Вступ.

1. Поняття та особливості релігії та моралі.

2. Мораль як діяльнісно-практичне відношення до світу.

3. Поняття та особливості релігії та моралі.

4. Сучасний розвиток моралі та релігії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Релігія та мораль — це давні й надзвичайно усталені форми людської духовності. Вони існують протягом усієї історії світової цивілізації.

Від стародавніх міфів до сучасних наукових теорій веде своє існування традиція, що доводить космічне походження людини, цивілізації, культури, моралі. Релігійна свідомість з давніх-давен давала можливість людині відчувати космічні витоки її земного буття. Людина одвічно почувалася дитиною не лише Землі, але й Космосу.

За посередництвом релігійної свідомості людині відкривається можливість пізнавати буття вищої реальності, яка закрита для всіх живих істот, крім неї.

Центральною персоною в таких світових релігіях, як християнство, іудаїзм, іслам, є Бог. Його ім'ям зветься найвища сила, з точки зору віруючих, що володіє світом і спостерігає за всесвітнім, соціальним і моральним порядком. Бог для них — всесильний і благий володар. Він стримує світ і соціум від тотального руйнування та загибелі за посередництвом таємних і очевидних, зовнішніх і внутрішніх впливів.

Для релігійного світосприймання Бог є творцем природного світу. Стверджуючи природний порядок, хід небесних тіл, зміну пір року тощо, він являє себе як творчий першопочаток. Він протиставляє хаосу, руйнуванню, деградації стан рівноваги.

Ідея Бога як вищого морального законодавця несе в собі важливий соціокультурний сенс: закони моральності виступають як об'єктивні форми соціальної гармонії. Люди не мають права змінювати їх, припасовувати до своїх інтересів, тому що це є сфера, над якою вони не мають влади. Зневажання цих законів веде за собою розплату — або в цьому, або в потойбічному світі. В історії суспільної думки неодноразово виникали ідеї, що втрата релігійних абсолютів спричинює моральний занепад мас.

1. Поняття та особливості релігії та моралі

Релігія є одним із вагомих чинників творення моралі. Це культурна форма, в якій мораль утверджується в її всезагальності, оскільки вона персоніфікована в образі абсолютного носія моральних чеснот (символ віри). Вона живить моральні почуття людей образами всезагальної небайдужості, що уособлюють абсолютне добро і моральну красу. Спонукою до моральності в релігійно-міфологічному світобаченні виступають краса та добро у їх самоцінності, а не у їх відношенні до кінцевої мети людського існування. Релігійна есхатологія пов'язує мету не з профанним минущим світом, а з іншим — вічним, потойбічним. Буття в ньому ("вічне") людина готує сама собі в цьому світі: готує або вічні пекельні муки, або райське життя під опікою Бога. В усіх релігіях має місце виражене спрямування на ідею неминучої "відплати", тобто вимоги дотримання моральності оперті в релігії на вищий авторитет і тримаються системою заохочень (спасіння душі) та покарань (пекельні муки в потойбічному світі). Нагорода за добро і кара (гнів Божий) за зло — форми спонуки до моральних вчинків. Персоніфікація моральності в ідеальному суб'єкті робить її дійсною в свідомості віруючого. Тим більше, що, скажімо, в християнстві вона оперта на образ Бога-Спасителя, який постраждав за людство. Релігійна віра знаходить опору в людській свідомості, що живе надією на існування Добра як субстанційної сили. Отже, здобуваються підстави для надії, що життя має сенс, закладений не в ньому як такому (природна реальність), а в певному надприродному началі, що Добро, якщо не в цю мить, то колись, у перспективі, утвердиться як основа життя заполонить усе живе [6, c. 114].

Закономірності розвитку моральної свідомості відображаються в релігії у зміні образу бога як суб'єкта моральності. На ранніх етапах історії це бог, що утверджує моральність у формі заборон на певні дії, тобто у формі регламентації поведінки. Санкції за порушення вимог слідують неодмінно і мають жорсткий характер. Порушення моральних заборон віруючими розглядається як недовіра до бога. Тому бог Старого Завіту — Яхве — суворий і караючий. Зміна історичного типу моральності знаходить відображення в Новому Завіті. Тут образ моральності вибудовується навколо персоніфікованого втілення абсолютного добра — Христа. Це індивідуалізований образ Моральності, що розгортається у форми морального подвигу заради інших. Спонукою до моральних вчинків тут виступає не примус, а моральний приклад. Не страх, а заохочення. Хоча відповідальність за вчинки несе кожен осібно. Це означає, що кожен бачиться суб'єктом вибору і самоздійснення. Тим самим релігія, створюючи моральні символи, регулює стосунки, спонукаючи до дотримання моральної поведінки. В тому числі і примусом, причому не лише страхом кари у потойбічному світі. Вона бере на себе роль "посередника" в регулюванні стосунків між Богом і людьми, коригує ідеї та символи віри відповідно до потреб часу, виступаючи активним чинником творення духовної атмосфери стосунків. Ці стосунки набувають характеру системи завдяки церкві, що виступає суспільною інституцією і чинником творення та укорінення релігійної ідеології. Відповідно вона долучає до віри, часто спираючись на примус. Широко відома активна роль католицької церкви як карного органу, що часто вдавався до примусу, нищив вільнодумство, будь-яку опозицію тощо. Особливо відома ця її діяльність у добу середньовіччя та Відродження — часу, коли вона була панівним видом ідеології. Церква санкціонувала релігійні війни проти "невірних" (хрестові походи, релігійна експансія на Американський континент тощо), спалення єретиків та ін. У її сумному "доробку" мільйони людських життів.

Нині все очевидніше (принаймні це очевидно в кінці другого — на початку третього тисячоліть), що основною причиною конфліктів у різних регіонах планети стає різниця релігій та вір. Не випадково, гуманістично зорієнтована культура та мораль Новітнього часу зосереджують увагу на шляхах та засобах формування свідомого суб'єкта морального вибору, що відмовляється від життя релігійними міфами [7, c. 31-32].

2. Мораль як діяльнісно-практичне відношення до світу

Сутність моралі виявляється у відношенні. Воно утверджує специфічно людську творчу здатність: здатність моральнісної взаємодії зі світом; суспільність людини визначається небайдужістю, що опредметнюється в мисленні та практичному формуванні дійсності. Якісна визначеність названого процесу найяскравіше втілена в творенні специфічно людського простору життєвості. Предметне формування, прообрази якого відсутні в природі, відображає своєрідність людських потреб. За створеною людьми "другою природою" стоїть світ специфічно людських творчих взаємодій. Природа їх моральнісна. Справді, навчившись регулювати стосунки в спільноті шляхом дозволів і заборон, людина підпорядкувала життєво-біологічну енергетику духовній. Остання виражена у здатності утримувати в своєму інтересі інтерес інших, виходячи з потреби в іншій людині. Інша є необхідне для духу джерело його живлення. Суттєвість інтересу визначає безумовність дотримання зв'язків. Саме такий сенс має злагоджене поєднання зусиль для творення фізично та психічно сприятливих умов виживання. Переваги, що їх дає спільне виживання, витискають у глибинні шари психіки тваринні інстинкти. Натомість приходить розуміння іншого як умови власного життя, а отже, свідоме уникання незлагоди. Тобто, у діяльності творення життя (практичного) людина творить духовність життя: вчиться діяти як свідомий суб'єкт вибору. Вона пригнічує в собі вибухи дратівливості, неприязні до інших тощо. Це специфічно людська діяльнісна здатність.

Уникання вчинків зі страху їх можливих негативних наслідків як переведення їх в іншу якість: у свідоме творення стосунків приязні — явище творення людяності життя.

Це стосунки, в яких наявна міра людського відношення. Бути людиною і означає діяти по-людськи, тобто згідно з міркою людяності. Останнє покладає в собі єдність особливого та всезагального. В діяльності творення духовних зв'язків цей принцип конкретизується в діалектиці "Я" і "не-Я". Інша людина за родовою ознакою — така сама, як і Я. Ми з нею сутнісно споріднені. Однак вона одночасно є певне відмінне від мене — інше Я. Вона цінна для мене саме цією "іншістю", завдяки якій моє Я може поглиблювати та удосконалювати себе, зростати в своєму Я, відсвічуючи безліччю інших Я. Несучи в собі світ інших, суб'єкт моральнісної діяльності вчиться розуміти інших. Пройшовши через почування суб'єкта, чужий досвід трансформується в особистісний, збагачується світом індивідуального Я-буття. Інакше кажучи, поза творенням досвіду стосунків у моральних взаємодіях самі стосунки — їх якісна визначеність — стають неможливі. Лише вбираючи досвід людського відношення, утверджуючи його як реальність власного життя, людина визначається як людина [6, c. 117-118].

Отже, суспільність людини найбільше відображається в моральній діяльності — у безпосередньому способі освоєння суспільного життя. Суспільність як наслідок специфічно людської життєвості складається в ній і реальністю своєю виявляється в суб'єктах життєвості у формі постійних духовних та духовно-практичних взаємодій. О. Фортова, визначаючи суть специфічно моральнісної діяльності, пише: "Осмислення моралі як способу безпосереднього існування суспільної сутності людини, способу її присвоєння безпосередньо у відношенні до іншого як до людини, дає право розглядати цю діяльність як процес, в якому виробництво людяності здійснюється в розвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі і є шляхом усуспільнення, перетворення людини" [1, с. 37]. Навіть тоді, коли моральність втрачає виражену людяність взаємодій, стосунки не втрачають своєї сутності: творення специфічно людського життя. Відхід від ідеалу моральності засвідчує лише, що моральність перейшла в свою протилежність — аморалізм. У такому разі стосунки утримуються не доброю волею, не внутрішньою потребою, а зовнішніми регулятивами, що "працюють" на збереження суспільності життя (хоча б у відчуженій формі). Скажімо, право не удосконалює стосунки, а лише коригує їх, зберігаючи усталені засади суспільності. Удосконалення їх здійснюється в діяльності відношення, де метою є інша людина. Творення взаємодій, що утверджують у людині її людські якості як вищу цінність у прямих, невідчужених формах, — це і є моральна діяльність у формі творчості. В ній інша людина набуває сенсу мети і разом з тим є засобом (у духовно-творчому, а не практично-корисливому значенні поняття "засіб"). Неінституціональний характер моралі засвідчує її сутність: живого процесу творення людяності в кожному з моментів взаємодії людини зі світом [1, c. 42].

3. Проблеми релігії та моралі у ХІХ-ХХ ст.

У XIX—XXст. проблеми етичної теорії виходять на чільне місце у філософському знанні. Неминучий розрив соціальних зв'язків, спричинений бурхливим промисловим розвитком, викликав потребу осмислення моральнісних засад існування особистості та суспільства. Ліворадикальний напрям вбачав вихід із ситуації у творенні якісно нових моральних зв'язків шляхом якісної зміни суспільних стосунків. У революційному перетворенні життя стосунки індивідуалізму мали поступитися колективізму зв'язків між людьми. Удосконалення моральності бачилося метою і засобом утвердження нового типу суспільності. Більш широким духовним явищем був етичний лібералізм. Він розглядав існуючу соціальну ситуацію як органічну буттю і спрямовував зусилля на обґрунтування моральнісних засад існування людини у системі наявних обставин (утилітаризм, позитивізм, прагматизм, неопозитивізм).

Усередині ліберального напрямку склався підхід, що відображав невдоволення особи суспільним буттям з властивою йому духовною обмеженістю. Орієнтація суспільства на вузькокорисливі інтереси викликала внутрішній протест. Ігнорування або відсунення моральних цінностей на периферію життя спричиняло опір обставинам. Яскраві вияви самосвідомості особи, що не сприймає "запропонованих" обставин, відображені в культурі романтизму, героєм якої є масштабна творча особистість. В етичній теорії, що відображала самопочуття суб'єкта у формі "втечі у свободу", склалися такі напрямки, як волюнтаризм, феноменологічна етика, екзистенціалізм.

Загальним методологічним принципом підходу до моральної проблематики обох відгалужень етичного лібералізму є інтуїтивізм. Він відображає неможливість визначити об'єктивні засади моральності в умовах орієнтації на індивідуальний досвід окремого суб'єкта. Розрив із класичною традицією у підході до моральних проблем тут очевидний. Класична етична теорія виводила об'єктивні засади моральності з розумності людської природи. Покладені у розумі людини всезагальні засади людських стосунків визначалися через поняття "людяність". Етична теорія новітнього часу стоїть на позиціях релятивізму моральних цінностей [2, c. 22].

У XIX ст. з'являється велика кількість трактатів з етики, що відображають багатство підходів до осмислення питань генези, історії моралі, змісту моральних понять, призначення моралі у суспільному житті, особливостей її функціонування тощо. Це трактати Мілля, Бентама, Спенсера, О. Конта, Гюио, Когена, Ріккерта, Пірса та інших.

Моральність, на думку Спенсера, складалася під впливом суспільних інстинктів: зі страху осуду з боку інших членів суспільства. Позитивна оцінка народжувала почуття задоволення, приязні до середовища. Так складалися здібності альтруїзму, а, отже, свідомого дотримання вимог середовища: з відчуття морального обов'язку. Позитивні моральні якості, оскільки вони об'єктивно необхідні як для людини, так і для суспільства, закріплюються у процесі природного відбору. Відбувається поступове удосконалення психічних структур людини, з яких усуваються агресивні інстинкти. Вони підпорядковуються почуттю справедливості та приязні. Джерелом суспільного прогресу Спенсер вважав не соціальні умови, а індивідуальні стосунки, у процесі яких удосконалюються моральні почуття людини. Вона гармонізує свій внутрішній світ, спираючись на досвід почуттів, що регулюють усі інші психічні прояви. Поняття корисності в етиці Спенсера не має вузько прагматичного характеру. Корисність спрямована не на егоїстичні, а на суспільні потреби. Так само позбавлене негативного відтінку поняття "пристосування" до середовища. Воно не тотожне "соціальній мімікрії", а означає вироблене еволюційним шляхом уміння узгоджувати свої дії з іншими, виходячи з принципу розумного. Тут відчутний певний вплив просвітницької теорії "розумного егоїзму". Цінність життя Спенсер бачить у розумному поєднанні узгодженості стосунків, з одного боку, при неповторності проявів у людині її людських якостей, — з іншого [2, c. 23].

Обстоюючи позицію духовної свободи особистості, він негативно ставився до аскетичної моралі, вважаючи її неприродною для людини. Моральна людина має у нормальний спосіб задовольняти свої нормальні людські потреби. Отже, Спенсер опирає моральність, з одного боку, на природність людини, а з іншого — на її суспільну сутність, тобто на розумність. Його етика має як раціональний, так і емпіричний характер.

Належне місце Спенсер відводить питанням морального самоконтролю. Основою істинності морального почуття він вважає моральну інтуїцію — наявне у людині почуття доброго і недоброго, справедливого і несправедливого. Моральна інтуїція не виводиться з індивідуального досвіду. Наявність її у світі особистості є наслідком удосконалення в еволюційному процесі та самоудосконалення її моральної природи.

При обґрунтуванні природних витоків моралі Спенсер проводить якісне розмежування рис природного і соціального. Зокрема, на відміну від природного, "соціальний організм" характеризується автономією складників: кожен член суспільства, належачи до загального цілого, разом з тим є неповторною життєвістю.

Соціальний організм є доцільним, якщо він гарантує цю неповторність. Індивіди, відокремлюючись один від одного, вчаться узгоджувати свої дії.

Розвиток "соціального організму" бачиться як еволюційний процес: йому властивий рух від простого до складного, від однорідного до різнорідного. Порівнюючи попередні суспільства як такі, що "засновані на примусі", з "промисловим суспільством", Спенсер говорить, що останнє ґрунтується на добровільній співпраці людей. Відповідно, в умовах панування примусу розвивалися такі людські риси, як заздрість, жорстокість, пожадливість тощо. Життя в умовах злагоди народжує співдружність, правдивість, приязнь. Критерій моральності прогресу Спенсер бачить у зростанні почуття доброзичливості, взаємної симпатії між людьми [4, c. 100-101].

4. Сучасний розвиток моралі та релігії

Філософський підхід до релігії вимагає виділення в релігійній свідомості двох рівнів: повсякденного і теоретичного (концептуального).

Повсякденна релігійна свідомість є безпосереднім відображенням буття людей. Воно виступає у виді представлень, ілюзій, почуттів, настроїв, звичок, традицій. Його не можна назвати цільним і систематизованої. На цьому рівні релігія зв'язана з індивідом і виступає в особистій формі. Тут переважно виступають традиційні способи передачі почуттів, ілюзій, представлень.

Концептуальний рівень релігійної свідомості — це систематизована сукупність понять, принципів, суджень, аргументів, у яку включене вчення про Бога, природу, суспільство, людині. Це віровчення, теологія, богослов'я, підготовлене й обґрунтоване фахівцями.

У цей рівень свідомості входять релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-правові, релігійно-економічні, релігійно-політичні концепції, засновані на принципах релігійного світогляду. І, нарешті, до концептуального рівня релігійної свідомості приєднується релігійна філософія, що знаходиться на стику філософії і теології (неотомізм, персоналізм і ін.). Філософський підхід до релігії означає встановлення її зв'язку з ідеалізмом. Ідеалізм є теоретичною основою сучасної релігії, у той же час слід зазначити, що якщо ідеалізм має визначену систему категорій і логічність суджень, то у відмінності від ідеалізму релігія в цілому виступає як світогляд, засноване на вірі і почуттях, і тому відносно легко засвоюється і приймається свідомістю визначеної частини людей.

Об'єднуючим початком у релігійній теоретичній свідомості є віровчення, теологія, що включає у свій склад ряд дисциплін, що представляють різні сторони богослов'я. Релігія має досить велику відносну самостійність, і це додає їй значну стійкість.

Сучасний розвиток науки і техніки вступає в серйозне протиріччя з догмами релігії [5, c. 2-3].

Суспільству і державі потрібні утворені громадяни, що представляють собі наукову картину світу. І в той же час зберігається релігія, що виконує роль власника свідомості людей у необхідних моральних рамках. Релігія в значній мірі визначає поводження віруючих.

Сучасна наука спростовує основні догми релігії. Але релігія гнучко і швидко пристосовується до дійсності, що змінюється. Причиною збереження релігійності свідомості є і стійкість традицій, що складалися століттями і міцно ввійшли в побут людей. Велику роль грають церковні обряди, зв'язані з великими подіями в житті людини (народження, весілля, похорон).

Збереження релігійної свідомості пов'язано з естетичною привабливістю обрядової культури, з емоційною насиченістю релігійних почуттів, з почуттям віри в добро і справедливість.

Своєрідним акумулятором релігійних поглядів завжди виступало і виступає зараз мистецтво. Релігійні організації завжди намагалися поставити собі на службу різні види мистецтва: архітектуру, живопис, скульптуру, музику, поезію, театр. Усе це покликано підсилити вплив релігії, зміцнити віру. У більшості випадків пануюча релігія виступає в союзі з державою, з політичною владою.

Збереженню і впливу релігії, що розширюється, сприяє активна діяльність церковних організацій і сект, що прагнуть знайти шляху до сердець і розуму людей. У цих випадках використовуються усе більш гнучкі і витончені методи.

Релігія — явище конкретно-історичне. Вона може зникнути лише тоді, коли не буде потреби в ній, коли будуть знищені суспільні відносини, що породжують віру в надприродні сили і необхідність збереження цієї віри[3, c. 22-23].

Висновки

У ХІХ-ХХ ст. релігійна традиція сприймається як культурне джерело, що породило етичні засади, подібні своєю безперечністю до математичних аксіом. У тій ієрархії цінностей, яка спирається на них, такі вчинки, як убивство, крадіжка, зрада, брехня завжди є злом. Знання цих принципів служить для релігійної свідомості достатньою підставою прийняття рішень у конфліктній ситуації морального або юридичного характеру.

Нормативна структура релігійної свідомості визначається характером і змістом норм, з яких вона складається. Ці норми мають такі ознаки:

— виходять з вищого, абсолютного релігійного авторитету, яким є Бог;

— мають характер абсолютних, безапеляційних вимог та заборон;

— диктують певний внутрішній стан душі (віру), а також відповідну зовнішню поведінку;

— поширюються тільки на тих, хто сповідує цю віру;

— мають передумовою «страх Божий» у віруючого, якщо він не виконує їх, а також «суд Божий» як кару за їх порушення.

Список використаної літератури

1. Адаменко О. Чи можлива наукова реформація християнської релігії? //Наука і суспільство. — 2007. — № 3-4. — С.37-42

2. Гордійчук О. Основи християнської етики і моралі: Методичні рекомендації до викладання в початковій школі предмету/ О. Гордійчук //Благовіст. — 2002. — № 2. — C. 22-23

3. Добрускін М. Релігійна і комуністична мораль: спільні риси та відмінності/ М.Добрускін //Рідна школа. — 1999. — № 9. — C. 21-23

4. Квятковский Д.О. Условия и факторы становления гуманистических идеалов в трансформирующемся обществе/ Д.О. Квятковский //Наука. Релігія. Суспільство . — 2007. — № 1. — C. 100-106. — Бібліогр.: 13 назв.

5. Мулярчук Є. Християнська моральність і сучасна політика //Людина і світ. — 2000. — № 10. — C. 2-7

6. Суятінова Л. Молодь, релігія і трансформація суспільства //Соціальна психологія. — 2005. — № 1. — C. 114-121.

7. Тимчик О. Християнська і світська мораль — протистояння чи єдність? //Обдарована дитина. — 2002. — № 1. — C. 31-36.