури коронної шляхти, вповні адаптувавши інституцію сеймику (основного представницького і самоврядного органу шляхти). Культурне піднесення, що спостерігалося після унії на українських землях, М.С. Грушевський охарактеризував як українське національне відродження. Підставою для цього було заснування Острозької академії, Києво-Могилянського колегіуму, братських шкіл, запровадження реформаторських новацій у сфері шкільної освіти, виникнення друкарень, просвітницька діяльність українських інтелектуалів. «Культурна революція» вплинула на розвиток політичної культури та формування національної свідомості українського народу.

Унійні процеси мали і зворотній бік — внутрішні конфлікти і протиріччя, передовсім національно-релігійного характеру, закладені Берестейською унією 1596. Чимдалі, тим дужче вони підсилювалися небажанням королівського двору помічати появу третьої сили в Речі Посполитій — козацтва.

Загострення суперечностей підсилювалося небажанням проводити необхідні суспільству реформи, що в результаті призвело до вибуху Національно-визвольної війни 1648–1657. Унаслідок руйнівних воєн середини та другої половини 17 ст. Річ Посполиту охопили затяжні політична й економічна кризи, що тривали до її розподілів наприкінці 18 ст.

Список використаної літератури

Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками і доповненнями / М. Грушевський. — Донецьк, 2003.
Грушевський М. Історія України / М. Грушевський, А. Трубайчук. — К.: Либідь, 1991.
Грушевський М. Історія України-Руси: в 11т. / М. Грушевський. — К., 1995 — Т.5.
Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом / Я. Дашкевич // ЗНТШ. — Львів, 1991. — Т. 22.
Джерелознавство історії України. Довідник. — К., 1998.
Єфремов Сергій. Історія українського письменства (від початків до М.Костомарова) / Сергій Єфремов. — Мюнхен, 1989.
Краківсько-Віленська унія // http://uk.wikipedia.org/wiki/Краківсько-Віленська_унія
Крип’якевич І. Історія України / І. Крип’якевич, М. Дольницький — Львів, 1991.
Мельницька унія // http://uk.wikipedia.org/wiki/Мельницька_унія
Музиченко П.П. Історія держави і права України / П.П. Музиченко. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.
Фартушний А. Українська культура. — Ч. 2. Культура українських земель у складі Великого князівства Литовсько-Руського та Речі Посполитої / А. Фартушний. — Львів, 2000.
Чубатий М. Огляд історії українського права / М. Чубатий. — Мюнхен, 1947.
Шейко В.М. Історія української культури / В.М. Шейко, Т.Г. Тишевська. — К., 2006. — 260 с.

referat-ok.com.ua