referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Всесвітнє значення Німецької класичної філософії

Вступ.

1. Місце і роль німецької класичної філософії в розвитку світової філософської думки.

2. Природничо-наукова картина світу і філософська система І.Канта.

3. Філософська система і метод Гегеля.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, що обмежений 80-ми роками XVIII -XVIII сторіччя , з одного боку, і 1831 роком — роком смерті Гегеля — з іншої. церковної гегемонії, як засіб для реалізації своїх політичних і економічних інтересів.

Проте, по цілому ряді моментів вона являє собою вершину філософського розвитку, що у той час могла бути досягнута, а тим самим і вершину домарксистської філософії взагалі.

Перелічимо принаймні деякі з її позитивних моментів.

Філософія Канта Філософія Канта довершує ноетичну (поема, ноезіс — Пер.) філософію.

У філософії Канта філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі і рівності в період до французької революції французької революції.

У німецькій класичній філософії німецької класичної філософії ми знаходимо зачатки "філософії активної сторони" у Фіхте , основи природної спекуляції в Шеллінга , його ж концепцію "динамічного процесу" у природі, близьку до матеріалістичної діалектики , діалектичну концепцію діалектичну концепцію Гегеля концепцію Гегеля, близьку до реальності й у той же час завдяки своєму ідеалізму далеку від її.

Починаючи з Гердера , німецька філософія німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства і тим самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої епохи .

Післякантівська філософія Післякантівська філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої ноетичної позиції.

У філософії Гегеля філософії Гегеля розробляються закони не тільки об'єктивної, але і суб'єктивної діалектики .

Зворотним боком цих позитивних результатів є світоглядне твердження більшості філософів в ідеалізмі.

Ця тенденція зв'язана з поруч обставин, що лежать у концепції ідеалізму, де не потрібно строго наукового пояснення при формулюванні нових відкриттів, ідей, теорій.

Матеріалістична позиція висуває великі вимоги до точності викладу, до строгості формулювань, що припускає визначений часовий період.

Ідеалізм німецької класичної філософії німецької класичної філософії зв'язаний з доведенням концепції до абсурдних результатів усупереч чи досвіду емпіричним доказам.

Свою роль у цьому зіграла економічна і політична слабість німецької буржуазії політична слабість німецької буржуазії, що привело до того, що Німеччина переживала своє існування скоріше в теорії, чим на практиці.

1. Місце і роль німецької класичної філософії в розвитку світової філософської думки

Класична німецька філософія — це філософські системи І.Канта, І.Г.Фіхте, Ф.В.И.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля та Л.А.Фейербаха, які були створені у другій половині XVIII — середині XIX століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Неминуще значення мали її гуманістичні ідеї соціального прогресу і свободи. Марксизм високо цінував класичну німецьку філософію передусім за розробку проблем діалектики (Кант, Гегель) і матеріалізму (Фейербах).

Теоретичним джерелом класичної німецької філософії була як вітчизняна філософія, так і досягнення світової філософської думки (раціоналізм Р. Декарта і Б.Спінози, філософія епохи Просвітництва). Зрозуміло, що відповідний вплив на неї справили й тогочасні досягнення природничих наук.

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто ро-ків, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання — чи можна говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від-різняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей[5, c. 198-200].

Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Канті В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний.

Класична німецька філософія не становила собою єдиного напряму. Наприклад, Кант був дуалістом,Фіхте — суб'єктивним, Шеллінг і Гегель — об'єктивними ідеалістами, Фейербах — матеріалістом. Та разом з тим у філософських системах цих мислителів спостерігається зв'язок, навіть наступність. Особливе місце посідало дослідження форм всезагальності, які в Канта і Фіхте розглядалися як форми, притаманні лише людському мисленню, а в Шелінга і Гегеля — і як форми самої діяльності (духовної, на їх думку, за своєю природою). Особливого значення надавалося дослідженню проблеми тотожності мислення і буття, відношення суб'єкта і об'єкта, теоретичних форм пізнання, філософських категорій тощо.

Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило, вказують на такі її риси: наступність; діалектичність; критичне ставлення до "розсудкової" метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання ("Науковчення" Фіхте і "Енциклопедія філософських наук" Гегеля); звернення до історії як філософської проблеми. У світлі сучасної філософської думки впадає у вічі абсолютизація раціоналістичного підходу і недооцінка емоціонально-чуттєвого начала, зокрема естетичного відношення людини до світу, мистецтва, за допомогою якого людина осягає буття і переживає його сенс[3, c. 412-414].

2. Природничо-наукова картина світу і філософська система І.Канта

Імануїл Кант (1724—1804) — видатний філософ і вчений, засновник класичної німецької філософії. У його творчості розрізняють два періоди — "докритичний" (до 1770р.) і "критичний". У "докритичному" періоді Кант визнав можливість умоглядного пізнання речей такими, якими вони існують самі по собі, а в "критичний" заперечував можливість такого пізнання на основі попереднього дослідження форм пізнання, джерел і меж пізнавальної здатності людини. У перший період своєї творчості Кант розробив "небулярну" космогонічну гіпотезу про утворення планетної системи з гігантської хмари дифузійної речовини, написав ряд філософських праць. У критичний період він опублікував "Критику чистого розуму" (1781), "Критику практичного розуму" (1788) і "Критику здатності судження" (1790). В основі цих праць лежить вчення про явища і речі, якими вони існують самі по собі, про "речі в собі". Останні, на думку Канта, діють на органи чуття і викликають у нас відчуття. Разом з тим він наполягав на тому, ніби ні відчуття, ні форми логічного пізнання не можуть дати достовірних знань про "речі в собі", оскільки останні непізнавані.

У сфері логіки Кант розрізняв звичайну, або загальну логіку, яка досліджує форми думок, абстрагуючись від їх предметного змісту, і логіку трансцендентальну, яка досліджує у формах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Основним для нього є питання про джерела і межі пізнання, котре він формулює як питання про можливість апріорних синтетичних (тобто таких, що дають нове знання) суджень у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці. Розв'язання питань, поставлених у "Критиці чистого розуму", Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання — чуттєвості, розсудку і розуму[2, c. 56-57].

Розглядаючи питання про можливість синтетичних суджень у "метафізиці", Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумовлених явищ (поняття про душу, світі бога). На його думку, всі три умоглядні науки традиційної філософії, яка розглядала ці ідеї, — раціональна психологія, раціональна космологія і раціональна теологія — є надуманими.

Обмежуючи сферу компетенції розуму, Кант виходив з того, що втрачене при цьому пізнанням виграється вірою, оскільки бог не належить до світу явищ і не може бути виявленим у досвіді, вважав він. Звідси випливає висновок про те, що релігія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Необхідність релігії пояснював тією обставиною, що без неї немає змоги примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечними фактами зла, що панують у людському житті.

Етика Канта ґрунтується на результатах критики теоретичного розуму. При цьому він виходив із переконання, що кожна особистість є самоцінною, і ні в якому разі не повинна розглядатися як засіб реалізації будь-яких цілей навіть у тому випадку, коли б останні пояснювалися необхідністю досягнення загального блага. Основним законом етики Кант вважав формальне внутрішнє веління — категоричний імператив. При цьому він намагався суворо розмежувати усвідомлення морального обов'язку і схильність людини до виконання морального закону. Вчинок, на його думку, є моральним тільки в тому випадку, коли він здійснюється цілковито з поваги до морального закону. У випадку конфлікту між чуттєвою схильністю і моральним законом Кант вимагав безумовного підкорення моральному обов'язку.

Прекрасне Кант ототожнював з «незацікавленою» насолодою, яку приносить споглядання естетичної форми. Вищим видом мистецтва він вважав поезію, оскільки саме вона, на його думку, здатна виразити ідеал.

Вчення Канта істотно вплинуло на наступний розвиток філософії і науки[7, c. 148-149].

3. Філософська система і метод Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) — видатний німецький філософ. У перший період творчості виступив як послідовник "критичної філософії" Канта і Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об'єктивного ідеалізму і створив оригінальну філософську систему.

Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — "світовим розумом", "світовим духом", "абсолютною ідеєю", які нібито існували ще до матеріального світу.

Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи.

У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці "Феноменологія духу" духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одночасно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

У "Феноменології духу" обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, дається зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення аж до поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої достовірної чуттєвості до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього "Феноменологію духу" можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості.

Центральною у "Феноменології духу" є багатозначна категорія "відчуження". Під "відчуженням" Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи і суспільства; по-друге, будь-яке складне відношення між суб'єктом і об'єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їх власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними. Проблема відчуження залишається актуальною і в наш час[5, c. 146-148].

Аналізуючи "Феноменологічні знання", "знання, що з'являються", Гегель зробив спробу обґрунтувати положення про те, що глибинною основою всього сущого є абсолютна ідея, яка розвивається за принципом тріади: "теза — антитеза — синтез". У створеній пізніше філософській системі Гегеля абсолютна ідея виступає в трьох формах: у вигляді чистих логічних сутностей; у формі інобуття ідеї — природи; в різних проявах конкретного духу. Наслідком подібного розуміння форм абсолютної ідеї було виділення Гегелем таких частин його системи, як логіка, філософія природи і філософія духу, об'єднаних в "Енциклопедію філософських наук".

Піддавши нищівній, багато в чому несправедливій критиці формальну логіку, в якій, за його словами, "немає навіть передчуття наукового методу"1, Гегель запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної самосвідомості абсолютної ідеї. Причому ця логіка зайняла центральне місце в його системі, оскільки її предметом є сама абсолютна ідея, яка розгортає в логіці свої моменти у формі категорій і становить основу всієї діяльності.

Керуючись ідеалістично інтерпретованим принципом тотожності мислення і буття, Гегель створює фантастичну картину світу. Та за нею приховуються геніальні догадки про універсальні взаємозв'язки речей і їх саморозвиток. Його принцип тотожності мислення і буття дав можливість переконливо спростувати аргументи агностиків. "Какого высокого мнения мы ни были бы о величии и могуществе духа, — писав Гегель, — оно все же будет недостаточно высоким. Скрытая сущность вселенной не обладает в себе силой, которая была бы в состоянии оказать сопротивление дерзновению познания, она должна перед ним открыться, развернуть перед его глазами богатства и глубины своей природы и дать ему наслаждаться ими".

"Наука логіки" Гегеля складається з учень про буття, про сутність і про поняття. В першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлення, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок3 тощо. Чисте буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і невизначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскільки для них обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті і перебувають у ньому як ідеалізовані моменти.

Результатом становлення є наявне буття, для якого вже характерна певна визначеність — якість. Специфіка якісної визначеності, за Гегелем, полягає втому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка не тотожна з буттям і при її зміні в певних рамках не веде до зміни якості. Суперечлива єдність якості і кількості утворює міру. Перелічені категорії в їх взаємозв'язку і становлять основний зміст вчення про буття.

Центральне місце у вченні про сутність займає проблема суперечності, яку Гегель розглядав як джерело саморуху і саморозвитку. Радянські філософи, надаючи визначальної ролі боротьбі протилежностей, критикували Гегеля за те, що він вважав можливим примирення суперечностей. У наш час проблема примирення суперечностей, пошуки консенсусу при вирішенні складних міжнародних і національних конфліктів є виключно актуальною[1, c. 217-219].

Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії закону як того, що є тривким, тотожним у розмаїтті явищ. Важливе місце займає тут з'ясування специфіки суттєвого відношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). При цьому він піддає аргументованій критиці агностицизм і механістичний матеріалізм.

Вчення про сутність завершується аналізом категорії свободи. Визначення свободи як пізнаної в понятті необхідності, хоч і містило в собі суттєвий момент істини, та не вичерпувало останню. Воно відіграло негативну роль не лише в теорії, а й стало теоретичною основою насильницького нав'язування поглядів у тоталітарних державах.

Заключна частина "Науки логіки" Гегеля — це вчення про поняття. На відміну від традиційного розуміння поняття як форми мислення і результату узагальнюючої діяльності розсудку, Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Незважаючи на містичний характер такого тлумачення поняття, тут має місце і раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв'язку загального, особливого і одиничного. В цій частині "Науки логіки" Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їх пізнавальну цінність; піддає критиці формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з'ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод.

У "Філософії природи" Гегель з'ясовує, яким чином природа, будучи інобуттям ідеї, стає духом. Ця книга складається з трьох розділів — механіки, фізики і органічної фізики. В механіщ аналізується ряд категорій і понять, зокрема категорії матерії, часу і простору як єдності простору і часу. З категорій простору й часу Гегель виводить категорії руху. Проблема матерії, поряд з іншими, розглядається і в другому розділі книги. Хімізм у Гегеля виступає як безпосередній ступінь, що веде до органічного життя, яке він піддав аналізу в третьому розділі "Органічна фізика".

"Філософія природи" — одна з найбільших за обсягом і найменш переконлива праця Гегеля, хоча і в ній мають місце цікаві думки і тонкі спостереження.

Заключна частина "Енциклопедії філософських наук" "Філософія духу" — це вчення як про свідомість, такі прорізні види людської діяльності. Цей твір складається з трьох розділів, присвячених відповідно проблемам суб'єктивного, об'єктивного і абсолютного духу.

Розділ вчення про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології та психології і загалом присвячене проблемам індивідуальної свідомості. В цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію і філософію. В мистецтві абсолютна ідея пізнає себе, за Гегелем, у формі споглядання, в релігії — у формі уявлення, а у філософії — у формі поняття, цієї найдосконалішої, найадекватнішої форми пізнання. У "Філософії духу" особливо дає про себе знати здогадка Гегеля проте, що суспільна свідомість у певному розумінні не залежить від свідомості і волі індивіда.

Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у "Філософії права", "Естетиці", "Філософії релігії" та "Лекціях з історії філософії".

Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства[6, c. 189-192].

Висновки

На противагу онтологічної позиції древньої і середньовічної філософії середньовічної філософії , як недостатньо обґрунтованої, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш істотним моментом, з якого філософія повинна почати, є вірогідність самого що пізнає Я. У рамках цієї традиції ряд філософів Нового часу роблять більший упор на суб'єкт , чим на об'єкт, а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття.

У філософії Канта філософії Канта також виявляється подібне привілейоване положення суб'єкта.

Хоча в наступній спекулятивній фазі розвитку філософії розвитку філософії (Шеллінг філософії (Шеллінг, Гегель ) спостерігається перехід до онтологічної позиції, колишній ноэтический пріоритет суб'єкта проектується на концепцію основ усякої реальності.

Менш відомо, що характерною рисою цього ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фіхте , Шеллінга класичного періоду і Гегеля ).

Поштовх розвитку дав Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності) .

Іншою причиною цієї орієнтації є так називана спінозівська дискусія, викликана книгою Ф.-Г. Якобі (1743-1819) "Про навчання Спінози " ("Uber bie Lehre des Spinoza") , виданої в 1785 р.

Дискусія, спрямована на реабілітацію філософії Спінози філософії Спінози, є однієї з віх прогресивного духовного розвитку в Німеччині того часу.

Гердер брав участь у спінозівської дискусії своїм трактатом "Бог" (1787) , у якому спробував модернізувати спінозизм (замінив "поширеність " "органічними силами", моделлю для який служить скоріше жива істота, чим фізичний об'єкт) .

На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози , що почав Якобі, Гердер захищає пантеїстичне поняття бога з деякими особистими рисами (мудрість, провидіння) .

Спінозівська дискусія показує, що післякантівска філософія післякантівска філософія містила в собі і ті філософські напрямки в Німеччині , що розвивалися незалежно від Канта.

У соціальному плані німецька філософія — свідчення ідейного пробудження "третього стану " Німеччини.

Економічна незрілість і політична слабість німецької буржуазії політична слабість німецької буржуазії, територіальна роздробленість Німеччини наклали на неї свій відбиток.

У той же час німецька філософія німецька філософія використовувала результати розвитку філософської розвитку філософської думки Італії , Франції , Англії і Голландії.

Цей момент дуже позитивний.

Значення німецької класичної філософії німецької класичної філософії було почасти знецінене ідеалістичною формою, що згодом стала для неї фатальний.

Разом з тим вона сприяла — незважаючи на свій неконкретний, що містифікує характер, що виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, тому, що відображення нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що, як говориться, вона миттєво реагувала на нові стимули

Список використаної літератури

  1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  2. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  3. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  4. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  5. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  6. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
  7. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.