Основні етапи історії філософії Заходу. (Філософія Нового часу — філософія людини XX ст.)

Список використаної літератури

Основні етапи історії філософії Заходу. (Філософія Нового часу — філософія людини XX ст.)

І. Перевірте рівень засвоюваності щойно вивченої вами теми шляхом письмових відповідей на поставлені запитання:

1. Сформулюйте чотири правила методу Р. Декарта, що сприяють правильній роботі інтелекту:

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції: Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву. Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”. Друге правило – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого розв’язання. Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного. Четверте правило – необхідно в процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

2. Які принципові зміни в науковій і філософській картині світу відбулися в Новий час?

Нова орієнтація привела до того, що практичне життя людини набувало характеру динамізму й організованості, тому вже вимагало наукового обґрунтування, а виробництво — технічного оснащення. Життя вимагало раціоналізації діяльності та освічених людей, наука одержала могутній стимул до розвитку, стала важливим компонентом культури, найвищою цінністю, а освіченість — мірилом культури особистості і її суспільної значимості. Разом з тим із виходом на історичну арену нових соціальних сил, нових ідеалів та принципів на всі сфери суспільного життя і діяльності людей розповсюджуються принципи вигоди і утилітаризму як виправдання й обґрунтування активності та необхідності мобілізувати для цього всі потенції і сили людей та суспільства. Переконання в тому, що, зживши невігластво і просвітивши людей, тільки і можна привести їх до справді моральної досконалості, сприяло раціоналізації і такої суто "людської" сфери як мораль, яка послідовно раціоналізувалася в Новий час майже усіма мислителями, включаючи Ф.Бекона, Р.Декарта, Б.Спінозу, Г.Лейбніца та інших. Можна говорити, що на цих же висхідних принципах будується і більшість соціально-філософських і політичних концепцій: намагання пояснити основу і підвалини суспільства, входячи із уявлень про розумність, природність цих підвалин. Сумнівність таких суджень очевидна, але на той час вони були досить дієвими, бо підкреслювали нерозумність існуючих феодальних порядків, а, відповідно, і їх незаконність, що і підтвердилося буржуазними революціями, зокрема, в Франції.

Отже, проблема знання, його одержання і застосування стала однією із центральних у філософії XVII — XVIII ст., а вчення про пізнання стало найважливішим розділом філософії Нового часу. На цій основі в філософії XVII ст. формується два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм, в якому головну роль відігравали матеріалісти (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Д.Локк), вважав, що достовірне знання можна одержати тільки за допомогою досвіду, експерименту. Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц), навпаки, вважав, що його можна досягти тільки за допомогою принципів організації наукового знання, тому орієнтувався насамперед на математику.

3. Перерахуйте введені німецькою класичною філософією принципи:

— Людвіг Фейєрбах , будучи матеріалістом, він відстоював принцип сходження від матеріального до ідеального, тобто він розглядав ідеальне як щось похідне, від визначеного рівня організації матеріального;

— Гегель розвив навчання про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому виді розробив основні принципи діалектичної логіки. Кантівській “речі в собі” він протиставив діалектичний принцип: діяльність виявляється, явище істотне. Гегель, вбачаючи в житті природи і людини іманентну силу абсолютний, рушійний світовий процес і розкриваючий себе в ньому, затверджував, що категорії суть об'єктивні форми дійсності, в основі якої лежить “світовий розум”, “абсолютна або “світовий дух”. Це — діяльний початок, що дав імпульс до виникнення і розвитку світу. Діяльність абсолют ідеї полягає в мисленні, мета — у самопізнанні.

— Філософські погляди Гегеля пронизані ідеєю розвитку, вважав, що неможливо зрозуміти явище, не усвідомивши всього шляху, що воно зробило у своєму розвитку, що розвиток відбувається не по замкнутому колу, а поступально від нижчих форм до вищих, що в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін у якісні, що джерелом розвитку є протиріччя: протиріччя рухає світом, воно є “корінь усякого руху і життєвості”, складає принцип усякого саморуху. У філософській системі Гегеля дійсність представлена як ланцюг діалектичних переходів.

— Невід'ємною частиною усієї філософської системи Канта є ідея вічного світу. Хоча цю ідею сам він вважав нереалізованої, однак думав, що союз держав може наблизити людство до здійснення такого ідеалу. Погляди Канта на проблеми війни і світу пронизані ідеями гуманізму.

4. В чому полягає значення перевороту І. Канта?

Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.

5. Що таке абсолютна ідея (за Гегелем)?

Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

У "Феноменології духу" обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, дається зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення аждо поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої достовірної чуттєвості до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині.

Основною категорією його філософії є «абсолютна ідея» — первинна реальність, те, що не має початку, основа всього сущого. Розвиток її охоплює такі фази (етапи):

1. Розкриття абсолютної ідеї — розвиток понять від найзагальніших, абстрактних до конкретних, різноманітних.

2. Саморух абсолютної ідеї — втілення її в природі, розкриття в природі свого сутнісного змісту.

3. Розкриття абсолютної ідеї — повернення її до самої себе через природу. Природа, розпочинається. від нижчих форм до інших, сходить до духу і знову залишається з абсолютною ідеєю.

6. Порівняйте вихідні ідеї класичної й некласичної філософії

Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обґрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології.

Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому.

Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах.

Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством.

Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

В неокласичній філософії, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті.

7. Перерахуйте основні напрями у зарубіжній філософії XX ст.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії — неотомізмом та неоавгустинізмом.

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської). їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку — вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії.

8. Назвіть вихідні ідеї екзистенциалізму, філософської антропології, персоналізму та фрейдизму.

Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму — це ідея знаходження сутності лише через існування. У французькому варіанті екзистенціалізму (Сартр) вона звучить ще більш категорично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її.

Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філософська антропологія розглядається як течія західної філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального "антропологічного перевороту", що відбувався в першій чверті нашого сторіччя в західноєвропейській філософії.

Для методологічного обґрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів людської сутності представники філософської антропології широко застосовують деякі принципи трансценденталізму Канта та неокантіанства, трансцендентальної феноменології Гуссерля та трансцендентальної аналітики людського буття Хайдеггера. Представники філософської антропології трактують її як науку про метафізичне походження людини, про її фізичне, психічне, духовне начала в світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить у рух.

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого — атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим смислом земної 140 цивілізації.

З точки зору персоналістів, у XX ст. концепціями, що найбільш одухотворені особистісними ідеями, є персоналізм, екзистенціалізм та марксизм. Екзистенціалізм зацікавлений в осягненні внутрішнього життя людини, марксизм — її іманентних характеристик. В об'єднанні цих концепцій та їх переосмисленні через основні принципи персоналізму філософи-персоналісти вбачають шлях до створення справжньої філософії сучасності. Послідовні персоналістські вчення в західній філософії розробляються американськими та французькими філософами і складають дві провідні тенденції в персоналізмі. Перша тенденція — американська персоналістська філософія характеризується як найбільш абстрактне академічне вчення. "Особистість" в американському персоналізмі трактується як неповторна, унікальна суб'єктивність, спрямована на творення суспільного світу. Історія людства уявляється як однобічний розвиток особистісного начала, в ході якого людина досягає найвищого блаженства в єднанні з Богом.

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.

Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей.

9. Перерахуйте основні філософські попили Г. Сковороди

Мислитель виходить з того, що предметом філософії є людина. Вона є ключем для розкриття всіх таємниць природи і суспільства, а філософія — це засіб, знаряддя розв'язання суспільно-практичних проблем. Філософія окреслює шляхи досягнення щастя людиною. Вона тлумачиться не як чиста теорія, а як практична філософія. На думку Сковороди, філософія організує, скеровує всі справи до тієї мети, щоб дати життя нашому духу, благородство серцю і світлість думкам. Він вважає, що з філософією ми маємо справу тоді, коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, а відтак — усе в світі світле, щасливе й бажане.

Гуманізм філософії Сковороди ґрунтується на кордоцентризмі. "Головою усього в людині є серце". Воно дійсно в людині Людина. Серце є "корінь життя і обитель вогню та любові" — це зерно, що проросло і небеса і землю. Воно все в собі уміщує, утверджує мудрість і тримає "коло земне і порох нашої плоті".

Сковорода визнає існування двох натур: видимої (зовнішньої, тіньової) — світу матеріальних об'єктів, речей, предметів, землі тощо і невидимої (внутрішньої, світлої) — духу, істини, вічності, Бога. Характерно, що Бог для нього є, з одного боку, природа в усіх її багатоманітних проявах, а з іншого — "джерело", "сонце", "світло". Ці натури притаманні кожному зтрьох взаємодіючих світів: макрокосму (великому світу), в якому "живе все породжене"; мікрокосму або людині — це маленький "світик", "світочок", котрий глибиною не поступається великому і в певному розумінні охоплює останній, та символічного світу (Біблії).

10. Окресліть філософські позиції і погляди П. Юркевича

У своїх працях "Ідея", "Матеріалізм і завдання філософії", "Серце і його значення в духовному житті людини" та інших він виклав основи своєї "Філософії серця". В цій філософській концепції мислитель особливого значення надавав ідеї. На його думку, ідея потрібна не лише філософському, а й природничо-науковому пізнанню. Він високо цінував природничі науки, прийоми й методи цих наук і використовував їх дослідження психологічних явищ та наук про дух.

Юркевич відкидав як філософію матеріалізму, так і філософію ідеалізму, зокрема критично-негативно ставився до Гегеля. Недолік цих систем убачав у ігноруванні індивідуального, неповторимого, конкретного тощо. Подолання крайнощів матеріалізму та ідеалізму мислитель вбачав у розробці концепції "філософіїсерця". Серце — основа неповторності й унікальності людської особистості, тоді як розум виявляє (фіксує) загальне. В серці творяться такі події і явища історії, які неможливо раціонально вивести. Більше того, джерело явищ, що характеризують особливість людини також знаходиться в серці, вони не випливають "з жодного загального поняття чи закону".

Розум, "голова", зазначає Юркевич, керує, планує та диригує, але породжує — серце. Воно продукує явища душевного життя, які не можуть бути з'ясовані, виходячи із загальних закономірностей психіки. Туди, де діє правильність, загальна закономірність, — серце не втручається, алише "спостерігає", поступово, раз від разу, розкриваючи себе в цій сфері.

II. Самоперевірка засвоєння змісту основних понять, категорій, тем шляхом їх визначення:

Споріднена праця- Тема "спорідненої праці" — ця одна з самих найважливіших тем, що розвиваються Сковородою. Ця тема перейшла з його байок в філософію і досягла такої висоти, що придбала значення загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але навіть значення людського буття.

Деїзм- пов'язаний з визнанням Бога-творця, поняття про якого акумулює в собі ідею креаціонізму. Ця ідея заснована на відчуженні, абсолютизації і обожненні могутньої творчої активності людини. В ідеалістично перекрученій формі вона ввела у філософію незнаного в часи античності суб’єкта, який творить і пізнає світ.

З розвитком ремесел і промисловості відношення людини до світу й природи взагалі все частіше стає не тільки пізнавальним, а й практично-перетворюючим, виникає потреба в зведенні божественної творчості до її земної основи, в розкритті творчих сутнісних сил самої людини. Це зведення було тривалим історико-філософським процесом, одним зі щаблів якого є деїзм. Якщо пантеїзм повертав активність природі й людині, розчиняючи в них Бога, то деїзм, обмежуючи Бога роллю творця світу, першопричини, гаранта незмінності природи, надавав у такий спосіб відносну самостійність вторинним причинам і, отже, хоча б частково, повертав активність і самостійність природі, матерії, людині.

Родоначальником дєїзма вважається лорд Герберт Чербері (1583—1648). Найбільшого розквіту дєїзм досяг в епоху Просвітництва. Великий внесок в розповсюдження дєїзму вніс орден іллюмінатів.

Субстанція- у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) — монізм (від грецької monos — один), дві субстанції — дуалізм (від латинської — dualis — двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій — плюралізм (від латинської — pluralis — множинний), наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

Апріорний– те, що не ґрунтується на досвіді, передує йому.

Воля- здатність і вміння вибору цілі діяльності й внутрішніх зусиль, які необхідні для її (мети) здійснення. Воля — це специфічний акт, якому не можна конкретно віднести як до фізичного, так і до емоційної, свідомої діяльності людини. Адже не всяка свідома дія, що має в собі подолання труднощів на шляху до досягнення обраної мети, може називатися вольовим. В основі вольової дії полягає усвідомлення ціннісної характеристики мети обраної дії, відповідності принципам моралі й нормам особистості. Для вольового суб'єкта властиві не переживання "я хочу", а "треба", "я повинен". Людина, через здійснення вольових дій у житті, протистоїть актуальним потребам, імпульсивним бажанням, формується як сильна особистість. Воля має здатність до будь-якого свого визначення, в кожний момент може реалізувати цю можливість, обмеживши себе певним конкретним визначенням. В той же час, на ґрунті тих самих підстав, вона може зняти з себе це обмеження і повернути собі первісний стан. Саме в цьому процесі переходу волі з одного в інший стан і виникають феномени свавілля і свободи.

Екзистенція- на думку Ясперса, "є лише остільки, оскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією і з трансценденцією". (Таким чином, суще зустрічає чоловік трьома способами: світ, екзистенція і трансценденція, що, своєю чергою, відображають наявність трьох рівнів збагнення людини, усе більш і більш глибоких). Акт комунікації являє собою здійснену співвіднесеність однієї екзистенції з іншою, акт філософської віри — співвіднесеність екзистенції з трансценденцією. Остання в Ясперса — кінцева межа будь-якого буття і мислення, вона настільки ж невблаганно існує, як і не може бути побачена, перебуваючи непізнаною.

Ірраціональне– напрям у філософії, що заперечує об'єктивні закономірності буття і можливість його наукового пізнання.

Позитивне– філософський напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом.

Абсурд- безглуздість, нісенітниця, те що протиречить здоровому глузду людини. Також незвичайний, не логічний, дивний випадок або феномен, котрий не має сенсу, значення у розумінні людини та вважається протиріччям. Поняття абсурду відіграє важливу роль у філософії буття, екзистенціалізмі та дадаїзмі.

Верифікація– логіко-методологічна процедура встановлення істинності наукової гіпотези (так само як і поодинокого, конкретно-наукового твердження) на основі їхньої відповідності емпіричним даним (пряма або безпосередня верифікація) або теоретичним положенням, що відповідають емпіричним даним (непряма верифікація). У рамках логічного позитивізму принцип верифікованості розуміється критеріально вичерпним способом апробації наукових тверджень, які розуміються у якості "протокольних припущень" як фіксацій даних безпосереднього досвіду: твердження, котрі виходять за рамки "протокольних пропозицій" трактуються як такі, що неверифікуються, у випадку чого в дію вступає принцип фальсифікації.

Несвідоме– це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї.

Сублімація– проявляється у заміні людиною однієї потреби, більш важливої, але такої, яку не повністю можна задовольнити, іншою потребою, менш важливою, але такою, яку можна більш повно задовольнити, або, відповідно, одного, більш привабливого об’єкту іншим, менш привабливим, об’єктом. Відбувається у тому випадку, якщо людині чомусь не вдається оволодіти більш привабливим для неї об’єктом і задовольнити тим самим свою актуальну потребу.

Асцієнтизм– тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання в світлі принципів і методів, властивих природничим наукам, виявляється насамперед у тенденції витлумачення природничо-наукового знання як найвищого вияву науковості; звідси — провідна ідея про винятковість природничої науки, яка нібито єдина здатна пояснити весь суспільний прогрес.

Феномен– часто застосовується для позначення явищ, що осягаються почуттєво, на противагу слову "ноумен", що позначає явища, що посягається розумом. У новоєвропейській філософії, відповідно до визначення Канта, феномен — будь-яке явище, що може бути збагненим на підставі досвіду.

III. Логічні вправи.

1. "Слабкі і невдахи повинні загинути — перша заповідь людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм у цьому" (Ф. Ніцше).

До якої течії слід віднести автора цих суджень? Що намагається обґрунтувати Ніцше? Чи ви згодні з його точкою зору?

З таких позицій розглядав Ніцше і мораль. Він заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. Цінність його, як й істини, виявляється лише в тому, розкріпачує чи сковує воно потяг до влади.

На його думку, сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога.

Я цілком погоджуюсь з думкою Ніцше, оскільки мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини

2. "Світ ловив мене, але не спіймав" (Г. Сковорода). Як ви розумієте вказаний вислів, який основоположний принцип мислення він ілюструє?

Основною проблемою світобачення Сковороди була проблема людини, її щастя та шляхів досягнення цього щастя. Найбільшу увагу у своїх трактатах, проповідях, діалогах, байках і поезіях Сковорода приділяє самопізнанню людиною самої себе.

В цих словах узагальнено все життя філософа і основну суть його подвигу. Який "світ" ловив Сковороду і не спіймав? Сковорода у своїх творах пояснював, що він ухилявся не від світу, як такого, а тільки від "поганого його серця".

Світ, який ловив, але не впіймав Сковороду, це був світ гнобителів народу, світ несправедливості, пітьми.

За своїм обдаруванням і здібностями Сковорода міг би зробити блискучу кар'єру, але вона його зовсім не приваблювала. Сковороду не раз намагалися схилити до чернецтва, обіцяли йому високий духовний сан і щасливе життя. Але спроби спіймати Сковороду в свої тенета, ізолювати його від народу не увінчались успіхом. Він високоосвічена людина, залишився а народом, до якого належав від народження, відмовившись від привілеїв, пропонованих йому вищим світом. Навіть у побуті Сковорода залишався бідняком, одягався як простий селянин. Його особисту бідність, своєрідну хвалу бідності в його творах дехто тлумачить як проповідь аскетизму. Але це зовсім неправильно. Сковорода проти аскетизму, його принцип — "Нічого надміру". Сковорода часто повторяв: "Живу не для того, щоб їсти і одягатись, їм і одягаюсь, щоб жити". Отже це не проповідь аскетизму, а своєрідне розуміння бідності. Бідність, за Сковородою, — це не бідування, не голодування, це свобода від влади речей, багатства. У нього викликають огиду й осуд панська й поміщицька ненажерливість, їх знущання над простим людом. І цього огидного світу Сковорода не тільки не бажав прийняти, але і шукав засобів боротьби з ним. Вся його творчість була своєрідною протидією проти тодішнього суспільного ладу.

3. Замість умоглядної філософії, яка викладається у школах, можна створити практичну, за допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок і всіх інших стосуючи нас тіл … ми могли б стати мовби господарями і володарями природи (Р. Декарт).

Прокоментуйте цей вислів. На яких саме принципах пропонує вчений підпорядкувати філософію практиці? Чи не переоцінює він при цьому ролі розуму?

Чим більше ми пізнаємо, тим більше нам стають необхідні досвіди. Краще спочатку користуватися тими, котрі самі представляються нашим почуттям і про які нам неможливо залишатися в неведенні при найменшому про них міркуванні.

Не знаючи простих причин, досвіди можуть нас обдурити, а обставини, від яких вони залежать, майже завжди так виняткові і потайливі, що їх украй важко знайти. Просуваючись від наслідків до причин і використовуючи численні різні досвіди, можна них звернути собі на користь.

Часто речі, що здаються щирими, стають помилковими, якщо них викласти на папері і для цього необхідно більш докладне їхнє дослідження.

4. "Що розумне — те дійсне, і що дійсне — те розумне" ( Гегель).

У чому полягає реальний сенс такого вислову? Чому ця думка знаходила як прихильників, так і опонентів? У чому полягає її небезпечність для суспільного буття?

“У добре організованій монархії, – зазначав філософ, – об’єктивний аспект належить самому лише праву; роль монарха зводиться до того, щоб просто підпорядкувати законові своє суб’єктивне: “Я хочу” … “Звичайно, потрібно вважати великим щастям, якщо доля якого-небудь народу дарує благородного монарха; проте у великій державі і це малозначиме, тому що сила такої держави в її розумі”. Гегеля часто звинувачували в ідеалізації монархічної форми правління у тогочасній Німеччині, стверджували, що він вбачає розумність держави у її наявних конкретно-історичних формах існування. Гегель розумність держави вбачав у субстанційній основі самої історії, раціонально-логічну сутність якої становить процес саморозгортання абсолютного духу, моментом, “епізодом” якого і є буржуазна держава, яка, отже, за будь-яких обставин не може бути ніякою іншою, як розумною. Гегель це підтверджує у своїй формулі: все, що розумне – те дійсне, все, що дійсне – те розумне.

З огляду на це гегелівську формулу «все розумне дійсне, все дійсне розумне» можна тлумачити і як консервативну, і як революційну. З одного боку, вона проголошує, що все суще закономірне, тобто є втіленням розуму. Але за законами діалектики ця «розумність» не вічна, на зміну їй повинна прийти нова дійсність, яка для свого часу стане також «розумною».

IV. Дайте своє тлумачення афоризму: "Людина не може примусити себе звернути з шляху» на якому до цього вона неодмінно мала успіх? (Н. Макіавеллі)

Людина, на думку Макіавеллі, не тільки егоїстична, але й вільний у своїх учинках. Якщо християнське розуміння сутності людини затверджувало, що людина у всім підлеглий вищому Божественному Провидінню, заздалегідь певної Богом долі, то Макіавеллі формулює зовсім нове розуміння людської долі.

Спостереження над життям привели Макіавеллі до найглибшого переконання, що людина — це істота сугубо егоїстичне, у всіх своїх учинках керується лише власними інтересами. Взагалі, на думку Макіавеллі, інтерес — це самий могутній і чи ледве не єдиний стимул людської діяльності. Прояву інтересу досить різні, однак найважливіший інтерес пов'язаний зі збереженням власності, майна й із придбанням нової власності й нового майна.

Буває так, що двоє, діючи по-різному, однаково домагаються успіху, а буває так, що двоє діють однаково, але тільки один з них досягає мети.

Від того ж залежать і мінливості благополуччя: поки для того, хто діє обережністю й терпінням, час і обставини складаються сприятливо, він процвітає, але коштує часу й обставинам перемінитися, як процвітанню його приходить кінець, тому що він не перемінив свого образа дій. І немає людей, які вміли б до цього пристосуватися, як би вони не були розсудливі. По-перше, беруть гору природні схильності, по-друге, людина не може змусити себе згорнути зі шляхи, на якому він до того часу незмінно процвітала. От чому обережний государ, коли настає час застосувати натиск; не вміє цього зробити й тому гине, а якби його характер мінявся в лад із часом і обставинами, благополуччя його було б постійно.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.