Вступ.

1. Характеристики інноваційного процесу.

1.1. Сутність та мета інноваційного процесу.

1.2. Фазова схема інноваційного процесу.

1.3. Особливості організації процесу нововведень.

2. Державне управління інноваціями та змінами.

2.1. Роль держави у створенні механізму регулювання інноваційної діяльності.

2.2. Державна інноваційна політика.

2.3. Державний контроль у сфері інноваційної діяльності.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

У цей складний для України період відродження ринкових відносин, коли вкрай важливими завданнями є збереження промислового комплексу, його структурна перебудова і забезпечення подальшого науково-технічного розвитку, проблема підвищення ефективності інноваційної діяльності вітчизняних підприємств набуває принципового значення, оскільки її вирішення дасть змогу перейти до створення і використання технологій більш високого рівня, а отже, прискорити економічне зростання національної економіки.

Економіка України й далі залишається несприйнятливою до науково-технічних нововведень через низький рівень виробничої бази промисловості та слабке фінансування державою науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок. Ось чому формування ефективної державної науково-технічної та інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більш високих технологічних укладів, повинно здійснюватися на основі перетворення власних наукових і дослідно-конструкторських розробок у базовий елемент виробництва. Саме активізація інноваційної діяльності наукової і виробничої сфер є важливим завданням та умовою становлення економічної незалежності України.

Очевидним і зрозумілим є те, що вирішення проблем активізації інноваційної діяльності підприємств — головна запорука здійснення успішних ринкових реформ. Крім того, досвід розвинутих країн свідчить, що вихід з економічної кризи неможливий без активізації інноваційної діяльності.

У сучасному світі економічний розвиток країн визначається не природними ресурсами і не обсягами промислового виробництва, а сукупною здатністю суб'єктів господарювання до впровадження нових ідей з метою задоволення споживчого попиту в певних товарах чи послугах.

1. Характеристики інноваційного процесу

1.1. Сутність та мета інноваційного процесу

Науково-технічний прогрес як найважливіший фактор економічного розвитку все частіше пов'язується з поняттям інноваційного процесу. Це єдиний у своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво й менеджмент.

Дослідження взаємозв'язку й взаємодії «нова продукція — нова технологія» відкриває широкі можливості для виявлення деяких важливих закономірностей розвитку інновацій, джерел їхнього виникнення, факторів, що їх визначають і відповідних соціально-економічних результатів, j

Фундатор інноваційної теорії Й. Шумпетер розглядав інновацію в динаміці, тобто як інноваційний процес, а саме «виготовлення нового продукту, а не «новий» продукт; упровадження нового методу, а не «новий метод»; освоєння нового ринку…; отримання нового джерела сировини…; проведення реалізації…».

Термін «інновація» та «інноваційний процес» є дуже близькими, але різними за змістом. Інноваційний процес — це підготовка та здійснення інноваційних змін.

Інноваційний процес включає в себе декілька взаємопов’язаних фаз, таких як: створення (винаходу), освоєння та розповсюдження інновацій.

Світ нововведень не обмежується тільки технікою і технологіями. Удосконалення, зміни систем управління та організації процесів виробництва також здійснюються через уведення інновацій. Нові організаційні структури, методи розробки управлінських рішень, форми стимулювання розробляються науковцями-спеціалістами, освоюються і впроваджуються так само, як і нові прилади, технологічні лінії чи обладнання. Нові моделі одягу, види послуг, нові організаційні форми — усе це є результатом інноваційних процесів, які розвиваються на основі певних принципів:

спочатку усвідомлюється необхідність змін, визначається мета, розробляється інновація, освоюється, поширюється, використовується і «відмирає».

Метою інноваційного процесу є підвищення ефективності господарської діяльності шляхом оновлення технологій, товарів, управління та інших складових організаційної системи.

До складу інноваційного процесу входить сім елементів, об'єднання яких в єдиний ланцюг утворює структуру інноваційного процесу (рис. 1).

До цих елементів відносяться:

• ініціація (діяльність, що заключається в виборі цілі інновації, постановці задачі, виконуваної інновацією. Пошуку ідеї інновації, її техніко-економічному обґрунтуванню і в матеріалізації ідеї, мається на увазі перетворення ідеї в речі, тобто в майно, новий продукт, в документ майнового права — ліцензію на право використання ноу-хау, технології.);

• маркетинг інновації (вивчається попит на новий продукт або операцію, визначається кількість або об'єм їх випуску, якщо вони лімітуються визначаються споживацькі якості і товарні характеристики).

• випуск (виробництво) інновації;

• реалізація інновації;

• просування інновації (являє собою комплекс заходів, спрямованих на реалізацію інновацій, тобто це: передача інформації, реклама, організація торгівельного процесу і т. п.).

• оцінка економічної ефективності інновації (результати реалізації інновації і затрати на її просування систематизуються і аналізуються);

• дифузія інновації (являє собою розповсюдження уже освоєної інновації в нових регіонах і новій фінансово-економічній ситуації).

Прийнято виділяти три логічні форми інноваційного процесу:

— простий внутрішньо-організаційний (натуральний);

— простий міжорганізаційний (товарний);

— розширений.

Простий внутрішньо-організаційний інноваційний процес передбачає створення та застосування новизни в середині однієї і тієї ж організації. У цьому випадку новизна не приймає безпосередньо товарної форми, тобто не продається та не купується.

При простому міжорганізаційному інноваційному процесі^ новизна стає предметом купівлі-продажу. Така форма інноваційного процесу означає відокремлення функції створення та виробництва новизни від функції її споживання.

Розширений інноваційний процес передбачає виникнення нових виробників нововведення, порушуючи монополію новатора-піонера, що завдяки конкуренції сприяє вдосконаленню споживчих якостей створюваного товару.

В умовах товарного інноваційного процесу діють як мінімум, два господарюючих суб'єкти: виробник (винахідник) та споживач (користувач) нововведення.

Якщо новизною є технологія чи технологічний процес, то її ви-робник та споживач можуть бути одним господарюючим суб'єктом.

Для перетворення простого інноваційного процесу в товарний необхідними є дві фази:

1) створення новизни та її поширення;

2) дифузія нововведення.

На першій фазі створюються передумови реалізації корисного ефекту нововведення. На другій фазі суспільно-корисний ефект перерозподіляється між виробниками нововведень, а також між виробниками та споживачами.

Поширення нововведень — це інформаційний процес, форма та швидкість якого залежить від потужності комунікаційних каналів, особливостей сприйняття інформації господарюючими суб’єктами, їх здібності до практичного застосування цієї інформації. Необхідно зазначити, що суб'єкти господарювання проявляють неоднакову зацікавленість до пошуку інновацій, а також різну здібність до їх засвоєння.

Дифузія інновації— це процес, завдяки якому нововведення передається по комунікаційним каналам між членами соціальної системи в часі. Виходячи з того, що нововведеннями можуть виступати різні складові елементів системи організації (ідеї, технології, стилі, методи, товари та інше), то дифузія забезпечує поширення нововведень, уже раніше запроваджених та застосованих, в нових умовах чи місцях застосування. В результаті дифузії зростає чисельність як виробників, так і споживачів нововведень, та змінюється число їх якісних характеристик

1.2. Фазова схема інноваційного процесу

Для характеристики інноваційного процесу розглянемо такий, в центрі якого буде знаходитися ініціатива виробника (активна з боку виробника на сприйняття ідей щодо продукції). Необхідно зазначити, що інновація охоплює створення потенціалу нововведень винахідників та провадження раціоналізаторських пропозицій. Винахідливість та раціоналізаторство повинні розглядатися як один сумарний процес, з допомогою якого з'являється можливість об'єднати технічну та споживчу активність, та вони обидві можуть сприйматися як інвестиції.

Сам інноваційний процес може бути проілюстрований наступною фазовою схемою:

1.3. Особливості організації процесу нововведень

Організація процесу нововведень для кожного підприємства має свої особливості, які зумовлюються в першу чергу специфікою як підприємства, так і специфікою нововведення.

Однак, основними особливостями процесу нововведень для більшості організацій є:

— безперервність нововведень, що зумовлюється постійною появою новизни, інновацій. Безперервність процесу нововведень визначає швидкість та межі дифузії нововведень в ринковій економіці;

— пріоритетність інноваційного виробництва над традиційним — це дає можливість випередити конкурентів і є передумовою інших принципів успішності нововведень;

— особливості сприйняття нововведень, в першу чергу керівником— менеджером. Саме в умовах конкурентної боротьби ефективність господарювання суб'єкту зумовлюється новаторським підходом керівництва організації;

— циклічність інноваційних процесів — реалізація базисних інновацій дає поштовх для появи цілого ряду нововведень.

— гнучкість інноваційного виробництва, що забезпечує можливість здійснення маневрів, заохочення підприємливості;

— економічність інноваційного виробництва (для запровадження інновацій необхідні кошти, а також бажання, волю, сміливість відмовитися від тимчасового отримання прибутку взамін на зростання доходу у перспективі).

Окрім перелічених в організаціях можуть виникати інші проблеми, особливості інноваційного процесу. Важливим є врахування їх для досягнення ефекту від впровадження нововведень, ефективного управління інноваціями та змінами.

2. Державне управління інноваціями та змінами

2.1. Роль держави у створенні механізму регулювання інноваційної діяльності

Державне регулювання інноваційного процесу на сучасному етапі є однією з головних умов розвитку економіки. В економічній літературі західні автори зазначають, що, наприклад, у торговельному балансі США за 25 років техніка забезпечила одержання 25 млрд. дол. доходу, а традиційна— завдала 16 млрд. дол. збитків. Виходячи з наведених фактів та досвіду світової практики, успішна науково-технічна діяльність неможлива без системи ефективної державної підтримки.

До основних напрямів державного регулювання інноваційної діяльності належать такі:

— Акумулювання фінансових ресурсів на наукові дослідження як за рахунок бюджету, так і шляхом створення спеціальних фондів.

— Усебічне сприяння розвитку науки, у тому числі прикладної, і формування малого інноваційного підприємництва.

— Формування державних замовлень на науково-дослідні проекти, які забезпечують початковий попит на інновації, а потім поширюються в економіці.

— Координація інноваційної діяльності.

— Стимулювання інноваційного процесу шляхом надання фінансових субсидій, пільг, страхування впливу інноваційних ризиків і т. д.

— Створення правової бази інноваційних процесів — формування не обхідного законодавства.

— Кадрове забезпечення інновацій шляхом створення відповідних програм навчання в державних навчальних закладах, які б підвищили творчий потенціал нації.

— Підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності через заохочення ін. новаторів, забезпечення їх соціального захисту, пропаганди науково-технічних досягнень.

У сучасних умовах сформувалися три головні типи моделей науково-інноваційного розвитку країн:

1) Країни з високим інноваційним коефіцієнтом, які орієнтуються на лідерство в наукових дослідженнях, реорганізацію великомасштабних цільових проектів, що охоплюють усі стадії інноваційного процесу. Це США, Великобританія, Франція. У цих країнах формується інноваційний тип суспільства.

2) Країни, орієнтовані на поширення нововведень шляхом створення сприятливого науково-технічного середовища (Німеччина, Швеція, Швейцарія).

3) Країни, що стимулюють інноваційним шляхом розвиток інноваційної структури, яка забезпечить сприйнятливість досягнень світового науково-технічного процесу. Такі держави, як Японія, Південна Корея координують дії різних секторів у сфері науки і технологій.

2.2. Державна інноваційна політика

Правові основи інноваційної політики містяться у Конституції України, та в наступних законах України :»Про інноваційну діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково — технічну діяльність», «Про спеціальний режим, інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків) та в інших законодавчих актах, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній сферах.

Метою державної інноваційної політики є формування сприятливого соціально-економічного середовища для створення та запровадження інновацій, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго — та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

До основних принципів державної інноваційної політики належать:

1) урядова підтримка фундаментальних досліджень

2) пріоритет інновацій над традиційним виробництвом — передбачає визнання за наукою провідної ролі в системі продуктивних сил. Тільки використовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність продукції та самих підприємств.

3) Свобода наукової та науково-технічної творчості в контексті інноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами та Конституцією держави.

4) Принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки й інноваційної діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуванням інноваційних структур в умовах конкурентного середовища.

5) Створення загальногосподарського, інноваційного клімату; заохочення відновлення капіталу особливими пільгами при впровадженні нових, що раніше не використовувались у виробництві видів устаткування, сировини, матеріалів;

6) сприяння розвитку міжнародного наукового співробітництва.

Механізм державного регулювання інноваційної діяльності

включає елементи прямого та побічного впливу. Основними елементами прямого впливу є:

■ правове регулювання інноваційного процесу через надання статусу наукової та інноваційної діяльності, захисту прав суб'єктів інноваційної діяльності;

■ формування державної інноваційної інфраструктури шляхом створення центрів поширення нововведень та консультацій; інформування в державних виданнях про виставки, біржі, ярмарки, конференції;

■ фінансування НДОКР та інноваційних проектів за рахунок бюджетних коштів; спільного державного фінансування та по заказу організацій (базове фінансування); виділення коштів на разові конкретні інноваційні проекти (цільове фінансування).

■ проведення моніторингу та прогнозування інноваційних процесів в країні та за кордоном; пошук ефективних технологій з метою подальшого їх широкого впровадження;

■ заходи моральної підтримки через присвоєння почесних нагород та звань, відвідання державними керівниками провідних інноваційних організацій.

До заходів побічного (непрямого) впливу слід віднести: — пільгове оподаткування інноваційної діяльності, а саме:

а) зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

б) пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті використання патентів, ноу-хау, нематеріальних активів;

в) не оподаткування частини прибутку, яка направляється на фінансування інновацій;

г) зарахування на спеціальних рахунках частини прибутку, отриманого від інновацій та інше;

— пільгове кредитування, що є важливим для фінансування інноваційних проектів (процентні ставки, терміни погашення кредитів). Надання пільгових кредитів на дослідницьку та впроваджувальну інноваційну діяльність, відстрочка платежів. Для комерційних банків є невигідним кредитування довгострокових інноваційних проектів. Тому важливим є державна підтримка інноваційних вкладень фінансових структур — страхових компаній, пенсійних фондів, асоціацій та інше;

— політика прискореної амортизації основних фондів як можливість дотримання додаткового джерела коштів на інноваційний розвиток організації (зниження терміну використання основних фондів, підвищена норма амортизаційних відрахувань в перші роки використання фондів);

— державна підтримка фінансового лізингу та стимулювання франчайзингу — через право створення підприємства, якому передаються нововведення на визначений термін, що фіксується договором;

— підтримка малого та середнього бізнесу інноваційного підприємництва, яке характеризується гнучкістю, пристосованістю до середовища, яке формує конкурентне середовище, сприятливе для появи інновацій;

— державне страхування ризикованого підприємництва;

— державні дотації при наймі науково-творчого персоналу в інноваційні структури.

Верховна Рада України визначає єдину державну політику у сфері інноваційної діяльності, а саме: створює законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності; затверджує пріоритетні напрямки інноваційної діяльності; в межах державного бюджету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності.

Кабінет Міністрів України: здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності; готує та подає Верховній Раді України пропозиції, щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи; затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів, інформує Верховну Раду про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України.

Спеціальний уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності: здійснює заходи щодо проведення єдиної науково-технічної та інноваційної політики; готує та подає в Кабінет Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних обсягів бюджетних коштів для кредитування; координує роботу у сфері інноваційної діяльності; здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів, готує і подає до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення спеціальних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів; затверджує порядок формування і використання коштів.

2.3. Державний контроль у сфері інноваційної діяльності

Здійснюється спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності, а також Державною податковою адміністрацією щодо особливостей оподаткування.

Відповідно до Закону України про інноваційну діяльність здійснюється пільгове оподаткування об'єктів інноваційної діяльності у порядку за яким 50 % податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконаних робіт), пов'язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності. Таке оподаткування здійснюється за умови, що суб'єкт інноваційної діяльності про початок реалізації інноваційного проекту у місячний строк повідомляє ДПА і по всіх господарських операціях, пов'язаних з виконанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтерський облік.

Кошти у розмірі 50 відсотків ПДВ та податку на прибуток, що залишаються у розпорядженні платника податків не використані протягом строку пільгового оподаткування і 12 місяців після нього, підлягають зарахуванню до Державного бюджету України. Інноваційні підприємства сплачують земельний податок за ставкою у розмірі 50 % діючої ставки оподаткування.

Джерелами фінансування інноваційної діяльності є:

а) кошти Д/Б;

б) кошти місц./бюдж;

в) власні кошти, інвестиції та інші не заборонені законодавством України.

Однак державне регулювання міжнародного співробітництва у сфері інновацій повинно забезпечувати протекціонізм по відношенню до вітчизняних виробників інноваційної продукції. При здійсненні трансферу технологій необхідно враховувати фактори:

■ раціональне поєднання національних інтересів з зовнішньоекономічною стратегією на міжнародному ринку;

■ міграцію інтелектуального потенціалу;

■ захист вітчизняних інтересів при здійсненні міжнародних операцій;

■ формування національної безпеки та придбання нових дер-жав-союзників.

Таким чином, головною метою міжнародної науково-інно-ваційної політики держави є підвищення глобальної національної конкурентноздатності або підтримка високого рівня нації за рахунок застосування ефективних технологій, застосування переваг міжнародного розподілу праці та забезпечення позицій лідерства на світовому ринку за рахунок постійного підвищення кваліфікації кадрів та вдосконалення механізмів управління інноваціями та змінами.

Висновки

Вплив інноваційного чинника на виробництво сьогодні є радикальним і комплексним. Надзвичайно велика вигода провідних фірм від інноваційної діяльності обумовлена тим, що вони під гаслом експорту новітніх технологій насправді передають тільки не дуже ефективні та застарілі технології. Справді, інновації, а значить і наука, що їх продукує, сьогодні набагато менш доступні, ніж найцінніші природні ресурси. Причиною є те, що ними володіють лише високорозвинуті країни, що дає змогу їм, по суті, утримувати монопольне становище і, таким чином, привласнювати надприбуток. Варто наголосити, що саме володіння інноваціями, котрі є стимуляторами розвитку підприємства, забезпечує перемогу у конкурентній боротьбі.

Методологічні та практичні засади інноваційної діяльності промислових підприємств в умовах перехідного періоду потребують детального опрацювання, оскільки зарубіжний досвід у цій сфері не може бути адаптований в Україні без урахування особливостей розвитку вітчизняної економіки.

Сьогодні інновації стають ключовим чинником розвитку для більшості підприємств. Характерною є зростаюча кількість наукових праць, де досліджується інноваційна діяльність. У більшості з них акцент робиться не на ціновому механізмі конкуренції, а на інноваційних процесах, пов'язаних з поліпшенням всього виробничо-господарського потенціалу підприємства. Ось чому вітчизняні вчені намагаються обґрунтувати національні інноваційні пріоритети, знайти дійові механізми залучення й ефективного використання інновацій. Так, на наш погляд, недостатньо опрацьовані вітчизняними вченими питання економічної оцінки інноваційних процесів, що може призвести до впровадження у виробництво заздалегідь неефективних інноваційних проектів.

Список використаних джерел

1. Гайдамака О. Інноваційний менеджмент: Навч. посіб. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 184с.

2. Ілляшенко С. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навчальний посібник/ Сергій Ілляшенко,. — Суми: Університетська книга, 2003. — 278 с.

3. Економіка і організація інноваційної діяльності: Підручник/ Олег Волков, Микола Денисенко, Алла Гречан та ін.; Під ред. Олега Волкова, Миколи Денисенко,; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т технологій та дизайну. — К.: ВД "Професіонал, 2004. — 959 с.

4. Йохна М. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навчальний посібник/ Микола Йохна, Валентина Стадник,. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 399 с.

5. Козловський В. Інноваційний менеджмент: Практикум для студ. спец. "Менеджмент організацій" / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2006. — 166с.

6. Лебедєва І. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник / Донбаський гірничо-металургійний ін-т. — Алчевськ : ДГМІ, 2004. — 206с.

7. Микитюк П. Інноваційний менеджмент/ Петро Микитюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 399 с.

8. Пашута М. Інновації: понятійно-термінологічний апарат, економічна сутність та шляхи стимулювання: Навчальний посібник/ Микола Пашута, Ольга Шкільнюк,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 117 с.

9. Стадник В. Інноваційний менеджмент: Навчальний посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. — К.: Академвидав, 2006. — 463 с.

10. Харів П. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів: монографія/ Петро Харів,; Тернопільська акад. народного госп.. — Тернопіль: Економічна думка, 2003. — 323 с.

11. Черваньов Д. Менеджмент інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств України: монографія/ Д.М.Черваньов, Л.І.Нейкова. — К.: Знання, 1999. — 514 с.