Перехід світового господарства з ери постіндустріального в еру інформаційного суспільства зумовлює зміну структури сучасної економіки. Основою суспільних перетворень починає бути не виробництво, а інформація (знання). І тому важливе завдання права на сьогодні — створення ефективного механізму правового забезпечення вказаних реформаційних процесів.

Однак попри переважно належне законодавче забезпечення цієї сфери на конституційному (ст. 54 Конституції України), міжнародному (ст. 27 Загальної декларації прав людини, ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права тощо) та національному рівнях (книга четверта ЦК України [43], закони України «Про авторське право і суміжні права» [1], «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» [2], «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [3], «Про охорону прав на промислові зразки» [4], «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [5], «Про охорону прав на сорти рослин» [6], «Про племінну справу у тваринництві» [7], «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [8], «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [9] та ін.) все ж залишається низка проблем, які потребують відповідного наукового та подальшого законодавчого вирішення. Однією із таких проблем, на нашу думку, є проблема особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності. На превеликий жаль, саме немайнова сфера суб’єктів інтелектуальної діяльності завжди досліджується науковцями за «залишковим принципом». На наше глибоке переконання, це є абсолютно хибним підходом, оскільки саме немайнова сфера творчої діяльності є найбільш важливою та такою, що визначає справжню сутність творчих процесів.

Особисті немайнові права у сфері інтелектуальної діяльності становлять певну систему. Водночас у літературі немає спільної думки щодо питання системи особистих немайнових прав. Аналіз чинної літератури дає нам підстави стверджувати, що з приводу включення тих чи інших прав до системи особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності найбільш часто йдеться про: право авторства та право на авторське ім’я [10, 553; 11, 59-65; 12, 199-206], право на використання псевдоніма чи аноніма [13, 127-131], право протидіяти зазначенню удаваного авторства [14, 418-421], право на недоторканність твору [15, 47] і збереження його цілісності [16, 416], право на захист репутації автора [12, 206; 11, 65], право перешкоджати посяганню на своє авторське право, здатному завдавати шкоди честі та репутації автора [17, 542], право на обнародування та відкликання твору [18, 211-214; 19, 34-39], право на

опублікування твору [20, 120; 21, 165; 22, 269], право на допомогу автору з боку видавництва та право на реєстрацію твору, що встановлює дату його виходу у світ [23, 8], право на депонування рукопису, право на переклад та право на присвячення твору [24, 28-29], право виконання та право на захист репутації виконавця [25, 308-309] тощо. Однак такий надроз- ширений підхід до визначення особистих немайнових прав суттєво нівелює їх значення. Річ у тім, що певна частина цих прав охоплюється іншими особистими немайновими правами, внаслідок чого їх правова природа визначається як особисті немайнові повноваження, а деякі зі вказаних прав мають чітко виражений майновий характер.

Тому, на нашу думку, система особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності містить такі особисті немайнові права:

а) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;

б) право на ім’я творця (авторське ім’я) та використання інших способів індивідуалізації творця (автора);

в) право на титулізацію, номіналізацію та сакрарезацію об’єкта права інтелектуальної власності;

г) право на недоторканність об’єкта права інтелектуальної власності;

ґ) право на репутацію творця об’єкта права інтелектуальної власності.

Решта особистих немайнових прав або не відповідають визначеним вище ознакам, або через власну малозначимість та випадковість можуть охоронятись у режимі немайнового інтересу.

Право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності є одним із найбільш важливих особистих немайнових прав, що виникають у творця у зв’язку зі створенням об’єкта права інтелектуальної власності. Це право має своє вираження насамперед у сфері авторських відносин як право авторства. Першість цього права в системі авторських прав зумовлена тим, що решта авторських прав на твір, як майнових, так і особистих немайнових, надаються особі лише внаслідок визнання її автором цього твору [26, 55] та є похідними від нього [27, 24]. З огляду на це інколи в літературі таке право іменують як право батьківства (pater- nite) [11, 59]. Позитивне регулювання права авторства здійснюється на декількох рівнях. Перший — це рівень міжнародно-правових актів. Так, відповідно до ст. 6^bls Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів «незалежно від майнових прав автора і навіть після уступки прав він має право вимагати визнання свого авторства на твір».

Другий рівень — рівень національного законодавства. Зокрема, статті 423, 438 ЦК України встановлюють за фізичною особою право бути визнаною автором об’єкта права інтелектуальної власності. Водночас ст. 14 Закону України «Про авторське право і суміжні права» закріплює за особами право вимагати визнання свого авторства. Однак жодна із зазначених норм так і не вказує на зміст цього права. Немає єдності щодо визначення цього права і в науковій літературі. Така ситуація ускладнюється тим, що деякі автори взагалі не визнають за правом авторства самостійної природи. Так, наприклад, З. Ромовська вважає, що права авторства як самостійного суб’єктивного цивільного права не існує. Свою позицію вона аргументує тим, що, по-перше, особа, яка створила твір, вправі вважатись автором твору не тому, що наділена правом авторства, а тому, що вона є творцем твору, і, по-друге, якщо застосовувати до права власності ідеї про наявність права авторства, то виходить, що власник повинен володіти і таким правом, як право іменуватись власником [28, 122-127].

На нашу думку, така позиція має низку хиб, про які вже йшлось у юридичній літературі. Так, зокрема, Е. Гаврилов вважає, що право авторства дійсно є закріпленням і правовим відображенням фактичної роботи автора щодо створення твору, воно є породженням творчої діяльності. І тому, спираючись на право авторства, а не на якусь іншу правомочність, автор вимагає захисту своїх інтересів при присвоєнні авторства. Авторське пра- во, як слушно далі зазначає Е. Гаврилов, відрізняється від права власності нерозривним зв’язком між автором і твором, зв’язком, що заснований на факті створення твору автором, що проявляється у праві авторства. Ось чому в авторському праві є необхідність у конструюванні права авторства, а в праві власності, де такого нерозривного зв’язку між власником і його майном немає, відсутня необхідність в особливому праві власника на річ [29, 139]. І, як правильно зазначається в літературі, право авторства не означає, що особа має певний набір прав, воно вказує виключно на те, що ця особа є творцем певного твору [11, 60].

Розвиваючи зазначену думку, О. Сергєєв вказує на те, що право авторства — юридично забезпечена можливість особи вважати себе автором твору та можливість вимагати визнання цього факту від інших осіб [12, 200]. Загалом такий підхід можна вважати правильним, однак потрібно зауважити, що наявність лише цих двох повноважень у структурі права авторства є недостатнім. Без можливості автора звернутись до засобів захисту цього особистого немайнового права у випадку його порушення (наприклад шляхом плагіату), оспорення чи невизнання таке право не може вважатись достатньою юридичною можливістю. Адже саме у випадку, коли створюється загроза нормальному існуванню цього права та можливості його безперешкодного здійснення, автор повинен бути впевнений у тому, що він зможе використати будь-який із передбачених у законодавстві способів задля охорони цього суб’єктивного цивільного права, починаючи від способів самозахисту такого права і аж до звернення до державного апарату з вимогою щодо застосування до по- рушника юрисдикційних заходів захисту.

Проблемним у контексті права авторства видається питання визначення моменту його припинення. Так, окремі автори вважають, що право авторства, є безстроковим [30, 7]. Інші автори переконані, що право авторства як і будь-яке суб’єктивне цивільне право, не може існувати безстроково. На їх думку, право авторства слід розмежовувати як юридичний факт та як суб’єктивне цивільне право. У першому варіанті — воно є об’єктивне, оскільки об’єктивним є сам об’єкт творчості [12, 201]. Тому, виникнувши в певний період життя автора та отримавши суспільне визнання, авторство на твір продовжує існувати вже незалежно від автора і після його смерті [31, 42].

Але якщо розглядати право авторства як суб’єктивне право, то воно існує лише до смерті автора, а після смерті виникає суспільний інтерес, який, на думку цих авторів, тісно пов’язаний із належним спадкоємцям комплексом авторських прав, тому спадкоємці не тільки можуть подати позов про відновлення (визнання) авторства, а і повинні бути залучені до розгляду будь-якого спору, який стосується особи автора, спадкоємцями якого вони є, що свідчить про виникнення у них особливого права на охорону авторства померлого автора [29, 140]. При цьому слід зауважити, що мають рацію окремі науковці, які стверджують, що автору повинна бути надана можливість вказати в заповіті особу, на яку буде покладено піклування щодо наукової, літературної чи художньої спадщини автора [15, 62]. На нашу думку, такий варіант дасть можливість уникнути конкуренції інтересів, що може відбутись у випадку виникнення двох та більше осіб, заінтересованих у захисті права авторства померлої особи.

За аналогічною конструкцією повинні бути вибудувані й інші права щодо визнання людини творцем об’єкта права інтелектуальної власності. Йдеться насамперед про право виконання, право винахідництва тощо. Будучи за своєю природою основним особистим немайновим правом, право щодо визнання людини творцем об’єкта права інтелектуальної власності тісно пов’язано з іншими особистими немайновими правами, насамперед із правом на ім’я творця (авторське ім’я) та використання інших способів індивідуалізації творця (автора). Проте інколи в літературі вказується на недоцільність виокремлення такого права. Зокрема, С. Судариков вказує, що «право на ім’я цілком тривіальне, оскільки в автора є справжнє ім’я і саме автору закон надає право авторства. Цим правом автор може користуватись як завгодно. Він може вказати своє ім’я на примірниках свого твору, а може цього і не робити і для цього автору не потрібно жодного додаткового права» [25, 200]. Ця позиція збігається із тією, що прийнята в багатьох законодавствах зарубіжних держав, у яких ці два права формують єдине право «the right of attribution» [14, 408]. Водночас, як видається, відмежування вказаних прав має надзвичайно важливе значення насамперед у країнах із перехідною економікою. Адже саме право на ім’я творця (авторське ім’я) та використання інших способів індивідуалізації творця (автора) за своєю сутністю відіграє подвійну роль. Насамперед воно дає можливість автору сповістити про те, що саме він як конкретна фізична особа є творцем твору, або приховати цей факт від суспільства. З другого боку, воно дає можливість суспільству знати, хто конкретно вважається автором відповідного об’єкта інтелектуальної власності.

Найповніша регламентація вказаного права закріплена на рівні так званого права на авторське ім’я. Позитивно таке право регламентується ст. 438 ЦК України, де зазначається, що автор має право: 1) вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо;

1) забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору; 3) обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору. Практично аналогічні положення визначаються у ст. 14 Закону України «Про авторське право та суміжні права». Як бачимо, чинне законодавство не дає нам чіткого тлумачення змісту цього права. Саме такий стан речей, як уже зазначалося, спонукає деяких авторів до висновку, що право на авторське ім’я та використання інших способів індивідуалізації автора є одним із проявів права авторства [20, 120; 32, 284]. Однак переважна більшість авторів, вказуючи на надзвичайну близькість таких прав та їх взаємозалежність, водночас абсолютно аргументовано відстоюють їх самостійний характер [30, 18; 29, 139; 12, 202]. Основними відмежу- вальними ознаками, які зазначаються авторами, є відмінність за обсягом та характером можливостей, що до них включені. Як зазначає В. Калятін, «:…право авторства, можливість творця твору у будь-який момент визначити себе як автора твору.. право на авторське ім’я. дає можливість автору при його бажанні виступати під будь- яким ім’ям, пов’язуючи чи не пов’язуючи це ім’я зі своєю особистістю. таким чином існує зв’язок: твір — ім’я — особистість» [11, 61].

Певні проблеми виникають також і щодо назви такого права. Так, досить часто в літературі воно має назву «право на авторське ім’я». Однак з огляду на зміст цього права, що віднаходить місце в нормах чинного законодавства та з огляду на загальні положення ЦК України, де під поняттям «ім’я» слід розуміти прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи (ч. 1 ст. 29 ЦК України), можемо стверджувати, що така назва не відповідає змісту, що вкладається в нього. Окрім цього, вказане поняття імені не охоплює поняття псевдоніма навіть попри те, що використання останнього дозволяється законом. Тому, зважаючи на основну мету цього права — здійснити індивідуалізацію автора відповідного твору, можна стверджувати, що вона може здійснюватись і шляхом інших способів індивідуалізації, а не через офіційне, державно зареєстроване ім’я фізичної особи. Отже, більш доцільно це право іменувати як «право на авторське ім’я та використання інших способів індивідуалізації автора», а загальне право — «право на ім’я творця та використання інших способів індивідуалізації творця».

Розглядаючи зміст цього права, слід зазначити, що в літературі загальновизнаною є позиція, відповідно до якої це право містить три основних повноваження: 1) використовувати чи встановлювати режим використання авторського твору під власним іменем автора; 2) використовувати чи встановлювати режим використання авторського твору під вигаданим іменем автора (псевдонімом); 3) використовувати чи встановлювати режим використання авторського твору без зазначення імені автора (анонімно). Відповідно вона була відображена і в нормах чинного законодавства. На нашу думку, із таким підходом можна погодитись, але врахувавши певні зауваження. По-перше, у це право мо- жуть бути включені й інші повноваження (наприклад повноваження ставити підпис під своїм твором), по-друге, ці повноваження становлять лише позитивний аспект відповідного суб’єктивного права і, по-третє, до структури права на авторське ім’я та використання інших способів індивідуалізації автора, беззаперечно, включається також і право вимагати від інших не порушувати це право, а також вимагати захисту у випадку його порушення. Отож розглянемо ці позитивні зобов’язання більш детально.

Повноваження зазначати чи дозволяти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору є одним із основних повноважень автора в аспекті цього права. Адже саме воно дає можливість повідомити усім про автора (творця) відповідного об’єкта інтелектуальної власності. При цьому не важливо, чи йдеться про твір літературний, художній, науковий, чи про факт виконання, винахід чи інший об’єкт права інтелектуальної власності. У будь-якому випадку автор має право повідомити інших у відповідний спосіб про своє авторство, про те, що він є творцем відповідного об’єкта інтелектуальної власності. Це може бути здійснено для літературних творів шляхом нанесення імені автора на першу сторінку, для творів образотворчого мистецтва — шляхом зазначення на афішах чи безпосередньо під відповідними творами, для музичних творів — шляхом оголошення автора, для кінематографічних творів — шляхом зазначення у титрах тощо. При цьому у разі можливості зазначити своє авторське ім’я декількома способами, на нашу думку, автор має право на вибір способу зазначення свого імені.

Повертаючись до самого повноваження на зазначення імені автора, слід вказати, що важливість такого зазначення полягає насамперед у тому, що відповідно до ст. 435 ЦК України вводиться так звана презумпція авторства, яка означає, що за відсутності доказів іншого, автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору. Саме у цьому і виявляється тісний зв’язок між правом на авторське ім’я і використання інших способів індивідуалізації автора та правом авторства. Зазначаючи своє ім’я на творі, автор має право зазначити як повне прізвище, ім’я та по батькові, так і лише окремі із його частин (ім’я та прізвище, ініціали та прізвище тощо). У випадку перекладу твору іноземною мовою із автором повинно бути погоджено транслітеральний запис його імені мовою, якою здійснено переклад твору. Окрім цього, автор, зазначаючи на творі своє ім’я, може зазначати поряд із ним інші індивідуалізуючі ознаки, наприклад наукові звання, вчені ступені, державні нагороди, інші форми суспільного визнання, перемоги в конкурсах, змаганнях тощо.

Окрему увагу слід звернути і на той факт, що таке повноваження має певне законодавче обмеження. Так, відповідно до законодавства таке зазначення може мати місце лише у випадках, коли воно є «практично можливим». Тому слід погодитись із Є. Вакманом та І. Грінгольцем, які вважають, що «.ставити ім’я художника на порцеляновому сервізі, тканині чи шпалері просто не можливо» [33, 25]. Проте у випадках, коли зазначення імені автора безпосередньо на авторському творі не є можливим, то воно повинно бути зазначене, у разі вимоги автора, іншим подібним способом, наприклад шляхом вміщення та поширення разом із цим результатом творчої діяльності додаткових етикеток, табличок, оголошень, на яких зазначено назву результату творчої діяльності та ім’я його автора.

Ще одним повноваженням, що включається до такого права, є можливість зазначати на об’єкті інтелектуальної власності не справжнє ім’я автора, а вигадане, тобто псевдонім (від грец. pseudos — брехня та onoma, onyma — ім’я). Причому псевдонімом може бути будь-яке слово, яким забажає себе іменувати автор. Відповідно до способів творення виокремлюють такі різновиди псевдонімів: 1) ейдо- нім (використовується характеристика автора із фізичної сторони); 2) етнонім (підкреслюється національна належність автора); 3) геонім (вказує на місцевість, де народився чи проживає автор); 4) френонім (вказує на певну рису характеру); 5) титлонім (вказує на рід занять, звання чи суспільний статус); 6) аллонім (як псевдонім обирається ім’я реальної особи); 7) гетеронім (як псевдонім обирається ім’я померлої особи); 8) латинізм (використовується латинське слово); 9) хроматонім (використовується назва кольору); 10) фітонім (використовується назва рослин та дерев); 11) ентомонім (використовується назва комах); 12) іхтіонім (використовується назва риб); 13) орнітонім (використовується назва птахів); 14) зоонім (використовується назва тварин); 15) гідронім (використовується назва водойм чи морів); 16) фізіонім (використовується назва природних явищ); 17) анаграма (використовується перестановка окремих літер в імені); 18) паліонім (використовується реальне ім’я у зворотному написанні); 19) ініціали (використовуються перші літери імені та по батькові); 20) фактонім (використовуються реальні факти з життя); 21) астронім (використовуються нелітеральні знаки, зірочки, знаки пунктуації тощо); 22) калька (використовується переклад імені та прізвища автора на іншу мову); 23) колективний псевдонім (коли під одним псевдонімом колективно працюють двоє чи більше осіб) [34, 35].

Загальновідомо, що, використовуючи право на псевдонім, відома українська письменниця Лариса Косач творила під псевдонімом Леся Українка, А. Пєшков публікував свої твори під псевдонімом М. Горький тощо. Особливість цього права полягає насамперед у тому, що воно має відповідне позитивне регулювання. Так, відповідно до ст. 14 Закону України «Про авторське право і суміжні права» [1] визначається, що автор твору має право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі та його примірниках і під час будь-якого його публічного використання.

Аналіз цієї статті дає нам підстави дійти таких висновків. По-перше, право на псевдонім є суб’єктивним особистим немайновим правом, а це означає, що таке право позбавлене майнового еквівалента та нерозривно пов’язане з особою — носієм цього права. Інколи ж на практиці зустрічаються випадки неправомірного використання права на псевдонім іншими особами. Так, у Російській Федерації автор низки детективних романів Вікторія Саломатіна, яка творить під псевдонімом Вікторія Платова, звернулась до суду щодо незаконного використання її псевдоніма одним із видавництв, яке здійснило низку публікацій інших авторів під цим самим псевдонімом. Видавництво ж, посилаючись ніби на договір між авторкою та видавництвом, стверджувало, що усі права на псевдонім авторки належать йому і воно має право використовувати цей псевдонім і при позначенні інших авторів, які з ним співпрацюють [36]. Проте, на думку суду, повноваження на використання псевдоніма за своєю природою є особистим немай- новим, і тому не може бути відділене від фізичної особи та передане іншим особам.

Другий висновок, який випливає із легального визначення поняття «право на псевдонім», зводиться до того, що право на псевдонім має низку обмежень. Насамперед використання права на псевдонім обмежується сферою авторського права. Окрім цього, іншими авторами виділяються ще додаткові межі здійснення права на псевдонім. Зокрема, зазначається, що: а) псевдонім повинен реально індивідуалізувати його носія; б) поряд із вживанням псевдоніма не потрібно вказувати справжнього імені особи; в) користування псевдонімом повинно бути незаборонене законом [37, 101].

У цілому погоджуючись із вказаним переліком, ми хотіли б доповнити його ще такою важливою ознакою: псевдонім не повинен збігатися із офіційним ім’ям третьої особи, якщо ця особа займатиметься тим самим видом діяльності, що і носій псевдоніма. На нашу думку, важливість введення такого обмеження дасть можливість запобігти змішуванню осіб, які здійснюють діяльність в одній сфері. Коли ж особи здійснюють діяльність у різних сферах, і одна з них взяла псевдонім, який відповідає існуючому імені іншої особи, то ми матимемо справу не із порушенням права на ім’я, а зі здійсненням іншою особою вже зазначеного вище права на аллонім (від грец. allos — інший та onoma, onyma — ім’я), тобто право використовувати як псевдонім чиї-небудь реально існуючі чи запозичені з літератури ім’я, по батькові та прізвище. Так, наприклад, наприкінці 1998 р. розглядався в одному з районних судів м. Москви спір, суть якого стосувалась нібито незаконного використання псевдоніма, який збігається з іменем реально існуючої фізичної особи. Так, викладач курсу літературознавства в одному із московських вищих навчальних закладів Ігор Леонідович Волгін звернувся з позовом до Ігоря Валентиновича Волознєва, який був автором низки детективних романів та використовував псевдонім Ігор Волгін. На думку позивача, відповідач при обранні свого псевдоніма обрав ім’я та прізвище особи, яка здійснює діяльність у цій сфері. Однак суд дійшов висновку, що читачі детективної літератури рідко займаються дослідженням проблем літературознавства як спеціальної дисципліни у відповідних вищих навчальних закладах і тому не могли бути введені в оману відносно того, що автором детективних творів є відомий поет та літературознавець, і на цій підставі у позові відмовив [38].

Тісно пов’язане із правом на псевдонім також і право на криптонім. Під поняттям криптонім (від грец. kryptos — таємний, скритий, та onoma, onyma — ім’я) слід розуміти можливість фізичної особи використовувати для свого позначення ініціали чи інші скорочення, які навіть не збігаються з ініціалами автора, або ж взагалі одну літеру. Чинне законодавство не здійснює нормативного регулювання права на криптонім, однак у ч. 7 ст. 296 ЦК України вказується на те, що використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права. Подібні думки зустрічаються і в сучасній літературі. Так, деякі науковці вважають, що при підписанні особою тексту твору лише ініціалами такий твір слід вважати анонімним [12, 203]. На нашу думку, це не так. Адже справді, коли особа використовує криптонім у вигляді ініціалів чи взагалі однієї літери, то це не дає можливість індивідуалізувати її ні як окрему фізичну особу, ні як автора певного твору. Однак коли поряд із вказаним криптонімом стоять інші індивідуалізуючі ознаки або із криптоніму явно слідує прізвище, ім’я та по батькові цієї особи, тобто коли є потенційна можливість бути індивідуалізованим, то в цьому випадку криптонім може розглядатись як засіб індивідуалізації.

Останньою складовою права на авторське ім’я є можливість автора вимагати не зазначати його імені на авторському творі, тобто використовувати анонім (від грец. anonymos — безіменний). Беззаперечно, що анонімне створення твору породжує низку незручностей, що пов’язані зі встановленням особи автора твору та відповідного захисту його особистих немайнових та майнових прав. Проте анонімність автора перед суспільством не тотожна його анонімності перед редакцією, книговидавничою компанією, кінокомпанією, художньою виставкою чи іншою організацією, яка здійснює випуск у світ об’єкта авторського права. На нашу думку, в цьому випадку відповідна організація має право вимагати від автора інформацію про його ім’я, однак зобов’язана не розкривати його анонім, крім випадків, коли це прямо заборонено законом. Проте використання аноніма має також низку обмежень у чинному законодавстві. Так, наприклад, відповідно до ст. 8 Закону України «Про звернення громадян» письмове звернення, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.

Типовими порушеннями права на авторське ім’я та використання інших способів індивідуалізації автора є: 1) незазначення імені автора; 2) спотворення цього імені; 3) зазначення замість або поряд із іменем автора імені іншої особи.

Особливо цікавим у цьому аспекті є останній різновид порушення, оскільки він може бути здійснений як без згоди автора (плагіат), так і за його згодою (гетеронімство). І якщо перший випадок є явним порушенням права на авторське ім’я та використання інших способів індивідуалізації автора, то другий випадок практично не досліджується в літературі. Під поняттям «гетеронім» слід розуміти автора, який пише для іншої особи, а та випускає у світ чи іншим чином доводить до загалу твір від власного імені. Поняття «геторонімство» не введене в жодне із законодавств СНД. Це пов’язано насамперед із тим, що факт гетеронімного твору не лише важко встановити, а й важко довести причетність до нього як автора, так і замовника з огляду на те, що і автор твору, і особа, яка під своїм іменем опублікувала його, здійснюють це за спільною згодою. Мотиви цього різні. Це і матеріальні блага, і кар’єрне зростання, і надання відповідних послуг чи виконання робіт, і налагодження міжособистісних стосунків тощо. З огляду на таку позаюрисдикційність такий різновид «академічного злочину» сьогодні є досить поширеним, починаючи від промов, які готують професійні спіч-райтери, і закінчуючи навіть деякими науковими працями, аж до дисертаційних. І тут неможливо не погодитись із С. Судариковим, який зазначає, що «.справжній автор не може за законом уступити свої особисті немайнові права, але він анонімний, тобто його начебто немає; свої майнові права він уступив замовнику за велику паушальну суму. Все начебто за законом, але простежується явна моральна неохайність замовника» [39, 254].

Цікавою також є висловлена в літературі пропозиція включити до права на авторське ім’я повноваження ставити підпис під своїм твором [18, 208]. Аргументована критика стосовно цього була висловлена в іншій спеціальній літературі [11, 65]. У цілому, погоджуючись із аргументами, які були висловлені, ми хотіли б висловити певне зауваження. Навіть попри те, що повноваження поставити свій підпис не вписується в конструкцію права на авторське ім’я, не можна стверджувати, що таке повноваження забезпечується правом на недоторканність твору. Адже досить часто підпис не пов’язаний змістовно із самим твором. Його призначення полягає в тому, щоб індивідуалізувати автора певного твору та продемонструвати його зв’язок із власником цього примірника твору. І саме внаслідок цього ми можемо дійти висновку, що повноваження поставити підпис під твором не належить до права на авторське ім’я, однак цілком може бути включено у право на авторське ім’я та використання інших способів індивідуалізації автора, оскільки сприяє індивідуалізації автора.

Право на титулізацію, номіналі- зацію та сакрарезацію об’єкта інтелектуальної власності не має свого позитивного регулювання в чинному законодавстві, однак вони є неодмінно притаманними правовій природі права інтелектуальної власності. Право на титулізацію об’єкта інтелектуальної власності (від лат. titulare — називати) означає можливість автора дати назву створеному творцем об’єкту інтелектуальної власності або створити його без назви. Важливість цього права полягає в тому, що об’єкт інтелектуальної власності повинен бути наділений розрізняльною здатністю з-поміж інших подібних об’єктів. І саме цьому слугує його назва, яка дає можливість індивідуалізувати вказаний об’єкт та забезпечити його автономність. Однак у літературі з цього приводу існують різні думки. Насамперед вони стосуються питань щодо назви авторського твору. Так, одні автори вважають, що назва авторського твору є складовою частиною самого твору та повинна охоронятись лише як частина твору, а не як окремий різновид об’єктів авторського права [40, 260]. Другі переконані, що назва твору є окремим об’єктом авторського права, але лише у випадку її оригінальності [41, 54], інші такої вимоги не ставлять [18, 206].

На нашу думку, назва твору не є його складовою. Вона є певним засобом індивідуалізації цього твору. Адже річ у тім, що попри тісну пов’язаність назви із самим твором, окремі твори можуть мати декілька назв (довгу та коротку), а окремі твори можуть створюватися взагалі без назви. І тому ми можемо стверджувати, що саме автор твору має право вирішувати питання про найменування твору чи його створення без назви, вибір назви твору та кількість таких назв. Також слід зауважити, що попри відсутність позитивного регулювання цього права в чинному законодавстві України окремі норми ЦК України містять положення, якими закріплюється спеціальний різновид такого права. Так, зокрема,

ч. 1 ст. 458 ЦК України містить так зване право на номіналізацію, відповідно до якого автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву.

Ще одним особистим немайновим правом у цьому аспекті є право на сак рарезацію об’єкта інтелектуальної власності (від лат. sacrare — присвячувати), тобто право присвятити певний об’єкт особі (особам), події чи даті. Таке право також не можна ототожнювати із правом на недоторканність твору та тим паче із правом на авторське ім’я. Навіть незважаючи на те, що «нерідко присвята пов’язана із творчим задумом автора чи допомагає краще зрозуміти основний зміст твору» [12, 206], ми переконані, що здебільшого такого творчого зв’язку немає. Присвята здебільшого опосередковується прагненням автора висловити своє особливе ставлення до особи чи дати (події), якій присвячується цей твір. Саме тому присвята твору повинна розглядатись як окрема складова, а відповідно право на сакраре- зацію — як окреме особисте немайно- ве право.

Право на недоторканність об’єкта інтелектуальної власності на сьогодні визначається у п. 4 ст. 438 ЦК України шляхом визначення цього права саме для творів. Відповідно до ст. 439 ЦК України забезпечення недоторканності твору автор може здійснювати шляхом протидії будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводженню твору без його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо. Однак такий підхід слід вважати дещо звуженим.

На нашу думку, основне призначення цього права слід вбачати не тільки в захисній функції, а й у регулятивній. Адже, як справедливо зазначається в літературі, у змісті цього права необхідно перенести акцент з права автора вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб (негативний аспект) на можливість автора самому вчиняти певні дії (активний аспект) [42, 76-78]. Так, наприклад, поза правовим полем залишається можливість автора вносити доповнення, виключення та інші зміни у свій текст самостійно, що не відповідає змісту авторського права. Тому видається, що таке право повинно у широкому розумінні визначати можливість автора вчиняти будь-які дії щодо змісту свого твору, а також протидіяти будь-яким змінам його з боку інших осіб. На думку авторів, такий якісний перенос акценту має неодмінно відобразитись на назві цього права. І тому воно повинно іменуватись як «право на надання твору кінцевої форми при використанні» [29, 143-144]. Проте видається, що така зміна назви цього права змушує нас перейти на іншу крайність, адже подібна редакція випускає з поля зору аспект забезпеченості охорони. Тому, вважаємо, що існуюча назва права на недоторканність є виправданою. Адже поняття «недоторканність» свідчить не тільки про неможливість нікого не порушувати певну цілісність. На нашу думку, більш точним є розуміння недоторканності як можливість володільця певної цілісності визначати своє панування над нею, а також встановлювати режим доступу до неї інших.

Досить часто в науковій літературі робляться намагання ототожнити право на недоторканність твору із правом автора на захист своєї репутації [12, 207; 11, 65]. На нашу думку, такий підхід наділений цілою низкою хиб. По-перше, такі права різняться насамперед за об’єктним складом, оскільки об’єктом права на недоторканність є цілісність самого твору, а об’єктом права на репутацію автора є його власна репутація. По-друге, ці права різняться за метою свого здійснення, адже якщо при здійсненні права на недоторканність основною метою є довершеність твору та забезпечення його цілісності від змін та посягань іззовні, то що стосується права на авторську репутацію — його метою, вочевидь, є формування певної фахової репутації у сфері авторства та її захист. Окрім цього, можемо свідчити і про те, що право на захист репутації є складовою частиною суб’єктивного цивільного права на репутацію автора та водночас є гарантією права на недоторканність твору. Все зазначене дає можливість переконатись у тому, що право на недоторканість твору та право на репутацію автора є взаємопов’язаними, але нетотожними правами.

Аналізуючи право на недоторканність твору, слід зазначити, що воно належить автору з моменту створення твору і до моменту смерті автора. При цьому, здійснюючи це право, особа не може передати повноваження (як активного, так і пасивного типу) щодо його здійснення іншим особам. Тобто таке право «означає. що лише сам автор має право вирішити питання про зрілість свого твору, а значить йому одному повинно належати і право вносити зміни і доповнення до твору..» [32, 130]. Винятком із загального правила є можливість переходу цього права в порядку посттанативних прав до інших осіб. Так, у разі смерті автора недоторканність твору охороняється особою, уповноваженою на це автором. За відсутності такого уповноваження недоторканність твору охороняється спадкоємцями автора, а також іншими заінтересованими особами (ч. 2 ст. 439 ЦК України).

Окремо слід зупинитись на характері змін, які порушують право на недоторканність твору. Чомусь законодавець говорить лише про ті зміни, які можуть завдати шкоди честі та репутації автора. Однак, на наше переконання, такий підхід є дещо завуженим. Зокрема, ми солідарні з авторами, які вважають, що автор має право вимагати заборони вносити зміни у будь-які частини твору незалежно від характеру та якості цих змін. Це стосується і тих змін, які за оцінкою професіоналів знаходяться на більш високому рівні, ніж сам твір і, відповідно, покращують твір та позитивно впливають на репутацію автора [18, 215]. Тому більш правильним буде таке формулювання цієї норми: автор має право забороняти спотворення чи інше завдання шкоди своєму твору, що порушує його особисті немайнові права. Інша справа стосується тих змін твору, які здійснюються за згодою автора. Найбільш поширеними із них є коректура, літературне редагування, монтаж тощо. Однак у будь-якому випадку особи, що здійснюють такі спотворення первинного твору автора, мають погоджувати із ним кожну зміну. Наприкінці відповідної роботи автор повинен письмово засвідчити згоду на кінцевий варіант свого твору.

Слід також зауважити, що є низка передбачених законом випадків, коли закон допускає правомірне порушення цілісності твору. Так, наприклад, може бути використана цитата з правомірно опублікованого твору або ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою (п. 1 ч. 1 ст. 444 ЦК України). Проте сьогодні виникає низка нових видів порушення права на недоторканність твору, які потребуватимуть спеціального наукового осмислення та пошуку компромісного варіанта вирішення, наприклад пародії на твори, використання музичних творів у караоке, рінгтонах мобільних телефонів тощо.

Право на репутацію творця об’єкта права інтелектуальної власності немає позитивного закріплення в цивільному законодавстві. Однак аналіз чинного законодавства дає підстави говорити про можливість захисту порушеної репутації автора. Так, зокрема, у п. 2 ч. 1 ст. 423, ч. 1 ст. 439 ЦК України йдеться про можливість автора захищати свою честь та репутацію, тобто розглядається таке право виключно в аспекті захисту порушеної репутації автора. Проте ми вважаємо такий підхід надзвичайно звуженим. Адже лише функцією охорони авторської репутації ми не можемо здійснити ефективного регулювання відповідних відносин. І саме тому це право слід розуміти насамперед у контексті гармонійного поєднання активного та негативного аспектів.

Активний аспект права на авторську репутацію повинен становити сукупність дозволених дій автора, які спрямовані на формування професійної репутації автора. Об’єктом цього права, як вже видно із вказаного, виступає репутація автора, яка, як визначалось вище, є певною суспільною думкою, що склалась про чиї-не будь досягнення чи недоліки. Зважаючи на це, право на репутацію автора слід розуміти як право творця об’єкта інтелектуальної власності на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку його як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті, як фахівця у сфері інтелектуальної діяльності та його діянь (поведінки) щодо створення об’єктів інтелектуальної власності з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих фізичних осіб, а також право на формування цієї оцінки та її використання.

Отже, з огляду на наведене, слід засвідчити той факт, що особисті не- майнові права фізичних осіб у сфері інтелектуальної діяльності не лише наділені низкою специфічних особливостей, а й укладені в єдину систему, що вказує на їх зовнішню єдність та внутрішню структурну диференціацію. Важливість такого підходу полягатиме в можливості випрацювати єдиний та одноманітний підхід до закріплення цих прав та встановлення гарантій їх здійснення, з урахуванням загальних підходів та особливостей, зумовлених різноманітністю об’єктів права інтелектуальної власності. Саме такий підхід може стати одним із етапів вдосконалення чинного законодавства у сфері інтелектуальної власності.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Про авторське право і суміжні права : Закон України в редакції від 11 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 32. — Ст. 1450.
2. Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних : Закон України в редакції від 10 липня 2003 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 33. — Ст. 1776.
3. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі : Закон України в редакції від 1 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 26. — Ст. 1080.
4. Про охорону прав на промислові зразки : Закон України від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 7. — Ст. 34.
5. Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем : Закон України від 5 листопада 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 8. — Ст. 28.
6. Про охорону прав на сорти рослин : Закон України в редакції від 17 січня 2002 р. // Офіційний вісник України. — 2002. — № 7. — Ст. 278.
7. Про племінну справу в тваринництві : Закон України в редакції від 21 грудня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 6—7. — Ст. 37.
8. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг : Закон України від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 7. — Ст. 36.
9. Про охорону прав на зазначення походження товарів : Закон України від 16 червня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 32. — Ст. 267.
10. Цивільне право України : підруч. : у 2 кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін. / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К., 2004. — Кн. 1. — С. 553;
11. Калятин В. О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права) : учеб. для вузов. — М., 2000. — С. 59-65.
12. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации : учеб. — М., 1999. — С. 199-206.
13. Макагонова Н. В. Авторское право : учеб. пособие / под ред. Э. П. Гаврилова. — М., 1999. — С. 127-131.
14. Бентли Л., Шерман Б. Право интеллектуальной собственности : авторское право / пер. с англ. В. Л. Вольфсона. — СПб., 2004. — С. 418-421.
15. Антимонов Б. С., Флейшиц Е. А. Авторское право. — М., 1957. — С. 47.
16. Цивільне право України : підруч. : у 2 т. / В. І. Борисова, Л. М. Баранова, І. В. Жилінкова та ін. / за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — К., 2004. — Т. 1. — С. 416.
17. Цивільне право України : академ. курс : підруч. : у 2-х т. / А. Ю. Бабаскін, Т. В. Боднар, Ю. Л. Бошицький та ін. / за заг. ред. Я. М. Шевченко. — 2-ге вид., допов. і переробл. — К., 2006. — Т. 1. Загальна частина. — С. 542.
18. Малеина М. Н. Личные неимущественные права граждан : понятие, осуществление, защита. — М., 2000. — С. 211-214.
19. Клейменова С. М. Авторські правовідносини як форма реалізації правомочностей суб’єктів авторського права : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. — О., 2004. — С. 34-39.
20. Гордон М. В. Советское авторское право. — М., 1955. — С. 120.
21. Флейшиц Е. А. Личные права граждан в гражданском праве Союза ССР и капиталистических стран. Учёные труды Всесоюзного института юридических наук НКЮ СССР. — М., 1941. — Вып. VI. — С. 165.
22. Мэггс П. Б., Сергеев А. П. Интеллектуальная собственность. — М., 2000. — С. 269.
23. Торкановский Е. П. Личные и имущественные права авторов литературных произведений по советскому праву : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / Куйбышев. гос. ун-т. — Куйбышев, 1953. — С. 8.
24. Кириллова М. Я. Развитие советского авторского права. — Свердловск, 1982. — С. 28-29.
25. Судариков С. А. Интеллектуальная собственность. — М., 2007. — С. 308-309.
26. Авторское право и смежные права / автор аналит. текста и сост. И. В. Попова / под ред.
27. Ф. Чигиря. — Минск, 1999. — С. 55.
28. Борхович Л., Монастырская А., Трохова М. Ваша интеллектуальная собственность. — СПб., 2001. — С. 24.
29. Ромовская З. В. Право авторства // Проблемы советского авторского права / редкол. : М. М. Богуславский, Э. П. Гаврилов, С. А. Чернышева. — М., 1979. — С. 122-127.
30. Гаврилов Э. П. Советское авторское право. Основные положения. Тенденции развития. — М., 1984. — С. 139.
31. Камышев М. И. Издательский договор на литературные произведения. — М., 1969. — С. 7.
32. Луць В. В. Сроки в гражданских правоотношениях // Правоведение. — 1989. — № 1. — c.42.
33. Серебровский В. И. Вопросы советского авторского права. — М., 1956. — С. 284.
34. Вакман Е., Грингольц И. Авторские права художников. — М., 1962. — С. 25.
35. Дмитриев В. Г. Придуманные имена (рассказы о псевдонимах). — М., 1986. — 255 с.
36. Дмитриев В. Г. Скрывшие свое имя (из истории анонимов и псевдонимов). — М., 1977. — 308 с.
37. Что в имени тебе моем?
38. Малеина М. Н. Право на имя // Государство и право. — 1998. — № 5. — С. 101.
39. Гаврилов Э. О литературном псевдониме
40. Судариков С. А. Основы авторского права. — Минск, 2000. — С. 254.
41. Корецкий В. И. Авторские правоотношения в СССР. — Сталинабад, 1959. — С. 260.
42. Макагонова Н. В. О некоторых нерешенных проблемах законодательства по авторскому праву (заметки и практика) // Государство и право. — 1996. — № 1. — С. 54.
43. Савельева И. В. Правовое регулирование отношений в области художественного творчества. — М., 1986 — С. 76-78.
44. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-ГУ // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40-44. — Ст. 356 (зі змінами).