Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи звільнення від покарання та його відбування.

1.1. Формування інституту звільнення від покарання у кримінальному праві України.

1.2. Питання звільнення від кримінальної відповідальності й покарання під час застосування амністії та помилування.

1.3. Звільнення від кримінального покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

Розділ 2. Особливості звільнення від кримінального покарання.

2.1. Умовно-дострокове звільнення від покарання.

2.2. Правові наслідки застосування звільнення від відбування покарання.

2.3. Умовно-дострокове звільненя від покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі: перспективи вдосконалення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми.Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. нового Кримінального кодексу України і набуття ним чинності з 1 вересня 2001 р. стало визначною подією у правовому житті нашої держави. Ця подія знаменувала початок нового етапу розвитку вітчизняного кримінального законодавства – етапу дії першого кримінального закону незалежної України.

З урахуванням нових об'єктивних реалій, пов’язаних з розбудовою в Україні демократичної політичної системи і реформуванням власного кримінального законодавства, відповідно змінюється і зміст кримінально-правової політики. У кримінальній політиці нашої держави позначилася тенденція розширення сфери застосування покарання без позбавлення волі. Кримінальний кодекс України 2001 р. поряд з новими видами покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, передбачає можливість застосування до окремих осіб кримінально-правового впливу, не пов’язаного з відбуванням призначеного покарання, зокрема, звільнення від відбування покарання з випробуванням, яке ввібрало найкращі якості умовного засудження й відстрочки виконання вироку, які передбачалися КК 1960 р.

Одним із напрямків кримінальної політики, в якому знаходять своє відображення принципи гуманізму та економії заходів кримінальної репресії, є звільнення осіб від кримінальної відповідальності і покарання внаслідок акта про амністію та звільнення від покарання на підставі акта про помилування.

Метою дослідженняє вивчення кримінально-правових проблем застосування звільнення від відбування покарання.

Виходячи з цього й користуючись існуючими науковими працями, дослідник поставив перед собою такі основні завдання:

а) визначити юридичну природу звільнення від відбування покарання;

б) визначити мету його застосування і проаналізувати його ознаки;

в) провести аналіз підстав звільнення від відбування покарання внаслідок амністії та помилування;

г) дослідити звільнення від кримінального покарання у зв`язку із закінченням строків давності;

д) проаналізувати умовно-дострокове звільнення від покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Об’єктом дослідженняє звільнення від відбування покарання як один із заходів кримінально-правового впливу на засуджених.

Предметомдослідження виступають підстави й наслідки застосування звільнення від відбування покарання, кримінальне законодавство минулих років і практика його застосування, кримінальне законодавство зарубіжних країн, система наукових поглядів і розробок стосовно розглядуваної проблеми.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи звільнення від покарання та його відбування

1.1. Формування інституту звільнення від покарання у кримінальному праві України

Дослідження історії вітчизняного кримінального права загалом, і зокрема становлення інституту звільнення від покарання, зумовлюється кількома причинами. По-перше, в умовах становлення незалежної Української держави звернення уваги до історико-правової спадщини українського народу є досить актуальним і необхідним. Адже розроблення названої теми сприяє вивченню на більш якісному рівні правової культури, менталітету українського народу, його правосвідомості. По-друге, з прийняттям нового Кримінального кодексу України 2001 р. та в умовах проведення кардинальних перетворень у сфері кримінально-правових відносин зростає увага до вивчення історії кримінального права України. Необхідно зазначити, що дослідження становлення інституту звільнення від покарання у вітчизняному кримінальному праві другої половини XVII—XVIII ст. за основними правовими пам'ятками та вивчення матеріалів судової практики сприятиме виявленню підґрунтя розвитку цього інституту у сучасній науці кримінального права України. По-третє, дана проблема не була предметом дослідження у вітчизняній історико-правовій науці.

Слід зазначити, що у другій половині XVII та у XVIII ст. за умов формування лише підвалин вітчизняної науки кримінального права різниця між інститутом звільнення від кримінальної відповідальності та інститутом звільнення від покарання ще достатньою мірою не усвідомлювалась. Але аналіз відповідних норм Литовського Статуту 1588 р. та «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. дає підстави стверджувати, що вже у той період особа, яка скоїла злочин, могла бути звільнена від покарання.

Однією з важливих умов звільнення від покарання була давність звернення до суду. Вона визначалась нормами Литовського Статуту 1588 р. у три роки. Так, згідно з 35 артикулем IV розділу та 52 артикулем XI розділу особа, що скоїла вбивство, вчинила бандитський напад, при якому сталось вбивство чи поранення, зґвалтувала жінку, вчинила розбій, підпал, грабіж, крадіжку та «інші злочини, за що призначається смертна кара», не буде покарана, якщо скривджений (його родичі) не звернулися до суду протягом трьох років. Законодавцем визначені також умови, за яких перебіг строку давності не починається. Ними визнаються неповноліття, перебування за кордоном, виконання державної служби, морова хвороба (33-й та 35-й артикули IV розділу та 45-й і 52-й артикули XI розділу)[1]. В III редакції Литовського Статуту була визначена і давність виконання вироку, який встано-влений законодавцем у десять років (91-й артикул IV розділу).

У «Правах, за якими судиться малоросійський народ», джерелом якого був Литовський Статут 1588 p., збереглись норми, в яких зазначалась давність звернення до суду (наприклад, 18-й артикул IX глави). Як і Литовський Статут, «Права, за якими судиться малоросійський народ» визначають строк давності звернення до суду у три роки. У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» говориться і про давність виконання вироку: якщо особа, засуджена до смертної кари, втекла і протягом десяти років не вчинила іншого злочину, то має відбувати лише церковну покуту (51-й артикул XX глави) [15, c. 135].

Давність звернення до суду та давність виконання вироку, на нашу думку, слід віднести до умов, які повністю звільняють від покарання. Натомість Литовським Статутом 1588 р. передбачались і умови заміни більш суворого покарання на менш суворе. Так, злочинець у деяких випадках міг викупити своє життя, сплативши відповідну суму скривдженому (15-й артикул X розділу). Як вважає Г.В.Демченко, потерпілий мав право на отримання суми, що відповідала головщині винного. В іншому артикулі Литовський Статут 1588 р. передбачає, що у разі викупу злочинцем свого життя або якщо його викуплять знайомі чи друзі, він втрачає шляхетську честь (56-й артикул XI розділу). Це також можна розглядати як своєрідне покарання злочинцеві, що є менш тяжким, ніж смертна кара.

«Права, за якими судиться малоросійський народ» також містять норми, якими передбачена заміна більш суворого покарання на менш суворе (наприклад, 1-й пункт 58-го артикулу XX глави). Але, на відміну від III редакції Литовського Статуту, «Права, за якими судиться малоросійський народ» передбачають заміну не лише смертної кари, але й тілесних покарань, зокрема калічницьких.

Однією з важливих умов пом'якшення покарання було помилування. Але воно значною мірою відрізнялось від поняття помилування у сучасному вітчизняному кримінальному праві. Як слушно вважає Г.В.Демченко, однією з суттєвих відмінностей є наявність розширеного кола суб'єктів права помилування та повноти влади при здійсненні ними помилування. Згідно з артикулами Литовського Статуту 1588 р., до них належали король, «вряд» та потерпілі. Своєрідність інституту помилування у той період полягала у тому, що король міг повністю скасувати або пом'якшити покарання при вчиненні винними злочинів проти держави, суду, військових злочинів та ін. — тих, що не посягали на права особи (4-й артикул І розділу, 95-й артикул IV розділу). Натомість потерпілий мав право помилування при скоєнні злочинів, спрямованих проти особи або її майна (12-й та 56-й артикули XI розділу, 29-й артикул XIV розділу).

При помилуванні скривдженим (його родичами) злочинця, як правило, між ними укладалась угода про примирення, на що вказують різні артикули Литовського Статуту 1588 р. (25-й, 54-й артикули IV розділу та ін.). Як свідчать норми Литовського Статуту 1588 p., підставою для помилування і примирення є прохання винного особисто або через своїх друзів, знайомих чи родичів (12-й, 56-й артикули XI розділу, 29-й артикул XIV розділу).

У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» інститут помилування злочинця зазнав деякої трансформації. З одного боку, у повному обсязі збереглось помилування винного скривдженим або його родичами (1-й пункт 58-го артикулу XX глави, 4-й артикул та 3-й пункт 12-го артикулу XXIII глави), законодавчо було оформлено примирення між злочинцем і потерпілим («через двосторонню згоду, коли самі сторони, між собою поговоривши, добровільно на чому помиряться») (25-й артикул УІІ глави). З іншого боку, «Правами, за якими судиться малоросійський народ» передбачалося створення так званого «полюбовного суду», до якого входили обрані сторонами особи. Зазначимо, що у нормах «Прав, за якими судиться малоросійський народ» було деталізовано процес примирення [10, c. 150].

Значні зміни сталися щодо помилування монархом. На відміну від Литовського Статуту 1588 p., яким встановлюватись умови помилування монархом злочинця, «Права, за якими судиться малоросійський народ» декларують абсолютне право монарха на помилування: «Монарх має право судити будь-які персони і вирішувати будь-які справи…в його єдиній волі і владі є помилування злочинцям їх провин…» (2-й пункт 1-го артикулу III глави). Зазначене, на наш погляд, можна пояснити тим, що на середину XVIII ст. у Російській імперії панувала абсолютистська форма монархічного правління, яка передбачала безумовне підкорення владі монарха. Поступовий наступ царського уряду на автономію Гетьманщини не міг не позначитись і на змінах у кримінальному праві, зокрема, на інституті звільнення від покарання. Однією з таких змін і було декларування абсолютного права помилування монархом осіб, що вчинили будь-який злочин.

Судова практика середини XVII та XVIII ст. свідчить про реалізацію законодавчих норм, що регулювали помилування злочинця, і заміну більш суворого покарання менш суворим. Так, у 1693 р. Стародубський міський суд засвідчив факт примирення між вбивцею та родичами загиблого. Зокрема, у рішенні зазначалось, що вони «того смертного вбивцю Гришка за те смертне вбивство пробачили і замирились…». Подібний факт був зафіксований судом м.Борисполя у 1656 p.: «між вбивцею Юськом Рижом та батьком загиблого поєднання відбулось».

Можна навести і приклади, пов'язані не лише з вчиненням вбивства. Так, у 1686 р. Пирятинський міський суд розглядав справу щодо зґвалтування Якимом Третяком селянки Химки. У вироку суду зазначалось, що «Гришко Жила і його дружина Химка не вимагали за гвалт смертної кари Якиму… тільки просили уряд, щоб він був покараний тілесно». В іншій справі — про незаконне співжиття козака Федора Лебідя із дружиною Дмитра Малого суд виніс гуманний вирок: замість смертної кари, яка передбачалась Литовським Статутом 1588 р. та Порядком Прав Магдебурзьких, до злочинців застосували тілесне покарання[15, c. 136-137].

Отже, із сказаного вище можна зробити такі висновки. По-перше, у другій половині XVII та у XVIII ст. в кримінальному праві України відбувалось становлення інституту звільнення від покарання. Про це свідчить законодавче оформлення умов повного звільнення від покарання, до яких належали давність звернення до суду (три роки) та давність виконання вироку (десять років). Існували і умови заміни більш суворого покарання на менш суворе, як-то: викуп злочинцем свого життя або його друзями чи знайомими, помилування винного монархом, «врядом» чи потерпілим, примирення між злочинцем і потерпілим або його родичами.

По-друге, аналіз відповідних норм «Прав, за якими судиться малоросійський народ» дає можливість зробити висновок про трансформацію інституту звільнення від покарання. Про це говорить те, що «Правами, за якими судиться малоросійський народ», на відміну від Литовського Статуту 1588 p., передбачалась заміна не лише смертної кари, але й калічницьких покарань, створення «полюбовного суду». У нормах правової пам'ятки деталізується процес примирення, абсолютизується право монарха на помилування злочинця. Всі ці факти свідчать про динамічність інституту звільнення від покарання, вплив на нього як правосвідомості законодавця, так і державно-політичної системи, що існувала в Україні.

По-третє, матеріали судових справ свідчать, що помилування злочинця і його примирення з потерпілим або його родичами було явищем досить поширеним. Норми III редакції Литовського Статуту та «Прав, за якими судиться малоросійський народ» активно реалізовувались як суддями, так і населенням Гетьманщини. Поширеність застосування та реалізації інституту помилування можна пояснити гуманізмом українського народу, його достатньо високою правосвідомістю [14, c. 88].

1.2. Питання звільнення від кримінальної відповідальності й покарання під час застосування амністії та помилування

Держава надає ще один шанс особі, яка вчинила злочин, повернутися в суспільство законослухняним громадянином, який переглянув свої антисоціальні погляди та звички. Амністія надає можливість розвантажити установи кримінально-виконавчої системи. Перевантаженість місць виконання покарань впливає на ефективність проведення виховної роботи серед засуджених. Шляхом амністії можна привести умови утримання засуджених у відповідність із загальноприйнятими стандартами. Це, у свою чергу, зменшує кількість витрат на утримання засуджених, на будівництво нових виправно-трудових установ та асигнувань на їх утримання. Крім того, акт амністії є ще й прямим виявом гуманізму держави відносно осіб, які вчинили злочин.

Що стосується гуманності амністії, то наша позиція є однозначною. Однак не можна стверджувати, що особа, звільнена від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, виправиться та не вчинить у майбутньому нових злочинів. Масовість застосування амністії не такою мірою враховує індивідуальні особливості особи та вчиненого злочину, як при застосуванні звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дієвим каяттям, у зв'язку з передачею особи на поруки, у зв'язку із зміною обстановки. Але не можна погодитися з тією позицією, що при застосуванні амністії відсутні ознаки її індивідуалізації. На підставі закону про амністію законодавець не індивідуалізує кожного. Це пов'язано з нормативністю характеру амністії. По-перше, її приписи є обов’язковими для всіх органів і службових осіб, які мають відношення до реалізації кримінальної відповідальності. По-друге, амністія поширюється на певні категорії злочинців, а не на індивідуально визначених осіб. По-третє, амністія не замінює і не скасовує положень Кримінального кодексу. По-четвер-те, амністія не скасовує вироку суду в конкретній справі. По-п'яте, нею не ставиться під сумнів законність чи обґрунтованість обвинувального вироку суду. По-шосте, вона лише пом'якшує долю тих засуджених, на яких вона поширюється, і не є актом їх реабілітації. При застосуванні амністії враховується особа винного, ступінь вчиненого злочину, вид і міра покарання, призначеного судом, форма вини злочину, кваліфікація вчиненого діяння, розмір відбутої частини покарання, вчинення злочину вперше чи повторно. Після ретельної перевірки матеріалів справи засудженого, суд приймає індивідуальне рішення щодо застосування амністії до кожної особи [11, c. 11-12].

Амністія може бути застосована на будь-якій стадії судового процесу. Відповідно до ч. 3 ст. 6 КПК України, суд, установивши в стадії судового розгляду наявність акта амністії, доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання. Аналогічно вирішується питання, коли акт про амністію приймається після постановлення обвинувального вироку суду. Така процедура звільнення ототожнює звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання. Це суперечить сучасному розумінню сутності інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише до моменту вступу в законну силу обвинувального вироку суду. Звільнення після вступу в законну силу обвинувального вироку суду є звільненням від покарання. Для усунення цих протиріч слід внести відповідні зміни до ч. 3 ст. 6 КПК України.

Заслуговує на увагу акт помилування. Помилування — це спеціальний вид звільнення від покарання (повне або часткове звільнення) індивідуально визначеної особи, засудженої за вчинення злочину, що здійснюється на підставі відповідного акта (указу про помилування), прийнятого Президентом України. Помилування оголошується Указом Президента України; завжди має персоніфікований характер, тобто здійснюється щодо індивідуально визначеної особи. При цьому помилування не ставиться в залежність ні від ступеня небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину та суворості призначеного покарання. За умови відбуття певного строку покарання можуть бути помилувані особи, засуджені за вчинення тяжкого злочину, та особи, засуджені до довічного позбавлення волі. Засуджені, які не стали на шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, теж мають шанс бути помилуваними за наявності обставин, що потребують особливо гуманного ставлення.

Акт про помилування є підставою для звільнення особи від кримінального покарання. Помилування стосується тільки осіб, засуджених судом за вчинення злочинів, тобто тих, які вже притягнуті до кримінальної відповідальності.

Відповідно до п. 2 Положення про порядок здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 12.04.2000 р. № 588/2000, помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років; повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; заміни покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням; зняття судимості [16, c. 8-9].

Коло засуджених, до яких може бути застосоване помилування, законом не обмежується, тобто актом помилування може бути звільнено особу (осіб) від покарання або застосування більш м'якого покарання. Оскільки помилування стосується лише осіб, засуджених судом за вчинений злочин (притягнутих до кримінальної відповідальності), питання звільнення від кримінальної відповідальності цим актом не можуть бути вирішені. Тому для застосування помилування лише як підстави звільнення від кримінального покарання слід виключити із ч. 1 ст. 44 Кримінального кодексу (далі — КК) України помилування як підставу звільнення від кримінальної відповідальності.

Аналіз понять «амністія» та «помилування» свідчить, що за своєю суттю вони є схожими:

• амністія та помилування є актами прощення осіб, які вчинили злочин;

• вони передбачені Конституцією України та є прерогативою вищих органів державної влади;

• вони є нормативними актами, що не скасовують і не змінюють положень КК України, не декриміналізують певні діяння, не скасовують і не змінюють вирок суду та не ставлять під сумнів його законність.

Проте амністія та помилування мають свої специфічні ознаки, що розмежовує їх та індивідуалізує:

• застосування амністії регламентується Законом України «Про застосування амністії в Україні», помилування — Положенням про порядок здійснення помилування;

• акти про амністію оголошуються законом України, а помилування здійснюється на підставі Указу Президента України;

• акти про амністію видає законодавець, акти про помилування — Глава держави;

• положення акта про амністію має загальний характер: поширюється на коло не персоніфікованих суб'єктів, діє у часі безперервно. Акт про помилування має персоніфікований характер: є правозастосовчим актом, що містить владні приписи, адресовані конкретній особі, із одноразовим його застосуванням;

• на підставі акта про амністію особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності та покарання, а на підставі акта про помилування — лише від кримінального покарання;

• акт про амністію поширюється не на всіх осіб, які вчинили злочин, а право на помилування може бути реалізоване будь-яким засудженим;

• акти амністії, як правило, видаються на ознаменування видатних подій, а помилування цього не передбачає [5, c. 17-18].

1.3. Звільнення від кримінального покарання у зв`язку із закінченням строків давності

Згідно із ч. 4 ст. 74 Кримінального кодексу України (далі — КК) особа може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК, тобто у зв'язку із закінченням строків давності.

Давністю у кримінальному праві називають певний період (відрізок часу), із закінченням якого пов'язане звільнення від кримінальної відповідальності або від відбування покарання.

В обґрунтування необхідності існування в законодавстві норми про звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності в літературі наведено аргументи різного характеру:

• еквівалентність покаранню постійного страху перед карою та моральних мучень, які відчуває особа, щоденно очікуючи викриття й затримання органами влади;

• процесуальні міркування (із збігом часу можуть бути втрачені речові докази у справі, змінюють місцезнаходження або помирають свідки, потерпілі, співучасники, вони забувають суттєві обставини справи, що значно ускладнює або й унеможливлює розкриття та розслідування злочинів);

• суттєве зниження або відпадіння суспільної небезпечності особи, яка вчинила злочин.

Очевидно, у вирішенні цього питання необхідно враховувати передусім можливість виконання завдань кримінального права, досягнення цілей кримінального покарання. У ситуаціях, коли час, який відділяє злочинне діяння від реалізації кримінальної відповідальності за нього з тих чи інших причин стає дуже тривалим, засудження особи за вчинений колись злочин, значно знижує свій суспільно-політичний сенс. За такої ситуації не можуть бути досягнуті цілі загального та спеціального попередження, виправлення особи. Тому найбільш переконливим уявляється обґрунтування підстав існування звільнення від кримінального покарання у зв'язку із закінченням строків давності тим, що після закінчення значних термінів суттєво знижується суспільна небезпечність особи, внаслідок чого відпадає необхідність у реалізації її кримінальної відповідальності. Запізніле кримінальне покарання перетворюється на «чисту» кару, помсту, а це суперечить основним принципам кримінального права, кримінально-правової політики правової держави, адже, як вважає відомий вітчизняний криміналіст О. Кистяківський, правосуддя не повинно стати Немезидою, невпинно переслідуючи свою жертву до кінця її днів [2, c. 122].

Підставою для звільнення від кримінального покарання у зв'язку із закінченням строків давності є сукупність трьох умов — перші дві з яких є основними, а третя — додатковою:

1) вчинення особою злочину, на який поширюється давність (основна умова);

2) закінчення після вчинення злочину передбаченого для злочину даної тяжкості строку давності (основна умова);

3) після вчинення злочину строк давності не переривався й не зупинявся (додаткова умова).

Звільнення від кримінального покарання за ст. 49 КК можливе при вчиненні не будь-якого злочину. З-під її дії вилучено осіб, які вчинили злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437 (планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни), 438 (порушення законів та звичаїв війни), 439 (застосування зброї масового знищення), ч. 1 ст. 442 (геноцид). Цей виняток передбачено ч. 5 ст. 49 КК. Його існування зумовлюється особливостями кримінальної відповідальності за вчинення таких злочинів, що ґрунтуються на міжнародних угодах, які згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України (зокрема, на положеннях Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26.11.1968 p., яка для УРСР набула чинності з 11.11.1970 р.3). При цьому вилучення таких осіб з-під дії ст. 49 КК не абсолютне, а стосується лише вчинення ними зазначених у ч. 5 ст. 49 КК конкретних злочинів.

Строк давності є певним відрізком часу, закінчення якого припиняє кримінально-правові відносини, що виникли з приводу вчиненого злочину. Розміри строків давності зумовлені тяжкістю вчиненого злочину, а для злочинів невеликої тяжкості — ще й видом покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини, якою встановлена відповідальність за вчинене діяння. Тому такі строки дістали назву диференційованих. У частині 1 ст. 49 КК передбачено п'ять диференційованих строків давності:

• два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

• три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

• п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

• десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;

• п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Для здійснення звільнення від кримінального покарання у зв'язку із закінченням строків давності необхідно з'ясувати, що після вчинення злочину минув визначений у ст. 49 КК проміжок часу. Слід зазначити, що до прийняття нового КК і навіть після цього питання про початковий момент строку давності в науці є досить дискусійним. Так, стосовно злочинів із матеріальним складом було висловлено дві позиції: згідно з першою, строк давності починається з часу настання суспільно небезпечних наслідків1; прихильники другої вважають, що строк давності починається з часу скоєння особою дії чи бездіяльності, яка є ознакою об'єктивної сторони складу злочину2. Чинним законодавством сприйнято саме другу позицію. Згідно з ч. 1 ст. 49 КК, обчислення цього строку починається з дня вчинення злочину. Для визначення того, що вважати днем вчинення злочину, слід звернутися до ч. З ст. 49 КК, в якій часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Отже, днем вчинення злочину у ст. 49 КК слід вважати добу, до закінчення якої особою було здійснено дію (дії) або бездіяльність, які є ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Оскільки законодавством передбачено, що при обчисленні строків не береться до уваги той день і та година, від яких починається строк (ч. 1 ст. 89 Кримінально-процесуального кодексу (далі — КПК), то строк давності починає спливати з початку (0 год.) доби, що починається після доби вчинення дії чи бездіяльності. Наприклад, якщо злочин вчинено о 17 год. 30 хв. 1 січня 2004 p., строк давності за нього починає спливати починаючи з 0 год. 00 хв. 2 січня 2004 р. [7, c. 19-20]

Таким чином, початок обчислення строку давності не залежить від настання злочинних наслідків. Перевага такого формулювання в тому, що воно є універсальним, може бути застосоване для злочинів із матеріальним, з формальним, із усіченим складом, триваючих злочинів, продовжуваних злочинів, закінчених і незакінчених злочинів. У тих випадках, коли точний час (дату) вчинення злочину у кримінальній справі з тих чи інших причин не було встановлено, необхідно керуватися принципом тлумачення будь-яких сумнівів на користь обвинувачуваного. Тому днем вчинення злочину в цих випадках слід вважати найвіддаленішу з тих, які можна припустити, дату, тобто виходити з припущення про перебіг максимального з можливих строків.

Що стосується питання про момент, з якого починається перебіг строків давності у випадку вчинення триваючих злочинів, у літературі іноді зазначається, що строк давності тут слід обчислювати з того першого акту злочинного діяння, яким розпочинається вчинення цього злочину, оскільки в протилежному випадку загроза притягнення до кримінальної відповідальності може стати довічною3. Але більшість науковців не поділяє таку точку зору, вважаючи, що строк давності щодо злочинів, що тривають, обчислюється з часу їх припинення з волі (наприклад, добровільна видача або знищення особою зброї, яка незаконно зберігалася у неї) або поза волею особи (наприклад, зброя була в неї викрадена або вилучена співробітниками міліції під час обшуку)4. У протилежному випадку слід визнати, що через п'ять років незаконне зберігання зброї перетворюється на легальне, що є парадоксальним висновком.

Дискусійним є й питання про обчислення строків давності при злочинах, вчинених у співучасті. Те, що для виконавця (співвиконавця) він починається з моменту вчинення ним передбаченого Особливою частиною КК діяння, заперечень не викликає. У вирішенні питання про давність щодо інших співучасників (організатора, пособника, підбурювача) запропоновано два варіанти. Іноді вважають, що строк давності для всіх співучасників обчислюється з дня вчинення злочинного діяння виконавцем . Автори, що обстоюють цю точку зору, зазначають, зокрема, що в протилежному випадку може скластися ситуація, коли, наприклад, виконавець, підбурений особою, злочину ще не вчинив, а підбурювач вже підлягає звільненню від покарання. Однак більшість фахівців початок перебігу строку давності для співучасників відраховує з часу вчинення особисто ними кримінально караного діяння (пособницьких, підбурювальницьких, організаторських дій) . Така позиція видається більш обґрунтованою, оскільки вона відповідає встановленим у вітчизняному кримінальному праві принципам відповідальності за злочин, вчинений у співучасті. Як відомо, підставою для кримінальної відповідальності співучасників є склад злочину, вчинюваного у співучасті, відповідальність співучасників самостійна, ґрунтується на вчиненому особисто кожним співучасником суспільно небезпечному діянні . Питання звільнення від кримінального покарання також повинні вирішуватися, виходячи з конкретного діяння, вчиненого особисто співучасником, а не якоїсь іншою особою[8, c. 31-32].

Згідно з ч. 1 ст. 49 КК строк давності триває до дня набрання вироком законної сили. Отже, враховуючи визначені у ст. 89 КПК України правила обчислення строків, він закінчується о 24-й годині останньої доби строку встановленого у ст. 49 КК (або в ч. 2 ст. 106 КК). Якщо перебіг строку давності не зупинявся, він обчислюється у цілих календарних роках. У випадах якщо його перебіг зупинявся, то в строк враховуються також місяці й доби.

Момент закінчення строків давності законодавець чітко пов'язує лише з одним процесуальним актом — обвинувальним вироком, у день набрання яким законної сили перебіг давності закінчується. Слід зробити висновок, що в ст. 49 КК мається на увазі вирок, який потенційно, в принципі міг би бути ухвалений у конкретній кримінальній справі (незважаючи на те, чи є перспектива його постановлення). Тому жоден інший процесуальний документ, яким по суті вирішується кримінальна справа, не припиняє перебіг давності. Наприклад, у випадках скоєння злочину осудною особою, яка до винесення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, рішення суду про застосування до неї примусових заходів медичного характеру, строки давності продовжують спливати і під час їх застосування. У зв'язку із цим слід також зазначити, що не перериває строків давності й рішення суду про застосування до особи умовного виду звільнення від кримінальної відповідальності (з передачею на поруки чи із застосуванням примусових заходів виховного характеру). Отже, в таких випадках вони продовжують спливати.

Недотримання додаткової умови даного виду звільнення від кримінального покарання не означає, що особа остаточно втратила шанс на застосування до неї ст. 49 КК. Однак за порушення цієї умови норма ст. 49 КК передбачає посткримінальні санкції^. Характер таких санкцій залежить від виду порушення:

• ухилення особи від слідства чи суду зупиняє перебіг давності (ч. 2 ст. 49 КК);

• вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого перериває перебіг давності (ч. 3 ст. 49 КК).

Ухиленням від слідства або суду є умисні дії злочинця, особа якого вже відома правоохоронним органам, внаслідок яких його доводиться розшукувати. Таким чином, це поведінка, спрямована на уникнення кримінальної відповідальності (зміна зовнішності, місця постійного проживання, документів, що посвідчують особу, перехід на нелегальне становище, порушення підписки про невиїзд, неявка на виклики слідчого або до суду тощо) . У випадках, коли винний не вчиняв умисних діянь з метою ухилитися від правосуддя, але своєчасне притягнення його до відповідальності не відбулося з вини правоохоронних органів, строки давності не зупиняються [9, c. 90-92].

Зупинення перебігу давності означає, що з моменту ухилення час, що минув від вчинення злочинного діяння до початку ухилення від слідства або суду зараховується як строк давності, але час, протягом якого особа ухилялася від слідства чи суду, вилучається з цього строку. Давність ніби «заморожується», зупиняється цим вчинком суб'єкта. Однак з дня (до закінчення доби) з'явлення такої особи із зізнанням або її затримання перебіг давності продовжується.

Перебіг як диференційованого, так і недиференційованого строків давності переривається, якщо до закінчення зазначених у ч. 1 та ч. 2 цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин (ч. 3 ст. 49 КК). У такому випадку обчислення давності за перший злочин починається з дня вчинення нового злочину. З моменту вчинення нового злочину відрізок часу, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає юридичне значення строку давності, не враховується у ньому. У таких випадках обчислення строку давності за вчинений у минулому злочин починається одночасно з моментом початку перебігу давності за новий злочин. Отже, після вчинення нового злочину перебіг давності за злочини, фактично вчинені в різний час, починається одночасно і кілька (два або більше, залежно від кількості злочинів) строків спливають паралельно. Якщо новий злочин дорівнює за тяжкістю раніше вчиненому, ці строки закінчуються одночасно, якщо ж тяжкість злочинів відрізняється — різномоментно. Вчинення злочину невеликої тяжкості не перериває перебіг строку давності за попередній злочин.

Перебіг давності переривається незалежно від того, які правові наслідки можуть настати за новий злочин (тобто, навіть якщо за нього особа звільняється від кримінальної відповідальності або покарання, або до неї застосовуються примусові заходи медичного характеру). Звільнення від кримінальної відповідальності не змінює правової природи вчиненого діяння: воно було й залишається злочинним, незалежно від того, який правовий наслідок настав для особи, яка його вчинила (чи було реалізовано кримінальну відповідальність, чи було здійснене звільнення від неї).

Якщо діяння особи, яким вона здійснює ухилення від суду чи слідства, саме собою містить ознаки злочину і цей злочин має середню тяжкість або більш тяжкий (як, наприклад, передбачена ст. 393 КК втеча з-під варти, вчинена особою, яка перебуває в попередньому ув'язненні), такий збіг повинен тягти за собою не зупинення, а переривання строку давності1.

У частині 4 ст. 49 КК міститься необов’язковий (факультативний) вид звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності. Якщо санкція статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин, містить покарання у виді довічного позбавлення волі (тобто злочин є особливо тяжким), то навіть якщо безперервно сплив п'ятнадцятирічний термін, особа не може розраховувати на обов'язкове застосування щодо неї ст. 49 КК, адже покарання у виді довічного позбавлення волі передбачене лише за найнебезпечніші злочини, які не можуть бути «погашеними» будь-якою давністю. Тому закон надає право судам або застосувати давність і звільнити особу від кримінальної відповідальності чи покарання за вчинений нею особливо тяжкий злочин у зв'язку із закінченням строків давності, або ж постановити щодо особи обвинувальний вирок. В останньому випадку п'ятнадцятирічний строк давності, який минув, є підставою не для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання, а для призначення особі менш суворого покарання з передбачених альтернативною санкцією статті, за якою було кваліфіковано вчинений особливо небезпечний злочин: довічне позбавлення волі такому підсудному обов'язково замінюється позбавленням волі на певний строк.

Таким чином, ст. 49 КК містить досить чіткі приписи, які дозволяють уникати суттєвих помилок і порушень при їх практичному застосуванні. При цьому, окрім спрямованості цих норм (як і всіх інших норм про звільнення від кримінального покарання) на реалізацію принципів гуманізму, наявність посткримінальних санкцій у ст. 49 КК свідчить про її превентивне значення: протягом певного часу утримувати особу від вчинення нового злочину та від дій, спрямованих на перешкоджання правоохоронним органам у розкритті та розслідуванні вчиненого нею злочину [8, c. 33-34].

Розділ 2. Особливості звільнення від кримінального покарання

2.1. Умовно-дострокове звільнення від покарання

Інститут умовно-дострокового звільнення від покарання (далі — УДЗ) зародився ще в Англії при австралійському засланні, а згодом, із скасуванням заслання, остаточно укорінився в англійсько-ірландській пенітенціарній системі. У 1862 р. умовно-дострокове звільнення від покарання було запроваджено в Саксонії, а потім перейшло до Німецького укладення. У подальшому його було законодавчо закріплено в кримінальних кодексах низки європейських країн (Голландія, Угорщина, Франція). Не була в цьому винятком і царська Росія, а згодом і Радянський Союз.

Уперше в законодавстві нашої держави, яка на той час входила до складу Росії, цей інститут згадується в Законі «Про облаштування виправних притулків для неповнолітніх» (ст. 162 Статуту про утримання під вартою, 1890 p.). Проте пропозиція введення інституту УДЗ шляхом прийняття спеціального закону була відхилена Редакційною комісією і Державною Думою Росії. Наступна спроба на законодавчому рівні ввести в дію цей інститут була здійснена Тимчасовим урядом (01.08.1917 р.) при прийнятті акта «Про введення інституту умовно-дострокового звільнення». Після Жовтневого перевороту дія цього інституту регламентувалася Декретом про суд № 2, прийнятим у березні 1918 р. З цього часу інститут УДЗ міцно закріпився в кримінальному законодавстві держави, незважаючи на ті кардинальні зміни, що сталися в її політичному та суспільному ладі. Лише перед Другою Світовою війною його було ненадовго скасовано, але у 1954 р. знову відновлено і закріплено в Основах кримінального законодавства СРСР і радянських республік (1958 р.) та у Кримінальному кодексі (далі — КК) УРСР 1960 р.

Тривала історія розвитку інституту УДЗ сприяла значній його регламентованості у КК 1960 р. Проте існували питання, які залишалися не вирішеними, що зумовлювало наявність суперечок між ученими при пошуку відповідей на них. Серед таких питань слід згадати можливість застосування умовно-дострокового звільнення від основного покарання при продовженні реального відбування додаткового, визначення тривалості іспитового строку в разі, коли строки основного та додаткового покарань не збігаються. Не було одностайності і в теоретичних питаннях, зокрема щодо розуміння правової природи УДЗ [12, c. 8].

Дослідженнями в цій сфері займалися М. Бажанов, Д. Водяников, Л. Кузнецова, О. Носенко, Л. Орел, А. Степанюк, М. Стручков, Ю. Ткачевський, В. Тютюгін та ін. Доробки вчених були враховані при прийнятті нового КК України 2001 р. Так, за чинним КК під умовно-достроковим звільненням від покарання розуміють саме вид звільнення від покарання, що відображає погляд М. Ба-жанова, О. Носенко, Д. Водяникова, Л. Кузнєцової та ін. на його правову природу. При цьому С. Улицький та А. Міхлін були серед тих, хто вважав УДЗ мірою заохочення. На думку інших учених, УДЗ слід було визнати певною стадією позбавлення волі чи однією із форм відбування покарання. Ця позиція не знайшла підтримки в наукових колах і цілком справедливо зазнала критики з боку М. Бажанова.

На сучасному етапі умови застосування умовно-дострокового звільнення від покарання до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, потребують відповідної законодавчої конкретизації, що і є предметом подальших досліджень з цього приводу. Крім того, потребують спеціального дослідження питання визначення правового статусу осіб, які були засуджені за КК 1960 р. до смертної кари і у зв'язку із введенням мораторію відбувають довічне позбавлення волі.

2.2. Правові наслідки застосування звільнення від відбування покарання

Система кримінальних покарань зазнала істотних змін у зв'язку із прийняттям 05.04.2001 р. нового Кримінального кодексу. Цей процес, безумовно, пов'язаний зі спрямуванням розвитку суспільства до демократії та захисту прав і свобод людини. Відповідно до цих принципів перевага надається так званим нев'язничним санкціям. Перш за все, це пов'язано з негативними наслідками ізоляції особи від суспільства. Засуджена до позбавлення волі людина не тільки ізолюється від суспільства і опиняється в криміногенному середовищі, але вона ще відірвана від родини, трудового колективу. По-друге, як відомо, внаслідок тривалої ізоляції виникає проблема посткримінальної адаптації даної особи, розриваються та далеко не завжди швидко відновлюються позитивні соціальні зв'язки. Негативні моральні, психологічні, економічні тощо наслідки ще раз підтверджують тезу про те, що за сучасних умов розвитку держави і суспільства позбавлення волі не є найефективнішим, найдієвішим засобом у боротьбі зі злочинностю та в її профілактиці. Крім того, застосування покарання у виді позбавлення волі, хоча і спрямоване на злочинця, проте його наслідки відбиваються негативно на самому суспільстві.

Зважаючи на це та пам'ятаючи про основні функції покарання — не лише кару, а й виправлення засудженої особи та попередження вчинення нею та іншими особами злочинів у майбутньому — юристи-науковці неодноразово порушували питання про нагальну необхідність реформування та гуманізації системи покарань, активного запровадження заходів, що не пов'язані із позбавленням волі. Зазначена проблема не є новою, проте аналіз результатів майже п'ятирічного застосування чинного Кримінального кодексу України засвідчив, що в сучасній стратегії запобігання злочинності дуже вагоме місце посідає саме пошук ефективних заходів, альтернативних позбавленню волі.

Тому реалізація гуманної ідеї, закладеної в основу правового інституту та такої форми державного кримінально-правового примусу, якою є звільнення від відбування покарання з випробуванням — ідеї перевиховання, здійснення необхідного цілеспрямованого впливу на свідомість особи, що скоїла злочин, — стає можливою лише за умови наявності ефективної системи попередження, профілактики злочинності. Причому, справа полягає не стільки у створенні державою та суспільством системи органів, установ та організацій, що здійснюють комплекс заходів превентивного, профілактичного, антизлочинного спрямування. Важливішим аспектом є забезпечення змін у свідомості людей щодо можливості утримання певної категорії населення від вчинення первинних або повторних правопорушень та злочинів шляхом своєчасного цілеспрямованого впливу на свідомість, активізації високих моральних цінностей особистості тощо [14, c. 115].

У цьому аспекті доречно відразу зазначити, що останнім часом у більшості розвинених країн Європи, на відміну від нашої країни, позбавлення волі застосовується у виключних випадках, оскільки, як підтверджує багаторічна практика, ізоляція особи не завжди є ефективною, в більшості випадків зовсім не сприяє виправленню та/або перевихованню особи. Рецидивна, організована злочинність осіб, що відбувають покарання у пенітенціарних установах, є підтвердженням того, що позбавлення волі, ізоляція — це вияв кари за вчинений злочин. А кара, як відомо, є невід'ємною частиною будь-якого покарання. Вона передбачає обмеження фізичного, матеріального та морального характеру протягом визначеного строку. Виходячи із позитивної функції покарання, суспільство сподівається, що після відбуття покарання до його лав повернеться право-свідома, виправлена та перевихована людина. На жаль, на практиці виходить дещо по-іншому. Із місць позбавлення волі під впливом комплексу негативних чинників повертається жорстока та агресивна людина, яка нездатна знайти своє місце у суспільстві та пристосуватися до норм моралі. Постає питання постпенітенціарної адаптації такої особи. Іншими словами, перед суспільством знову постає проблема криміногенної особи.

Зауважимо відразу, що в наш час надзвичайним та не завжди зрозумілим для багатьох людей і особливо для осіб, що постраждали від злочину, є фактичне звільнення злочинця з-під варти в залі суду, замість того, щоб відправити його для відбування покарання від 1 до 5 років до місць позбавлення волі. На цю тему ведуться дискусії в засобах масової інформації, а не тільки розмови на побутовому рівні. Негативне ставлення значної частки населення до нововведення пов'язане з недостатністю з боку держави цілеспрямованої роз'яснювальної правової роботи. Щоправда актуальних наукових дискусій на визначену тему майже не проводиться, бракує і комплексних соціальних досліджень даної проблеми.

Разом із тим, є очевидним, що виникнення правового інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням та його застосування було підготовлено всією історією розвитку людства і, зокрема, таких правових інститутів, як покарання, порядок його застосування та виконання.

У теорії та правозастосовчій практиці давно вже визнано, що покарання не є і не може бути визнаним як форма, метод помсти за шкоду, заподіяну інтересам людини, суспільству, державі [13, c. 162-164].

Людство в процесі свого розвитку зрозуміло, що страхом, залякуванням злочинність не можна перебороти, а людей — змусити виправитися, стати законослухняними та правосвідомими. Пошук шляхів ефективного вирішення проблеми подолання злочинності, її попередження, превенції привів розвинуті європейські держави, а від 2001 р. — і Україну, до необхідності запровадження покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, та більш широкого використання (запровадження) пробації, умовного засудження або інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням. Це нова форма і метод боротьби зі злочинністю. А все нове, особливо в юриспруденції, потребує часу та зусиль для обґрунтування правомірності його застосування, вдосконалення методів ефективної реалізації.

На рівні наукової статті можна зауважити, що і до теперішнього часу не існує чіткої, опрацьованої програми виправлення засудженої особи, як і гарантованої програми виховання особистості. Зрозуміло, що таке завдання не може бути позбавлене уваги вчених у сфері кримінології, соціології, кримінального та кримінально-виконавчого права, загальної, спеціальної та індивідуальної профілактики.

На початок XX ст. профілактика злочинності стала загальновизнаною як у практичному, так і у науковому аспектах. Обмежимося тільки зауваженнями, що з 1991 р. в Україні так і не затверджено загальнодержавної економічної чи політичної програми розвитку, а програма профілактики злочинності існує. Зокрема, Указом Президента України від 25.12.2000 р. № 1376/2000 була затверджена і прийнята до виконання Комплексна програма профілактики злочинності на 2001—2005 роки. В ній обґрунтовано в політичному і правовому відношенні державну позицію про необхідність застосування нових методів боротьби зі злочинністю шляхом гуманізації заходів державного кримінально-правового примусу, гуманізації заходів загальної та спеціальної профілактики. Адже науковці та практики неодноразово порушували питання щодо втрат, яких зазнають засуджені особи від недоцільного застосування режимних обмежень, які спричинюють виникнення почуття приниження, бажання зайняти «гідне» місце в умовах ізоляції, іноді шляхом порушення правил внутрішнього розпорядку місць позбавлення волі.

Під прогресивним впливом Ради Європи, зокрема, рішення, прийнятого 16—17.06.1997 р. в Амстердамі на засіданні Європейської Ради, та Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, підписаної від імені України в м. Палермо 12.12.2000 р., та інших міжнародно-правових актів, національна державна та правова думка дійшли висновку про необхідність введення до кримінального законодавства України такої новели, як звільнення від відбування покарання з випробуванням та посилення ролі профілактики злочинності. Створений на той час в Європі і, зокрема, в Україні політичний та правовий клімат сприяв втіленню на міжнародному та національному рівні нових підходів до попередження і профілактики злочинності [4, c. 117-118].

Реалізація правового інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням у статтях 75—79, 104 ККУ надала можливості посилення ефективності як загальної профілактики стосовно категорії осіб, які потенційно могли скоювати злочини невеликої або середньої тяжкості, так і індивідуальної профілактики — стосовно осіб, що вже скоїли такі злочини. При цьому характерною особливістю профілактичної роботи з останньою категорією осіб стало те, що вони, маючи судимість, чітко визначений вид покарання та строк позбавлення волі, залишалися на волі у звичному для себе оточенні. Ця особливість поставила нові завдання, змусила змінювати методи профілактичної роботи правоохоронних органів, органів виконання покарання та відповідних громадських організацій.

Не потрібно спеціальних знань, щоб виявити різницю між умовами здійснення спеціального виховного впливу на особу, що перебуває в пенітенціарних установах і повністю залежить від працівників виконавчої системи, та особу, що перебуває на волі у звичному для себе оточенні.

В основі діяльності держави та суспільства, що охоплюється поняттями загальної та спеціальної, індивідуальної профілактики, а також перевиховної роботи органів і установ кримінально-виконавчої системи лежать наукові розробки видатних вітчизняних вчених у галузі кримінології, кримінального та кримінально-виконавчого права, таких як А. Ф. Зелінський, Ю. Д. Блувштейн, Г. М. Миньковський, М. Д. Шаргородський тощо. Теоретичні наукові надбання вітчизняних вчених були покладені в основу розробки вищезгадуваної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001—2005 роки, реалізація якої беззаперечно сприяла поліпшенню криміногенної ситуації у державі.

У цілому, розглядаючи внесення до чинного Кримінального кодексу України новели — правового інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням — як значний крок вперед на шляху гуманізації кримінально-правової політики та забезпечення судової та виконавчої системи держави ефективним засобом профілактичного і перевиховного впливу, необхідно наголосити на важливості забезпечення державного підходу до реалізації цього завдання. Без організаційного, матеріально-технічного, фінансового забезпечення системи державних і громадських органів виконання покарань можна скомпрометувати вказане нововведення. А ефективність діяльності держави і суспільства на досліджуваному напрямі може стати чинником, що вплине на рішення щодо прийняття України до Європейського Союзу [7, c. 20-22].

2.3. Умовно-дострокове звільнення від покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі: перспективи вдосконалення

Правове регулювання відносин, що виникають у зв'язку із застосуванням умовно-дострокового звільнення від покарання, потребує подальшого вдосконалення. Слід зазначити, що у чинному кримінальному законодавстві відсутній чіткий порядок визначення мінімальної частини покарання, яка підлягає відбуттю у разі застосування умовно-дострокового звільнення від покарання до помилуваного від довічного позбавлення волі. Пропозиції щодо врегулювання цього питання сприятимуть подальшій гуманізації кримінального законодавства та ефективності його застосування.

Щодо тривалості іспитового строку при одночасному звільненні від основного та додаткового покарань у випадку, коли строк відбуття основного та додаткового покарання не збігаються, то А. Горелік зазначав, що випробувальний строк у такому разі повинен складатися з невідбутих частин як основного, так і додаткового покарань разом узятих. Проте, на думку В. Тютюгіна, такий підхід веде до довільного збільшення іспитового строку; він запропонував, щоб був різний за тривалістю іспитовий строк, встановлений для кожного з цих покарань. Та все ж у цій частині більшість учених підтримує позицію Ю. Ткачевського, який вважає, що якщо при одночасному умовно-достроковому звільненні від основного та додаткового покарань невідбута частина строку основного покарання більша за строк додаткового, то випробувальний термін дорівнює невідбутій частині основного покарання. Якщо ж додаткове покарання є більш тривалим, ніж невідбута частина основного, то іспитовий строк дорівнює строку додаткового покарання.

Крім того, саме через недосконалість законодавства тривалий час заперечувалася можливість дострокового звільнення від додаткового покарання вже після відбуття основного. Однією із спроб усунення зазначеного недоліку була пропозиція В. Тютюгіна щодо надання судам такої можливості: «умовно-дострокове звільнення від додаткового покарання після відбуття особою строку основного покарання рівною мірою поширюється на всі без винятку види додаткових покарань». Саме такий шлях обрала сучасна судова практика, про що свідчить постанова Пленуму Верховного Суду України «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким» від 26.04.2002 р. № 2, у п. 10 якої зазначено, що якщо «питання про умовно-дострокове звільнення від відбування додаткового покарання виникло після повного відбуття засудженим основного покарання, суд за поданням зазначених у ч. 1 ст. 407 Кримінально-процесуального кодексу України органів може повністю або частково звільнити його від додаткового покарання після фактичного відбуття встановленої законом частини останнього та за наявності інших зазначених у законі умов» [10, c. 150-151].

Продовжують перелік досліджень інституту умовно-дострокового звільнення від покарання роботи вчених, які виступають за доцільність «індексації» випробувального строку в разі застосування УДЗ залежно від тяжкості відбутого покарання, більшої конкретизації критеріїв визнання засудженого таким, що не потребує повного відбуття покарання, систематизації норм інституту кримінального права, що розглядається. Досліджуються також питання, пов'язані із визначенням строку, з якого фактично й юридично особа починає відбувати покарання.

Чинний КК України передбачає, крім зазначених, ще чимало інших суттєвих змін, що стосуються інституту УДЗ. Всі вони зумовлені необхідністю побудови демократичної, правової та соціальної держави, визнанням Конституцією України людини за найвищу соціальну цінність, а також прагненням досягти більшої відповідності національного законодавства міжнародним стандартам у сфері захисту прав і свобод людини, забезпечення реалізації принципу верховенства права.

У зв'язку з цим заслуговує на увагу одна з невирішених у законодавстві проблем — можливість звільнення осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі. КК 1960 р. (після введення мораторію та подальшого скасування смертної кари) такого права вказаній категорії засуджених не надавав, що стало підґрунтям виникнення численних наукових дискусій. Зокрема, вченими розглядалися питання щодо порядку застосування УДЗ до осіб, яким довічне позбавлення волі замінене на позбавлення волі на певний строк у порядку помилування, а також можливість заміни довічного позбавлення волі на більш м'яке покарання окремим категоріям засуджених. Так, А. Степанюк, аналізуючи зміст довічного позбавлення волі як виду покарання, вважав за доцільне заміну довічного позбавлення волі на строкове позбавлення волі у разі досягнення засудженим 65-річного віку. Свою пропозицію вчений базував на логічному тлумаченні норми ст. 252 КК 1960 p., що закріплювала заборону застосування довічного позбавлення волі до осіб, які досягли зазначеного похилого віку. На жаль, на нашу думку, цілком резонне судження не враховане у новому КК України. Остаточно не з'ясована також позиція законодавця в частині можливості застосування УДЗ щодо засуджених до довічного позбавлення волі. За відсутністю прямої заборони, тим не менше визнаємо, що власне УДЗ до цієї категорії осіб може бути застосоване лише у разі попереднього помилування та заміни покарання на позбавлення волі на певний строк. Такий строк становить не менше 25 років (ст. 87 КК України). При цьому слід зазначити, що йдеться про осіб, засуджених за вчинення особливо тяжкого умисного злочину і відповідно до п. З ч. З ст. 81 КК України УДЗ може бути застосоване після фактичного відбуття ними не менше трьох четвертих строку покарання. До цього моменту все видається достатньо врегульованим. Проте каменем спотикання є порядок обчислення строку, після відбуття якого помилуваний від довічного позбавлення волі набуває право на УДЗ.

Для вирішення означеної проблеми деякі вчені пропонують зараховувати до строку позбавлення волі, призначеного в порядку помилування, ті 20 років, які засуджений зобов’язаний відбути до подання на ім'я Президента України відповідного клопотання. У такому разі, на їх думку, помилуваний має відбути ще принаймні 5 років (або більше, згідно з актом про помилування), і формальна підстава для застосування УДЗ виникає після відбуття 3/4 зазначеного «залишку». Ми вважаємо, такий підхід не досить правильний, оскільки при помилуванні засуджений звільняється від відбування більш тяжкого виду покарання, і замість нього йому призначається новий (згідно із ст. 51 КК), більш м'який вид покарання, строк якого починає спливати з моменту заміни. Цей висновок відповідає положенням чинного законодавства та судовій практиці його застосування. Так, у ст. 81 КК України зазначено, що УДЗ може бути застосоване після відбуття засудженим певної частини покарання, призначеного судом. Що стосується осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, помилування та заміна покарання на позбавлення волі на певний строк здійснюється Президентом України, тобто при застосуванні помилування змінюється суб'єкт визначення виду покарання. У свою чергу, у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну не-відбутої частини покарання більш м'яким» від 26.04.2002 р. № 2 передбачено, що при «вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання щодо засудженого, покарання якому було пом'якшено згідно з актом амністії, помилування або за рішенням суду, фактично відбута частина покарання повинна обчислюватись виходячи з покарання, встановленого актом амністії, помилування або рішенням суду» [6, c. 95-96].

Отже, можливе застосування іншого порядку обчислення мінімальної частини, згідно з яким для застосування УДЗ до осіб, помилуваних від довічного позбавлення волі, за основу приймається строк покарання, відбутий після помилування. Керуючись положеннями ст. 81 КК, можна вирахувати, що в такому разі засуджений набуває права на УДЗ після відбуття 18 років і 7,5 місяців (3/4 від 25 років), а в сумі з мінімальним строком, відбутим до помилування, — 38 років і 7,5 місяців. Дотримуватись подібного порядку пропонують і інші вчені. Слід зазначити, що настільки тривале перебування в місцях позбавлення волі фактично зводить нанівець ідею умовно-дострокового звільнення від покарання.

Звичайно, не слід тішити себе ілюзіями, що особа, яка вчинила посягання на життя державного чи громадського діяча або ж умисне вбивство за обтяжуючих обставин чи інший подібний злочин неодмінно виправиться та позбудеться суспільно небезпечних нахилів поведінки. «Багаторічна практика довела, що позбавлення волі на строк понад 10 років веде не до виправлення засудженого, а навпаки, до деградації його особи, тому тюрма не є установою для виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Стосовно цієї категорії засуджених має йтися не про абстрактну можливість їх виправлення, а про те, щоб щонайменше через 15 років (згідно з КК 1960 р.) перебування за гратами в убивць… засуджених до довічного позбавлення волі, ще, принаймні, залишиться якась дещиця рис людини і вони будуть здатні клопотатися про помилування». Разом із тим слід визнати, що зміни на краще можуть відбутися, хоча виключно за ініціативою самого засудженого, якщо він сам забажає змінитися, виправитися і заради цього законодавцю варто попрацювати над удосконаленням законодавства.

З іншого боку, помилування застосовується до особи, яка вже стала на шлях виправлення, отже, значно наблизилася до досягнення визначеної мети покарання. Логічніше було б таку особу всіма засобами спонукати до повного виправлення, а не змушувати ще 18 років і 7,5 місяців зазнавати негативних обмежень, притаманних покаранню у виді позбавлення волі, і тим самим позбавляти її надії на нормальне життя.

Заслуговує на увагу інший аспект, аналіз якого надає додаткових аргументів на користь якомога швидшого законодавчого вирішення проблеми застосування УДЗ до осіб, помилуваних від довічного позбавлення волі. Так, відповідно до ч. 5 ст. 80 КК України питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі. Іншими словами, до особи, якій було призначено довічне позбавлення волі, але з якихось причин вирок не був виконаний, може бути застосована давність, тобто через 15 років вирок взагалі може не приводитись у дію або приводитись, але довічне позбавлення волі замінюється на позбавлення волі на строк до 15 років [1, c. 130-132].

Висновки

Отже, за наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою знайшли своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування — ч. 1 ст. 74 КК).

Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (в цілому чи його частини) або коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) чи недоцільним (давність виконання обвинувального вироку). Звільнення від покарання жодною мірою не підриває принципу невідворотності покарання. Безперечно, якщо покарання недоцільне, воно не в змозі досягти мети, що стоїть перед ним.

КК передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об'єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.

При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. Їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.

До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовнодострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); до безумовних — звільнення від покарання на умовах ч.4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК).

Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у разі прийняття нового закону, що виключає або пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74 КК). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію уразі, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, в тому числі на осіб, що відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знов виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.

Амністія і помилування частіше за все носять безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.

Отже, амністія та помилування є самостійними інституціями кримінального права. Кожен із них має свої специфічні ознаки. Амністія та помилування є підставами звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Процедура їх застосування регламентована ч. 3 ст. 6 КПК України. Однак тотожність застосування процедури звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання зумовлюють внести відповідні зміни до КПК України.

На підставі акта про помилування особи можуть звільнятися лише від покарання. Відповідно до Положення про порядок здійснення помилування звільнення від кримінальної відповідальності неможливе. Для законодавчого його визначення слід виключити із ч. 1 ст. 44 КК України помилування як підставу звільнення від кримінальної відповідальності.

Застосування УДЗ до осіб, помилуваних від довічного позбавлення волі, є виправданим з міркувань профілактики злочинності та і з суто економічних розрахунків. Так, згідно із статистичними даними, опублікованими експертами Ради Європи з Шотландії, засуджені до довічного позбавлення волі, до яких застосовано УДЗ, найрідше потрапляють знову за грати, оскільки добре усвідомлюють, що, коли хоча б трішечки відійдуть від прямої лінії, яка від них вимагається, то сидітимуть знову, і тоді вже до смерті. Крім того, вони старіють, і треба враховувати, що вік теж лікує від злочинства. А враховуючи той факт, що за сучасних економічних умов залучення засуджених до праці почасти неможливе, настільки тривале (фактично довічне) їх утримання матеріально обтяжливе для держави, адже необхідно для цього виділяти значні кошти з державного бюджету.

Список використаної літератури

1. Барков О. Колізії між кримінально-правовими та кримінально-виконавчими аспектами визначення виправлення засуджених і його роль при вирішенні питання застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 2. — C. 129-132.

2. Барков О. Проблемні питання практичного застосування положень кримінально-виконавчого законодавства щодо умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 8. — C. 122-124.

3. Барков О. Реалізація засудженими права на звернення при вирішенні питання щодо застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі //Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 9. — C. 180-183

4. Гізімчук С. Умовно-дострокове звільнення від покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі: перспективи вдосконалення //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 7. — C. 115-118

5. Губська О. Питання звільнення від кримінальної відповідальності й покарання під час застосування амністії та помилування //Адвокат. — 2002. — № 4-5. — C. 16-18

6. Звенигородський О. Правові підстави здійснення контролю та нагляду кримінально-виконавчою інспекцією за особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням //Юридична Україна. — 2009. — № 1. — C. 94-97.

7. Книженко О.О. Деякі питання звільнення від відбування покарання випробуванням // Вісн. ун-ту внутр. справ: Спецвипуск.- 2002.- Вип. 19.- С.19-24

8. Ковітіді О. Звільнення від кримінального покарання у зв`язку із закінченням строків давності //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 2. — C. 31-34.

9. Лихова С. Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання за ч. 3 ст. 175 КК України (порівняльно-правовий аналіз законодавства країн — учасниць Європейського Союзу) //Юридична Україна. — 2008. — № 11. — C. 90-96

10. Мельник М. Злочин без покарання //Право України. — 2004. — № 7. — С.150-152

11. Музика А. А., Школа С. М. Амністія і помилування в системі сучасного українського права // Кримінальне право України. — 2006. -№1.- С. 10-23.

12. Паневін В. Умовно-дострокове звільнення від покарання : право чи обов'язок суду? //Закон і бізнес. — 2003. — 5 квітня. — C. 8

13. Трубніков В. Проблеми соціальної адаптації звільнених від покарання в зарубіжних країнах //Вісник Академії правових наук України. — 1997. — № 2. — C. 161-170

14. Чугаєвська А. Профілактична роль та правові наслідки застосування звільнення від відбування покарання з випробування в контексті проблеми попередження злочинності// Юридична Україна. — 2006. — № 4. — C. 88-94.

15. Шаломєєв Є. Формування інституту звільнення від покарання у кримінальному праві України другої половини XVII та XVIII ст./ Є.Шаломєєв //Право України. — 2002. — № 11. — С.135-138

16. Школа С. М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2004. — 20 с.