Вступ.

Розділ 1. Поняття та елементи форми держави.

1.1. Поняття і структура форми держави.

1.2. Форма правління: поняття і види.

1.3. Форма державно-територіального устрою.

Розділ 2. Детальна характеристика форм держави.

2.1. Основні форми правління.

2.1.1. Монархія.

2.1.2. Республіка.

2.2. Різновиди держав за формою державно-територіального устрою.

2.2.1. Проста держава.

2.2.2. Складна держава і державоподібні об'єднання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У сучасній теорії держави категорія “форма держави” є однією з найважливіших і ємний понять. Як відомо, уже за давніх часів – на Стародавньому Сході і в Стародавній Греції та Римі – у дослідників державно — правових явищ виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо ємним і давало хоча б загальне уявлення про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким чином за різних часів різними дослідниками у категорії “форма держави” вкладався неоднаковий зміст.

З давніх давен найбільш відомою класифікацією форм держави була та, яку дав Арістотель. Він розрізняв форми держави за двома ознаками:

а) кількістю тих хто править (один, кілька, багато);

б) в чиїх інтересах здійснюється управління.

Друга ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні – правління здійснюється в інтересах усіх і неправильні – правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править. На думку Аристотеля правильними формами були: монархія, аристократія, політія; неправильними – тиранія, олігархія, демократія.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси форм держави та її структуру.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити форми правління: поняття і види;
• охарактеризувати форми державно-територіального устрою;
• дослідити елементи форми держави.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси форм держави.

Предметом дослідженнявиступає поняття і структура форми держави.

В цілому, форма держави — це така категорія, яка характеризує єдність структури і територіальної організації, а також методів здійснення державної влади.

Розділ 1. Поняття та елементи форми держави

1.1. Поняття і структура форми держави

Поняття форми держави є однією із найважливіших змістових характеристик державознавства.

Свого часу з легкої руки прибічників історичного матеріалізму все прогресивне було віднесено до змісту. Однак історія людства показала, що в часи найжорстокіших суспільно-політичних криз, чреватих національними катастрофами, врятувати державу від загибелі могла лише її форма, її внутрішня організація, якщо в ній ще залишалися живі сили.

Усе, що в державі є стійкого, стабільного, належить головним чином, до її форми. Прояв поняття «форма» відповідно до держави може бути різноманітним — від уніформи державного службовця, представника влади до структури держави, її внутрішньої організації. Таким чином, можна дійти висновку, що форма держави є нічим іншим, як зовнішнім проявом його сутності.

Ще давньогрецькі філософи Платон та Аристотель підкреслювали значення форми. З часом державно-правова наука стала тримати в центрі своєї уваги два питання: по-перше, які форми держави знає історія і сучасність, і, по-друге, яка з відомих державних форм найкраще підходить для конкретного народу в певний час.

Характеризуючи це поняття, слід зупинитися на вимірах держави та значенні слова «форма». Загалом під формою розуміють зовнішній прояв сутності того чи іншого явища або предмету. Так, планета Земля має форму кулі, трохи сплюснутої з боків. Щодо держави, то вона розуміється як публічна, політико-територіальна організація суспільства.

Публічність, політичність та територіальна організація суспільства є основними вимірами держави, що утворюють її сутність.

Форма держави — це сукупність способів організації, устрою та реалізації державної влади, що виражають сутність держави.

Виходячи із зазначеного, слід наголосити на тому, що основними елементами форми держави є:

1) форма (державного) правління, що відображає публічний вимір держави;

2) форма (державного, територіального) устрою, що відображає територіальний вимір держави;

3) форма (державного, політичного, державно-правового та політико-правового) режиму, що відображає політичний вимір держави[3, c. 59-60].

1.2. Форма правління: поняття і види.

Форма правління – це спосіб організації державної влади, який засвідчує особливості статусу глави держави.

Існує три основних форми правління:

1) монархія;

2) республіка;

3) змішана форма правління, яка поєднує в собі як республіканські, так і монархічні елементи.

У свою чергу змішана форма правління може існувати як в умовах республіканської монархії, коли глава держави обирається, так і в умовах монархічної республіки, коли глава держави (президент) набуває монархічних рис і стає незмінним.

Щодо республіканської монархії, то загальновідомим є факт наявності принципу виборності глави держави як одного з основних принципів існування республіки. Однак в історії було декілька випадків, коли обирали монарха. Так, своєрідна «виборна монархія» була характерна для наддержави середньовічної Європи — Речі Посполитої. В її умовах монарх (король) обирався на засіданнях сейму. У 1613 році на Земському соборі царем Московії було обрано Михайла Романова. Крім того, загальновідомо, що главою держави Об'єднаних Арабських Еміратів є обраний емірами та шейхами раїс Халифа Аль Нагаян. Наявність обраного глави держави передбачає певний республіканський елемент, тоді як окремі емірати — Абу-Дабі, Шарджи, Дубай, Аджман, Уммель-Кайвайн, Ель-Фуджайра та Расель-Хайма — є необмеженими монархіями.

Прикладом монархічної республіки є КНДР, де існував незмінний президент Кім Ір Сен, а також сучасний Туркменістан, де править незмінний президент туркмен-баши С. Ніязов[14, c 127-128].

1.3. Форма державно-територіального устрою

Існує декілька назв територіальної організації суспільства, яка є одним з елементів форми держави. Найвідомішими з них є форма державного устрою, форма територіального устрою, форма територіально-політичного устрою, форма адміністративно-територіального устрою тощо.

Найпоширенішими з них є перші дві назви, а, отже, задля усунення методологічної плутанини ми об'єднаємо ці поняття в одне — форму державно-територіального устрою.

Форма державно-територіального устрою — це територіальна організація влади, що відображає характер взаємовідносин держави в цілому з її складовими частинами.

З формою державно-територіального устрою пов'язане таке явище, як міждержавні об'єднання.

Міждержавне об'єднання — це союз держав, утворений на основі міждержавного договору з метою економічної та політичної інтеграції держав-учасниць.

Існують різні погляди на останні. Так, А. Венгеров наголошує на тому, що до міждержавних об'єднань належать імперія, конфедерація, спілка і співдружність1. Водночас В. Протасов вважає, що конфедерація є формою державно-територіального устрою. О. Скакун до міждержавних об'єднань відносить конфедерацію та співдружність, а Р. Мухаєв — конфедерацію, співдружність та співтовариство.

Водночас чітко доведено, що унітарні держави та федерації є формою державно-територіального устрою.

Виходячи з викладеного, слід мати на увазі, що в умовах суверенітету центральних органів держави, ми маємо справу з державою, а отже, і з формою державно-територіального устрою. У цьому випадку до зазначеної форми належать унітарні держави та імперії (виключний суверенітет центру), а також федерації (змішаний суверенітет центру та суб'єктів федерації). Якщо ж суверенітету центру немає, то в цьому випадку ми маємо справу з міждержавними об'єднаннями.

Проте іноді назва не обов'язково відображає реальність. Так, конфедерація і унія можуть або мати обмежений суверенітет центру, або ні. У першому випадку вони будуть державами, а в іншому — міждержавними об'єднаннями. Тому конфедерації та унії слід вважати державоподібними об'єднаннями.

Отже, існує три різновиди держав за формою державно-територіального устрою:

1) проста держава;

2) складна держава;

3) державно-подібне об'єднання.

До простої держави належить унітарна та регіоналістична держава. До складної — федерація та імперія.

Проте існують і інші різновиди форми державно-територіального устрою: централізована (унітарні держави та імперії) і децентралізована (федерації та державоподібні об'єднання) (рис. 1)[6, c. 132-134].

Розділ 2. Детальна характеристика форм держави

2.1. Основні форми правління

2.1.1. Монархія

Монархія — така форма правління, де формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими.

Як відомо, монархія існує на основі трьох принципів — безстроковості, престолонаслідування та непогрішності трону.

Безстроковість означає, що влада монарха не обмежується певним строком повноважень. Існує лише два способи припинення повноважень монарха — смерть або зречення. Останнє означає, що монарх добровільно припиняє свої повноваження і більше не вважається главою держави. Саме тому, на нашу думку, слід погодитися з О. Бушковим, який вважає, що ніякого вбивства останнього російського імператора не було, адже Микола II добровільно зрікся з престолу на користь свого брата Михайла.

У Катеринбурзі вбили родину дворянина Романова, адже жоден з цієї родини вже не мав права на російський трон, а тому не можна говорити про вбивство царської сім'ї.

Престолонаслідування означає, що монарх, як правило, здобуває свою владу у спадок від попередників. З цієї точки зору безсумнівний інтерес становить Ватикан. Як відомо, «князі церкви» обирають Папу. У той же час вважається, що Папа, обираючи собі нове ім'я, позбавляється минулого, успадковуючи свій трон від апостола Петра. Так, кардинал Кароль Войтила 16 жовтня 1978 року став верховним понтифіком Римсько-католицької церкви Іваном Павлом II (попередником був Іван Павло І). Таким чином, формально трон здобув не Кароль Войтила, а Іван Павло II. І трон він здобув саме від попереднього Папи, який, у свою чергу, здобув його від попередників. Першим же «спадкодавцем» був апостол Петро.

Третій принцип — непогрішність трону — означає, що монарх не несе відповідальності перед своїми підданими.

Існує поділ усіх монархій на необмежені та обмежені.

В умовах необмеженої монархії монарх зосереджує у своїх руках світську і духовну владу і не обмежений у своїх повноваженнях.

Обмежена монархія передбачає обмеження влади монарха якимось джерелом або в певній сфері.

Існує дві класифікації необмежених монархій — за домінуючим типом влади та залежно від того, що уособлює монарх (табл. 1).

За домінуючим типом влади необмежена монархія може бути абсолютною та теократичною.

В умовах абсолютної монархії домінуючим типом влади є світський, тобто державна влада домінує над релігійною. Прикладами абсолютної монархії є Франція XVII століття, Росія і Прусія XVIII століть. Так, у Франції традиційно кардинали (Рішельє, Мазаріні) ставали першими міністрами королівства, тим самим підпорядковуючи релігійну владу державній. Лютеранська мораль зробила релігію підлеглою для світської влади Пруссії, яку очолював Фрідріх Великий. У 1721 році в Росії остаточно було ліквідовано інститут патріаршества і створена бюрократична контора, що відала справами релігії — Духовна Колегія, яка в 1722 році була перетворена на Святий Синод. Тим самим релігійна влада в Росії була підпорядкована державі[12, c. 96-98].

Теократична монархія передбачає підпорядкування державної влади владі релігійній. Таке становище було характерне для арабського халіфату. Халіф — заступник пророка Мухамеда, який, по суті, створив іслам. Пророк — фігура духовна, а отже, заступник духовної особи є також духовною особою. Насамперед, у руках халіфа зосереджувалася духовна влада. Аналогічне становище на сьогодні панує у Ватикані, де глава духовенства, церкви (Папа римський) одночасно є і фактичним правителем держави.

Залежно від того, що уособлює монарх необмежена монархія може бути деспотичною або самодержавною.

В умовах деспотичної монархії монарх уособлює Бога. В його руках зосереджується вся повнота світської та релігійної влади, а сам він проголошується живим Богом або ж привласнює собі повноваження Бога. Існує принаймні два типи деспотій. Найпоширенішою з них є Східна деспотія. Прикладом такої монархії є Стародавній Єгипет, де фараон вважався сином Ра (бога Сонця), тобто сам був живим Богом. Другим типом є Західна деспотія, її прикладом є римський домінат часів Діоклетіана Божественного.

В умовах самодержавної монархії монарх уособлює державу. Цей різновид необмеженої монархії був характерним для Візантійської та Російської імперій, Франції часів Людовика XIV, відомого своїм афоризмом: «Держава — це я».

Щодо обмеженої монархії, то існує дві основні класифікації такого різновиду — за функціями та за джерелом обмеження влади монарха (рис. 2).

Види обмежених монархій. За функціями обмежену монархію можна поділити на представницьку та дуалістичну.

Представницька монархія обмежує владу монарха виключно представницькими функціями. її прикладами є сучасні Японія, Швеція, Іспанія, Великобританія тощо.

В умовах дуалістичної монархії в руках монарха зосереджені виконавчі (а іноді й судові) повноваження. Прикладом дуалістичної монархії є Монако.

За джерелом обмеження монархії поділяються на органічні, формалізовані, дуархічні та традиціоналістичні.

Органічна монархія — це різновид монархії, коли влада монарха обмежена яким-небудь органом за відсутності в державі писаної конституції. Найвідомішими типами органічної монархії є станово-представницька та парламентарна. В умовах станово-представницької монархії влада монарха обмежена органом станового представництва. Ця форма монархії існувала в період формування централізованих держав у Європі, в епоху Відродження і Реформації (XII-XVII ст.). Прикладами станово-представницької монархії є Франція XII-XVII століть, коли владу короля дещо обмежували Генеральні Штати. Як відомо, французьке суспільство поділялося на три стани: перший стан -духовенство, другий стан — аристократія і третій стан — усі інші верстви населення. Представники цих станів утворювали окремі палати в Генеральних Штатах, і рішення виносилися по палатах. Важливими повноваженнями Генеральних Штатів були їх повноваження у сфері фінансів. Іншим прикладом станово-представницької монархії було існування в Московії XVI-XVII Земських соборів, які були своєрідним дорадчим органом при цареві. Так, наприклад, у 1642 році на Земському соборі, що був присвячений взяттю Азова козаками, саме цей орган порадив царю Олексію Михайловичу віддати Азов. Таким чином, станово-представницька монархія — це монархія, де влада монарха обмежена органом станового представництва.

Щодо парламентарної монархії, то це монархія, де влада монарха обмежена парламентом за відсутності писаної конституції. Прикладом такої монархії є Великобританія, де влада королеви обмежена парламентом, а документ, який би мав назву Конституція Великобританії, відсутній[15, c. 120-122].

Формалізована монархія передбачає обмеження влади монарха формальними актами-документами. її різновидами є монархії конституційні та договірні.

Конституційна монархія — це монархія, де влада монарха обмежена писаною конституцією, утвореною народом безпосередньо або шляхом делегованого законодавства. Прикладом такої монархії є Японія, Швеція, Іспанія та ін. Договірна монархія дозволяє обмежувати владу монарха певним договором. її прикладом була сеньйоріальна монархія в період феодалізму, коли між монархом та його васалами укладалися угоди про службу на основі васальної клятви. Існувала договірна монархія і в Новгородській республіці, де Олександр Невський тимчасово правив на підставі ряду-договору. Останньою відомою спробою утворити в умовах Росії договірну монархію слід вважати прагнення верховників обмежити владу імператриці Анни Іванівни так званими кондиціями.

В умовах дуархічної монархії влада монарха обмежена рівнозначною особою. Дуархічна монархія може бути територіальною, особистою та функціональною. Так прикладом територіальної дуархічної монархії є Галицько-Волинське князівство за часів правління короля Данила Галицького, співправителем якого був його брат князь Василько Волинський.

Прикладом особистої дуархічної монархії є спільне прав-ління Ольгерда (племінник) та Кейсута (дядько) Литовських. Прикладом функціональної дуархічної монархії є ситуація в Західній Європі, де існувало два центри сили: папа (релігійні функції) та імператор (світські функції). Крім того, були й інші приклади: сьогунат у Японії (сьогун — світський правитель, мікадо — духовний) чи каганат у Хазарії (бек чи цар — світський правитель, каган — духовний).

Традиціоналістична монархія є обмеженою монархією, де влада монарха обмежується традиціями, звичаями тощо. Найвідомішими різновидами традиціоналістичної монархії є римський принципат (влада монарха-принцепса обмежувалася республіканськими традиціями) та ранньокласова монархія (влада монарха обмежувалася додержавними звичаями). Прикладом ранньокласової монархії були ранньофеодальні монархії[2, c. 134-135].

2.1.2. Республіка

Республіка — така форма правління, де глава держави формально обирається на певний термін і звітує перед своїми виборцями.

Ознаки республіки:

1) виборність вищих органів державної влади, у тому числі глави держави;

2) строковість владних повноважень: органи вищої влади обираються на певний термін;

3) належність влади народу, від імені і за дорученням якого діють створені органи державної влади.

В умовах сучасної республіки існує три владні структури: президент, парламент та уряд. Президент — глава держави, парламент — представницький орган, що виконує функції законодавчої влади, а уряд — орган виконавчої влади. Саме тому сучасна класифікація поділяє всі республіки на президентські, парламентські і змішані залежно від того, у кого з цих владних структур більше повноважень та хто формує уряд.

Проте існує й інша класифікація. Так, за публічним виміром республіка може бути поліархічною, олігархічною та автархічною. Оскільки автархія може існувати лише в умовах монокра-тії, то й республіка такого типу називається монократичною (див. рис. 3).

В умовах поліархічних республік народ формує еліту, яка, у свою чергу, є частиною народу. Залежно від наявності або відсутності відносної самостійності держави від суспільства поліархічні республіки можуть бути полікратичними (органи держави формуються народом, але є відносно незалежними від останнього) чи охлократичними (органи держави формуються народом і повністю залежать від останнього). Прикладами полікратичних республік є сучасні США, Франція, ФРН. Прикладом охлократичних республік є Стародавні Афіни.

В умовах олігархічних республік діє елітарне правління, і еліта є практично незалежною від народу. Залежно від типу еліти олігархічні республіки можуть бути мілітократичними (військові хунти Латинської Америки, козацькі держави України), партократичними (СРСР 1953-1991 pp.), аристократичними (Річ Посполита, доімперський Рим, Спарта, Венеціанська, Генуезька чи Новгородська республіки)[4, c. 108-110].

Монократична республіка передбачає необмеженість влади особи, що формально обирається. За типом легітимності монократична республіка може бути вождістською (вождя підтримує майже все населення країни) чи автократичною (автократа підтримує певна частина населення, хоча формально може підтримувати все населення країни). Прикладами вождістських республік був СРСР за часів Й.В. Сталіна, нацистська Німеччина чи фашистська Італія. Прикладом автократичної республіки є кауділізм в Іспанії (Франко), Португалії (Салазар), Парагваї (Стресснер) тощо.

Для президентської республіки характерними є такі ознаки:

1. Президент обирається на термін від чотирьох до восьми років.

2. Президент не може бути ані призначений, ані звільнений з посади шляхом голосування парламентарів — повноваження президента визначаються мандатом всенародного голосування і не залежать від законодавчої гілки влади.

3. Виконавча гілка влади підпорядковується винятково президенту, і ніхто з політиків або членів уряду не може змагатися з ним за першість.

4. Подвійна легітимність виконавчої і законодавчої гілок влади, тобто як орган законодавчої влади, так і глава виконавчої влади (президент) обираються народом незалежно. Це забезпечує повну стабільність системи, тому що незалежно від нездатності чи некомпетентності президента законодавча влада не має права усунути президента з посади, за винятком випадку скоєння президентом злочину. При президентській республіці імпічмент є єдиним конституційним способом усунення від влади президента, який порушив закон.

Проте для президентської республіки характерні й певні недоліки:

1. Створюється ситуація подвійної легітимності (адже глава виконавчої влади обирається голосуванням), що, як правило, не має конституційного способу вирішення у випадку виникнення тупика.

2. Дестабілізуються вибори, тому що встановлений термін перебування на посаді призводить до боротьби за посаду президента за принципом «переможець отримує все»; створюється ідеологічна поляризація між політичними групами та фракціями.

3. Перешкоджання створенню коаліцій.

4. Суспільство спонукається до авторитаризму.

У зв'язку з тим що в умовах президентської республіки глава уряду і глава держави є єдиною особою, президентська посада є за своєю природою двозначною і певним чином невизначеною.

Прикладом президентських республік є Сполучені Штати Америки та окремі держави Латинської Америки — Бразилія, Аргентина, Венесуела тощо[11, c. 163-166].

Парламентська республіка. В умовах парламентської республіки уряд формується парламентом. Проте за здійснення ефективного управління відповідальність несе глава уряду. Функції глави держави є більш символічними. Прикладами парламентської республіки є Федеративна Республіка Німеччини, Греція, Італія, Ірландія тощо.

Парламентська республіка істотно відрізняється від президентської (див. табл. 2).

Змішана республіка. Змішана республіка є об'єднанням окремих елементів президентської та парламентської республік. При цьому як президент, так і прем'єр-міністр виконують окремі ролі: президент є главою держави, а прем'єр-міністр — главою уряду.

В умовах змішаної республіки як президент, так і парламент мають повноваження по формуванню уряду. У таких системах президент призначає і розпускає кабінет міністрів, а міністри повинні користуватися довірою парламенту.

Основними ознаками змішаної республіки є:

1) всенародні вибори президента;

2) президент призначає і розпускає кабінет міністрів;

3) уряд повинен користуватися довірою парламенту;

4) президент має право розпустити парламент (або, принаймні, його нижню палату) чи має законодавчі повноваження, або і те, і інше разом.

Прикладами змішаних республік є сучасна Франція, Російська Федерація, Україна та ін.

Залежно від того, хто призначає главу уряду, існує два різновиди змішаних республік — президентсько-парламентська (прем'єра призначає президент) та парламентсько-президентська (прем'єра призначає парламент). Існують і інші відмінності (див. табл. 3)[8, c. 56-59].

2.2. Різновиди держав за формою державно-територіального устрою

2.2.1. Проста держава

Унітарна держава. Унітарна держава є домінуючою у всьому світі. До унітарних держав належать країни Європи — Франція, Швеція, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Греція, Польща, Україна, Білорусія та ін.; країни Азії — Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія та ін.; деякі країни Латинської Америки та Африки.

Унітарна держава — це проста держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Ознаками унітарної держави є:

1) єдина конституція, норми якої поширюються на всю територію держави;

2) єдина система вищих органів державної влади (глава держави, парламент, уряд), юрисдикція яких поширюється також на територію всієї країни; функціональна, предметна та територіальна компетенція вищих і центральних органів влади ані юридично, ані фактично не обмежується повноваженнями будь-яких регіональних і місцевих органів;

3) єдине громадянство; населення унітарних держав має єдину політичну належність;

4) єдина система права;

5) єдина судова система;

6) територія унітарної держави звичайно поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Існує два варіанти унітарних держав — проста і складна.

В умовах простої унітарної держави існує регіональний поділ виключно на адміністративно-територіальні одиниці. Так, Франція складається з 96 департаментів, Туреччина — з 67 ілів, Таїланд має у своєму складі 73 чангвати, Філіппіни — 74 провінції.

Складна унітарна держава має у своєму складі автономні утворення.

Автономія — це порівняно самостійні в здійсненні державної влади чи місцевого самоврядування територіальні утворення в межах певної держави.

Так, Україна має у своєму складі Автономну Республіку Крим.

Регіоналістична держава. Регіоналістична держава — це проста держава, уся територія якої складається з автономних утворень.

До регіоналістичних держав належать Іспанія, Італія та Шрі-Ланка.

Зазначені автономії можуть бути:

1) територіальними (більшість з областей Італії);

2) побутово-географічними (окремі області Італії, наприклад, Сицилія);

3) етнічними (країна Басків, Андалузія в Іспанії);

4) змішаними (Шрі-Ланка складається з етнічної провінції, що населена тамілами та дев'ятьма сингальськими провінціями).

У регіоналістичних державах автономні утворення своїх конституцій не мають, але в конституціях зазначених держав за ними закріплюються певні повноваження, для реалізації яких автономії можуть приймати певні нормативно-правові акти. Самі автономії діють на підставі певних статутів, які затверджуються загальнодержавним парламентом.

Поряд з місцевими органами представницької та виконавчої влади, на території автономій діють представники центру — комісари, губернатори тощо[13, c. 115-119].

2.2.2. Складна держава і державоподібні об'єднання

Федерація. Звичайно під федерацією розуміється така складна союзна держава, частини якої (суб'єкти федерації) є державними утвореннями, права яких розширені аж до права суверенітету. Для федерації характерними є такі ознаки:

1) наявність єдиної території, яка складається із членів — суб'єктів федерації, кожен з яких має власний адміністративно-територіальний устрій;

2) наявність загальної конституції федерації та конституцій її суб'єктів;

3) Наявність системи законодавство як федерації, так і її суб'єктів;

4) наявність двопалатного федерального парламенту, де в одній із палат обов'язково представлені інтереси суб'єктів федерації та парламентів самих суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів виконавчої влади суб'єктів федерації;

5) наявність громадянства як федерації, так і її суб'єктів, тобто можливим є подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб'єктів федерації мати власну судову та правову системи (США);

7) наявність загально-федеральної податкової та грошової системи;

8) вертикальний розподіл влади між федеральним центром та суб'єктами федерації;

9) федеральний центр має виключні повноваження у контролі над проведенням зовнішньої політики;

10) федеральний центр може використовувати свою владу незалежно від схвалення суб'єктів федерації;

11) наявність певних суверенних прав у суб'єктів федерації;

12) суб'єкти федерації не мають права в односторонньому порядку припиняти зв'язки з федеральним центром;

13) жодна з поправок до конституції не може діяти без схвалення суб'єктів федерації;

14) конституційний суд тлумачить конституцію і вирішує супе-речки між федеральним центром та суб'єктами федерації;

15) верховенство федерального законодавства над правом суб’єктів.

Федерація ґрунтується на трьох принципах — національному, територіальному та змішаному.

Національний принцип передбачає утворення федерації шляхом об'єднання національних держав. Прикладом такої федерації був СРСР. На сучасному етапі до національних федерацій належать Югославія (яка об'єднує дві національні держави: Сербію та Чорногорію), Індія, Бельгія.

Територіальний принцип передбачає об'єднання певних тери-торій. Класичними прикладами територіальних федерації є СІЛА і латиноамериканські федерації (Мексика, Венесуела, Бразилія тощо), де об'єднуються території. Так, США (Сполучені Штати Америки) є об'єднанням територій — Штатів (у назві United States of America — Сполучені Штати Америки — слово states позначає як «штат», так і «державу-територію», а тому United States of America можна перекласти і як «Сполучені Держави Америки»). Змішаний тип передбачає своєрідне змішане об'єднання: частина федерації об'єднується за національною ознакою, а інша — за територіальною. Цей тип змішаної федерації можна назвати національно-територіальним. Прикладами таких федерацій є Канада і Російська Федерація. Однак може існувати і територіально-національна федерація. В її умовах об'єднуються території, але може існувати певний національний (як правило, мовний) елемент. Прикладом такої федерації є Федеративна Республіка Німеччини, яка об'єднує землі: Саксонію, Баварію, Пру-сію тощо, жителі яких говорять на різних діалектах, однак існує спільна німецька мова[7, c. 141-143].

Щодо класифікації федерацій, то поділ держав залежно від права виходу з союзу на жорсткі, що передбачають право виходу (наприклад, СРСР) і м'які (не передбачають такого права) вже не є актуальним. З ліквідацією СРСР право націй на самовизначення було суттєво обмежене діючими на території колишнього Радянського Союзу конституціями.

Інша класифікація поділяє всі федерації на симетричні та асиметричні. До перших належать США, ФРН, Канада та ін., до других — Росія. Симетричними визнаються федерації, суб'єкти яких мають однаковий правовий статус. Так, кожен штат у СІНА, кожна провінція в Канаді, кожна земля в ФРН мають однаковий комплекс повноважень стосовно вирішення певних питань регіонального рівня.

В умовах же асиметричної федерації правовий статус її суб'єктів дещо відрізняється. Так, у Росії «повноцінними» суб’єктами федерації можна вважати лише республіки, в яких існує своя «державна» мова. Краї ж, області, Москва та Санкт-Петербург з цієї точки зору не є повноцінними суб'єктами федерації.

Імперія. На відміну від федерацій імперії звичайно утворювались як насильницьке об'єднання держав, що здійснювалось або шляхом завоювання, або шляхом створення іншого виду тиску (економічного, політичного тощо). Однак можливим було і добровільне приєднання.

Імперія — це складна держава, утворена шляхом примусового об'єднання декількох народів навколо одного центру.

Існує декілька класифікацій імперії.

Так, залежно від центру утворення імперії можуть існувати у вигляді імперій-метрополій (Британська, Голландська, Іспанська), імперій-столиць (Римська, Вавилонська), імперій-держав (Єгипетська, Ассірійська, Перська) чи «імперій вождя» (імперії Олександра Македонського, Карла Великого, Наполеона).

Залежно від виду збройних сил, що дозволили утворити ім-перію, остання може існувати як сухопутна (утворилася за допомогою армії — сухопутних сил) або морська (утворилася за допомогою флоту). Прикладами сухопутних імперій була Римська, а морської — Британська.

Залежно від наявності сухопутних кордонів між частина-ми імперії останні можуть бути єдиними (між центром та провінціями існують сухопутні кордони) або колоніальними (між метрополією та колоніями немає сухопутних кордонів). Прикладом сухопутної імперії була Російська, що, хоча й мала заморські території (Аляска, Каліфорнія), проте не могла їх освоювати. Прикладом колоніальної імперії була Британська.

Як тип політичної системи імперія характеризується асиметричними відносинами: центр — периферія (провінція) або метрополія — колонії.

Ознаки імперії:

1. Це надзвичайно стійка і одночасно мінлива форма життєдіяльності суспільства, що однаково пристосовується до різних способів виробництва і суспільно-економічних формацій. Імперії існували і в умовах рабовласництва (Вавилон, Персія, Рим), і в умовах феодалізму (Російська або Іспанська імперії), і при буржуазному устрої (Голландська або Британська колоніальні імперії), і при соціалістичному (радянська).

2. Агресивність та експансіонізм імперій. Це обумовлено тим, що імперії існують за рахунок зовнішніх чинників розвитку, а не за рахунок внутрішніх. Головний принцип їх життєдіяльності — захоплення територій, людей та матеріальних багатств інших країн за допомогою сили.

3. Імперія заснована на тотальній монополії, на всеохоплюючому, навіть фізичному, знищенні інакомислення.

4. В основі імперії лежить державний сектор та державна власність. Надзвичайно великою була роль держави, що панувала над усіма сферами життя суспільства.

5. Усі імперії прагнуть до розвитку військового та карно-поліцейського апарату. При цьому військовий механізм використовується для зовнішньої експансії та захоплення чужих земель і ресурсів, а карно-поліцейський — для внутрішніх політичних і національних чисток[5, c. 69-72].

Державоподібні та міждержавні об'єднання. Деякі правознавці до форми державно-територіального устрою відносять конфедерацію і унію.

Конфедерація — це союз суверенних держав, утворених для досягнення певних цілей.

Для конфедерації характерними є такі ознаки:

1) наявність наднаціональних органів управління, що створю-ються для реалізації узгодженої політики держав — членів конфедерації;

2) рішення цих загальних органів не мають прямої дії, а набува-ють юридичної сили лише після затвердження їх центральними органами влади відповідних держав — членів конфедерації;

3) відсутність єдиного вищого законодавчого органу;

4) відсутність єдиного громадянства;

5) країни — члени конфедерації у повному обсязі самостійно здійснюють міжнародну діяльність;

6) верховенство національного законодавства над законодавством конфедерації;

7) право членів конфедерації на вільний вихід з неї та розірвання конфедеративного договору.

Як бачимо, конфедерація — це союз суверенних держав. Держава передбачає власний державно-територіальний устрій. Саме тому конфедерація, як правило, не є формою державно-територіального устрою, адже члени конфедерації мають право суверенітету. Проте з цього правила є винятки. Так, сучасна Швейцарія має назву Швейцарська конфедерація. Це дозволяє нам виділяти, принаймні, два різновиди конфедерацій.

Залежно від реального суверенітету всі конфедерації можна поділити на юридичні і фактичні.

В умовах юридичної конфедерації держава вважається конфедерацією лише формально, але по суті це — федерація чи імперія. Прикладом саме юридичної конфедерації можна вважати сучасну Швейцарію, яка формально називається конфедерацією, але по суті є федерацією.

Фактичною ж конфедерацією вважається така, де неухильно дотримується право суверенітету членів конфедерації. Прикладом фактичної конфедерації можна вважати Конфедерацію Південних Штатів під час громадянської війни в США 1861-1865 pp.

Другим варіантом державоподібного об'єднання є унія.

За способом утворення унія може бути особистою чи реальною.

Особиста унія між державами утворюється, коли монарх має право на трон у двох чи більше державах. Так, у 1580-1598 pp. король Іспанії Філіп II одночасно стає королем Португалії (як Філіп І). Проте об'єднання Іспанії і Португалії в одну країну не відбулося. Між ними була утворена особиста унія. Щодо реальної унії, то найвідомішим прикладом є унія між королівством Польським і Великим князівством Литовським, у результаті якої була утворена Річ Посполита, або унія між Англією та Шотландією в 1706 році, результатом якої була поява Великобританії. Таким чином, коли між державами укладається договір про утворення унії, то така унія вважається реальною. Аналіз конфедерацій та уній свідчить, що в деяких випадках конфедерації та унії є складними державами, а в інших — міждержавними об'єднаннями (рис.4).

До останніх належать співдружності держав та їх спілки.

Співдружність держав — це аморфне, організаційно оформлене об'єднання держав, що виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.

Співтовариство держав — це союз держав, що утворений на основі міждержавного договору з метою інтеграції ресурсів учасників для вирішення актуальних завдань.

Прикладом співтовариства може служити ЄС, НАТО та ін. Прикладами співдружності — СНД, Британська співдружність тощо.

Якщо проаналізувати конфедерації та унії з погляду їх належності як до складних держав, так і до міждержавних об’єднань, то ми дійдемо висновку, що до складних держав слід віднести виключно юридичні конфедерації та реальні унії, тоді як фактичні конфедерації та особисті унії належать до міждержавних об'єднань разом із спілками та співдружностями держав.

Саме внаслідок того що унії і конфедерації можуть належати до різних форм територіальної інтеграції, їх слід визначати як державоподібні об'єднання[1, c. 71-73].

Висновки

Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади.

Таким поняттям є категорія “форми держави”. Отже, форма держави — це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає у себе три елементи:

– форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів державної влади;

– форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;

– форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними способами і методами.

Таким чином, форма держави — це складне поняття, що характеризує державу з точки зору існуючих у ній форм правління, державного устрою та державного режиму.

Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах та підзаконних актах. Хоча слід мати на увазі, що закріплені у конституції положення і реальна дійсність можуть не збігатися і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин. Слід відзначити, що поняття форми держави, як певної структури, не означає механічної, довільної сукупності елементів, що її утворюють. Форма держави відображає єдність, взаємообумовленість об'єднаних у ній елементів, у результаті чого народжується нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів. При цьому, форма правління і державний устрій характеризують, головним чином, структурний аспект форми держави, а державний режим — її функціональний аспект.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.

12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.

13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.

14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.

15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.