referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Теоретичні основи планування обсягом виробництва зерна

Вступ

Проблема забезпечення населення країни достатньою кількістю вітчизняних якісних продуктів харчування залежить головним чином від обсягу виробництва сільськогосподарської продукції і насамперед зерна – важливого виду продовольчих ресурсів, цінної сировини для ряду галузей переробної промисловості, незамінного джерела створення повноцінної кормової бази для розвитку тваринництва. У переважній більшості країн світу виробництво зерна традиційно належить до провідних галузей сільського господарства. В Україні зернове господарство має не тільки важливе соціально-економічне, а й політичне значення для розвитку національної економіки, забезпечення продовольчої безпеки держави.

Зерно та продукти його переробки є основою харчування людей. Зерно використовується людиною у вигляді хліба, крупів, макаронів, кондитерських виробів та ін. Ці продукти відзначаються високими поживними та смаковими якостями, містять достатню кількість білків, вуглеводів, вітамінів, амінокислот й мінеральних солей.

Зерно – головний і незамінний корм при виробництві тваринницької продукції. Воно має значно вищу поживну цінність порівняно з іншими видами кормів, характеризується високим вмістом кормових одиниць, перетравного протеїну, макро- та мікроелементів. Як корм використовується також побічна продукція вирощування зернових – солома й полова, а також відходи переробки зерна.

Продукція вирощування зернових культур є сировиною для переробної промисловості. В результаті переробки зерна одержують спирт, крохмаль та іншу продукцію, з соломи – целюлозу, папір тощо.

1. Методичні підходи до планування обсягом виробництва зерна та його ефективність

Рівень розвитку зернового господарства визначається насамперед обсягами виробництва зерна, що в свого чергу зумовлено розмірами посівних площ, їх структурою та урожайністю. Вища питома вага високоврожайних культур в структурі посівних площ дає змогу навіть за меншої площі посіву одержати значно більший валовий збір. Так само вищий рівень урожайності зернових забезпечує збільшення валового виробництва зерна.

Основними видами діяльності плановиків на підприємстві є:

— розробка стратегії підприємства і збалансування довго- і короткострокових його цілей. Наприклад, визначити, що важливіше: збільшити свою частку ринку чи підвищити ефективність вкладеного капіталу. Якщо йдеться про рентабельність вкладеного капіталу, то визначити, куди інвестувати нові кошти: у підвищення рентабельності діючого виробництва чи у виробництво нової продукції. Виконуючи цю функцію, плановики виступають у ролі радників, консультантів. Остаточне рішення, пов’язане із затвердженням стратегії, приймає вище керівництво;

— здійснення, поряд з іншими спеціалістами, аналізу та оцінки зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства. Плановики часто володіють найціннішою інформацією про підприємство;

— участь, поряд з менеджерами, у розробці прогнозів щодо майбутнього фірми;

— надання порад і консультацій іншим спеціалістам з питань техніки планування; сприяння розповсюдженню професійних методів планування;

— допомога вищому менеджменту в організації і проведенні навчання, необхідного для того, щоб усі учасники планування були готові до освоєння ефективних нововведень. Плановики повинні прагнути створити атмосферу творчого ставлення працівників до планування свого майбутнього, навчити людей взаємодіяти при цьому.

Корисним для підприємства є залучення консультантів з планування, до обов’язків яких належать:

— допомога в підготовці рішень з планування;

— навчання і консультування вищого керівництва з питань планування:

— поради щодо організації нарад з планування, допомога у підведенні підсумків нарад;

— рекомендації щодо розробки планової документації.

Щоб давати об’єктивну оцінку плануванню, консультант має бути нейтральним стосовно цілей організації і результатів її діяльності. Ним може бути як зовнішній, так і внутрішній учасник організації (менеджер, працівник). Консультант повинен володіти глибокими і чіткими знаннями теорії і практики внутрішньофірмового планування, викликати повагу і довіру, щоб мати можливість у спірних випадках виконувати функції третейського суду. Внутрішнього консультанта відзначає знання різних сторін життя фірми. Зовнішньому консультантові притаманні багатий і різноманітний досвід планування, однак недоліком співпраці з ним є його обмеженість у часі [6, c. 74-75].

Склад і чисельність служб планування на підприємстві залежать від типу організаційної структури (централізована чи децентралізована), від уявлень про стиль управління. Одним із важ­ливих факторів, що визначають побудову служби планування, є розмір підприємства:

— невеликі фірми, не маючи можливості утримувати плановика, що працює на повну ставку, нерідко припускаються помилки, відмовляючись зовсім від його послуг. Доцільніше залучати працівника на неповну ставку, але на певний період часу, пов’я­заний зі складанням плану, або ж зовнішнього консультанта з питань планування:

— у середніх за розмірами фірмах функції спеціаліста з питань планування виконує один постійний працівник на повній ставці;

— на великих підприємствах, як правило, створюються планово-економічні відділи з двох-трьох чоловік, але при цьому спостерігаються різні підходи.

Традиційним є варіант розподілу між ними обов’язків за функціональним принципом: головний економіст, економіст з нормування та оплати праці, економіст із госпрозрахунку. У господарствах Ново-Одеського району Миколаївської області успішно реалізовано галузевий принцип: економіст у галузі рослинництва, економіст у галузі тваринництва, а за головним економістом закріп­лено підсобні та обслуговуючі виробництва. Кожен із них виконує у своїх галузях функції планування, нормування та оплати праці, внутрішньогосподарського розрахунку, контролю, аналізу тощо, тобто повністю відповідає за стан економічної роботи в галузі.

Перспективним є варіант створення єдиної планово-фінансо­вої служби підприємства, на чолі якої стоїть начальник, маючи двох заступників — з планування та обліку. Решта працівників колишнього планового відділу і бухгалтерії одержали статус економіста, економіста-бухгалтера і, працюючи за галузевим чи між­галузевим принципом (рослинницькі, тваринницькі чи рослинницько-тваринницькі, переробні й обслуговуючі виробництва і т. д.), крім зазначених вище функцій беруть на себе ще й функцію бух­обліку. Такий варіант з використанням ПК був успішно реалізований у СВК «Праця» Менського району Чернігівської області й у ТОВ «Вітчизна» Обухівського району Київської області, ТОВ «Мрія» Конотопського району Сумської області. Загалом для великих фірм характерною є тенденція до децентралізації планової діяльності, а невеликі організації, навпаки, прагнуть до більшої централізації планування, створення і розширення центральної планової служби.

Основними функціями планово-економічного відділу підприємства є:

  1. У галузі планування:
  • організація і загальне керівництво розробкою проектів перспективних і поточних планів підприємства;
  • участь у плануванні виробничо-господарської діяльності структурних підрозділів підприємства;
  • обґрунтування внесення відповідних змін у плани підприємств та їхніх підрозділів у разі зміни виробничо-господарської ситуації.
  1. У галузі організації планово-економічної роботи:
  • підготовка необхідних матеріалів для розгляду проектів планів, підсумків роботи підприємства та його підрозділів у різних органах управління підприємством;
  • організація госпрозрахунку на підприємстві;
  • організація роботи з нормування та оплати праці, а також з ціноутворення на підприємстві;
  • організація розробки заходів щодо виконання планів.
  1. У галузі аналізу та оперативно-статистичного обліку:
  • контроль за виконанням підрозділами підприємства річних та оперативних планів;
  • організація і керівництво роботою з комплексного, економіч­ного аналізу виробничо-господарської діяльності підприємства;
  • подання необхідних узагальнювальних матеріалів і довідок за результатами такого аналізу.
  1. У галузі методологічної роботи:
  • методичне керівництво, розробка форм і документації, порядку і строків планово-економічної роботи;
  • вивчення і розповсюдження передового досвіду планово-економічної роботи, оперативного обліку та аналізу господарської діяльності підприємства та його підрозділів.

Важливим структурним елементом ефективної організації планування є його інформаційне забезпечення: збір, аналіз та опрацювання інформації, формування бази даних. Є три основні джерела прогнозованої інформації: нагромаджений досвід, що ґрунтується на знанні закономірностей перебігу і розвитку досліджуваних явищ, процесів та подій; екстраполяція існуючих тенденцій, закономірність яких у минулому і зараз досить відома; побудова моделей прогнозних об’єктів відповідно до очікуваних або ж передбачуваних умов [7, c. 53-55].

У виробничій програмі ОГН, яка визначає його виробничу структуру, спеціалізацію і темпи зростання виробництва, обґрунтовуються планова структура посівних площ і поголів’я худоби, урожайність культур та продуктивність худоби і птиці, обсяги виробництва і баланси продукції рослинництва й тваринництва. Визначаються також агрозооветеринарні заходи з виконання плану виробництва продукції: потреба господарства у насінні й кормах, план заготівлі та використання органічних і мінеральних добрив, план захисту рослин і тварин. Якщо в ОГН займаються ще й переробкою сільськогосподарської продукції, кустарним промислом, художніми ремеслами, чи збором дикоростучих ягід, плодів і грибів, то щодо них розробляється відповідна виробнича програма.

Перш ніж приступити до обґрунтування виробничої програми ОГН доцільно, враховуючи наведену вище величезну кількість видів рослинницької і тваринницької продукції, що виробляє типове ОГН в Україні, розробити кілька варіантів перспективної спеціалізації господарства і поєднання галузей у ньому. При цьому враховують такі головні фактори:

  • потребу та ефективність самозабезпечення сім’ї продуктами харчування;
  • кон’юнктуру ринку, умови реалізації товарної продукції та ефективність виробництва;
  • природні умови;
  • досвід господарювання у попередні роки;
  • необхідність більш повного використання трудових ресурсів сім’ї впродовж року;
  • дуже важливо мати спільну думку і підтримку всієї родини, враховуючи особисті інтереси, уподобання, навички та досвід кожного.

Планування виробництва зерна провадять на основі: доведеного плану продажу його державі (по видах зернових культур); обсягу видачі колгоспникам в порядку оплати праці та продажу працівникам господарства; основної і страхової потреби на фураж, згідно з планом потреби кормів на господарський рік (від урожаю планового до урожаю наступного року); основної і страхової, потреби насіння; потреби зерна для громадського харчування, допомоги непрацездатним та для виділення до міжколгоспного страхового фонду. Такий розрахунок провадять за окремими видами зерна, а потім підсумовують по галузі в цілому.

Твердого плану продажу зерна державі на кожну п’ятирічку не застосовують, як це мало місце у старі добрі часи, проте орієнтовні норми на певний період часу та заохочення виробників зерна (наприклад, підвищення ціни за 1 ц проданого понад орієнтовну норму) повинні мати місце і зараз, оскільки це вигідно господарствам.

Потребу в зерні за видами його ділять на заплановану врожайність відповідних культур і визначають проектні посівні площі у господарствах [4, c. 128-129].

Економічна ефективність визначається відношенням обсягу виробництва зерна до понесених витрат і характеризується системою натуральних та вартісних показників. Система показників економічної ефективності виробництва зерна включає такі показники, як урожайність, продуктивність праці, собівартість, ціна реалізації, рівень рентабельності? Водночас при визначенні економічної ефективності виробництва продовольчого та фуражного зерна є певні особливості. Система показників економічної ефективності першого включає урожайність, собівартість 1 ц зерна, затрати праці на 1 ц зерна або виробництво зерна з розрахунку на 1 люд.-год, ціну реалізації 1 ц, прибуток з розрахунку на 1 ц, рівень рентабельності; другого – урожайність, вихід кормових одиниць та перетравного протешу з 1 га посіву, собівартість 1 ц зерна, 1 ц кормових одиниць та перетравного протеїну, затрати праці на 1 ц зерна, 1 ц кормових одиниць та перетравного протеїну, ціну реалізації, прибуток з розрахунку на 1 ц, рівень рентабельності.

З допомогою кількісного співвідношення валового збору зерна до понесених витрат на його одержання, або урожайності до витрат на 1 га посіву, визначають рівень економічної ефективності виробництва зерна.

Така динаміка прибутковості зернового виробництва залежить від впливу значного нарощування загальної суми собівартості реалізованої продукції. Якщо у 1996 році її повна собівартість дорівнювала 1239,8 млн грн, то в 2002 році вона зросла до 4818,3 млн грн, або збільшилася майже у 3,9 рази. До того ж темпи зростання собівартості випереджали темпи нарощування обсягів грошових надходжень. Значне збільшення витрат зумовлене насамперед істотним підвищенням цін на матеріально-технічні ресурси виробничого призначення, які виробляються вітчизняною промисловістю або імпортуються з інших країн для використання в сільському господарстві. Водночас необхідно зауважити, що темпи підвищення цін на реалізацію сільськогосподарської продукції були в десятки разів нижчими, що призвело до порушення цінового паритету на промислову і сільськогосподарську продукцію.

Визначальним фактором розвитку зернового господарства має бути інтенсифікація галузі на основі досягнень науково-технічного прогресу та розвитку ринкових відносин. Значну увагу слід приділити поліпшенню насінництва, зменшенню втрат урожаю при вирощуванні, зберіганні та переробці зерна) впровадженню нових організаційних форм господарювання, посиленню матеріальної заінтересованості працівників. Резервами підвищення ефективності зернового господарства є насамперед нарощування урожайності й удосконалення зернового ринку [2, c. 64-65].

2. Сучасний стан та проблеми розвитку зерневиробництва в країні

Виробництво зерна як складова частина зернопродуктового підкомплексу за суспільно-економічним значенням було і є пріоритетним напрямом на всіх етапах розвитку сільського господарства України. За рахунок власного виробництва забезпечується потреба держави в зерні продовольчого призначення, в насіннєвому матеріалі, сировині для пивоварної, спиртової, комбікормової галузей. Україна має значні потенціальні можливості для нарощування експорту зерна. Сільське господарство —         галузь матеріального виробництва що займається вирощуванням сільськогосподарський культур для забезпечення населення продуктами харчування. Рослинництво є провідною галуззю сільського господарства, яка дає 60% всієї валової сільськогосподарської продукції. Однією з основних галузей рослинництва можна справедливо вважати зернове господарство. Ефективність виробництва зернових культур має велике технологічне значення як для всього аграрного виробництва регіону, так і економічного й соціального розвитку сільських територій України в цілому. У свою чергу розвиток зернопродуктового підкомплексу залежить від розвинутого внутрішнього ринку зерна та конкурентоспроможності вітчизняного зерновиробництва на зовнішньому ринку. Наукові дослідження і практика підтверджують, що висока конкурентоспроможність зернопродуктового підкомплексу на внутрішньому й зовнішньому ринках полягає у широкому попиті на високоякісні продукти продовольчого і кормового зерна. Без продовольчого зерна не може обходитися будь-яка держава для забезпечення потреб у продовольстві населення, а без кормового зерна неможливий розвиток тваринництва, не можна досягти дотримання якісних сівозмін при відсутності в них зернових культур. Зернове господарство є одним з основних складників економіки Тернопільської області, що визначає продовольчу безпеку громади, а також опосередковує фінансово-економічне становище аграрних товаровиробників.

Вирішення зернової проблеми в Україні тісно пов’язане зі збільшенням обсягів виробленого зерна та підвищення ефективності його виробництва. Як цінний продукт і товар зерно користується значним попитом на вітчизняному і закордонному ринках, визначаючи тим самим розмір грошових надходжень від реалізації продукції. Однак, негативні тенденції в агротехнології (досить низька забезпеченість підприємств — виробників зерна добривами, засобами захисту рослин, технічними ресурсами), а також несприятливі погодні умови не могли не позначитись на обсягах виробництва зерна та рівні його ефективності. Не можна також залишити поза увагою такі проблеми як: невизначеність в обсягах внутрішнього ринку зерна, відсутність гарантій в об’єктивній оплаті за реалізовану продукцію з боку держави, ускладнення маршрутів постачання зернопродукції через значну кількість посередників, недосконала законодавча база для забезпечення нормальних експортних шляхів, а також сильний диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію [4, c. 128].

Для сучасного стану зернового підкомплексу у 2008 році порівняно з 1990 роком характерні динамічні структурні зрушення за рахунок зміни частки основних категорій підприємств у виробництві зерна.

Основними виробниками зерна в Україні є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм господарювання, які включають в себе: господарські товариства, приватні підприємства (в тому числі фермерські), сільськогосподарські виробничі кооперативи, державні та інші підприємства. Крім вище перерахованих господарюючих суб’єктів, виробництвом зерна займаються також дрібні фермерські господарства (фермери) та господарства населення. За період з 1990 по 2008 рік «левова частка» всього виробленого зерна в Україні припадає саме на сільськогосподарські підприємства (в різні роки від 72,1 до 97,2 %). Однак, при цьому не можна залишити поза увагою той факт, що кожним роком питома вага великих сільськогосподарських підприємств у загальному обсязі виробленого зерна зменшується. (рис.1, 2). Виняток становлять лише два останні роки, коли спостерігалося хоча й не значне, але все ж таки збільшення цього показника.

Однак, цілком зрозуміло, ця обставина не може позитивно впливати на розвиток зерновиробництва. Це пояснюється тим, що більшість особистих селянських і дрібних фермерських господарств спрямовують своє виробництво на екстенсивний шлях розвитку, прагнучи збільшити обсяги виробництва не за рахунок додаткових капіталовкладень на одиницю земельної площі, а за рахунок збільшення площ при найменших затратах. Тобто, свої обмежені кошти вкладають, насамперед, у технічне забезпечення: паливно-мастильні матеріали, техніку, ремонт, електроенергію тощо. При цьому, як правило, в них не залишається коштів на технологічне забезпечення: засоби захисту рослин, добрива, елітне насіння. Як наслідок, вирощеного урожаю недостатньо для окупності вкладених коштів, розширеного відтворення виробництва, підвищення його ефективності.

Відомо, що обсяг виробленого зерна залежить від розміру посівних площ і рівня врожайності зернових культур. Із збільшенням розміру посівних площ і зростанням рівня врожайності зернових збільшується і їх валове виробництво, і навпаки, скорочення посівних площ і зниження рівня врожайності призводить до недоотримання продукції. Виходячи з вище сказаного, виникає необхідність аналізу цих показників в динаміці і виявлення ступеню їх впливу на обсяги виробництва зерна [4, c. 129-130].

Виробництво зерна в Україні, як свідчить аналіз, завжди було високоефективною галуззю. Це свідчить, що зернове господарство відіграє провідну роль у збереженні позитивної динаміки аграрної економіки і всього агропромислового комплексу. Проте особливої уваги потребує підвищення якості зернової продукції. Нарощування валових зборів зерна останніми роками при поліпшенні якості, особливо пшениці, за рахунок підвищення змісту клейковини і білка, дають змогу при повному забезпеченні внутрішньодержавної потреби в зерні створювати реальні можливості збільшення його експортних поставок. Для прикладу візьмемо 2000 рік, коли сільськогосподарські підприємства реалізували на внутрішньодержавному ринку 273,8 тис. т зерна, в тому числі пшениці — 174,9 тис. т, ячменю — 62,7 тис. т і жита — 7,7 тис. т. У 2008 році ними було реалізовано якісного зерна вже 800,3 тис. т, у тому числі пшениці 421,7 тис.т, ячменю 169,0 тис.т і жита 5.3 тис. т.

Беручи до уваги, що пшениця серед інших зернових культур має досить високий біологічний потенціал щодо врожайності й розміщується практично в усіх регіонах України, вона може бути конкурентоспроможною на зовнішньому продовольчому ринку [5].

Підвищення собівартості виробництва зерна і зниження цін на його реалізацію стали причиною значного зниження прибутковості галузі. У структурі витрат виробництва зростають матеріальні витрати, зокрема послуги сторонніх організацій, нафтопродукти, мінеральні добрива та посівний матеріал, які зросли з 34,5% (1990 р.) до 85,0% (2008 р.), а витрати на оплату праці у структурі всіх витрат знизилися відповідно з 35,2 до 13,1%.

У виробництві та реалізації зерна на внутрішньому і зовнішньому ринках велике значення має маркетингова діяльність, яка передбачає опрацювання схеми просування продукції від товаровиробника до споживача, застосування цінового регулювання ринкової продукції. Визначення цін при функціонуванні ринку виступає важливим засобом регулювання попиту і пропозиції. Підвищення ефективності зерновиробництва можливе за рахунок удосконалення організації зернового ринку. До заходів, які б забезпечили підвищення окупності витрат при виробництві зерна належать: застосування підходів, що сприяли б підвищенню урожайності зернових культур та зниженню їх собівартості, підвищення якості зерна, врахування досвіду підприємств з високоефективним веденням галузі. Тому проведені дослідження та їхні результати свідчать, що тільки модернізація матеріально-технічного забезпечення виробництва зерна, активізація участі держави у забезпеченні зовнішньоекономічної діяльності на зерновому ринку, широке впровадження сучасних технологій виробництва, удосконалення механізмів державного регулювання ринку зерна, ціноутворення на зернову продукцію, зниження рівня рентабельності виробництва при одночасному підвищенні цін на зовнішньому ринку, підвищення врожайності й збільшення державних інвестиції, збільшення внесення мінеральних та органічних добрив можуть внести суттєві зміни у зростання ефективності виробництва зернових, виходу його на внутрішні і зовнішні ринки та на цій основі підвищення ефективності аграрного виробництва.

Як показали дослідження, основними проблемами розвитку вітчизняного зерновиробничого підкомплексу є порівняно невеликі обсяги виробленого зерна, що зумовлені, в першу чергу, досить незадовільним рівнем урожайності та низькою ефективністю його виробництва. В подальшому, для збільшення обсягів виробництва зерна, необхідно, першочергово, підвищувати урожайність шляхом удосконалення землекористування, структури посівів, попередників, обробітку грунту, внесення мінеральних добрив і проведення хімічної меліорації земель, захисту рослин тощо. Тобто,впроваджувати заходи, спрямовані на інтенсифікацію виробництва. При цьому треба також підвищувати мотивацію (зокрема, матеріальну, оскільки заробітна плата в агроформуваннях найнижча серед галузей економіки) до високопродуктивної праці, адже погіршення мотивації спричиняє послаблення трудової дисципліни і недотримання умов технології.

Одним із основних напрямків, завдяки якому поліпшиться стан господарської діяльності підприємств — виробників зерна, є впровадження заходів, що сприяють підвищенню його якості. Це стосується, насамперед, впровадження і подальше дотримання новітніх технологій вирощування зернових культур, організаційних заходів, спрямованих на підвищення технічного рівня зерновиробництва тощо [1, c. 127].

Висновки

Підвищення ефективності виробництва зерна є досить вагомим питанням, що постає перед аграрною політикою нашої держави сьогодні. Недостатній рівень ефективності, стабільності зерновиробництва перешкоджають формуванню ефективного внутрішнього ринку зерна та продуктів його переробки та робить неможливим розширення частки України на зовнішніх ринках.

У зв’язку із складним економічним станом вітчизняні виробники аграрної продукції дедалі частіше орієнтуються на екстенсивний шлях розвитку виробництва, що не дає змоги досягти високої ефективності та урожайності при вирощуванні продукції. Проведені дослідження підтверджують, що виробництво сільськогосподарської продукції доцільно спрямовувати на інтенсивний шлях розвитку.

Щоб вивести зернове господарство на належний рівень та забезпечити його прибутковість, у першу чергу товаровиробникам потрібна фінансова підтримка з боку держави, яка б спрямовувалась на придбання та застосування новітніх технологій щодо вирощування зернових; високоврожайних, стійких проти хвороб сортів посівного матеріалу; розробку науково обґрунтованих програм зерновиробництва, які б реально працювали.

Список використаної літератури

  1. Андрійчук В. Економіка аграрного підприємства: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2000. — 355с.
  2. Губський Б.В. Аграрний ринок. — К.: Нора-прінт, 1998.
  3. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 р.: Постанова Кабінету Міністрів України від 19.09.2007р. №1158 // Економіка АПК. — 2007. — № 11. — С. 3 — 57.
  4. Кобута І.В., Шевцов О.Л. Оцінка впливу вступу України до СОТ на окремі ринки сільськогосподарської продукції //Економіка АПК. — 2007. — №1. — С. 127 — 135.
  5. Комплексна галузева програма «Розвиток зерновиробництва в Україні до 2015 року». http://www.minagro.kiev.ua/page/?6351
  6. Михайлов С. І., Ярова В. В., Заєць Г. В., Золотухіна Н. Д., Бодлевський А. В.. Економіка аграрного підприємства: Підруч. для екон. і технол. спец. агр. вищих навч. закл. I-II рівнів акредитації / Навчально-методичний центр по підготовці молодших спеціалістів / С.І. Михайлов (ред.). — К. : Український Центр духовної культури, 2004. — 396с.
  7. Нелеп В. Планування на аграрному підприємстві: Підручник / Київський національний економічний ун-т. — 2.вид., перероб. та доп. — К. : КНЕУ, 2004. — 495с.