Вступ.

1. Надайте характеристики суспільному і державному ладу Галицько-Волинського князівства.

2. Суспільно-політичний устрій і право України у першій половині 19 століття.

3. Розкрийте сутність основних положень і значення “Пактів і конституцій Законів та вольностей війська Запорізького” Пилипа Орлика.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Предметом науки історії держави і права України є історія виникнення, змін і розвитку типів та форм держави і права, а також конкретних державних органів і правових інститутів народів, що населяли і населяють територію України. В курсі, що пропонується, особливе місце посідає історія боротьби українського народу за утвердження в Україні суверенної державності, мрія про яку зародилася ще в сиву давнину.

Як наука історія держави і права України є частиною загальної історії нашого народу, тісно пов'язаної з історією розвитку економіки, культури, науки та інших галузей людської діяльності. Водночас вона зберігає відносну самостійність і має особливо виражений об'єкт дослідження. Історія держави і права України є також наукою юридичною, однією з фундаментальних державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державний механізм, форму державної єдності, право.

1. Надайте характеристики суспільному і державному ладу Галицько-Волинського князівства

Зі великих князівств, які в цей час існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Мстиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Пів-денно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, котрий безпосередньо «тримав» Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці ХНІ ст. з'явилася потенційна можливість установити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними він не був реалізований. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони називають себе «князями всієї Русі, Галичини та Володимири».

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», «принцепсів», «князів Руської землі». Поширювалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, сподіваючись створити за допомогою папи римського антиординську коаліцію в європейському масштабі, князь Данило Романович погодився в 1253 р. прийняти запропоновану йому Інокентієм IV королівську корону. Про можливу наявність королівського титулу у князя Юрія свідчить його зображення на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Король Русі і князь Володимирії ».

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

2. Суспільно-політичний устрій і право України у першій половині 19 століття

У першій половині XIX ст. майже всі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Російський уряд для зручності управління Україною поділив п територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринославська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Ново-російсько-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.

Перша половина XIX ст. і в Росії, і в Україні характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичного укладу. Ці явища почали визначатися вже наприкінці XVIII ст., і в першій половині XIX ст. розвиваються інтенсивніше. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії.

Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спеціальними, які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дворянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська).

Російське дворянство, яке проживало в Україні, у першій половині XIX ст. одержало чимало привілеїв, яких не мала місцева шляхта. Наприклад, з 1832 р. російські чиновники, які служили у Волинській і Подільській губерніях, отримували, крім платні, також пенсію за колишню військову чи цивільну службу.

Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5% загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу частину податків, що накладалися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почали платити збори для будівництва доріг.

Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право переходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.

Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у капіталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських куп-ців-капіталістів. Це були родини Яхненків, Семиренків та ін.

Завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808, 1828 pp.). Кріпаки становили 5,3 млн осіб, тобто приблизно 50% усього селянства України (1857 p.).

Основний обов'язок кріпаків — відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком урочної системи, яку в нових економічних умовах вводили поміщики. Розміри завдань-уроків були надто великими, їх виконання потребувало багато часу.

Розвиток нових виробничих відносин, буржуазного способу життя породили капіталістичне гноблення, що викликало незадоволення робітників. Поширеними проявами їхнього протесту стали страйки.

На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їхні біди в кінцевому підсумку визначалися відсутністю у народу, нації власної держави. Тому цей період слушно дістав назву бездержавності.

Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим органам влади й управління Росії, які охопили Україну як гігантський спрут.

Центральні органи. На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою.

3. Розкрийте сутність основних положень і значення “Пактів і конституцій Законів та вольностей війська Запорізького” Пилипа Орлика

Власні погляди на устрій самостійної Української держави П. Орлик виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день його обрання на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню.

Конституція Пилипа Орлика проголошувала незалежність України від Польщі та Росії, ідею козацької соборності і козацької держави — республіки, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався з Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного полку. Гетьман — глава виконавчої влади, підпорядкований парламенту. У 16 статтях «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького Війська», що визначали державний статус України, її внутрішній устрій, міжнародне становище, на перше місце висувалася проблема взаємовідносин між владою і народом.

Гетьманська влада мала бути обмеженою постійною участю в управлінні Генеральної Ради, тобто поширеної старшинсько-козацької ради, до якої мусили входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, сотники та полкова старшина, а й по одному депутату з кожного полку з числа заслужених («добророзумних») і значних козаків (їх у Конституції названо «генеральними радниками»), а також депутатів від запорозького козацтва. Кожен із членів такої ради має скласти присягу, зміст якої («клятва») проголошується «публічно». Обумовлюється також етика і взаємне пошанування у відносинах гетьмана і членів Ради. Для вирішення «всяких важливих справ» встановлювалися періодичні зібрання у гетьманській резиденції широкої старшинсько-козацької ради — тричі на рік (на Різдво, Великдень, на Покрову). Без дозволу цієї ради гетьман не мав права нічого «приватною своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити». Всі поточні пильні справи, яких не можна відкладати, вирішує гетьман, однак спільно з Радою генеральної старшини, тобто зі своїм Кабінетом міністрів. Гетьман зобов'язується радитися з генеральною старшиною «о всяких справах публічних».

Обмеження гетьманського самодержав'я стосувалося адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Отже, досить чітко визначаються основи представницького парламентського ладу на демократичних засадах. Встановлювався розподіл між державним скарбом і тими коштами, які могли бути в особистому розпорядженні гетьмана, тобто державний скарб відділявся від гетьманського і передавався у розпорядження генерального підскарбія. На утримання гетьмана («на ранг гетьмана», «на булаву і особу його гетьманську») призначалися рангові маєтності, земельні володіння та доходи від індукти, які «здавна ухвалено». Важливі скарбові справи вирішуються винятково на зборах широкої старшинсько-козацької ради, тобто парламенту. Генеральний підскарбій, як і полкові підскарбії (по два в кожному полку), обираються. Полкові підскарбії повинні обиратися ще й за «посполитою ухвалою».

Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й управляли населенням відповідно полку і сотні, тобто мали адміністративно-політичну і соціально-економічну владу на території полку і сотні, є також виборними. Полковників і сотників обирали «вільними голосами». Гетьман лише їх затверджував.

Отже, Конституція встановлює розподіл влади: законодавчої (широка Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, та уряд при ньому — Рада генеральної старшини) і судової, підзвітної і контрольованої, однак незалежної від гетьмана. Автори Конституції зазначають, що викладені в ній пункти (пакти) про внутрішній державний устрій ґрунтуються на традиціях «доброго порядку», що існував у козацтві України згідно з їхніми «давніми правами і вольностями», маючи на увазі передусім виборність гетьмана, полковників і наявність Генеральної Ради.

У статтях Конституції Орлика визначався національно-державний суверенітет України. Договір починався з урочистої декларації, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Головним постулатом Конституції була повна незалежність України від Москви. У другому пункті обумовлювалося, що по закінченні війни з Московією всі невільники-українці, які перебувають там, повинні повернутися додому, а також щоб було компенсовано всі шкоди, які завдала Україні Москва.

Хоча положення цього документа не були реалізовані, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому слугував дороговказом у боротьбі українців за своє національне визволення.

Висновки

Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

5 квітня 1710 р. під Бендерами «на пристойному тому елекційному акту місці» козацька рада обрала Пилипа Орлика гетьманом України. У цьому статусі його визнали і польський король, і турецький султан. У день виборів було проголошено угоду-договір між новообраними гетьманом, старшиною і козацтвом, закинутими недолею на чужину. Державний документ мав назву: «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького Війська» («Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exersitus Zaporoviensis»). Цей витвір української державної і політичної думки початку XVIII ст. був, по суті, першою в світі конституцією, її головним автором, очевидно, був Пилип Орлик, принаймні в складанні її, безсумнівно, йому належала провідна роль.

Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. — К.: МАУП. – 2002. — Ч. 2. — 2003. — 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.1. — 2000. — 646 с.