Вступ.

1. Драматургія М.Старицького.

2. Роль Г.Квітки-Основ’яненко в театрі та драматургії.

3. І. П. Котляревський як письменник, драматург, перший класик нової української літератури.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Специфічною особливістю драми як літературного роду, на відміну від епосу й лірики, є її органічний зв'язок з театром, життям сцени. Несприятливі умови існування театру на Україні в XIX ст.— урядові заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцени — спричинили до гальмування розвитку драматургічних жанрів в українській літературі. Та поява на початку 80-х років театру корифеїв — унікального явища в національному мистецтві — сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства. Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем.

Поступово театр ставав активним учасником громадського життя, з його кону все сміливіше починала звучати правда про класову нерівність у тодішньому суспільстві. Разом з приходом у мистецтво важливих тем культурно-історичного і морального змісту ростуть і міцніють акторські сили. На сцені українських театрів виховуються такі таланти, як Соленик, Дрейсіг, Зелінський, Угаров, Зубович. В тісній творчій співдружності з артистами Росії, Білорусії, Польщі, які гастролюють у цей час на Україні, вони створюють міцні підвалини для народження українського реалістичного національного театру.

Перші паростки такого українського театру нерозривно зв’язані з творчістю І. П. Котляревського, який визначив нові шляхи розвитку вітчизняної драматургії. Рівно через двісті років після першої української вистави в Кам’янці Струмиловій (дві інтермедії до драми Якуба Гаватовича), в 1819 р. на сцені Полтавського театру з’явилася «Наталка Полтавка». Цій п’єсі судилося стати початком нового, вищого, якісно відмінного етапу в історії української драматургії.

1. Драматургія М.Старицького

Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

Під тиском імперських властей Старицький змушений був 1878 року емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну 1880 року і знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

1883 року Михайло Старицький очолив перший професійний український театр. 1885 року з низки причин він залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. 1895 року залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.

Перші твори Старицького були надруковані у 1865. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-их pp.

Михайло Старицький переробляв п'єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші.

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.

Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші.

Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882)[3, c. 128-129].

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»).

Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1883), «У темряві» (1893), «Талан» (1894).

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).

Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).

В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів[6, c. 184-185].

2. Роль Г.Квітки-Основ’яненко в театрі та драматургії

В 1812 році Г.Ф.Квітка починає свою громадську діяльність. В Харкові відкривається постійний громадський театр, директором якого назначають Григорія Федоровича. За звичаєм палко і пристрасно братися за будь-яку справу, він до того захопився театром, що ледь не одружився з одною із його акторок. І хоча директорську посаду в театрі йому прийшлось залишити із-за своеї активної благодійної й просвітянської діяльності, любов до сцени Основ'яненко проніс через усе життя. Пізніше це почуття спонукало його до створення драматичних творів для театру. В 1841 році він надрукував цікаву й приголомшливу "Історію театру в м. Харкові".

Як старанний член, а пізніше голова Благодійного товариства, Григорій Федорович став ініціатором відкриття у Харкові інституту шляхетних дівиць в 1812 році. Згодом з його старанністю були також відкриті Кадетський корпус і Публічна бібліотека при університеті. Свою публіцистичну діяльність Квітка почав в 1816 році статтею про інститут шляхетних дівиць в "Українському віснику", потім був одним із редакторов цього журналу до 1817 року. Інститут, в заснуванні й пропаганді якого Квітка приймав таку живу участь, відіграв, у свою чергу, чимале значення у його житті. В 1821 році він одружився з однією з класних дам. Одержавши на виборах посаду предводителя дворянства в 1817 році, Квітка виконував свої обов'язки предводителя до 1829 року.

Приблизно з 20-х років починається його літературна діяльність. Один за другим виходять з друку його твори: "Харківська Ганнуся" (1832), "Солдатський портрет" (1833), "Шельменко-денщик", "Дворянські вибори".

В Харкові пройшло його життя, написані всі його твори. Через хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції Григорій не здобув широкої освіти в учбових закладах, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарованості, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменницької діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури, зокрема став членом Товариства наук при Харківському університеті, членом ради Інституту благородних дівиць; європейська наукова громад кість обрала його членом королівського Товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

У прийнятій просвітительським дидактизмом і раціоналізмом драматизованій повісті Квітки "Преданияч о Гаркуше" (1841) так визначається програма головного героя, народного месника Гаркуші: "Справить людей и истребить злоупотребления", "у сильного отнять возможность угнетать слабого". Тут відбилися основні принципи програми самого Квітки, хоча він намагався її здійснювати зовсім іншим способом. Гаркушин метод месницької форми встановлення суспільної справедливості й порядку письменник засуджував. Від жанру сатиричних листів Квітка в 20-х роках переходить до написання (також російською мовою) комедій. Комедії Квітки поглиблюють кращі викривальні тенденції листів Повинухіна. В комедіях "Приезжай из столицы, или суматоха в уездном городе", "Дворянские выборы", частина перша, "Дворянские выборы", частина друга, написаних в кінці 20-х років, Квітка викриває не ту або іншу персону чи поміщицьку родину, а певний клас поміщиків, чиновників, з властивими їм всім моральними і політичними поглядами, тими поглядами, які породжувались не випадковими обставинами, а соціальною природою їх життя. В своїх комедіях Квітка відображає характерні риси побуту дворян, чиновників того часу. Його герої в своєму середовищі не соромляться говорити такі речі, яких в іншому оточенні вам не скажуть. Так, вони, як про щось звичайне, говорять про хабар, про те, наскільки вигідно бути справником, суддею і т.ін. Це є проявом їх впевненості, що всі присутні саме так думають, а тому соромитися їх нічого. Хабарі беруть не тільки чиновники, але і їх дружини, що було дуже поширеним в той час[1, c. 214-216].

Гідно уваги, що в комедіях 20-х років Квітка зображує і представників селянства. В його творах навіть є спроби показати взаємини між селянством і дворянством. Причому, що особливо важливо з точки зору перспектив реалізму, письменник в більшості випадків не ідеалізує взаємовідносини між селянством і дворянством.

Спираючись на досвід І.Котляревського-драматурга та авторів інтермедій XVIII ст., на мотиви народної пісенності й гумористики, а головне – на особисті спостереження ("Я собрал главных здешних характеров несколько", — свідчив письменник), Квітка-Основ'яненко створює соціально-побутову комедію "Сватання на Гончарівці" (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих "добрих" панів говорить дочці: "Хоч вони добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю". Їх жахає навіть думка, що "поженуть на панщину" дочку. І вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й "вільного" Стецька. За існуючою в комічних операх традицією "Сватання на Гончарівці" має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу. Як і "Сватання на Гончарівці", й сьогодні успіхи у глядача користується найвизначніший драматичний твір Квітки-Основ'яненка – соціально-побутова комедія "Шельменко-денщик" (1838; написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить по-українськи). Це комедія в останні десятиріччя двічі екранізована – такої уваги кіно домоглася не дуже велика кількість творів із світової літературної класики.

Досвід Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, його кращі традиції виявилися гідними для наступних українських прозаїків – Марка Вовчка, Ю.Федьковича, Панаса Мирного. Творче надбання першого за часом класика української художньої прози і визначного драматурга користується широкою популярністю в читача і глядача[8, c. 154-156].

3. І. П. Котляревський як письменник, драматург, перший класик нової української літератури

Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання.

З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія. Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова. Один із співучнів Котляревського згадував про поета, що той «мав пристрасть до віршування і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем».

У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на останньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. «В цей період свого життя бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці…»

Саме під час вчителювання, з 1794 р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою». Протягом 1794—1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми.

З 1796 по 1808 р. І.Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом.

За відвагу й хоробрість І.Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою».

Спочатку І.Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура. Згодом, у 1808 році, книговидавець І.Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора.

У 1808 році в чині капітана І.Котляревський виходить у відставку і пробує влаштуватися на цивільну службу в північній столиці. У 1809 році з'являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий»[5, c. 196-198].

З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І.Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу.

Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Стараннями І.Котляревського було випущено з кріпацтва М.Щепкіна, який згодом успішно виступав у п'єсах свого покровителя.

У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з'явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора.

У 1835 році за станом здоров'я І.Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року.

Творчість І.Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською i художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву.

Життя і творчість І.Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Невблаганна самодержавницька дійсність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу.

За чверть століття, що відділяє від «Наталки Полтавки» «Назара Стодолю», була створена значна і по кількості і по якості драматургія, яка, розвиваючись, головним чином, під знаком традицій Котляревського, кращими своїми творами сприяла демократизації літератури, утвердженню її самобутніх начал. П’єси В. Гоголя, Я. Кухаренка, і особливо Шевченка й Квітки-Основ’яненка, не просто варіювали сюжети творів свого великого попередника, а відображали реальне життя, вони допомогли розширенню ідейно-тематичного діапазону всієї української літератури[10, c. 173-175].

Не всі п’єси, звичайно, були рівноцінні за своїм ідейно-художнім рівнем. Частина з них має виразно консервативний характер і позбавлена мистецької цінності. Але певне історико-літературне значення вони зберігають і до сьогоднішнього дня. В них зібрано чимало популярних на той час пісень, які будили любов до народної мови, відтворено окремі побутові деталі, звичаї, звернена увага на життя простого народу.

Своєрідне романтичне захоплення авторів усім вітчизняним, самобутнім багато в чому зашкодило критичному підходу до змалювання життя, але, з другого боку, це явище заслуговує на увагу як реакція на нівелювання української мови і літератури.

Показово, що саме в драматургії почали найбільш сміливо пробиватися нові смаки і тенденції. Всупереч традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову, як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все більше виявляється прагнення до більш широкого застосування української літературної мови.

Уже сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна хрестоматія народного життя, панорама побуту і звичаїв.

Вергілій писав свій твір у той час, коли в Римській державі замість республіки поступово і повно утвердилася імперія. Необмежена влада зосереджувалася в одних руках Октавіана Августа. Будучи натхненним прихильником такої форми управління і самого імператора, поет змальовує владу мало не як милість, освячену вищими силами, а самого Октавіана Августа — напівбогом, виводячи його рід від міфічного сина троянського царя Анхіса і богині кохання Венери — Енея, який, за легендою, нібито після зруйнування греками Трої вирушив до берегів Італії і заснував місто Рим.

Вергілієва «Енеїда» мала надзвичайно успішне, якщо не тріумфальне літературне життя. Популярність і довголіття поеми пояснюється звеличенням і утвердженням абсолютизму, влади монарха, що знаходило гарячу підтримку європейської аристократії.

«Енеїда» Вергілія на довгий час стала зразком класичного твору. І.П.Котляревський знав цей твір ще з семінарських часів у латинському оригіналі. Добре відома йому була і травестія М.Осипова та О.Котельницького «Вергилиева Энейда, вывороченная наизнанку». Опрацьовуючи сюжет свого твору, І.Котляревський узяв з поеми Вергілія лише основну сюжетну лінію та імена головних героїв.

«Щоб до ладу зрозуміти, чого вартий Котляревський в історії громадського руху на Україні, повинні ми якнайбільшу увагу звернути на три моменти в його творчості, а саме: стосунки Котляревського до того грунту, на якому зародилась його діяльність, силу його свідомості і, нарешті, її наслідки та вплив на формування національної ідеї й руху на Україні. Характеристика цих моментів і дасть нам відповідь на питання про самостійність, свідомість та вплив Котляревського», — писав про основоположника нової української літератури С.Єфремов.

Керуючись цим означенням, набагато простіше, зрештою, сприймати та осягати і славнозвісну поему нашого класика.

Звісно ж, основним джерелом і натхнення, і поетичної матерії слугувала для митця тогочасна дійсність. Найважливіше ж те, що письменник поставив перед собою досі нечуване завдання — передати все новими творчими методами.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую, —

Старих нехай брика Пегас, —

за таким дещо грубувато спрощеним підходом криється могутня ідея оновлення. До неї письменник приступив з добрими намірами, що в кінцевому результаті дало багатий ужинок творчих здобутків[9, c. 218-219].

Українські типи, реалії побуту, несподівані ситуативні ходи і позиції письменник передавав і відтворював з граничною щирістю і виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність героїв поеми.

За міфологічною ширмою чітко проступають обриси тогочасного суспільства, сповненого несправедливостями життя. Національна ж особливiсть характеру українського народу — необорна волелюбність, що здатна стерти всі перешкоди на своєму шляху.

Цією світлою ідеєю пройнято всю художню структуру «Енеїди». За словами О.Білецького, «сила і причина довговічності цього твору — в єдності авторського задуму і стилю. Ця єдність — у надзвичайно життєствердному, оптимістичному стихійно-реалістичному світовід-чутті, яким пройнято поему». Вона «стала першою друкованою пам'яткою української літератури, що немовби завершувала період довгого «підспудного» життя і в той же час відкривала перспективи нового розвитку, і, незважаючи на свою комічну зовнішність, була серйозною за своїм громадським значенням».

І.Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг І.Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову брилу, що, покотившись кам'яним схилом, викликала могутню лавину, яка залунала «дужче грому».

Не буде перебільшенням твердження, що незмірна лавина продовжує обростати новими активними масами і в день сьогоднішній. І в цьому велич І.Котляревського й історична заслуга[6, c. 446-447].

Висновки

Українська класична драматургія пройшла великий і складний шлях розвитку. її виникнення і становлення припадає на першу половину XIX ст. Саме в цей час, з розкладом феодально-кріпосницької системи і розвитком в її надрах капіталістичних відносин, загострюються соціальні суперечності, посилюється класова боротьба, шириться і міцніє визвольний рух. Передові люди Росії все ясніше почали усвідомлювати, що існуючий лад стоїть на перешкоді господарського і культурного розвитку країни.

Драматургія Котляревського, Квітки-Основ'яненка і сценічне мистецтво Щепкіна, пройняте «надзвичайною правдоподібністю» (Шевченко), сприяли розвиткові українського акторського мистецтва, яке збагачувалося завдяки близьким і постійним творчим взаємозв'язкам з передовими діячами рос. театр. культури.

Не бувши, як справедливо вважають, генієм, коли міряти світовим масштабом, Котляревський зробив, проте, величезної ваги, просто-таки геніальне діло, давши свідомий почин молодому свіжому письменництву і громадському рухові наново відродженого народу. А такі заслуги не забуваються, і коли український народ кладе й свого щось в загальносвітову скарбницю духовного надбання, то треба пам'ятати, що почалось у нас це з Котляревського.

Розвиток тогочасного театру являє собою складний, повний внутрішніх суперечностей процес. Постави п’єс різних напрямів, стилів вимагали і різної манери гри. Творчі можливості театру сковувались тим, що в репертуар потрапляла значна кількість безідейних фарсів і водевілів.

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.

2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

3. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшенко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2003. — 59 с.

4. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

5. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. медичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

8. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

9. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.

10. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.