Вступ.

1. Науково-технічний потенціал України, його сучасний стан та особливості.

2. Стан виробничого потенціалу країни.

3. Основні проблеми та перспективи розвитку виробничого та науково-технічного потенціалу України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх її наукових засобів і ресурсів. Науково-технічний потенціал включає в себе:

• матеріально-технічну базу. сукупність засобів науково-дослідницької праці, в тому числі наукові організації, наукове устаткування і пристрої, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальні бази інформаційного забезпечення та ін.;

• кадри наукової системи: вчених, дослідників, конструкторів, винахідники, експериментатори, науково-технічний персонал, тобто національний науково-технічний інтелект;

• інформаційну систему, яка забезпечує наявність і постійне вдосконалення банку наукових знань: наукові прогнози. Здатні до оперативної видачі інформації банк патентів, авторських свідоцтв, банк даних про світові досягнення в галузях конкретних наук та ін.;

• організаційно-управлінську підсистему, у тому числі систему планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), структуру управління НДДКР, організаційно управлінські структури наукових підрозділів, методи управління НДДКР. Сам процес науково-технічного розвитку має щонайменше три дещо відмінні ознаки:

• науково-технічну революцію;

• науково-технічний прогрес;

• технічний і організаційний розвиток.

1. Науково-технічний потенціал України, його сучасний стан та особливості

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.

Наука — важливий фактор визнання за Україною гідного місця серед передових країн світу на рубежі тисячоліть. Її потенціал станом на початок 2000 р. становлять 1506 наукових установ та організацій. З них в академічному секторі науки їх налічується 289, вузівському — 160, галузевому — 964, заводському — 93. Безпосередньо дослідницькою діяльністю в галузі науки і техніки зайнято 126 тис. чол., у тому числі: 4132 докторів і понад 20 тис. кандидатів наук. В авангарді науки України — 6 державних академій: Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія педагогічних наук, Академія мистецтв. Функції державного управління у галузі науки здійснює Міністерство освіти і науки України.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.

Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій.

В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій[3, c. 35-38].

Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів.

Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань.

Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани.

В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти І—II рівнів акредитації.

Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров'я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.

З метою удосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого і заводського секторів, проводять дослідження з урахуванням місцевої специфіки.

В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва невиробничої сфери по регіонах.

Прискорення НТП характерне для такої системи виробництва, яка базується на вивченні і використанні дії об'єктивних, економічних законів. Високоефективний і раціональний НТП розвивається за умов:

1. зацікавленості використання НТП у нарощуванні обсягів виробництва, розширенні власності, впровадженні нових технологій;

2. пріоритету НТП в поліпшенні умов праці, забезпеченні соціальної спрямованості економіки, виробництва продукції широкого вжитку;

3. конкуренції у використанні нових досягнень НТП, боротьби за лідерство на ринку;

4. підтримки розвитку НТП державою і кредитними установами;

5. тісних науково-технічних, виробничих і ринкових зв'язків наукових установ і виробничих підприємств[8, c. 48-50].

В Україні НТП розвивався не на основі вищезгаданих умов, а на основі ідеологічного протиборства з країнами Заходу. Внаслідок цього НТП і його напрями визначали такі чинники:

• суспільна власність на засоби виробництва;
• спрямуванням розвитку науки і техніки на мілітаризацію, на розвиток військово-промислового комплексу;
• надання пріоритету розвитку НТП для виробництва засобів виробництва.

Внаслідок цієї політики у сфері НТП стали відчутними такі її негативні прояви в економіці України на початку 90-х років:

• технічне і технологічне відставання від розвинутих країн світу;

• висока матеріале- і енергомісткість виробництва;

• відносна ізольованість у науково-технічному і технологічному обміні;

• високий рівень затратності виробництва;

• низький рівень інтенсифікації виробництва, продуктивності праці;

• спад виробництва й економічна криза.

Однак навіть за таких умов розвитку НТП в Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати Найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення соціальної їх спрямованості, прискорення 'НТП, посилення інтенсифікації виробництва тощо. Таким чином, йдеться не про створення науково-технічного потенціалу, а про реорганізацію діяльності вже створеного на новій економічній основі.

У 1991 р. Верховна Рада України розглянула і прийняла Закон Про основи державної науково-технічної політики в Україні. Трохи пізніше при Кабінеті Міністрів України створено комітет з науково-технічного прогресу, орган, покликаний на основі даного закону здійснювати державне регулювання НТП у незалежній Україні, реалізовувати науково-технічну політику на практиці. Цим законом Передбачено регулювання всіх фондів, програм, контрактів, проведення експертиз, створення умов для інтеграції науки і освіти. На сучасному етапі в Україні є об'єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію.

Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.

Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1453 науково-дослідні, проектно-конструкторські й проектно-наукові установи, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічується 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійснюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону[2, c. 5-8].

2. Стан виробничого потенціалу країни

Виробничий потенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує понад 100 тисяч підприємств, однак більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.

Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, і передусім їх активної частини — машин і обладнання — характеризують виробничий потенціал народного господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність — здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Територіальний розподіл виробничого потенціалу — заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів — є найважливішою умовою розвитку і розміщення продуктивних сил. Високий рівень розвитку виробничого потенціалу може розглядатися як основа подальшого розвитку і розміщення виробництва електроенергії, металу, машин тощо. Реконструкція і розширення виробничого потенціалу, а також нове будівництво означають конкретні зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Господарство України характеризується великим виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів майже 50 % припадає на промисловість, 23,5 % — на сільське господарство, 16 % — на транспорт і зв'язок, 3,9 % — на будівництво.

Рівень використання основних виробничих фондів і фондооснащеність зайнятих у матеріальному виробництві — найважливіші фактори, що впливають на територіальні показники продуктивності праці. Відносне забезпечення виробничого персоналу основними виробничими фондами характеризується істотною територіальною диференціацією.

Регіональні проблеми технічної реконструкції. Нині використання основних виробничих фондів ще недостатнє. Однією з причин є нерівномірність технічного оснащення окремих галузей, неоднаковий рівень енерго- та фондооснащення праці. Наявні відмінності між рівнями механізації і технічного оснащення основних і допоміжних виробництв у промисловості, між енергонасиченістю тракторів у сільському господарстві і набором причіпних знарядь до них, відставання технічного оснащення окремих структурних елементів виробничої та особливо соціальної інфраструктури. Тому технічне переоснащення не повинно провадитися як проста заміна окремих видів обладнання, а здійснюватися комплексно й істотно впливати на підвищення загального технічного рівня виробництва. Основним джерелом нарощування основних фондів є капітальні вкладення, які забезпечать зміни в розміщенні продуктивних сил. Перехід регіонів і підприємств до ринкових відносин означає, що в майбутньому головним джерелом розширеного відтворення фондів будуть власні кошти (прибуток) і банківські кредити. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуватимуться лише на фінансування найважливіших державних програм, оборонні об'єкти.

Технічне переоснащення і реконструкція підприємств є основним джерелом нарощування виробничого потенціалу, його інтенсивного розвитку. Оскільки віддача капіталовкладень у технічне переозброєння і реконструкцію приблизно вдвоє більша за нове будівництво, сюди спрямовується не менше ніж половина загальної суми їх[6, c. 27-29].

Значні досягнення нашої країни у розробці та виготовленні газових турбін і агрегатів для перекачування газу і вироблення електроенергії. Україна в особі Сумського ВП ім. Фрунзе (нагнітаючі і газоперекачувальні агрегати, блокові електростанції), запорізьких МКЮ «Прогрес» і підприємства «Мотор-Січ» (авіаційні двигуни і агрегати на їх базі), харківського «Турбоатома» (газові турбіни великої потужності), миколаївських НВП «Машпроект» і ВО «Зоря» (корабельні і стаціонарні газові турбіни та агрегати на їх базі) має могутній науково-технічний і виробничий потенціал і входить до числа країн-грандів, виробників газових турбін і газотрубної техніки. Українські газові турбіни та їх розробники й виробники відомі в усьому світі. До них виявляють великий інтерес.

Україна має також потужний науково-технічний і виробничий потенціал з вироблення військової техніки та військової зброї. Добре відомі ракети дніпропетровського заводу «Південмаш». На міжнародний ринок Україна виходить зі своїми танками та стрілецькою зброєю.

Зараз в Україні є багато технічних ідей, які потребують практичного застосування і здатні принести не лише значні прибутки, а й підняти науково-технічний престиж України в очах світу. Іноземні фірми, що поставляють комп'ютери в Україну, не скупляться на рекламу і похвалу своїх виробів. Проте всі ці іноземні, щедрі на рекламу, фірми могли залишитися далеко позаду, якби в Україні вдалося налагодити виробництво комп'ютерного модуля «Ю-55». Варто нагадати, що Україна була однією із трьох країн світу, де виготовлено перший персональний комп'ютер[4, c. 41].

3. Основні проблеми та перспективи розвитку виробничого та науково-технічного потенціалу України

В перспективі необхідно значно посилити виробничий потенціал при його якісному перетворенні на основі прискорення науково-технічного прогресу, широкої інтенсифікації економіки. З цією метою розроблена нова структурна та інвестиційна політика.

Капітальні вкладення (інвестиції) як фінансове джерело нарощування основних фондів є найважливішим економічним інструментом, що забезпечує зрушення в розміщенні продуктивних сил. В умовах формування ринкових механізмів господарювання головним джерелом розширеного відтворення основних фондів є власні кошти підприємств, а також банківський кредит. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуються переважно на фінансування великих народногосподарських програм.

Основний шлях розширення виробничого потенціалу — його інтенсивний розвиток через технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств.

У ході нової реконструкції народного господарства доцільно перепрофілювати окремі великі підприємства відповідно до галузевих факторів і регіональних умов (знизити металомісткість виробництв, віддалених від металургійних баз, і т.п.), розчленити технологічні цикли з передислокацією їх частин, вивести з великих міст шкідливі в екологічному відношенні підприємства тощо.

Великі масштаби капітального будівництва на найближчі десятиліття визначаються пріоритетністю розвитку галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес. Серед них виділяють такі наукомісткі галузі, як електроніка, точне верстатобудування тощо.

Нині першочергові заходи щодо широкого оновлення техніки і технології, докорінного покращання якості продукції плануються на великих підприємствах і в об'єднаннях провідних промислових районів. Встановлення таких пріоритетів щодо інтенсифікації саме за цими районами пояснюється тим, що вони мають потужний виробничий і науково-технічний потенціал, великі індустріальні (особливо машинобудівні) центри з наукомісткими виробництвами і великими контингентами кваліфікованих, досвідчених кадрів. Це дозволяє одержувати більш високу віддачу капіталовкладень за рахунок реконструкції підприємств, швидке та ефективне нарощування виробництв.

Науково-технічна діяльність, яка переживає глибокий занепад, не може, бути основою науково-технічного прогресу і зростання національної економіки.

Науково-технічний прогрес в Україні й технологічний розвиток її господарства дедалі більше починає залежати від інтелектуального і розумового потенціалу та розвитку науки і техніки в інших країнах світу. Але вони найменше зацікавлені у розвитку нашої економіки, оскільки хочуть мати великий ринок збуту для своїх товарів, а тому не дуже зацікавлені у передачі найновіших своїх технологій. І хоч наша держава дедалі більше закуповує у них і його обладнання, технологій, матеріалів і "ноу-хау", значна частина із р уже не відзначається новизною[5, c. 14-15].

Оцінюючи перспективи реформування зовнішньоекономічної діяльності всіх секторів економіки України (державного, приватного, змішаного) слід визначити, що це реформування в своїй основі повинно базуватись на кількох незаперечних фактах. По-перше, в основі відносних переваг однієї сучасної постіндустріальної економіки перед іншою лежить перш за все наявність потужного наукового потенціалу, що за своєю структурою відповідає структурі національних економічних пріоритетів. По-друге, найбільш динамічно розвивається торгівля між високорозвинутими країнами і ,перш за все, наукомісткою продукцією. По-третє, все більша частка міжнародного поділу праці припадає не на міжгалузеві, а на внутрішньогалузеві зв'язки.

Наука включається у сферу зовнішньоекономічних зв'язків, міжнародного поділу праці за кількома ключовими напрямами. По-перше, через той ефект, що матеріалізується в товарах та послугах і створює відносні переваги окремим галузям та виробництвам в конкурентній боротьбі. По-друге, через інтернаціоналізацію системи підготовки та перепідготовки наукових кадрів. По-третє, через інтернаціональну систему інтелектуальної власності, торгівлю нематеріалізованими результатами наукової праці. По-четверте, через іноземне фінансування НДДКР на території України та участь іноземних інвесторів в присвоєнні отриманих наукових результатів. По-п'яте, через систему кооперованих, спільних досліджень за участю вчених різних країн.

Особливо важливим на даний момент напрямом є заохочення іноземних інвестицій для фінансування наукових досліджень на території України. З одного боку це реальна альтернатива міграції найбільш кваліфікованих вчених за кордон. З іншого — можливість зберегти наукові школи, готувати наукові кадри. Вирішальним фактором у розвитку економіки та інноваційної діяльності є управління цими процесами. Інновація — це виробничий фактор який визначає формування продуктивності й вагового національного продукту на тривалу перспективу. Конструктивна науково-технічна програма просто необхідна для економіки, яка послаблена існуючим погіршенням зовнішніх умов розвитку й внутрішніми труднощами зростання, і яка прагне стати на ноги, використовуючи власні сили. Незважаючи на зазначені недоліки необхідно сказати що нині Україна має певну законодавчу базу у сфері регулювання економічних відносин відносин підпри ємництва так звану “кровоноснув систему економічного простору. Це закони “Про власність” “Про підприємництво”, “Про господарські товариства”, “Про іноземні інвестиції”, “Про захист прав споживачів” та ін.

До 1991 р. на території України сформувався досить потужний науково-технічний потенціал. З тримільйонної армії спеціалістів, зайнятих у народному господарстві України, близько 1,7 млн. — це фахівці науково-технічних організацій, інженери, спеціалісти сільського господарства, транспорту, зв'язку та інших галузей економіки. За оцінками, в Україні в 1990 р. налічувалося понад 700 тис. спеціалістів, безпосередньо зайнятих науково-технічною діяльністю (у тому числі у військово-промисловому комплексі), з них понад 9,5% — у системі наукових організацій Академії наук України, 10,6 — Мінвузу України, 48,1 — у галузевих та міжгалузевих науково-технічних організаціях і центрах, понад 31,8% — у заводському секторі науки. Науковий потенціал України був складовою потенціалу колишнього Радянського Союзу, зорієнтованого насамперед на загальносоюзні потреби. Однак коли почали формуватися внутрішні потреби нашої держави, виявилося, що наявний науково-технічний потенціал України є структурно нераціональним[7, c. 43-48].

На жаль, протягом 1991-2005 рр. на державному і галузевому рівнях питаннями структурної перебудови і раціонального використання науково-технічного потенціалу України ніхто серйозно не займався, відтак почався некерований процес його руйнації. Як відомо, потенціал зберігається тільки тоді, тоді він активно функціонує, бо його головна цінність — це творча особистість та творчі колективи, сформовані на основі глибокої спеціалізації і кооперації.

В останні роки Україна зазнала надзвичайно великих економічних збитків через те, що не були створені умови для науково-технічного розвитку країни. Факт фізичного розпаду вже сформованих продуктивних сил, науково-технічного та інтелектуального потенціалу України визнається навіть її керівництвом. Майже повністю знецінилися мотиваційні стимули до творчої праці, відбувається масова дискваліфікація науковців та інженерів, суттєве скорочення чисельності науково-технічних організацій та науковців. Бюджетні асигнування на розвиток науки скоротилися з 3% ВВП у 1990 р. до 0,4% ВВП у 2005 р., деградує інноваційна та інвестиційна діяльність, зменшується кількість науково-технічних розробок. Переважна більшість науково-технічних колективів не має достатніх замовлень, фінансових ресурсів, працює у кращому випадку в чверть сили.

Відродження суверенної України є завданням багатогранним, тому так важливо визначити та раціонально використати всі можливі резерви, важелі і чинники економічного зростання. Унікальним і невичерпним резервом економічного зростання є науково-технічний прогрес. За даними довгострокових спостережень, він займає 60 — 80% у загальному балансі резервів. Світовий досвід переконує, що єдиним шляхом економічного і соціального розвитку сьогодні є саме науково-технічний прогрес, широкомасштабне використання вітчизняних і світових наукових і технічних досягнень, новітніх технологій. Для цього Україні потрібен достатній інтелектуальний, науково-технічний, інженерний та виробничий потенціал. Тільки за умов його систематичного нарощування, оптимізації, оновлення можна розраховувати на взаємовигідне міжнародне науково-технічне співробітництво, а також технічне та технологічне оновлення виробництва.

Як не прикро, але в останні роки держава усунулася від вирішення цих питань. Сьогодні існує нагальна потреба у реалізації таких напрямів радикальних змін.

1. Визнати науково-технічний прогрес, інноваційну та інтелектуальну діяльність головними джерелами економічного зростання. З огляду на це потрібно розробити довгострокову стратегію економічного, науково-технічного і соціального відродження України, окреслити її головні цілі, етапи, результати. Тільки обгрунтована і чітко визначена перспектива може вивести трудові колективи науково-технічних організацій та промислових підприємств із стану невизначеності, бездіяльності та безнадії. Стратегія має стосуватися усіх рівнів і ланок господарчого комплексу України, окремих галузей виробництва, кожного підприємства і науково-технічної організації.

2. У загальній ідеології (концепції) і програмах економічних реформ слід акцентувати увагу на пріоритетності інтелектуальної науково-технічної діяльності. Ця сфера повинна мати свою систему ціноутворення, методи фінансування, стимулювання творчої діяльності, відмінну від підприємств. При цьому слід урахувати особливості фундаментальних і прикладних досліджень.

3. Дієздатність і результативність нових моделей господарювання (ринкового типу) повинна формуватися та відпрацьовуватися на рівні основної ланки економіки (підприємства, фірми, науково-технічної організації), виходячи з певних критеріїв та вимог. Перша і найголовніша вимога — це імператив економічного зростання. Все, що не відповідає цій вимозі, має переглядатися. Це є обов'язковою вимогою, особливо для тих науково-технічних організацій, які продукують новації. Кожна ідея, проект, розробка, нова машина чи технологія повинні у якнайбільшій мірі сприяти економічному зростанню. На це має бути зорієнтована вся система управління (згори донизу), стимулювання, фінансування, ціноутворення, аналізу і контролю.

Слід визнати, що реформатори, розробляючи проекти, напрямки і засоби проведення економічних реформ в Україні, не визначили найголовнішого — економічні і соціальні цілі, критерії та результати реформ, а також шляхи їх досягнення. Зосереджуючи свої зусилля на проблемах розподілу і перерозподілу, вони зігнорували об'єктивно зумовлені закономірності економічного кругообороту (виробництво — обмін — розподіл — споживання), у якому визначальними насправді є фази "виробництво" і "споживання". "Споживання" є кінцевою метою кругообороту, а "виробництво" — засобом його задоволення. "Обмін" і "розподіл" — проміжні фази, що відіграють підпорядковану роль. Методологічні вимоги про первинність "виробництва" і підпорядковану роль "обміну" та "розподілу" є принциповими, оскільки реформи необхідно повернути до виробництва, задіявши усі чинники економічного зростання.

Утім, доводиться визнати, що економічні реформи зосереджуються передусім у сферах розподілу та перерозподілу. Деякі сили, сформовані за останні роки в Україні ("п'ята влада" та її оточення) намагаються будь-що зберегти вже відпрацьовану "технологію" власного збагачення. Сьогодні використовується незаконний, по суті, грабіжницький, спосіб розподілу та перерозподілу національного багатства на користь впливових фізичних і юридичних осіб, відверто ігноруються загальновизначені у цивілізованому світі принципи розподілу за працею і капіталом та принцип еквівалентного обміну продуктами трудової діяльності.

Серед важливих заходів розробки і послідовного втілення дійсно радикальних економічних реформ належне місце повинні зайняти цілеспрямовані економіко-правові, адміністративні та кримінальні засоби боротьби з "п'ятою владою" і її оточенням. Найрезультативнішою передумовою та дійовим засобом у цій справі буде розробка розгорнутої системи сучасного цивілізованого господарювання в Україні, її економіко-правового (законодавчого) забезпечення.

4. Потрібно створити і впровадити, насамперед у первинних трудових колективах (там, де продукуються новації, матеріальні блага і послуги), умови найбільшого сприяння продуктивній та якісній праці. Йдеться як про найповніше врахування інтересів працівників, так і про розроблення дійових мотиваційних механізмів. Ринкова система господарювання є ефективнішою за адміністративно-командну саме тому, що дозволяє реалізувати численні інтереси трудящих за справедливого (цивілізованого) розподілу прибутку між виробником і державою через нормальні податки. В Україні для налагодження дієздатної та цивілізованої системи стимулювання праці на підприємствах дотепер зроблено дуже мало. Більше того, працівники підприємств, науково-дослідних, проектних і технологічних організацій не мають жодних стимулів до будь-якої праці, не говорячи про якісну. Такі важливі показники, як продуктивність праці та її підвищення, зниження собівартості одиниці продукції та цін не діють. Тож чи можна в таких умовах сподіватися на вихід із кризи, а тим більше — на економічне зростання?

Проблема стимулювання праці науково-технічних та виробничих колективів, на нашу думку, повинна стати однією з основних на шляху проведення радикальних економічних реформ, альтернативи яким сьогодні немає. Втім, концепцію економічних перетворень потрібно наповнити чіткішими цілями, послідовними принципами, новими методологічними підходами, у тому числі і в науково-технічній діяльності, розвиток якої має стати підґрунтям економічного зростання[1, c. 42-48].

Висновки

Прискорення науково-технічного прогресу — основний шлях розв'язання економічних, організаційних, соціальних і культурних проблем, який в економічній сфері є основним фактором досягнення світового рівня продуктивності праці, що здійснюється через революціонізацію виробництва, впровадження найновіших технологій.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал. На розвиток науки виділяється майже 1 % національного доходу. Здобули світове визнання фундаментальні дослідження українських учених у різноманітних галузях науки. На основі фундаментальних досліджень створено і впроваджено принципово нові технологічні процеси й устаткування: роторно-конвеєрні лінії, малогабаритні преси надвисокого тиску, сучасні машини неперервного розливу металу, обладнання для безверетенного прядіння і нечовникового ткацтва, верстати для електрофізичної та електрохімічної обробки металів.

Особлива увага на сучасному етапі розвитку продуктивних сил приділяється вдосконаленню технології виробництва. Впровадження принципово нових технологій, передусім електронно-променевих, плазмових, імпульсних, біологічних, радіаційних, мембранних, хімічних, дасть можливість у кілька разів підвищити продуктивність праці та ефективність використання ресурсів, знизити енерго- і матеріаломісткість виробництва. Сільське господарство перейде на індустріальні, інтенсивні технології, почне використовувати методи біотехнології та генної інженерії.

Широке впровадження нових досягнень науки і техніки у виробництво дедалі більше впливає на розміщення продуктивних сил. Територіальні межі застосування нової техніки значно розширюються, а використання її вигідне, якщо витрати менші від вартості продукту, створеного робітником, якого вона замінила.

Список використаної літератури

1. Гончаров Ю. Науковий потенціал як фактор розвитку інноваційно-інвестиційної системи України //Економіка України. — 2007. — № 3. — C. 42-51
2. Дорогунцов С. Науково-технічний прогрес як основа розвитку виробництва і зниження його потенціальної небезпеки //Економіка України. — 1998. — № 3. — C. 4-12
3. Драгунова Т. Особливості сучасного формування і розвитку наукового потенціалу України в регіональному вимірі //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 6. — C. 35-40
4. Житний П. Обліково-аналітичні проблеми використання виробничого потенціалу і шляхи їх вирішення //Бухгалтерський облік і аудит. — 2004. — № 1. — C. 41-50
5. Паламарчук М. Структура і потенціал матеріального виробництва України напередодні проголошення незалежності //Географія та основи економіки в школі. — 1999. — № 1. — C. 9-15
6. Поплавська Ж. Виробничо-ресурсний потенціал України//Вісник Національної Академії наук України. — 2000. — № 5. — C. 25-32
7. Рябченко С. Науково-технічний потенціал України на етапі виходу з кризи //Вісник Національної Академії наук України. — 1997. — № 7-8. — C. 43-49
8. Тимановська Н. Аналіз умов і факторів впливу на розвиток науково-технічного потенціалу промисловості //Економіст. — 2006. — № 6. — C. 48-50