На рубежі XXI ст. Європейський союз вступив в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів за рахунок держав Центральної і Східної Європи збільшилось до 25.

Постановка проблеми. Крокуючи на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію — на 23%, населення — на 20%), перетворюється на найбільший в світі ринок з більш ніж 450 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що додає йому вже абсолютно іншу міжнародну вагу, статус і позиції. Прихильники розширення сподіваються, що в новому форматі він набагато активніше братиме участь у прийнятті глобальних рішень, укріпить свої позиції у СОТ, МВФ і НАТО, стане визнаним лідером в тому, що стосується моделей інтеграції і в розвитку сучасного міжнародного права. У той же час загальноєвропейські інтеграційні процеси в ситуації регіону ускладнюються за рахунок процесів соціально-економічної трансформації, які в різних країнах відбуваються різними темпами і супроводжуються рядом внутрішніх конфліктів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Розширення ЄС — політичне рішення, яке викликає безліч суперечок. Оцінки інтеграції країн Центральної і Східної Європи в європейські структури носять неоднозначний характер. Оптимісти-космополіти вважають, що розширення здійснюється в інтересах всієї Європи, на основі рівності і не повинне розглядатися як акт милості. Неоліберали-космополіти побоюються, що західноєвропейський соціалізм знову проникне із «заднього крильця» в Брюсселі.

Прихильники захисту соціального завоювання побоюються, що в політичному і економічному плані держави Східної Європи ще не готові до суворих реалій, пов´язаних з повноправним членством в європейських структурах. Націоналістичні групи — скептики-некосмополіти — оспорюють розумність входження, наполягаючи на тому, що нові демократії не для того домагалися відновлення незалежності, щоб скласти її до ніг ЄС.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Прийняття десяти нових членів з абсолютно іншими соціально-економічними і екологічними характеристиками, з глибокими міжнаціональними і міждержавними протиріччями не буде безболісним як для Євросоюзу, так і для «новачків». Безсумнівно, що розширення інтеграції несе плюси і мінуси і тим, хто відкриває двері, і тим, хто входить у них. Претенденти розглядають свій вступ в ЄС як золотий ключик в царство процвітаючого Заходу. Їхня економіка отримає фінансові вливання, сучасні технології і нові професії, вигоди від встановлення єдиної валютної системи, допомогу відсталим районам, доступ на ринки ЄС і в перспективі єдину зовнішньо-торгівельну політику, а також зменшить небезпеку військових конфліктів в регіоні.

На Заході відношення до прийому нових членів суперечливе. Багаті країни, особливо Німеччина, могутні корпорації розраховують на безмитний доступ до нових ринків, а їх підприємства в країнах ЦСЄ — більш дешеву робочу силу і вигоди географічного положення. Менш багаті країни небезпідставно побоюються, урізання фінансів із загального бюджету ЄС, що направляються нині на підйом їх господарства.

Цілі статті. Дослідження проведене в межах проваджуваного вивчення національних та інтеграційних механізмів підвищення конкурентоздатності економіки ЄС в умовах глобалізації. Проведений аналіз проблем, що виникли при розширенні ЄС на схід та їх вплив на конкурентоздатність Союзу.

Виклад основного матеріалу. У період з березня по травень 2004 р. ключовою подією у відносинах ЄС і країн-кандидатів став вступ в Евросоюз 1 травня 2004 р. десяти країн Центральної і Східної Європи, Балтії і Середземномор´я.

Після розширення Євросоюзу кількість країн блоку зросла до 25, а загальна чисельність населення перевищує 450 млн. чол. Це мільйонний ринок збуту, відкритий для величезних інвестицій в сфері будівництва, транспорту, телекомунікацій, комп´ютеризації і енергосистем. Крім того, регіон має в своєму розпорядженні кваліфіковану робочу силу, що не претендує на високу оплату своєї праці.

 

Таблиця 1. Європейський Союз «до» і «після» 1 травня 2004 року

Європейський Союз	до 1.05.2004 року	з 1.05.2004 року	Зростання показників
Число країн-членів і склад	15 країн-членів: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Німеччина, Франція, Фінляндія, Швеція.	25 країн-членів. У ЄС вступили: Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія.	Біля 60%
Загальна чисельність населення	380,8 млн. чол.	454,9 млн. чол.	Близько 20%
Загальна площа території	3 154 120 км2	3 890 895 км2	Близько 23%
Сукупний об´єм ВВП країн-членів ЄС	9 169 млрд. євро	9 6 13 млрд. євро	Близько 5%

 

Позитивні результати розширення Євросоюзу очевидні: зростання місткості його внутрішнього ринку приведе до того, що, за оцінками західноєвропейських бізнесменів, в перші ж три роки після прийняття нових членів, корпорації членів ЄС-15 зароблять завдяки цьому додатково 10 млрд. євро, а компанії країн, що вступили — цілих 50 млрд. євро. Співвідношення цих показників наочно показує як взаємовигідність процесу інтеграції, так і прискорений прогрес нових членів ЄС, пов´язаний насамперед з виходом на найбільш ємний і привабливий в короткостроковій перспективі ринок світу — ринок об´єднаної Європи.

 

Таблиця 2. Торгівля ЄС з основними партнерами (поданим 2002 р.)

Країна	ЄС 15		ЄС 25
	Млн. євро	% від загального об´єму торгівлі ЄС (15)	Млн. євро	% від загального об´єму торгівлі ЄС (25)
1. США	416132	21	429944	23,3
2. Швейцарія	129515	6,5	136378	7,4
3. Китай	116067	5,8	119154	6,5
4. Японія	110951	5,6	119055	6,4
5. Росія	78170	3,9	97126	5,3

 

У доповнення до очевидних переваг, які більшість країн Центральної і Східної Європи мали ще задовго до вступу як асоційовані члени, вже саме членство в ЄС стало важливим позитивним психологічним чинником як для східних країн, так і для Заходу. Це виявилось в основному в чотирьох основних сферах:

—  підвищенні інтересу інвесторів;

—  транснаціональних партнерських зв´язках компаній;

—  стимулюванні експорту фірм з країн Центральної і Східної Європи;

—  збільшеному туристичному обміні.

Насправді, певною мірою обережні до моменту формального членства нових держав, західні фірми відчули себе набагато більш вільно на фоні розуміння, що країни Центральної і Східної Європи тепер є повноцінними членами ЄС з усіма відповідними правами і обов´язками. Особливо це відчутно на прикладі роботи засобів масової інформації, які перебудувалися набагато швидше за інші структури бізнесу і сьогодні вже практично повністю забезпечують інформацією весь новий європейський простір. Це важливо, оскільки роль ЗМІ в процесі подальшої консолідації Європи складно переоцінити.

Розкріпачені психологічно, ділові структури як на Заході, так і на Сході стали активніше будувати транснаціональні відносини, які, в свою чергу, допомагають східним фірмам і компаніям підвищувати свою конкурентоздатність на загальноєвропейському ринку. У цьому значенні психологічний чинник знову важливий, оскільки довіра до східноєвропейських товарів на Заході зростає.

Позитивна тенденція спостерігається і у сфері туризму. Хоч в західних джерелах поки складно знайти точну статистику, загальна експертна оцінка свідчить, що кількість західних туристів завдяки введенню безвізового режиму в Центральній і Східній Європі в нинішньому році зросла (наприклад, Чехія опублікувала нещодавно показники зростання туристичних обмінів на 5% тільки за період з 1 травня по 30 червня 2004 року).

Очевидно, що зростання довіри важко виміряти одночасно, але також очевидно, що в довгостроковій перспективі даний чинник матиме позитивний ефект.

Невеликий за часом період функціонування розширеного ЄС продемонстрував досить вражаючі темпи зростання потоків фінансування в нові країни європейської сім´ї, які були передбачені фондами Західної Європи спеціально для стимулювання економічного розвитку нових членів. Наприклад, Польща отримає в період 2004-2006 pp. приблизно 10,3 млрд. дол. США на структурні реформи. Якщо при цьому врахувати потік коштів з польського державного бюджету і інвестиції приватних компаній, то даний показник наблизиться до 19 млрд. дол. США. Така статистика не може не вражати. Чехія — менша за територією і населенням держава — отримає приблизно 3 млрд. дол. США.

За оцінками експертів, завдяки розширенню в структурах ЄС з´явиться потреба в створенні близько 700 нових робочих місць. Через це адміністративні витрати зростають до 6,3 млрд. євро. Відповідно до фінансових оцінок ЄС, це крайня межа для даної статті витрат. Йдучи назустріч «новачкам», Комісія включила у витратну частину статтю «бюджетні компенсації» для нових країн-членів, яка становить 1,3 млрд. євро. Усього бюджет ЄС зростає на 9,7 млрд. євро і досягає 117 млрд. євро (верхня межа, позначена в фінансових перспективах, дорівнює 119 млрд. євро).

Комісія підготувала проект програми економічного і соціального розвитку для кожної з десяти країн-новачків. Він розрахований на 2004-2006 pp., а його бюджет становить 24 млрд. євро, які будуть виділені з коштів Структурних фондів. Програма поділяється на три напрями:

1)розвиток технологій, транспортної інфраструктури, інновацій і підвищення конкурентоздатності у вказаних областях (програма Європейського регіонального фонду розвитку);

2)підвищення рівня професійного навчання, здійснення різних соціальних програм і боротьба з бідністю (програма Європейського соціального фонду);

3) розвиток сільського господарства і рибальства.

Словенія, Литва і Естонія першим з десяти нових країн ЄС зробили крок на шляху до введення єдиної європейської валюти — вони приєдналися до колективного механізму регулювання обмінних курсів, що прив´язує їхні валюти до євро.

Таким чином, економічні переваги об´єднання будуть все очевиднішими в середньо- і довгостроковій перспективі.

Але разом із очевидними перевагами розширення не менш очевидні і різноманітні ризики. Валовий внутрішній продукт десяти країн-новачків, становить всього 5% від сукупного ВВП ЄС. Зрозуміло, що такий величезний тягар на деякий час загальмує економічне зростання Європи, і без того не дуже високий. Так, в 2004 р. п´ятнадцять «старих» країн ЄС досягли зростання менш ніж на 2%, тоді як світова економіка загалом виросла на 4,5%.

Важливо підкреслити, що приєднання «десятки» новачків не тільки створює, образно висловлюючись, «іншу європейську економічну реальність» з усіма позитивами і витратами, але і породжує комплекс нових протиріч і проблем, що впливають і на швидкість розвитку самого союзу, і на інтенсивність співпраці з сусідніми державами.

Адже економічною основою регіональної системи співпраці і стабільності є здійснення масштабних спільних проектів, які спираються на внутрішні інвестиції при підтримці з боку міжнародних фінансових організацій. Але поки що консолідаційні імпульси надходять переважно ззовні, переважно з боку Заходу, який всіляко намагається досягнути інтенсифікації регіональної співпраці, залучаючи середньоєвропейські країни до спільних проектів, акцентуючи на політичній важливості регіональної співпраці.

У той же час загальноєвропейські інтеграційні процеси в ситуації регіону ускладнюються за рахунок процесів соціально-економічної трансформації, які в різних країнах відбуваються різними темпами і супроводяться рядом внутрішніх конфліктів.

Такими є проблема формування центральних органів ЄС; проведення внутрішньої реформи і оптимізації управління; проблема реальної рівноправності в союзі, що реформується, створення нових ефективних інструментів розвитку ЄС. Крім того, країни, що приєднались необхідно дотувати в значних навіть для об´єднаної Європи масштабах. Крім того, внаслідок існуючих в Євросоюзі правил і традицій, його нові члени, крім прямих субсидій, можуть розраховувати на непрямі фінансові вливання, здійснювані по багатьох каналах, не завжди повністю контрольованих брюссельською бюрократією. Це створює передумови як для недостатньо ефективного використання цих вливань, так і для завищення їх масштабів відносно реальних потреб. У зв´язку із зазначеним, зрозуміле бажання керівництва Євросоюзу повністю відмовитися від дотацій приречене на невдачу, оскільки тоді нові члени ЄС не зможуть навіть наблизитися до середньоєвропейського рівня. Адже вступ у ЄС сам по собі ще не означає різкого поліпшення добробуту населення.

За попередніми підрахунками, новим членам ЄС знадобиться в середньому близько 50 років, щоб досягнути рівня економічного благополуччя розвинених країн Європи, і тільки в тому випадку, якщо середньорічні темпи зростання їх економіки складуть не менше 4%.

Закінчення першого етапу розширення на схід не вирішило кризи розширення Європейського союзу. Навпаки, тепер стало ще очевиднішим, що переважаюча модель розвитку ЄС веде до дилеми: з одного боку, специфічний для ЄС модус інтеграції викликає його послідовне розширення. З іншого боку, розширення, що продовжується, веде до проблем, які чим далі, тим більше ставлять під питання його спроможність до інтеграції.

Процес розширення ЄС розмиває кордони Європи. Подальше розширення ЄС веде до того, що відмінності всередині ЄС експонентно зростають. Вирішальним наслідком цього є той факт, що динаміка зростання проекту «Європа» викликає все більш високі витрати на інтеграцію. Тим самим розширення і інтеграція ЄС приходять у все більшу суперечність між собою.

Область політичного і економічного впливу Європейського союзу побудована за моделлю концентричних кіл. У центрі знаходиться політично стабільний регіон матеріального добробуту. За межами цієї області добробут погіршується пропорційно віддаленості від центра. Між окремими зонами різного добробуту існують кордони з різною мірою проникності. Проникність кордонів зменшується із віддаленням від центру. Завдяки цьому забезпечене ядро оточене подвійним захистом. Для приєднання до нього ззовні існують стимули, що поступово зменшуються і перешкоди, що поступово зростають. Процес експансії ЄС зводиться до захисту багатого ядра ЄС шляхом розрахованого залучення його оточення в рамки прийнятних умов демократи і правової держави.

Динаміка інтеграції живиться наступними двома механізмами: по-перше, між ЄС і його оточенням існує велика відмінність у рівні добробуту. Відмінності в добробуті створюють труднощі і для більш багатої сторони, оскільки численні проблеми бідної сторони мають тенденцію відбиватися і на ній (міграція, проникаюче через кордони забруднення навколишнього середовища, політична нестабільність). Тому багате ядро ЄС зацікавлене в економічному розвитку свого бідного оточення. Динаміка, що в результаті виникає в своїй тенденції направлена на усунення розриву в добробуті. Однак підйом добробуту в більш бідній країні означає не тільки зменшення відриву від багатого ядра, але і збільшення відмінності від більш бідних сусідів. Отже, в міру інтеграції раніше периферійних областей в спроможне ядро розрив в добробуті зміщується далі від центру. Тим самим в цю модель вбудована постійна тенденція до розширення. Адже кожен повноправний член Європейського союзу, що примкнув до забезпеченого ядра, стає, в свою чергу, зацікавленим в надійному і процвітаючому оточенні, в буферній зоні. Оскільки зовнішні області повинні захищати процвітаюче ядро Європейського союзу від зовнішніх перешкод, неприпустимо, щоб в них існували дуже серйозні політичні проблеми. Отже, кожен новий етап розширення Європейського союзу є основою для його подальшого розширення.

По-друге, поглиблення інтеграції в Євросоюзі видозмінює відносини ЄС із зовнішнім світом. Загальний ефект полягає в тому, що забезпечене ядро в міру поглиблення інтеграції все більш прямо виявляється зачеплене тим, що відбувається на його периферії. Тим самим в ядрі виникає безпосередня зацікавленість у зміцненні загального зовнішнього кордону, а також в сприятливій економічній і політичній обстановці на периферії. Цей інтерес породжує дві моделі: закриття кордонів як захист ЄС від впливу ззовні, і розширення, розраховане на включення периферії до складу Союзу.

У міру розширення Євросоюзу і формування єдиних ринків і особливо інтеграції валютних систем, загострюється конкуренція, до якої повністю готові далеко не всі навіть члени ЄС-15. Незважаючи на меншу порівняно з глобальною інтенсивність, внутрішньо-європейська конкуренція цілком може виявитися непосильною для нових членів. Навіть розвинені країни Європи, як, наприклад, Швеція в міру зумовленого політичними рішеннями зняття протекціоністських бар´єрів і введення єдиних принципів економічної політики (особливо в частині приватизації) зазнають економічних труднощів і стикаються з прискоренням інфляції, скороченням соціальних програм і навіть дезорганізацією роботи громадського транспорту. Природним наслідком цього стає виникнення невдоволення громадян.

Зрозуміло, що, незважаючи на загальне прискорення розвитку при вступі до ЄС, його нові члени також стикаються з істотними структурними проблемами. При цьому розвинені члени ЄС (ядро) неминуче захищатимуть себе від самої можливості конкуренції з боку нових членів, передусім на ринку робочої сили. Так, при вступі Словенії особливо обговорювалось, що обмеження на пересування словенської робочої сили зберігатимуться протягом як мінімум двох років. У березні, Угорщина, у відповідь на введення більшістю країн-членів ЄС-15 обмежень на доступ робочої сили з країн, що вступили, єдина з усіх новачків вирішила застосувати принцип взаємності, що міститься у відповідній статті Договору про вступ у ЄС. Це означає, що Угорщина з 1 травня 2004 р. вводить симетричну семирічну заборону на доступ робочої сили з тих країн-членів ЄС, які ввели обмеження проти Угорщини. Лише Ірландія не вводить перехідного періоду на обмеження пересування робочої сили з восьми нових країн-членів (за винятком Кіпру і Мальти), не допускаючи їх громадян лише до механізму соціальних пільг. Швеція надає вільний доступ робітникам з країн-новаків, і лише через два роки вирішить, чи необхідні щодо них подібні обмеження. Змінив свою точку зору і британський прем´єр міністр Т Блер, вирішивши домагатися ускладнення доступу іммігрантів з країн ЦСЄ до Великої Британії. Побоювання Лондона викликає, зокрема, можливий великий приплив дешевої робочої сили, який може створити зайве напруження на ринку праці цієї країни.

Як видно, однією з проблем діалектичного характеру для Європи є її внутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних, по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно з однорідними суспільствами, а з іншого — розквіт європейської цивілізації багато в чому пояснюється саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульс до змагання, яке сприяє контактам і взаємному збагаченню. Природною реакцією на це системи наддержавного управління стає посилення регламентації. Не менш природною реакцією на надмірне і далеко не завжди розумне регулювання стає ігнорування директив.

Надії на можливість самостійного прискореного розвитку його нових членів (в тому числі за рахунок перенесення підприємств, в тому числі автомобільних, з Німеччини на територію нових членів ЄС, насамперед Польщі, Чехії і Угорщини з розв´язанням для неї проблеми «гастарбайтерів») не цілком обґрунтовані. Передусім, такого перенесення недостатньо для необхідного прискорення розвитку. Крім того, він торкнеться не всіх нових членів. Адже чим економічно слабший новий член ЄС, тобто чим вище його потреба в фінансовій допомозі, тим меншу підтримку він може отримати за допомогою механічного перенесення виробництв з більш розвинених членів ЄС. Істотно і те, що країни Прибалтики і Кіпр (про особливу роль яких в якості оффшора для діячів з країн колишнього СРСР при обговоренні розширення ЄС звичайно забувають) при вступі в ЄС вимушені посилювати митні й адміністративні бар´єри, що обмежує масштаби їх прибутку і створює додаткову потребу у фінансування з боку ЄС. Це лягає важким тягарем передусім на головний «локомотив» європейської інтеграції — Німеччину, а також на найбільш розвинені Францію і Північну Італію, і гальмує загальний розвиток ЄС. Однак приєднання нових країн погіршить становище не тільки найбільш, але і найменш розвинених «старих» членів ЄС, оскільки новачки неминуче «перетягнуть на себе» частину фінансової допомоги, що дістається останнім.

Ще одне довгострокове питання для ЄС — складність відносин між національною і європейською бюрократією, яка аж ніяк не обмежується наслідками відмінностей в культурних традиціях і, відповідно, моделях управління. Основна проблема полягає в іншому — в неузгодженості дій ключових рівнів загальноєвропейської системи управління. Створюється враження, що окремі національні бюрократії вже багато в чому зняли з себе відповідальність за розвиток своїх країн, а європейська ще не прийняла цю «естафетну паличку». Однак це — не самостійний чинник, але лише приватний вияв четвертої проблеми Євросоюзу, який досить серйозно підриває його конкурентоздатність — відносно низька якість управління.

Ця слабкість багато в чому викликана історичними причинами. В Європі, яка протягом всієї своєї історії страждала від руйнівних війн, сили держави, що найбільш повно виражають сили суспільства, традиційно спрямовували передусім на підтримку миру і «балансу сил». Тому європейці схильні до пріоритету стабільності, тому європейська бюрократія переважно орієнтована на підтримку status quo.

Інший недолік європейського управління — його ідеологізація. Небезпеку ідеологізації управління, не можна недооцінювати. Вона веде до довготривалої неадекватності і нищівних провалів при розв´язанні різноманітних проблем. Яскравим прикладом тому служить провал Європейської конституції на референдумах у Франції і Голландії, що шокувала європейську еліту, яка звикла сприймати підтримку будівництва «загальноєвропейського будинку» як деякий консенсус, що є самозрозумілим. Тим більше, що і у Франції, і в Нідерландах переважна більшість «представників народу» — як з правлячих, так і з опозиційних партій — виступали за ратифікацію.

Налагоджена машина європейської бюрократії досі не може повірити в те, що стався системний збій, який може підірвати саму основу її існування. Події, що сталися після цього: відмова цілого ряду країн, насамперед Великої Британії, від процедури ратифікації і найповніший розлад на самміті ЄС, причому тепер вже не тільки з питань подальшого будівництва загальноєвропейського будинку, але і щодо найболючішої проблеми, бюджетно-фінансової, говорять про те, що Європа зіткнулася з системною кризою інтеграційного процесу, викликаною, зокрема, ідеологізацією європейського управління, оскільки керівники просто не були готові до такої реакції людей. Була зроблена ставка на поспішне розширення Європейського союзу, внаслідок чого ЄС перетворився на екстенсивну систему. А на побутовому, обивательському рівні процес розширення обернувся для них напливом дешевої робочої сили зі Сходу, з одного боку, і переміщенням виробництв на Схід, з іншого.

Проект нової конституції визначив ЄС як «союз європейських держав», які, зберігаючи свою національну самобутність, тісно співробітничають на європейському рівні і здійснюють ряд схожих повноважень на федеральному рівні. Також проектом передбачається передача керівним органам ЄС багатьох повноважень національних урядів, зокрема, питання оподаткування, соціального забезпечення і зовнішньої політики. До того ж держави-члени ЄС з багатьох питань втрачають право накладення вето на прийняті більшістю голосів рішення. Зокрема, прийняття законопроектів зумовлюється згодою половини країн, в яких повинно проживати не менш двох третин населення ЄС. Країни-члени ЄС зберігають право вето тільки з найбільш важливих питань, включаючи зовнішню і оборонну політику і податкові законопроекти. Це обмеження свободи дій в рамках ЄС стало доволі гострим і суперечливим моментом при обговореннях на саммітах Союзу, але воно є неминучим наслідком еволюції ЄС в напрямі від певної політичної конфедерації до єдиної держави з власним єдиним центром управління.

Конституція замінить всі попередні договори, підписані в Римі, Маастрихті Амстердамі і Ніцці. Якщо вона буде ратифікована, то, з одного боку, «єдина Європа» стане не просто сукупністю держав, а самостійною юридичною особою, що володіє повноваженнями підписувати договори, проводити єдину зовнішню і торгову політику. У її веденні будуть питання контролю за кордонами, введення єдиної європейської системи надання політичного притулку. Жителі «єдиної Європи» матимуть подвійне громадянство — своєї держави і загальноєвропейське. А з іншого боку, конституція ЄС чітко позначила існування двох Європ: благополучної «старої» і наївної «нової».

Найбільш цікавими, на наш погляд, є функції і місце Європейської комісії в оновленому ЄС-25, — виконавчому органі та своєрідному наднаціональному уряді. Вона і зараз головна — розпоряджається фінансами, визначає основні напрями розвитку всіх галузей народного господарства, темпи приватизації, допустиму цифру дефіциту державних бюджетів учасників ЄС і багато чого іншого. Комісія — настільки важливий орган, що той же вивільнений «наднаціональний» міністр закордонних справ буде в ній лише одним із заступників голови. І увійдуть відтепер в Єврокомісію згідно з Конституцією ЄС всі ті ж п´ятнадцять «старих» демократій. А «новим», наприклад, Польщі з Латвією, шлях туди закритий.

Висновки та перспективи подальших розвідок. Друга Європа в особі новачків поки може лише мріяти про те, що колись буде жити, як Франція, Німеччина або Британія. Цю «другу» Європу сповна використовують для того, щоб процвітала «перша». Або хоча б для того, щоб у «першій» не почалися економічні кризи і соціальний катаклізм. Якщо дивитися глибше, Конституція В. Ж. д´Естена розділила континент навіть на три Європи. До останньої відносяться держави, що межують з ЄС, в тому числі тепер і Україна. Положення їх не набагато гірше, ніж у десятки новачків, але є ще час озирнутися, виробити свої лінію поведінки, систему взаємовідносин з Євросоюзом, що розширяється, та визначити, нарешті, національні пріоритети.

Становлення нового формату ЄС — безпрецедентний сюжет в складній європейській історії, історичний виклик самому союзу і в економічному, і в політичному значенні. Масштаб цього виклику вказує на те, що в найближчій перспективі ЄС в основному сконцентрується на своїх внутрішніх проблемах. Це цілком очевидно, як і те, що така ситуація не стимулює особливої уваги, терплячого відношення і тим більше прийняття на себе частини відповідальності за розвиток сусідніх держав або, користуючись лексикою європейських експертів, за спільний розвиток нової периферійної зони Європейського союзу. Хоч останнє було б цілком логічним, враховуючи природне прагнення ЄС стати одним з ключових суб´єктів глобальних міжнародних відносин.

 

Список використаних джерел

1.Бойцов В. В., Бойцова Л. В. Европейский союз: расширение на восток // Общественные науки и современность. — 2002. — №2. — С. 78-87.

2.Вен ван Мейерс И. К. Новые соседи ЕС. Стратегия отношений со странами Юго-Восточной и Восточной Европы по завершении расширения ЕС // Международная политика. — 2002. — №5. — С. 36-46.

3.Владимирова И. Европейская валютная интеграция: перспективы и последствия // Менеджмент в России и за рубежом. — 1998. — №3 // www.cfin.ru.

4.Делягин М. Мировой кризис: общая теория глобализации. — М.: Імператив, 2003.

5.Евстигнеева Л., Евстигнеев Р. Глобализация и регионализм: уроки для России // Общественные науки и современность. — 2004. — №1. — С. 114-125.

6.Куаден Г. Региональная интеграция и продвижение экономического роста: европейский опыт//Страховое ревю. — 2003. — №12. — С. 18-21.

7.Осадная И. Европейский союз — вчера, сегодня, завтра // Наука и жизнь. — 2003. — №6 // nauka.relis.ru.

8.Попович А. Интеграция: теоретические аспекты // fmp-gugn.narod.ru.

9.Філіпенко А. Природа та особливості сучасного міжнародного інтеграційного процесу // Економічний Часопис-ХХІ — 2003.- №4. — С. 3-16.

10.Bulletin of the European Union //www.europa.eu.int.