Вступ.

1. Значення мови в житті суспільства та людини.

2. Мова як основний засіб спілкування та вираз особистості в суспільному житті та професійній діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Мова – основний комунікаційний засіб людини. За допомогою мови ми висловлюємо свої думки, мова дає нам можливість спілкуватись. Словом можна як обласкати, так і болюче вдарити. Мова, безумовно, впливає і формує свідомість людини.

Можна розглядати це питання з різних сторін. Наприклад, свідомість людини формується навіть від того, як звучить мова. У співочих народів і мова, як правило, звучить, як мелодія. Прагматичні ж, суворі і раціональні народи користуються, як правило, мовою, якій притаманна велика кількість приголосних.

Найхарактернішими рисами, притаманними людині, є суспільна свідомість, суспільна трудова діяльність і мова. Жодна з цих рис не може існувати без двох інших. Особливо тісний зв'язок між мовою та суспільною свідомістю. Формами, в яких знаходять вираження всі витвори людської свідомості, є мовні знаки слова, словосполучення й речення. Початок формування мови збігається зі становленням людського суспільства, коли в людей виникла потреба щось скачати одне одному.

Сучасні мови разом із народами носіями цих мов пройшли довгий, часом тернистий шлях у своєму розвиткові. У вченні про націю як історичну форму спільності людей мова вкупі з територією, економічним життям, культурою та особливостями психології виступає однією з найхарактерніших ознак, що входять у це поняття. (Хоч є факти, коли однією мовою розмовляють різні нації, та це виняток, а не правило.) Мова виконує такі функції в людському суспільстві: спілкування, повідомлення і впливу.

1. Значення мови в житті суспільства та людини

У кожного народу – своя мовна картина світу, тобто в мові виявляється ментальність, і водночас мова формує, забезпечує оригінальний, неповторний погляд на світ представників різних народностей.

Універсальні, загальні закони людського мислення не заперечують, а навпаки, підтверджують існування конкретних етнічних мовних картин світу, специфіку сприймання кожним народом навколишнього світу й відображення цього сприймання в певних комплексах понять та у відповідних психолінгвальних діях.

Слово матері, слово народної пісні, історія, закодована в думах, піснях, переказах, засвідчена в історичних пам’ятках, козацьких літописах, історія, яка повернулася до українців у страшних документах голодомору, духовного винародовлення, – все це формує мовно-національну свідомість, а вона, в свою чергу, впливає на всі сфери суспільного життя українців. Поступово в суспільстві утверджується усвідомлення того, що не лише людина володіє мовою, а й мова володіє людиною. Саме через мову ми здатні усвідомлювати себе і довколишній світ.

Одним із визначальних чинників зростання авторитету української мови є формування національно свідомої еліти. Як зазначає О.Ткаченко: «Знання національної традиції, своєї історії сприяє розвиткові національності свідомості, основним носієм якої є національна інтелігенція. Проте доки ця свідомість зосереджена тільки в ній, не стала набутком усього народу, не пов’язана із своїм зовнішнім практичним дійовим виявом, національною солідарністю, національна свідомість мало що важить».

Усне слово у телерадіоефірі чи на сцені має могутню силу впливу на свідомість і сприяє утвердженню авторитету мови, тому працівники цієї сфери (журналісти, ведучі телепрограм, актори тощо) повинні усвідомлювати моральну відповідальність за потужний вплив на формування мовної особистості, на виховання молодого покоління. Таких переконань був Іван Огієнко, який зазначав: «Особа, що не знає добре своєї соборної літературної мови та своїх рідномовних обов’язків, не може бути робітником пера».

Однак дослідження українських соціолінгвістів переконують у тому, що за нинішніх умов навіть вихована в українських родинах молода людина, вступаючи в доросле життя, змушена зросійщуватися через панування в незалежній Україні російськомовного інформаційного продукту (в телерадіопросторі, в друкованих ЗМІ, на книжковому ринку й ринку освітніх послуг, і найбільшою мірою в інформаційно-комп’ютерній мережі й Інтернеті).

Українська мова сьогодні – це лише засіб спілкування українського народу, через мову відбувається процес самоідентифікації українців. Національна самоідентифікація певною мірою залежить від значення рідної мови для особистості, від частоти її використання під час спілкування, адже слово розкривається через особистість.

Як нам відомо, немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не володіло цим найважливішим засобом людських зносин; нею постійно користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть розвиватися техніки, культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід[3, c. 65-66].

Без мови взагалі не може існувати людське суспільство.

На певному етапі розвитку суспільства виникає письмо, яке поширює функціонування мови у часі та просторі. Мовою, закріпленою в знаках письма, користуються не лише тоді, коли вона висловлена, а й набагато пізніше, отже, функціонування такої мови не обмежено в часі. Писемна мова виконує роль засобу зносин з іншими членами колективу, які перебувають на будь-якому віддаленні від того, хто висловлю свої думки, а не лише з тими, хто бере безпосередню участь у розмові.

На основі писемної мови в процесі історичного розвитку суспільства виникає літературна мова. Зверніть увагу, що літературною називають унормовану мову.

Українська мова, як окрема почала формуватися у ХІV столітті, виділившись із східнослов’янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому близькоспоріднені з українською мовою – це російська та білоруська.

Норми нової української літературної мови починають складатися ще з кінця ХVІІІ і першої половини ХІХ століття. Вони зароджуються насамперед у творах І.П. Котляревського, І.Ф. Квітки-Основ’яненка, Т.Г. Шевченка.

У світі існує дуже багато мов. Наприклад, ціла група слов’янських мов, що мають багато спільного, скільки вийшли з одного джерела (спільнослов’янської мовної єдності): польська, чеська, болгарська, сербська, хорватська, словенська тощо. Всім відомі також західноєвропейські мови: французька, німецька, англійська; скандинавські: шведська, датська, литовська. Всіх не перерахувати, бо в світі їх не одна сотня. І для кожного народу його мова є найважливішою, у ній втілюється погляд на світ, на самих себе.

Мова виражає єдність держави. В національній державі ототожнюються держава, нація і мова (М.Сігуан, У.Ф. Маккі).

Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. Держава Слова (М.Орест) протягом декількох століть бездержавності забезпечувала єдність українського народу, його історичну пам'ять і тверду віру у відновлення його політичної держави.

Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.

Одним із найвищих виявів самоутвердження нації є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус має бути закріплений в Основному Законі держави — Конституції.

Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Воно настільки ж природне, як певний ландшафт чи клімат країни. В підневільних та в багатонаціональних країнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичних проблем. Коли, наприклад, у 1883 році була доконана спроба поновити в Хорватії в ролі державної угорську мову, це викликало збройне повстання, й угорському урядові довелося відмовитись від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалось запровадження гінді як державної мови Індії після звільнення цієї країни з-під англійського колоніального панування. Коли після прийняття "брєжнєвської" конституції почали "приймати" конституції союзних республік, то до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення і масові протести у Грузії і Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед "ста тридцяти рівноправних" мов дві мали статус державних.

У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мова панівного народу. Нічого дивного: тут діє принцип "cuius regio, eius lingua" — "чия влада, того й мова"[6, c. 54-56].

2. Мова як основний засіб спілкування та вираз особистості в суспільному житті та професійній діяльності

Мова як засіб спілкування — це найменш вагомий аргумент, адже спілкуватися сяк-так можна і взагалі без мови — поглядами, жестами. А от що мова — генетичний код, ознака національної ідентичності цілого народу, а це завжди несе ідею суверенності, окремішності, незалежності — це серйозно. І більш виразної та вагомої ознаки саме національної мови тут не було і не буде. Виходить, що МОВА — це символ свободи, а отже — і державності її народу. І вона захищає і мусить захищати себе на своїй одвічній землі як свободу своєї нації. Найвищим пріоритетом людини, звичайно, є свобода, а значить — і мова. Це і за логікою, і за відчуттями.

Мова – то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не тільки матеріальний (видимий) світ, а й внутрішній (невидимий). Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення, бо мова і мислення нероздільні. Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ, формує себе як особистість.

Свідомість і самоідентифікація людини починається з мови. Мова в людині закладена генетично, вона є кодом, що зв’язує покоління. Мова визначає національний характер людини. І я думаю, що самоусвідомлення людини починається з оволодінням нею рідної мови, а точніше з першими словами, навіть звуками, бо сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженого.

Вивчаючи мову, дитина розшифровує код. Мислення, а отже й свідомість і самоідентифікація людини ґрунтується на основі рідної мови. Павло Мовчан розглядає мову як космічне явище. Мова – це позитивна енергія, якою дитина живиться з самого дитинства, і втрата цієї позитивної енергії впливає негативно на дитину, на її здоров’я, на розумовий розвиток. За моїм спостереженням, сільські діти, які з дитинства розмовляють рідною – українською мовою, думають нею, набагато здоровіші, яскравіші, ніж ті, що спілкуються російською. Наші професори, академіки, вчені в основному – вихідці з сіл. Вони з дитинства були кровно зв’язані з українською мовою і природою. Бо, мова і природа дуже тісно пов’язані між собою.

А видатні поети, письменники? Усі вони мали нерозривний зв’язок української мови з українською природою. Отже, мова – це аналог природного буття, духовної сфери, характеру й долі людини.

Недарма, людина, що втрачає зв’язок з Батьківщиною, природою, мовою – в основному нещасна людина. Емігранти матеріально забезпечені люди, але душа їх до кінця днів залишається тут, вдома.

Щодня ми реалізовуємо себе, виявляючи своє ставлення до навколишнього світу, і найповніше, найглибше цей процес відбувається у мовленні під час повсякденного спілкування. Коли людина добре володіє мовою, вона має могутній засіб для впливу на інших людей. Як відомо, словом можна і вбити, і повернути до життя[4, c. 77-79].

Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Кожний індивід – це унікальний, неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше людина володіє мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постає перед іншими людьми як особистість.

Значення мови розуміли ще стародавні римляни. Вони говорили: "Чия влада, того й мова. Чия мова, того і влада". Значення мови, як одного з важелів управління, розуміли і в Москві. Коли запроваджували єдину мову в Московськім царстві, а там мешкало безліч угро-фінських племен і кожне з них мало свою мову, то казали — коли буде багато мов, піде смута по землі.

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація.

Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і "консервується" в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ значень — фонетичних, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу— носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. "Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова" (В. фон Гум-больдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, "таким, як він є". Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. "Світ просіється крізь сито слів" (К.Кравс).

Підкреслимо, що в кожного народу "мовна картина світу" — своя, неповторна. Найпростіший приклад: ми в природі чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рі-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В інших народів ці звуконаслідування звучать зовсім інакше.

Весь світ ми "розчленовуємо" і "сортуємо" так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якій зафіксовано досвід усіх попередніх поколінь різних епох. Тому зникнення будь-якої мови — це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.

Мова — засіб самопізнання народу, форма існування надбудови в усіх її виявах. "Мова — дім духу" (М.Гайдеггер).

"Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть" (В. фон Гумбольдт).

Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

Мова — це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, осмислення реальності. "Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля" (Х.Ортега-і-Гассет)[9, c. 28-30].

Мова — система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв'язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому.

Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова — не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії.

Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сферах громадського та особистого життя[2, c. 12].

Висновки

Мова – це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу – це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.

Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Мова – це дзеркало навколишнього світу, яка відображає дійсність і створює свою картину світу, специфічну й унікальну для кожної мови і, відповідно, народу, етнічної групи, мовного колективу, що користується даною мовою як засобом спілкування. Подолання мовного бар’єру недостатньо для забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар’єр культурний. Існують так звані національно – специфічні компоненти культур, тобто саме те, що і створює проблеми міжкультурної комунікації.

Мова – скарбничка культури. Вона зберігає культурні цінності – у лексиці, у граматиці, в ідіоматиці, у прислів’ях, приказках, у фольклорі, у художній і науковій літературі, у формах письмового й усного мовлення Мова – передавач, носій культури, вона передає скарби національної культури, що зберігається в ній, з покоління в покоління. Опановуючи рідну мову, діти засвоюють разом з цим і узагальнений культурний досвід попередніх поколінь.

Мова – знаряддя, інструмент культури. Вона формує особистість людини, носія мови, через нав’язані йому мовою і закладені в мові бачення світу, менталітет, відношення до людей тощо, тобто через культуру народу, що користується даною мовою як засобом спілкування.

Отже, мова не існує поза культурою як соціально успадкованої сукупності практичних навичок і ідей, що характеризують наш спосіб життя. Як один з видів людської діяльності, мова виявляється складовою частиною культури, обумовленої як сукупність результатів людської діяльності в різних сферах життя людини: виробничої, суспільної, духовної. Однак як форма існування мислення і, головне, як засіб спілкування мова постає в одному ряді з культурою.

Мова – могутнє суспільне знаряддя, що формує людський потік в етнос, що утворює націю через збереження і передачу культури, традицій, суспільної самосвідомості певного мовного колективу.

Мова – це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова – найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.

Список використаної літератури

1. Абрамович Семен Дмитрович, Чікарькова Марія Юріївна. Риторика: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — Л. : Світ, 2001. — 240с.
2. Александров Д. Риторика: Учеб. пособие для студ. вузов. — М. : ЮНИТИ- ДАНА, 2000. — 534с.
3. Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Культура и искусство речи. Современная риторика: Для высш. и сред. учеб. заведений. — Ростов- на- Дону : Феникс, 1995. — 576с.
4. Голуб Ирина Борисовна. Риторика: учеб. пособие. — М. : Эксмо, 2005. — 383 с.
5. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации. — М. : Дело, 1998. — 480с.
6. Коваленко С. Сучасна риторика: навч.-практ. посіб. — Т. : Мандрівець, 2007. — 184c.
7. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Вища школа, 2003. — 311с.
8. Порубов Н. Риторика: Учеб. пособие для студ. юрид. спец. учреждений, обеспечивающих получение высшего образования. — 2.изд., перераб. — Минск : Вышэйшая школа, 2004. — 352с.
9. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для серед. і вищих навч. закл. України / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — 2.вид., перероб. і доп. — К. : Видавничий Дім "Ін Юре", 2000. — 565с.