Вступ.

1. Становлення політології як науки і навчальної дисципліни.

2. Політологія в системі суспільних наук.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політичне життя е об´єктом вивчення багатьох суспільних наук, позаяк у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов´язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного життя. Провідною серед них є політологія.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — наука, об´єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.

Політична наука є одним із найважливіших здобутків людського розуму. її вагома значущість зумовлюється визначальною роллю політики в життєдіяльності суспільства. Оскільки люди осмислюють світ політики неоднаково, а проживати повинні спільно, то політична наука і покликана навчити людей знаходити між собою спільну мову, "зробити їх людьми" (Арістотель).

1. Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

Політологія — це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін — "політологічна наука") — це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов´язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:

перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше — філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;

другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше — стають більш прив´язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;

третій етап — це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (від лат. verus — шукати, facio — роблю), тобто підтвердження, згідно з яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч.Мерріамом.

Другий методологічний підхід, що утвердився, — соціологічний — тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного детермінізму — розуміння політики через дію об´єктивних економічних законів класового суспільства.

У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов´язано з іменем Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт.

Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка) революції в західній і перш за все в американській політології після другої світової війни. Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об´єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій.

Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:

· принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;

· принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.

Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у поясненні політики, а з іншого — відмовляв політології в постановці проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву "постбіхевіоральної революції". Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.

У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх досліджень.

Це перш за все такі питання, як:

· політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);

· політична культура (Г. Алмонд);

· політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);

· партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);

· конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).

Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.

Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни — це не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень. Деякі вчені пов´язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у 1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр — Вільна школа політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. тут відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у багатьох країнах спостерігається своєрідний "бум" на політологічні дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни, яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології, політологія перетворилася в загальновизнану, організаційно оформлену академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та дослідницьких закладів.

2. Політологія в системі суспільних наук

Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини, її розвиток тісно пов´язаний з розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох, незважаючи на відмінність їх емпіричного матеріалу, особливості історичного часу, розмаїття суспільно-політичних традицій у різних країн та народів.

Нітрохи не модернізуючи античну думку, політична філософія сприйняла політику як суспільне явище, що і є сутністю, провідним началом спільного життя людей, організованого державою. Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та економічне обґрунтування.

Розвиток соціально-орієнтованого філософського знання триває дві з половиною тисячі років, однак ще на початку XX ст. статус політичної філософії, як і політології, не був остаточно визначений. Упродовж XX століття поняття політичної філософії та політології цілком прижилися, а в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософських та політологічних досліджень. В останні десятиліття розширилися функції політичної філософії, сформувалися методи, структура філософського знання, окреслилося їхнє розмежування з наукою про політику.

Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей, вивчає суспільство як цілісну систему. Політична філософія і політологія черпають матеріал з одного емпіричного джерела, але вивчають його різними засобами і на різних рівнях. Філософія, на відміну від політичної науки, не звертається до практики безпосередньо. Політичні явища й процеси з урахуванням їх місця і ролі як соціального цілого вивчає політологія.

У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії (вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування та розвитку в окремих країнах, з´ясування причинних зв´язків політичних явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичне життя.

Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває політична економія. Дехто з учених вважає, що нова політична економія повинна стати основою сучасного напряму в дослідженні політики. Це загалом спірне судження не позбавлене раціональної основи, оскільки без політичної економії не можна зрозуміти природи соціальних суб´єктів, громадянського суспільства. До того ж розвиток різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і політичних інтересів у суспільстві, істотно впливає на характер політичної діяльності, формування наукових уявлень про неї.

Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути, організації як засоби діяльності соціальних суб´єктів, а отже, закономірно, що політологія використовує результати й методи соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп. Щодо питання про співвідношення політології та соціології політики існують різні підходи. Деякі вчені розглядають соціологію політики як галузь науки на межі соціології та політології (С. Липсет, Р. Беспотис), вважаючи, що вона, на відміну від політології, досліджує вплив суспільства на державу, суспільного ладу на політику. Інші (В. Іванов, В. Пазенок) вказують, що соціологія політики дає уявлення про те, як певні соціальні зрушення позначаються на функціонуванні політичної системи. Інші вчені, зокрема Ж. Тощенко, ототожнюють політологію і соціологію політики як найбільш загальні науки про політику.

У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній науці як системі знань про державу і право, про об´єктивні закономірності їх виникнення і розвитку. Юридична наука розробила понятійний апарат, який активно використовує політологія (держава, демократія, державна влада, право, законність, політичний режим тощо).

Незважаючи на те, що науки про суспільство висвітлюють різні аспекти політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в науці, яка б критично осмислювала існуючі політичні системи, режими, механізми реалізації політичної влади, участь соціальних спільнот у політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму, коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і виправдання існуючих порядків, не було необхідності в розвитку політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості сучасного суспільства, становлення молодих незалежних держав. За цих умов посилюється взаємодія політичних процесів і політичних систем різних країн, що дає змогу бачити не тільки їх відмінність, а й схожість.

Спільні зусилля спеціалістів у різних галузях суспільствознавства, політичних наук, публіцистики, професійної журналістики і політиків-практиків покликані сформувати сучасне політичне знання. Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

Отже, політична наука (політологія) як сфера професійної діяльності виникає лише в Новий час. її поява зумовлена низкою чинників.

Перший чинник появи політичної науки — настійна об'єктивна потреба суспільства в науковому пізнанні політики, в її раціональній організації, в ефективному управлінні державою. Реальне звернення політики до науки здійснилося разом із демократичним процесом Нового часу, коли ускладнилися політичні й соціальні структури і відносини в суспільстві, зросли чисельність населення та обсяг матеріального виробництва, ускладнилося духовне життя суспільства, з'явилися масштабніші міждержавні відносини, посилилася політична відповідальність влади за долю своєї країни, особливо в часи кривавих воєн, виникнення глобальних проблем, які поставали перед людством, тощо.

Другий чинник — розвиток самого політичного знання в процесі руйнування початкового синтезу філософського, наукового та емпіричного знання про політику, поділ політичного знання на філософський і науковий рівні на функціональній основі.

Третій чинник — загальний процес становлення наукового знання світу і суспільства, коли диференціація єдиного філософського знання про природу людини і про устрій суспільного життя спричинила необхідність науково висвітлювати сутність політики і влади, їхню роль і функції.

Четвертий чинник стимулював і стимулює постійне пізнавання політичних подій неполітичними й ненауковими засобами. Тому виникнення науки про політику — це не тільки науковий процес, а й значне культурне явище.

Практично всі суспільні науки подають матеріал для аналізу політичних подій і явищ, усебічно висвітлюють різноманітні аспекти політичного життя суспільства, даючи політології свій інструментарій і результати досліджень. Останнім часом наука про політику перетинається також з науками природничими (біологією, екологією та ін.), що розширює сферу застосування як зазначених наук, так і політології.

Визначення політології просто як науки про політику побудовані на принципі самодостатності, самоцінності політичної сфери.

Незважаючи на те, що науки про суспільство висвітлюють різні аспекти політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в науці, яка б критично осмислювала існуючі політичні системи, режими, механізми реалізації політичної влади, участь соціальних спільнот у політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму, коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і виправдання існуючих порядків, не було необхідності в розвитку політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості сучасного суспільства, становлення молодих незалежних держав. За цих умов посилюється взаємодія політичних процесів і політичних систем різних країн, що дає змогу бачити не тільки їх відмінність, а й схожість.

Висновки

Отже, у найзагальнішій формі політологія являє собою науку про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством. У цьому визначенні людина є суб'єктом, який започатковує дію, і, найголовніше, він є метою цієї дії. Таким підходом об'єкт політологічного дослідження нібито звужується до аспекту політичної антропології, але в даному випадку "людина в політиці" розглядається не просто і не лише як предмет вивчення поряд з іншими (об'єктивна політична реальність, політичне спілкування, проблемне поле пізнання політичних процесів, політико-історичний процес і т. ін.), а й є вихідною величиною, з якої починає конструюватися система знань про політичну дійсність і якою завершується, констатуючи цим свої засади, єдинолюдина як мета.

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов´язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою. Закорінені в давніх часах спроби збагнути особливості політичного розвитку людської цивілізації постійно розвиваються і вдосконалюються, збагачуючи світову суспільно-політичну думку, синтезуючи й систематизуючи політичні знання.

Узагальнюючи зміст і завдання науки про політику, можна дійти висновку, що предметом політології є вивчення закономірностей і випадковостей становлення та розвитку взаємовідносин соціальних суб'єктів (особи, соціальних груп, політичних партій, націй, держав тощо) з приводу політичної влади, організації політичних систем в окремих суспільствах та їхню взаємодію на міжнародній арені.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.