Останнім часом, із розвитком теорії та практики нормотворення, в Україні та інших державах пострадянського простору спостерігається зростання наукового інтересу до проблематики законодавчих дефініцій. Хоча ця тема і не є абсолютно новою. На сьогодні значною є кількість наукових досліджень — вітчизняних та зарубіжних, — присвячених аналізу законодавчих дефініцій як одного з прийомів юридичної техніки, виробленню практичних рекомендацій щодо конструювання визначень та їх розміщення в текстах нормативно-правових актів, аналізу сучасного стану законодавства з погляду його юридико-технічної якості та шляхів його вдосконалення (згадаємо, наприклад, праці В. Риндюк, Ю. Зайцева, А. Ткачука, Л. Апт, Т. Губаєвої, Д. Шакірової, В. Баранова, О. Курсової, А. Піголкіна, Д. Керімова, Д. Кондакова, С. Маркової-Мурашової, М. Нагорної та ін.). Разом з тим недостатньо уваги приділено аналізу питань, пов´язаних із законодавчими дефініціями, в більш широкому, у тому числі міждисциплінарному, контексті, з погляду філософії права та юридичної методології (хоча такі наукові розробки починають з´являтися [1]); бракує і порівняльно-правових досліджень. Малодослідженими залишаються питання щодо ролі законодавчих дефініцій в реалізації засадничих правових принципів (зокрема, принципу правової визначеності), їх значення для забезпечення чіткості за зрозумілості правового регулювання. Поза увагою часто залишаються значні досягнення філософії, методології та теорії права в європейських країнах (що в основному обумовлено мовним бар´єром), які могли б сприяти розвиткові вітчизняної юридичної науки та практики.

Враховуючи зазначене, пропонуємо звернутись до доктринальних досліджень, здійснених представниками правової науки Німеччини — однієї з держав континентального права.

В німецькій теорії та філософії права, юридичній логіці та методології питання законодавчих дефініцій (Legaldefinitionen) було надзвичайно детально досліджене і продовжує досліджуватись. Проблемні аспекти використання визначень понять та термінів у текстах законів розглядаються в різноманітних контекстах: від суто юридико-технічних та логічних проблем [2] (зокрема щодо побудови дефініції, її розміщення в тексті тощо), до філософсько-правових питань щодо ролі законодавчих дефініцій у забезпеченні правової визначеності, чіткості та зрозумілості правового регулювання, наданні (чи обмеженні) простору для суддівського розсуду, що розглядаються в світлі основних вимог правової держави. Здобутки німецької правової науки в зазначених сферах є надзвичайно вагомими. При цьому важливо відзначити, що окрім суто теоретичних, доктринальних праць зазначені питання розвиваються і в рішеннях Федерального Конституційного суду. Такими є, наприклад, рішення, в яких Суд формулює поняття «вимога ясності правової норми» — Gebot der Normenklarheit.

Аналізуючи теоретичні підходи до проблематики правових дефініцій, на нашу думку, варто звернутися і до деяких історичних аспектів розвитку німецької правової науки, а саме до періоду кодифікації (середина — друга половина XIX ст.). Звернення саме до цього періоду обумовлено інтересом до тих загальнотеоретичних та філософських підходів — так званої наукової парадигми кодифікації, — що розроблялися в цей час та знайшли своє втілення в Німецькому цивільному уложенні (Bürgerliches Gesetzbuch — BGB) 1896 р. Ці підходи дають можливість розглянути питання законодавчих дефініцій у більш широкому контексті, від якого воно не може бути відірвано без втрати свого світоглядного підґрунтя та без ризику перетворитись на поверхневий аналіз законодавчих текстів, — в контексті розвитку правової традиції континентальної Європи.

Відомо, що розвиток правової науки в середині — кінці XIX ст. у Німеччині був пов´язаний, зокрема, із іменем Ф. Савіньї. Стосовно кодифікаційних процесів він зазначав, що кодифікація (як і вся правова система в цілому) у своїй основі повинна мати правові принципи, що історично функціонували в Німеччині та відображали дух народу (Volksgeist). Пошук таких принципів здійснювався в римському праві, в тому його вигляді, в якому воно було рецепійовано в Німеччині та модифіковано специфічними національними елементами. Саме на виведенні (методами, подібними до виведення законів природи шляхом дослідження окремих природних явищ і узагальненні отриманих даних) та системному вивченні таких принципів концентрувалась німецька правова наука в цей час, досягнувши значного рівня систематизації. Систематизація наукового знання забезпечувалась, у свою чергу, надзвичайною кількістю класифікацій та дефініцій; при цьому останні сприймались як такі, що відображають сутність речей і наділені науковою істинністю.

Зазначений методологічний підхід (так званий mos geometricus) використовувався в німецькій правовій догматиці і в процесі тлумачення правових норм. Саме під впливом підходів Савіньї цей метод досяг свого розвитку; продовжили розроблення формально-логічного та «математичного» методу Пухта та Віндшейд [3, 171]. Результати досліджень німецьких науковців були втілені в Німецькому цивільному уложенні 1896 р. [4, 627-663]. Яскравою ілюстрацією застосованого наукового підходу може слугувати вислів Віндшейда, в якому він відобразив сутність своєї епістемології, або юриспруденції: «Найважливіше відокремити елементи кожного поняття, для того щоб показати їх інтелектуальну структуру. Ми можемо продовжувати цю процедуру меншою чи більшою мірою, оскільки виявлені елементи самі можуть бути складовими ще більш простих елементів і т. д. Нова правова наука має потужну тенденцію розчинювати поняття настільки, наскільки це можливо. І це є її досягненням. Фактично повне розуміння права вимагає, щоб ми повністю вичерпали зміст понять, що використовуються в правовій нормі. Це саме стосується і їх точного застосування. Рішення є результатом обрахування (Rechnung), де правові поняття виступають як множники. Результат такого обрахунку є тим кращий, чим точнішим є значення множників» [3, 171; 5].

Враховуючи особливості методології, що лежала в основі кодифікаційної роботи, можна дійти висновку — і на цьому дуже часто наголошують в юридичній літературі, — що Bürgerliches Gesetzbuch був законодавчим актом найвищого рівня технічної чіткості, якщо порівняти з усіма актами законодавства, що існували до його створення. Він був написаний спеціально створеною юридичною мовою, що вживалася послідовно в усьому тексті Уложення. Закріплювались нормативні дефініції правових понять, і ці поняття вживалися в тексті виключно в цьому закріпленому значенні. За допомогою техніки перехресних посилань всі частини Уложення були об´єднані у цілісну систему. За відсутності детального законодавчого регулювання всіх фактичних ситуацій така рафінована, логічно узгоджена система Bürgerliches Gesetzbuch в теорії мала забезпечити регулювання будь-яких відносин, що входили до сфери його дії [6, 64-65]. Беручи до уваги вказані ознаки, в юридичній літературі досить часто Німецьке цивільне уложення протиставляють французькому Цивільному кодексу 1804 р., наголошуючи на технічній перевазі першого та протиставляючи німецький та французький підходи до викладу нормативного матеріалу, німецьку та французьку традицію кодифікації.

На нашу думку, таке протиставлення, а тим більше його беззастережне застосування до сучасної правової реальності, не можна вважати беззаперечним. Попри певні розбіжності між двома підходами, в обох випадках можна говорити про тотожність мети законодавця — досягти всеосяжності, повноти правового регулювання; одночасно, в кожному з цих підходів, за словами Ж. Корню, «прихована істина, яка розвінчує поширені ілюзії та даремні намагання добитися всього або нічого» [7,340]. Якщо ж аналізувати два кодекси з погляду використання в них законодавчих дефініцій, то дійсно можна побачити, що кількість їх у французькому Цивільному кодексі є незначною (до того ж вони часто піддаються критиці з боку доктрини за недосконалість, неповноту формулювання [7, 342]). Проте визначення окремих правових понять у тексті цього законодавчого акта все ж таки зустрічаються. Характерною особливістю значної частини таких визначень є, за термінологією А. Роса, системний (інколи — навіть системоутворювальний) характер. Як приклад системного визначення науковець наводить дефініцію власності, що закріплена у ст. 544 Цивільного кодексу Франції ¡8, 192]. На сучасному етапі необхідно враховувати також вплив європейського права на французьке (як і на німецьке) законодавство: так, до національних законодавчих актів (у тому числі й до Цивільного кодексу) були перенесені дефініції, що використовуються в праві ЄС. Для досягнення визначеності та чіткості правового регулювання в сучасних законах та кодифікованих актах Франції законодавець часто звертається до законодавчих дефініцій. Прикладом акта, що містить деталізовані визначення правових понять, може слугувати Цивільний процесуальний кодекс 1975 р., багато законодавчих дефініцій містяться і в Кримінальному кодексі 1992 р. Якщо проаналізувати підходи, сформовані у французькій правовій науці, можна дійти висновку, що ставлення до корисності визначень у законодавчих текстах є неоднозначним і визначається, швидше, на основі критеріїв доцільності та забезпечення балансу між гнучкістю (еластичністю) права та чіткістю законодавчого регулювання.

Повертаючись до сучасного стану опрацювання проблематики законодавчих дефініцій в юридичній науці Німеччини, зазначимо, що і тут немає однозначності у питанні доцільності використання визначень у законодавчих текстах. Так, розглядаючи питання вживання правових дефініцій у законодавстві, Е. Бунд [9, 57-63] зазначає, що на початку XX ст. серед науковців існувала значна кількість противників законодавчого закріплення значень понять та термінів у тексті закону; це обґрунтовувалось тим, що законодавець не повинен обмежувати свободу юриста у застосуванні тих чи інших термінів. На сьогодні, на думку Е. Бунда, в науці та практиці нормотворення визнається важливість законодавчих дефініцій, а їх кількість у законодавстві є значною.

Це, на думку науковця, є важливим інструментом зменшення небезпеки делегованого законодавства, оскільки що менше дефініцій надає законодавець, то більше може бути нормативних дефініцій, прийнятих органами виконавчої влади. Цікавим є також підхід Е. Бунда до визначення так званого виховного ефекту законодавчих дефініцій (Edukationeffekt) для законодавця [9, 62], який полягає в тому, що, визначаючи в законі те чи інше поняття, законодавець має досліджувати весь масив правових норм, забезпечуючи несуперечність, більшу ясність та чіткість законодавчого регулювання. Саме тому автор закликає до збільшення кількості дефініцій у законодавстві.

Хоча потрібно зауважити, що існують й інші — часто прямо протилежні — погляди на питання кількості законодавчих дефініцій. Так, наприклад, загальний підхід F. Кіндермана полягає в обмеженні кількості визначень у законі. Аналізуючи питання юридико-технічної досконалості дефініцій, науковець звертається також до актуальної проблеми використання одного терміна в різних значеннях в межах однієї галузі права і навіть у тексті одного закону та ролі суду у подоланні суперечностей між дефініціями таких термінів (наприклад, у сфері цивільного права: поняття «річ» у § 90 BGB та абзацу 2 § 119 BGB) [10, 52].

Формулюючи правила, за якими має встановлюватись необхідність визначення того чи іншого терміна, Е. Бунд зазначає, що термін чи поняття має визначатись тоді, коли відповідне слово не вживається у звичайній мові, або тоді, коли це слово є омонімом слова, що вживається у звичайній мові. При цьому використання терміна у значенні, відмінному від того, що вже надано цьому слову в праві, є можливим лише якщо цей термін вживається в іншій галузі права.

В теорії нормотворення серед юри-дико-технічних прийомів викладення законодавчих дефініцій виділяють такі основні види визначень. По-перше, це так звані «чисті» правові дефініції, тобто класичні дефінітивні норми, в яких зміст диспозиції вичерпується поясненням значення певного поняття через його ознаки і які не містять приписів щодо юридичних наслідків [11, 196-198]. До дефініцій інших типів належать, зокрема, приховані (або латентні) дефініції, що розміщені в тексті інших норм, які безпосередньо містять приписи щодо юридичних наслідків. Більше того, при ретельному дослідженні законодавчого масиву Німеччини виявляється, що кількість таких прихованих дефініцій є набагато більшою, ніж кількість дефініцій із «класичною» конструкцією. В юридичній літературі на позначення двох зазначених типів дефініцій використовуються також і інші терміни. Так, наприклад, О. Вайнберг розрізняє дефініції прямі та непрямі; В. Кнапп вживає такі терміни, як експліцитні та додаткові дефініції; П. Нолл на позначення чистих визначень вживає термін «відокремлені» дефініції [11, 197].

До прихованих дефініцій відносять притаманний німецькій законодавчій техніці прийом «дефініції у дужках». Така дефініція існує, коли закон у відповідній правовій нормі пов´язує наявність певної фактичної ситуації із певними юридичними наслідками, однак не обмежується цим: зазначена фактична ситуація пов´язується також із іншим терміном, який наводиться у дужках; при цьому зазначення у дужках замінює предикативний вираз «є». Дефініція такого виду міститься, наприклад, у § 25 StGB (Кримінального кодексу). Доцільність таких дефініцій деякими науковцями ставиться під сумнів. Так, наприклад, Г. Кіндерман цілком слушно зазначає, що основним критерієм у виборі того чи іншого способу викладення законодавчої дефініції має бути зменшення можливості неправильного сприйняття змісту правових норм; тому, на думку науковця, найкращим способом закріплення дефініцій є «каталог» визначень [10,48-49].

Подібним до описаної техніки є розміщення безпосередньо в тексті правової норми відповідного терміна, що синтетично заміщує певну формулу. У кримінальному праві такі дефініції використовуються для визначення форм співучасті. Так, наприклад, згідно із § 26 StGB «як підбурювач карається таким самим чином, як і виконавець, особа, що умисно спонукала інших осіб до умисного скоєння протиправного діяння». Тобто у цьому випадку в законі закріплюється правова норма, якою встановлюється відповідальність за певне діяння (спонукання до умисного скоєння протиправного діяння); але, замість того, щоб надати окрему дефініцію підбурювача, законодавець включає безпосередньо в текст норми термін, що замінює собою формулу, яка визначає діяння, яке передбачає настання кримінальної відповідальності. В юридичній літературі з теорії права такі дефініції інколи розглядають як прямі дефініції (наприклад, О. Вайнберг) [11, 196-198].

Інші два типи дефініцій, що використовуються німецьким законодавцем, — це часткові та непрямі дефініції, які передбачають виведення значення певного поняття із способу вживання цього поняття в тексті закону. Звичайно, такі конструкції дефініціями можна назвати лише умовно; більше того, деякі науковці взагалі заперечують їх належність до правових дефініцій (такого погляду дотримується, наприклад, Е. Бунд). Використання часткових дефініцій обґрунтовується, як правило, необхідністю залишити розширеними межі для судового розсуду та доктрини.

Окрім розрізнення за способом викладення, законодавчі дефініції класифікують за ознакою деталізованості. Так, наприклад, аналіз законодавчих дефініцій у Кримінальному кодексі дозволяє дійти висновку, що серед визначень злочинів проти особи досить часто зустрічаються короткі, лаконічні дефініції (наприклад, визначення вбивства, викрадення людини тощо). Натомість «нові» види злочинів (зокрема, у сфері економічної діяльності, захисту навколишнього середовища) формулюються особливо чітко та деталізовано.

Разом з тим в юридичній літературі наголошується, — і ця думка є цілком слушною, — що деталізованість законодавчої дефініції не може бути сама по собі гарантією чіткості та правової певності (вимоги, що становлять невід´ємні ознаки правової держави); це доводить, зокрема, велика кількість судових справ, пов´язаних із необхідністю тлумачення саме таких деталізованих дефініцій.

Безумовно, це дослідження не претендує на вичерпність і є лише нарисом, загальним оглядом значного масиву досліджень, присвячених проблематиці законодавчих дефініцій, здійснених німецькими теоретиками та філософами права. Беззаперечним є також і те, що — як і щодо будь-якого іншого юридико-технічного прийому — у випадку із законодавчими дефініціями не можна робити абстрактні висновки щодо корисності прямого запозичення із зарубіжної практики того чи іншого підходу до їх викладення і застосування: специфіка використання законодавчих дефініцій обумовлюється більш загальними питаннями законотворення, правовими традиціями, підходами до тлумачення тощо. Тобто їх ефективність та доцільність може бути оцінена лише в межах конкретної правової системи. Разом з тим дослідження досвіду зарубіжних держав, а також значних досягнень правової науки сприятиме розвиткові вітчизняної теорії та практики законотворення, допомагатиме втіленню в процесі законотворення принципу визначності та інших європейських правових стандартів.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Законодательная дефиниция : логико-гносеологические, политико-юридические, морально-психологические и практические проблемы : Материалы Международного «круглого стола» (Черновцы, 21—23 сентября 2006 г.) / под ред. В. М. Баранова, П. С. Пацуркивского, Г. О. Ма-тюшкина. — Нижний Новгород, 2007. — 1456 с.

2. Ebel F. Über Legaldefinitionen, Rechtshistorische Studie zur Entwicklung in Deutschlandinsbesondere Über das Verhältnis von Rechtsetzung und Rechtsdarstellung. — Berlin, Duncker & Humblot, 1974; Kindermann, Harold. Legaldefinitionen und üblicher Sprachgebrauch // Zeitschrift für Gesetzgebung ZG. — 2. Jahrgang, 1987 — С. H. Beck´sche Verlagsbuchhandlung. — München, 1987; Weinberg, Ota. Rechtslogik. — Vienna, 1970.

3. Großfeld, Bernhard. Comparativists and languages // Comparative Legal Studies : Traditions and Transitions / Edited by Pierre Legrand and Roderich Munday. — Cambridge University Press, 2003. — 520 p.

4. Vogenauer, Stefan. An Empire of Light? II : Learning and Lawmakimg in Germany Today // Oxford Journal of Legal Studies. — 2006. — 26 (4). — p. 627-663.

5. Windscheid, Bernhard. Lehrbuch des Pandektenrechts. — 7″1 ed, vol. I — Frankfurt: Rütten & Loening, 1891, s. 59 // Großfeld, Bernhard. Comparativists and languages // Comparative Legal Studies : Traditions and Transitions / Edited by Pierre Legrand and Roderich Munday. — Cambridge University Press, 2003. — 520 p.

6.      Glendon M. A., Carozza P. G., Picker. С. B. Comparative Legal Traditions. Texts, Materials and Cases on Western Law. Third edition. American Casebook series. — Thomson West, 2007. — 990 p.

7.      Кабрияк, Реми. Кодификации / пер. с фр. Л. В. Головко. — М., 2007. — 476 с.

8.      Ross, Alf. La definizione nel linguaggio giuridico // Diritto e analisi del linguaggio / A cura di Umberto Scarpelli / Austin, Bobbio, Carriö, Cesarini Sforza, Olivercrona e altri. — Milano, 1976. — 486 p.

9.      Bund, Elmar. Heutige Anforderungen an Legaldefinitionen // Rationalisierung der Gesetzgebung / Jürgen Rödig Gedächtnissymposion, 28—30. Oktober 1982, Salzburg-Residenz. Heinz Schäffer; Otto Trifflerer (Hrsg.). Internat. Ges. Für Gesetzgebungstheorie (Remagen/Salzburg)… — 1. Aulf. — Baden-Baden : Nomos Verlagsgessellschaft; Wien : Manz´sche Verlagsu. Univ. — Buchh., 1984. — 397 s.

10.    Kindermann, Harold. Legaldefinitionen und üblicher Sprachgebrauch // Zeitschrift für Gesetzgebung ZG. — 2. Jahrgang, 1987. — С. H. Beck´sche Verlagsbuchhandlung. — München, 1987.

11.    Frisch, Wolfgang. Definizioni e diritto pénale Tedesco. In II problema delle definizioni legali nel diritto pénale. Omnis definitio in iure pericolosa? Studi coordinati da Alberto Cadoppi. — CEDAM, 1996. — 507 p.