Вступ.

1. Індивідуальне та набуте в процесі становлення особистості3

2. Індивідуальність особистості

3. Характер людини.

Висновки.

Використана література.

Вступ

Різноманітність і відмінність людей, навіть по зовнішності, відома ще з давніх часів. Хоча людська особа складається лише з десяти частин, але і серед багатьох тисяч не існує двох осіб, які не можна було б відрізнити одне від іншого. Люди відрізняються не тільки будовою особи, або будовою тіла (конституцією). Вони відрізняються поведінкою, діями, вчинками, бажаннями, значенням життя. Люди живуть в різних історичних, суспільних і державних умовах, а останні, як розумієте, накладають свій відбиток на особу. Все це складає різноманітність індивідуальних відмінностей людей. Але люди не тільки відрізняються один від одного, вони схожі один на одного. Так у кожної людини, в його психічному складі існують пізнавальні процеси: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява. Індивідуальні відмінності між людьми в фізичному плані вивчає диференційна психофізіологія. Головна її задача — знайти оптимальні умови формування особи, знайти умови максимального прояву всіх її можливостей, виходячи з її природних даних.

Диференційна психологія(психологія індивідуальних відмінностей) – вивчає індивідуально-психологічні відмінності людей, їх темперамент, характер, здібності, особистісні властивості.

1. Індивідуальне та набуте в процесі становлення особистості

Донедавна наукова психологія орієнтувалася тільки на розробку проблем із загальних позицій. У дослідженнях зверталися до основних елементів, з яких будується все психічне життя, і до загальних законів, яким підпорядковуються всі психічні процеси; в пошуках загального і співпадаючого не враховувалося все те нескінченне різноманіття, в якому виявляється сутність психічного у різних особистостей, народів, станів, статей, типів тощо

Подібне абстрагування виправдано, оскільки воно випливає з розуміння обмеженості наших можливостей; проте забуваючи, що маємо справу з рівнем абстракцій, ми могли б справді утвердитися в думці, що всі проблеми, складові науки, можливо вирішити з позицій загального підходу.

Ця небезпека, тривалий час загрожувала психології, але сьогодні можна вважати перебореною. Навіть проти своєї волі при зверненні до будь-якої теми дослідник зіштовхувався з індивідуальними варіаціями психічного; і якщо вона спочатку оцінювалася як джерело помилок для загального розгляду, то в кінцевому рахунку (як це було в історії науки) із самого джерела помилок виникла проблема. Було визнано, що диференціація психічного має таке ж право на психологічне вивчення, як і загально психологічні закономірності і факти.

Таким чином, саме вивчення психіки призвело до виділення диференціально-психологічного аспекту. У більшості випадків, правда, йшлося лише про побічні продукти власне загальнопсихологічного аналізу; досліджень, в основі націлених на проблеми диференціювання, все ще недостатньо, і свідомого відсторонення диференційної психології від загальної починається лише в наші дні.

Визначення "характер" охоплює не всю своєрідність душевного життя, а в основному сферу його нраву і волі. Навіть для повсякденного мислення цілком очевидна різниця між характером і інтелектом; немає ніякої причини цю розбіжність ігнорувати. Намагаючись звести всю психічну своєрідність – галузі функціонування пам'яті, сприйнятливості до емоційних і естетичних вражень, в інтелектуальній сфері тощо, – до "характерних ознак" явно недостатньо. До того ж характерологія зазвичай виходить із певних філософських теорій про сутность людини.

Назва “Індивідуальна психологія” могло б підійти; її вже використовується для певної частини і вона закріпив шийся сенс як протилежність “соціальної психології” і “психології народів”; отже вона охоплює лишете, що належить до духовного життя індивіда, включаючи і загальнопсихологічні характеристики окремої людини. Область науки, якій ми намагаємося дати визначення, має мати своїм предметом не тільки між індивідуальні відмінності, а й відмінності між народами, станами, статями, віком тощо.

Дифференциальная психологія, подібно до загальної, — наука, яка виходить на загальні значимості, проте це значимості зовсім іншого роду. Вона має насамперед досліджувати ті формальні закономірності, які визначають реальність психічного варіювання. Категорія психічної вариабельності (мінливості) вимагає точного визначення: потрібно наповнити змістом поняття варіації, індексу вариабельності, коваріації; розглянути види варіацій, типи і щаблі; точно визначити суть нормального, супер- і субнормального. Такого ж пошуку загальних орієнтирів вимагає поняття кореляції, яке означає зв'язок кількох варіативних рядів, і підводить нас до визначенням самої структури індивідуальності. Особливий ракурс набирає також питання про причинності: слід запитати, яка роль у виникненні психічних відмінностей, із одного боку, внутрішніх (спадковості), з іншої сторони, зовнішніх (впливу навколишнього світу, виховання, еталонів і норм тощо.) причин. Нарешті, вивчення того, наскільки зовні сприймаються психічні прояви можна вважати характерними ознаками іманентних психічних особливостей, веде обгрунтування диференційної симптоматології.

За суто наукового і філософського змісту значимість всіх вище наведених проблем абсолютно рівноцінна загальнопсихологічним. Проте диференційна психологія має досліджувати закономірності змістів більш вузького обсягу — істотну якість і функції певних індивідуальних варіантів. У цьому сенсі вона стає справді "спеціальню" психологією темпераментів, характерів, здібностей чи навіть окремого темпераменту, окремої здатності; вона досліджує весь спектр поділів однієї функції на типи і щаблі, встановлює особливі зв'язку між варіаціями кількох функцій; вона вивчає психічну диференційованість всередині різних станів, націй, статей чи дає узагальнений психологічний опис певного стану чи народу, чи статі. Поки ще дослідження носять номотетичний характер, але вони вже вичерпують себе в цих вузьких кордонах і тим глибше, ніж більш диференційована група, що підлягає вивченню, від її оточення, чим специфічніший вид типу, суть якого має бути визначено. Значимість "особливого" в "спільному " стає більшою, і мета досягається тоді, коли науковою проблемою стає сама окрема індивідуальність.

2. Індивідуальність особистості

Індивідуальність завжди означає одиничність. Кожен індивід — це картина ніде і ніколи більше не існуюча в ідентичній формі. Звісно, на нього впливають певні закономірності, в ньому втілюються певні типи, його у багатьох відносинах можна зіставити з іншими індивідами, але він не цілком розчиняється в цих узагальнюючих закономірностях, типах і рівняннях, завжди залишається той "плюс", той зміст, яким він відрізняється від інших індивідів, які підчиняються тим самим законам, які належать до тих самим типів. Таким чином, індивідуальність — це асимптома науки, яка шукає закони.

Якщо справді, як це хотілося б уявити деяким теоретикам, єдине завдання науки — пошук загальнозначущого, тоді не може існувати ніякої психології одиничної індивідуальності. Але ми, проте, знаємо (завдяки роботам Віндельбанда і Риккерта), що ця спроба пов'язати, як гамівною сорочкою, всю науку взагалі чітко заданими і перенесеними з природознавства методами дослідження, має бути відкинута. Ідеографічний підхід, який займається не загальним, а особливим, історичним, рівноправно протистоїть номотетичному. Вибір того чи іншого методу не пов'язаний із поділом наук на природні і гуманітарні; швидше в кожної науці є області, дослідження яких та постановки питань як номотетичного, так і ідеографічного характеру.

Приведемо один класичний приклад використання цієї можливості — генетичну "класифікацію особистостей", запропоновану ще в 1920 р. А.Ф.Лазурським. Наповнена багатющим емпіричним матеріалом, ця класифікація містить чіткі принципи поділу індивідуальних типів і груп людей, а також критерії, оцінки рівнів їх особистісного розвитку.

Таких критеріїв існує чотири. У них поєднуються ознаки розвитку пізнавальної і мотиваційної сфер людини, їх багатоплановості та визначеності. Першим критерієм є загальне і розмаїття його психічних проявів, тобтоперехід від "смутности" основних питань до їх широти і диференційованості. Другий критерій — інтенсивність цих проявів, ступінь розвитку відповідних здібностей. Третій — рівень їх усвідомленості, тенденції до свідомого визначення свого до навколишнього і орієнтації в ньому. Четвертий, підсумковий критерій становить координацію всіх (чи більшості) окремих психічних якостей, які утворюють індивідуальність людини, їх концентрація в напрямку певного, але широкого і різнобічного виду діяльності.

Очевидно, що опорою для виділення різних рівнів розвитку особистості служить саме свідома активність людини, інтеграція — єдність і "зібраність" — його різноманітних індивідуальних рис. Тоді самі ці рівні — нижчий, середній і — визначаються як різні способи існування, взаємини індивідуальності людини з навколишнім його середовищем.

Так, на нижчому рівні розвитку людина підпорядкований зовнішнім обставинам. Більше того, невизначений в інтересах і вчинках, він виявляється в змозі повноцінно реалізувати власні задатки для достатнього і стійкого пристосування до середовища. Навпаки, люди середнього рівня пристосовані адекватно. У "союзі" з середовищем, вони займають в ньому гідне місце, відповідне задаткам і здібностям, які продовжують розвиватися. Нарешті, на вищому рівні розвитку відносини знову змінюються. Обдаровані люди, зайняті інтенсивною і плідною творчою діяльністю, не обмежуються пристосуванням до середовища, але прагнуть до його конструктивного оновлення.

Втім, приналежність до певного психічного рівня є в даній класифікації центральною, але не єдиною характеристикою індивідуальностей. Крім цього, вони поділяються по переважанню традиційно виділених психічних функцій: емоції, мислення, волі. Такі афективні, розумові, діяльні й інші особливі типи, які поєднуються названими функціями, але існуючі при цьому самостійно, як наприклад, типи мрійників (одночасне переважання емоційного і інтелектуального) чи аффектно-діяльнісних. Більшість з них зустрічаються на кожному рівні, маючи свої особливі прояви. Поєднання рівнів розвитку з функціональними типами дає упорядковану й емпірично насичену картину конкретних індивідуальних типів.

Зрозуміло, що класифікація А.Ф. Лазурского будується не тільки дедуктивно, й емпірично. Проте, головному своєму принципом — аналізу індивідуальності людини через розвиток його особистості — автор суворослідує до кінця, заперечуючи буквальні розуміння власних результатів. Насправді, якби виділені рівні особистості лише описували реальність "як є", то чому не прийняти їхні назви — нижчий, середній і — як морально-етичні оцінки цієї реальності? Таку, "звабну", за словами Лазурського, точку зору він рішуче відкидає: місце в тому чи іншому осередку не може бути закріплено за людиною разіназавжди. Тому за етичним критерієм є не сама приналежність до, але постійна тенденція до його підвищення, т. б. зусилля людини до продуктивного розвитку власної індивідуальності, його прагнення до самовдосконалення.

Будь-яка класифікація індивідуальностей — конституціональних типів психопатій чи психічних рівнів розвитку — не обмежуються фіксацією станів, припускаючи їх динаміку. Проте в кожному разі динаміка буде якісно особливою. Так, індивідуальне "рух" в рамках того чи іншого психотілесного зв'язку явно обмежений й відбиває можливі модифікації біологічно вихідних основ. Динамічні в відхилення і акцентуаціях характеру задаються можливістю зміщення цих груп і типів і полягають в свого роду "подорож" по клітинам відповідних класифікацій (хоча далеко не всім) через так звані транзитивні (перехідні) стани. І тільки тоді, коли становлення характеру зв'язується з самостійним зусиллям людини, йому надано можливість "прорвати" межі індивідуальних (в то числі — власних) особливостей, намічених природою і середовищем, і, усвідомлюючи, керувати їх необхідною плідною перебудовою, у якій й полягає справжнє життя, розвиток особистості.

Зрозуміло, що всі "рухи" так чи інакше поєднуються в індивідуальному розвитку кожної людини. Що таке індивідуальність — взагалі, як слід невідомо, до чого її віднести, особистості, або до індивідові? Індивід – істота природна, генотипічна, а особистість – істота соціальна. Індивідуалізація – певна тенденція в розвитку особистості в онтогенезі. "Індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальність відстоюють…" (Асмолов).

Системна модель індивідуальності містить у собі всі рівні – нейродинамічний, психічний, соціально-психологічний, біохімічний, генетичний. На генетичному рівні відмінностей між моделями немає. Серед психічних характеристик психогенетика займається відмінностями. Біохімічна індивідуальність дуже мало досліджена, але тим не менше це теж важливий момент, особливо цікава біохімія мозку.

У 60-х роках Закерман описав шкалу "пошук відчуттів" – наскільки люди схильні до пошуку додаткової стимуляції, нових відчуттів. Люди хочуть полоскотати свої нерви, коли ніякої небезпеки немає ( популярні фільми жахів). На іншому полюсі перебувають люди типу "людина в футлярі (космонавти)". Така поведінка пов'язано з біохімічним профілем. Люди, що демонструють пошук мають негативний зв'язок кореляції між рівнем потреби про відчуття і концентрацією статевих гормонів, концентрації ферментів, які беруть участь у обміні медіаторів… точніше кажучи, ферменти розщеплюють медіатори тим самим припиняючи їхню дію. Коли їх багато чи мало, людина відчуває дискомфорт і це виливається у певний поведінку. Від концентрації ендорфінів, їх ще назвали нейромодуляторами – грають значну роль у знятті стресу, полегшують фізичну біль. Від концентрації статевих гормонів поведінка може змінюватися, жінка з великою кількістю статевих гормонів може стати німфоманкой. Характер не є завмерлим, він формується на всьому життєвому шляху людини. Анатомо-фізіологічні задатки, як було показано, не обумовлюють абсолютно розвиток того чи іншого характеру. Визнання ж залежності характеру від таких чинників, як вигляд, конституція тіла, дата народження, ім'я тощо., веде до визнання неможливості більш-менш істотно змінювати і виховувати характер. Однак уся практика виховання спростовує тезу про постійність характеру, такі випадки можливі лише в патології особистості.

3. Характер людини

Характер, попри свою багатогранність, лише, одна зі сторін, але не вся особистість. Людина здатна піднятися над своїм характером, здатна змінити його. Тому, коли кажуть про прогнозування поведінки, не забувають, що вона має певну можливість і не може бути абсолютною. Особистість може кинути виклик обставинам і стати іншою (якщо, звісно, вона не приховує своє безсилля за фразою "Отакий от у мене характер").

Становлення характеру згодом обумовлено, звісно, і тим, яким він був раніше. Навіть при найкрутіших змінах в житті характер звичайно все ж зберігає єдність в основних найзагальніших його рисах. Але характер не є фатально сформованим, хоча він і зумовленим об'єктивними обставинами життєвого шляху людини, але самі ці обставини змінюються під впливом вчинків людини. Людина сам є творцем свого характеру, оскільки характер складається залежно від світогляду, від переконань і звичок моральної поведінки, які в себе виробляє, від справ і вчинків, які скоює, залежно від всього його свідомої діяльності.

Висновки

Велику допомогу у вихованні характеру надають більш досвідчені люди і тут важливо знайти приклад гідний для наслідування. На Сході говорять: "якщо є учень, учитель знайдеться". Тут закладено глибокий сенс. Ніякий учитель не в змозі навчити того, хто не хоче вчитися. Той, хто хоче вчитися, завжди знайде, на кого йому рівнятися, з кого брати приклад. Характер людини формується у взаємодії з іншими. Але той, хто береться допомогти іншим, спочатку має сам продемонструвати приклад цілеспрямованості, активності, організованості, стійкості й інших рис характеру, які має сформувати у своїх вихованців. Тут не можна забувати про механізми наслідування, які передусім поширюються на негативні прояви поведінки. Спочатку мати, батько, інші члени сім'ї, потім вихователі дитячому садку, однолітки, вчителі і тощо. є потенційними наставниками. Проте реальний вплив на характер можливо лише за умови референтності вихователя для вихованця.

Особливе у формуванні характеру належить суспільній діяльності людини, активну участь якої розвиває відчуття відповідальності перед колективом, сприяє розвитку організованості, витримки, почуття.

Використана література

1. Базылевич Т. Ф. Моторные вызванные потенциалы в дифференциальной психофизиологии. -М.: Наука, 1983. -143 с.
2. Гильбух Ю.З.Темперамент и познавательные способности школьника: Психология, диагностика, педагогика. -К.: Б.и., 1993. -261, с.
3. Изюмова С. А. Природа мнемических способностей и дифференциация обучения. — М.: Наука, 1995. -381, с.
4. Клаус Гунтер. Введение в дифференциальную психологию учения. — М.: Педагогика, 1987. -173, с.
5. Либин А. В. Дифференциальная психология: На пересечении европейских, российских и американских традициий: Учеб. пособие для студ. вузов. -М.: Смысл: Академия, 2004. -527 с.