Вступ.

1. Закони Солона.

2. Закони XII таблиць: право власності, шлюбно-сімейне право.

3. Економічна думка стародавнього Риму (Катон, Варрон, Колумелла, Пліній Старший та ін.).

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв’язано зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.

Своєрідним продовженням, поглибленням і конкретизацією економічних поглядів грецьких мислителів була економічна думка стародавнього Риму, володіння якого не обмежувалися Апеннінським півостровом, а охоплювали Грецію, Персію, Іспанію, значну частину Німеччини, Північну Африку разом з Єгиптом. Захопивши багато країн, стародавній Рим мав сприятливі умови для формування великих землевласників-латифундистів, які володіли рабами, використовуючи їхню працю.

Очевидно, це було причиною того, що економічна думка і політика стародавнього Риму пов'язані з аграрними справами. Про це свідчать "Закони XIIтаблиць" (451—450 pp. до н. е.), які закріпили право приватної власності, санкціонували правові відмінності вільних і рабів. На впорядкування аграрних відносин були спрямовані законопроекти братів Тіберія (162— 133 pp. до н. є.) і Гая (153—121 pp. до н. є.) Гракхів. Своєрідним гімном сільському господарству і селянській праці була поема "Георгіки" Вергілія (70—19 pp. до н. е.)

1. Закони Солона

Подібно до Гесіода Солон вважав цілком природним прагнення людей до багатства, хоча і не бачив смислу в надмірній погоні за золотом і сріблом, за величезними земельними угіддями. З молитви дарувати йому благополуччя, забезпечене багатством, починає Солон і найбільший з творів, що дійшли до нас — елегію, звернену до муз. Але прагнути до багатства можна тільки чесним шляхом; добробут, дарований богами, міцний від коренів до верхівки, а багатство, придбане насильством або зухвалістю ("гібрис"), що прийшло до людей у результаті їх несправедливих вчинків, спричиняє лихо, тому що Зевс бачить кінець усього і насилає на винних у несправедливому збагаченні заслужену відплату. Якщо у Гесіода за головний гріх вважається несправедливий суд, а кара, що насилається Зевсом, носить характер стихійного лиха (неврожай, мор тощо), то у Солона користолюбство багатіїв підриває зсередини соціальний організм, тому що веде до поневолення одних громадян іншими і до міжусобних війн, що спустошують державу. Солон переконаний, що над його рідними Афінами розпростерта благодійна дань богів, що охороняє місто від загибелі; однак самі громадяни своїм нерозум’ям і користолюбством штовхають державу в прірву усупереч волі богів, тому на перший план висувається особиста відповідальність людини, здатної своїми діями заподіяти вітчизні непоправний збиток.

Наприкінці VII — початку VI ст. до н.е. Афіни роздирало протистояння аристократії, що зосередила у своїх руках владу, а також більшу частину земель, і більшості населення, обтяженого боргами, через що багато хто потрапив в становище гектеморіїв, тобто найманих робітників, що обробляли землі знатних за шосту частину врожаю, тобто досить незначну частку. Багато хто за борги потрапив в особисту кабалу, дехто був проданий за кордон. Нарешті, у руках евпатрідів знаходилися цілком і управління, і суд. Крім багатої знаті і приниженої маси бідняків, існував уже досить численний середній клас, створений новими економічними чинниками: торгівлею і промисловістю. Цей клас, разом з бідняками, був зацікавлений у реформах — і на нього мав спиратися Солон, так само як і на найблагорозумнішу частину евпатрідів. Соціальна ворожнеча погрожувала небезпечною боротьбою, результатом якої могла стати тиранія. За переказом, деякі переконували Солона прагнути до тиранії, але він відмовився, тому що "тиран гине сам і губить свій дім" — мотив відмови, дуже характерний для грецької моралі того часу.

Бл. 594 до н. е. афіняни обрали Солоні правителем і архонтом і надали йому повноваженя на проведення політичних і економічних реформ (можливо, втім, що реформи Солона мали місце двадцятьма роками пізніше). Реформи були досить радикальні. Солон почав з сейсахфії: скасував борги, що забезпечувалися землею або особою боржника (дехто вважає, що були знищені усі взагалі борги, але це сумнівно), домігся звільнення тих, хто вже потрапив у рабство за борги, і заборонив надалі робити позики під заставу особистої свободи. Солон вжив заходів і до того, щоб повернути на батьківщину по можливості всіх, хто за борги був проданий за межі Аттики: їх викуповували, але на які кошти — невідомо. Сейсахфія розчистила ґрунт для подальших реформ. Сейсахфія була єдиною радикальною мірою Солона; у всій іншій реформаторській діяльності він виявляє схильність до "золотої середини", до помірності, до можливого примирення нових вимог зі збереженням старого. Законодавча діяльність Солона не обмежилася сейсахфією і реформою державного устрою: він реформував все афінське право, за винятком карного. Що стосується управління, Солон установив в Афінах тимократичну систему, зв'язавши права громадян на участь у виборах і участь у політичній діяльністю з їхнім доходом. Пентакосіомедімни (1-й клас) і вершники (2-й клас) могли засідати в Раді і посідати найбільш високі посади. Зевгіти (3-й клас) могли посісти нижчі посади і входити в Раду (буле), у той час як найбідніші громадяни, або фети (4-й клас), могли брати участь тільки в народних зборах. Рада (відома за назвою Ради чотирьохсот) також являла собою одне з нововведень Солона; члени Ради щорічно обиралися чотирма афінськими філами, по 100 чоловік від кожної філи. Солон створив і апеляційний суд, гелією, що була фактично народними зборами з кворумом у 6000 чоловік, де розглядалися оскарження вироків[2, c. 52-54].

Солон впровадив зміни у сімейне і родове право (закони про сиріт-спадкоємців, дуже важливий закон про спадкування, що дозволило при відсутності дітей розпорядження майном за заповітом, чим нанесений був удар родової замкнутості, і ін.). Він обмежив придбання землі (щоб перешкодити скупченню її в деяких руках), регулював відносини сусідів по землеволодінню (напр., заборонив затінювати посадками на межі землю сусіда), користування джерелами води, установив деякі правила, що стосуються торгівлі (заборонив вивіз з Аттики сільськогосподарських продуктів, крім олії), ввів нову систему вагів і мір, а також почав карбування монети, що успішно конкурувала з монетою інших грецьких держав (ввів в Афінах евбейську систему), дозволив свободу зібрань для релігійних, торговельних і інших цілей, приймав міри проти розкоші (і зокрема проти розкоші жінок). Інші економічні реформи заохочували розведення в Аттиці оливи, а також стимулювали виробництво і торгівлю в Афінах (для чого іноземним ремісникам надавалося афінське громадянство).

З інших законів Солона важливе значення мав дозвіл кожному складати скарги на несправедливість, заподіяну навіть особі, зовсім сторонній для скаржника, і вимога, щоб під час хвилювань і міжусобиці кожний примикав до однієї з партій; хто не виконував цього, піддавався атимії, позбувався громадянських прав (спрямування цього закону — охоронити місто від тривалих смут і від захоплення влади енергійною меншістю, що спирається на політичну індиферентність маси).

Закони Солона були написані на дерев'яних таблицях (кірбах), укладених у рами, що оберталися на осі. Справжній текст цих законів не зберігся, тому важко беззаперечно вказати, які з них дійсно були видані Солоном і які лише згодом приписані йому. Реформоване Солоном право виявилося більш живучим за встановлений ним політичний лад і вплинуло на деякі пізніші законодавства (напр., на римські закони XІІ таблиць). Солон призначив виданим ним законам столітній (за іншими звістками — десятилітній) термін і виїхав з Афін під приводом торгових справ. Він бажав уникнути наслідків невдоволення, що він збудив у багатьох своїми реформами: в уривку однієї з елегій він сам говорить, що багато хто були незадоволені ним, тому що він не зробив переділу всієї землі, на яку вони сподівалися; інші (знатні) вважали, що і так він зайшов занадто далеко. Плутарх цитує висловлення Солона: "Важко у великих справах догодити одразу всім"[5, c. 24-26].

2. Закони XII таблиць: право власності, шлюбно-сімейне право

Римський історик Тит Лівії назвав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" джерелом усього публічного і приватного права. Слово "джерело" у цій фразі ужито в змісті кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права; Лівії хотів терміном "джерело" позначити початок, від якого йде розвиток римського права.

У римському праві протягом його історії формами правотворення служили:

1) звичайне право;

2) закон (у республіканський період — постанови народних зборів; в епоху принципату -сенатусконсульти, постанови сенату, який вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);

3) едикти магістрів;

4) діяльність юристів (юриспруденція).

Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичайного права. Більше всього її потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодификація права була для них етапом у боротьбі за рівняння з патриціями.

Достаток і різнохарактерність нормативного матеріалу визначили в імператорський період потреба в об'єднанні і систематизації матеріалу, що нагромадився. Спроби кодификації починалися з початку II століття н.е., однак найбільше значення має робота, проведена в першій половині VI в. при Юстиніані. Явно застарілі норми повинні були бути скасовані, а право обновлене. Юстиніан поставив перед собою задачу зібрати як імператорські закони (leges), так і твору класиків (jus). Для виконання кодификації призначалися особливі комісії. У 553 році був обнародуваний елементарний підручник римського права – Інституції, що одержав силу закону.

Інституції Юстиніан складалися з чотирьох книг, розділених на титули; в основу їхнього змісту були покладені Інституції Гаю. Паралельно Юстиніан дозволив у законодавчому порядку ряд найбільш спірних питань цивільного права ("50 рішень"). У 533 році комісією з кодификації jus був складений і обнародуваний збірник витягів із творів класичних юристів за назвою Digesta (зібране) чи Pandectae (усе що вміщає). Цей збірник, що одержав обов'язкову силу, складався з 50 книг, розділених на титули і фрагменти. Кодекс Юстиніана у першому виданні був складений спеціальною комісією вже до 529 року, однак до нас не дійшов. Після закінчення кодификації Юстиніан був виданий ряд законів, які відомі за назвою Новел (тобто нових законів). Новели об'єднані в збірник уже не Юстиніаном, а пізніше. У середні століття Інституції, Дигести, Кодекс і Новели в сукупності одержали назва Corpus juris civilis (Звід цивільного права). Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах древніх авторів, особливо юристів, — Цицерона, Ульпіана, Гая й ін. Серед цих джерел особливе місце займає твір юриста II століття н.е. Гая, автора «Інституцій» — підручника для римських юридичних шкіл. Його свипадково знайшов історик Нибур у 1816 р. в італійському місті Вероні. «Інституції» Гая були знайдені під текстом твору богословського змісту.

Існує переказ, начебто Нибур перекинув чорнильницю і, стираючи на рукописі пляма, знайшов твір Гая.

Від слова «цивітас», що значить «місто», «міська громада», право Таблиць називали «цивільним», тобто тої, що належить громадянам даної сукупності громадян; від слова «квирит» (як любили називати себе самі римляни на честь бога війни Януса Квирина) — «квиритским».

Від «цивітас» відбувається донині існуючий термін «цивілістика», що значить «цивільне право», сукупність інститутів, службовців по регулюванню майнових відносин[1, c. 33-35].

Примітною рисою Законів XII таблиць було чітко проведений поділ речей на двох категорій. До першої належали головним чином земля, раби, робоча худоба. До другої — всі інші речі. Практичне значення такого поділу виявлялося в способі відчуження речей; при їхньому продажі, даруванні й ін. Саме за цією ознакою визначилася і сама назва вказаних категорій. Перша називалася res mancipi (рес манципи), друга — res nedo mancipi (рес недо манципи).

Відчуження землі, рабів, робочої худоби повинне було відбуватися в строго установленій формі. Вона називалася mancipatio (манципация). Слово це походить від manus — рука. Первісне образне представлення про власність йшло від заволодіння річчю, захоплення. Звідси “манус”.Манципация провадилася в такий спосіб. Продавець і покупець (якщо взяти найбільш частий випадок) запрошували п'ять свідків (не менш) і весодержателя. Покупець (набувач) торкався рукою купленої ним речі (“хватав раба”), говорячи при цьому: «Я затверджую по праву квиритів, що цей . (припустимо, раб) належить мені і я купив його за цю мідь». Продавець міг обмежитися мовчанням, яке вважалося знаком згоди.

Мідний злиток кидався на ваги, символізуючи сплату грошей. У цьому обряді пережиточно збереглося спогад про ті часи, коли ще не вміли карбувати монету і метал переходив з рук у руки у вигляді злитків визначеної ваги. З цього можна укласти, що звичай манципації багато древніший Законів XII таблиць, що знають вже і грошовий штраф.

Пропуск слова у формулі покупки, відсутність хоча б одного з п'яти покладених свідків, яке-небудь недогляд в обряді і т.д. були достатніми підставами для визнання угоди недійсної, навіть якщо були сплачені гроші.

Тут виступає перед нами строгий юридичний формалізм, червоною ниткою минаючий через усі законодавства Таблиць.

Присутність свідків, як і всі інші умови манціпації, — данина традиції. Вони грали двояку роль. Запам'ятовуючи самий факт угоди і її умови, свідки зобов'язувалися посвідчувати її законність кожен раз, коли це було потрібно (наприклад, при судовій суперечці); крім того, вони були останнім нагадуванням про той контроль, що у свій час здійснювала громада в усьому, що стосувалося угод із землею, рабами, робочою худобою. Її права легко з'ясовні. Протягом усіх перших століть республіки римська земля (а потім і італійська) була колективною власністю і відповідно з тим називалася ager publicus (агер публікус) — загальне поле.

Колективним було спочатку і рабовласництво. Такий вид власності, що прийнято називати античним, виникає завдяки об'єднанню — шляхом договору чи завоювання — декількох племен, що обрали місцем поселення одне з родових селищ. Неодмінним атрибутом античної власності є рабство. Рухома, а згодом і нерухома приватна власність розвивається в даних умовах як відклоняючася від норми і підлегла общинної власності форма.

Антична власність — це «спільна приватна власність активних громадян держави, змушених перед особою рабів зберігати цю природно виниклу форму асоціації». Антична власність мала форму державної власності, унаслідок чого право окремого індивіда на її обмежувалося простим володінням (possessio). Дійсна приватна власність з'являється в римлян, як і у всіх древніх народів, лише разом зі рухомою власністю.

Кожна римська родина одержувала ділянку для обробки. Коли його не вистачало, прибігали до дозволеному «захопленню» ніким не оброблюваної цілини. Через два роки ділянка ставала законним володінням.

Часто запитують, чому в число «рес манципи» не входять знаряддя праці — плуг, борона й ін. Справа в тім, що вони дуже рано перейшли в приватну власність. Порозумівається ж це, по-перше, тією індивідуалізацією користування знаряддями, з якою починається процес виникнення приватної власності; по-друге, порівняльною нескладністю і приступністю зазначених знарядь[3, c. 26-29].

Боргове рабство, узаконене ХІІ таблицями, відзначалося крайньою суворістю. Договір позики, по якому коштом забезпечення були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі nexurn — (нексум) «кабала». По способі висновку нексум походив на манципацію (свідки, мідь, формула). При простроченні платежу кредитор, користаючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», що означало ув'язнення в оковах. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу прохати допомоги друзів і родичів. «У третій базарний день боржники віддавалися чи

надходили в продаж за кордон», що означало рабство.

Коли в боржника виявлялося трохи кредиторів, закон наказував: «Нехай розрублять боржника на частини» (але найчастіше застосовувався продаж у рабство. Визнавалося разом з тим, що по виплаті боргу громадянин повертав собі вільний стан).Боргове рабство більше за все загрожувало плебеям, немаючим того захисту і допомоги, що давали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Рима пішла на поступки. У 326 році до н.е. (через 250 років після реформи Солона) боргове рабство було знищено й у Римі (закон Петелія). З цього часу відповідальність боржника обмежується його майном.

Сімейні відносини за Законами ХІІ таблиць характеризуються раніше всього необмеженою владою домоволодаря. Усі живучі під дахом його будинку, будь то кревні родичі чи приймаки, були членами однієї і того ж прізвища, агнатами. Майно родини вважалося її колективною власністю, але розпоряджатися їм міг тільки «батько сімейства» — paterfamilias. По смерті останнього воно нарівно поділялося між агнатами. Коли їх не виявлялося, успадковували найближчі родичі (брати померлого, їхні сини і т. д.), яких також вважали агнатами, хоча і далекими (брати якийсь час до смерті батька жили під одним дахом).

Дочка переходила в будинок свого чоловіка, підпадаючи під владу його самого і його батька, якщо останній був ще живий. Стосовно свого рідного батька і своїй старій родині узагалі вона когнатка, кревна родичка, але і тільки. Прав на спадщину у своїй кревній родині вона, а також її діти й онуки не мали.

Майнова правоздатність наставала для римського громадянина нерідко багато пізніше політичної — не раніше смерті батька.

Існувала одна можливість для звільнення сина при житті батька — через троєкратний продаж у рабство. Після третього продажу син ставав вільним. Стосовно своєї родини він робився когнатом, позбавленим, як і заміжня дочка, права спадкування.

Дружина так само, як і інші домочадці, була під владою paterfamilias, свого чоловіка. Сама форма шлюбу була для неї хоча й традиційною, але все-таки принизливою, особливо якщо шлюб установлювався покупкою (у формі манципації). Деяку рівність давав їй тільки шлюб без формальностей — «сино ману» (eme manu), без «накладення руки». Такий шлюб, допущений законом, установлювався фактом простого співжиття. Майно чоловіків знаходилося при цьому в їхній роздільній власності.

Шлюб цей випливало відновляти щорічно. Проживши протягом року в будинку чоловіка, дружина автоматично підпадала під його владу — по давнині. Щоб уникнути цього, вона не менш трьох ночей у році проводила поза удома — давнина в такий спосіб переривалася.

Походження шлюбу «синє ману» не цілком ясно. Можна, що спочатку це був деякий юридично неповноцінний різновид шлюбу між патриціями і плебеями, яким «правильний шлюб» був дозволений тільки після видання закону Канулея (445 р. до н.е.)[2, c. 16-18].

Закони XII таблиць дозволяють спадкування за заповітом, але обмежують ряд його умов.

Лишаючи спадщини кого-небудь з агнатів, батько повинний був прямо назвати його. Це рішення могло бути оскаржене. Усяке спадкоємне розпорядження мало потребу в ранній період республіки у твердженні народних зборів.

Кримінально-правові постанови Законів XII таблиць відрізняються крайньою суворістю. Смертною стратою карається всякий, хто посмітить чи потруїть зібраний врожай «з обробленного плугом поля ».

Палій хліба, якщо він діяв навмисно, укладається в окови, піддається бичуванню, за яким випливає смерть. Усякий вправі убити на місці злочину нічного чи злодія злодія, захопленого зі зброєю в руках. Денний злодій, захоплений на місці злочину, мав фізичне покарання, а потім видавався потерпілому (звертання в рабство).

Закони XII таблиць розглядають викрадення чужого майна не стільки як злочин, що торкається інтересів Всієї держави, скільки як дія, що наносить приватну майнову шкоду. Не виключено, що в якийсь більш ранній час усяке злодійство викупалося штрафом. Точно так само не злочином, а деліктом вважалися образа, побої і покалічення. Усі вони компенсувалися штрафом.

Про державні злочини Закони XII таблиць говорять порівняно небагато: установлюється неправомірність і караність нічних збіговисьок, підбурювання ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосуються суспільного порядку, хабарництва суддів і ін.

Про навмисне убивство не згадується зовсім, у всякому разі в тих уривках, що до нас дійшли. Порозумівається це, очевидно, тим, що міри покарання, що слідували за нього, не викликали сумнівів (страта). Варто додати, що вищі магістрати республіки не були зв'язані точними визначенням того, що варто вважати злочином. В особливих випадках вони могли вирішувати це питання по своєму розсуду. Щоб уникнути сваволі за кожним римським громадянином визнавалося право апеляції до народних зборів. Рішення останнього було остаточним.

Злочин раба розглядалися судом. У раба не було ніяких гарантій і ніяких прав на захист. Присуджений до смерті, він, за звичаєм, скидався з Тарпейской скелі.

Незвичайно строгим формалізмом перейняті правила вирішення майнових суперечок, складові у своїй сукупності цивільного процесу. Найбільш відома з його форм — так називаний легісакціонний процес передбачав складну процедуру.

Позивач йшов до претора і робив заяву. Претор призначав день суду. Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялось застосувати силу.

Процес протікав у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, потім відповідач накладають на неї (чи її частину, наприклад, шматок дерну, якщо мова йде про землю) палочку-віндикту. При цьому вони вимовляють установлені звичаєм формули (кожна для даного випадку). Той, хто збився чи помилився, автоматично програвав справу.

Від назви цієї палички відбувається термін «віндикація», під яким розуміють витребування речі з чужого неправомірного володіння. По своєму походженню віндикта — «укорочене» спис — символ древнього способу заволодіння річчю.

По іншому поясненню, “віндикація” походить від vim dicere — повідомляти про застосування сили. З закінченням цієї процедури сторони, що сперечаються, заключали своєрідне парі. Хто програвав справу — програвав і заставу. Величина його дорівнювала нерідко половині позову.

На цьому закінчувалася перша стадія процесу. Друга стадія укладалася в тім, що призначений претором суддя — кожної з римських громадян, якого претор вважав придатним, — без особливих формальностей розглядав справу власне кажучи: вислухував свідків, знайомився з документами, виносив рішення.

При неявці однієї зі сторін (без поважної причини) рішення автоматично виносилося на користь її супротивника.

Набагато простіше обстояло справу в тім суді, яким відав перегринский претор. У суперечках між іноземцями норми Законів ХІІ таблиць були незастосовні. Претор сам вирішував справу від початку до кінця. Ця практика зробила дуже великий вплив на долі пізнішого (класичного) римського права[10, c. 49-52].

3. Економічна думка стародавнього Риму (Катон, Варрон, Колумелла, Пліній Старший та ін.)

Трактат «Землеробство», написаний Марком Порцієм Катоном Старшим (234 — 149 до н.е.), узагальнює досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землеробство за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найпевнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і якнайбільше продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації в ньому виробництва і праці рабів. Приміський маєток, наприклад, господар має облаштувати так, щоб він давав якнайбільший прибуток. Для того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше обладнання. Не надаючи великого значення засобам виробництва, Катон, проте, виняткову увагу приділяє рабам і організації їхньої праці. Він радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної роботи та доброї поведінки. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкретної роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосередньо наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі». Про виконання наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчасовий і допоміжний захід.

Позбавлення селян землі і концентрація її в руках великих землевласників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацювання проектів таких реформ та їх втілення в життя зв’язані з іменами народних трибунів братів Гракхів — Тіберія(162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали, по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння; по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земельних ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря (однієї родини). 133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про земельну реформу, який передбачав обмеження користування державною ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по 30 югерів (близько 9 га) серед безземельних та малоземельних громадян Риму. Запропонований проект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжувала роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцнення римської держави, припинення зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з державних сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворювались нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито[6, c. 32-34].

Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла(І ст. н.е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями грунту, оскільки основна цінність господарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними», — писав він. Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількості, а з іншого — часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою.

На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж радить рабовласникові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів матеріально та морально. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.

Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про сільське господарство». Це своєрідний огляд стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. На противагу твердженням, що занепад сільського господарства зумовлений погіршанням родючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка. Добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільше придатна.

Прагнучи розробити принципи ефективної організації праці рабів, Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. Великого значення Колумелла надавав навіть характеру відносин між паном і рабами. Діапазон запропонованих ним засобів впливу на рабів був досить широким: від традиційної маєткової в’язниці до дружньої розмови і навіть жартів. Це, на думку Колумелли, мало сприяти зростанню продуктивності праці. Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий і досвідчений господар. З огляду на це Колумелла радив купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств він рекомендував здавати землю в оренду вільним колонам, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів. Колумелла вважав, що власникові маєтку не слід часто міняти орендарів, ліпше залучати колонів, міцно прив’язаних до місця. Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важливими літературними джерелами з аграрних проблем Стародавнього Риму. У них було відображено розвиток сільського господарства і зв’язану з ним еволюцію економічних поглядів римлян з питань організації рабовласницького господарства.

У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства виникло християнство. Воно увібрало в себе чимало елементів східних релігій (зокрема іудаїзму) і античних філософських течій. Хоча раннє християнство спочатку було релігією гноблених і гнаних, однак воно не було орієнтоване на певний боговибраний народ, соціальну групу або клас. Воно було звернене до всіх людей, до всіх, хто вірив у божественного Спасителя, в Христа. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Рівність людей перед Богом виступає як основний вид рівності, від котрого всі інші види є похідними. Засуджується соціальна нерівність, зокрема, поділ людей на бідних та багатих. Багатство розглядається як «корінь усього злого». Люди повинні ставитися один до одного справедливо. З ідеєю рівності міцно зв’язаний принцип загального обов’язку працювати. Оскільки праця є основою життя людей, розподіл має здійснюватися за працею. Гостро засуджується лихварство і стягнення процента за позичку[1, c. 42-44].

Висновки

Таким чином, економічну думку античного світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої історичної доби, а з іншого — як низку ідей, що набули розвитку в наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки. Важливим досягненням античної економічної думки є з’ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства).

Аграрна тематика виявилась тоді такою актуальною, що на ній зосередили увагу більшість інтелектуалів, серед яких був Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.). Він написав твір "Про землеробство", в якому всіляко підносив сільське господарство. Покликаючись на звичай предків у ставленні до різних занять, Катон писав, що "якщо хотіли уславити добру людину, то її хвалили як доброго землероба і доброго господаря… Землероби стають найвідважнішими людьми і найдіяльнішими воїнами; дохід землероба найчистіший, найнадійніший і найменше викликає заздрощів; люди, зайняті цією справою… шляхетні". Землеробські заняття, на думку Катона, стоять вище від будь-яких інших, не кажучи вже про лихварство, яке ганебніше від злодійства. Тому Катон давав пораду, як краще вести сільське господарство. "Якщо ти мене запитаєш, який маєток поставити на перше місце, я, — відповідав Катон, — скажу так: сто югерів землі, яка зайнята всіма культурами і знаходиться у найкращому місці… З ранньої юності господареві треба дбати про те, щоб обробити маєток".

Отже, Катон акцентував на тому, як можна здобути найбільше доходу від ведення сільського господарства. У "Землеробстві" Катона всі питання домогосподарства опрацьовані докладніше, ніж Ксенофонтом в "Економікосі". Катон, порівняно з грецькими мислителями, міг скористатися більшим досвідом організації сільського господарства у землевласників-латифундистів.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10.Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.