Вступ.

1. Політика США, Західної Європи та Японії як розвинутих країн.

2.Зовнішня політика Китаю, як представника Сходу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

На рубежі двох тисячоліть різко загострилися проблеми соціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збільшення кількості населення планети. Так, на початок нашої ери у світі проживало 200- 250 млн чоловік, а зараз налічується понад 6 млрд. Розв'язання вказаної суперечності спонукає до активного пошуку нової парадигми економічного розвитку, яка б передбачала, з одного боку, перехід до використання принципово нових джерел і видів ресурсів господарського розвитку, а з іншого — до певної регуляції співвідношення між кількістю населення та наявним обсягом споживчих благ для задоволення його потреб.

Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації третього тисячоліття. Розв'язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства. Світові проблеми обговорюються, вивчаються й вирішуються певною мірою в Організації Об'єднаних Націй та її підрозділах, регіональні питання — у межах сучасних інтеграційних об'єднань, економіка окремих країн — державними й іншими установами, науково-дослідними інституціями. За такого великого розмаїття неабиякого значення набуває наукове узагальнення, синтез існуючих теорій і концепцій та їх адаптація до потреб і реалій економіки України.

1. Політика США, Західної Європи та Японії як розвинутих країн

США — лідер світової економіки, одна з найбільших по території й населенню країн миру. У країні на території площею близько 9,3 млн. кв. км проживає більше 255 млн. чоловік. За рівнем розвитку продуктивних сил, масштабам свого господарства вони значно випереджають кожну з інших розвинених країн. Хід розвиток економічних процесів у самих США є одним з головних генераторів зрушень в економіці всього миру. Ділова активність у США служить "барометром" для світової економіки, безпосередньо впливає на рух циклу й зміна господарського положення в інших країнах, впливає на структуру міжнародного економічного обміну.

США роблять більше всіх у світі товарів і послуг. Найближчі партнери істотно уступають США щодо цього .

США посідають перше місце у світі по обсязі промислового виробництва, володіють найбільшим у світі високоефективним сільським господарством. Збір всіх видів зернових культур становить в останні роки порядку 400 млн. тонн у рік, при цьому порядку 50% пшениці й 60% кукурудзи йде на експорт. Динамічно розвивається сфера послуг, що займає усе більше важливе місце й в експортній діяльності країни.

Разом з тим, розвиток відтворювальних процесів у США в усі більшій мері визначається зростаючим взаємозв'язком США й інших центрів світового господарства. Інтернаціоналізація господарського життя США відбувається тепер не тільки внаслідок вивозу товарів, послуг і капіталу зі США, але й у результаті небувалого припливу в США товарів, послуг і капіталів через границю.

Надзвичайно висока ємність внутрішнього ринку США забезпечує унікальне місце у світовій економіці. Найвищий рівень ВНП у світі означає, що США витрачають більше будь-якої іншої країни на поточне споживання й інвестиції. Важливим фактором, що характеризує споживчий попит у США, є загальний високий рівень доходів щодо інших країн і великий шар середнього класу, орієнтованого на високі стандарти споживання. У США щорічно заставляється будівництво в середньому 1,5 млн. нових будинків, продається більше 10 млн. нових легкових автомобілів і безліч інших товарів тривалого користування[4, c. 224-225].

Особливе місце у світовому господарстві займає Західна Європа. На її частку доводиться 28% сукупного ВВП і 7% населення миру. Вона не представляє "наддержаву" в економічних і політичних відносинах. Західна Європа містить у собі 25 країн, які відрізняються друг від друга розмірами території, чисельністю населення, природними ресурсами, економічним і науково-технічним потенціалом.

Країни Західної Європи належать до групи економічно розвинених країн з однотипною економікою. Вони характеризуються досить високим рівнем економічного розвитку, займаючи по величині ВВП на душу населення 2-44 місця серед країн миру. За рівнем економічного розвитку, характеру структури економіки, масштабам економічної діяльності західноєвропейські країни діляться на кілька груп. Основна економічна міць регіону доводиться на чотири великі високорозвинені в промисловому відношенні країни ФРН, Францію, Італію й Великобританію, які зосереджують 50% населення й 70% валового внутрішнього продукту. Ці держави багато в чому визначають загальні тенденції господарського й соціально-політичного розвитку всього регіону.

Інші країни ставляться до малого промислово розвиненим країнам. Особливе місце, займане розвиненими країнами в регіоні й у світі, визначається високим рівнем спеціалізації на виробництві технічно складної, високоякісної продукції. Важливе значення в розвитку процесів міжнародного подолу праці грали невеликі масштаби внутрішніх ринків даних країн, які стримували поява великих підприємств у всіх галузях господарства через недостатність попиту.

ФРН виступає другим по величині імпортером миру (11,1%). Імпортна квота істотно зросла для багатьох галузей. В обробній промисловості вона збільшилася до 22% (авіакосмічна промисловість понад 80%). Збільшення імпортної квоти пояснюється інтенсифікацією внутрішньогалузевої спеціалізації, у результаті чого росте внутрішньо-торгівельний обмін серед тих самих товарних груп.

Провідними торговельними партнерами країни виступають Франція й Італія, Великобританія, на кожну з них доводиться відповідно 13,9 і 9% німецького експорту. Активні торговельні зв'язки підтримуються зі США (7,3% експорту). У цілому на промисловий розвиток країни доводиться понад 80% зовнішньоторговельного обігу ФРН, у тому числі на країни ЄЕС — 54%[6, c. 54-56].

У число ведучих промислово розвинених країн Європи й миру входить Італія. При населенні в 57 млн. чол. вона робить 4,3% сукупного ВВП миру й близько 18% ВВП країн ЄЕС. У минулі десятиліття вона скоротила розрив у рівні економічного розвитку, показником якого є ВВП розраховуючи на душу населення із країнами Західної Європи. В 70-80-і рр. італійська економіка виявила динамізм, перевершуючи по темпах росту провідні країни Західної Європи. В 1966 р. Італія, випередивши Великобританію по обсязі ВВП, вийшла на п'яте місце в числі промислово розвинених країн. По обсязі промислового виробництва випереджає Францію.

Коротких огляд стану економіки провідних промислово-розвинутих країн миру завершує Японія — де після відновлення довоєнного рівня на початку 50-х років, темпи економіки були найвищими серед розвинених держав.

По обсягах промислового виробництва Японія займає 2 місце у світі, а по обсягах зовнішньоторговельного обігу — третє, експортуючи п'яту частину обробної промисловості, у т.ч. близько 40% продукції машинобудування. Головними об'єктами імпорту в Японію є різна сировина, яким країна не розташовує. При цьому, зовнішньоторговельний баланс Японії незмінно позитивний.

Основні контрагенти Японії в зовнішньоторговельних операціях — це США, на частку яких доводиться майже 35% експорту й більше 20% імпорту; країни Південно-Східної Азії й Далекого Сходу, частки яких становлять приблизно по 25%; а також Західноєвропейські держави, на яких доводиться близько 20% експортних надходжень і 15% імпорту.

У структурному відношенні японська економіка може бути охарактеризована як різнобічна: близько 40% становить продукція загального машинобудування; 15% доводиться на виробництво високотехнологічної електроніки й електротехніки; стільки ж становить продукція транспортного машинобудування, включаючи автомобілі й різні судна. При цьому, по суднобудуванню й експорту судів Японія посідає перше місце у світі[7, c. 27-29].

2.Зовнішня політика Китаю, як представника Сходу

Китай постійно дотримується самостійної й незалежної мирної зовнішньої політики, основною метою якої є збереження самостійності Китаю, цілісності його суверенітету й території, створення сприятливої міжнародної обстановки для проведення в Китаєві політики реформ і відкритості й модернізації країни, захист миру на всій планеті й сприяння спільному розвитку. Китайська зовнішня політика визначається наступними положеннями:

Китай завжди дотримується незалежних і самостійних принципів. Виходячи з корінних інтересів китайського народу й народів миру й реальних подій, Китай виробляє свою позицію й політичний курс по всіх міжнародних питаннях; він не підкоряється ніякому зовнішньому тиску ззовні, не встановлює ніяких стратегічних відносин з великими державами або блоками країн, не бере участь у гонці озброєнь, не проводить військову експансію.

Китай виступає проти гегемонізму й захищає мир в усьому світі. Китай уважає, що держави, не великі й малі, не сильні й слабкі, не багаті й бідні, є рівноправними членами міжнародного співтовариства. Дозвіл з між країнами здійснюється мирним шляхом; не треба прибігати до зброї й загрожувати один одного силою, не можна ні під якими приводами втручатися у внутрішні справи інших країн. Китай ніколи не нав'язує іншим країнам свій соціальний порядок і ідеологію, і не дозволяє іншим країнам нав'язувати їхній соціальний лад і їхню ідеологію Китаю.

Китай активно сприяє створенню справедливого й раціонального нового міжнародного політичного й економічного порядку. Китай уважає, що новий порядок повинен відбивати вимоги розвитку історії й вікового прогресу, повинен виражати загальні побажання й інтереси народів усього миру. П'ять із мирного співіснування й інші загальноприйняті правила міжнародних відносин повинні стати основою для створення нового міжнародного політичного й економічного порядку[1, c. 48-49].

Китай бажає створити й розвивати дружнє співробітництво з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємоповага суверенітету й територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності й взаємної вигоди, мирного співіснування.

Розвиток дружнього співробітництва із сусідніми країнами є важливою складовою частиною китайської зовнішньої політики. Китай дозволив залишені історією проблеми, пов'язані з більшістю сусідніх країн, і проводить бурхливий розвиток взаємовигідного співробітництва із цими країнами.

Зміцнення згуртованості й співробітництва з развивающимся країнами розглядається як основна передумова китайської зовнішньої політики. Китай і країни, що розвиваються, перебувають у загальному історичному процесі, перед ними коштують загальні цілі, а саме: захист незалежності країни й здійснення економічного розвитку. Співробітництво між ними широко й перспективно.

Китай приділяє увагу поліпшенню й розвитку відносин з розвиненими країнами, виступає за повагу країн друг до друга, пошук загальних рішень при наявності розбіжностей, розширення взаємовигідного співробітництва поза соціальними режимами й ідеологіями. Треба вести діалог на основі рівності й взаємоповага , не проявляти опори, якнайкраще дозволяти розбіжності між сторонами.

Китай здійснює всебічну політику розширення зв'язків із зовнішнім миром, він бажає на основі рівності й взаємної вигоди займатися з усіма країнами й регіонами миру торгівлею, здійснювати техніко-економічне співробітництво й культурний обмін з метою сприянні спільному процвітанню. Аж до 2001 року в Китаєві створені 390 тис. підприємств за участю іноземного капіталу, договірна сума яких склала 745 млрд. 900 млн. ам. доларів, сума реалізації ? 395 млрд. 500 млн. ам. доларів. В 2001 році імпортно-експортний торговельний оборот Китаю склав 509 млрд. 800 млн. доларів США, посівши шосте місце у світі.

Через 15 років, 11 грудня 2001 року, Китай вступив у Всесвітню Торговельну організацію. Крім відповідних прав Китай уже приступився до виконання своїх зобов'язань у системі ВТО, відіграє активну роль у справі сприяння всесвітньому процвітанню й прогресу.

Світова економіка являє собою єдине ціле. Економічна інтеграція привносить в економіку всіх країн миру не тільки шанси але й великий ризик. Захист фінансової стабільності, подолання фінансової кризи й забезпечення економічної безпеки є загальним викликом, перед яким поставлені уряди всіх країн миру.

Китай бере активну участь у багатобічних дипломатичних заходах, будучи надійною силою в справі захисту миру в усьому світі й стабільності в регіонах миру.

Китай є постійним членом Ради Безпеки ООН, бере активну участь у заходах щодо дозволу гарячих питань у регіонах миру політичним шляхом. Китай направляє персонал для участі в миротворчій діяльності ООН. Він виступає за реформу ООН, підтримує курс на здійснення ООН і іншими багатобічними організаціями їхньої важливої ролі в міжнародних справах. Китай неухильно виступає проти тероризму в будь-якій його формі й вносить свій внесок у справу боротьби з ним.

Китай докладає активних зусиль для просування процесу контролю над озброєннями, роззброюванням військ і нерозповсюдженням зброї. Нині Китай уже входить в усі міжнародні Договори про контроль над озброєнням і про нерозповсюдження зброї. У справі нерозповсюдження зброї Китай завжди строго виконує свої зобов'язання й удосконалює правову систему в цій сфері. У Китаєві створена була комплексна система по контролі за збільшенням експорту зброї.

Китайський уряд завжди надає важливого значення правам людини й докладає безустанних зусиль у цьому напрямку. Китай уже вступив в 18 конвенцій по правах людині, у тому числі в Міжнародну конвенцію по економічних, соціальних і культурних правах, і уклав Міжнародну конвенцію по правах громадян і політичних прав.

Китай бажає додавати в співробітництві з міжнародним співтовариством спільні зусилля для дозволу таких виниклих на шляху розвитку людства всесвітніх проблем, як погіршення навколишнього середовища, недостача ресурсів, бідність і безробіття, збільшення чисельності населення, поширення захворювань, наркотики й міжнародні злочини[2, c. 32-34].

Висновки

Вивчення, узагальнення й висвітлення досвіду зарубіжних країн у вирішенні надзвичайно складних проблем економічного розвитку в сучасних умовах та можливості його застосування у процесі радикальних економічних перетворень в Україні, формування нової її економіки — головне завдання колективу авторів пропонованого підручника.

Господарська практика країн світового співтовариства засвідчує, що оптимізація економічних відносин, вирішення проблем розвитку вимагають застосування багатоступінчастих підходів, які ґрунтуються на широкому врахуванні загальноцивілізаційних закономірностей, регіональних та національних особливостей, історико-генетичних і етнічних факторів, географічних, психологічних та інших чинників.

Механізми регуляції економічного життя є багатошаровою розгалуженою будівлею, фундаментом якої слугує сучасний ринок з іманентними атрибутами: приватною власністю, конкуренцією, вільним підприємництвом, ініціативою, законодавством, що регулює увесь комплекс господарських і соціально-трудових відносин. Отже, ринкова система є провідною, домінуючою в сучасній високорозвинутій економіці. Вона забезпечує неухильне зростання продуктивності суспільної праці, всебічну економію різноманітних ресурсів, високу мотивацію та якість праці. Досвід показує, що найвищу віддачу має системно організована й активно функціонуюча сукупність ринків: товарів і послуг, капіталів і робочої сили, цінних паперів і грошей, житла й технологій, землі тощо. Водночас історична практика вказує на обмеженість виключно ринкового регулювання економічних процесів, невиправданість абсолютизації принципу "Laisser-faire" (фр. — не заважати). Відмова ринку компенсується державним регулюванням макроекономічних процесів. Зростає роль інституціональної інфраструктури, особливо таких її ринкових складових, як банківська та кредитно-фінансова система, валютне регулювання.

Надзвичайно важливим є питання про сучасні економічні форми, оптимізація яких досягається внаслідок суперечливої взаємодії суспільного поділу й кооперації праці, розвитку техніки і технології, організації й управління виробництвом. Найбільш вражаючих економічних результатів досягають країни, які створюють економічні форми, що гнучко поєднують загальноцивілізаційні, загальносвітові надбання з особливостями власного господарства на основі найповнішої реалізації об'єктивно притаманних йому порівняльних і конкурентних переваг. У кінцевому підсумку саме такий підхід забезпечує виконання головного принципу економічної філософії — найефективнішого використання відносно обмежених господарських ресурсів.

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка : Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська,; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -442 с.

2. Базилевич В. Макроекономіка : Навчальний посібник/ Віктор Базилевич, Лариса Баластрик. -2-ге вид., доп.. -К.: Атіка, 2006. -366 с.

3. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях : Навч. посіб./ Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна,. -Харків: Факт, 2003. -199 с.

4. Манків, Грегорі Н. Макроекономіка : Підручник для України/ Г.Н. Манків,; Пер. з англ.: Степан Панчишин, Остап Ватаманюк та ін.. -К.: Основи, 2000. -588 с.

5. Панчишин С. Макроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -614 с

6. Савченко А. Макроекономіка : Підручник/ Анатолій Савченко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -441 с.

7. Харкянен Л. Макроекономіка : Навчальний посібник для студентів вузів/ Людмила Харкянен,. -К.: Каравела, 2006. -174 с.