referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Зовнішня заборгованість країн як глобальна проблема сучасності

Вступ

Сьогодні будь-яка країна все більше інтегрує у глобальні економічні процеси, які позначаються на макроекономічних показниках функціонування національної економіки. Однією з ключових економічних проблем нашого часу є зовнішня заборгованість держави і приватного сектору, яка щороку зростає. Зовнішні запозичення для нашої держави є одним із інструментів реалізації моделі випереджального зростання, що передбачає здійснення активних капітальних вкладень в інфраструктуру, виробничі фонди, технологічне переоснащення підприємств та розвиток інтелектуального капіталу.

В умовах світової фінансової кризи розвиток міжнародної фінансової системи характеризується значним зростанням обсягів зовнішньої державної заборгованості країн світу. Необхідно констатувати, що державний борг є органічною складовою фінансових систем переважної більшості країн світу, дієвим інститутом у механізмі макроекономічного регулювання та інструментом реалізації економічної стратегії держави. В Україні за роки її незалежності формування боргу відбувалося значною мірою під впливом потреб оперативного фінансування поточних бюджетних видатків, що зумовило його структуру та обсяги.

До основних причин швидкого зростання державного боргу України в умовах сучасної кризи можна віднести: необхідність збільшення валютних резервів для забезпечення стабільності національної грошової одиниці; значні бюджетні дефіцити; залежність від імпорту енергоносіїв; потреби технічного переозброєння більшості галузей національної економіки.

1. Проблема зовнішньої заборгованості

Сучасна економіка має борговий характер, оскільки більшості країн не вистачає власних ресурсів для фінансування поточного балансу, покриття дефіциту державного бюджету, проведення соціально-економічних реформ, виконання боргових зобов’язань. Відтак країни, що розвиваються, активно використовують зовнішнє фінансування, у тому числі, банківські позики та фінансову допомогу міждержавних організацій (див. табл. 1). МВФ та інші міжнародні донори можуть надати фінансову допомогу країні, якщо вона має проблеми із стабільністю валюти, тривалим дефіцитом платіжного балансу, не може сплатити за імпортовані товари та послуги, а також повернути свій борг іншим країнам. Головна мета залучення офіційної міжнародної допомоги — це сприяння країні у переході на шлях сталого економічного зростання. Офіційна міжнародна допомога країні здійснюється за допомогою використання таких інструментів, як кредити на реалізацію проектів розвитку країни, експортні кредити, гранти на підтримку реформаторських дій уряду країни-реципієнта, позакредитні інструменти офіційної міжнародної допомоги [7, c. 188].

Таблиця 1

Обсяги і динаміка зовнішнього фінансування країн, що розвиваються, млрд. дол. США.

 

Види зовнішнього фінансування Роки
1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005
Чисте зовнішнє фінансування 423,7 296,4 250,3 242,9 178,0 202,5 269,3 453,6 394,5
Неборгові потоки 261,6 183,7 187,9 183,8 176,8 166,0 175,3 242,1 250,9
капітальні трансферти 20,0 7,0 10,0 8,7 9,0 8,3 5,1 8,3 11,7
прямі іноземні інвестиції 241,6 176,7 177,9 175,1 167,8 157,7 170,2 233,8 239,1
Чисті зовнішні запозичення 162,1 112,7 62,4 59,0 1,2 36,5 94,0 211,5 143,6
позики від офіційних кредиторів, з них: 13,7 51,2 31,9 -9,3 20,2 19,3 3,2 10,4 3,5
МВФ 3,3 14,0 -2,4 -10,9 19,0 13,4 1,7 -14,7
банківські позики 10,2 6,9 -17,6 -4,2 -6,6 -3,7 29,9 54,5 65,1
позики приватних кредиторів 138,1 54,5 48,1 72,6 -12,3 20,9 60,9 146,6 75,0
Сукупне зовнішнє фінансування 681,3 559,0 546,3 553,9 495,6 533,4 615,3 792,3 744,1
Сукупні зовнішні (запозичення 419,7 375,3 358,5 370,1 318,8 367,4 440,0 550,3 493,2

Джерело: World Economic Outlook Public Debt in Emerging Markets / WORLD ECONOMIC AND FINANCIAL SURVEYS. — September 2005. — International Monetary Fund, Statistical Appendix, pp. 256 // http://www.imf.org/external/pubs/

 

Фінансові ресурси, отримані на комерційних умовах та у вигляді фінансової допомоги, є платними, що призводить до утворення зовнішнього боргу. Зовнішній борг (external debt) — це сума зобов’язань країни перед зовнішніми кредиторами за непогашеними зовнішніми позиками та несплаченими за них процентами. До 1970-х років країни, що розвиваються, використовували кошти з офіційних джерел, в яких переважали субсидії. Тому їх зовнішній борг зростав помірними темпами. Тенденція до різкого збільшення обсягів зовнішньої заборгованості боргу виникла на початку 1980-х pp. через значне зростання дефіцитів платіжних балансів країн-імпортерів та збільшення структурних диспропорцій у їхніх економіках (див. табл. 2) [7, c. 189].

Таблиця 2

Зовнішній борг країн, що розвиваються, 1997-2005 рр., млрд. дол. США.

 

Країни та регіони Роки
1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005
Всі 2343,1 2549,4 2590,6 2511,8 2536,2 2605,2 2836,3 3035,2 3181,0
Африка 284,4 283,2 280,8 269,9 258,5 263,3 283,8 293,2 285,8
Центральна і Східна Європа 235,9 269,7 286,6 309,5 315,0 368,8 459,3 544,3 580,9
Співдружність

Незалежних

Держав

199,1 222,8 218,9 198,9 194,0 199,2 238,9 279,7 292,8
Країни Азії,

що розвиваються,

659,6 695,9 693,0 656,7 663,8 665,1 696,7 746,0 834,0
Близький Схід 267,0 292,6 304,2 304,4 307,3 314,4 324,7 340,8 345,1
Західна півкуля 697,1 785,1 807,0 772,3 797,6 794,4 832,9 831,3 842,4

Джерело: World Economic Outlook Public Debt in Emerging Markets / WORLD ECONOMIC AND FINANCIAL SURVEYS. — September 2005. — International Monetary Fund, Statistical Appendix, pp.266 // http://www.imf.org/external/pubs/

 

Найбільшими боржниками в Латинській Америці є Бразилія, Мексика та Аргентина; в Азіатському регіоні — Китай, Індонезія, Таїланд, Філіппіни. На африканському континенті зберігається напружена ситуація — 80% боргу всіх африканських країн припадає на найбідніші країни (на південь від Сахари).

Проблема вирішення зовнішньої заборгованості пройшла чотири етапи розвитку. На першому (1970-і роки) вважалося, що в розвинутих країнах акумульовано достатньо фінансових коштів для їх надання менш розвинутим країнам, які зможуть ефективно їх використати й розрахуватися за зовнішніми боргами. На другому етапі (1980-і роки) виявилося, що позики використовуються неефективно, відсоткові ставки зависокі, терміни платежів швидко скорочуються, і більшість країн-боржників знаходиться на межі банкрутства. Поступово склалася ситуація, коли платежі за боргами перевищували приплив нових кредитів та інвестицій. Тому менш розвинені країни перетворилися у нетто-кредиторів розвинутих країн. На центральний план висунулася проблема розробки механізмів забезпечення боргових платежів, які являли собою суміш засобів примушення та методів заохочення країн, що виконували свої зобов’язання [7, c. 190].

На третьому етапі, наприкінці 1980-х років, основним механізмом вирішення боргової проблеми було визнано переніс строків платежів або довгострокову реструктуризацію боргів. Теорія і практика засвідчили, що борг виступає негативним податком на державні ресурси, пригнічує процес заощадження в країні. Нарешті, на четвертому етапі, в середині 1990-х років, стало зрозумілим, що більшість країн-боржників ні за яких обставин не зможуть сплатити повний обсяг зовнішньої заборгованості, і єдиним виходом є списання її значної частини. У зв’язку з цим теорії зовнішнього боргу сконцентрувалися на механізмах та масштабах такого списання. На початку XXI сторіччя проблема зовнішньої заборгованості залишається однією з найгостріших невирішених проблем у міжнародній економіці.

Для аналізу рівня та динаміки зовнішнього боргу, здатності країни його обслуговувати Світовий банк використовує такі показники, як відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг або до ВВП, відношення платежів з обслуговування зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг, міжнародних резервів до імпорту товарів і послуг та до загальної суми зовнішнього боргу. При цьому в чисельнику, як правило, показується не весь зовнішній борг, а лише його державна та гарантована урядом частка, яка оцінюється на основі концепції чистої дисконтованої вартості поточної вартості на визначену дату за поточною процентною ставкою. Ця методика дає можливість зіставити стан і динаміку зовнішньої заборгованості різних країн (див. табл. 3).

Державні позики мають бути погашені. Однак, оскільки позичальником виступає незалежна держава, то ніяких механізмів примушення її до сплати відсотків не існує. Вважається, що стимулами, що спонукають країну розрахуватися за боргами, може бути лише загроза політичної конфронтації з країною-кредитором, яка може конфіскувати активи країни-боржника на її території (будівлі, землю, судна в портах, депозити в банках), а також припинення двосторонньої торгівлі, ембарго на поставку ключових товарів і надання приватних кредитів, припинення міжнародної допомоги. Оскільки ефективність таких конфронтаційних заходів є досить обмеженою, то більш оптимальний шлях до вирішення зовнішньої заборгованості ґрунтується на ідеї кривої Лаффера.

Таблиця 3

Ключові показники боргового навантаження країн, що розвиваються (%, у середньому за 1999-2001 рр.)

Країна Відношення зовнішнього боргу до експорту (EDT/XGS) Дисконтована вартість зовнішнього боргу, % від експорту Обсяг зовнішнього боргу, % від національного доходу Дисконтована вартість зовнішнього боргу, % від національного доходу Боргові платежі, % від експорту Процентні платежі, % від експорту
Аргентина 375 409 50 55 67 30
Болівія 327 139 59 25 38 11
Бразилія 337 354 43 45 81 24
Індонезія 205 198 99 96 23 9
Мексика 89 97 29 32 27 7
Філіппіни 114 120 67 71 17 7
Польща 129 123 39 37 32 5
Словаччина 79 111 56 55 19 5
Туреччина 207 209 65 66 40 11
Україна 66 59 39 35 12 3

 

Боргова крива Лаффера — це крива, що показує оптимальний рівень заборгованості, який дозволяє країні-боржнику підтримувати достатні для кредиторів боргові платежі. Якщо розмір боргу стає занадто великим, то країна може припинити боргові виплати та об’явити себе банкрутом, від чого постраждає і країна-кредитор. Тому, з точки зору кредиторів, доцільніше підтримувати платоспроможність боржника на оптимальному рівні за допомогою різних заходів.

Реструктуризація боргу — це узгоджені між кредитором і позичальником заходи, спрямовані на підтримку платоспроможності позичальників у середньо- і довгостроковій перспективі. Реструктуризація зовнішнього боргу може здійснюватися на основі переносу платежів на пізніший термін порівняно з початковими датами або скорочення суми боргу шляхом прямого списання, продажу боргу зі скидкою на вторинному ринку, конверсії у будь-які активи країни-боржника.

Рекапіталізація — обмін боргів на облігації країн-боржників чи надання нових кредитів із цільовим призначенням на сплату попередніх боргів. Найбільш відомим у цій групі заходів є план Н. Брейді, у відповідності з яким країни, що розвиваються, можуть обміняти свої борги на облігації (Brady bonds), які б могли продавалися за ринковою ціною на світовому фінансовому ринку.

Пробачення (списання) боргу використовується у виключних випадках на дво- і багатосторонній основі по відношенню до тих кран, які не можуть розрахуватися у середньостроковій перспективі за будь-яких сприятливих обставин.

Підходи до вирішення проблеми зовнішньої заборгованості узгоджуються в рамках Паризького клубу (офіційна заборгованість) і Лондонського клубу (банківські борги), які реалізують технічну сторону врегулювання, тоді як МВФ — пропонує систему макроекономічних заходів для врегулювання економіки. Реструктуризація боргу використовується по відношенню до найменш розвинутих країн із високим рівнем заборгованості та деяких країн із трансформаційною економікою. Криза платоспроможності виявляється у відмові боржника дотримуватися графіку платежів і має низку негативних соціально-економічних наслідків [7, c. 192-193].

2. Механізми реструктуризації зовнішнього боргу країн

У загальному вигляді сучасна структура світової заборгованості складається з таких основних елементів:

  • борги за кредитами держав;
  • борги за кредитами, наданими приватними кредитно-фінансовими інституціями;
  • борги, що виникли внаслідок незбалансованості торговельного і платіжного балансів;
  • борги, спричинені перевищенням іноземних інвестицій над вивозом власних;
  • борги за кредитами міжнародних фінансово-кредитних організацій.

До двох основних індикаторів заборгованості належать:

  • відношення зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг;
  • відношення обслуговування боргу до експорту, або норма обслуговування боргу.

Існує два полюси зовнішньої заборгованості в сучасній світовій економіці:

  • велика група країн-боржників;
  • невелика група країн-кредиторів з участю міжнародних кредитних установ [4, c. 145].

Країни, що розвиваються, є боржниками розвинутих країн, міжнародних кредитно-фінансових організацій, а також колишніх соціалістичних країн. (Кредиторами колишніх соціалістичних країн є в основному розвинуті країни та міжнародні фінансові організації.)

Світовими боржниками є і розвинуті країни, котрі одночасно виступають одна щодо одної і як боржники, і як кредитори. Так само вони є одночасно і донорами, і боржниками міжнародних кредитно-фінансових організацій.

Кредиторами виступають:

  • банки та інші фінансово-кредитні установи;
  • індивідуальні підприємці, які купують облігації іноземних позичальників;
  • уряди країн;
  • міжнародні кредитно-фінансові організації — Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР) та ін.

Залежно від рівня показників боргового тягаря країни, що мають зовнішній борг, поділяються на кілька груп.

Згідно з класифікацією країн за рівнем заборгованості, що розроблена Всесвітнім банком, вони поділяються на такі групи:

  1. Країни з надмірною заборгованістю (показники відношення зовнішньої заборгованості до експорту і ВВП відповідно перевищують 220 % і 80 %).
  2. Країни з помірною заборгованістю (обидва показники нижчі за наведені, але вищі за 60 %).
  3. Країни з низьким рівнем заборгованості (обидва показники нижчі за 60 %).

До категорії країн із надмірною заборгованістю можна віднести: країни Центральної Африки (показник відношення зовнішньої заборгованості до експорту в середньому становить 255 %); країни Південної Азії (249 %);

  • країни Латинської Америки та Карибського басейну (247 %). До категорії країн з помірною заборгованістю належать: країни Європи і Центральної Азії (168 %), країни Середньої Азії й Північної Африки (153 %);
  • країни Східної Азії й Тихоокеанського регіону (100 %) [3, c. 106-107].

Наведена класифікація країн, що розвиваються, за розміром їхнього зовнішнього боргу не дає повного уявлення про позицію країни як міжнародного дебітора. Практика світових фінансів показує, що країна з величезною зовнішньою заборгованістю може не мати значних труднощів щодо її обслуговування (як-от США). 1 навпаки, країна може мати відносно незначний іноземний борг і фактично стати банкрутом. Отже, показник величини зовнішнього боргу будь-якої країни недостатній для оцінки її позиції як міжнародного позичальника. Тут необхідний цілий комплекс економічних показників, що разом і формують таке поняття, як платоспроможність країни-дебітора. У комплекс показників платоспроможності країни входять як абсолютні, так і відносні величини. До абсолютних, крім власне розміру зовнішнього боргу, належать також витрати на обслуговування зовнішньої заборгованості.

Інформація про зовнішній борг і його обслуговування надзвичайно важлива для управління поточними валютними операціями, а також для управління боргом і планування стратегії зовнішніх позик. На детальному рівні така інформація дає змогу урядовому органу стежити за тим, щоб кожному кредиторові був своєчасно здійснений належний платіж, на агрегованому рівні вона потрібна для оцінки поточних потреб в іноземній валюті, для проектування майбутніх платежів з обслуговування боргу, для оцінки наслідків нових зовнішніх позик та для управління зовнішніми ризиками.

Реструктуризація боргу — погоджені боржниками та кредиторами заходи, спрямовані на підтримку платоспроможності боржників у середньо- та довгостроковій перспективі.

Реструктуризація зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, відбувається шляхом:

  • перенесення платежів — перенесення строків платежів основної частини боргу, процентів чи всіх платежів з обслуговування боргу на більш пізній строк порівняно з початково встановленим;
  • скорочення суми боргу — зменшення суми не ви плаченої заборгованості шляхом прямого списання частини боргу або продажу боргу зі знижкою на вторинному ринку, або конверсії боргу в певні національні активи країни-боржника;
  • рекапіталізації — обміну боргів на облігації боржників чи надання нових кредитів, призначених для оплати минулих боргів [10, c. 132].

Висновки

Обслуговування зовнішнього боргу є одним з найважливіших елементів макроекономічної політики держави.

Зовнішньою заборгованістю прийнято вважати суму фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами, що підлягають погашенню у встановлені терміни.

До зовнішньої заборгованості належать переважно борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах і послугах, які впливають на платіжний баланс. Зовнішня заборгованість виникає головним чином унаслідок залучення зовнішніх позик, а також у випадках націоналізації іноземної власності із зобов’язанням виплатити компенсацію попереднім власникам.

Рівень зовнішньої заборгованості держави є одним з вирішальних факторів динаміки її подальшого економічного розвитку. Тягар зовнішнього боргу країни здатний справити депресивний вплив на розвиток економіки через неплатоспроможність країни-боржника, втрату довіри кредиторів та обмеження доступу до зовнішніх джерел фінансування.

На сучасному етапі для майже всіх країн світу характерне прискорення темпів зростання державного боргу. У країнах, що розвиваються, борг збільшується внаслідок зростання зовнішніх зобов’язань, у розвинутих країнах — за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх позик, з явним переважанням перших. У всіх випадках частка боргу у ВВП збільшується.

Список використаної літератури

  1. Бугас В. В., Веклич О. О., Чубукова О. Ю., Козаченко В. М., Костевич Н. О., Романенко О. В. Міжнародні економічні відносини: навч. посібник / В.В. Бугас (ред.). — К. : ПП ВМБ, 2008. — 111c.
  2. Гурін В. Економіка та зовнішньоекономічні зв`язки України: навч. посібник для студ. спец. 7.050201 «Міжнародні економічні відносини» / Міжнародний Слов`янський ун-т. Харків. Факультет економіки та менджменту. Кафедра міжнародних економічних відносин / Г.А. Носирєва (ред.). — Х., 2007. — 400c.
  3. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 380с.
  4. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник. — 7-ме вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 406с.
  5. Моцок В. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: навч.-метод. комплекс / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 259с.
  6. Романчиков В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 256с.
  7. Сахаров В., Зав’ялова О. Міжнародна економіка: навч. посіб. для студ. ВНЗ, які навчаються за прогр. підгот. бакалаврів «Економіка і підприємництво» / Національна академія управління / Вадим Євгенович Сахаров (заг.ред.) — 2-ге вид., випр. — К. : Ін Юре, 2008. — 432с.
  8. Світова економіка: конспект лекцій для студ. / Оксана Василівна Килин (уклад.). — Л. : Видавництво Львів. комерц. акад., 2006. — 175с.
  9. Філіпенко А. Міжнародні економічні відносини: теорія: підручник для студ. екон. спец. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2008. — 408c.
  10. Школа І. Міжнародні економічні відносини: підручник для студ. вищих навч. закл. / Чернівецький торговельно-економічний ін-т Київського національного торговельно-економічного ун-ту. — Вид. 2., переробл. і доп. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 544с.