Вступ

Актуальність теми. Внутрішня стабільність грошей має пріоритетне значення у вирішенні всього комплексу макроекономічних завдань. Загальноекономічна стабільність визначається стабільністю грошового обігу. Адже щоб функціонувати  ефективно, ринкова економіка потребує впевненості у грошовій одиниці, що використовується у розрахунках. Тому головним завданням економістів усього світу вже протягом багатьох років є швидке подолання темпів інфляції. Для України, як молодої країни з економікою що розвивається, з моменту отримання нею незалежності, питання інфляції виступає особливо гостро. Тому багато економістів України з моменту набуття незалежності України шукають методи її подолання.

Необхідність у цьому викликана тим, що інфляція не лише призводить до тяжких соціально-економічних наслідків – за умов інфляції втрачається ефективність дії та відбувається деформація інструментів макроекономічного регулювання.

Метою роботи є розкриття теоретичних основ інфляції, з`ясування її впливу на підприємство та визначення шляхів подолання інфляції.

Завдання роботи:

— визначити суть та форми інфляції;

— розкрити причини інфляції;

— окреслити методи боротьби з інфляцією;

— аналіз впливу інфляції на фінансові результати підприємства;

— оцінка інфляційного очікування в ціновій стратегії підприємства.

1. Суть та форми інфляції

Інфляція — процес знецінення грошей внаслідок надмірної емісії та переповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності грошей [13, с. 385].

Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між соціальними групами населення, падіння матеріальних стимулів до праці, спаду виробництва, скорочення інвестицій, загальмовує науково-технічний прогрес, послаблює зовнішньоекономічні позиції країни, зменшує конкурентні можливості на світовому ринку.

Сучасна інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на три етапи:

—         на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення в обігу грошової маси;

—         на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання в обігу грошової маси;

—         на третьому етапі зростання цін набуває нерівномірного стрибкоподібного характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошової маси, то відстають від них [13, с. 386].

У міжнародній практиці, відповідно до темпів інфляційного процесу, виділяється три різновиди інфляції: повзуча, галопуюча, гіперінфляція. Звичайно, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і їм дається різноманітна інтерпретація в залежності від характеру інфляції у тій чи іншій країні.

Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи незначним зростанням цін [8, с. 196].

Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв`язку між зростанням грошової маси та інфляцією. Суб`єкти ринку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово відволікає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно сповільнюється швидкість обігу грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.

Зазначені процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на інвестиції, що призводить до розширення виробництва, товарообороту і зростання, у зв`язку з цим, пропозиції товарів і послуг. Отже, в умовах неповної зайнятості (наявності не завантажених виробничих потужностей і безробіття) відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому для більшості розвинутих країн у сучасний період характерна повзуча інфляція, яка нерідко використовується як засіб стимулювання та регулювання економічного розвитку [8, с. 198].

Разом з тим, в умовах повзучої інфляції відбувається приховане нарощування інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх “вибухом”. За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на “інфляційне фінансування” при обмеженій пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну — MV=PY. Виникає ситуація, за якої подальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а веде до безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція піднімається на вищий щабель і перетворюється у гальмо економічного розвитку [8, с. 197].

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена (інфляція у темпі рисі, або галопуюча) інфляція. Вона викликає випереджувальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція викликає відток капіталу з виробничої сфери до сфери обігу. Тобто відбувається розбалансування економічної рівноваги [8, с. 197].

Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи в грошовій формі. Гроші із сфери нагромадження чи збереження переходять у сферу обігу. Виникають так звані “гарячі гроші” — гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних агентів швидше позбавитися “гарячих грошей” прискорює їх обіг, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення обігу грошей стає додатковим стимулятором інфляційного процесу. Агенти ринку втрачають бажання реалізувати свої товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спроможність, і вони переходять на бартерні операції або продають їх за іноземну валюту. Як бачимо, гроші втрачають на тільки функцію нагромадження, а також частково втрачають свою робочу функцію — засобу обігу [8, с. 198].

В умовах галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна криза — “грошовий голод”, що імпульсивно втамовується емісією. Держава намагається припинити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових вимушених емісій, настають “емісійні шоки”. Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції в галопуючу, а галопуючої — в гіперінфляцію [8, с. 198].

Гіперінфляція. Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється в умовах гіперінфляції. За даними МВФ вважається, що інфляція переходить у гіперстадію коли темпи приросту цін складають 50% за місяць. У рамках гіперінфляції виділяють вужче поняття — суперінфляція, за якої темпи зростання цін складають 1000 відсотків і більше за рік [8, с. 199].

Гіперінфляція часто пов`язана з політичним хаосом, війнами та їх наслідками, а також із соціальними революціями. Подібні ситуації виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та в період нашої доби. На початку 90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в “інфляційний полон” і не відчула його руйнівного впливу.

На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін, яка полонила всі сектори економіки, спричиняючи хаотичність ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

В умовах гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, падає їх роль в економіці, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм, розвиваються неорганізовані стихійні процеси в економіці, що призводить до зростання загальної економічної, соціальної та політичної нестабільності.

В період гіперінфляції реальний попит на гроші різко падає, що значно знижує їх купівельну спроможність. Одночасно збільшується попит на товари, а це призводить до подальшого зростання цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмежений обсяг товарів. Агенти ринку стараються якомога скоріше отоварити гроші, які на очах втрачають свою вартість. Відбувається “втеча” від грошей. Разом з тим виникає “голод” на гроші, оскільки емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Особливо відчувається “голод” на банкноти крупних номіналів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і покидають канали обігу. Внаслідок чого держава вдається до друкарського верстата і випускає в обіг нові купюри високих номіналів, а це ще більше розкручує спіраль цін і грошей. Створюється парадоксальна ситуація, коли за наявності в обігу великої маси “зайвих” грошей економічні агенти відчувають нестачу платіжних засобів (грошовий голод) [13, с. 389].

Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона докорінним чином змінює розподіл доходів і майна. Ті, що мають тверді заробітки, відчувають зменшення їх купівельної спроможності. Ті, що мають заощадження, також відчувають вплив інфляції — їх заощадження знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності (нерухомість, коштовності) бачать, що вартість їх зростає швидше ніж інфляція. Це пов`язане з тим, що високий темп зростання цін робить грошові заощадження настільки незахищеними, що ті, хто може це собі дозволити, переключаються на “безпечні” об`єкти вкладання грошей [13, с. 390].

Інфляція “роз`їдає” реальну вартість активів. Втрачають вартість не тільки гроші, але інші грошові активи: цінні папери, страхові поліси, депозити тощо. За інфляції відбувається перерозподіл доходів між кредиторами й дебіторами. Боржники, котрі отримали на певний період позику, розплачуються за неї грішми, які в перебігу інфляції помітно втратили свою вартість (купівельну спроможність). Відбувається перерозподіл багатства від кредиторів чи власників грошових активів до боржників, серед яких основним боржником є держава чиї пасиви (гроші, державні облігації, скарбницькі векселі) втратили вартість. Отже, програють кредитори і одночасно знаходяться у виграші позичальники (дебітори) у тому числі й держава, зокрема, коли мова йде про компенсацію державного боргу. Інфляція зменшує його реальну величину. Все це дестабілізує суспільство, знижуючи реальні доходи широких верств населення інфляція звужує межі внутрішнього ринку, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, “тіньовий бізнес” [13, с. 390].

Інфляція неодмінно веде до кризи державних фінансів, що розвивається внаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до державної скарбниці та одночасного зростання видаткової частини бюджету. Внаслідок інфляції реальна вартість доходів бюджету постійно зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватись до друкарського верстату, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це практично неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати і передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у суспільстві. На фінішній стадії інфляції подальше зростання емісії стає фінансово невигідним і соціально небезпечним.

Нерідко хвилі інфляції приносили з собою такі драматичні зміни, які інколи приводили до соціальної напруженості та політичних конвульсій. Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х років, коли розмір інфляції вимірювався цифрою з трьома і більше нулями. В результаті реальна вартість заощаджень середніх верств населення перетворилась у ніщо. І це, на думку деяких істориків, стало в майбутньому важливим фактором сходження Гітлера до влади. У 80-их роках навіть такі країни як Ізраїль, Югославія та більшість латиноамериканських країн попали в полон глибокої інфляції. На початку 90-х років це негативне явище охопило Україну [13, с. 391].

Інфляція послаблює зовнішньоекономічні позиції держави, зменшує її конкурентні можливості на світовому ринку, веде до падіння валютного курсу (купівельної спроможності) національної валюти, загострюється дефіцит платіжного балансу, збільшується зовнішні борги, що призводить до порушень зовнішньоекономічних відносин.

        2. Причини інфляції

Економічною теорією доведено, що основні причини інфляції це: зростання надмірного попиту над пропозицією — “інфляція попиту” та зростання грошових витрат виробництва — “інфляція витрат”. Ці дві класичні причини безперечно можуть бути викликані низкою монетарних та загальноеконмічних чинників, сила впливу яких на економічний процес неоднакова. До таких чинників можна віднести: інфляцію, викликану надлишком в обігу грошової маси внаслідок кредитної емісії; фіскальну інфляцію, що пов`язана із дефіцитом бюджету; інфляцію, викликану зростанням виробничих витрат і доходів, імпортовану інфляцію тощо [9, с. 340].

Інфляція попиту.

Інфляція попиту генерується надмірним зростанням попиту порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції, зростання попиту компенсується підвищенням цін і рівень інфляції зросте. Інфляція попиту безпосередньо пов`язана з дією монетарних чинників. Мова йде про невиважену грошову емісію, що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з наявною пропозицією товарів і послуг. У цьому випадку безпосереднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу — Ms = Md [9, с. 341].

Підвищення попиту при обмеженній пропозиції призводить до підвищення цін. Пояснюється це тим, що еластичність пропозиції по ціні залишається низькою. Це зумовить подальше зростання “інфляційного розриву” між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

На темпи інфляції впливає три агреговані складники: темпи приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обігу грошової маси і темпи зміни обсягів виробництва (ВВВП). Залежно від конкретної економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція у 1993 р. Складала 47%, при цьому: 35,7% — за причини зростання грошової маси, 8,5% — зміни швидкості обігу грошей, і 2,8% — за причини спаду виробництва [9, с. 341].

Фіскальна інфляція. Причиною ланцюгу, який з`єднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з другого — зростання рівня цін стає хронічний та колосальний за розміром дефіцит державного бюджету, який покривається переважно за рахунок кредитної емісії грошей. За такої ситуації жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться проголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що знаходиться в його розпорядженні. Держава вдається до такої крайньої міри як емісія грошей у тому випадку, коли вона не в змозі розв`язати проблему бюджетного дефіциту шляхом податкової політики або випуску цінних паперів [9, с. 342].

Кредитна емісія означає, що центральний банк — агент уряду покриває державний борг чи фінансує державну амбіціозну програму видатків емісійними кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме кредитування уряду практично виглядає як зростання чистих активів, джерела яких знаходяться у пасиві балансу центрального банку внаслідок чого збільшується грошова база та сукупний попит. А це може викликати надмірне зростання грошового попиту порівняно з наявною пропозицією товарів і як наслідок — черговий спрут інфляції. Отже, чим більший дефіцит бюджету, тим більший рівень інфляції, причому із сказаного — це явище є нелінійне і динаміка його має тенденцію до зростання.

Насправді, фінансування бюджетного дефіциту шляхом грошової емісії є своєрідною формою оподаткування “інфляційним податком”. Розмір вигоди, яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і реальних грошових залишків, що втрачають свою вартість. Припустимо, що ви маєте на руках 200 доларів при річній нормі інфляції 50%. За рік інфляція зменшить вартісь ваших реальних грошових залишків на 100 доларів, котрі і складають “інфляційний податок”. Власно він поїдає заощадження населення, знецінює пенсії, заробітну платню і викликає перерозподіл багатства. Дж. Кейнс так описав цю ситуацію: це така форма оподаткування уникнути якої майже неможливо. Навіть найслабкіший уряд в змозі запровадити його у тій ситуації, коли він не здатний на щось інше [9, с. 342].

Отже, основна причина фіскальної інфляції дефіцит бюджету та його покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті країни, в яких були створені інституційні та економічні умови для відмови від фінансування державного бюджету за рахунок кредитів центрального банку, спромоглися приборкати інфляцію.

Проте, повністю позбутися інфляції лише методами обмеження попиту тобто чисто монетарними методами неможливо. Таке обмеження грошової маси хоча гальмує зростання цін, але водночас гнітить виробництво, не дозволяє розірвати ланцюг боргових зобов`язань.

Інфляція витрат

Інфляційний процес може відбуватись під впливом цілої низки немонетарних чинників, що зумовлюють зростання цін через подорожчання компонентів виробництва і зростання собівартості продукції. Йдеться про інфляцію витрат, що формується на принципово іншій основі ніж інфляція попиту [7, с. 231].

Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну MV = PY, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва і в результаті через підвищення цін на товари викликає збільшення грошової маси. Масштаби накручування цін залежать від “грошового покриття”, яке визначає межі того середовища, в рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається нагнітання попиту на гроші з боку витрат виробництва. У даному випадку збільшення грошової маси виступає вже не як причина зростання цін, а як похідна від цін [7, с. 231].

В основі інфляції витрат лежить взаємозв`язок витрат і цін, рівень яких підвищується під впливом зростання витрат або надприбутків. Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є спіраль “зарплата — ціни”. Наприклад, якщо в економічному середовищі відбувається загальне підвищення цін, стає неминучим зниження реальних доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат виробництва або бюджетних видатків. Як наслідок зростає собівартість продукції фірм, що веде до підвищення цін на товари. Подорожчання товарів та послуг знову робить необхідним підвищення заробітної плати. Розкручується інфляційна спіраль “зарплата — ціни”. Цей процес відомий в економічній теорії під назвою “кривої Філіпса” [7, с. 232].

Наведений приклад інфляційної спіралі “зарплата — ціни” демонструє взаємозв`язок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є чинником платоспроможного попиту, з другого боку, підвищення заробітної плати збільшує витрати виробництва, оскільки вона є статтею собівартості продукції. А підвищення собівартості продукції у свою чергу сприяє зростанню товарних цін.

Імпортна інфляція.

Інфляція, що імпортується зумовлена для даної країни чинниками: надмірний наплив іноземної валюти, підвищення імпортних цін тощо. Вона призводить до вільного притоку на внутрішній ринок надмірного попиту та вільного відпливу за кордон товарів [7, с. 234].

Рівень валютного курсу національної валюти до іноземних може бути, як інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної валюти здорожчує імпорт і здешевлює за межами країни експорт товарів. Це призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому існує пряма залежність між інфляційними процесами та обсягом чистого експорту (різниця між експортом та імпортом). Саме на обсяг чистого експорту впливає курс національної валюти порівняно з іноземними валютами. При зниженні валютного курсу національної валюти обсяг чистого експорту зростає. Отже, зниження курсу національної валюти підвищує вартість імпортованих товарів та сировини на внутрішньому ринку. А це збільшує загальну собівартість виробництва, у тому числі й виробництва продукції на експорт [7, с. 235].

Існує відповідна залежність (еластичність) рівня цін на продукцію вітчизняного виробництва від рівня цін на імпортовану продукцію (сировину, енергоресурси тощо). Підвищення цін на світовому ринку істотно впливає на загальний рівень цін на внутрішньому ринку.

Як відзначалося, розмежування чинників інфляції теоретично є можливим, а насправді відбувається настільки глибоке взаємне переплетення різних причин інфляційного процесу, що їх структурне розмежування стає практично не можливим. Це особливо рельєфно видно на прикладі інфляційного процесу в Україні, де в один клубок переплелися структурна, фіскальна, імпортна інфляція, інфляція витрат та її різновиди. Спостерігаємо цілу низку чинників, які впливають або виключають один одного, надаючи інфляційному процесові особливої складності та непередбаченості. Тут до речі сказати: “проблеми, викликані інфляцією, виникають не тому, що цінність грошей падає, а тому що майбутня їх цінність непередбачена” [7, с.237].

3. Методи боротьби з інфляцією

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що “повзуча” інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства [4, с.368].

Зміна ставлення до інфляції зумовлена тим, що в умовах глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція — внутрішньо властивою. Тому об`єктивно мова може йти лише про стримання інфляції на певному рівні, а не про цілковите її переборення.

У розвитку інфляційного процесу має місце “критична точка”, за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли подальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб`єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно і реальні доходи економічних суб`єктів у середньому скорочуються при їх номінальному рості [4, с. 369].

Для кожного окремого суб`єкта “критична точка” інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно відрізняється в часі і темпами, що зумовлює такі ж відмінності в знеціненні доходів різних груп економічних суб`єктів. Найшвидше інфляція досягає “критичної точки” для суб`єктів з фінансованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше для економічних суб`єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їх попиту. Це насамперед великі монопольні підприємства, які мають можливість активно підвищувати ціни на свою продукцію і протидіяти росту цін на товари, які вони купують, та збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для таких суб`єктів “критична точка” певного часу настає. Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики щодо врегулювання інфляції [4, с. 370].

Ідея “контрольованої” інфляції сформувалась як складова частина кейсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:

1)       відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обмежено діє механізм ціни рівноваги. В таких умовах підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами;

2)       наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються в сферу виробництва;

3)       вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його при випуску в обіг додаткової маси грошей. Це призводить у свою чергу до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках. Таке переключення додаткової емісії робить інфляцію регульованою й ефективною навіть при повній зайнятості [4, с. 371].

Кейсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася на практиці в 50-60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо.

Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї регульованої інфляції. Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період же “перегрівання” економіки приймались антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні “плани стабілізації” [4, с. 372].

Все це відіграло позитивну роль у пом`якшенні коливань економічного циклу й сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто довгочасне (50-60-ті роки) стримування інфляції на “повзучому” рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї “контрольованої” інфляції.

Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7%, в Англії — 3,1, у Франції — 5,0, в Італії — 3,4, то в 1975-1980 рр. — відповідно 9,3%, 15,8, 10,5 і 17,9%. Такі зміни були зумовлені рядом об`єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейсіанськими ідеями [4, с. 373].

Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу у всіх країнах була вщерть наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не найголовніше, в цей період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру росту цін. Розпочався могутній розворот спіралі “зарплата — ціни”, який зумовив галопуючий характер інфляції.

У нових умовах кейсіанська ідея регульваної інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головний недолік її вбачався в тому, що кейсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про “природній рівень безробіття”, який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природній рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад розміри, яких очікували підприємці, а це прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише тільки короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції [7, с. 242].

Ще далі в цьому відношенні пішли представники монетаристської школи “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб`єкти можуть передбачати будь які регулюючі заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходжи від їх впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати.

На практиці політика регульованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Ті ж з них, які виявили прихильність до кейсіанських ідей, втрачали свої позиції і замінювалися [7, с. 243].

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами дефляційної політики (врегулювання попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовмий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей.

Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов`язкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми [7, с. 245].

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведені може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов`язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики — політика доходів передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки. Адже заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у складне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження [7, с. 246].

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилися від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових збережень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі “повзучої” [7, с. 246].

У нових умовах знову постала потреба регулювання інфляції у відповідності з кейсіанськими ідеями. Проте й досвід 80-х років, що базувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з регульваної перетворитися в нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вимагає прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.

По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційні заходи держави, якщо вони проводяться не достатньо виважено [7, с. 248].

4. Аналіз впливу інфляції на фінансові результати підприємства

Інфляція – це знецінення грошової одиниці, зменшення її купівельної спроможності. Розрізняють інфляцію відкриту, яка виявляється у зростанні цін на товари, не зумовлену підвищенням їх якості, і приховану, за якої споживач, незважаючи на стабільність цін, не може придбати товар за офіційною ціною у зв’язку з його дефіцитом. Залежно від темпів, розрізняють такі типи інфляції:

— повзуча інфляція (не перевищує 10% на рік), за якої купівельна спроможність грошей майже зберігається й господарські угоди чинні у номінальних цінах. Інфляції цього типу властиві здоровій економіці, позитивним є те, що незначною мірою знецінюючи гроші, вона стимулює інвестиційний процес. Така інфляція спонукає власників грошей вкладати їх у прибуткові сфери діяльності, оскільки гроші, що не перебувають у русі, поступово втрачають свою вартість;

— галопуюча інфляція (10–100% на рік), коли зростання цін відбувається стрибкоподібно, гроші прискорено матеріалізуються у товари, а контракти укладають в іноземній валюті або умовних одиницях. Така інфляція негативно впливає на відтворювальний цикл, є дестабілізуючим чинником розвитку виробництва й фінансової стійкості товаровиробників;

— гіперінфляція (більше 200% на рік). Такий рівень інфляції вкрай негативно впливає як на зовнішніх, так і на внутрішніх інвесторів. За такої ситуації відбувається відплив грошових коштів за кордон; діяльність багатьох підприємств переходить у «тінь» [2, с. 312].

Якщо інфляція супроводжується спадом виробництва, говорять про стагфляцію. Негативна інфляція, або зниження рівня цін називається дефляцією. Для економіки явище дефляції небажане, оскільки воно призводить до економічного спаду й погіршення умов підприємництва.

Темпи інфляції вимірюються за допомогою співвідношення індексів цін сукупної вартості певного набору товарів і послуг (Т) у поточних () і базових () цінах.

Головний соціально-економічний наслідок – зниження реальних прибутків. Від цього страждають переважно люди, які живуть на фіксовані прибутки. Виникає перерозподіл реальних прибутків у суспільстві, інфляція веде до зниження реальної вартості заощаджень, а також до значного зростання номінальних ставок оплати за кредит при зниженні реальних ставок. Нестабільність ринку знижує якість і рівень економічної інформації: нормальне функціонування фінансового ринку загальмоване [2, с. 318].

Інфляція суттєво впливає на господарську діяльність підприємств і, передусім, на величину їх грошових потоків. Для визначення реальної величини грошового потоку витрат, виручки або прибутку необхідно розділити номінальну величину цього потоку на індекс інфляції. Інфляція по-різному впливає на інвестиційні можливості підприємства і його поточний фінансовий стан. Так, вона впливає на вибір і прийняття рішень, оскільки інвестиції підприємство здійснює сьогодні і їх номінальна вартість дорівнює реальній вартості, а прибутки буде отримувати за деякий час. А до того моменту зменшиться не тільки поточна вартість майбутніх грошових надходжень, а й самі гроші знеціняться внаслідок інфляції. Таким чином, при інфляції ускладнюється процес оцінювання інвестиційного рішення; виникає додаткова потреба у джерелах фінансування: зростають відсотки на позиковий капітал і ставки дисконтування; утруднюється використання такого джерела довготермінового фінансування, як випуск облігацій; підвищується ступінь диверсифікації інвестиційного портфеля підприємства [10, с. 23].

Загалом, в умовах інфляції інвестування грошових коштів у будь-які операції виправдане лише в тому разі, коли прибутковість вкладень перевищуватиме темпи інфляції.

У поточній діяльності інфляція впливає на прибутки й витрати. Якщо на підприємстві є тимчасовий розрив між відвантаженням і оплатою продукції, то за період такого розриву купівельна спроможність (цінність) прибутків зменшується, незалежно від того, яким є рівень інфляції (приблизно, на величину процентів, які підприємство могло б отримати, якби грошові кошти, що надходили у момент відвантаження, були покладені на депозит у банку) [10, с. 23].

При інфляції реальна вартість кожного надходження грошових коштів зменшується ще й на величину інфляційного знецінення. Тому в умовах інфляції підприємство прагне зменшити тимчасовий розрив між відвантаженням та оплатою або взагалі вимагає передоплату, що зумовлює втрати у конкурентній боротьбі, оскільки найважливішим чинником збільшення обсягу продажу є продаж продукції у кредит (кредитна політика підприємства).

Потреба підприємства в обігових коштах, необхідних передусім для придбання сировини, матеріалів, створення запасів готової продукції, залежить від обсягу продажу, співвідношення цін на придбання сировини і цін реалізації продукції (пряма й обернена залежність), періоду обороту дебіторської та кредиторської заборгованості.

При інфляції ціни на сировину, матеріали, паливо зростають і, відповідно, зростає номінальна величина фінансових потреб підприємства. Але при відтермінуванні платежів інфляція фактично зменшує реальну ціну придбання виробничих запасів, примушуючи підприємства підвищувати середній термін кредиторської заборгованості (у розумних межах) настільки, що він починає перевищувати середній термін дебіторської заборгованості [10, с. 24].

Таким чином, парадокс інфляції полягає у тому, що підприємства, які мають кредиторські зобов’язання, опиняються у виграшному становищі, оскільки можуть здійснювати виплату за боргами «знеціненими» грошима. Але при цьому їх показники кредитоспроможності й ліквідності спотворюються, оскільки одні статті активу (вартість основних засобів і запасів) штучно занижуються порівняно з їх реальною вартістю, а інші статті (грошові кошти, крім валютних, дебіторська заборгованість) – завищуються. Заниження реальної вартості основних засобів веде до заниження витрат (амортизації) [10, с. 24].

Реальний прибуток дорівнює різниці між реальними прибутками і реальними витратами. Тому, якщо ціни на сировину зростають швидше, ніж на готову продукцію, реальна рентабельність продукції знижується. В умовах інфляції збільшується ризик отримання фактичного збитку замість реального і навіть номінального прибутку. Цей ризик тим вищий, чим більша частка вартості сировини у ціні готової продукції [10, с. 24].

Крім цього, заниження витрат веде до завищення прибутків, а, значить, податку на прибуток та інших податків. Унаслідок цього з підприємства вилучається частина не тільки додаткового, а й необхідного продукту, що порушує процес відтворювання. В умовах інфляції прибуток витрачається на поповнення обігових коштів.

Все це підштовхує підприємство до фальсифікації прибутку, збільшує відволікання коштів, що означає використання прибутку для розподілу додаткового продукту між власниками і працівниками. Внаслідок цього збільшується небезпека неспроможності підприємства зберегти свої фінансові ресурси на рівні, достатньому для відновлення спожитих основних та обігових коштів і зміцнення фінансової бази. На першому плані опиняються тактичні завдання, короткотермінові інтереси підприємства. Виникає так звана ерозія капіталу (його «проїдання»), неможливість і нездатність підприємства нагромадити значні грошові кошти для інвестицій [10, с. 25].

За високих темпів інфляції ступінь подання недостовірної інформації у фінансовій звітності підприємства доволі висока; фінансова звітність перестає бути об’єктивною основою для прийняття правильних управлінських рішень.

Всі операції у бухгалтерському обліку відображаються за фактичною (історичною) оцінкою і не коригуються у зв’язку з інфляцією, однак для проведення аналізу у світовій практиці розроблено кілька підходів до оцінювання впливу інфляції на фінансові результати.

1. Ігнорування інфляції в обліку.
2. Представлення показників у твердій валюті та відповідний їх перерахунок.
3. Представлення показників фінансової звітності фірми у грошових одиницях однакової купівельної спроможності (так званий облік у доларах постійної купівельної спроможності).
4. Зміна показників фінансової звітності фірми на основі обліку за поточною відновлювальною здатністю [10, с. 26].

Перший підхід базується на трактуванні капіталу як вкладених у фірму грошових коштів (пасив балансу). При цьому розраховують загальний індекс цін і всі статті фінансової звітності перераховують відповідно до його величини (щодо кожного об’єкта історична вартість перераховується шляхом множення на коефіцієнт, який дорівнює співвідношенню індексу цін року перерахунку на індекс цін року придбання об’єкта або проведення господарської операції). Залишки за грошовими статтями (каса, рахунки до отримання, рахунки до оплати) не коригуються.

У другому випадку капітал підприємства розглядають як сукупність матеріальних і нематеріальних цінностей (актив балансу). Кожний вид активу переоцінюється за поточною вартістю. Розрізняють два підходи до оцінювання поточної вартості:

— оцінювання нетто-вартості можливої реалізації, яке визначає обсяг коштів, які компанія могла б отримати у разі реалізації своїх активів;

— оцінювання за відновною вартістю або вартістю заміщення, за яким можна судити про те, скільки довелося б компанії витратити грошей у разі купівлі або заміни діючих активів новими аналогічної продуктивності [10, с. 27].

Розглянуті методи мають переваги й недоліки. Щоб знизити вплив інфляції на фінансові результати, потрібно своєчасно контролювати рівень рентабельності, що закладається в розрахункову ціну виробу, під час аналізу фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання.

5. Оцінка інфляційного очікування в ціновій стратегії підприємства

В умовах інфляції цінова стратегія підприємства не може одержати досить надійне обґрунтування без оцінки інфляційного очікування, або, інакше кажучи, без обґрунтованого, зваженого прогнозу зміни цін на його продукцію і цін на ресурси з урахуванням загального інфляційного чинника зростання цін в економіці на прогнозований або плановий період. Це стосується як короткострокового періоду, так і довгострокових планів [12, с. 66].

Оцінка інфляційного очікування при обґрунтуванні цінової стратегії необхідна для:

— обліку зміни цін на ринку для розроблення загальної стратегії розвитку підприємства, його профілю і впровадження його продукції на ринки або зберігання позиції підприємства на існуючих ринках реалізації його продукції;

— обліку зміни цін під час розроблення бізнес-планів як у плануванні діяльності підприємства загалом, так і в обґрунтуванні конкретних показників бізнес-планів окремих організаційно-технічних заходів, рішень у проектах науково-технічних і технологічних робіт;

— обґрунтування цін на продукцію підприємства та оцінки можливої зміни цін на ресурси, що споживає підприємство;

— обліку впливу зміни цін на дохід, виторг підприємства від реалізації продукції;

— оцінки зміни цін на витрати виробництва та реалізацію продукції підприємства, включаючи як ціни на засоби виробництва, так і ціни на працю — оплату праці;

— оцінки фінансових результатів діяльності підприємства — прибутку або можливих збитків, ліквідності, платоспроможності підприємства;

— розрахунку відносних цін і вибору оптимальної структури виробництва;

— інших економічних розрахунків [12, с. 67].

Для оцінки інфляційного очікування в ціновій стратегії підприємства рекомендується використовувати такі показники, що прийняті в статистичній практиці і соціально-економічному прогнозуванні:

— зведений індекс споживчих цін на товари і послуги (ІСЦ), що систематично розраховується Держкомстатом України і є відповідно до прийнятої методики більшості країн із розвинутою економікою основним показником рівня інфляції. Він систематично публікується Держкомстатом України і коментується в засобах масової інформації. Розраховується органами статистики щотижня за даними оперативної звітності, за уточненими даними щомісяця відносно грудня попереднього року. Облік індексу ІСЦ особливо важливий для підприємств, що працюють на споживчий ринок. Важливо мати на увазі, що цей індекс враховує в сукупності зміну цін не тільки на продукти, а і на послуги, що надаються населенню;

— індекс цін виробників промислової продукції також систематично публікується Держкомстатом України і необхідний для оцінки інфляції цін на продукцію, вироблену промисловістю. Підприємствам промисловості він необхідний для оцінки інфляції в зіставленні з можливою зміною цін на продукцію, вироблену підприємством. Індекс розраховується щомісяця відносно грудня попереднього року, а також в зіставленні періоду поточного року до відповідного періоду попереднього року;

— індекс тарифів на вантажні перевезення дає динаміку тарифів на вантажні перевезення, що здійснюються всіма видами транспорту загального користування;

— індекс цін на матеріально-технічні ресурси розраховується органами статистики й систематично публікується. Індекс розраховується на основі даних про середні ціни за групами продукції виробничо-технічного призначення, що купується підприємствами та організаціями для поточного споживання. Таким чином, у цьому індексі цін відбиваються не тільки зміни цін на продукцію, що відпускається підприємством-виробником, а й витрати на транспортування продукції, постачальницько-збутові витрати включаючи посередників, а також податки, що мають акцизний характер. Іноді різниця між цінами виробника й споживача досить істотна. Так, у 1995 р. споживчі ціни на автобензин перевищували ціни виробника приблизно в 2 рази;

— індекс цін на сільськогосподарську продукцію відбиває зміну цін реалізації виробниками сільськогосподарської продукції. Через сезонність сільськогосподарського виробництва найбільш достовірним індексом є індекс, що обчислюється на товарну продукцію звітного року до попереднього року, тобто в середньому за відповідні роки;

— індекс цін на послуги для населення має особливе значення для підприємств, що працюють у сфері обслуговування населення [12, с. 68-69].

В умовах орієнтації підприємства на очікувану інфляцію доводиться рахуватися з реальними умовами інформації про стан цін на відповідних ринках. Оцінка інфляційного очікування фахівців підприємства може ґрунтуватися як на зовнішній інформації, так і на власних висновках.

Оцінка інфляційних очікувань зростання цін може ґрунтуватися на такій зовнішній інформації:

— прогноз економічного та соціального розвитку країни уряду України, що щорічно подається в парламентські структури і публікується в засобах масової інформації;

— проект бюджету уряду України на майбутній рік, у якому дається оцінка очікуваної інфляції, що враховується в бюджетних розрахунках, і дані про затверджений бюджет і хід його виконання;

— розрахунки Національного банку України про можливі темпи інфляції;

— дані опитів працівників підприємств, що проводяться різними організаціями і публікуються в газетах; оцінки експертів як приватного порядку, так і з використанням результатів досліджень різних наукових організацій [12, с. 70].

Нині існує багато методів прогнозування інфляції. Тому фахівцям фірми варто критично оцінювати їх і самостійно робити розрахунки очікуваної інфляції. Оцінка інфляційного очікування проводиться за такими основними етапами:

— уточнення конкретних показників динаміки цін, що підлягають оцінці та прогнозуванню;

— встановлення періоду (короткострокового, середньострокового та довгострокового) прогнозування;

— аналіз вихідних даних і підготовка інформації за поперед­ній період як за показниками прогнозу, що міститься в його висновках, так і за чинниками та умовами, що впливають на кінцеві показники;

— вивчення та виявлення чинників і умов, що впливатимуть на темпи інфляції, встановлення кількісної міри їхнього впливу на темпи інфляції;

— визначення (розрахунок) темпу інфляції;

— ймовірнісна оцінка інфляційного очікування за схемами найбільш сприятливої соціально-економічної ситуації, оптималь­ної соціально-економічної ситуації та менш сприятливої ситуації [12, с. 71].

Здійснюючи оцінку інфляційного очікування, варто враховувати як об’єктивні закономірності та умови утворення динаміки цін, так і вплив державних органів на інфляційні процеси.

Досвід закордонних країн і практика проведення реформ в економіці України показують, що головною умовою ефективної антиінфляційної політики виступає тільки комплексний державний вплив на два такі найважливіші чинники, як:

1) платоспроможний попит;

2) пропозиція товарів і послуг, витрати виробництва і збуту.

У результаті такого впливу може бути досягнуто істотне зниження інфляції попиту і витрат. Обидва названі чинника взаємозалежні. Однак для оцінки інфляційного очікування фахівцям, що здійснюють прогноз, необхідно визначити головне — якою мірою в прогнозі темпів інфляції враховується формування рівноважного ринку і ринкового конкурентного ціноутворення.

Вище були розглянуті суть та економічні наслідки для фірми ризику в ціноутворенні в результаті допущення помилок при визначенні цін на свої товари. Далі викладаються методи страхування цін від можливих їхніх змін під впливом різних ринкових чинників.

Розглянемо акт купівлі-продажу, що може бути зроблений або на ринку, або в магазині. У цьому разі передача товару в руки покупця і грошей у руки продавця здійснюються одночасно. Однак у ринковій практиці часті такі ситуації, коли під час оптового продажу товару продавець і покупець укладають договір поставки, в якому передбачаються зобов’язання сторін: постачальник (продавець) зобов’язується у встановлений термін поставити покупцю певну кількість товарів, а покупець бере на себе зобов’язання купити цей товар за заздалегідь обумовленою ціною. Таким чином, по-перше, ціна товару, який буде поставлено, передбачена договором, а по-друге, між укладанням договору купівлі-продажу і реальним здійсненням акту купівлі-продажу існує часовий розрив (лаг). Але, як відомо, в умовах ринку ціни не залишаються незмінними, вони схильні до коливань під впливом ринкової кон’юнктури. Звідси після закінчення визначеного часу ринкова ціна на даний товар може виявитися вище чи нижче ціни, встановленої договором поставки. У разі підвищення чи зниження ціни для фірми-постачальника виникає ризик. Оскільки фірма-постачальник прагне по можливості уникнути цього ризику, подивимося, як це можна зробити. Практика ринкового господарювання підказала необхідність страхування цін, що здійснюється методом включення в договори поставки певних застережень [12, с. 73].

По-перше, застереження про можливість підвищення чи зниження витрат. Вона включається в договір купівлі-продажу в тих випадках, коли на ціну великий вплив чинить низка зовнішніх і внутрішніх чинників, що обумовлюють зростання витрат на виробництво. Фірма — виробник товару прагне перекласти ризик збільшення ціни на споживача. Цей випадок можна проілюструвати таким умовним прикладом. Взуттєва фірма уклала договір з оптовою базою на поставку певної кількості товару за ціною 250 грн. за одиницю. Однак в умовах інфляційного зростання цін ринкові ціни на матеріали постійно зростають. У собівартості продукції їхня частка становить 80 %. Під впливом зростання інфляції керівництво фірми змушено також підвищувати заробітну плату працівників, питома вага якої у витратах на виробництво становить 10 %. Тому до моменту оплати оптовою базою фактич­на ціна зазначеного товару буде вище ціни, передбаченої договором. Щоб уникнути ризику втрати виторгу, фірма — виробник взуття включає в договір поставки застереження про підвищення ціни на продукцію, якщо будуть збільшені її витрати на шкірматеріали та заробітну плату.

По-друге, застереження про коливання ринкової ціни, що має кілька різновидів:

1) застереження про підвищення ціни. У цьому разі будь-яке зростання ринкової ціни означає збільшення ціни, передбаченої в договорі постачання;

2) застереження про зниження ціни. Воно означає, що всяке зниження ринкової ціни неминуче повинно призвести до зменшення ціни, визначеної в договорі поставки;

3) застереження про будь-яку зміну ціни. У цьому разі відбувається відповідне підвищення чи зменшення ціни, визначеної в договорі поставки.

Якщо використовуються ці застереження, то здійснюється поставка додаткової кількості товару у разі зниження ціни і поставка меншої кількості товару у разі зростання ціни. Головним чином здійснюється страхування цін від кон’юнктури ринку, що змінюється [13, с. 403].

Висновки

Пiд iнфляцiєю розумiють будь-яке знецiнення грошей, зниження їх купівельної спроможності, тобто систематичне зростання цiн незалежно вiд того, якими причинами цей процес викликається.

У міжнародній практиці, відповідно до темпів інфляційного процесу, виділяється три різновиди інфляції: повзуча, галопуюча, гіперінфляція.

Основні причини інфляції це: зростання надмірного попиту над пропозицією — “інфляція попиту” та зростання грошових витрат виробництва — “інфляція витрат”. Ці дві класичні причини безперечно можуть бути викликані низкою монетарних та загальноекономічних чинників, сила впливу яких на економічний процес неоднакова. До таких чинників можна віднести: інфляцію, викликану надлишком в обігу грошової маси внаслідок кредитної емісії; фіскальну інфляцію, що пов`язана із дефіцитом бюджету; інфляцію, викликану зростанням виробничих витрат і доходів, імпортовану інфляцію тощо.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами дефляційної політики (врегулювання попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей.

Політика доходів передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. Першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у складне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційні заходи держави, якщо вони проводяться не достатньо виважено.

Список використаних джерел

1. Башнянин Г. І. Політична економія. Частина 1. Загальна економічна теорія. Частина 2. Спеціальна економічна теорія. — К.: Ельга, 2002. – 526 с.
2. Білик В. О., Саблук П. Т. Економічна теорія. — К.: ННЦ ІАЕ, 2004. — 560 с.
3. Воробйов Є. М. Економічна теорія. — К.; Х.: ТОВ «Корвін», 2003. – 703 с.
4. Гальчинський А. С. Економічна теорія. — К. : Вища школа, 2007. — 503, с.
5. Гальчинський А.С.Теорія грошей. – К.: Основи, 1996. – 413 с.
6. Економічна теорія. Політекономія. — К. : Знання-Прес, 2007. — 719 с.
7. Економічна теорія. Політекономія. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 358 с.
8. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Макроэкономика Учебник. — 2-е изд., стер. — К.: О — во “Знання”, КОО, 2006. — 368 с.
9. Климко Г. Н. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. — К.: Знання-Прес, 2002. — 615 с.
10. Коршикова Р. Вплив інфляції на фінансову звітність підприємства // Бухгалтерський облік і аудит. — 2000. — № 12. — С. 22-28
11. Кривцов О. С., Бережний В. М. Економічна теорія у запитаннях та відповідях. — Х.: Факт, 2004. – 210 с.
12. Мельник О. Зміни економічного стану підприємств України під впливом інфляції // Фінанси України. — 2007. — № 7. — С. 66-73
13. Мочерний С. В. Економічна теорія. — К.: Вид. центр «Академія», 2005. — 639, с.
14. Рудавка С. І. Основи економічної теорії. — Вінниця: Тезис, 2003. – 340 с.
15. Сакс Джефрі, Пивоварський О. Економіка перехідного періоду: Уроки для України/ Пер. з англ. О. Пивоварський. – К.: Основи, 1996. – 345 с.