Вступ

1. Початок мілітаристської політики Бісмарка.

2. Основні риси зовнішньої політики Німеччини в 70-90–х рр.

3. Бісмарівськасистема союзів — загрозамиру в Європі

4. Система союзів Бісмарка.„Союз трьох імператорів” – новий Священний союз.

5. Колоніальні захоплення Німеччини в 80 –х рр.

6.Перехід до „мирної політики”

7.Антифранцузька політика Бісмарка

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Перший канцлер Німецької імперії князь Отто фон Бісмарк до початку 90- х років зумів знаходити засоби, щоб нав’язати свою волю прусському ландтагу і імперському рейхстагу, особливо коли мова йшла про заходи про посилення мілітаризму і про питання зовнішньої політики і дипломатії. Бісмарк ненавидів опозицію, головною ареною, де він в повній мірі міг проявити свою силу, була дипломатія, яка зпиралась на мілітаризм і повинна була забезпечити сприятливі для Німецької імперії умови на випадок виникнення війни. Будучи виразником інтересів прусського юнкерства, він розумів, що укріпити панування земельної аристократії можливо, лише спираючись на союз з великою німецькою буржуазією.

В середині 80-х років ХІХ ст. Німеччина приступила до колоніальних захоплень. Саме в ці роки і була створена німецька колоніальна імперія, яка охопила на початку першої світової війни територію в 2500 тис. кв. км з населенням в 12-13 млн. чоловік. Колоніальна агітація місіонерських кіл, які користувались підтримкою ганзейської буржуазії, притягнула до себе увагу правлячих сфер.

Проте колоніальної експансії відводилось другорядне місце у зовнішньополітичних замислах „залізного канцлера”. Дійсно, розвернувшись у Європі події незабаром заставили Бісмарка перервати політику колоніальних захоплень, звернувши всю свою увагу на нові проблеми європейської політики.

1. Початок мілітаристської політики Бісмарка

Перші кроки німецької імперії на міжнародній арені свідчили про те, що з'явився новий хижак, який із самого початку претендує якщо не на світове, то на загальноєвропейське панування. Після розгрому Франції Німеччина виявилася найсильнішій військової державою в Західній Європі. При цьому закінчення франко-прусський війни не тільки не призвело до зменшення німецької армії і ослаблення міжнародної напруги, але, навпаки, послужило вихідним пунктом гонки озброєнь насамперед возз’єднаної Німеччини, за якою неминуче мали піти й інші держави, якщо вони не хотіли розділити долю Франції і бути беззбройними перед обличчям озброєної до зубів німецької імперії.

Об'єктивна обстановка — нова і завершальна фаза розділу світу між великими державами — також неминуче вабила за собою мілітаризації народного господарства й різке загострення суперечностей у «європейському концерті» цих держав. При цьому Німеччина, претендуючи на роль першої скрипки у цьому «концерті», в той самий час повільно, але неухильно повертала на рейки світової політики.

Бісмарк вважався представником «континентальної політики», в основі якої лежало прагнення Німеччини утримати за собою завойоване в попередніх династичних війнах. Вважаючи, що цим завоюванням може найбільше загрожувати Франція, що, попри важку контрибуцію, швидко отямилася від поразки, Бісмарк весь час носився з ідеєю так званої «превентивної» (запобіжній) війни проти Франції, поки остання не стала остаточно на ноги.

З цією ж метою Бісмарк прагнув організувати під німецьким керівництвом блок ряду європейських держав, протиставив його своїм противникам, роз'єднаним між собою. Як відомо, ще під час пруссько-австрійської війни 1866 р. Бісмарк виступив проти походу на Відень, вважаючи Австрію потенційним союзником Пруссії. Виключена з Німеччини, Австрія не представляла більше небезпеки для Пруссії.

Але, з другого боку, Австрія, центр зовнішньої політики якої перемістився на Балкани, була зручним зброєю Німеччини у Східній Європі як у боротьбі проти Росії, так і у справі зміцнення позицій німецького капіталу на Балканах і на Близькому Сході. Сама Австрія, в поодинці, не в змозі боротися проти Росії, також неминуче мала піти на зближення з Німеччиною. французів. Саме на цій основі і створюється в 1879 р. військово-політичний союз Австро-Угорщини та. У 1882 р. до нього примикає Італія, сподіваючись одержати підтримку від Німеччини в боротьбі за Північну Африку, де цей час активізує свою експансію Франція. Троїстий союз Німеччини — Італії — Австро-Угорщини розглядалося Бісмарком як одна з важливих зовнішньополітичних перемог. Проте наївний розрахунок Бісмарка на те, що противники Німеччини залишаться роззброєними, був спростований подальшим ходом подій. Більше того, що почалося у цей час утворення різних імперіалістичних блоків, які потім визначили розстановку деяких сил у Першій світовій війні, було значно прискорено саме організацією австро-германського блоку 1879 р.

На противагу йому вже в 1891—1893 рр. склався франко-російський військово-політичний союз. Замість роз'єднання противників Бісмарк своєї провокаційно-агресивною політикою неминуче викликав консолідацію цих сил перед обличчям зростання погрози із боку Німеччини — було явним провалом зовнішньополітичних заходів Бісмарка.

Хоча Бісмарк і був «континентальним» політиком, він не міг не робити поступок зростання буржуазії, яка вимагала колоній. Бісмарк виступив ініціатором колоніальної експансії. Вже в початку 80-х років уряд приймає цілий ряд заохочувальних заходів для посилення німецької колонізації в Африці, Латинської Америці, на Далекому Сході, асигнує кошти для фінансування німецьких пароплавних ліній, пов'язують Європу з колоніями, всіляко заохочує діяльність приватних колоніальних товариств. Особливу активність серед цих товариств виявили Бременське і Гамбурзьке, які вогнем і мечем завойовували собі «місце під сонцем» в Африці.

2. Основні риси зовнішньої політики Німеччини в 70-90–х рр.

Ще зовсім недавно конгломерат — другорозрядних провінційних держав, Німеччина за які-небудь чверть століття після 1871 м , зробила небачений економічний ривок, у результаті якого вона ввійшла в розряд великих держав і стала претендувати на ведучу роль спочатку в європейських, а потім і в міжнародних справах.

Німецька імперія — дитя династичних і анексіоністських воєн , спираючи на свій швидко зростаючий військово-економічний потенціал, активно вторгалася в європейську політику, ставши одним з вирішальних факторів, що порушили сформоване колись у Європі рівновага сил великих держав. Франкфуртский договір 1871 р., що поклав кінець франко-прусской війні, не приніс світу Європі. Якщо поразка і пограбування Франції, відторгнення в неї Ельзасу і Лотарингії цілком улаштовувало Бісмарка і його оточення, що розглядали свою перемогу як трамплін для європейської політики Німеччини, то Франція, цілком природно, не могла примиритися з нав'язаним їй несправедливим світом . Колишня ворожнеча між пануючими режимами Третьої республіки у Франції і Другій імперії в Німеччині після 1871 р. розгорілася з новою силою. Антифранцузька політика Німеччини стала одним з найважливіших напрямків діяльності її уряду в останній третині XІ в.

Уряд Бісмарка в 70-80-х рр. активно прагнуло не просто підсилити позиції Німеччини в Європі, але і досягти визначеного гегемоністського положення . Для цього існували два шляхи: по-перше, постійна погроза війною одним державам, узагалі, прагнення тримати Європу в стані погрози військового конфлікту при наявності переважної німецької військової моці, по-друге, створення системи прогерманських військово-політичних блоків, що забезпечували або підтримку бісмарковських планів, або, у крайньому випадку, нейтралітет третіх держав. Така європейська політика Німеччини викликала недовіру і підозрілість в інших держав.

Швидкий ріст німецьких монополій, яким бракувало сировини, сфер додатка капіталу, при наявності досить вузького внутрішнього ринку, спростовує вимисли буржуазних істориків про чисто "європейську" і "миролюбній" політиці Бісмарка. До початку 80-х рр. відносяться колоніальні захоплення Німеччини в Африці, а кінцеві століття вона проникає в Південно-Східну Азію, у басейн Тихого океану, Німецькі монополії, банки і торговельні фірми розгорнули боротьбу за проникнення на Латиноамериканський континент. Так виникла нова група протиріч на міжнародній арені: німецькі домагання зіштовхувалися з традиційними інтересами, насамперед найбільшої колоніальної держави Англії. Ці німецькі наміри до територіальних захоплень створювали нестійкість у міжнародних відносинах, служили джерелом міжнародних конфліктів і вели до загострення міждержавних відносин. Основну ставку в здійсненні зовнішньополітичних планів панівні класи Німеччини робили на військову силу, Найважливішим фактором їхньої зовнішньої політики стала розвита система мілітаризму. Саме союз німецького мілітаризму, юнкерства і великих фінансово-промислових магнатів створив у Європі той тип міжнародних відносин, що ввійшов в історію кінця XІ — початку XX в. під ім'ям "збройного світу ", сутністю якого стала систематична підготовка до загальноєвропейської , а в перспективі — і світовій війні. Цей тип міжнародних відносин знайшов своє вираження в зростаючій гонці озброєнь, безперервному збільшенні армій, створенні військових агресивних блоків і прагненні до установлення світового панування. Класичним виразником такого початку в міжнародних відносинах стала юнкерсько-буржуазна мілітаристська Німеччина останньої третини XІ в.

3. Бісмарівська система союзів — загрозамиру в Європі

Вихід на європейську арену швидко міцніла нової Німеччини з її претензіями на гегемонію в Європі з усією гостротою поставив перед правителями Другої імперії проблему союзників, насамперед з числа тих континентальних держав, що допомогли б їй тримати Францію в політичній ізоляції. Аж до відставки в 1890 р. Бісмарка буквально мучив "кошмар коаліцій", створенню яких він присвятив два десятиліття свого канцлерства. Бісмарк звернув свої погляди до Австро-Угорщини і Росії, прагнучи створити союз у складі зазначених монархій. У результаті оживленої дипломатичної діяльності, що розгорнулася в 1872-1873 р. між Берліном, Віднем і Петербургом був підписаний договір між монархами Росії й Австро-Угорщини, а 23 жовтня до нього приєднався Вільгельм І, кайзер Німеччини. Так був покладений початок "Союзові трьох імператорів".

Нова коаліція трьох реакційних монархів не носила, та й не могла носити стабільного характеру. Занадто істотними були протиріччя між Німеччиною і Росією. Останню зовсім не влаштовували гегемоністські домагання Німеччини на Західну Європу. Російсько-турецька війна 1877 — 1878 р. привела до погіршення германо-російських відносин і до фактичного розпаду союзу . Лише погіршення позицій Росії під час і після Берлінського конгресу привело в Д881-.До поновленню угоди трьох імператорів. Однак взаємини сторін були повні розбіжностей. До середини 80-х рр. союз вичерпав свої можливості. Тоді Бісмарк підписав з Росією в червні 1887 м , так називаний "договір перестраховки" терміном на три роки, відповідно до якого передбачався нейтралітет сторін у випадку війни однієї з них з якою-небудь третьою державою. Це умова не мала сили, якби Німеччина напала на Францію, а Росія — на Австро-Угорщину.

Ця система союзів Бісмарка не витримала іспиту часом і потерпіла фактичний крах, тому що вона по самій суті своєї суперечила національним інтересам Німеччини. Ріст нерівномірності розвитку капіталізму в окремих країнах, що загострилася зв'язку з переходом до імперіалізму, штовхав керівників Німецької імперії на пошуки більш діючих форм союзів . На рубежі 70-80-х рр. зусиллями

німецької дипломатії виник Потрійний союз . Його формування пройшло кілька етапів.

У 1879 р. був підписаний австро-німецький-союзний договір, що носив явну антиросійську спрямованість. Це був перший вирішальний крок у розколі Європи на ворогуючі військові коаліції. У 1882 р. був підписаний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією, що ввійшов в історію за назвою Потрійного союзу. Відповідно до договору Німеччина й Австрія обіцяли військову допомогу Італії у випадку "неспровокованого" нападу Франції. Італія була зобов'язана допомагати Німеччини у випадку нападу на неї Франції. Ряд інших статей регламентував позицію країн — учасників союзу в різних ситуаціях.

4. Система союзів Бісмарка. „Союз трьох імператорів” – новий Священний союз.

Змусивши реакційний уряд Тьера прийняти анексіоністські умови Франкфуртського мирного договору, а слідом за цим зробивши цьому урядові військову допомогу в справі удушення Комуни, Бісмарк і весь табір пруссько-німецької реакції і мілітаризму вважали , що вони домоглися величезного успіху як у внутрішньої , так і в зовнішній політиці Німецької імперії. Націоналізм — незмінний супутник реакції й агресивних устремлінь, — пустивши глибокі корені серед панівних класів, був зведений у ранг державної ідеології, що об'єднала прусських мілітаристів і капіталістичні кола Німеччини навколо "залізного канцлера" і його політики.

Поряд з Бісмарком найбільшу роль продовжував грати граф Мольтке. Переконаний монархіст, він став одним з найбільш ревних поборників німецького націоналізму, що незабаром у його свідомості став заслоняти прусський партикуляризм, ще гнездившийся в середовищі найбільш зашкарублих військових і поміщицьких кіл. Подібно канцлерові Німецької імперії, начальник Великого генерального штабу Пруссії залишався ревним слугою династії Гогенцоллернов, але, йдучи в ногу згодом , німецький імператор уже заслоняв у його очах короля Пруссії. Це не заважало кожному з них — і Мольтке й у ще більшому ступені Бісмаркові , коли вони вважали потрібним , зневажати думкою кайзера, нав'язувати йому своя думка або ставити його перед фактом, що вчинився .

Ставши прихильником націоналістичних ідей, Мольтке вбачав особливу місію германізму в боротьбі проти слов'янства, а також проти галльського духу, у якому не бачив втілення ідей революції, що загрожують консервативному європейському порядкові. Мислячи стратегічними і націоналістичними категоріями, він убачав задачу Німецької імперії в тім , щоб вести боротьбу й у Східній і в Західній Європі. У цій боротьбі, вважав він, закладена основа для зближення Німеччини з Англією, зближення, заснованого на природній спільності інтересів і доль.

Випливаючи за своїми кумирами, яких їй представив мілітаризм, німецька буржуазія легко розсталася з колишніми ліберальними захопленнями. Її цілком улаштовував монархістський, напівабсолютистський військово-поліцейський режим і жалюгідний парламентаризм, піднесений їй зверху, прусським королем, вояччиною і юнкерством. Ставши, говорячи словами Генріха Манна, вірнопідданої , вона зуміла підкорити свій лібералізм німецькому націоналізмові і мілітаризмові. Ще недавно на словах, що обурювалася по приводу методів "дикого" юнкера з Померанії, що стали в політичного керма Пруссії, вона тепер захоплювалася їм у якості "залізного канцлера" Німецької імперії.

Так, задовольнивши національні вимоги німецької буржуазії, юнкер переміг її, тим більше, що він міг скористатися її пробудившимися аннексионистськими і експансіоністськими апетитами. Решта довершив страх, охопивши панів буржуазних лібералів з відтоді, як вони дізналися, що в Парижі проголошено Комуна, і виявили, яке глибоке враження вона справила на робочий клас Німеччини. Бісмарк не відмовився від можливості використовувати цей страх в інтересах своєю внутрішньою політики. Ще одна Комуна, зауважив він якось, і в мене зовсім не буде опозиції. Але й у зовнішній політиці він прагнув використовувати страх, який Комуна вселила всім реакційним держав із Європи.

У червні 1871 р., коли німецькі війська ще стояли під Парижем, а контрреволюційні сили версальців ще продовжували свої безчинства і розправу над прибічниками Комуни, Бісмарк звернувся до урядам Австро-Угорщини, Росії, Англії, Італії і Бельгії з закликом створити своєрідну Священний союз проти комунізму і Інтернаціоналу.

Посилаючись на те, що «події, що відбуваються тепер у Парижі, розкрили солідарну організацію соціалістичних елементів в європейських країнах і небезпеки, якими вона загрожує державному порядку цих країн», німецький канцлер висунув ідею об'єднання урядів в інтересах зміцнення існуючих порядків. Паризька Комуна розгромлена, але, вказував Бісмарк, небезпека поширення революційних і соціалістичних ідей серед робітничого класу далеко не усунута. У середині червня Бісмарк переслав австро-угорському уряду спеціальний меморандум, де змальовував небезпеки, які таїла в собі Комуна, і рятівну роль, яку виконали ті, хто задушив її. Заклик до зближення з німецької імперією на реакційної основі спільної боротьби проти робітничого класу і його визвольного руху отримав серед правлячих кіл Австро-Угорщини широку підтримку. Дуже підготовлену ґрунт цей заклик знайшов і серед правлячих кіл царської Росії. Ще на початку червня Олександр II заявив, що він хотів би вступити в переговори з німецьким кайзером і канцлером про заходах, які необхідно зробити, аби захистити європейський порядок від наростаючої хвилі соціалістичного руху. «Усі європейські уряду,— сказав він,— мають солідарні між собою цій справі, повинні взаємно підтримувати одне в боротьбі проти загального ворога». Бісмарк, у, як він зізнається своїх мемуарах, вже склалася ідея створення «Союзу трьох імператорів»— німецького, російського і австрійського,— вважав, що загальна атмосфера, необхідна для здійснення його зовнішньополітичних планів, складається дуже сприятливо. І він не змарнував нагоди відразу приступити до справи.

За свідченням Морща Буша, публіциста і найближчого співробітника Бісмарка, плани німецького канцлера в той період були такі: «Використовуючи страх перед Інтернаціоналом, відновити Росію проти Франції, як країни Комуни і червоних взагалі, і завоювати на свою бік Австрію». На той час граф Вальдерзее, представник німецького мілітаризму на дипломатичному посту у Парижі, запевняв Тьера, що коли французькому уряду знову знадобиться допомогу німецьких військ для боротьби проти революційних виступів французького робітничого класу, воно може заздалегідь на цю допомогу розраховувати.

Так, висуваючи на перший план ідею затвердження в Європі реакційного «порядку», німецький мілітаризм прагнув зміцнити свою роль й у царині міжнародних відносин. Здавалося — із принаймні, на перших порах — і в німецької імперії немає серйозних противників. Вплив Австрії серед німецьких держав було остаточно втрачено, і позиції Росії реваншистських кіл, які прагнули відновити його, були дуже підірвано. Поразка Австрії в 1866 р. і наступна реорганізація Габсбургської імперії на двоєдиних засадах — створення Австро-Угорщини — все це не могло не мати зовнішньополітичних наслідків: плани розширення австрійського впливу серед німецьких держав стали змінюватися планами більш з енергійною експансії на Балканах. Саме тут зав'язувалися нові вузли протиріч між Австро-Угорщиною та Росією.

Таким чином, ставлення молодий німецької імперії зі старої Габсбургзької монархією були задовільними. Після відставки австрійського реваншиста графа Бейста міністром-президентом двоєдиного Габсбургської імперії став угорський магнат граф Андраши, ІІ ця зміна знаменувала, що в надалі стосунки між Пруссією-Німеччиною та Австро-Угорщиною будуть поліпшено. Протиріч з Англією, економічних і колоніальних, у новоутвореної німецької імперії той час ще не було. Навпаки, впливові політичні кола Англії, особливо в таборі консервативної партії, не без симпатії зважали на Німеччину, у якій хотіли б бачити сильний противагу своїм обом континентальним суперникам.

Франція була послаблена і ізольовано, дві її східні провінції були анексовані, ряд інших її департаментів був окупований німецькими військами. У таких умовах помишляти про реванш вона ще не могла. І на східному кордоні, з Росії, не було підстав в найближчому майбутньому чекати будь-яких ускладнень. Франко-прусська війна поставила Росію в незвичайно вигідне міжнародне становище, надовго посіявши «розбрат між Німеччиною і Францією»; знову сформоване міжнародне становище «лише збільшило значення самодержавній Росії, як реакційної сили». Бісмарковська дипломатія, як ми побачимо, постаралася використовувати цю силу в власних інтересах; давні торгово-економічні зв'язку між пануючими класами обох країн, традиційні династичні узи і загальні реакційні інтереси обох монархічних імперій — Російської і німецької — все це давало підстави розраховувати на лояльність з Росії.

Щоправда, ще в період підготовки Франкфуртського світу французька дипломатія оббивала в Петербурзі пороги, посилено інтригувала там при дворі і в тих найсановніших і військових колах, побоювалися надмірного посилення прусського мілітаризму і загрози, яка майбутньому може нависнути на західному кордоні Росії з німецької імперії. Царська дипломатія явно підбадьорювала французький уряд Тьера — і не тільки тоді, коли йшлося про придушенні Комуни, а й тоді, коли французька буржуазія і її уряд збиралися щось виторгувати в німецьких переможців. Таким чином протягом тривалого часу царська Росія прагнула використовувати — і притому небезуспішно — франко-німецькі чвари, чвари й суперечності. На випадок тіснішого зближення між Францією і Росією у Бісмарка, крім дипломатичних коштів, що могли запобігти таке зближення, було виготовлено ще одне, гостріший, страву — план превентивної війни на два фронту, проти та Франції одночасно. Цей план в усіх стратегічних подробиці було розроблено Мольтке надри Великого генерального штабу в квітні 1871 р., тобто ще до підписання Франкфуртского світу Францією.

У складеному тоді меморандумі Мольтке резюмував свою основну стратегічну ідею так: «Не слід сподіватися, що швидким і щасливим настанням в західному напрямку вдасться звільнитися від одного противника, щоб потім звернутися проти іншого. Ми тільки котрі зазнали, як важко навіть переможну війну проти Франції довести до кінця». План Мольтке передбачав, що половина армії спрямовано на Захід, а друга на Схід. Річ; спираючись на зміцнення Меца і Страсбурга, західна армія мала залишатися нетривалий час у обороні, тим часом як східна — вести наступ. Мольтке не припускав, що німецька армія вторгнеться безпосередньо на територію Росії; він ставив завдання окупації Царства Польського, а потім нанесення удару із Франції.

Якщо план Мольтке про чимось свідчив, то не так про передбичлмвість, скільки про агресивность пруссько-німецького мілітаризму. Хай там було, внутрішнє і міжнародне становище молодий німецької імперії, а разом нею і її першого канцлера здавалося блискучим. «Я сумую,— говорив той час Бісмарк.— Усі великі справи завершені, імперія створено. Вона визнана і шановна всіма народами. Ворожі коаліції легко попередити. Ось якби можна було вкласти великого кабана, тоді інша річ. Тоді я ожив б». Зрозуміло, що це була жарт. Ні міжнародна обстановка, сформована після освіти німецької імперії, ні політичні успіхи пруссько-німецького мілітаризму, юнкерства і буржуазії не виглядали настільки ідилічно. Зовсім не так легко було попереджати можливі ворожі коаліції, «Залізний канцлер» витратив чимало дипломатичних зусиль, щоб створити в Європі військову і політичну коаліцію під керівництвом німецької імперії.

Згодом Бісмарк неодноразово стверджував, ніби після розгрому Франції і завершення об'єднання Німеччини він вважав імперію «насиченою», тобто про. не потрібні надалі розширення і не яка прагне, отже, до війні. То далеко не так. Ми побачимо, що перетворення німецької імперії в велику промислову державу, інтереси економічної експансії на європейських і неєвропейських ринках, постійний зростання мілітаризму і його агресивних устремлінь — все це наклав глибокий відбиток на зовнішню політику Німеччини в період переходу від «вільного» капіталізму до імперіалізму.

Вже в ті дні, коли уряд німецької імперії розробляв умови мирного договору з Францією, деякі капіталістичні кола, зацікавлені в експортної торгівлі і в отримання прибутків від її фінансування, висунули вимога змусити Францію поступитися Німеччини частина своїх колоніальних володінь. Це викликало рішуче заперечення з мілітаристських кіл і юнкерства, які вважали, купувати колоній не посилить, а, навпаки, послабить позиції молодий німецької імперії. Вони виходили зі становища, що анексія колоніальних володінь неминуче викличе за собою будівництво військово-морського флоту, тобто про. відверне великі фінансові кошти, необхідні для подальшого нарощування сил сухопутної армій.

Бісмарк повністю поділяв і висловлював цю точку зору мілітаристських кіл опруссачення Німеччини. Колоніальні претензії частини німецької буржуазії він вважав тоді із щонайменше передчасними. «Для нас, у Німеччині,— вважав він,— колоніальні підприємства були б розкішшю, як собольї шуби на шовку в аристократичних польських сім'ях, у яких навіть сорочок». Згодом, через ніж півтора десятки, «залізний канцлер» змінив свою точку зору: в середині 80-х років під впливом зростання експансіоністських інтересів певних кіл великої буржуазії він настільки ж активно став на шлях колоніальних захоплень, як активно протидіяв цьому в період укладання Франкфуртського світу Францією.

Захоплення Ельзас і Лотарингії означав, що пруссько-німецький мілітаризм прагне зміцнити основи своєї реакційної політики як всередині країни, так і в міжнародних відносинах.

Навпаки, це — найвірніший спосіб перетворити цю війну в європейську інституцію. Це — справді найкраще засіб увічнити в оновленої Німеччини військовий деспотизм…». То були пророчі слова. Справді, військовий деспотизм, встановлений у Німеччини прусським юнкерством за підтримки буржуазії, надалі завжди потребував загострення міжнародній обстановки, в посиленні міжнародної напруги, в атмосфері наростаючої військової тривоги. Наявність у правлячих кіл Франції реваншистських настроїв і планів могло лише зміцнити мілітаристські сили в Німеччини. Вже невдовзі після закінчення війни 1870—1871 рр. генеральний штаб запросив канцлера, може чи останній гарантувати, що з Франції немає загрози реваншу.

Бісмарк відповів, що він може гарантувати протилежне, а саме, що нові війни між Францією і Німеччиною неминучі. Таким чином, після Франкфуртського світу Бісмарк завжди міг бути впевнений, що, що в особі Франції будь-який ворог Німеччини має свого потенційного союзника. Це висувало перед німецької дипломатією нову завдання: послабити внутрішні сили Франції і ізолювати її на міжнародній арені. Звідси прагнення запобігти зближення між реваншистськими елементами Австрії та такими самими елементами у Франції.

Звідси ж у великий мірою і боротьба з католицизмом, який не тільки прикривав партикуляристські елементи у самій Німеччині, а й міг сприяти зближення між антипрусськими елементами всередині Німеччини, з одного боку, австрійськими й французькими реваншистами — з. У великий мірою звідси ж і прагнення німецького уряду зміцнити відносини з царської Росією.

Прагнення до ізоляції Франції і призвело Бісмарка до необхідності підтримувати добрі з царської Росією і Габсбургською монархією. Такі були зовнішньополітичні результати «революції згори»', проведеної Бісмарком за допомогою мілітаризму, панівного в Пруссії. Не претендуючи на влада, економічно виростаюча, політично ж в'яла німецька буржуазія разом здебільшого юнкерства підтримувала Бісмарка.

У німецької імперії, возз’єднана руками прусського мілітаризму, вона бачила здійснення своєї «національної ідеї», тим більше, що одержала в своє розпорядження величезний внутрішній ринок. Німецька буржуазія мала також підстави розраховувати, що невдовзі перед ній відкриються європейський, а потім і світові ринки. Бісмарк вважав, що політика — це наука про можливе. Ми знаємо, що ще в розпал кампанії проти Франції він був зайнятий питанням про можливість зміцнення відносин із Росією та Австро-Угорщиною. Таким чином, він прагнув не допустити повторення коаліції Кауница — коаліції трьох великих держав: Росії, Австрії та Франції. У своїх мемуарах Бісмарк розкриває і іншу затаєну думку, якої він був також зайнятий в ті часи,— залучити майбутнього союзу монархічних держав і Італію. Проте Бісмарк не розповідає, що вже тоді, коли Німецька імперія лише підводилася з колиски війни, він шукав зближення і з Англією. Перші спроби мали місце ще в ті дні, коли лорд Рассел з'явився до Бісмарку вимагати пояснень з приводу скасування Росією заборони утримувати військовий флот у Чорному море. Бісмарк дав тоді зрозуміти, що Англію й Австро-Угорщину він розглядає як природних союзників Німеччини. Цей натяк супроводжувався іншим натяком, настільки ж багатозначним: Бісмарк говорив, що союз міг би бути куплено ціною відмови від дружніх стосунків з іншими державами. У переговорах з «ліберальної» Англією Бісмарк висунув на перший план спільну мету: необхідність спільної боротьби проти революції і проти Інтернаціоналу. У липні 1871 р. Бісмарк через німецького посла в Лондоні звертав увагу лорда Гренвиля — англійського міністра закордонних справ — на «моральну відповідальність» Англії в зв'язку з тим, що керівні органи Інтернаціоналу мають своє місцеперебування в Лондоні. То було прелюдією, яка укладала в собі наступні мотиви: Бісмарк зондував далі, не погодиться чи Англія разом Німеччиною встановити «єдиний фронт проти спільної небезпеки».

Сучасний східнонімецький історик Ганс Ротфельс в одній з своїх ранніх робіт був схильний вважати, що Бісмарк таким чином намагався намацати ґрунт до широкому політичному зближення з Англією. Спроба закінчилася невдачею. Англійське уряд зайняло дуже стриману позицію. Тоді ідеологічний щит спільності реакційних принципів був повернений в бік. Він став основою для зближення з царської Росією, а також, з габсбургською імперією та Австро-Угорщиною.

5. Колоніальні захоплення Німеччини в 80 –х рр.

Спритно граючи на протиріччях європейських держав, Бісмаркові удалося все-таки зміцнити міжнародне становище Німеччини. Швидкий ріст німецького капіталізму, у розвитку якого рано почали складатися елементи монополістичного капіталу, штовхав правлячі кола країни до захоплення заморських територій — джерел сировини, ринків збуту і сфер впливу. Наприкінці 70-х- початку 80-х рр. найбільші представники торгово-промислового і фінансового капіталу підсилили тиск на уряд, вимагаючи захоплення колоніальних володінь.

Устремління німецьких промисловців і фінансистів були спрямовані насамперед на Африку й Океанію. У 1883 м , бременский торговець Людериц заснував у Південно-Західній Африці поселення в районі Ангра-Пекена, попросивши Бісмарка заснувати над цією територією Терманський протекторат. Момент обраний був удало: колоніальні держави — Англія, Франція, Італія, Росія — були захоплені боротьбою за останні вільні території, і на цьому ґрунті між ними загострилися відносини. Цим скористалася Німеччина. В. 1884 р. вона захопила Камерун. Так виникла Німецька Південно-Західна Африка. А вже в наступному році один з колоніальних авантюристів Петере захопив великі землі на сході континенту, заклавши основи іншої колонії — Німецької Східної Африки. Одночасно німецькі капіталісти підсилювали експансію в Океанії. Тут були анексовані Маршаллові острови і північно-східна частина Нової Гвінеї.

6. Перехід до „мирної політики”

Після нетривалої паузи позаєвропейська політика Німеччини одержала в середині 90-х рр. нові імпульси. В ці роки в зовнішній політиці Другої імперії з'явилися нові якісні моменти: вона формується вже як імперіалістична колоніальна політика, хоча в цій своїй новій якості остаточно складається лише на початку XX в. Новизна виражалася в тім , що Німеччина усе наполегливіше вступала в боротьбу за вже поділені колоніальні території і сфери впливу, претендуючи, наприклад, на ряд англійських володінь в Африці. Зайнявши ведуче місце в Європі за рівнем промислового виробництва , Німеччина мала у своєму розпорядженні тепер могутній економічний потенціал. І економічний фактор, за яким стояли біржа і магнати промисловості, став головною рушійною силою міжнародної експансії Німеччини. Нарешті, що швидко зміцнювався німецький капітал шукав нові засоби для досягнення своїх експансіоністських цілей. Таким засобом стало будівництво великого військово-морського флоту, до якого Німеччина приступила в 1898 р. Це був дійсний виклик Англії й інших колоніальних країн. Якщо раніш колоніальні походи очолювали проповідники і купці, то тепер на чолі їх виступали мілітаристи і фінансисти, що одержали всебічну підтримку держави, у тому числі і фінансову . Колоніальна політика стає функцією буржуазної держави. Цей новий підхід що пануватимуть кіл Німеччини до вирішення проблем міжнародних відносин отримав загальне назву «світової політики». Географія зовнішньої політики німецької імперії справді ставала світової. Німецькі фірми небезуспішно виривались на ринки країн Південної та Центральної Америки, де раніше монопольне становище посідала Англія. Велике місце німецька зовнішня політика відводила Близького Сходу, особливо Азіатської Туреччини.

Першочерговезначення уряд надавало будівництва Багдадської залізниці, що мала забезпечити німецькі інтереси на Близькому і Середньому Сході і прокласти шлях у Індію. Особливого значення Вільгельм II німецькі колоніалісти відводили Дальньому Сходу, зокрема Китаю. Майже вся друга половина 90-х рр. пройшла під знаком захоплення Німеччиною ряду важливих в економічному і військовому сенсі територій Китаю. У цей самий час вона остаточно закріпила своє панування на островах Каролінських, Маріанських і Самоа. Зовнішня політика Німеччини, і всі внутрішньополітичний розвиток, здійснювалася під знаком реакційної ідеології мілітаризму і шовінізму. У країні виникла велика мережу різних реакційних ідеологічних і політичних організацій (Пангерманський союз, Флотський союз та ін.), які насаджувався імперіалістичну ідеологію в широких шарах суспільства. Напередодні епохи імперіалізму і пролетарських революцій у Німеччині раніше, ніж у інших країнах, почали складатися елементи агресивної проімперіалістичної політики, які виражали її прагнення до боротьбі за переділ світу і встановлення світового панування.

7. Антифранцузька політика Бісмарка

Найбільше наочно політика "збройного світу" виявлялася у взаєминах між Німеччиною і Францією. Правлячі кола переможеної Франції не збиралися миритися з матеріальними і морально-політичними втратами, що понесла країна в результаті франко-прусської війни. У той же час Бісмарк і його мілітаристське оточення бачили у Франції ворога № 1 на шляху до досягнення гегемоністських цілей у Західній Європі. В обох країнах не було недоліку в розпаленні націонал-шовінізму, у посиленому розвитку військових готувань. Уряди і парламенти, генеральні штаби, буржуазні шовіністи не шкодували сил, нацьковуючи народи обох країн один на одного. Особливо старався Бісмарк.

З 1875 по 1887 р. неодноразово виникали так називані "військові тривоги", що являли загрозу європейському світові . На початку 90-х рр. франко-германська криза досягла такий гостроти , що виникла погроза війни. І лише позиція Росії, що встала на сторону Франції, усунула цю небезпеку.

Зовнішня політика Другої імперії виражала класові інтереси юнкерів і магнатів промисловості, великого фінансового капіталу. Вона суперечила справжнім інтересам трудящих і була джерелом конфліктів і криз у міжнародних відносинах.

Висновки

На протязі багатьох років Бісмарк добивався залучення Великобританії до Троїстого союзу, щоб цим застрахувати Німеччини проти Росії. До зближення з Англією Бісмарка штовхали деякі впливові кола великої німецької буржуазії, які вважали, що завдяки цьому буде полегшений доступ німецьким товарам на світові ринки;до зближення з Великобританією його побуджували також неприємні відносини з Францією і загострення протиріч Німеччини з царської Росією. Діючи в інтересах прусського юнкерства, Бісмарк підвищував ввізні податки на хліб, що викликало найжорстокішу економічну війну між Німеччиною та Росією. Проте, потерпівши невдачу в переговорах з Англією, Бісмарк став добиватись відновлення „перестраховочного договору” з Росією, термін дії якого закінчувався.

Список використаної літератури

1. Бисмарк О. Вильгельм II: Воспоминания и мысли/ Отто Бисмарк,; Отто Бисмарк; Пер. с нем. А.Н. Карасика; Предисл. М. Павловича. -М.;СПб.: Госиздат, 1923. -174 с.
2. Галкин И.С. Создание Германской империи, 1815-1871 гг./ Илья Галкин,. -М.: Высш. шк., 1986. -173,[2] с.
3. Стельмах С.П.Всесвітня історія: Новий період (кінець XVIII — початок XXст.). -К.: Академія, 1998. -293 с
4. Всесвітня історія : Нова історія (кінець ХVIII — початок ХХ ст.) -К.: А.С.К., 2000. -334, [1] с.
5. Даниленко В. М.Всесвітня історія: Хронологія основних подій. -К.: Либідь, 1997. -261,[2] с.
6. Всесвітня історія : Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. -К.: Знання, 2002. -565 с
7. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов. -К.: Знання-Прес, 2001. -631,[1] с