1. Зороастризм: ґенеза і сутність.

2. Іслам: основоположники, соціальні умови і складові виникнення.

3. Індуїзм: сутність і особливості формування.

Список використаної літератури.

1. Зороастризм: ґенеза і сутність

За одними версіями, зороастризм виник спочатку на заході Ірану, в Мідії, й звідти поширився на схід (мідійська концепція). Домінуючою є точка зору, за якою зороастризм виник на сході Ірану, в Бактрії (нині Середня Азія), звідти поширився на Захід, аж до Мідії, де його підтримали жреці з племені магів. Але всі дослідники сходяться в тому, що вже в VII—VI ст. до н.е. у давньому Ірані виникло релігійне вчення, пов'язане з ім'ям мислителя Заратуштри (Зороастра), який начебто одержав це вчення шляхом одкровення.

Цю релігію ще називають маздаїзмом — від імені її головного бога Ахурамазди, релігією Авести — від назви книги, а її прибічників —вогнепоклонниками — за підкреслене поклоніння культу вогню. Зороастризм — перша з так званих релігій одкровення, тобто релігій, вчення яких одержане пророком від єдиного Бога. За ним ідуть іудаїзм, християнство та іслам.

Зороастризм виникає в умовах жорсткої боротьби племен східного Ірану за традиційну племінну демократію. Саме тоді у вченні Заратуштри було сформульовано демократичні мотиви, а сам зороастризм став ідейною основою народних рухів. Він повинен був ідеологічно обґрунтувати перехід до землеробства й осілого тваринництва завдяки політичному об'єднанню в державу з міцною владою, боротьбі з кочівниками. Для цього був потрібен якщо не цілковитий монотеїзм, то хоча б стала тенденція до нього.

Зороастризм спершу рішуче заперечував культури інших народів, стверджуючи лише культ Ахурамазди. Але він не міг ізолювати себе від попередньої культової традиції. Поступово більш ранні божества індоіранських племен приживаються в зороастрійському культі, а попередня культова творчість вливається в зороастрійські тексти.

Давньоперський цар з династії Ахеменідів Ксеркс здійснив релігійну реформу, усунувши культи місцевих племінних богів-девів, і запровадив зороастризм, визнавши єдиним богом Ахурамазду. Але це ще не стало початком остаточного панування зороастризму, бо царі Дарій і Ксеркс боролися з культом богів-девів, одночасно підтримуючи жертовні ритуали магів. Вони ще не були цілковитими зороастрійцями, їх не згадує Авеста, бо її редактори, мабуть, відкидали намагання Дарія і Ксеркса стати посередниками між Ахурамаздою і людством замість Заратуштри. В епоху Ахеменідів на сході Ірану Заратуштра був невідомий, а їх релігія ще не була зороастризмом.

За іншими міркуваннями, в ахеменідському Ірані існували три релігії: перського народу, ахеменідських царів і магів. Першою був комплекс дозороастрійських релігійних уявлень племінного характеру, друга і третя — різними варіантами зороастризму, причому зороастризм магів був послідовнішим. Якщо ахеменідські царі ховали мерців звичайним чином, то маги виставляли трупи для поїдання тваринами і птахами. В ахеменідських надписах Заратуштра ще не згадуюється. Але вже за Дарія І зороастризм стає державною релігією Ахеменідів. Дарій в "Бехістунському написі" майже в кожному абзаці повторює, що одержав своє царювання і свої перемоги від Ахурамазди. Але і досі залишається сумнівним питання, чи були перші Ахеменіди зороастрійцями.

Побутує багато версій, пов'язаних з існуванням Заратуштри. Заратуштра — це іранська форма імені пророка, грецька — Зороастр ("той, хто приносить жертви зіркам"). Версії про роки його життя мають діапазон від XIV ст. до н.е. до першої половини VI ст. н.е. Найвірогідніше, що Закаратуштра одержує одкровення. А людство дізнається, що воно разом з добрими богами має перемогти зло і зробити світ досконалим — яким його замислив Ахурамазда. Четвертий період — 3 тисячі років, які світ існуватиме після Заратуштри. Отже, за зороастрійськими уявленнями, людству лишилося жити десь 300—400 років. Під час четвертого періоду до нього приходитимуть через кожну тисячу років три рятівники — сини Заратуштри. За легендами, купаючись в озері, Заратуштра залишив в ньому своє сім'я. Побувавши там певного часу, дівиці, вагітнітимуть і народять рятівника. Коли прийде третій рятівник, відбудеться останній бій між добром і злом. Тоді почнеться третя ера історії людства, ера розділення, коли добро буде відділене від зла. Зло буде знищене вогнем і розтопленим металом, добро стане всезагальним, смерть буде переможена, світ оновлений і в такому вигляді існуватиме довічно. Така есхотологічна картина підносила авторитет зороастризму серед політеїстичних релігій давнього світу.

Але насправді зороастризм не уникнув політеїзму. Проголошуючи Ахурамазду головним богом, він не визнає його єдиним, оскільки поруч з ним весь час знаходиться Анхра-Майнью. Між ними точиться невпинна боротьба. Ахурамазда могутній, але не всемогутній, самотужки не може знищити зло і джерело його — Анхра-Майнью, потребуючи допомоги богів і людей. Отже, зороастризм уникає суперечності між всемогутністю Бога і наявністю зла, яку не можуть розв'язати послідовно монотеїстичні релігії.

У зороастрійському пантеоні багато функціональних богів. Життя від сходу сонця до опівдня перебуває під за-хистом бога Хавані; бог Рапітвіна переймає цю естафету від опівдня до другої половини дня; наступною частиною дня — до заходу керує Узайярина. Від заходу до опівночі все в руках Айвісутріма. З опівночі до сходу сонця володарює Ушахіна. Отже, день розподіляється на п'ять частин, кожній належать молитви відповідним божеством. Звідси походить п'ятиразовий намаз у мусульман.

Окремим богам присвячено численні яшти (гімни) в Авесті: богині вод і родючості Арві-Сурі, богу війни і перемоги Вертрагне, богині доброї долі й щастя Аші, боже-ству землі — Заму.

Пантеонові богів, яких очолює Ахурамазда, відповідає пантеон девів, які є військом Анхра-Майнью.

Має зороастризм свій символ віри, який згадується в Авесті: "Визнаю себе шанувальником Мазди, послідовником Зороастра. Зрікаюся демонів-девів, приймаю віру Аху-ри. Ахурамазді, доброму, всеблагому, належить все благе". Далі йде визнання дуалізму, вимога зрікатися зла і боротися з ним, визнавати авторитет Ахурамазди в усьому, суворо дотримуватися зороастрійських моральних вимог.

Зороастрійський культ розвинувся з первісних фети-шизму і магії. Спочатку він мав примітивний характер. Послідовники Заратуштри звертали свої молитви до Ахурамазди на вершинах гір і пагорбах, берегах рік, перед домашнім вогнищем. Жерцями були старійшини роду, родини, їм допомагали виконавці ритуалів і обрядів. Весь культ був спрямований на дотримання культової чистоти і захисту від нечистого. Ідею очищення уособлював вогонь.

Згодом зороастрійський культ ідейно та ритуально ускладнюється. Кожне слово, кожна дія, кожний рух набувають потаємного змісту. Тлумачення їх та організація культових церемоній — головна функція жерців. Коли зороастризм став державною релігією могутніх імперій, культ набув особливого ускладнення і пишності. Було споруджено величні храми з вівтарем на південь.

Обов'язковий елемент зороастрійського культу — молитви. Головну молитву "Ахуна-Ваіра", чи "Ахунвар", склав сам Заратуштра.

Під час богослужіння відбувається символічне жертвопринесення: богам приносять у жертву хауму — сік розтертої особливої рослини з наркотичними якостями, змішану з молоком, — сому. До неї додають прісний корж і фруктову їжу. Жертву мають право готувати лише жреці з продуктів, приносених віруючими. Частину її спалюють на вогні з особливими церемоніями, а те, що залишилось, споживають жреці та віруючі. Під час церемоній читають Авесту.

Зороастрійці носять спеціальні елементи одягу, які свідчать про належність до цієї віри. Це натільна сорочка, розписана зірками з невеликим гаманцем біля комірця на знак того, що віруючий все життя мусить збирати добрі думки, слова і справи. Віруючому також належить носити шнур, яким користуються, як поясом, зав'язуючи його вузлом спереду і позаду.

Зороастрійський культ містить чимало свят. Це сім щорічних свят на честь Ахурамазди та його пантеону, їх встановив Заратуштра. Низку свят запозичено з дозороастрійського періоду. Вони пов'язані з певним періодом року і звуться гаханбарами (гахамбарами). їх шість: перше — в середині весни, друге — в середині літа, третє — на початку осені (свято збирання врожаю), четверте — наприкінці осені (повернення худоби з пасовищ додому), п'яте — в середині зими, шосте — на початку весни (у дні весняного рівнодення гаханбар триває п'ять днів, складаючись з двох частин: перша — богослужіння з молитвами Авести, друга — богослужіння з жертвами).

Особливо урочистим є святкування Нового року, яке відбувається в останній день шостого гаханбара — в день весняного рівнодення. У зороастрійців історично існувало декілька календарних систем. їх рік налічує 360 днів, останні п'ять — дні особливих молитов за душі предків, на четвертий рік до них додають ще один день. Останній день шостого гаханбара — день народження Заратуштри.

Під час свят віруючі обов'язково вживають священний напій хауму, який, на їхню думку, викликає почуття релігійного піднесення, має позитивний магічний вплив.

Смерть у зороастрійців — найбільше зло. З настанням її жрець вимагає від помираючого каяття і вливає йому в рот та вуха хауму. Це виглядає як причастя. Мертве тіло є продуктом перемоги злих сил, втілених у ньому. Звідси — все, що пов'язане зі смертю, з трупом, — нечисте. Землю, де померла людина, протягом року не можна ні зрошувати, ні засівати. У домі, де померла людина, взимку вогонь можна запалити чи внести знадвору через дев'ять днів, а влітку — через місяць.

Зороастрійці вважають, що мертвих не слід закопувати в землю, опускати у воду чи спалювати на вогні — це оскверняє природні стихії. їх виносили на високі, сухі, кам'янисті місця, закріплюючи тіла так, щоб не можна було розтягти їхні кістки. Якщо їх поїдали птахи, — це добре, звірі — погано. Кістками викладали спеціальні слова.

Тепер зороастрійці ховають померлих у круглих баштах мовчання (декмах), які всередині мають три концентричні амфітеатри із заглибленнями для розміщення мерців: у зовнішньому — чоловіків, середньому — жінок, внутрішньому — дітей. Тіла ставали здобиччю шулік. Обгризені кістки скидали до колодязя у центрі декми. Вважалося, що у декмі збираються на свої біснуваті ігри діви, це — закляте місце, його можуть відвідувати лише особливі служителі.

Зороастрійський культ незмінний впродовж десятків століть.

2. Іслам: основоположники, соціальні умови і складові виникнення

Іслам — наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської ліги, 1990 р. в різних країнах налічувалося понад 900 млн. послідовників ісламу. Мусульмани живуть більше як у 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95-99 % населення, в 13 державах — впливову меншість, у 28 країнах іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія).

Зародження ісламу тісно пов’язано з двома містами: Меккою і Ятрибом. Перше з цих міст було торгівельним та релігійним центром аравійських племен, а друге мало значення міжнародного або міжрелігійного зв’язку, оскільки тут, крім двох арабських племен, проживали цілі племена, а навіть клани, євреїв. Звідси до гори Сінай і до Єрусалиму було рукою подати.

Таким чином, місце зародження нової релігії прилягає до священних місць іудаїзму та християнства. Крім цього географічного зв’язку аравійської релігії з єврейсько-християнським одкровенням, є між ними спорідненість племен, мови і передань. Аравія здавна населена двома семітськими племенами, яких Біблія називає синами Йоктана (Буття Х, 25-30) і синами Ізмаїла (Буття, ХХV, 12-16). Північні аравійці задовго до Мухамеда засвоїли біблійну розповідь про Авраама, Агар та Ізмаїла і збагатили його місцевими деталями більше чи менше древнього походження. Джерело Земзем в Мецці було те ж, з якого по молитві Агар ангел Господній (за мусульманською версією архангел Жебраїл (Гавриїл)) напоїв помираючого від спраги Ізмаїла; невеликий чотирикутний храм або вівтар (Кааба), що знаходився біля цього джерела, був, за переданням, побудований самим Авраамом, що прийшов відвідати свого сина вигнанця; чорний камінь-метеорит, вбудований в одну зі стін Кааби, був тоді ж принесений з неба архангелом Жебраїлом; тут поруч був обломок скелі, на яку ставав Авраам з Ізмаїлом для молитви — місце Авраама (Макам-Ібрагім).

Варто звернути увагу на такі особливості віровчення ісламу:

• віра в єдиного бога Аллаха і його посланців – Муха мед і Алі Аллах – один невіддільний і єдиний. “Доповнюють” Аллаха пророки, ангели, демони, які також шануються як боги;
• шанування “священного писання” (Корану), в якому розповідається про створення світу, страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, стародавньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні і сімені стосунки, Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено у VIII столітті;
• шанування “священного писання” (Сукна) – зведення оповідей про діяння, вчинки Мухамеда, його висловлювання з різних приводів, його автобіографія. Сукна є основою фінха — мусульманського правознавства і шаріату – зведення мусульман;
• щоденна п‘ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво – і одноразова молитви. Перед намазом ритуальне обмивання (піском або водою);
• сплата податку (закят) у стародавньому ісламі – на користь бідних (чим іслам завоював прихильність пригноблених), а нині на користь мусульманського духовенства. Закят доповнюється садаком – добровільним пожертвуванням;
• дотримання посту (уразу). Протягом дев‘ятого місяця (рамадан) за місячним календарем мусульман від світанку і до настання темряви на їсть і не п‘є, а з наставанням ночі може їсти і пити, зараз цю вимоги спрощено. Духовенство не вимагає строгого дотримання посту від людей, які працюють на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, вагітних жінок;
• ходіння на молитви до Мекки (хадж) – покаяння у гріхах і прилучення до святих;
• священна війна з невірними (дасихад, або газават). З давніх часів цей елемент ісламської віри насаджав ненависть і ворожнечу серед віруючих різних релігій.

У ісламі велику роль відіграє складна обрядність. Мусульманин повинен п‘ять разів на день здійснити молитву здійснити молитву, дотримуватись релігійних свят, постів, обрядів, звичаїв, здійснювати неможливо.

Іслам (у перекладі з арабської мови це означає «покора»), або магометанство (назва походить від імені пророка Магомета; втім, його ім'я в різних ісламських країнах вимовляють по-різному: Мухаммад, Мухаммед, Магомед), або мусульманство — наймолодша зі світових релігій. Іслам виник у 7 ст. н. є. в західній частині Аравійського півострова, де проповідував пророк Мухаммад (близько 570 -632 рр.; очевидно, особа історична), але витоки ісламу сягають глибокої давнини. Ця релігія в процесі становлення увібрала в себе елементи міфології аравійських кочових племен, а також релігійні та міфологічні уявлення інших народів Близького Сходу. Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами та ін. сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті — тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багатющу культурну спадщину. Певний вплив справили на іслам вже на той час усталені релігійні уявлення іудаїзму та християнства. Мусульмани взагалі визнають існування інших релігій; власне Аллаха вони вважають тим же богом, що йому моляться іудеї та християни (котрих мусульмани звуть «людьми писання»), але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Таким чином, як і інші релігії світу, іслам виникає на конкретному соціальному тлі й пов'язаний з певною психологічною атмосферою; він виявився відповідним тим чатуванням, що вже давно жевріли в суспільстві[3, c. 69-71].

Історія ісламу щільно пов'язана з особою пророка Мухаммада (ми вживаємо в тексті арабський варіант вимови).

Перекази дають достеменні свідоцтва про життя цієї людини. Рано лишившись сиротою, він спочатку пас чужі череди, потім супроводив торгові каравани. Одружившись з багатою вдовою на ім'я Хадіджа, почав вести її торгові справи. Десь під сорок років Мухаммад починає проповідувати від імені Аллаха.

Як і попередні пророки, Мухаммад є звичайною людиною, і це багаторазово підкреслено. У Корані, священній книзі мусульман, наведено слова Аллаха, звернені до пророка: «Скажи: Адже я чоловік такий же, як ви, мені було сповіщено, що бог ваш — бог єдиний». Сповіщено було пророкові через архангела Джебраїла.

Проповідницька діяльність Мухаммада отримує прихильників: адже те, що його вустами промовляє Аллах, збігається з настроями багатьох аравійців. Закони, що їх послав людям Аллах через свого пророка, записано в аятах (розділах) Корану, де даються пояснення стосовно суспільного устрою, ставлення до особи пророка, розподілу майна й військової здобичі — власне, всіх сфер життя. Забороняється лихварство, вживання міцних напоїв і свинини; мусульманин має п'ять разів на день молитися, виголошуючи символ віри: «Нема бога окрім Аллаха, і Мухаммад пророк його».

Кожен із членів мусульманської спільноти зобов'язувався віддавати частину прибутків на загальні потреби, підтримувати бідних. Величезне враження справило скасування відсотків з боргу. Тому не можна не погодитись із сучасним російським арабістом М. Піотровським, котрий характеризує перші дії пророка Мухаммада як «чергову з таких численних в історії людства спроб створити справедливе суспільство рівних»[6, c. 27-29].

Варто вказати, що сліди поступових змін у відносинах ісламу з іншими релігіями знаходимо в Корані, де все частіше наголошується, що послідовники Муси (так звуть у ісламі пророка Мойсея) викривили його вчення, а іудейського праотця Ібрахіма (Авраама) взагалі названо не іудеєм і не християнином. Поступово все більший наголос робиться на самостійність ісламу, його відмінність від інших видів монотеїзму. Разом із тим іслам усвідомлює себе, так би мовити, географічно. Наприклад, спочатку, перебуваючи в Медіні, мусульмани молилися, повернувшись обличчям до Єрусалиму. Починаючи з другого року хіджри кіблою, тобто напрямом молитви, стає священний чорний камінь Кааби в Мецці. Він і донині є головною святинею ісламу, паломництво до якої вважається святим обов'язком кожного правовірного. Але згадаймо, що в часи Мухаммада Мекка була містом, де панувала язичницька віра — а отже, головним завданням прихильників ісламу мало стати звільнення Мекки від невірних. За таких умов іслам неминуче стає воюючою релігією, чи не найвойовничішою в той час у світі. Доволі швидко він опановує увесь Аравійський півострів. Мухаммад мріяв про подальше розширення меж ісламського світу.

Смерть пророка 8 червня 632 р. не зменшила войовничої енергії іслам) Власне, релігійні процеси стали рушійною силою етнічної консолідації і можна стверджувати, що в VII ст. іслам уже становить суперетнічне явище, якому високою мірою притаманна пасіонарність (користуємося термінологією видатного російського вченого Л. М. Гумільова)[3, c. 72-74].

Стосовно особливостей ісламу як релігійної системи слід наголосити, що він є релігією монотеїстичною. Символ віри ісламу свідчить про це недвозначно: «Нема бога окрім Аллаха…». Але мусульмани визнають існування персонажів інших релігій: Муси (іудейського пророка Мойсея), їси (Ісуса Христа). Однак усі прихильники немусульманських релігій для ісламу є «невірними», тож боротися з ними треба у всякий спосіб.

Окрім Аллаха, мусульманин вірить також у диявола (шайтана, Ібліса) проклятого Аллахом; шайтан підбурює людей на злі вчинки та непокору Аллахові. Близькими до диявола є демони, або джини (багатьом із нас вони відомі як персонажі східних казок). Джини, так би мовити, функціонально протистоять ангелам. Найвідоміший із ангелів —Джебраїл. Саме Джебраїл (Джебрил) відкрив Мухаммадові, що його вустами промовляє Аллах. Слова Аллаха записано в Корані. Сам же Коран, однак, не створено ніким і ніколи, він є передвічним, викладене в ньому слово боже передають людям пророки.

Таким чином, оскільки Коран не є створеним, початку світу не існує. Однак віра в кінець його, в Страшний суд, для мусульманина є безсумнівною. Про кінець світу сповістить людям прихід месії — мехді. Та, на відміну від християнства, ісламський Страшний суд не є загальнолюдським. Частина правовірних його уникне, потрапивши одразу до раю. Це насамперед ті, хто боровся, брав участь у джихаді (священній війні за ісламську віру). Участь у джихаді загалом є найпершим обов'язком правовірного.

У зв'язку з дуже важливим для ісламу поняттям джихаду можна наголосити на войовничості мусульманської релігії. Саме цей аспект спричиняв і спричинює цілу низку політичних проблем, починаючи з перших років існування ісламу й аж до нашого часу (політична нестабільність на Близькому Сході, тероризм ісламських фундаменталістів та ін.). Але закид на адресу войовничості ісламу є дещо однобічним і в усякому разі не виваженим із наукової точки зору. Адже джихад не є суто релігійною войовничістю. Насамперед звернімося до значення слова. У перекладі з арабської воно означає «старання, зусилля, напруження». В ісламі існують такі поняття, як «джихад серця» — боротьба з власними недоліками, «джихад руки» — дотримання міри в покаранні, «джихад мови» та ін., що мають у першу чергу етичний та правничий зміст (самовиховання, справедливість та ін.). Збройна ж боротьба за утвердження ісламу в світі називається «джихад меча», тобто є лише одним із аспектів джихаду. Але на Заході переважає розуміння джихаду виключно як «війни за віру». Таке розуміння одного з найважливіших понять ісламу притаманне передусім політикам — тому, що саме цей аспект завдає найбільшого неспокою світові. Як відомо, світова історія знає аж надто багато прикладів релігійного фанатизму, серед яких посідають місце й хрестові походи, тож іслам, на жаль, не складає винятку. Однак у свідомості багатьох людей нестабільність на Близькому Сході міцно пов'язана з ісламським (мусульманським) фундаменталізмом, а іноді вони навіть ототожнюються. Але терміном «ісламський фундаменталізм» позначається в науці сукупність течій ісламської суспільної думки, націлених на впровадження мусульманських настанов як обов'язкових норм усього сучасного життя. Ісламський фундаменталізм тісно пов'язаний з політикою ісламізації, тобто поверненням до мусульманських традицій у всіх сферах сучасного життя, в тому числі економіці, суспільних відносинах та ін. Одним із центральних напрямів сучасного суспільного життя є так звана ісламська демократія, тобто демократичні принципи, що їх закладено у Корані. Поняття «ісламський шлях розвитку» фіксує поширене на Близькому Сході уявлення особливого, відмінного від західного шляху економічного й політичного розвитку[1, c. 44-47].

3. Індуїзм: сутність і особливості формування

У V—VI ст. в Індії утвердився феодальний лад, у чому виняткову роль відіграв індуїзм. За своєю суттю це був розвинений пізній брахманізм, який становить основу сучасного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника, але його розвили чимало видатних діячів. Його появу зумовили суспільні конфлікти, що загострилися в І тис. до н.е., ускладнені етнічною строкатістю Індії.-Економічну та політичну кризи доповнювала криза релігії. Брахманізм як аристократична, консервативна релігія мав обмежені можливості для самооновленням впливу на маси. Тому він поступився місцем новій релігії, яка відповідала новому часові, — буддизмові. У VI ст. до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років почав занепадати, до XII—XIII ст. майже зник. У наш час лише кожен сотий мешканець країни вважає себе буддистом. Давні індійські релігійні вірування у період панування буддизму ледве жевріли, зберігаючись переважно в західній частині Індії. Із занепадом буддизму саме тут відбулось їх відродження. З середини IІ тисячоліття починається відродження традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією індуїзм.

Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої глибокі причини. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству ця гнучкість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально та етнічно, йому більше підходили касти. Індуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство віддало йому перевагу. До того ж він блискуче використав досягнення буддизму: демократизм, зорієнтованість на всіх людей, а не тільки на виші касти, тощо.

Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши публічне відправлення його, масові церемонії та обряди. Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розширив пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування, в тому числі тотемістичні — культ природи (води), містично-еротичні культи.

Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому неповторного національного колориту.і_В_іцдуїзмі немає священного канона — комплексу книг, які є основою віровчення^Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу — від філософських розвідок до популярних праць (коротке оповідання, байка, приказка тощо). Відродження індуїзму почалося з його проникнення в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасного життя, шо містить і численні релігійні уявлення та ідеї. 0_Найпомітніші в ньому дві величні поеми — "Махабхарата" РТамаяна", наснажені індуїстською ідеологією.

"Махабхарата" ("Розповідь про великих Бхаратів") започаткована приблизно в другій половині II тис. до н.е., але остаточно окреслилася в середині І тис. н.е. Записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу міжродову і міжплемінну боротьбу. До неї входить ще одна поема "Бхагават-гіта" ("Пісня про Славетного" чи "Пісня богів"). Вона розповідає про подвиги Бхагават-гіта, народного героя Кришни, пізніше оголошеного перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою врятування племен від взаємознищення в міжусобній боротьбі.

"Рамаяна", написана в IV ст. до н.е. поетом Вальмікі у Східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов'язані з просуванням аріїв у Північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми прибічниками скупався у священній річці й вирушив на небо в божественних небесних колісницях, де набрав вигляду Вішну.

Обожнення Кришни і Рами було обґрунтовано в особливих богословських текстах-пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень викладає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних творів.

)Головною у віровченні індуїзму є концепція переселення (перевтілення) людської душі. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа — це людське "Я" (Атман). Атман весь час хоче з'єднатися з духовним Абсолютом-Брахмою (світова душа). Це верховне божество є і безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часточкою Абсолюта. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини — в осягненні Абсолюта, в злитті її душі з ним Бхагаватгіта" вказує три шляхи цього з'єднання: добрі справи, любов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо дотримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманістське вчення про переселення душ: після смерті людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом.

Приналежність людини до певної касти зумовлена поведінкою у попередньому житті — наскільки вона дотримувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло людини вищої, нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.

Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зумовлювали формування нових каст, з новими правилами життя. їх у сучасній Індії більше двох тисяч. Непорушними залишились привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв, у інших з'явилися специфічні права й обов'язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу. Особливо це стосується каст так званих недоторканих — найнижчих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утримання їх під владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.

Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів окремих народів Індії, багато з яких походять з доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Молитва, звернена до цих богів, дійде і до Бога.

Увібравши різноманітні й розвинуті анімістичні уявлення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — перевтілення одних богів в інших, що ускладнило і так непростий його пантеон. У ньому до трьох мільйонів божеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну). Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), численних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.

Бог Брахма визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з'явилися зародки світу, всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши його продовженням.

Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся у вішнуїзм і шиваїзм.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кирюшко М. Вивчення ісламу в Україні: аналітично-бібліографічний огляд/ Микола Кирюшко // Вісник Книжкової палати. -2004. -№ 9. — С. 11 — 13

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

4. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

5. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ковальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

6. Сьомін С. "Ісламський фактор" в Україні // Політика і час. -2001. -№ 11 . — С. 34-43.

7. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

8. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.