1. Моделі зовнішнього економічного ладу: Німецька, Французька, Скандинавська та Лейбористська.

2. Еволюція теорій прибутку підприємства.

Список використаної літератури.

1. Моделі зовнішнього економічного ладу: Німецька, Французька, Скандинавська та Лейбористська

Усі ці моделі мають свою теоретичну базу, репрезентовану певними економічними школами неолібералізму, на чолі яких стояли автори відомих доктрин.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умовно виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

Аналіз моделей рекомендується здійснювати за такою схемою: спочатку визначити теоретичну основу моделі (методологію дослідження, її вияви та наслідки застосування): визначити принципи та складові функціонування економіки (на якій формі власності її побудовано, як забезпечується її конкурентність); з'ясувати роль держави за цією теорією (об'єкти, форми, напрямки та межі втручання); простежити способи й наслідки практичного втілення теоретичної моделі.

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціальне спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного економічного ладу»), що в ній державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були X. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концепцію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкуренції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприяло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між підприємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність перегляду неоліберальної моделі розвитку.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об'єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:

— створення альтернативної щодо капіталу влади;

— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

— оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

— створення системи самоконтролю;

— запобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історичний досвід: за економічною базою, системою власності — капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

— державна власність, державний сектор, державні підприємства;

— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).

Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і конкурують між собою, будують взаємовідносини на ринкових засадах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших[3, c. 157-159].

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб'єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.

Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.

Побудоване на засадах економічної демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

— участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності. Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макро-економічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного середовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.

Соціальна політика держави розглядається як могутній інституціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує формування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий розподіл; повну зайнятість.

Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансуванні соціальної інфраструктури негативно впливають на економічний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростання в 60-х роках повністю відносились на рахунок недостатньо розвиненої системи освіти).

Ця модель неодноразово підлягала оновленню, уточненню і доповненню. Зокрема в програмі розвитку на 1975—1985 pp. (Мангеймський з'їзд) було чітко окреслено поле діяльності держави, методи її втручання в економіку. Уточнювалось, що методи непрямого впливу на економіку залежать від конкретного соціально-економічного стану суспільства. Вони матимуть переважно кейнсі-анську спрямованість, але на певних етапах, з метою скорочення дефіциту державного бюджету, можуть застосовуватись і монетарні заходи впливу.

Програма декларувала вірність традиційному соціал-демократичному курсу, але в ній знайшли відображення і нові тенденції: визначалося місце конкуренції («мікрорівень») і місце планування («мак-рорівень»), визнавалась конструктивна роль планування. «Змішана економіка» у новому варіанті розглядалась як така, що будується на принципі свідомого «глобального регулювання», поєднання мікроекономічного саморегулювання і макроекономічного державного регулювання з метою підпорядкування виробництва потребам соціальної сфери (програма називає це «глобальною економічною політикою»)[8, c. 384-386].

«Глобальна економічна політика» за своєю суттю була кейнсіанською і мала протистояти ерхардівському «соціально-ринковому господарству», що з економіки вільної конкуренції перетворилось на експансивне капіталістичне господарство.

Теоретики, які обґрунтовували нову програму соціальних реформ (К. Шіллер, X. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки — бази для соціального реформування. Формування «змішаної економіки» має на меті створення такої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.

У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.

Австрійська модель «змішаної економіки». На відміну від соціал-демократичного руху в Німеччині, який протягом тривалого часу проблему соціального реформування вирішував лише теоретично, соціалістична партія Австрії, що відразу після війни стала при владі, отримала можливість апробації на практиці моделі «змішаної економіки». Ідею націоналізації виробництва, як необхідну умову побудови соціальне справедливого суспільства, було реалізовано негайно після виведення окупаційних військ.

У повоєнні роки в Австрії сформувався найпотужніший у Західній Європі державний сектор, який став основою австрійської промислової структури, визначав структурну політику, протистояв проникненню іноземного капіталу в державну економіку і захищав та підтримував приватний сектор. Він був планово-регульованим, керованим державою.

Державний сектор розглядався як важіль, з допомогою якого встановлюється економічна рівновага в суспільстві, забезпечується стабільне зростання добробуту, перерозподіляються ресурси на користь приватного сектора. З ним зв'язана ідея планового індикативного управління приватним сектором та непрямого його регулювання.

Комуністична партія Австрії неодноразово висувала вимогу демократизації управління націоналізованим виробництвом через залучення профспілок та представників трудящих. Але соціалісти розглядали участь трудящих в управлінні як альтернативу націоналізації, тому вважали цю демократизацію непотрібною за умов вилучення націоналізованого сектора із зони капіталістичного підприємництва.

Ідею демократизації управління в приватному секторі було законодавче зафіксовано. Суспільство стало на шлях формування сильних профспілок, які мали регулювати відносини у приватному виробництві на підставі колективних угод. Крім того, при уряді було створено дорадчі й консультативні комітети, які виконували ті самі функції. У Австрії було сформовано систему «соціального партнерства», яка передбачала узгодження інтересів праці й капіталу на загальнонаціональному рівні.

У 1966—1970 pp. соціалістична партія Австрії перебувала в опозиції, оскільки економічну політику уряду визначала коаліція партій. У цей період провадився курс на послаблення державного управління та протекціонізму, реприватизацію націоналізованої власності у формі акціонування, створення підприємств з участю іноземного капіталу. Наслідком економічних трансформацій неоліберальної спрямованості стала економічна криза, в результаті чого коаліційний уряд приймає рішення про повернення до соціал-демократичної програми розвитку. Більше того, узаконюється концентрація і централізація (фактично монополізація) капіталів державних підприємств[4, c. 346-348].

На сучасному етапі австрійська модель «змішаної економіки» оновлюється, орієнтуючись на скандинавський варіант, модель «шведського соціалізму».

Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки». Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної (державної") шляхом акціонування, а також прямої націоналізації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на акціонерних підприємствах — загальним зборам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і самоокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові позики та субсидії.

Після другої світової війни, коли лідерство у парламенті вибороли лейбористи, відбувається інтенсивний процес упровадження цієї моделі, передовсім націоналізація та корпоратизація підприємств. Підприємства найважливіших галузей промисловості, Англійський банк, а також всі види транспорту, зв'язку стають державними. Наприкінці 70-х pp. частка державного сектора у ВНП становила 12 %, державні інвестиції — близько 40 %, на державних підприємствах випускалось 20% продукції, працювало 19 % загальної кількості зайнятих. Це дало підстави говорити про перехід до «системи змішаної економіки».

Широке запровадження планових начал — ще одна з основних програмних ланок лейбористської моделі. Лейбористи пов'язували поглиблення планування економіки зі зростанням розмірів підприємств, картелюванням промисловості, розширенням державного сектора в економіці. Моделлю передбачалося директивне планування стосовно державних підприємств і індикативне — щодо корпорацій.

Поєднання плану й ринку у моделі грунтувалось на принципі використання ринкових переваг, тому планування не стосувалося суто ринкових механізмів, зокрема ціноутворення, і не перешкоджало вільному функціонуванню ринків товарів, робочої сили, засобів виробництва, переливанню капіталів.

Націоналізація і державний вплив на діяльність корпорацій уможливлювали урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою. Витрати на соціальну сферу (соціальне забезпечення, охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво та ін.) становили близько половини всіх витрат державного бюджету.

У лейбористській моделі «змішаної економіки» як єдиної «публічної корпорації» значне місце займала система контролю над економічною владою, що здійснювалася третьою силою — профспілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва. Використовувалась і «синдикалістська модель» участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль[2, c. 78-79].

Скандинавська модель «змішаної економіки». Шведський соціалізм. В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію «функціонального соціалізму» шведських соціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.

Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі і понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право на існування інших форм власності.

Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є цілком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного добробуту.

Соціалізація суспільства в Швеції пов'язувалась не з усуспільненням власності, а з державним перерозподілом доходів, їх вирівнюванням. Хоч Швеція є країною класичного капіталізму (95 % засобів виробництва перебувають у приватній власності), вона має найбільш розвинену систему соціального забезпечення та колективного споживання. Половина валового національного продукту контролюється державою, і 50 % цих засобів використовується на соціальні потреби. Ці витрати держави завжди є точно обґрунтованими і здійснюються в раціональних формах.

Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення системи соціального забезпечення і ставила такі завдання:

— досягнення повної економічної демократії;

— збільшення обсягів суспільного виробництва;

— забезпечення повної зайнятості;

— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.

Програму побудовано за принципом «солідарності», який розглядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп» (профспілки, об'єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».

Практичним втіленням принципу «солідарності» стала політика «солідарної заробітної плати», яка формується на підставі угоди профспілок, об'єднань підприємців щодо меж її зростання, тарифних ставок, умов праці. Розміри заробітної плати і всіх інших видів доходів суворо регламентуються, оскільки саме доходи визнаються основним фактором економічної динаміки та забезпечення соціальної справедливості.

Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція «вирівнювання» доходів різних суспільних верств.

Після того як рівень заробітної плати в Швеції став найвищим у світі, шведські соціал-демократи перейшли до розв'язування проблеми «справедливого розподілу власності». На відміну від австро-німецької моделі, в основу якої покладено принцип участі трудящих в управлінні, що забезпечує їм вплив і контроль за розподілом доходів в корпораціях, шведська модель передбачала формування профспілкових фондів як засобу перерозподілу капіталів між секторами, що забезпечувало виникнення економічної контрвлади. Так, співвідношення обсягів капіталів, що мають у своєму розпорядженні об'єднання шведських підприємців, центральне об'єднання службовців і центральне об'єднання профспілок Швеції, становить відповідно 1 : 1,07 : 2,3.

Система управління суспільством, побудована на залученні до цього процесу різних впливових суспільних сил, яким делегується частина державних управлінських функцій, є основою «функціональної соціалізації», застосовуваної щодо приватного капіталу.

Еволюція програмної мети шведських соціал-демократів полягає в переході від ідеї «політичної демократії» (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї «соціальної демократії» (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до «економічної (індустріальної) демократії», орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці (підвищення її соціального престижу, підвищення якості життя).

Принципи функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності, що їх розуміють як компроміс заінтересованих груп, різних соціальних сил, відображено також у програмах соціал-демократичних партій Данії і Норвегії[1, c. 576-579].

Французький варіант «змішаної економіки». Французький варіант «змішаної економіки» принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демократичного руху, уважають, що націоналізація власності є невідворотним, об'єктивно-обумовленим процесом.

Як важливу передумову докорінного трансформування суспільства вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х pp.) політики «соціально-економічної модернізації», що знайшла відображення в доктрині «третього шляху» генерала де Голля. Її складовими були:

— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінансових установ і посилення ролі державного сектора;

— посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націоналізованого сектора, довгострокового, середньострокового та поточного планування і програмування;

покращення його конкурентоспроможності на світовому ринку. У зв'язку з цим було розроблено систему заходів, у тім числі принцип «солідарної заробітної плати», що стимулює підприємців до модернізації виробництва з метою підвищення продуктивності праці; державне планування і регулювання інвестиційної діяльності; зменшення податкового тиску на фірми, податкові пільги для тих фірм, які впроваджують нові технології.

У Франції в цей час за програмою соціалістів відбувається великомасштабна націоналізація відсталих галузей виробництва, їх модернізація, планове й податкове регулювання процесу перерозподілу доходів.

Країнам, де найбільш вдало поєднувалось державне регулювання економіки і контроль за соціальною сферою з ринковою свободою, що забезпечувала достатній рівень ефективності економічного розвитку, пощастило уникнути соціальних потрясінь.

Політика неоконсерваторів, спрямована на послаблення регулюючої ролі держави, скорочення дефіциту державного бюджету за рахунок зменшення витрат на соціальну сферу, обмеження діяльності профспілок призводить до незадоволення широких мас населення. За цих умов постає проблема оновлення соціал-демократичних економічних доктрин.

1989 р. в Стокгольмі відбувся черговий, XVIII конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу, який затвердив низку програмних документів, розроблених шведською соціал-демократією. Серед них особливе місце займала «Декларація принципів», яка відобразила еволюцію поглядів соціал-демократії стосовно широкого спектра питань, передовсім щодо міжнародних відносин. Відмітною її рисою були заклики до консолідації соціал-демократичних рухів і зосередження уваги на глобальних проблемах сучасності, що їх можна розв'язати лише спільними зусиллями. Зміщуються акценти і щодо трактування поняття «демократичний соціалізм»: він визнається міжнародним рухом за свободу, соціальну справедливість і солідарність.

Вирішення глобальних проблем зв'язується зі встановленням «нового міжнародного економічного порядку», який покликаний примирити інтереси промислове розвинених країн та країн, що розвиваються. Для цього запропоновано реформувати міжнародні фінансові відносини так, щоб створити всі умови для міжнародного економічного співробітництва.

Справедливіший міжнародний економічний порядок необхідний не лише для реалізації принципу солідарності, а й для створення більш продуктивної і збалансованої світової економіки, для надання шансу слаборозвиненим країнам інтегрувати в світовий економічний простір на паритетних основах.

Концепція «демократичного соціалізму» у нових програмних документах залишалась незмінною, але уточнювалось, що будь-які (приватні чи суспільні) форми власності за сучасних умов інтернаціоналізації господарської діяльності більше не гарантують економічної ефективності й соціальної справедливості. Це забезпечується тільки раціоналізацією процесу державного втручання в економіку, тобто посиленням суспільного контролю над економікою, який здійснюватиметься через систему різноманітних заходів: формування демократичної загальнодоступної і децентралізованої виробничої політики; суспільний контроль над інвестиціями; захист суспільних та соціальних інтересів; участь трудящих і спільне прийняття рішень на рівні компаній і виробничому рівні; участь профспілок у розробці національної економічної політики; поглиблення рівня самоуправління кооперативних форм; демократизація світових фінансових інститутів і економічної системи, що уможливлювала б участь у їхній діяльності всіх країн; створення системи міжнародного контролю і спостереження за діяльністю транснаціональних корпорацій; надання міжнародного права профспілкам контролювати діяльність транснаціональних корпорацій.

Загальної економічної моделі, яка б реалізувала принципи соціал-демократії, не пропонувалось, але головна ідея полягала в тім, що економічна демократія не може обмежуватись лише юридичним контролем з боку держави, а має забезпечувати реальну участь трудящих та їхніх об'єднань в управлінні економікою.

У суспільстві, побудованому на ідеях економічної й соціальної рівності, механізм ринку має використовуватись як динамічний засіб залучення нововведень та виявлення потреб економіки і суспільства. Ці принципи треба поширювати не тільки на національний, а й на міжнаціональний рівень.

За свою понад столітню діяльність соціал-демократія досягла суттєвих успіхів: скорочення робочого дня, зростання заробітної плати та рівня життя, дифузія власності і створення інституту спів-власності на підприємствах, досвід державного регулювання економіки, соціалізація функцій держави, представницька політична демократія, економічна демократія у виробництві та контроль над економічною владою. Її вплив поширився на міжнародну економічну діяльність, сприяв виникненню та розвитку міжнародних економічних інститутів, які контролюють процеси інтернаціоналізації світової економіки, вирішують глобальні проблеми сучасності[6, c. 79-83]

2. Еволюція теорій прибутку підприємства

Прибуток виступає безпосередньою метою господарської діяльності і всіх суб'єктів ринкової економіки, зайнятих підприємництвом. Незважаючи на те, що ця категорія є об'єктом економічної теорії і займає основну роль у ринковій економіці, от уже протягом ряду сторіч не змовкають суперечки про її сутність і форми. У підручниках і наукових статтях категорія "прибуток" нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, помірності, чекання і багатьма іншими. У практичному ж плані прибуток не представляє ніякого секрету і у всіх країнах з ринковою економікою його кількісна величина визначається як різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупних витрат. У теоретичному плані ми знову змушені розглянути два підходи до оцінки економічної природи прибутку.

К. Маркс у визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості [11]. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність. На поверхні буржуазного суспільства присвоєння чужої праці затушовується і прибуток виступає як породження руху всього авансованого капіталу, як результат витрат виробництва. Таким чином, у марксистському трактуванні прибуток є результат експлуатації найманої праці капіталом і відношення "капіталіст — найманий робітник" складає основне відношення капіталістичного суспільства.

З таким трактуванням прибутку погодитися неможливо з ряду причин. Якщо під експлуатацією розуміти присвоєння продукту неоплаченої праці й атрибут капіталізму, то капіталізм охоплює всю історію людської цивілізації. Важливо бачити не тільки сам факт відчуження продукту неоплаченої праці, але і те, у чиїх інтересах використовується відчужений продукт.

Сучасна економічна думка розглядає прибуток як доход від використання усіх факторів виробництва, тобто праці, землі і капіталу. Але й у такім розумінні немає єдності і чіткості. В одних випадках прибуток розглядається як плата за послуги підприємницької діяльності, в інші — як плата за новаторство і талант у керуванні фірмою, у третіх — як плата за ризик і т.д. Усі ці визначення розпливчасті і скоріше виражають винагороду підприємцю за його уміння з'єднувати фактори виробництва й ефективно їх використовувати. Однак доход у вигляді відсотка і ренти одержують і ті люди, що передають право розпорядження своїм капіталом у тій чи іншій формі іншим особам і самі в економічній діяльності не приймають участі. Мова йде про нетрудові доходи, одержувані законним шляхом.

За кожним фактором виробництва стоять конкретні люди і групи людей. За працею — наймані робітники, за капіталом — його власники, за землею — її власники. І якщо ми визнаємо, що всяке економічне благо є результат взаємодії факторів виробництва, то зобов'язані визнати і те, що всі групи населення, що стоять за цими факторами беруть участь своєю працею в створенні благ і нової вартості. Різниця лише в тім, що одні беруть участь сьогоднішньою живою працею, а інші минулим, втіленим у матеріальних елементах виробництва. Це їх накопичена упредметнена праця. Вона може бути результатом трудових зусиль цілого ряду поколінь. Всяке економічне благо є в кінцевому рахунку продукт праці всього суспільства. І ефект його зусиль приймає форму доходів (прибутку) на всіх рівнях господарської діяльності[5, c. 47-49].

Адам Сміт писав: "Лише тільки в руках приватних осіб починають нагромаджуватися капітали, деякі з них, природно, прагнуть використовувати їх для того, щоб зайняти роботою працьовитих людей, яких вони постачають матеріалами і засобами для існування в розрахунку одержати вигоду на продажі продуктів їхньої праці чи на тім, що ці працівники додали до вартості оброблюваних матеріалів". У цьому положенні чітко виражений історичний процес виникнення капіталізму.

Сміт говорив, що зі створеної працею й визначаємою кількістю цієї праці вартості товару робітник отримує у виді заробітної плати лише деяку частину. Інша частина доданої працею вартості являє собою прибуток капіталіста-підприємця. У деяких випадках частину його він повинний віддати у виді земельної ренти, частину — у вигляді позичкового відсотка, якщо використовував позиковий капітал.

Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою й у цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький доход капіталіста.

Він рішуче відкидав думку, що прибуток — це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю по нагляду і керуванню підприємством, і приводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цеї передбачуваної праці по нагляду й управлінню, а розмірами вкладеного в справу капіталу. Крім того, на багатьох великих підприємствах функції нагляду і керування передаються найманому керуючому. Сміт вважав прибуток закономірним результатом продуктивності капіталу і винагородою капіталістів за їхню діяльність, працю і ризик.

Сміт відзначав тенденцію норми прибутку до зниження, вказував, що прибуток більш низький у розвитих капіталістичних країнах. Пряме обчислення норми прибутку він вважав практично неможливим, але пропонував замінити порівняння норми прибутку в часі і просторі порівнянням ставок позичкового відсотка. В Англії, писав він, звичайно вважається, що відсоток може складати біля половини прибутку. Сміт дає наступне пояснення тенденції зниження відсотка і норми прибутку: у багатих країнах з ходом економічного розвитку утвориться надлишок капіталу, що викликає ріст конкуренції капіталів і зниження прибутковості. Низький рівень відсотка і норми прибутку Сміт розглядав як прояв економічної розвиненості і здоров'я нації.

Карл Маркс відзначав, що норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості.

Якщо взяти для прикладу капітал у 5000 марок, з яких 4100 складають постійний, 900 — перемінний капітал і 900 — прибавочну вартість. Норма прибавочної вартості складала, отже, 900/900, чи 100%. Норма ж прибутку в цьому випадку дорівнює 900/5000 чи 18%.

Але між нормою прибавочної вартості і нормою прибутку крім цього чисто формального розходження, заснованого на іншому способі розрахунку, існує ще інше розходження.

Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо міняється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу. Але структура капіталу різна в різних областях виробництва в залежності від технічних умов і висоти розвитку техніки.

"Вартісна структура капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою і відбиває це останнє, ми називаємо органічною структурою капіталу… Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток перемінного капіталу, чим середній суспільний капітал, ми називаємо капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а перемінний відносно більше місце, чим у середньому суспільному капіталі, ми називаємо капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури ми називаємо такі, структура яких збігається з структурою середнього суспільного капіталу"[7, c. 164-168]

Тепер подивимося, як складається норма прибутку в залежності від різної структури капіталу.

Візьмемо три підприємства в трьох різних галузях виробництва.

Перша галузь є, припустимо, технічно відсталою. У ній використовується мало машин порівняно c числом робітників, немає великих фабричних будинків і т.д. Це — виробництво з нижчою органічною структурою капіталу.

Друга галузь нехай буде із середньою структурою капіталу, а третя — настільки високорозвиненою, що на кожного робітника приходиться велика кількість вартості у виді матеріалів і споруджень. Отже, у цьому виробництві органічна структура капіталу буде високою.

Щоб можливо більш спростити приклад, допустимо, що у всіх трьох галузях виробництва норма прибавочної вартості однакова, що весь витрачений капітал робить один оборот у рік, тобто цілком споживається у виробництві протягом року, що продукт виходить наприкінці року і потім без залишку розпродається. Усе це — лише припущення, що навряд чи зустрічаються в дійсності, але доцільно до них удатися щоб уникнути непотрібного ускладнення і затемнення приклада.

У кожнім із трьох підприємств зайнято по 100 робітників, що одержують у рік заробітної плати по 1000 марок. Норма прибавочної вартості складає 100%. Загальна сума виданої заробітної плати дорівнює, отже, 100 000 марок, а прибавочна вартість також дорівнює 100 000 марок. Постійний капітал у підприємстві А складає 100 000 марок, у підприємстві В — 300 000 марок і, нарешті, у С — 500 000 марок.

Отже, при однаковій нормі прибавочної вартості норми прибутку дуже різні, якщо товари продаються точно по їх вартості.

Але такі розходження в нормах прибутки являють собою явище, що не може протягом тривалого часу існувати при капіталістичному способі виробництва. Адже капіталіст робить заради прибутку, а не для задоволення якої-небудь суспільної потреби. Йому байдуже, чи робити голки чи локомотиви, ваксу чи одеколон. Йому усього важливіше одержати якнайбільше прибутку на свої гроші.

Що ж станеться, якщо в одній галузі виробництва підприємства будуть давати 50 % прибутку, а в іншій — тільки 17%? Капітал почне уникати галузь C, наскільки це можливо, і буде з всією енергією спрямовуватися в галузь А. Усередині А виникне сильна конкуренція, і виробництво товарів у цій галузі незабаром розшириться до того, що капітали знову почнуть переходити в C.

Ми вступаємо тут в область конкуренції, в область попиту та пропозиції. Ми вже бачили, що вартість і ціна — дві різні речі, хоча остання визначається першою. Ціни відхиляються від вартості і стоять то вище, то нижче останніх. У ряді причин, що викликають це явище, найважливішої є коливання в попиті з боку покупців і в пропозиції з боку продавців.

При пануванні вільної конкуренції попит та пропозиція є регуляторами сучасного способу виробництва. Попит та пропозицію обумовлюють такий розподіл існуючих робочих сил між різними галузями виробництва, при якому в загальному кожна з них робить стільки, скільки вимагає суспільство за даних умов.

Припустимо, якого-небудь товару зроблено більше, ніж можуть чи бажають купити платоспроможні члени суспільства за даною ціною. Тоді ціна товару падає. Завдяки цьому розширюється коло тих членів суспільства, що можуть чи хочуть його купити.

Але разом з ціною знижується і прибуток. Якщо вона падає нижче середнього рівня, то капітал відливає з відповідної галузі. Виробництво скорочується. Унаслідок цього ціна знову підвищується доти, доки не досягне висоти, що відповідає середньому рівню прибутку.

Польський економіст Михайло Калецький запропонував свою теорію прибутку.

Основні роботи М. Калецького вийшли в 1930-1950-х роках у виді розрізнених статей і були перевидані вже після Другої світової війни у виді двох трохи дублюючих один одного збірників: "Теорія економічної динаміки. Нарис про циклічні і довгострокові зміни в капіталістичній економіці". ["Theory of Economіc Dynamіcs. An Essay on Cyclіcal and Long-Run Changes іn Capіtalіst Economy"] (1956); "Обрані нариси з приводу динаміки капіталістичної економіки. 1933 — 1970". ["Selected Essays on the Dynamіcs of the Capіtalіst Economy. 1933 — 1970"] (1971).

У ряді своїх робіт, частина яких була опублікована ще в 1930-і роки, польський економіст М. Калецький незалежно від Дж. М. Кейнса прийшов багато в чому до аналогічних висновків, а в окремих аспектах його аналіз виявився значно глибше. Тому разом із Дж. М. Кейнсом М. Калецького можна розглядати як засновника макроекономіки в цілому і єретичній макроекономіці зокрема (і насамперед , посткейнсіанської макроекономічної теорії).

М. Калецький запропонував оригінальну теорію прибутку. Ця теорія описується в такий спосіб.

Y = Cп + Сw + І. (1)

Y = П + W. (2)

Формули (1) і (2) є відомими макроекономічними формулами визначення ВВП відповідно по витратах і по доходах. З одного боку, ВВП дорівнює сумі споживання (а воно, у свою чергу, підрозділяється на споживання підприємців (капіталістів), Cп, і робітників, Cw) і інвестицій. З іншого боку, він дорівнює сумі доходів — прибутку і заробітної плати.

Далі М. Калецький вводить спрощуєче (але не дуже нереалістичне) допущення, відповідно до якого робітники не зберігають. Це означає рівність заробітній платі і споживанню робітників:

W = Cw.(3)

Звідси випливає, що

П = Cп + І. (4)

М. Калецький дав крилатий опис двох останніх формул: "Робітники витрачають те, що одержують; капіталісти одержують те, що витрачають".

Споживання підприємців, у свою чергу, залежить від наступних факторів:

Cп = Ca + lп, (5)

де Ca — споживання капіталістів, що не залежить від їхнього прибутку, а l — константа (0 < l < 1). З врахуванням (4) і (5) формулу функції прибутку можна записати в такий спосіб:

П = Ca + lп + І = (Ca + І/1 — l). (6)

З огляду на, що l — константа, а Ca навряд чи відрізняється сильною мінливістю, можна прийти до висновку, відповідно до якого прибуток капіталістів визначається насамперед їхньою інвестиційною активністю.

Таким чином, радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: якщо ж у неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва зв'язано з граничною продуктивністю цих факторів, то в Калецкого — з макроекономічною обстановкою, і насамперед , з інвестиційною активністю (таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук "мікрооснов макроекономіки", М. Калецький, навпроти, намагався шукати "макрооснови мікроекономіки")[1, c. 549-552].

Провівши дослідження природи прибутку можна зробити наступні висновки. Прибуток нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, у практичному ж плані прибуток представляє собою різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупними витратами.

Адам Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою й у цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький доход капіталіста.

Він рішуче відкидав думку, що прибуток — це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю по нагляду і керуванню підприємством, і приводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цеї передбачуваної праці по нагляду й управлінню, а розмірами вкладеного в справу капіталу.

К. Маркс у "Капіталі" визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність. К.Маркс зазначав, що в багатьох виробництвах, особливо в сільському господарстві, рік складає природний виробничий період, після закінчення якого виробництво починається заново. Тому установився звичай обчислювати норму прибутку у виді відносин всієї кількості річного прибутку до кількості капіталу, витраченого протягом того ж року на виробництво.

Норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості. Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо міняється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу.

Вартісну структуру капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою і відбиває це останнє, К.Маркс називав органічною структурою капіталу… Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток перемінного капіталу, чим середній суспільний капітал, він називав капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а перемінний відносно більше місце, чим у середньому суспільному капіталі, він називає капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури він називає такі, структура яких збігається з структурою середнього суспільного капіталу

К.Маркс відзначав, що капіталіст робить заради прибутку, а не для задоволення якої-небудь суспільної потреби. Йому байдуже, чи робити голки чи локомотиви, ваксу чи одеколон. Йому усього важливіше одержати якнайбільше прибутку на свої гроші.

Що ж станеться, якщо в одній галузі виробництва підприємства будуть давати 50 % прибутку, а в іншій — тільки 17%? Капітал почне уникати галузь C, наскільки це можливо, і буде з всією енергією спрямовуватися в галузь А. Усередині А виникне сильна конкуренція, і виробництво товарів у цій галузі незабаром розшириться до того, що капітали знову почнуть переходити в C.

Теорія прибутку, за К.Марксом, є теорія розподілу видобутку — прибавочної вартості — між різними прошарками панівних класів. Саме промисловий чи сільськогосподарський капіталіст змушує робити прибавочну вартість, але він не в змозі удержати її цілком.

Йому приходиться не тільки уступати частину прибавочної вартості іншим капіталістам, що вклали свої капітали в галузі виробництва з більш високим органічним складом капіталу, у тому випадку, якщо він вкладає свій капітал у галузь виробництва з низьким органічним складом капіталу.

Оригінальну теорію прибутку запропонував польський вчений М.Калецький. Радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: у неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва зв'язано з граничною продуктивністю цих факторів, у Калецького — з макроекономічною обстановкою, і насамперед, з інвестиційною активністю.

Таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук "мікрооснов макроекономіки", М. Калецький, навпроти, намагався шукати "макрооснови мікроекономіки"[4, c. 235-237].

Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.