Вступ

Історичні корені сучасних українсько-російських суперечностей Ключовим для розуміння природи українсько-російських відносин є визнання особливої ролі Росії й України в історії Центральної та Східної Європи, їх вирішального впливу на геополітичні, геокультурні та георелігійні процеси в регіоні безпосереднього контакту західно-християнської, східно-християнської та мусульманської цивілізацій. Відтак ці відносини належить розглядати в контексті системи домінантних міжнародних зв’язків України.

Східний, російсько-український, вузол протиріч вирізнявся особливою складністю. По-перше, українсько-російські відносини розвивалися на міцному підґрунті етнічної спорідненості в рамках східнохристиянської (православної) цивілізації. Проте зумовлені самою географією системні контакти, а часом і приналежність українців і росіян до відповідно європейського та євразійського геокультурних просторів формували у них різну ментальність, своєрідні світоглядні цінності. По-друге, Україна і Росія здійснили взаємну багатофункціональну місію історичного значення. Росія, а пізніше СРСР вирішальним чином забезпечили збирання в єдине ціле українських етнічних земель. По-третє, поєднання у спільній державі західних і східних цінностей у відповідно українській та російській інтерпретаціях сприяло взаємозбагаченню культур. Але вже на зламі XVII–XVIII ст. демократична форма комунікації двох суспільств була витіснена уніфікаційними процесами, що супроводжували створення Російської імперії. Утвердження ідеології великодержавія й триєдиноросійства, в атмосфері якої відбувалися процеси русифікації, зміцнювали в Україні тенденцію до національно-культурного, а пізніше й політичного самовизначення.

Тема: «Російська константа дипломатії незалежної України: здобутки, проблеми та перспективи».

1. Українська незалежна державність як історична закономірність

 

Відновлення незалежності України створило базові ідеологічні, політичні і правові умови для українського національного відродження, але на жаль не супроводжувалось радикальними змінами ситуації через відсутність послідовної державної мовно-культурної політики.

Принципових глибинних змін не зазнала і позиція Росії щодо України. Владна російська еліта, незважаючи на міжнародне право і мораль, наявність великого політичного українсько-російського договору та безлічі інших угод, продовжує вважати Україну частиною Росії і не змирилася з українською державною незалежністю, мріє про імперський реванш і відновлення «единой Великой России» шляхом і за рахунок поглинання України. Проте в нових умовах російська позиція була відкорегована відповідно до досвіду минулого і сучасних реалій [7, с. 255].

Визвольні змагання 1917-1920 років, селянський повстанський рух і опір 20-х — кінця 30-х років, збройна боротьба ОУН-УПА протягом 40-х-50-х років, відновлення державної незалежності на початку 90-х років, європейська та євроатлантична цивілізаційна орієнтованість руху України при всіх президентах, вибух українського національного духу під час помаранчевої революції переконали російський владний політикум, політологів і аналітиків у нездійсненності імперської реваншистської мрії поки існуватиме українська Україна, українська нація і українська ідея. Виходячи з цього, російський істеблішмент формулює сучасну стратегію Росії щодо України наступним чином: «Нам потрібна не проросійська Україна, а російська Україна». По суті, кинутому на початку ХХ століття М. Міхновським визвольному кличу «Україна для українців» на початку ХХІ століття протиставлено неоімперський виклик «Україна без українців». У виголошеній М. Міхновським навесні 1900 року промові «Самостійна Україна» вперше пролунав заклик до українців розпочати рішучу і безкомпромісну боротьбу за звільнення від панування ворогів-чужинців історичної етнічної української території, поділеної в той час між Австро-угорською і Російською імперіями та створити українську самостійну державу. Відлунням цього заклику є сучасна незалежна Україна, Конституція якої грунтується на принципах верховенства права та поваги до прав і основоположних свобод людини для всіх незалежно від етнічного чи національного походження [1, с. 29].

Мріючи про імперський реванш, російська імпершовіністи вважають головним не час повернення України в лоно Росії, а її повернення назавжди. Реально це можливо лише шляхом знищення української ідентичності як на рівні окремої особистості, так і на рівні української нації, що в практичному означатиме перетворення «української України» в «Україну без українців». В сучасних умовах головним знаряддям створення України без українців є не війна і геноцидне винищення української нації, а гуманітарна агресія [1, с. 30].

В останні роки Росія приділяє величезне значення гуманітарному виміру своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Це є законним і закономірним. Протиправним і протиприроднім є те, що під прикриттям гуманітарної політики Росія здійснює проти України масштабну гуманітарну агресію по трьом напрямкам, інспіруючи і підтримуючи ведення інформаційно-пропагандистської війни, мовно-культурної війни та історіософської війни. Її стратегічна мета полягає у знищенні ідентичності української нації — системою утворюючого складника Української національної держави. Отже, йдеться про безповоротну ліквідацію життєдайного джерела української незалежної державності з тим, щоб забезпечити «остаточне вирішення українського питання» в контексті російських імперських прагнень [1, с. 30].

Російська гуманітарна агресія криє в собі загрозу для всіх громадян України, незалежно від їхньої етнічної чи національної приналежності, соціального статусу чи матеріального статку. Адже в разі реалізації злочину проти української нації і ліквідації незалежної державності України, вони стануть громадянами іншої держави і їм доведеться забути про демократію, гідність, права людини і основоположні свободи взагалі, свободу слова і вільного розпорядженням своїм майном зокрема. Досить згадати мізерний рівень і умови життя мільйонів пересічних російських громадян поза межами столичного мегаполісу, протиправні переслідування і цинічні вбивства правозахисників і журналістів, і, між іншим, про долю неугодних олігархів, яких нинішня російська влада прирікає на життя у вигнанні, ув’язнює та позбавляє власності.

Ми є свідками парадоксально-ганебної ситуації, коли керівництво Росії, здійснює свою гуманітарну політику не в колонії Україна, а щодо суверенної держави Україна із використанням офіційних чинників цієї держави. Про це, зокрема, промовисто говорять акції міністра освіти і науки України Д. Табачника та народного депутата В. Колесніченка, які діють як виконавці антиукраїнської політики Кремля. Українським державним чиновникам і політикам слід пам’ятати, що українські гетьмани, як і українські комуністи, які у свій час були запопадливими виконавцями волі московських царів і генеральних секретарів, в решті-решт опинялися у сибірських засланнях і сталінських концтаборах [1, с. 32].

В цій ситуації особлива відповідальність лягає на президента України В. Януковича, як гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Якщо В. Янукович не розуміє небезпеки антиукраїнської гуманітарної політики для самого існування державності України, то він не може виконувати функції Президента України. Якщо ж В. Янукович свідомий цієї небезпеки і не вживає заходів для її усунення, то він чинить злочин проти української держави, який кваліфікується як державна зрада [1, с. 32].

Масштабність і характер кинутого Україні гуманітарного виклику потребують його адекватної оцінки опозицією і суспільством для організації системної протидії стратегічній загрозі українській суверенній державності.

2. Етапи та тенденції розвитку українсько-російських відносин 

Перший етап (1991–1993 рр.). Домінування Росії. Етап переведення у практичну площину ідеї державного суверенітету України характеризувався майже цілковитою економічною залежністю її від Росії. Подібно іншим державам, колишнім суб’єктам СРСР , Україна користувалася за гальною грошовою одиницею Співдружності Незалежних держав (СНД) – радянським рублем, взаємодіяла з Росією в умовах відсутності митних кордонів і податків у торгівлі. Регулюючи в рамках СНД обов’язкові державні поставки продукції, Росія де-факто виконувала роль пострадянського економічного, а відтак і політичного центру. За її визначальної ролі вирішувалися питання правонаступництва СРСР, виведення ядерної зброї з території України. Реальною перспективою вважалася трансформація СНД у федерацію незалежних держав. Головною особливістю зовнішньо-політичної діяльності України на цьому етапі було прагнення перевести стосунки з Росією «у русло справжнього добросусідства, взаємоповаги і партнерства», не відмовляючись при цьому від налагодження «відносин політичного і військового партнерства та взаємовигідного співробітництва» з ЄС та НАТО [4, с. 51].

Другий етап (1993–1997 рр.). Динамічне протистояння сторін навколо ідеології та принципів взаємовідносин. Розпад «рублевої зони»(серпень 1993 р.) і запровадження національних грошових одиниць означало переведення в ранг міждержавних усієї гами зв’язків з Росією.

Курс Києва на формування завершеної системи двосторонніх відносин на принципах рівноправ’я, добросусідства і взаємовигідного співробітництва не зустріли однозначної підтримки з боку Москви. Основним джерелом напруження у взаєминах залишалася проблема базування Чорноморського флоту (ЧФ) на території України. Її позитивним вирішенням Росія зумовлювала підписання повномасштабного політичного договору й підтвердження на міжнародно-правовому рівні існуючих кордонів України. Гострий переговорний процес, що супроводжувався часом конфліктними ситуаціями через несанкціонований вхід у порти України кораблів ЧМФ РФ, тривав майже сім років. Він завершився укладенням Договору « Про дружбу, співробітництво і партнерство» (31 травня 1997 р.) та угод про базування в Криму Чорноморського флоту Росії (на період 1997–2017 рр.). В умовах важкої соціально-економічної кризи, поглиблення економічної дезинтеграції країн СНД Україна продовжила рух у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції (Закон «Про приєднання до Статуту Ради Європи»– 31 жовтня 1995 р., заснування місії України при НАТО – 4 грудня 1997 р., підписання « Хартії про особливе партнерство» з НАТО – 9 липня 1997 р.) [4, с. 52].

Третій етап (1997–2000 рр.). Урівноваження західного та східного векторів зовнішньополітичної орієнтації України. Продуктивний етап двосторонніх відносин з точки зору можливостей реалізації національних інтересів України. Ліквідовуючи наслідки важкої фінансової кризи 1998 р., Росія послабила політичний тиск на Україну. Поступове налагодження співробітництва після підписання Політичного договору 1997 р. дозволило кожній із сторін зосередитися на вирішенні як внутрішніх, так і геополітичних проблем. Шукаючи на Заході противаг потенційному російському тиску, Україна ухвалила «Стратегію інтеграції до ЄС» (11 червня 1998 р.) та Державну програму співробітництва з НАТО (4 листопада 1998 р.). Водночас у відповідь на створення «проросійських» союзів у рамках СНД (Співтовариства Білорусії й Росії – квітень 1996 р., «Союзу чотирьох», до складу якого у 1996 р. увійшли Росія, Білорусь, Казахстан і Киргизстан, «Митного союзу», а з 2000 р.– ЄврАзЕс), Україна розпочала реалізацію програми регіонального лідерства, намагаючись об’єднати країни, що на той час виступали проти російської гегемонії в СНД. Створюється співдружність держав ГУА М у складі Грузії, Узбекистану, України, Азербайджану і Молдавії [4, с. 53].

Четвертий етап ( 2000 – 2004 рр.). Повернення України під патронат Росії. Гостра політична криза 2000 – 2001 рр. («Касетний скандал») з наступним дистанціюванням США та більшості країн-членів ЄС від кланово-олігархічної владної верхівки України спричинили згортання Києвом політики багатовекторності й неадекватне національним інтересам зближення з Росією. На початок 2004 р. російським компаніям належало 80 % нафтопереробних потужностей, 25 % приватизованих обленергокомпаній, практично всі приватизовані підприємства кольорової металургії [4, с. 54].

Цілковитою залишалася залежність країни від російських енергоносіїв. Інвестори з Росії контролювали 30% українського ринку молочних продуктів, а також половину ринків телереклами й мобільного зв’язку. За цих обставин Україна підтримала реалізацію проекту Єдиного економічного простору на Сході спільно з Російською Федерацією, Білоруссю і Казахстаном (вересень 2003 р.).

П’ятий етап (з 2005 р.). Домінування західного вектору зовнішньо-політичної орієнтації України. Прихід до влади демократичних сил під час Помаранчевої революції засвідчив нову, вестернізовану якість політичної свідомості переважної частини українського суспільства. Зумовлені цією обставиною дії України, спрямовані на завершення виходу з політичної орбіти Росії й прискорення процесу європейської й особливо євроатлантичної інтеграції, викликали гостру реакцію Москви. Російсько-українські відносини трансформувалися у фазу кризового розвитку. Закономірним з точки зору історичного досвіду є той факт, що теперішня еволюція всієї системи суспільних відносин супроводжується перетворенням України на арену не бувало гострого зіткнення інтересів основних світових центрів сили. У даному випадку ними є – Росія, США, Європейський Союз і у певному розумінні Китай [4, с. 55].

Означені етапи дозволяють виділити певні особливості розвитку українсько-російських відносин.

Перша. Фази наростання або послаблення тиску Росії на Україну в перехідну для обох країн епоху 1990-х років змінювалися передусім залежно від рівня внутрішньої стабільності російського суспільства, зокрема, збігалися в часі відповідно з періодами підйому або кризового розвитку його економіки й фінансової системи. Натомість з початку нового століття міждержавні відносини визначалися винятково рівнем лояльності України до Росії, готовністю Києва до інтеграції в контрольоване Москвою євразійське політико-економічне поле.

Друга. Динаміка інтеграційних зусиль України в європейському та євроатлантичному напрямах наростала навіть у періоди внутрішніх криз та відносної стабільності українського суспільства. Це й факт засвідчував усталеність намірів владних українських еліт віднайти зовнішні противаги російському політичному впливу в умовах неготовності Росії розбудовувати рівноправні відносини з Україною.

Третя. Перехід України від політики партнерства з НАТО до курсу на набуття нею членства в Організації Північно-Атлантичного Договору став закономірним наслідком розпочатої трансформації посттоталітарного суспільства «керованої демократії» у відкрите демократичне суспільство західного (ліберального) типу [4, с. 57].

Таким чином, за зовнішніми ознаками переростання головного інтеграційного вектору України зі Сходу (СНД, ЄЕП) на Захід (ЄС і НАТО ) є помітною зовнішньополітичною тенденцією. Проте встановлення рівня реалістичності її практичної реалізації в сучасних умовах вимагає також осмислення всього комплексу внутрішніх передумов. Щодо набуття Україною членства в НАТО, то Київ розглядає його як результат розбудови інтеграційної політики Росії не за формулою «суверенітет і рівноправ’я», а на основі ідеології «авторитарного патерналізму». І, навпаки, з точки зору керівництва РФ, причини переростання українсько-російських відносин у фазу кризового розвитку перебувають у площині практичної реалізації Україною стратегії вступу до Північно-Атлантичного Альянсу.

Основні концептуальні засади зовнішньополітичного курсу Росії: реалістичність та ефективність змін

Характерною особливістю зовнішньополітичного курсу Росії 1990-х рр. було балансування між т.з. «глобалістською концепцією перспективного розвитку», що передбачала її самостійне включення у світову економіку на засадах демократизації суспільства та адаптації національного господарства до умов постіндустріальної епохи, та «регіоналістською», згідно з якою Росія мала створити патронований нею інтеграційний простір у рамках СНД ( теорія оптимальної валютної зони й оптимального внутрішнього ринку). При цьому згідно зі «Стратегією відносин між Росією та ЄС» (1999 р.), Москва виступала проти встановлення Європейським Союзом «особливих відносин» з країнами СНД як таких, що здатні порушити інтереси Росії та її союзників у регіоні. За цих обставин РФ не змогла виробити цілісної концепції відносин з країнами СНД. Відтак, об’єднавчі процеси на пострадянському просторі відбувалися непослідовно і хаотично [4, с. 59]:

— «проект СНД» перетворився на рамкову угоду, що не забезпечувала ефективного співробітництва (загальний обсяг торгівлі Росії з партнерами по Співдружності скоротився у 1991-2004 рр. зі 138 до 37 млрд. дол., або понад як у 4 рази, а частка взаємної торгівлі у загально-торговельному обігу країн СНД – універсальний показник ефективності економічних об’єднань у світі – знизилася до 28 %, тоді як в ЄС вона становить 65 %);

— не були втілені у життя договори про «Економічний союз дванадцяти» і «Митний союз п’яти»;

— найуспішніші для Росії інтеграційні проекти –«Союзна держава Росії й Білорусі»(1996 р.) та ЄврАзЕс (2000 р.), що включає Білорусь, Казахстан і країни Це нтральної Азії, значною мірою тримаються на ідеологічному ґрунті самозбереження авторитарно-кланових режимів Середньої Азії та контролі з боку Росії енерготранспортних мереж регіону [4, с. 60].

З урахуванням факту входження до ЄС та НАТО Латвії, Литви та Естонії, а також розміщення військових баз НАТО на території Киргизстану та Узбекистану, можна стверджувати, що, по-перше, російська інтеграційна політика на пострадянському просторі 1991-2005 рр. виявилася неефективною; по-друге, запропоновані Росією принципи та моделі євразійської інтеграції не відповідали національним інтересам України.

Формування нової зовнішньополітичної стратегії Росії відбувається у 2004-2005 рр. Із завершенням геостратегічного відступу Росія взяла курс на відтворення статусу наддержави й повернення свого впливу на глобальні та регіональні процеси. Зважаючи на очікуваний вплив нової стратегії на характер російсько-українських відносин, необхідно враховувати ступінь її реалістичності.

Військово-технологічний аспект проблеми свідчить, що Росії вдалося зберегти високий потенціал національних збройних сил. Разом із США ці дві країни володіють майже 90 % світового ядерного потенціалу.

Маючи щорічні військові витрати бюджету на суму в 18 млрд. доларів, РФ утримує армію, чисельністю в 1 млн. 134 тис. чол.; на її озброєнні знаходиться 512 cтратегічних ракетних комплексів, що здатні нести 1808 ядерних боєзарядів, а також близько 2800 бойових літаків, 21 тис. танків, 20 тис. артилерійських систем, 9,5 тис. кораблів, 53 підводних човни тощо. З 2006 р. на озброєння російської армії надійшли, зокрема, найсучасніші субмарини «Юрій Долгорукий», «Олександр Невський», «Володимир Мономах», оснащені новим ракетним комплексом морського базування «Булава». Ракетні війська наземного базування отримують комплекс «Тополь-М» (SS-27), що стане основою сил стратегічного стримування. До 2008 р. планується переведення на професійну основу 70% військовослужбовців Росії [6, с. 19].

Енергетичний аспект. Динамічне зростання світової економіки спричинило на початку XXI ст. глобальний енергетичний бум. Росія, як світовий лідер за запасами енергоресурсів, перетворилася на енергетичну над ержаву. Так, ЄС імпортує з Росії половину споживаного ним газу і третину нафти, а після введення в експлуатацію балтійського трубопроводу Європа, як передбачається, залежатиме від російського газу на 80%.Одне з найбільших в ЄС газосховищ створюється в Угорщині. РФ фактично монополізувала нафтогазотранспортну мережу Казахстану й Се редньої Азії, створюючи «єдиний транспортний простір регіону». Російські компанії, передусім «Газпром» і «Лукойл», спрямовують багатомільярдні інвестиції в енергодобувну та енерготранспортну сфери Південного Кавказу, Ірану, Туреччини, а також Південної Америки. За умови переростання іранської кризи у військовий конфлікт з подальшою дестабілізацією дії енергетичних коридорів Середнього та Близького Сходу, ступінь монопольного впливу Росії на процеси глобального розподілу нафтогазових ресурсів та енергоціноутворення може стати надто загрозливим для національної безпеки країн-споживачів. У цьому зв’язку вірогідним є розширення сфери використання Росією нафтогазової проблематики як інструменту політичного впливу на світові процеси. Саме енергобезпека оголошена Президентом В. Путіним «ключовим питанням російського головування у Великій вісімці» [6, с. 20].

Економічний аспект, можливо, найменшою мірою відповідає статусу наддержави. За рівнем валового національного проду кту (1,6 трлн дол.) РФ суттєво поступається іншим світовим центрам сили: США (близько 12 трлн дол.), ЄС (близько 13 трлн. дол.), Китаю (близько 8 трлн. дол.) [6, с. 20].

Те саме стосується демографічного ресурсу економічного розвитку: Росія (142,5 млн. чол.), США (280 млн. чол.), ЄС (близько 450 млн. чол.), Китай (1,350 млрд. чол..). Проте за темпами зростання економіки РФ належить до світових лідерів. У 2000–2005 рр. удвічі зросли обсяги промислового виробництва та ВВП країни. Висока світова кон’юнктура на товарні енергоресурси значно зміцнила фінансову систему Росії. З 2000 до 2006 р. золотовалютний запас країни рекордно зріс (з 12 до 230 млрд. дол.), а у 2006 р. його щотижневий приріст становить 2,4 млрд. доларів. У результаті співвідношення зовнішнього боргу і ВВП скоротилося з 80 % ( 2000 р.) до 30% ( 2006 р.) і до кінця року, згідно плану, не перевищуватиме 20 % [6, с. 21].

Завдяки потужному зростанню рівня ресурсного забезпечення зовнішньої політики РФ повністю анулювала заборгованість 16-ти найбідніших країн на суму 688 млн. доларів. Серед них Бенін, Замбія, Нікарагуа, Сирія і Танзанія – традиційні союзники колишнього СРСР [6,  с. 21].

Таким чином, не ставши наддержавою універсального типу, Росія досягла цього рівня у військово-технічній та енергоресурсній сферах (критерій: здатність вирішальним чином впливати на глобальні та регіональні процеси). Ця обставина, з одного боку, унеможливлює недооцінку, а тим більше цілковите ігнорування стратегічних інтересів Росії. З іншого боку, курс на відновлення наддержави за умов дотримання Росією триєдиноросійської ідеології створює надто високу загрозу національній безпеці України [6, с. 22].

До того, ж у регіональному вимірі зовнішньополітична концепція РФ зазнає несприятливих для України змін. Ідея створення валютного союзу країн СНД – нової рублевої зони на базі російської національної валюти, залишається оптимальним для Росії варіантом об’єднавчої політики на пострадянському просторі. Проте, якщо раніше для досягнення цієї мети Росія застосовувала тактику різношвидкісної та різнорівневої інтеграції, то тепер процес створення чи розширення економічних і військово-політичних союзів під патронатом РФ має відбуватися в одноактному організаційному режимі (заяви президента В. Путіна та міністра промисловості  енергетики В. Христенка 14-15 квітня 2006 р.). І тільки на декларативному рівні (заява МЗС РФ від 28 березня 2006 р.) Росія засвідчила готовність розбудовувати з Україною «систему міждержавних відносин, що ґрунтувалися б на принципах рівноправ’я, добросусідства, прагматизму і взаємовигідного співробітництва» [6, с. 22].

3. Двосторонні відносини України з Росією

Основні напрями зовнішньої політики України і концепція розвитку відносин України з країнами СНД є пріоритетними і визначають відносини України з Російською Федерацією. «Для України вони є стосунками особливого партнерства, оскільки від їх характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і в Російській Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі» [10, с. 83].

Визначальний фактор українсько-російських відносин і стратегічності партнерства обох країн — їх географічна й історична схожість, спільні кордони. «Справа не тільки у тім, — наголошував А.Камінський, — що Україна і Росія є сусідами, і ні ми, ні вони не заберемося в іншу частину світу чи на іншу планету, тобто ми приречені на співіснування чи побічіснування. Важливим тут є, передусім, величезна протяжність нашого кордону з Росією і прикордонний рельєф, що робив його завжди відкритим чи, як сьогодні можна сказати, «прозорим» [14].

Для України Росія — необмежений російський ринок (у зовнішньоторговельному обігу України з країнами СНД і Балтії частка Росії становила 77%), основний постачальник енергоносіїв і один з головних кредиторів. У нас дуже близьке конституційне поле, багато в чому збігаються політичні системи і режими, структури і форми управління, взаємопов’язаний інформаційний простір. Станом на 2001 р. українська діаспора в Росії становила 4 млн. осіб. На першому Всеросійському з’їзді вихідців з України, що відбувся у грудні 2001 р. у столиці РФ, активно обговорювалася тема створення впливового і дієвого українського лобі в Москві. Цікава і така деталь: у Москві працює 35 послів іноземних держав у Російській Федерації, які є за сумісництвом послами в Україні. Всі ці фактори повною мірою стверджують, що для Росії та України існує серйозний фундамент стратегічного партнерства.

Однак вирішальним тут є, як справедливо зазначав А. Камінський, «…державна ідеологія, національна філософія буття, зовнішньо-політична і військова доктрина керівних еліт, які визначали і визначають ставлення однієї держави до іншої». Проголошуючи неодноразово про намагання будувати відносини з Україною на основі тісної співпраці, дружби та особливого партнерства, Росія багатократно демонструвала історично звичну для себе позицію «старшого брата», користуючись правом статусу «право-наступниці СРСР». Така позиція була не лише несправедливою, але і помилковою. Адже завжди краще мати справу з рівним партнером. Невипадково тривалий час українсько-російські відносини, за висловом Л. Кучми, переживали стан «холодної війни» [14].

Позиція Росії стосовно Чорноморського флоту, Севастополя розпочата (звернемо увагу!), пропрезидентським «Нашим домом», передвиборна гонитва з відверто проголошеними Державною Думою територіальними претензіями до України, висуненням тези про те, що рішення про непорушність європейських кордонів не стосується території колишнього СРСР і, нарешті, заяви мера Москви про саму проблему Севастополя розв’язати силовим методом, могли звести нанівець «стратегічне партнерство» України і Росії. І лише виважена реакція українського керівництва на такі провокаційні дії, послідовний курс на розвиток добросусідських відносин не дали можливості довести ситуацію до критичного стану.

У Марийському палаці Києва 31 травня 1997 р. був укладений «Великий договір» — Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною і Росією. За словами міністра закордонних справ Росії І.Іванова, він «став результатом тривалих і складних переговорів». На цей час вже було укладено близько 180 різних угод між Україною і Росією, а втілювались вони вкрай недостатньо [10, с. 90].

Даючи оцінку підписаному Договору, Президент України Л.Кучма у лютневому 1999 р. інтерв’ю політичному оглядачеві «Известий» О.Бовіну наголосив: «На сьогодні проблем політичного характеру, що могли зупинити процес співробітництва між Україною та Росією чи навіть повернути його назад, практично немає. Ми вирішили головне питання у травні минулого року — у «Великій» угоді визнали одне одного суверенними незалежними державами, у яких немає територіальних претензій. Розрубано гордіїв вузол, в якому переплелися і політика, і економіка, проблеми масштабні та дрібні, теми минулого і майбутнього. Отже, ми знайшли ключ, принципову основу для вирішення всіх інших проблем, незважаючи на їх можливу складність» [10, с. 90].

Верховна Рада України в січні 1998 р. 305-ма голосами «за» ратифікувала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Депутати не підтримали пропозицію групи «Реформи» доповнити закон нормою про те, що угоди стосовно Чорноморського флоту залишаються нечинними до їх ратифікації парламентом. Не підтримали ратифікації здебільшого депутати від КУНу, УРП, УКРП, які входили до виборчого блоку, «Національний фронт», а також деякі депутати групи «Реформи». За підтримку договору висловилася більшість депутатів, зокрема представники національно-демократичних сил. Голосувати «за» закликав лідер Руху В.Чорновіл, внаслідок чого дехто з противників ратифікації звинуватив його в «догоджанні» українській виконавчій владі. Серед тих, хто підтримав угоду, були й радикальні противники Президента Л.Кучми (ліві, «громадівці»), які не могли не зважати на настрої свого електорату зі східних і південних областей України. Коментуючи ратифікацію Договору, перший Президент Л.Кравчук наголосив: «Україна і Росія завжди будуть жити поруч, кордон ніхто не перенесе. Крим і Севастополь — у складі України, що зафіксовано в договорі і є основним» [10, с. 92].

Майже дворічним став «ратифікаційний марафон» для Держдуми РФ, не зважаючи на зусилля депутатів двох країн. Ні зустріч українських і російських депутатів у Києві (жовтень 1997), ні поїздка парламентської делегації України в Москву (листопад 1997) не дали помітних результатів стосовно ратифікації. Безрезультатно закінчився і візит Голови Верховної Ради України О.Мороза (грудень, 1997). Російські парламентарії спочатку відклали ратифікацію до парламентських виборів в Україні у березні 1998 р. Здавалось би, їх результати були цілком сприятливі, але питання не порушувалось у порядку денному російської Держдуми. Згодом в Росії розгорілась урядова криза, і депутати були зайняті проблемою свого виживання. Коли у Верховній Раді України розпочалась «спікеріада», довелось чекати на результати «спікерських торгів». Як не дивно, але доля Договору знову залежала від внутрішніх українських процесів. Коли ж О.Ткаченко очолив Верховну Раду України, в Росії виникла фінансова криза [10, с. 93].

Відтермінувати ратифікацію Договору до парламентських виборів у Росії (1999) не випадало. Прискорив ратифікацію виступ О. Ткаченка в російському парламенті і його попередні заяви про вступ України до МПА, створення в майбутньому єдиного економічного простору, єдиної валюти.

Більшістю голосів (106 при 90 потрібних) Рада Федерації Росії 17 лютого 1999 р. нарешті ратифікувала «Великий договір». Проти виступив голова думського комітету у справах СНД Г.Тихонов. Він кваліфікував «Великий договір» як визнання кордонів України, довільно нею проведених, а отже, зняття будь-яких перешкод для її вступу в НАТО. Ю.Лужков назвав ратифікацію нечинною і вимагав оприлюднити інформацію росіянам, «хто голосував за передання Криму і Севастополя». В.Жириновський назвав цей день «чорним» у історії Росії і як кордони між країнами пророкував колючий дріт і натовські війська, що його будуть охороняти [10, с. 94].

Ратифікація «Великого договору» стала вагомою поразкою відверто шовіністичних кіл Росії, хоча його було ратифіковано із застереженням про те, що документ набуде чинності лише після того, як Верховна Рада України ратифікує угоду стосовно Чорноморського флоту. Однак основне полягало в тому, що вперше з 1654 р. Росія офіційно визнала цілісність України як незалежної держави. Так відкрилась можливість нанести лінію кордону на карті та підписати Угоду про державний кордон [10, с. 94].

Із прийняттям «Великого договору» про українсько-російську співпрацю було створено необхідну політичну і юридичну базу, що дає змогу (за умови політичної волі керівництва обох держав) остаточно подолати труднощі «розлучення» і надалі будувати відносини на цивілізованих принципах взаємовигоди і взаємоповаги.

Труднощі, які гальмують розвиток двосторонніх відносин, мають здебільшого політико-кон’юнктурний підтекст і цілком переборні. Це засвідчує врегулювання проблеми Чорноморського флоту і, похідної значною мірою від неї, міста Севастополя. Російсько-українська політико-дипломатична «епопея» навколо розв’язання проблеми ЧФ, принаймні на міжурядовому рівні, закінчилась 28 травня 1997 р. Було підписано три угоди: про статус та умови перебування російського Чорноморського флоту на території України; про параметри розподілу ЧФ та міжурядову угоду про взаєморозрахунки, пов’язані з розподілом флоту і його перебуванням на території України. Окрім цього, глави урядів підписали також Протокол «Про додаткові заходи щодо виконання угод з Чорноморського флоту» [10, с. 96].

Згідно з підписаними угодами, РФ погодилася на 20-річний термін оренди визначених бухт розміщення флоту у Севастополі, який отримує статус головної бази ЧФ Російської Федерації. Натомість Росія братиме участь у розвитку міської інфраструктури Севастополя. Особовий склад ЧФ становитиме не більше, ніж 25 тис. осіб. Вирішено питання про взаєморозрахунки між Росією й Україною за оренду. Росія також погодилась компенсувати Україні суму за тактичну ядерну зброю, вивезену з території України в сумі 450 млн доларів.

Верховна Рада України 25 березня 1999 р. ратифікувала три російсько-українські угоди стосовно Чорноморського флоту. Голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки та оборони Г.Крючков наголосив, шо ратифікації «не було альтернативи», а нератифікація значно ускладнила б відносини між двома державами, вона була б вигідною тим політичним силам, які не бажають стабільності. Позитивним фактом є також закладений в угоді принцип: український борг за енергоносії буде погашатися за рахунок російської орендної плати. У січні 2002 р. Голова Верховної Ради України І.Плющ підписав протокол «Про розвиток співробітництва між законодавчими органами України та Росії» [10, с. 98].

Після політичних домовленостей набуло першочергового значення упорядкування взаємовигідного економічного співробітництва. Необхідність налагодження добросусідських, партнерських відносин — потреба двох держав. Російська й українська економіка взаємозалежні не лише у зв’язку з інтеграцією, що склалася історично, серед всіх членів СНД. Саме ці держави становлять найбільший відсоток у торговельно-економічному балансі. Кардинально змінити ринки збуту в умовах жорсткої світової конкуренції — справа нереальна.

У 1998 р. товарообіг між Україною і Росією становив 13 млрд доларів. Позитивною ознакою українського експорту (здебільшого продовольчі товари, продукція машинобудівної, металургійної і хімічної промисловостей) стало зростання до 90% продукції. Імпортуємо здебільшого, як і раніше, енергоносії (газ, нафта, вугілля, нафтопродукти) — 73,8% усього імпорту. У листопаді 2000 р. під час зустрічі у Мінську Президент Росії В.Путін і Президент України Л.Кучма домовились про те, що Росія надасть Україні довготривале відтермінування сплати боргів за природній газ. У Києві прем’єри А.Кінах і М.Касьянов підписали 4 жовтня 2001р. Угоду «Про реструктуризацію боргу України за російський газ». Згідно з нею, Росія погодилася продовжити термін сплати українського боргу на 12 років, ставка 4% річних, з трирічним пільговим періодом [10, с. 99].

Значні перспективи розширення транспортних коридорів загальноєвропейського сполучення. На сучасному етапі послуги залізничного транспорту становлять лише 109,6 млн доларів. Є пропозиція укласти довготерміновий Договір про транзит (на десять років) газу в Європу транспортною мережею України.

Створення на двосторонній основі нових інтеграційних зв’язків із Росією, позбавлених позаекономічних ознак, спроможне не тільки розв’язати проблеми економічної реконструкції, а й відійти від консервативно-застарілих технологій і наблизитись до стандартів ЄС. Намітилась тенденція до розширення виробничої кооперації. За даними міністра Росії у справах СНД Б. Пастухова, 400 заводів Росії отримують 6 тис. виробів українського виробництва. Окрім того, понад 30 регіонів РФ уклали договори з Україною про співпрацю. У Росії діє понад 800 підприємств з українським капіталом. Створено близько 30 фінансово-промислових українсько-російських груп у провідних галузях економіки.

На зустрічі представників міжурядової комісії в грудні 2001 р. у Москві укладено домовленість про те, що Росія платитеме з 2002 р. за транзит газу до Європи не лише самим газом, а частково і валютою. М.Касьянов погодився надати Україні кредит у сумі 270 млн. доларів для добудови енергоблоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС. З доведенням до ладу нафтопроводу «Одеса — Броди» Росія зможе постачати нафту в Західну Європу, оминаючи Босфор. Докладаються спільні зусилля, щоб разом вступити до Світової організації торгівлі [10, с. 102].

Особлива роль належить співпраці з Росією у галузі військово-промислового виробництва і проблем космосу. Україна успадкувала від СРСР другу за величиною (40%) і, як стверджують фахівці, найціннішу частину військово-промислового комплексу. Згідно з офіційними джерелами, 1840 промислових підприємств і 2,7 млн. робітників були зайняті у військовому виробництві; 700 із цих підприємств, що налічували 1,3 млн. працюючих, випускали тільки військову продукцію. Серед них — 300 таких гігантів, як «Південмаш», «Арсенал», «Хартрон» тощо. На цих підприємствах вироблялися транспортні літаки, ракетні крейсери, танки (Україна виробляла близько 50% радянських бойових транспортних засобів), ракети «Зеніт», «Циклон», SS-18, SS-20, SS-23, SS-24 та ін. [3, с. 112]

Європейське визнання здобув українсько-російський АН-70. Єдиний літак в світі, що поєднує високу швидкість (800 км/год) і низькі витрати палива, здатний переносити 35 т вантажу на 5 тис. км, що у 2 — 3 рази прискорює перекидання військ. Етапною подією був запуск першого супутника дистанційного зондування землі «Січ-1». Був укладений контракт за проектом «Морський старт» (Україна, США, Росія, Норвегія) і створена пускова платформа морського базування вартістю 600 млн. доларів. Україна постачає продукцію ВПК у понад 30 країн світу. За оцінкою спеціалістів, уже тепер є реальним розміщення замовлень на підприємствах на суму 1,5 млрд. доларів [3, с. 112].

ВПК України за умов розширення взаємної співпраці може виконувати роль «локомотива» в піднесенні української економіки. В грудні 2001 р. у Харкові у межах українсько-російського бізнес форуму відбувся «круглий стіл» «оборонно-промисловий комплекс», де було проголошено про початок створення спільного основного бойового танка XXI ст., танка четвертого покоління, модернізацію бойових літаків, виробництво в Україні гелікоптерів АН-72 і АН -72П (патрульний), АН-74 для комерційної авіації [3, с. 113].

Російська Федерація була і залишається найбільшим кредитором України — близько 4 млрд. доларів. Структура українського боргу: технічний кредит — 2,5 млрд. доларів з 1995 р. переоформлений у державний борг, борг за енергоносії — 1,4 млрд. переоформлений як облігації внутрішньої позики з терміном погашення у 12 років.

Просування до економічного зближення двох держав має бути взаємним. Хоч 27 лютого 1998 р. у Москві президенти України і Росії поставили підписи під Договором «Про економічне співробітництво між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 pp.», поки що не діють угоди про зону вільної торгівлі, взаємний захист інвестицій, про уникнення подвійного оподаткування, митні тарифи. Товарообіг між Росією й Україною на 2003 р. зріс, але його обсяг становить лише 60% від рівня 1996 р. [3, с. 114]

У листопаді 2001 р. у Москві відбулась зустріч В.Путіна і Л.Кучми. Як зазначив посол України в Росії М.Білоблоцький, константуючи підсумки переговорів, Україна і Росія вже готові підписати угоду про зону вільної торгівлі. В Одесі під час зустрічі Л.Кучми та В.Путіна 17 березня 2002 р. досягнута домовленість про наближення створення зони вільної торгівлі і вирішення проблеми стягування ПДВ на експорт енергоносіїв України; 28 березня 2002 р. уряд України скерував до Москви для узгодження проект Договору про зону вільної торгівлі [3, с. 115].

Однак проблеми далі існують. «Конструктори російської нової політики» інколи за аналогією, керуючись історичними підходами, вважають, що можна досягти сильного впливу на Україну маніпулюванням ринками — через їх відкриття чи закриття.

Постає питання: чи Росія дійсно прагне стратегічного партнерства, а не лише в деклараціях? Це має вагоме значення для обох країн. Тут існують значні труднощі, які мають тенденцію і до розвитку, і до гальмування процесів співпраці. Для Росії головна проблема — позбутися «синдрому розлучення», «імперського мислення» у питаннях партнерства. Звідси й особливості партнерства: рівноправне чи ні. З цього приводу колишній міністр ЗС Росії А.Козирєв висловив цікаву думку: «Є питання, гіркі як запій. Одне з них — чи бажаємо ми бути наддержавою, котра володіє правом на життя людей, чи нормальною країною. Коли бажаємо, то чи здатні» [3, с. 116].

Якщо не позбутися «синдрому розлучення», наголошував Президент України Л.Кучма, то «я бачу серйозну загрозу майбутньому україно-російських відносин». Є чотири складових, які мають визначати суть українсько-російських відносин. По-перше, і в Україні, і в Росії існують глибокі національні інтереси, які треба розуміти і поважати. По-друге, треба навчитися будувати політику на пошуках не аспектів розділення, а зіткнення цих національних інтересів. По-третє, припинити практику подвійних стандартів у підході до рівноправ’я сторін. І нарешті, не максимізувати проблеми, а методично розв’язувати їх на політичному та практичному рівні.

Зближення позицій стає все відчутнішим. На ювілейному саміті країн СНД у листопаді 2001 р. в Москві Президент РФ В.Путін проголосив 2002 рік Роком України в Росії, а Президент України Л.Кучма виступив з ініціативою проголосити 2003 рік — Роком Росії в Україні.

4. Основні параметри взаємозалежності України й Росії

В економічній сфері РФ є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України – на неї припадає майже 30 % сукупного товарообігу (близько 20,3 млрд дол. з 71). Для порівняння: товарообіг з країнами Європи (без СНД), у складі 42 суб’єктів, становить 23,5 млрд дол. (33 %), Азії (без СНД ) – 13,1 млрд дол. (18,6 %), Америки – 3,1 млрд дол. (4,4 %), Африки – 2,86 млрд дол. (4 %), Австралії й Океанії – 117 млн дол. (0,2 %) [9, с. 46].

Високий рівень енергетичної залежності від Росії зумовлює від’ємне сальдо України у взаємній торгівлі ( мінус 5,3 млрд дол.). Україна експортує в Росію 26 % вітчизняної продукції машинобудування, значну частку продукції металургійної та хімічної галузей. Так само високою є питома вага Росії в імпорті української сільгосппродукції ( 60% молока і молочної продукції; вітчизняні сири становлять 65% російського ринку сиру в його найприйнятнішій для населення ціновій категорії) [9, с. 46].

Натомість економічна зорієнтованість Росії на Україну є значно меншою. На всі країни СНД разом з Україною припадає лише 17 % сукупного зовнішньоторговельного обігу РФ ( на країни ЄС, для порівняння, – 37%).

Саме в рамках СНД Україна є основним для Росії партнером (на неї припадає понад 30 % імпорту і близько 38 % експорту). Прямі інвестиції з Росії в Україну складають всього 6-8 % від їх загального обсягу (Російську Федерацію випереджають у цьому Німеччина, США, Великобританія, Італія).

Характерно, що інвестиційна політика РФ щодо України пріоритетно зорієнтована на «російськомовні» регіони. Російські капіталовкладення в Криму за першу половину 2005 р. становили 140 млн дол. (третину від загальної суми капіталовкладень). У Полтавську область вкладено у 2005 р. 124 млн. дол., м. Київ – 123,7 млн. дол., Запорізьку область – 26 млн. дол., Харківську – 20 млн. дол., Дніпропетровську – 16 млн. дол., Київську – 13 млн. дол., Донецьку – 11,2 млн дол., Миколаївську – 7 млн дол., Че ркаську – 6,8 млн. дол., Хмельницьку – 6 млн. дол., Закарпатську – 4,4 млн. дол., м. Севастополь – 16 млн доларів. Загалом у південні та східні області (без м. Севастополь) було вкладено 227 млн. дол., тоді як у центральні та західні області – 167 млн. дол. (на 36 % менше), що цілком відповідає економічним і політичним інтересам Росії [9, с. 47].

В енергетичній сфері зберігається фактично монопольна залежність України від російського (28% від загального обсягу споживання) та туркменського (48-50 %) газу, що закуплений і постачається як російська продукція й по російських трубопроводах. Водночас 70 % російських поставок газу в Європу проходить територією України.

У військово-технічній сфері 70% підприємств українського ВПК не можуть на даний момент обійтися без комплектуючих із Росії. У демографічній та етноміграційній сферах взаємозалежність пов’язана насамперед з відносно великими гру пами діаспор українців в Росії та росіян в Україні. Внаслідок природних процесів та зменшенню міграційного потоку з Росії питома вага росіян в Україні скоротилася порівняно з 1989 р. з 22,1 % (11,3 млн чол.) до 17 % (8,2 млн чол.), тоді як частка українців у РФ залишилася майже без змін – 4,3 млн чол. (42,8 % з них вважають рідною українську мову). Найбільший російський етнічний пласт зосереджено на Півдні та Сході України: в Ре спубліці Крим – 65 %, в Луганській області – 44,3 %, Донецькій – 43 %, Харківській – 33 %, Одеській – 27 %, Дніпропетровській – 24 %, Хе рсонській – 20 %, Миколаївській – 18 %. Саме ця частина населення послідовно репрезентує «проросійські настрої » в означених регіонах [9, с. 48].

Важливим чинником взаємовідносин є українські трудові мігранти в Росії. За неофіційними даними, близько 4 млн чол. постійно або періодично працюють у Росії. За офіційними даними, щороку в РФ прибуває до 30 тис. осіб з України і залишається там до 20 тисяч. За цими показниками Україна поступається тільки Казахстану. Мігранти та члени їх сімей (загальною чисельністю 150-180 тис. осіб) є соціально активним та ідеологічно потужним прошарком українського населення. Разом з російською діаспорою в Україні, російськомовним сегментом жителів Півдня та Сходу, а також значною часткою населення прикордонних з Росією районів вони складають не менше 15 млн. громадян України (близько 30 %), зорієнтованих на збереження добросусідства та партнерських відносин з Росією [9, с. 48].

У культурно-релігійній сфері Україну й Росію єднає приналежність до православної цивілізації. Проте якщо в РФ православне віросповідання репрезентує 92% релігійних громад, то в Україні їх частка скоротилася до 52 %.

Натомість другі за чисельністю протестантські громади складають в РФ 4,2 %, а в Україні – 29,1 %. Крім загальноєвропейської тенденції протестантизації суспільства, ці факти свідчать про розмивання традиційного культурно-релігійного ґрунту і взаємовіддалення східного (Росія) і західного (Україна) сегментів православної цивілізації. У контексті цього ж процесу потрібно розглядати суперечливість внутрішньо-православної ситуації в Україні: функціонування близько 11 тис. громад церкви Московського патріархату (69 % усіх православних організацій), з одного боку, свідчить про збереження духовного зв’язку двох східнослов’янських народів, а з іншого – їх надмірна політизація, активне несприйняття не тільки українського православ’я, а й загалом української національної ідеї призводять не до консолідації українців і росіян, а їх конфесійному дистанціюванню [9, с. 49].

Таким чином, високий рівень економічної, енергетичної, військово-технічної, конфесійної та ін. залежності України від Росії вимагає, по-перше, ефективнішого використання російського чинника у справі реалізації соціально-економічних інтересів держави; по-друге, послідовного виходу зі сфери монопольного впливу Росії на суспільні процеси.

Складність вибору зовнішньополітичного курсу держави зу мовлена надзвичайно суперечливими об’єктивними обставинами:

1. Прагнення України розвивати взаємовигідні відносини з РФ блокується курсом Москви на відновлення своєї патронатної ролі в пострадянській системі політичних та економічних координат.
2. Наростаючий політичний та економічний тиск на Україну з боку Росії, як країни, що утверд жує надержавний статус, штучно прискорює рух України до НАТО, як системи колективної безпеки. Отже, під дією зовнішніх чинників Україна стає на шлях порушення закономірної послідовності інтеграційних процесів, а саме у тому, що створення економічних зв’язків має передувати утворенню сталих військово-політичних союзів або відбуватися паралельно.
3. Спрямовані на перспективу військово-політичні союзи традиційно об’єднують основних економічних партнерів. Натомість процес вступу України до військово-політичного союзу НАТО більше ніж на десятиріччя випереджає її соціально-економічну інтеграцію в Європейський Союз, члени якого складають основу НАТО і є бажаними економічними партнерами України [9, с. 50].

Отже, часовий інтервал, що виникає між очікуваним завершенням євроатлантичної та європейської інтеграції, є перехідним періодом, упродовж якого домінуючі політичні та військові зв’язки на Заході Україна змушена буде поєднувати з домінуючими економічними зв’язками на Сході. При цьому, стрижневими під час перехідного періоду стануть питання економічної та енергетичної безпеки України.

4. Зовнішньоекономічні зв’язки України на 79% здійснюються по лінії «Схід–Захід»: СНД (44%) – ЄС (35%). При цьому, зважаючи на ту обставину, що Євросоюз не готовий компенсувати Україні ймовірне звуження її економічних позицій на Сході, Росія, яка контролює євразійський політико-економічний простір і сприймає майбутній вступ України до НАТО як ворожу щодо себе акцію, отримує широкі можливості для диктату Україні жорстких умов збереження за нею східних ринків.

Звідси, вірогідними є два несприятливих для України варіанти розвитку російського зовнішньополітичного курсу.

Перший. Враховуючи об’єктивно існуючий розрив між військово-політичними та економічними інтересами України, Росія вимагатиме одноактного й повноформатного приєднання до ЄЕП. Прийняття Україною такого варіанту унеможливить розвиток євроінтеграційного процесу.

Другий. У відповідь на відмову України від повномасштабного підключення до ЄЕП Росія може вдатися до політики витіснення її з євразійського економічного простору. Нові фінансові можливості РФ й наявна 8-9% частка України в зовнішньому торговельному балансі Росії може дозволити Москві вважати прийнятними для себе економічні ризики від такої політики [9, с. 51].

Стратегічним завданням України має стати вихід з парадоксально суперечливої ситуації, коли для збереження політичного суверенітету держави об’єктивно необхідно продовжити курс на євроатлантичну інтеграцію, а для забезпечення життєво важливих економічних інтересів – зберегти усталені й перспективні ринки в євразійському регіоні, підключаючись до нових соціально-економічних проектів.

Загалом назрілим є формування цілісної зовнішньополітичної концепції України, яка б, зокрема, враховувала:

— головну особливість сучасної міжнародної ситуації: реальну трансформацію однополярного (США) світу в багатополярний (США, ЄС, Китай, Росія);

— головну умову вирішення ключового зовнішньополітичного завдання – збереження суверенітету України: необхідність забезпечити комплексну реалізацію його політичної, військової й економічної складових [9, с. 51].

Висновки

Винятково в рамках усталеного європейського вибору України існують дві альтернативних моделі її зовнішньополітичного курсу і пов’язаних з ними моделі українсько-російських відносин.

Перша. Проголошення позаблокового статусу України й закріплення його резолюцією ООН (за прикладом Туркменістану) та на рівні двосторонніх міжнародних договорів (за австрійським зразком). Серед потенційних переваг: можливість виходу України зі сфери монопольної опіки з боку одного з основних світових центрів сили (Росії, США, ЄС, Китаю) й розвитку на основі прорахованого балансування економічних відносин з кожним із них (майже нереалізованим залишається, наприклад, значний потенціал українсько-китайських відносин – товарообіг у 2005 р. склав лише 2,5 млрд дол.); поступова ліквідація за рахунок формування нових міжнародних каналів економічного співробітництва небезпечно високого рівня економічної залежності України від Росії; використання євразійських ринків у процесі здійснення євроінтеграційної програми України – важливого чинника економічної стабільності держави у перехідний період; урахування зацікавленості Європи в нормальних українсько-російських відносинах.

В основі курсу – можливість узгодження зовнішньополітичних напрямів із внутрішніми потребами українського суспільства. У сфері внутрішньої політики йому відповідала б побудована на компромісних засадах широка коаліція основних політичних партій та блоків з метою створення уряду національної довіри.

Однак реалізація ідеї позаблоковості за теперішніх обставин значно ускладнюється у зв’язку з безкомпромісною й не прогнозованою політикою Росії. Її зовнішньополітична концепція (зокрема, український аспект) здійснюється в умовах, коли дотримання норм міжнародного права не стало повсякденною реальністю, а тому несе в собі значну потенційну загрозу національному суверенітету. Створюється ситуація, за якої без приєднання до альтернативної російській системи колективної безпеки Україна приречує себе на небезпечний рівень вразливості зі Сходу, постійне лобіювання Росією антиукраїнськи налаштованих сил у політичній, економічній, культурній і конфесійній сферах життєдіяльності вітчизняного соціуму. Крім того, складнощі в гарантуванні національної безпеки в умовах дії позаблокового статусу зумовлені обмеженістю внутрішніх фінансових та військово-технічних ресурсів.

Друга. Розвиток українсько-російських відносин в умовах форсування євроатлантичної інтеграції України.

Приєднання України до Північно-Атлантичної системи колективної безпеки зумовлено значним дефіцитом її національної безпеки. Передбачає: на першому етапі вступ України до НАТО; на другому – до Євросоюзу.

Разом із тим продовження євроатлантичного курсу супроводжуватиметься значними ризиками:

— вірогідне посилення сепаратистських настроїв у Криму та у південно-східних регіонах України, здатних створити загрозу територіальній цілісності держави;

— російське тлумачення вступу України до НАТО як акту, що «не відповідає основним статтям Договору 1997 р.» (зокрема ст. 6 і 7, що містять зобов’язання сторін не укладати з третіми країнами договорів, що підривають національну безпеку однієї з них ) й порушує існуючу хитку рівновагу «Росія-НАТО , свідчить про високу ймовірність небезпечного загострення російсько-українських відносин;

— у відповідь Росія може вдатися до: активізації політики економічного тиску на Україну аж до спроб витіснити її з економічного простору СНД; підтримки сепаратистських процесів у Криму, на Півдні та Сході України; відмови від пролонгації Договору 1997 р. і висунення територіальних претензій до України.

Список використаних джерел

1. Деякі питання сучасних україно-російських взаємин: матеріали «круглого столу. — Чернігів : Чернігівські обереги, 2010. — 64, с.
2. Дипломатія сучасної України: (енциклопедичний довідник) /НАН України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка, М-во закордонних справ України та ін. ; літ. ред. Г. Воронич. — К. : Коорд. бюро ЕСУ НАНУ, 1997. — 86 с.
3. Жовква І. І. Стратегічне партнерство України. Теорія і практика. — К.: Євроатлантикінформ, 2006. — 154, с.
4. Зовнішня політика України / Укл. Л. Кудіна, Н. Демчук, О. Кузьмич. — К.: Молодіжна альтернатива, 2006. — 119, с.
5. Мадіссон В. В.Сучасна українська геополітика: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 2003. — 172, с.
6. Микал О. Українсько-російські відносини: зіткнення інтересів і цілей // Зовнішні справи. — 2009. — № 10-11. — С. 18-24
7. Петровський В. В. Українсько-російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-2001 рр.): Монографія. — Харків: Майдан, 2003. — 490, с.
8. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. — К.: Політична думка, 1995. — 368 с.
9. Проблеми та перспективи українсько-російського партнерства // Національна безпека і оборона. — 2009. — № 4. — С. 43-52
10. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти: Монографія / Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, О. П. Дергачов та ін. ; Ін-т політичних та етнонаціональних дослідж., МАУП. – Київ. — — 487 с.
11. Україна дипломатична: науковий щорічник /укл.: Анатолій Денисенко, Леонід Губерський, Микола Кулінич, Павло Кривонос; ред. Анатолій Денисенко. — К.: Планета , 2000 – Вип.. 8. — 2007. — 822 с.
12. Храмов В. О. Зовнішньоекономічна політика: Посібник для вищої школи. — К.: МАУП, 2002. — 263, с.
13. Чекаленко Л. Д. Дипломатія. Україна в системі міжнародних відносин: словник-довідник: навч. посіб. — К.: МАУП, 2007. — 174, с.