Злочинність неповнолітніх
Вступ.
Розділ І. Причини та умови злочинності неповнолітніх.
1.1. Соціально-економічні причини.
1.2. Побутові причини.
Розділ ІІ. Віктимологічні аспекти злочинності неповнолітніх.
2.1. Поняття віктимної поведінки.
2.2. Роль віктимної поведінки в механізмі злочину.
Розділ ІІІ.Кримінологічна характеристика злочинів вчинюваних неповнолітніми.
3.1. Кримінальна характеристика насильницьких злочинів.
3.2. Кримінальна характеристика злочинів проти власності.
3.3. Кримінальна характеристика групової злочинності.
Розділ ІV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
Розділ V. Запобігання злочинів, що вчинюються неповнолітніми.
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Актуальність теми. Необхідність виділення злочинності неповнолітніх в окремий об'єкт дослідження обумовлена низкою причин. По-перше, суттєвістю та масштабністю завдань щодо охорони життя і здоров'я підростаючого покоління і формуванням у зв'язку з цим державної політики захисту прав та законних інтересів дітей та підлітків як самостійного напряму діяльності державних органів, так і суспільства в цілому. По-друге, особливостями генезису та мотивації злочинів, що скоюються неповнолітніми. Ці особливості обумовлені специфікою виховання і життєдіяльності, соціально-психологічними характеристиками та статусом, який займають неповнолітні у суспільстві. По-третє, специфікою рівня, структури, динаміки, причин злочинності, що пов'язані з зазначеними вище особливостями, високою злочинною активністю підлітків.
Поняття злочинності неповнолітніх можна визначити, виходячи з ст. 22 Кримінального кодексу України. Цією статтею встановлюється вік, з якого може настати кримінальна відповідальність, а точніше у п. 1 говориться про те, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 16 років. У п. 2 зазначеної статті передбачається, що особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вчинення злочинів, встановлених ст. 22 КК. Отже, злочинність неповнолітніх — це сукупність злочинів і осіб, які їх скоюють, у віці від 14 до 18 років. Але встановлені таким чином вікові межі мають досить умовний характер, оскільки багато чинників, які впливають на злочинність неповнолітніх, мають місце і серед підлітків молодшого віку (10—13 років) та молодіжного віку (18—21 та 22—25 років). Тому поряд із поняттям «злочинність неповнолітніх» у науковій літературі зустрічаються терміни «підліткова злочинність», «молодіжна злочинність».
Зазначене вище створює певні труднощі при аналізі процесів і обставин, що впливають на злочинну поведінку неповнолітніх, виявлення тенденцій і закономірностей їх злочинності. Тому вивчення особливостей цієї злочинності, особи неповнолітнього злочинця, розроблення заходів щодо профілактики злочинності неповнолітніх має відбуватися з урахуванням даних про правопорушення серед дітей і підлітків (вікова група від 10 до 14 років) і осіб молодіжного віку (18—21 рік). Також слід мати на увазі, що на стан, рівень, структуру та динаміку злочинності неповнолітніх специфічно впливають демографічні, психолого-побутові характеристики регіонів, життєдіяльність в них (наприклад, кількість неповнолітніх у регіоні, кількість неповнолітніх і неблагополучних сімей, кількість дітей у сім'ї, умови проведення дозвілля тощо). Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить і від якості діяльності усіх суб'єктів профілактики злочинів неповнолітніх.
Одним з головних завдань дослідження злочинності неповнолітніх є вивчення стану, рівня, структури та динаміки злочинності неповнолітніх, а також причин та умов, що сприяють скоєнню неповнолітніми злочинів, та інших правопорушень для розроблення профілактичних заходів, для правильного вибору їх напряму, об'єму і характеру.
Для вивчення злочинності неповнолітніх необхідно провести комплексне дослідження, завданнями якого є:
— виявлення причин та умов, що сприяють скоєнню злочинів та інших правопорушень неповнолітніми;
— вивчення стану боротьби зі злочинністю неповнолітніх шляхом встановлення ефективності роботи відповідних органів, установ та громадських організацій, які займаються профілактичною діяльністю та вихованням дітей;
— розроблення рекомендацій, які можуть бути використані у профілактичній роботі.
Комплексне дослідження проблеми злочинності неповнолітніх може проводитись як самостійно органами, на які законодавством покладено здійснення профілактики цієї злочинності, так і з залученням громадських об'єднань та організацій.
Загальні причини та умови злочинності досліджували багато вчених: А. Долгова, В. Номоконов, В. Кудрявцев, І. Карпець, Н. Кузнецова, О. Джужі, І. Дольшик, А. Закалюк, О. Костенко, О. Литвин, В. Шакун та ін. Але особливості впливу загальних причин злочинності на злочинність неповнолітніх спеціально не вивчались, хоча зазначена проблема є актуальною для розроблення заходів запобігання злочинності неповнолітніх на загальносоціальному рівні.
Соціальні аспекти злочинності, в тому числі і злочинності неповнолітніх, розглянуто в роботах Ю.М. Антоняна, І.П. Васильківської, А.І. Долгової, Г.М. Міньковського, Т.Г. Перепелиці, В.Я. Рибальської, С.А. Тарарухіна, А.П. Тузова та інших вітчизняних і зарубіжних вчених, в тому числі психологів і соціологів.
Проблемі призначення покарання, в тому числі й неповнолітнім, приділялося багато уваги з боку науковців. Вона розглядалася в роботах М. І. Бажанова, Г. С Гаверова, І. І. Карпеця, Г. А. Кригер, Л. Л. Круглікова, Н. Ф. Кузнєцової, Н. С. Лейкіної, П. П. Осипова, М. А. Скрябіна, К. К. Флоря та деяких інших авторів.
Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси злочинності серед неповнолітніх.
Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:
· визначити поняття злочинності серед неповнолітніх;
· охарактеризувати причини та умови злочинності неповнолітніх;
· дослідити віктимологічні аспекти злочинності неповнолітніх;
· проаналізувати роль віктимної поведінки в механізмі злочину;
· охарактеризувати злочини, вчинювані неповнолітніми;
· дослідити особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх;
· виявити основні заходи щодо запобігання злочинів, що вчинюються неповнолітніми.
Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси злочинності серед неповнолітніх.
Предметом дослідженнявиступає аналіз основних причин злочинності неповнолітніх, характеристика злочинів вчинюваних неповнолітніми та особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
Розділ І. Причини та умови злочинності неповнолітніх
1.1. Соціально-економічні причини
На думку кримінологів[10, 16], ступінь соціальної активності у взаємодії із середовищем, здатність протистояти негативним факторам останнього у різних осіб неоднакові. Так, саме по собі неповноліття суттєво обмежує ступінь активності особи – нерідко види, форми і межі соціальної взаємодії встановлюються дорослими. Підлітки не вибирають собі сім’ю, школу, вихователів, вони не самостійні в соціально-економічному відношенні, тому, як правило, не можуть без допомоги дорослих радикально змінювати свої взаємозв’язки із середовищем (піти з аморальної сім’ї тощо). У силу вікових особливостей підлітки менш критично сприймають зовнішні умови, не завжди в змозі правильно їх оцінити, що також може за певних обставин відобразитися на злочинній поведінці.
Підліток не завжди діє відповідно до норм, що мають цінність у суспільстві. Неповнолітні проходять довгий та тривалий шлях становлення особи, спроможної жити у суспільстві. А життя в свою чергу ставить безліч перешкод перед ними, викликаючи такі життєві ситуації, які вимагають негайного вирішення. Здатність неповнолітнього правильно розуміти, а також більш правильно вирішити її з погляду суспільства, чи іншої проблеми, впливає на формування його поведінки, відбувається той чи інший вплив на особу з боку середовища. До того ж у житті виникає досить багато протиріч, які вимагають морального вирішення.
Вплив середовища може бути як соціально-позитивний, так і соціально-негативний. Соціально-негативний вплив проявляється в тому, що у особи закріплюються і посилюються антисоціальні погляди, звички, які містяться в основі правопорушень.
Тому для встановлення причин їх скоєння необхідно розглянути та проаналізувати соціальні умови, які впливають на злочинність. Можливість скоєння правопорушення зростає при несприятливих умовах формування особи неповнолітнього.
Процеси, які відбуваються в Україні, різко змінили соціальне, матеріальне і політичне становище членів нашого суспільства. В останні роки досить загострились такі проблеми, як низький рівень життя, безробіття, відсутність можливостей для покращання житлових умов, матеріальна незабезпеченість.
Соціально-економічні, політичні і культурні аспекти життя суспільства здійснюють зовнішній вплив на формування механізму злочину, тоді як психологічні і психічні особливості злочинця формують його зсередини, створюючи ніби внутрішній зміст.
Злочин можна охарактизувати як результат взаємодії зовнішніх обставин та внутрішніх умов, середовища та особи. Зміни в особі проходять під впливом найбільш важливих для людини подразників, що найбільш повно відповідають потребам особи.
Обставини життя, виховання, зокрема ті, які відносять до умов морального виховання, містять у собі дві сторони: з однієї – вони позитивно впливають на формування високих моральних якостей, з іншої – мають негативний вплив. Вони викликають становлення негативних поглядів, звичок та інші негативні явища, які не допомагають особі уникнути криміногенної ситуації [1, C. 137-140].
Саме в підлітковому віці і розпочинається становлення особи. У зв’язку з цим неповнолітній являє собою несформоване і мінливе явище, яке не є стабільним і вони (неповнолітні) досить довго потребують опіки з боку дорослих, які б направляли їх духовний розвиток у правильному руслі, які б допомогли неповнолітньому знайти свій шлях до правильного розуміння істинних цінностей.
Як зазначають соціологи, первинним елементом з формування у підлітка системи поглядів є сім’я. Вона як соціальне утворення виконує певні функції: репродуктивну, виховну, економічну, побутову, первинного соціального контролю, духовно-емоційну, сексуальну функцію, пов’язану з організацією дозвілля.
Репродуктивна функція сім’ї полягає у забезпеченні біологічного відтворення суспільства і задоволення потреби людини в дітях. Виховна – в соціалізації молодого покоління, підтриманні культурної безперервності суспільства, задоволенні потреб у батьківстві, контактах з дітьми, їх вихованні, самореалізації в дітях. Економічна і побутова дозволяють підтримувати фізичне здоров’я членів суспільства, економічно утримувати неповнолітніх і непрацездатних, доглядати дітей, надавати й отримувати господарчо-побутові послуги.
Важливою функцією сім’ї є первинний соціальний контроль. Адже сім’я здійснює первинну моральну регламентацію поведінки людини в різних сферах життєдіяльності, а також відповідальності й зобов’язань у стосунках між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, старшим і середнім поколіннями, формує і підтримує моральні і правові санкції за неналежну поведінку і порушення моральних взаємин між членами сім’ї.
Духовно-емоційна функція забезпечує розвиток особистісних якостей членів сім’ї, сприяє їх духовному взаємозбагаченню, здійснює емоційну стабілізацію індивідів і їх психологічну терапію, психологічний захист, надає емоційну підтримку. Функція, пов’язана з організацією дозвілля, забезпечує спільний відпочинок і одночасно виконує соціальний контроль у цій сфері.
Важливою є сексуальна функція сім’ї. Її суспільна роль полягає у реалізації сексуального контролю щодо особи.
Саме сім’я визначає потреби, інтереси особи, риси її характеру, які сприяють або перешкоджають протиправній поведінці. Вона є основою духовного, морального розвитку особи. Якщо хоча б один із членів сім’ї веде аморальний спосіб життя, або це спосіб життя всієї сім’ї, то це безумовно відображається на особистості неповнолітніх, на процесі становлення їх як особистості, як повноцінних членів суспільства.
За дослідженнями З.В. Байорюнас, характерними рисами сімей, що мають неповнолітних правопорушників, виступають такі характеристики: сім’ї не цінують або мало цінують моральні блага і якості; на перше місце ставлять матеріальні цінності; характеризуються конфліктами і сварками; не мають розвиненої потреби у самостійному придбанні педагогічних знань; у результаті цього, а також низької освіти і культури, є безсилими допомогти дітям правильно орієнтуватися в багатогранності життєвих обставин; намагаються регулювати поведінку дітей шляхом лайки, докорів і покарання.
Найчастіше злочини скоюють так звані “важкі” підлітки, для яких характерний низький рівень пізнавальних і суспільних інтересів. Умовою формування їх особи є негативні сімейні умови, а саме: відсутність нормального морального середовища, що виховує егоцентризм та інші негативні якості. Формувати негативне моральне середовище можуть як аморальна поведінка батьків чи родичів, так люблячі його, бажаючі йому добра, але які не мають достатньої педагогічної освіти, культури батьки.
“Важкі” підлітки характеризуються негативним ставленням до навчання, суспільно-корисної праці. Досить часто вони протиставляють себе колективу (клас, школа, навчальний заклад тощо), що посилює існуючі конфліктні відносини [4, c. 95-98].
У більшості випадків конфлікти в сім’ях правопорушників є результатом одночасно декількох факторів сімейного неблагополуччя. Але знову ж таки, сімейне неблагополуччя призводить до злочинної поведінки неповнолітніх тільки у взаємодії з іншими факторами, що пояснює, чому аналогічні несприятливі умови виховання в різних сім’ях не однозначно визначають поведінку дітей.
Для підлітка характерна підвищена потреба у спілкуванні з однолітками, прагнення до самоствердження в їх середовищі, увага до їх думки. Потреба підлітка в спілкуванні та самоствердженні повинна реалізовуватись у сприятливих умовах, на основі соціально корисної ді-яльності. Якщо цього не відбувається, то самоствердження відбувається у підліткових групах, вуличних компаніях і може стати криміногенним фактором. Як стверджує Ю.В. Чуфаровський[11, c. 84], людина засвоює ту лінію поведінки, яка підтримується тим найближчим оточенням, з яким вона контактує, і якщо в ньому переважають думки, позиції і уявлення, що суперечать нормам моралі і права, то, поділяючи їх, індивід вступає в конфлікт з суспільством і законом. Так, спільна злочинна діяльність підлітків здійснює на співучасників значно більший руйнуючий вплив, ніж злочин, скоєний наодинці. Підліток, залучаючись до злочинної групи, піддається швидкій десоціалізації. Тому значну роль у генезисі злочинної поведінки неповнолітніх відіграють групові утворення, які виникають на основі загальних звичок, інтересів, характеру поведінки, і тому орієнтація на такі групи забезпечує реалізацію особистих цінностей та моральних норм їх членів. Група виступає найближчим соціальним середовищем, яке контролює поведінку неповнолітнього, впливає на освіту. Досить часто особисте приноситься в жертву групі.
У групі підлітки легше і швидше досягають виконання злочинних намірів, тому в складі груп скоюються, як правило, такі небезпечні злочини, як зґвалтування, крадіжки, грабежі, розбійні напади, хуліганство.
Взагалі, група як соціальне утворення може посилювати або ослаблювати ті чи інші риси окремої особи. Досить часто особа, яка є членом якоїсь конкретної групи, подавляє в собі прояви, які суперечать думці групи.
Кримінальну направленість групи, на думку кримінологів, характеризує наявність у групі раніше судимих осіб, які не працюють і не навчаються, зловживають алкоголем чи наркотиками, цікавляться азартними іграми, визнаного лідера, його авторитарний стиль управління групою, переважно кримінальна спрямованість такого управління, формування в групі власної субкультури (жаргон, спеціальні клятви, особливий ритуал поведінки та ін.). У подальшому при систематичній злочинній діяльності в групі здійснюється розподіл ролей і функцій при скоєнні злочинів.
У процесі соціалізації особи не останню роль відіграє школа, яка повинна здійснювати моральне, трудове виховання, прищеплювати підліткам повагу до старших, до закону, а також такі риси характеру, як принциповість, доброта, чесність, правдивість, порядність.
У нашій державі знецінено професію вчителя, що призводить до гострої нестачі вчителів, а тим більше висококваліфікованих. За умов глибокої соціально-економічної кризи загальноосвітні школи і профтехучилища далекі від того, що від них вимагається. Частина вчителів має низький рівень культури і професійної підготовки, не користується авторитетом серед учнів. Кращі вчителі переходять до елітних шкіл – ліцеїв, гімназій тощо. Відсутня нова концепція освіти і виховання учнів. Все це відчужує дітей від школи, вони втрачають до неї інтерес [6, c. 93-95].
За результатами опитування, 15 % респондентів у віці від 13 до 15 років стверджують, що до навчання ставляться легковажно, а ще 12 % зазначили, що до навчання ставляться без інтересу. Після школи продовжити навчання виявили бажання 72 %[5, c. 67].
Необхідно також розглянути незайнятість неповнолітніх суспільно корисною працею. Щорічно багато випускників середніх шкіл і профтехучилищ не можуть працевлаштуватись. Нині підприємства відмовляються брати їх на роботу. Не можуть знайти постійної роботи і “відсіяні” зі шкіл. Як наслідок, близько половини неповнолітніх злочинців ніде не вчилися й не працювали. А щодо працюючих неповнолітніх, то говорити про виховний вплив на них з боку трудових колективів сьогодні не доводиться. Для підприємств, що перебувають у скрутному економічному становищі, головне завдання – вижити будь-якими засобами. На жаль, неповнолітні робітники виштовхуються у першу чергу.
Останні роки відбувається різке зростання кількості зареєстрованих злочинів, пов’язаних із наркотичними засобами, психотропними речовинами та прекурсорами, що свідчить про поширення наркоманії серед населення. За останні п’ять років число осіб, взятих органами внутрішніх справ на профілактичний облік за немедичне вживання наркотиків, збільшилось у два рази і досягло 100 тис. Особливе занепокоєння викликає ситуація в підлітковому й молодіжному середовищі – майже 90 % споживачів наркотиків становить молодь віком до 30 років, з яких більше 4 тис. – неповнолітні.
Одним із чинників розвитку людини є дозвілля. Саме використовуючи вільний час, людина розвиває свої інтереси, реалізує свої потреби. Дозвілля є важливою сферою життєдіяльності неповнолітніх. За умови його правильної орієнтації проходить фізичний розвиток молодого організму, знімається психічне навантаження, розширюється кругозір, проходить творче збагачення особистості.
Протиправна поведінка неповнолітніх у сфері дозвілля частіше за все пов’язана з незадовільною організацією вільного часу та неналежною організацією його проведення.
За даними анкетування, проведеного серед 100 неповнолітніх, 47 % вільний час проводять з товаришами на дискотеках, у компаніях, 37 % – перед телевізором та за комп’ютерними іграми і лише 14 % у вільний час відвідують музеї, театри, гуртки, читають книги. Науково-пізнавальній, історичній літературі перевагу надає лише 24 % опитаних, інші читають детективну та фантастичну літературу[3, c. 22-23].
Негативну роль у сфері дозвілля відіграє телебачення як найбільш доступний спосіб проведення вільного часу, на якому панує жорстокість і насильство у різноманітних проявах.
Особлива увага кримінологів[8, 16, 29] у боротьбі зі злочинністю звертається на її ранню профілактику, оскільки вона покликана усунути незначні антисуспільні зміни особи підлітків, які ще не стали на шлях злочинів.
Рання профілактика включає оздоровлення умов життя і виховання неповнолітніх, знешкодження джерел антисоціального впливу, корекції особи неповнолітніх з метою відвернення можливості стати на шлях вчинення злочинів.
Боротьбу зі злочинністю неповнолітніх потрібно планувати і проводити на різних рівнях і напрямах, враховуючи різний контингент. Для того щоб боротьба була ефективною, необхідна взаємодія правоохоронних органів і громадськості. Злочинність неповнолітніх – це загальнодержавна проблема, яка потребує якнайшвидшого вирішення[12, c. 46-49].
Вплив соціальних умов, суперечливостей у розвитку суспільства на характер морального формування особистості є вирішальними у поясненні протиправної поведінки неповнолітнього. Процеси та явища економічного, ідеологічного, культурно-виховного характеру, що відбуваються у суспільстві, головним чином і детермінують поведінку дітей і підлітків. Ці процеси у загальній формі визначають умови життя у суспільстві, надають своєрідності (залежно від контингенту, території та ін.) діяльності по вихованню і навчанню неповнолітніх, формуючи їх особистість.
Процеси і явища соціальної дійсності, що створюють негативні умови для життя і виховання неповнолітніх та сприяють скоєнню ними злочинів, вивчались вченими досить ретельно. До них, наприклад, у різні роки були віднесені наступні: значна соціальна диференційованість неповнолітнього населення за рівнем матеріального забезпечення, соціальним статусом (в тому числі й за походженням); порушення принципів оплати праці, споживання грошових і матеріальних благ; процес розпаду сім'ї, що супроводжується суттєвою зміною традиційного ставлення до виховання неповнолітніх; алкоголізм, нервово-психічні та хронічні захворювання батьків та інших осіб, що відповідають за виховання дітей та підлітків; низька правова свідомість батьків та дітей і багато іншого.
Для встановлення причин та умов злочинності неповнолітніх та для розроблення заходів профілактичного впливу має велике значення вивчення осіб неповнолітніх правопорушників, їх ставлення до праці і навчання, сімейного стану та інше. Особливу увагу слід приділити виявленню і вивченню осіб неповнолітніх, які покинули школу і не працюють. Відсоток таких неповнолітніх серед правопорушників звичайно буває дуже великим. Вивчення цього контингенту дозволяє виявити більш уразливі місця виховання у школах та сім'ях.
В Україні до більш криміногенних факторів у соціально-економічній сфері належать: прожитковий рівень, який є нижчим за рівень забезпечення фізіологічного виживання; поляризація населення за рівнем доходів; безробіття. Розглянемо ці проблеми докладніше.
По-перше, сучасне українське суспільство розділилося на дві частини — бідних та багатих, соціальна нерівність між якими поглиблюється. Низький прожитковий рівень у сім'ях неповнолітніх, де проживають двоє батьків, один із яких не працює, де батьки не можуть забезпечити необхідним своїх дітей, за даними проведеного анкетування неповнолітніх (у містах України) мав місце у 70 % сімей.
За даними, які наводяться в юридичній літературі, рівень життя 28% громадян України відповідає категорії бідності. Середня величина витрат на життя у тих, хто належить до розряду бідняків, на 25 % нижче вирахуваної межі бідності. Понад 70 % працюючих отримують заробітну плату нижче прожиткового мінімуму, а кожен четвертий — нижче межі бідності. Насамперед, такий відсоток характеризує матеріальний та побутовий стан сімей і, зокрема, їх низький рівень, що визначається категорією «бідність», а також неспроможністю через брак коштів підтримувати навіть той спосіб життя, який мінімально забезпечує життєздатність тих родин за існуючих умов[28, c. 11].
На мою думку, ситуація має такі наслідки:
• більша частка неповнолітніх осіб, які вчиняють суспільнонебезпечні діяння, що формально носять ознаки злочинів, проживає у сім'ях із низьким або дуже низьким рівнем матеріального статку. Таких родин у наш «перехідний» час в Україні стало набагато більше, ніж у «застійні» часи Радянського Союзу;
• протягом останніх років в Україні погіршилися кількісні та якісні показники харчування. Різке зниження купівельної спроможності більшості населення позначилося на продовольчому споживанні двома важливими показниками: по-перше, населення було змушене вдвічі збільшити частину продовольчих витрат у сімейному бюджеті — з 33 % у 1991 р. до 68 % у 2006 p.; по-друге, збільшення продовольчих витрат у сімейних бюджетах та зростання виробництва продовольства для власних потреб не змогли втримати докризовий рівень продовольчого споживання;
• постійний дефіцит грошей у сім'ях, несвоєчасна виплата заробітної плати, стипендій та пенсій у сім'ях, де проживають неповнолітні (частка таких сімей становить 70 % сімей, що беруться до уваги у рамках злочинності неповнолітніх) зумовлює спрямованість до корисливих посягань, вчинених підлітками. Найчастіше їх діяння спрямовані на викрадення продуктів харчування із складів, їдалень, магазинів та підсобних приміщень, із підвалів, присадибних ділянок. Інший поширений предмет розкрадань — побутова техніка, одяг, товари господарського призначення[17, c. 315-320].
Слід зазначити, що стандарт потреб у неповнолітніх достатньо високий, про що свідчать результати проведеного нами анкетування: у закладах середньої освіти (школах, гімназіях, ліцеях) 82 % неповнолітніх віком від 14 до 16 років виявили прагнення володіти сучасними предметами електроніки, засобами мобільного зв'язку та мати сучасний зовнішній вигляд. Бажання придбати вищезазначені предмети підштовхує неповнолітніх до нелегального або напівлегального, а головне швидкого, «заробітку». Отже, на протиправну поведінку неповнолітніх впливають не тільки матеріальні труднощі в сім'ях, а й потреби підлітків, що значно перевищують можливості батьків.
Скоєння злочинів неповнолітніми з корисливих мотивів — це не менш ганебне явище, ніж кримінально каране насильство щодо неповнолітніх у сім'ях. Це теж аморальний, безправний стан, але вже у масштабах не родини, а держави. Вітчизняний та зарубіжний досвід свідчить про те, що за матеріальної скрути в декілька разів зростає кількість неповнолітніх, які змушені здобувати собі засоби для існування шляхом вчинення злочинів. Тому не випадково, що і в Україні серед неповнолітніх, притягнутих до кримінальної відповідальності, питома вага непрацюючих та тих, хто не навчався, досягла майже 70 %. На жаль, відповідні дані, які б відображали вплив на злочинність матеріальних детермінант у вітчизняній статистиці відсутні.
Активний вплив на протиправну поведінку неповнолітніх справляє безробіття. Безробіття у сім'ях, де проживають неповнолітні, призводить до виїзду батьків за кордон. Про це повідомило 70 % опитаних. Такий високий показник є умовою кризового загострення економічного стану, у якому перебуває держава в цілому, та неефективної дії влади щодо протидії злочинності. За даними опитування «Життєві шляхи населення України» у 2000 р. трудові поїздки за межі країни здійснили у 8 областях України 83 тис. осіб. Істотно збільшилася кількість осіб, які виїжджали за кордон на роботу, з них 19,8 % були залучені до так званого економічного туризму. Крім того, під час опитування виявлено, що на березень 2006 р. 58,9 тис. жителів регіонів віком 15-28 років, відповідно до повідомлень їх родичів, тимчасово були відсутні в місці постійного проживання не менше, як 3 місяці, займаючись трудовою діяльністю за межами державні.
Дослідивши проблему безробіття в Україні, В. Шакун зробив висновок, що «однією з умов соціально-економічних проблем, які з'явились в Україні в останнє десятиріччя, є імпульсивне та фактично неконтрольоване зростання маси молоді, яка не бере участі у трудовому процесі, не виконує своїх суспільно необхідних функцій, не має чітко визначеного соціального статусу та необхідних фінансових джерел забезпечення потреб особистої життєдіяльності».
За станом на 1 січня 2006 р. частка безробітної молоді в Україні становила 29 % усіх офіційно зареєстрованих безробітних. Рівень офіційного безробіття серед молоді постійно зростає. На початок 2006 p., порівняно з 1995 p., він виріс майже вії разів, хоча протягом 2005 р. цей рівень скоротився на 38,7 тис. осіб.
Незважаючи на такі високі показники безробіття в Україні, яке зумовлене економічною кризою в державі, слід відзначити й позитивні зміни. Під час літніх канікул найбільш активно залучалися до нерегламентованої діяльності підлітки у другому та третьому кварталах (травень-вересень) року: 17 % підлітків мали основну роботу, в цей час збільшується як частка старшокласників та студентів, які активно шукають роботу, так і кількість тимчасових робочих місць, передусім у сільському господарстві, сфері торгівлі та сервісу.
Викладене свідчить, що злочинність неповнолітніх в Україні — це феномен, пов'язаний із суперечливими процесами, які відбуваються в економіці та соціальній сфері. Особливістю злочинності неповнолітніх в Україні є ще й окремі тенденції, що складаються під впливом соціально-психологічних чинників. Це, передусім, такі:
• втрата значною частиною молоді загальновизнаних людських ідеалів у сфері соціального життя;
• втрата поваги та довіри до правоохоронних органів значною частиною молоді;
• релігійна нетерпимість;
• пияцтво;
• наркоманія, токсикоманія;
• правовий нігілізм[2, c. 9-13].
1.2. Побутові причини
У кримінологічній літературі[11, 24] закріпилось інтегроване визначення детермінації злочинності неповнолітніх як «витрат виховання», яке обумовлене економічними, ідеологічними, правовими та іншими заходами, що здійснюються у державі. Цей висновок дозволяє розглядати причини і умови правопорушень головним чином у плані виявлення негативних сторін взаємодії соціального мікросередовища і особистих якостей індивіда.
Формування особи також ґрунтується на базі природних задатків у відповідності з фізіологічним і психічним розвитком індивіда при домінуючому впливі таких соціальних факторів, як соціально-економічні умови, культурне оточення, сім'я, дошкільні заклади, школи, колектив за місцем роботи або навчання тощо.
Деякі вчені [10, 11, 20] відносять до чинників, які обумовлюють злочинну поведінку неповнолітніх, наступне: негативний вплив сім'ї; недоліки у шкільному вихованні; незайнятість суспільною працею; негативний вплив мікросередовища; вади у діяльності правоохоронних органів щодо профілактики злочинів неповнолітніх.
Цей список можна поповнити такими чинниками:
— недостатня увага, а то й безпосередня зневага з боку держави і громадськості до проблем неповнолітніх взагалі й злочинності серед останніх зокрема;
— підбурювання з боку дорослих до вчинення злочинів;
— негативний вплив засобів масової інформації, пропаганда насильства, збоченого сексу, наркотизації і алкоголізації, легкого життя, злочинної діяльності, проституції;
— бездоглядність і відсутність належного контролю з боку відповідних служб і органів та родини за поведінкою, зв'язками і характером того, як підліток проводить час;
— бездоглядність майбутніх неповнолітніх потерпілих, яка сприяє створенню ситуацій і приводів для злочинів проти них;
— недоліки у системі правового виховання підлітків; недоліки у системі працевлаштування неповнолітніх; в організації їх дозвілля; у діяльності органів, які зобов'язані провадити безпосередню роботу з профілактики злочинності неповнолітніх і насамперед на рівні індивідуальної профілактики злочинів.
При проведенні комплексного дослідження злочинності неповнолітніх треба приділити увагу вивченню наведених вище чинників їх злочинної поведінки та передусім — впливу сім'ї на поведінку неповнолітніх. На мій погляд, сім'я займає центральне місце у формуванні особи неповнолітнього. Сім'я — це перший колектив. Вона надає дитині уявлення про життєві цінності, про те, що потрібно знати і як себе поводити. Вплив сім'ї на виховання дітей не можна замінити іншими заходами виховання. Тому дошкільні установи, школи та інші організації, які так чи інакше виконують функції по вихованню дітей, повинні тільки поповнювати сімейне виховання.
Навпаки, відсутність виховання дітей в сім'ї, дитсадку та школі призводить до бродяжництва і бездоглядності, які, в свою чергу, є умовами, що сприяють скоєнню неповнолітніми злочинів та інших правопорушень. Бродяжництво неповнолітніх було і під час існування Радянського Союзу, але після його розпаду в країнах СНД воно набуло такого рівня, яке існувало у перші роки радянської влади — до масової бездоглядності [8, c. 256-270].
Бездоглядність дітей — загальна умова, що сприяє скоєнню неповнолітніми правопорушень. Як правило, вона властива сім'ям, що ведуть анти суспільний, аморальний спосіб життя. Бездоглядними слід вважати неповнолітніх, які не забезпечені належним наглядом за їх поведінкою і способом життя з боку батьків та осіб, що їх заміняють, у зв'язку з неблагополуччям сім'ї, аморальною поведінкою батьків, невиконанням ними зобов'язань щодо виховання дитини та іншими причинами, якщо відсутність нагляду з боку батьків не поповнюється заходами державної та суспільної допомоги.
Вивчення всіх випадків бездоглядності дітей допоможе виявити найбільш уразливі місця у виховній роботі з підлітками, обрати правильний напрям профілактичної роботи, дозволить зробити обґрунтовані висновки й про інші (не тільки сімейні) умови, що негативно впливають на підлітків. Такими умовами також є недоліки виховної діяльності у школах, відсутність роботи з так званими «важкими підлітками».
Якщо результати дослідження у районі засвідчать, що серед правопорушників великий відсоток школярів, особи, які проводять дослідження, мають ознайомитись з умовами шкільного виховання дітей, встановити, як школи впливають на їх поведінку. Необхідно виявляти школи, де розповсюджені правопорушення серед учнів, вивчати умови, що сприяють цьому. За результатами дослідження шкіл, бесід, проведених з викладачами, учнями, батьками, членами батьківських комітетів, можна зробити висновок про позитивні сторони та недоліки у організації виховної та навчальної роботи у школах.
Також для вивчення причин злочинності неповнолітніх і розроблення профілактичних заходів необхідно ознайомитись з даними органів Міністерства охорони здоров'я щодо дітей, які знаходяться у сім'ях алкоголіків та наркоманів, встановити, які заходи застосовувались для вилучення їх із вказаних сімей, встановити розповсюдженість і вид психологічних захворювань та розладів у неповнолітніх, що скоювали злочини та інші правопорушення, кількість неповнолітніх алкоголіків.
Узагальнення даних статистики і вивчення умов виховання дітей та їх занять можуть дати підстави і для перевірки організації культурного дозвілля неповнолітніх взагалі та особливо за місцем проживання. Середовище та умови, у яких перебувають підлітки після навчання та роботи, також впливають на їх поведінку. Слід проаналізувати діяльність клубів дитячої творчості, спортивних клубів та інших установ позашкільного виховання, розташованих у районі.
Про вплив родини на злочинність неповнолітніх говориться в багатьох роботах юристів, психологів, соціологів, практичних працівників. До важких наслідків недоліків сімейного виховання ставляться злочинність, алкоголізм, наркоманія й інші патологічні явища, джерелом яких у більшості випадків стали обставини, що оточували дитину в родині. Внесок таких родин у злочинність неповнолітніх по деяких підрахунках становить 30-35%. У різні роки по різних регіонах країни в неповнолітніх злочинців відсутність одного з батьків фіксувалося значно частіше (в 2 рази), ніж у підлітків, які злочинів не робили. Із числа підлітків, що зробили повторний злочин, 46% виховувалися в неповній родині. Спиртні напої неповнолітні правопорушники починають уживати з 13-16 років. Про питні традиції вони довідаються в набагато більше ранньому віці й, як правило, у родині. Серед неповнолітніх, що зробили злочини, понад 42% уже раніше вживали алкоголь і злочин зробили в нетверезому стані. Майже кожний другий з них уживав із ще до арешту; при цьому 14% уперше вжили спиртні напої з родителями, родичами.36 % неповнолітніх правопорушників виховувалися в родинах, у яких батьки й родичі були особами раніше засудженими. Опитування вихованців колоній показують, що кожний сьомий почав курити в першому або другому класі, уживати спиртне — трохи пізніше, через два- три роки, причому в 67% випадків — будинку, у колі родини, родичів[28, c. 12].
При цьому підкреслюється, що в родинах девіантів (у першу чергу, правопорушників) відсутній емоційний контакт дитини з обома родителями або з одним з них, у випадку із хлопчиками — з батьком (приблизно 75% від всіх вивчених родин). Далі (або одночасно) треба значне зниження рівня взаєморозуміння, не говорячи вже про яке-небудь співробітництво між самими батьками (60% родин) [16, c. 132-137].
Під час встановлення причин правопорушень неповнолітніх слід вивчити стан працевлаштування підлітків у районі і вивчити умови праці та виховання неповнолітніх на підприємствах. Відомо, яке велике значення у справі виховання молоді має праця і ділова атмосфера на підприємстві. У п. 2 розділу III Закону «Про сприяння соціальному становленню розвитку молоді в Україні» записано: «Держава гарантує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання у середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах». Але на сьогодні постає нагальна проблема працевлаштування неповнолітніх, які закінчили середні школи та профтехучилища, і тих неповнолітніх, які «відсіяні» зі шкіл.
Існує і так звана сімейна злочинність, коли підлітки втягуються у злочинну діяльність членами родини, у тому числі батьками, і не тільки у жебрацтво, а й у крадіжки, проституцію тощо. В Україні ще не виявлено таких випадків, які мали місце в США, коли батько заразив малолітнього сина СНІДом з метою одержання матеріальної допомоги. Але статистична картина злочинності неповнолітніх в Україні у 2007р. не є заспокійливою.
За станом на 2007р. кількість засуджених неповнолітніх, які на момент вчинення злочину виховувались у неповних сім'ях, становила 42 %. Протягом року постійно збільшувалася кількість засуджених неповнолітніх, які виховувалися поза сім'єю, наприклад, в інтернатах, дитячих будинках. За даними директора благодійного фонду «Малятко», 40 % випускників інтернату потрапляють у виправно-трудові установи, 40 % — зловживають спиртними напоями, 10 % — закінчують життя самогубством і тільки 10 % відносно успішно влаштувалися[15, c. 65-66].
У соціально-психологічному факторному комплексі злочинності неповнолітніх в Україні вбачається втрата поваги та довіри до правоохоронних органів. Дослідження кримінологів кінця 90-х років показало, що у свідомості людей міцно укріпилася недовіра до правоохоронних органів, люди почали уникати звернення до них за допомогою при порушенні своїх прав та законних інтересів.
Аналіз динаміки злочинності неповнолітніх в Україні за останній період свідчить про її залежність від загальносоціальних причин та умов злочинності в цілому. До середини 60-х років спостерігалися відносно стійка тенденція зниження злочинності, позитивні зміни в усіх сферах життя суспільства, однак починаючи з 1970 р. (як тільки економічне життя стало давати збій) проблема злочинності неповнолітніх набуває все більшої гостроти.
Як відомо, найсуттєвішою причиною злочинної поведінки неповнолітніх є недоліки у вихованні. Основна роль у процесі виховання належить сім'ї, яка є одним із суб'єктів ранньої профілактики. В сім'ї формуються потреби особи, її інтереси, моральні якості.
На виховний потенціал сім'ї впливають характеристики, пов'язані зі структурою сім'ї, рівнем освіти, морально-психологічним кліматом, зайнятістю, матеріальним достатком тощо, тобто чинники, що сприяють всебічному розвитку дітей.
Негативний вплив на виховання підлітка мають такі явища, як пияцтво одного з батьків або й двох, бійки, скандали між ними, вчинення злочинів членами сім'ї, ведення ними аморального способу життя. Тому, здійснюючи ранню профілактику злочинності неповнолітніх, слід якомога раніше виключити негативний вплив сім'ї.
Проаналізовані нами причини та умови злочинності неповнолітніх свідчать про необхідність розроблення комплексу запобіжних заходів загальносоціального рівня, які повинні враховуватись державою у процесі оптимізації умов суспільного життя в Україні.
Це набуває особливої актуальності у сучасний період, коли змінилася система влади в Україні та будуть здійснюватися заходи, спрямовані на зміну підходів до побудови дійсно демократичної держави[23, c. 49-50].
Розділ ІІ. Віктимологічні аспекти злочинності неповнолітніх
2.1. Поняття віктимної поведінки
Проблема тяжкої насильницької злочинності проти життя та здоров’я людини завжди була й залишиться однією з найзлободенніших і болісних проблем суспільства, гострим соціальним фактором його дестабілізації. Як свідчить історія людства, ці діяння завжди викликають негативний соціальний резонанс. Ступінь цивілізованості суспільства вимірюється саме ставленням однієї людини до життя та здоров’я іншої, оскільки це не швидкоплинні цінності, а всі інші є похідними від них. Але ціна розуміння такої простої істини іноді ні з чим незрівнянна.
Вченими-кримінологами[20, 10, 11]встановлено, що деяким категоріям осіб притаманні риси психологічного, фізичного, морального характеру, які створюють підвищену можливість таких людей стати жертвами злочину. Неповнолітні теж входять у число осіб з підвищеною віктимністю. Причому, віктимні риси, характерні для останніх, можна поділити на дві групи — загальні та індивідуальні.
До загальних (притаманних підлітковому вікові як такому) належать: довірливість, наївність, допитливість, невміння адекватно реагувати на ситуацію, відставання у психічному розвитку від фізичного, перевага у психічній діяльності процесів збудження над гальмуванням, а, інколи, просто фізична слабкість.
Індивідуальні віктимні властивості можуть бути поділені, в свою чергу, на біопсихологічні, власне психологічні та соціально-психологічні. До власне психологічних відносять: агресивність, навіюваність, ригідність, тривожність, жорстокість, необ'єктивну оцінку можливостей, схильність до ризику, конформність, емоційну неврівноваженість або наявність однієї чи поєднання декількох акцентуацій характеру.
Другим блоком факторів, що можуть підвищувати вразливість неповнолітніх, є соціально-психологічні, до яких належать: потреба у спілкуванні, самоствердженні, що загострюються у підлітковому віці як в жодному іншому і, звідси, підвищена орієнтація на групу, а також «важковиховуваність», правова необізнаність, незнання головних методів забезпечення особистої безпеки та адиктивна поведінка.
До біопсихологічних факторів відносять: тип темпераменту, наявність рис, характерних для одного з патопсихологічних симптомокомплексів (шизофренічний, психопатичний, оліго-френічний, органічний патопсихологічний синдроми, психогенна дезорганізація психічної діяльності). Вивчення та дослідження віктимних рис неповнолітніх, проведення психокорекційної роботи з дітьми, спрямованої на усунення таких властивостей, є важливою ланкою профілактики злочинних посягань на них. Вдосконалення методів психодіагностики названих небезпечних вад та використання ефективних програм з психокорекції — запорука безпеки неповнолітніх[27, c. 95-97].
Існує загальна віктимність, залежна від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу підлітка. Разом з цим виділяється індивідуальна віктимність, залежна від психічної, психологічної і емоційної нестійкості підлітка.
У переважній більшості випадків поведінка віктимного підлітка є провокацією агресора, в основі якої знаходяться такі психологічні складові як несвідоме відчуття провини; бажання бути покараним способом, який неусвідомлено обирає потерпілий; проекція власних агресивних імпульсів на агресора, взаємодія з яким задовольняє неусвідомлювані агресивні прагнення жертви.
За основні детермінанти, що призводять до віктимності (провокують нанесення травми), виступають поєднання тривожності, агресивності і навіюваності. Віктимізуючий вплив агресії полягає в активній провокації насильства. Віктимізуючий вплив тривожності полягає в сприйнятті навколишнього середовища як невизначеного і ворожого, від якого підліток захищається способами, що не завжди мають конструктивний характер. Віктимізуючий вплив навіюваності підлітка пов'язаний з інтелектуальною недостатністю, з негативним відношенням до себе і провокативною невпевненістю.
Підвищена віктимність неповнолітніх визначається їх соціальним положенням, де визначальною детермінантою схильності до віктимної поведінки є роль підлітка в сім'ї. Існує два типи порушень дитячо-батьківських стосунків – це емоційне відчуження дитини батьками або зверхконтроль з їхнього боку. Батьківське емоційне відчуження перетворюється за допомогою захисного реактивного утворення у формі певного "виховного стилю" – авторитаризму, зверхконтролю, гіперопікування або гіперпротекції. Ці стилі у цілому характеризуються тотальною невдоволеністю дитиною, прагненням "переробити" її, великою кількістю обмежень, заборон і покарань. Дорослий, таким чином, дістає можливість висловити свою агресію по відношенню до дитини, при чому агресія виглядає та інтерпретується як підвищена турбота і увага. Дитина виступає як "зручний" об'єкт заміщення агресії, їй приписуються неіснуючі недоліки або нав'язується певний "успішний" життєвий сценарій. Останнє позначається як делегування або зверхсоціалізація і є компенсацією батьківського відчуття своєї незначності, сприйняття себе як неповноцінного. Емоційний симбіоз є екстремальною батьківською установкою, що фруструє онтогенетично пізніші потреби дитини у відділенні, визначенні меж "Я", самостійному пізнанні миру. Страх матері раціоналізується і виявляється у вигляді виховного стилю, що описується в літературі як егоцентрична інфантилізація, потураюча гиперопіка, знецінення[33, c. 107-109].
Загальні особливості прояву віктимності: віктимність в поведінці більшою мірою визначається не стільки зовнішніми провокативними проявами агресії, які швидше відштовхують потенційного агресора, скільки провокативною демонстрацією власної безпорадності або залежності. Агресивний і підбурюючий типи віктимності відрізняються тільки формою і ступенем появу агресивності, що може привести до травматизації. Ситуативна віктимність визначається інфантильністю і частим використовуванням витиснення і регресії, які виключають адекватне усвідомлення наслідків тих дій, у тому числі і проявів агресивності, що властиві підлітку і можуть привести до травматизації. Прихований тип віктимності пов'язаний з тим, що підліток ситуацію з мінімальним ризиком травматизації перетворює на травматичну через існування внутрішнього протесту проти обмежень його потреб. Цей тип віктимності пояснюється дією протифобічного відігрування, дисоціації, проективної ідентифікації, витіснення, сексуалізації і регресії, які приводять до психологічної готовності стати жертвою як єдиного засобу реалізувати несвідоме прагнення і відповідати при цьому вимогам Супер-Его.
Загальна віктимність, прихований тип віктимності і ситуативний тип віктимності є першорядними у формуванні і реалізації віктимної активності підлітка, а агресивний і підбурюючий типи можна розглядати як окремі випадки ситуативного типу активності, оскільки підліток не замислюється, як на інших людей діє його поведінка, тобто у нього відсутній зворотний зв'язок, і це робить неможливим самокорегування його поведінки і адекватну реакцію на загрозу.
Патологічні родинні ролі впливають на формування віктимності так: “родинний герой” реалізує очікування батьків щодо ідеальної дитини і стає їх нарцисичним розширенням, задовольняє потребу в схваленні і турботі. Цим самим вона перекреслює власне “Я”, у зв'язку з чим позбавляється можливості реалізовувати свої справжні бажання і потреби, тому їх задоволення можливе тільки при знятті відповідальності шляхом отримання статусу жертви. У підлітка присутній протест проти нав'язаних норм і правил, який витісняється, але він дотримується культурних вимог і заборон Супер-Его на демонстрацію агресії, і таким чином в нього формується схильність бути жертвою як компроміс між бажанням і забороною.
“Занедбана дитина” прагне виглядати цінною і гідною любові, менш інфантильна, ніж підлітки з попередньою роллю, більшою мірою віддає звіт у власних діях, більшою мірою вільна в реалізації своїх потреб і здатна до самозахисту. Але її потреба отримати схвалення і позитивну оцінку від людей з високим соціальним статусом може виступати як передумова формування віктимності, з тією обмовкою, що залежність підлітка від людей з високим соціальним статусом (батьків, вчителів, старших товаришів) приводить до ситуації травматизації тільки за умов навмисної експлуатації підлітка з їхньої сторони.
“Цап-відбувайло” («козел отпущения» рос.) є окремим випадком ролі “занедбана дитина”, а також результатом інвертованих дитячо-батьківських стосунків, при котрих відповідальність за неприємності покладається на дитину, яка прагне довести, що вона гідна любові і уваги. Вона перебільшує свої недоліки і ступінь відповідальності, що само по собі може переживатися як травма.
Частка кожного типу віктимної поведінки і представленості патологічної родинної ролі в загальній вибірці всіх травмованих склала: 1) родинний герой: для 48% вибірки травмованих підлітків властива інверсія дитячо-батьківських відносин, завищення своїх можливостей, страх виявитися знеціненим; 2) цап-відбувайло: 35% вибірки травмованих підлітків виконують функцію громовідводу для реалізації агресивних і тривожних прагнень батьків і використовуються як стабілізатор родинної системи; 3) занедбана дитина: 14% вибірки травмованих підлітків шукають аналог сім'ї поза родинною системою і таким чином схильні до згубного впливу вулиці, але вони більш адаптовані в порівнянні з двома вищенаведеними типами; 4) родинний блазень: 3% вибірки травмованих підлітків зазнають необхідність підтримувати типаж неповноцінного, що великою мірою закріплює інфантильні реакції на ситуацію, яка несе ризик травматизації[27, c. 98].
Типи віктимної поведінки: 1) загальна віктимність в поведінці: 20% вибірки травмованих підлітків переживають небезпечну ситуацію як емоційно привабливу і ідеалізують агресора; 2) агресивний тип: 17% вибірки травмованих підлітків долає фрустрацію за допомогою фізичної сили; 3) підбурюючий тип: 17% вибірки травмованих підлітків долає фрустрацію за допомогою демонстрації здатності “вкусити” суперника; 4) прихований тип: 17% вибірки травмованих підлітків мають внутрішньо-особову проблему, яка дестабілізує адекватні поведінкові реакції на ситуації, пов'язані з ризиком для психологічного і фізичного благополуччя підлітка; 5) ситуативний тип: 8% вибірки травмованих підлітків нездатні переробити отриману травму через постійну дію захисних механізмів витіснення і дисоціації, що запускаються автоматично і приводять до неадекватних поведінкових реакцій на ситуації, пов'язані з ризиком для психологічного і фізичного благополуччя підлітка[27, c. 99].
Отже, віктимність як властивість особистості і як одна з детермінант віктимної поведінки підлітків має в своїй основі взаємодію таких рис як агресивність, тривожність і навіюваність. Під віктимністю підлітка розуміється тенденція провокувати агресивні форми поведінки по відношенню до себе. Під віктимною поведінкою розуміється агресивна фізична або вербальна провокація супротивника, провокація за допомогою демонстрації своєї беззахисності або повна нездатність розпізнавати ситуації, що несуть ризик бути травмованим.
Теоретичне визначення типів віктимності особистості підлітків здійснювалося в залежності від якісного та кількісного поєднання основних чинників віктимності (агресивність, тривожність, навіюваність). Встановлено, що певне поєднання агресивності, тривожності і навіюваності формує тип віктимної поведінки і тим самим тип віктимності особистості. Агресивні віктимні (спостережуваний поведінковий аспект віктимізації) формуються на основі домінування агресивності. Активні (зваблюючо-підбурюючі) віктимні (спостережуваний вербальний аспект віктимізації ) — на основі домінування поєднання агресивності і тривожності. Пасивні віктимні (приховані аспекти віктимізації) — на основі домінування тривожності. Некритичні віктимні (ситуативна віктимізація) — на основі домінування навіюваності. Випадкові невіктимні травмовані підлітки — це такі, які не є віктимними, їхня травматизація відбулася за об'єктивними, а не за суб'єктивними причинами.
Виділено психологічні особливості віктимних підлітків, здійснено психологічний аналіз особистісних передумов їхньої поведінки, а саме – агресивності, тривожності та навіюваності; визначено специфіку дитячо-батьківських відносин, які підвищують ступінь віктимізації підлітків. Встановлено, що загальна віктимність залежить від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу підлітка, спеціальна віктимність — від психічної, психологічної і емоційної нестійкості підлітка.
За основні криміногенні чинники обрано поєднання тривожності, агресивності і навіюваності. В основі саморуйнівних вчинків поєднуються елементи агресивності, покарання (аутоагресії) і спокутування (з'єднання еротичних і деструктивних імпульсів). Вид травми у меншій мірі впливає на оформлення її як травми, ніж її суб'єктивне переживання і оцінка потерпілим. Підвищена віктимність неповнолітніх визначається їх соціальним статусом, де визначальною детермінантою схильності до віктимної поведінки є роль підлітка в родині[13, c. 93-96].
2.2. Роль віктимної поведінки в механізмі злочину
Віктимологічне запобігання злочинності є складовою частиною всієї попереджувальної діяльності держави і спрямоване саме на виявлення потенційних жертв і проведення з ними відповідної роботи.
Віктимологічне запобігання саме як складова частина попереджувального комплексу, на нашу думку, являє собою діяльність різних державних, суспільних і приватних органів, установ та організацій, спрямовану на нейтралізацію, а по можливості і на ліквідацію чинників, що формують віктимну поведінку, полегшують вчинення злочинів, а також захист громадян від злочинних посягань шляхом зниження особистісної, рольової, соціальної або статусної віктимності.
Велике значення в попередженні всієї злочинності має саме віктимологічний напрямок профілактики злочинності неповнолітніх як найбільш незахищеної частини населення.
Багато заходів запобігання віктимної поведінки неповнолітніх схожі із загальними попереджувальними заходами, але, звісно, мають свої особливості.
Очевидно, що основним чинником віктимності неповнолітніх є їх вік. Ця віктимність у свою чергу зумовлена такими чинниками, як незавершеність формування особи у біологічному плані, а з огляду на це — неможливість дати опір злочинним посяганням і у соціальному плані і як внаслідок цього — нездатність адекватно оцінювати обстановку, що веде до більшої вірогідності потрапити в криміногенну ситуацію як жертва злочину.
Як показують дослідження, проведені багатьма кримінологами, більшість жертв мають кримінологічні характеристики, дуже схожі з рисами злочинців, а саме: агресивність, жорстокість, грубість, аморальну поведінку в цілому. Це пояснюється тим, що нерідко жертвою неповнолітнього злочинця є його «співтовариш», тобто особа, з якою заздалегідь або безпосередньо перед вчиненням злочину спілкувався неповнолітній злочинець. Це спілкування передбачає наявність спільних інтересів і потреб, які найчастіше проявляються в розлитті спиртних напоїв, установленні шляхів придбання алкоголю або наркотичних речовин. І якщо ці шляхи не збігаються, то нерідко це може стати приводом для вчинення злочину, як правило, найбільш тяжкого і особливо тяжкого — умисного вбивства або тяжкого тілесного ушкодження.
Часто передзлочинна поведінка потерпілого провокує і хуліганські дії з боку злочинця. Це може проявитися як в діях образливого характеру (наприклад, словесна образа підлітка, приниження його честі та гідності), так і в правомірних зауваженнях щодо його поведінки[10, c. 133-135].
Віктимні риси, характерні для неповнолітніх, можна поділити на дві групи — загальні та індивідуальні.
До загальних (притаманних підлітковому віку як таковому) належать: довірливість, наївність, допитливість, невміння адекватно реагувати на ситуацію, відставання у психічному розвитку від фізичного, перевага у психічній діяльності процесів збудження над гальмуванням, а іноді, просто фізична слабкість.
Індивідуальні психічні властивості можуть бути в свою чергу поділені на біопсихологічні, власне психологічні та соціально-психологічні. До власне психологічних відносять: агресивність, тривожність, жорстокість, необ'єктивну оцінку можливостей, схильність до ризику, конформність, емоційну неврівноваженість або наявність однієї чи поєднання декількох акцентуацій характеру.
Другим блоком чинників, що можуть підвищувати вразливість неповнолітніх, є соціально-психологічні, до яких належать: потреба у спілкуванні, самоствердженні, що загострюються у підлітковому віці як не в жодному іншому. І звідси — підвищена орієнтація на групу, правова необізнаність, незнання головних методів забезпечення особистої безпеки.
До біопсихологічних чинників належать: тип темпераменту, наявність характерних визначених рис характеру.
У багатьох випадках діти і підлітки стають жертвами декількох злочинних посягань з боку одного й того ж самого злочинця. Коли врахувати, що з таким злочинцем дитина чи підліток часто пов'язані узами спорідненості або загальним місцем проживання і ці чинники вони самі змінити неспроможні, то в наявності саме та підвищена можливість конкретної неповнолітньої особи стати жертвою реального або потенційного злочинця.
Виходячи із специфіки потерпілих неповнолітнього віку, слід сказати, що у профілактичній роботі з даною групою велике значення мають насамперед заходи не правового характеру, а педагогічні, психологічні, медичні2. Вивчення та дослідження віктимних рис неповнолітніх, проведення психокорекційної роботи з дітьми, спрямованої на усунення таких властивостей, є важливою ланкою профілактики злочинних посягань на них.
Можна навести перелік головних заходів, які мають здійснити батьки та педагоги для зниження рівня віктимності дітей:
1) догляд за нормальним розвитком дитини з метою раннього виявлення психічних чи фізичних вад;
2) правильне загальне та статеве виховання, формування культури спілкування;
3) прищеплення дитині навичок поведінки в нестандартних, у тому числі віктимогенних, ситуаціях;
4) закладення основ правових знань.
Важливу роль у підвищенні віктимологічної грамотності неповнолітніх відіграють правоохоронні органи, передусім працівники міліції. Хоча органи внутрішніх справ мають у своєму розпорядженні багатий статистичний матеріал та достатній кадровий потенціал для розроблення науково обґрунтованих рекомендацій, проте вони, на жаль, не завжди можуть довести їх до широкого кола неповнолітніх. Для реалізації цього завдання потрібно налагодити активну агітаційно-роз'яснювальну роботу. Основними питаннями, що визначають її зміст, є:
1) виявлення стандартних віктимогенних ситуацій;
2) розроблення пропозицій, як їх уникнути;
3) вироблення лінії поведінки підлітка, коли він потрапив у віктимогенну ситуацію.
Віктимологічне запобігання серед неповнолітніх також може здійснюватися шляхом реалізації таких заходів, як пропаганда правових знань через ознайомлення читацької та глядацької аудиторії з основними правами й обов'язками громадян; роз'яснення кримінально-правових понять (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця тощо); привернення уваги до питань, пов'язаних із винуватістю самого потерпілого, тобто такої поведінки жертви, коли вона створює умови, що сприяють вчиненню злочину; виступи через засоби масової інформації фахівців-юристів, психологів, педагогів з практичними рекомендаціями, як уберегти потенційну жертву від злочинних посягань; роз'яснення батькам, що їхня поведінка є зразком для дитини і найкраща профілактика — це їх особистий приклад правильного життя[5, c. 67-68].
Як уже відзначалося, нерідко дитина стає жертвою жорстокого поводження саме у сім'ї. Передбачені Законом України «Про запобігання насильства у сім'ї» спеціалізовані органи, про які говорилося раніше, повинні втілювати в життя профілактичні заходи із запобігання насильства у сім'ї, а саме: спеціально уповноважений орган з питань запобігання насильства у сім'ї визначає потребу регіонів у створенні спеціалізованих установ для жертв насильства у сім'ї; організовує і проводить соціологічні, психолого-педагогічні та кримінологічні дослідження насильства в сім'ї; направляє жертв насильства у сім'ї в спеціалізовані установи та здійснює інші функції. Служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх щодо запобігання насильства у сім'ї виявляють причини й умови, що сприяють проявам насильства у сім'ї; беруть на профілактичний облік осіб, схильних до вчинення насильства у сім'ї; виносять захисні приписи. Так, у разі систематичної (трьох і більше випадків) віктимної поведінки члена сім'ї, внаслідок якої створюється ситуація, що може привести до вчинення насильства у сім'ї, службою дільничних інспекторів або кримінальною міліцією у справах неповнолітніх даному члену сім'ї виноситься офіційне запобігання про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства у сім'ї.
Ми виділяємо такі види травматичних переживань, отриманих в результаті психологічного насильства: безпорадність, що виявляється в страху бути слабким; безпорадність як некомпетентність і переживання сорому за неї; наявність відчуття провини за те, що відбулося; знецінення власної особистості, що породжує страх бути знедоленим; переживання своєї “жертовності” як обранності або частини індивідуальності; тривога як страх повторення травмуючої ситуації; страх вторгнення у внутрішній світ як міметична копія насильства; страх бути використаним. Травматичні переживання запускають роботу захисних механізмів, які, при їх адекватному використовуванні, знижують ступінь тривоги щодо отриманої травми, але при частому їх використанні травматичне переживання посилюється виникненням дезадаптивної поведінки відносно травми. Форму травматичним переживанням додає дія захисних механізмів, що лежать в основі типів особистісної організації і відповідальні за властиві особі патерни поведінки.
Віктимні підлітки — це діти, що жертвують своїм “Я” для того, щоб бути прийнятими родинною системою або такою, що її може замінити. Таким чином, на процес дезадаптації і формування віктимності впливають особливості психологічних захисних механізмів батьків, причому існують відмінності у впливі захисних механізмів батьків і матерів або людей, які їх замінюють і виконують відповідні функції. Захисні механізми батьківської психіки вкупі з обраним виховним стилем формують наявність тривожності, навіюваності і агресивності як базових особових рис підлітка, його захисні механізми і – тим самим – тип особистісної організації підлітка і поведінкові форми його боротьби з тривогою.
Віктимна поведінка — це будь-яка форма поведінки, якщо її можна визначити як провокативну. Ми виділили форми віктимності відповідно формам провокації можливого агресора – агресивна поведінка з вербальними і невербальними компонентами, провокуюче пасивна поведінка і випадково провокуюча поведінка, що базується на інтелектуальній недостатності підлітка.
Членів сім'ї, яким було винесено офіційне запобігання про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, служба дільничних інспекторів або кримінальна міліція у справах неповнолітніх беруть на профілактичний облік[18, c. 48-51].
Дуже важливими у профілактиці злочинності неповнолітніх є і заходи психологічного впливу, які передбачають:
формування довіри до правоохоронних органів. Дуже часто діти, які стали об'єктом злочинного посягання, не звертаються по допомогу до батьків, родичів, а ті в свою чергу у відповідні правоохоронні структури, що викликано всілякими причинами: страхом помсти з боку тих, хто спричинив шкоду, невір'ям в ефективну діяльність правоохоронних органів по розкриттю злочинів і забезпеченню безпеки потерпілих, психологічним відчуженням та ін. Формування у свідомості людей з дитинства правильного сприйняття функцій, виконуваних правоохоронними органами, дозволило б виявити значну кількість злочинів, що залишилися латентними, а отже, і потерпілих, що потребують різного роду допомоги;
слід звернути увагу на виховання профілактичної активності особи. Тут істотну антивіктимогенну роль може відіграти роз'яснення неповнолітнім сутності необхідної оборони та її значення при попередженні злочинних посягань відносно як безпосередньо потерпілого, так і третіх осіб;
важливими є інформування про негативні наслідки порушення кримінально-правових заборон, а також про способи зниження віктимності, демонстрація позитивних результатів боротьби зі злочинністю (показ відповідних сюжетів по телебаченню, звітування керівників у ЗМІ).
На формування особи дитини перш за все справляють вплив сім'я, шкільне виховання та найближче оточення. Але останнім часом вели кого значення набуває інформація.
Не можна не торкнутися такого важливого й актуального питання, як вплив ЗМІ на формування протиправної та віктимної поведінки неповнолітніх.Нині можна одержати будь-яку інформацію без обмежень. Дуже часто ця інформація може справляти негативний вплив на ще неостаточно сформовану особу дитини. Це стосується перш за все кіно та телевізійної продукції, що пов'язана з пропагандою насильства, жорстокості та сексуальної агресії. Одержані багатьма дослідниками дані свідчать про те, що найбільш популярні жанри серед підлітків — це бойовики та фільми жахів. Частина неповнолітніх висловлює готовність копіювати дії телегероїв, навіть усвідомлюючи їх протиправність1. У такій ситуації були б доцільними реалізація культурно-просвітницьких і пізнавальних програм для дітей та молоді, поширення інформації про українські та світові культурні цінності.
В останні роки в суспільстві поширюється вплив Інтернету, який дозволяє одержувати інформацію максимально швидко. Однак ця інформація має дуже широкий спектр і виникає погроза саме її негативного впливу. Видається за доцільне на державному рівні вжити заходів щодо обмеження доступу неповнолітніх на деякі сайти (зокрема, порносайти, екстремістські сайти), створити перелік веб-сторінок та зобов’язати адміністрацію комп'ютерних клубів суворо контролювати доступ до них підлітків. Це ж саме стосується і комп'ютерних ігор, які несуть стереотипи жорстокого поводження та можуть моделювати його в реальному житті.
Взагалі створення ефективної та надійної системи віктимологічного запобігання злочинності неповнолітніх допоможе розв'язати багато суспільних проблем, насамперед знизити рівень рецидиву та злочинності в цілому[23, c. 74-76].
Розділ ІІІ. Кримінологічна характеристика злочинів вчинюваних неповнолітніми
3.1. Кримінальна характеристика насильницьких злочинів
Боротьба зі злочинністю неповнолітніх — одна з центральних проблем боротьби зі злочинністю загалом. Показники злочинності неповнолітніх відбивають певною мірою ситуацію в суспільстві загалом, причому не тільки й можливо не так сьогодні, як завтра, післязавтра, тобто в майбутньому.
Проблема тяжкої насильницької злочинності проти життя та здоров я людини завжди була й залишиться однією з найзлободенніших і болісних проблем суспільства, гострим соціальним фактором його дестабілізації. Як свідчить історія людства, ці діяння завжди викликають негативний соціальний резонанс. Ступінь цивілізованості суспільства вимірюється саме ставленням однієї людини до життя та здоров я іншої, оскільки це не швидкоплинні цінності, а всі інші є похідними від них. Але ціна розуміння такої простої істини іноді ні з чим незрівнянна.
На найвищому законодавчому рівні — в Конституції України зазначено, що людина, її життя та здоров я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні головною соціальною цінністю.
Помітна поширеність злочинів насильницької спрямованості проти життя та здоров я людини у структурі всієї злочинності, нестабільність їх динаміки, набуття нових негативних якісних характеристик, гранично високий рівень суспільної небезпеки, труднощі їх подолання — це лише небагато з того, що зумовлює нагальну потребу в поглибленому дослідженні насильницьких проявів, їх кримінально-правовому і кримінологічному аналізі, оцінці комплексу чинників, що їх викликають, розробці шляхів боротьби з ними.
Простежується стійка тенденція до зростання кількості умисних убивств і тяжких тілесних ушкоджень в Україні. Число таких злочинів, починаючи з 1972 р., зросло більше ніж у 3,5 разів. Щорічно виявляється у середньому понад 4, 5 умисних вбивств і близько 7 тис. тяжких тілесних ушкоджень. Найбільша кількість цих діянь зареєстрована органами офіційної статистики України у 1995 — 1996 рр. Число умисних убивств у 1996 р. становило 4896, а тяжких тілесних ушкоджень в1995 р. — 8800. У 2007р. їх зареєстровано відповідно 4296 і 6032, у 2003 р. — 4041 і 6294.[28, c. 12-13]
Злочинність неповнолітніх є самостійною кримінологічною проблемою, оскільки відрізняється від злочинності дорослих, що зумовлюється віком злочинців, який знаменує соціально-психологічні особливості цієї категорії і їх статус у суспільстві.
Вік неповнолітніх злочинців зумовлений правовими чинниками — від 14 років (вік, з якого починається кримінальна відповідальність практично за всі діяння, які реально вчиняють неповнолітні) до 18 (вік юридичного повноліття: ст. 1 Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 15 лютого 1993 р. у редакції від 23 березня 2000 р.).
Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від стану боротьби з нею і ставлення працівників правоохоронних органів до обліку її проявів. Тому у схожих за багатьма демографічними, економічними, територіальними та іншими показниками регіонах можуть бути значні розбіжності щодо показників розглядуваної злочинності[24, c. 216-218].
Вивчаючи злочинність неповнолітніх, треба також ураховувати, що окремі їх групи істотно різняться. Ось чому значно відрізняється злочинність неповнолітніх віком 14–15 і 16–17 років. Різняться (як кількісно, так і якісно) також злочини, які скоюють учні загальноосвітніх шкіл, технікумів, професійних училищ, ті, хто працює, і ті, хто не має певного заняття.
Крім того, на злочини, вчинені неповнолітніми, незважаючи на зниження показника злочинності загальної на 14,5 % і загально-кримінальної на 14,9 % спрямованості, припадає 7,9 % (або 26 470 злочинів) і, відповідно, 8,6 % (26 147 злочинів) загальної сукупності злочинів, зареєстрованих у 2005 р. За даними Державного комітету статистики України, у 2005 р. питома вага осіб віком 20/21-28 років, засуджених за окремі види злочинів (злочини проти власності, проти статевої недоторканності особи, проти громадського порядку та моральності, у сфері господарської діяльності, проти громадської безпеки), перевищує частку неповнолітніх злочинців приблизно на 45,5 % (56,1 % припадає на молодь і 10,6 % — на неповнолітніх) (с.106)[28, c. 13].
Складність аналізу злочинності неповнолітніх пов’язана з високою латентністю низки найбільш розповсюджених в їхньому середовищі злочинів.
Структура злочинності неповнолітніх в Україні має зараз такий вигляд: частка неповнолітніх у загальній злочинності становить 8-9 відсотків, серед них:
а) злочини проти особи – 2,1%;
б) грабежі і розбої – 9,0%;
в) крадіжки державного майна – 20,5%;
г) крадіжки індивідуального майна – 50%;
д) хуліганство – 6,2%.
За вибірковими даними, до 70-80% злочинів учиняється поблизу місця проживання, навчання, безпосередньо у навчальних закладах і гуртожитках:
а) майже 50% злочинів вчиняється внаслідок відсутності батьківського контролю;
б) злочини неповнолітніх носять, як правило, в більшості випадків груповий характер (у трьох випадках з п’яти);
в) більшість груп є нечисленними за своїм складом (дві-три особи нестійкі (тобто існують менше трьох місяців)) іноді групи змішані – в їхньому складі є дорослі і неповнолітні злочинці[28, c. 14].
Інтенсифікація насильства виражається в більше високих темпах росту найнебезпечніших насильницьких злочинів і їхньої частки в загальному статистичному масиві виявлених злочинів неповнолітніх. Якщо загальне число виявлених неповнолітніх, що зробили злочини в 2006р. у порівнянні з 1991 р., скоротилося на 4,7 % , а в порівнянні з 1997 р. — на 6,2 %, то число неповнолітніх, що зробили за цей період:
· навмисне вбивство, — виросло відповідно в 3,7 і в 1,5 рази;
· навмисне заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю, — виросло в 4,2 і 2,1 рази;
· розбій, -виросло в 2,2 і 1,3 рази.
Оскільки ці види злочинів є найменш латентними із чинених підлітками злочинів, те їхня тенденція швидше за все відбиває реальну тенденцію злочинності неповнолітніх.
Сучасну ситуацію з убивствами неповнолітніх можна охарактеризувати як незначне скорочення на рівні найвищих показників (за останні чотири роки зареєстровані найвищі (з моменту утворення єдиного обліку злочинів в 1961 р.) показники числа підлітків, що зробили навмисні вбивства: 2001р.-2126,2002р.-2118,2003р.-2057, 2004 р.-2021)[28, c. 11-13].
Високий рівень активності неповнолітніх у здійсненні навмисних убивств і його відносна стійкість свідчать, очевидно, про те, що вбивство як прояв властивості суспільства породжувати найнебезпечніші форми насильства неповнолітніх, починає в останні чотири роки наближатися до межі свого можливого насичення, тобто до границі, за якої кризова ситуація (важке положення), уже переходить у критичну криміногенну ситуацію (небезпечне положення).
Статистичне вираження поширеності насильства в середовищі неповнолітніх підтверджується даними нашого соціологічного дослідження. Підлітки схвалюють:
· насильство як спосіб дозволу конфлікту (18,7% опитаних);
· насильство як засіб досягнення мети (21,4%).
49% опитаних шкіл, що вчаться, і 18 % -професійних училищ (ПУ) заявили, що в їхніх освітніх установах існує вимагання грошей або речей одними учнями в інших. Про те, що це явище існує, підтвердили батьки учнів і їхніх педагогів. Але значно частіше поширене насильство й приниження одних навчающихся іншими. На це вказали понад 70 % учнів шкіл і понад 60 % — ПУ, 56 % — батьків, 78 % — викладачів шкіл і 84 % — педагогів і вихователів ПУ.
Школу насильства неповнолітні проходять у бійках, які, на думку більшості всіх груп респондентів, у середовищі підлітків — явище розповсюджене.
З багатьох факторів, що роблять вплив на поширеність насильства, відзначимо два. Перший фактор — у суспільстві не сформовані установки толерантної свідомості. Поки не прийнято вирішувати конфлікти шляхом компромісу, договору, згоди, важко сподіватися на зниження рівня насильства. Другий — у суспільстві поширилася "соціалізація на насильство", що істотно міняє "кодекс" поводження підлітків. Застосування сили в середовищі неповнолітніх стає нормою й престижним засобом досягнення успіху. Розуміюча підлітками, і не тільки ними, воля включає жорстокість і насильство як атрибути її реального буття.
Одним з показників, що свідчать про розширення бази злочинного поводження неповнолітніх, є число осіб, що вперше зробила злочини. Образуя основний статистичний масив виявлених неповнолітніх злочинців (1997 р. — 81,2 %, 2003 р. — 84,4 % , 2004 р. — 85,4 %), сукупність підлітків, що вперше зробила злочини, "демонструє" більше несприятливу тенденцію зміни в порівнянні з особами, що раніше зробили злочину.
На тенденцію до розширення соціальної бази злочинності неповнолітніх великий вплив робить криміногенно-віктимогенне середовище, що оточує підлітків. Глибоке вивчення цього середовища показує, що найбільш сильними підкрипителями злочинного поводження виступають насильницьке підпілля, наркотичне підпілля, сексуальне підпілля, економічне підпілля[28, c. 15].
3.2. Кримінальна характеристика злочинів проти власності
Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найбільших цінних соціальних благ — право власності Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності.
Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави.
Особливе значення для цих злочинів має їх предмет. Ним є приватне, колективне або державне майно.
Майно як предмет злочину має певні ознаки:
1) юридична — право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охороною. Для винного майно є чужим;
2) економічна — майно має представляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку називають соціальною, оскільки вона означає, що в майно вкладена праця людини. Цінність, вартість майна якраз і вимірюється цією працею;
3) фізична — це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.
За способом вчинення, предметом злочину, іншими об’єктивними, а також суб’єктивними ознаками злочини проти власності можна поділити на три групи:
1) діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійснюється, як правило, проти волі власника: крадіжка (ст. ст. 185 і 188); грабіж (ст. ст, 186 і 188); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); шахрайство (ст. 190); привласнення і розтрата, вчинені особою, якій майно ввірене чи перебуває в її віданні (ч.І ст. 191); привласнення, розтрата, заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем (ч 2 ст, 191),
2) діяння, які характеризуються протиправним, як правило корисливим заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь інших осіб чужого майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна, яке не є чужим (є нічийним): заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст, 192); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї (ст, 193), придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198);
3) некорисливі посягання на власність, пов’язані з заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (ст, ст. 194, 196); погроза знищення майна (ст, 195), порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197).
Ст.185 Крадіжка. Таємне викрадення чужого майна карається штрафом до п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами строком до двох років або позбавлення волі на строк до трьох років. Крадіжка вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, — карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий термін. Крадіжка поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, — карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років.
Крадіжка вчинена у великих розмірах, — карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Крадіжка ,вчинена ь особливо великих розмірах або організованою групою, — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.
Ст.186 Грабіж. Відкрите викрадення чужого майна, — карається штрафом до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до чотирьох років. Грабіж поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або погрозою застосування такого насильства, або вчинений повторно, або з попередньою змовою осіб, — карається позбавленням волі на строк від чотирьох до шести років[26, c. 12].
Грабіж, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або завдав значної шкоди потерпілому, — карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років. Грабіж вчинений у великих розмірах, — карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.
Грабіж вчинений у особливо великих розмірах або організованою групою осіб, карається позбавленням волі на строк від восьми до тринадцяти років з конфіскацією майна
Ст.187 Розбій. Напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства, — карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
Розбій, поєднаний з проникненням в житло, інше приміщення чи сховище, — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.
Ст.189 Вимагання — вимога передачі майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці /вимагання/, — карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той мами й строк.
Вимагання ,вчинене повторно, або з попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, — карається позбавленням волі від трьох до семи років.
Вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах, або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Злочини, які належать до першої групи, до набрання чинності КК 2001 р. в кримінальному праві іменувались розкраданням. Аналіз змісту кримінально-правових норм цього та інших розділів Особливої частини КК 2001 р. (зокрема, передбачених ст. ст.ст. ст. 234, 262, 297, 308, 312, 313, 357, 362, 410) не дає підстав для об’єднання цих діянь зазначеним поняттям, оскільки: а) у цьому КК воно не передбачено; б) вживаним у цьому КК терміном “викрадення” охоплюється лише вилучення чужого майна шляхом крадіжки (ст. 185), грабежу (ст. 186) та розбою (ст. 187)
Злочини першої групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність, оскільки вони полягають у протиправному безоплатному вилученні чужого майна і оберненні його на користь винної особи або інших осіб, що завдає шкоди власникові чи іншому володільцю цього майна.
Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не має права на таке майно.
Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного відшкодування вилучених матеріальних цінностей іншим майном, грошовими коштами або людською працею. Часткове (нееквівалентне) відшкодування вартості вилученого майна не виключає наявності в діях винної особи складу зазначених злочинів.
Вилучення у вказаний вище спосіб майна призводить до заподіяння його власникові чи іншому володільцю реальної і прямої майнової шкоди. Заподіяння матеріальної шкоди у вигляді упущеної (втраченої) вигоди не може визнаватися ознакою цих злочинів, оскільки при цьому не відбувається вилучення майна із фондів його власника.
Зміст об’єктивної сторони кожного кримінальне караного посягання на власність буде розкрито у коментарі до відповідних статей цього розділу[21, c. 146-148].
Суб’єктом злочинів, передбачених ст. ст. 185—187, 189, ч. 2 ст. 194, може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених ст. ст. 188, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, ст. ст. 195, 196, 198, — осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Якщо 1999 року за зазіхання на чужу власність засуджено 8,7 тисячі неповнолітніх, то в 2007 — уже 16,2 тисячі. Таке зростання відбувається за рахунок крадіжок. Того ж 1999 року за скоєння крадіжок було засуджено 6,7 тисячі неповнолітніх, а в 2007 майже вдвічі більше — 12,9 тисячі. Збільшується й кількість неповнолітніх, засуджених за навмисні вбивства, за злочини, пов’язані з незаконним оборотом наркотиків. Зменшилася кількість засуджених за хуліганство, але це зумовлено винятково змінами в законодавстві, оскільки цей злочин значною мірою декриміналізовано Кримінальним кодексом 2001 р.
Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановляння вироку не потребує застосування покарання.
У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру
· застереження,
· обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього,
· передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання,
· покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошту або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків,
· направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей та підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.
Контроль за виконанням засудженими громадських, виправних робіт та іспитового терміну здійснюється відділом департаменту з питань виконання покарань, які відають покараннями, що не пов’язані з позбавленням волі, а також кримінальна міліція в справах неповнолітніх[14, c. 26-27].
3.3. Кримінальна характеристика групової злочинності
Кількість злочинів, що вчиняються групами осіб, за останні роки значно зросла і охоплює всі види злочинів і сфери злочинної діяльності. Групова злочинна діяльність являє собою підвищену суспільну небезпеку, адже в процесі її здійснення об’єднуються зусилля кількох осіб з метою досягнення злочинних наслідків, які є більш значними, ніж у результаті дій однієї особи. Вивчення спільної злочинної діяльності ще не призвело до створення загальноприйнятної концепції групової злочинності, адже не збігаються цілі та завдання, що стоять перед різними науками, які вивчають ти чи інші аспекти даного явища. Рівень групової злочинності при вчиненні різних злочинів неоднаковий, а отже, це є проблемою, яка потребує глибокого кримінологічного дослідження. У літературі немає єдиного розуміння термінології, що використовується, відсутній уніфікований підхід при виборі критеріїв класифікації групової злочинності. Недостатнє дослідження кримінологічних аспектів групової злочинності чи їх помилкова інтерпретація позначаються на якості кримінально-правового регулювання.
Переважну більшість злочинів скоєно в групах. Суспільна небезпечність цих груп пояснюється тим, що в них активну роль відіграють дорослі, які вже встигли побувати в місцях позбавлення волі й мають достатній злочинний досвід.
Злочинність молоді щороку зростає на 15-20%. І не останнє місце в ній належить молодим людям, що вживають наркотики і алкоголь.
Дуже складні криміногенні наслідки може мати втягнення молоді в групові злочинні акти із застосуванням зброї. Відсоток таких збройних нападів поки що незначний. Але з часом за певної тенденції до зростання наслідки можуть бути дуже серйозними.
Особливого загострення набуває проблема учнівської бездоглядності та безпритульності. Вдаючись до бродяжництва й жебрацтва, учні юнацького віку нерідко скоюють крадіжки самі, або їх залучають до кримінальних груп дорослі.
Аналіз причин зростання юнацької злочинності свідчить, що послаблення виховної ролі сім'ї, кризовий стан освіти, занепад культури за втрати суспільних цінностей призводять до різкого зменшення, а то й утрати зацікавленості до знань і праці, зростання невпевненості в собі, в завтрашньому дні, виникнення почуття роздратування й агресивності.
Звертаючи основну увагу на виховання в молоді поваги до закону, почуття непримиренності до зла й насильства, важливо перейти від адміністративно-правового впливу до надання учнівській молоді педагогічної допомоги[16, c. 153-155].
Кримінальні групи створюються, як правило, не одразу, не на порожньому місці. Спочатку вони мають так званий передкримінальний характер, дедалі більше культивуючи аморальність, фонові прояви. У такому разі кажуть про створення групи кримінального ризику. Її члени балансують на грані скоєння тяжких злочинів. Причому такі групи, як правило, мають корисливу спрямованість (раніше вони значною мірою мали хуліганський характер). Члени таких груп підкоряють свою поведінку спільним корисливим інтересам: де і як добути гроші; готовність до насильницьких дій; пристрасть до наркотиків, спиртного; відвертий цинізм, який виявляється у спільних “приятельках”, груповому сексі, гомосексуальних зв’язках; зневажливе ставлення до суспільства взагалі, до проблем, що стоять перед ним, до проблем окремих людей, у тому числі близьких, а в кінцевому підсумку — до членів своєї групи; бажання будь-що довести власну зверхність, найчастіше шляхом жорстокості, приниження людської гідності, фізичної розправи.
Як свідчить статистика, понад 70 % злочинів неповнолітні вчиняють у групі. Враховуючи неповноту статистичної інформації (окремі учасники групових злочинів не притягаються до кримінальної відповідальності або ж залишаються невідомими правоохоронним органам), можна стверджувати, що вчинення злочину підлітком-одинаком — швидше виняток, аніж правило, але і в таких випадках завжди наявний вплив на неповнолітнього правопорушника найближчого соціального оточення, групи з антисоціальною спрямованістю, до якої він належить чи належав раніш. Слід особливо відзначити, що участь у групі і співучасть у вчиненні злочину звичайно не співпадають. Не виключена також різниця ролі, виконуваної в групі та при вчиненні конкретного злочину, що необхідно враховувати у роботі з неповнолітніми[28, c. 14].
Проведені дослідження[28]свідчать, що злочинні групи неповнолітніх і молоді виникають, переважно, на основі неформальних груп або «груп дозвілля». Це пов'язано з такими елементами підліткової психології, як підвищена схильність до навіювання та наслідування, несталість емоційно-вольової сфери, орієнтованість на групу (конформізм), домінування потреби у спілкуванні з однолітками та переоцінка значимості їх схвалення, некритичність оцінки своїх переваг і недоліків та ін.
Звичайно, криміногенну значимість мають не перераховані вікові особливості самі по собі, а їх зміст та спрямованість. Соціальні властивості особистості у підлітків ще тільки починають формуватись. Окрім вже зазначеної недостатньої самокритичності при оцінці своєї поведінки, у них може бути навіть знижена здатність до вибірковості свідомих дій. Але особливу увагу слід приділити домінуючій у цьому віці потребі в спілкуванні та схильності до групування. Саме тут підлітки мають можливість виявити себе та самоствердитись як особистість.
Неповнолітні учасники антисуспільних груп, як правило, не здатні проявити себе та утвердитися в групах, діяльність яких є соціально-корисною, вони поступово втрачають зв'язки з колективами, до яких формально належать, перестають орієнтуватись на їх ставлення, не цінують їх думку. Близько 70 % з них вчаться погано чи посередньо, 40 % — порушують дисципліну, 37 % — раніш вже вчиняли проступки та правопорушення; наявні також конфліктні стосунки у сім'ї та школі. Загострюються такі риси характеру, як жорстокість, агресивність, нахабство, підступність (до 45 % обстежених), що серед законослухняних підлітків зустрічаються значно рідше. Це наочно свідчить про порушення процесу соціалізації та моральну деформацію і призводить до спроби самоствердження серед подібних собі, в тому числі — через вчинення правопорушень. Група, у свою чергу, впливає на своїх учасників, прищеплює їм антисуспільні погляди і установки, заохочує до злочинного способу життя — відбувається активний процес «перевиховання». Звичайно, не кожен важковиховуваний підліток вступає у конфлікт із законом, але взаємозв'язок цих явищ очевидний[11, c. 212-214].
На кожному етапі формування злочинної групи неповнолітніх можливий поворот її до позитивного розвитку, але для цього необхідні певні умови, відповідна зміна умов функціонування. Полишена напризволяще, «дозвільна» група з великою ймовірністю може стати криміногенною, вчинюючи спочатку малозначні протиправні дії, спричинені бешкетуванням, пустощами, а потім — правопорушення і злочини.
У процесі переростання антисуспільної групи неповнолітніх у злочинну у ній відбуваються важливі зміни: зменшується кількість учасників; зростає питома вага осіб з негативними соціально-моральними характеристиками (непрацюючі, раніш засуджені та ін.); склад групи стає більш різнорідним за соціальним становищем; учасники все більше часу проводять у місцях кримінального забарвлення; методи керівництва групою змінюються з демократичних на авторитарні.
Попередження групової злочинної діяльності неповнолітніх та молоді значною мірою залежить від зусиль працівників правоохоронних органів. Але вивчення практики свідчить, що у цій роботі є істотні недоліки. Так, з 132 груп, які перебували на обліку, лише стосовно 14,2 % здійснювались спеціальні заходи по їх роз'єднанню та переорієнтації, і тільки в половині випадків відбулися позитивні зміни. Основними причинами низької ефективності є:
1) індивідуально-профілактична робота здійснюється формально, без врахування особливостей особистості неповнолітніх та молоді, їх зв'язків, специфіки групування, положення в групі і т. ін.;
2) відсутня цілеспрямована робота щодо групи, яка стала для підлітка референтною, на яку він орієнтується, думку якої особливо цінує;
3) недостатньо надається допомога в адаптації до життя, налагоджуванні позитивних зв'язків і стосунків.
Отже, злочинність неповнолітніх завжди була і залишається дуже актуальною проблемою. Щорічно, за статистичними даними МВС України, реєструється від 32 до 40 тисяч злочинів, учинених неповнолітніми, серед яких вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, розбої, грабежі, крадіжки, хуліганства та ін. Не менш актуальною є проблема захисту неповнолітньої особи, що постраждала від злочину (потерпілого). Кожного року судами визнаються потерпілими від злочинів близько 6 тисяч неповнолітніх. Сучасна злочинність неповнолітніх — прерогатива юнаків, якими вчиняється 92,3 % злочинів. Злочинність неповнолітніх дівчат протягом майже 20 років залишається на відносно стабільному рівні — 7,7 %[19, c. 224-226].
Розділ ІV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх
Кримінальна відповідальність неповнолітніх має свою специфіку, яка обумовлена як соціально-психологічними особливостями неповнолітньої особи, так і кримінологічною характеристикою злочинів, що здійснюються цією категорією правопорушників. Така специфіка, безумовно, впливає на характер покарання, на його каральний зміст. Бабєв М.М. з цього приводу говорить, що аналіз всього комплексу кримінально-законодавчих норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх переконує, що створений для підлітків режим відповідальності істотно більш пільговий ніж дорослим злочинцям при рівних обставинах[4, c. 95].
Стан злочинності неповнолітніх характеризується співвідношенням її зі злочинністю дорослих. При цьому встановлюється, яку частку складають злочини неповнолітніх у загальній злочинності; який відсоток складають вони у загальній кількості всіх осіб, що скоїли злочини. Деякі кримінологи вважать недоцільним порівнювати показники злочинності неповнолітніх і показники загальної злочинності, начебто йдеться про самостійні явиша. Фактично у цьому випадку порівнюється «ціле» і його «частина». Тому вони вважать, що необхідно порівнювати «частину» з «частиною», відокремлюючи показники груп різної кримінальної активності: в середовищі неповнолітніх, молодих людей (18—21 рік) і більш старших вікових груп.
Це видно із норм, які встановлюють віковий критерій кримінальної відповідальності та визначаючих перелік діянь, за здійснення яких кримінальна відповідальність настає з 14 років:
із законоположення, що визначає умови звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК України);
із визнання самого факту здійснення злочину неповнолітнім в якості обставини, що пом'якшує відповідальність і впливає на призначення покарання (ст. 66 КК України);
із встановлення для неповнолітніх, порівняно, більш пільгових вимог умовно-дострокового звільнення від покарання (ст. 107 КК України).
Вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, передбачене законом.
Виключно важливе значення має визначення віку. Вік — це одна із основних ознак суб'єкта злочину. В.С. Орлов пише: "Суб'єкт злочину — це людина , яка скоїла злочин в осудному стані і досягла віку, з якого за законом, наступає кримінальна відповідальність"[3, c. 54-57].
Таким чином вік суб'єкту злочину має юридичне значення та підлягає обов'язковому визначенню. Особливо це необхідно у тих випадках, коли він наближається до мінімального, тобто мова іде про неповнолітніх.
Стаття 22 КК України визначає вік, при якому наступає кримінальна відповідальність на Україні. За загальним правилом до кримінальної відповідальності притягається особа, якій до скоєння злочину виповнилося 16 років та їй, за вчинений злочин, передбачений ч. 2 ст. 22 КК України, призначається кримінальне покарання. До таких злочинів законодавцем віднесено: посягання на життя громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст. 112, 348, 379, 400, 443); умисне вбивство (ст. 115-117);
зґвалтування (ст. 152); бандитизм (ст. 257); вимагання (ст. 189, 262, 308);
терористичний акт (ст. 258); диверсію (ст 113); розбій (ст. 187, ч. З ст. 262, 308); грабіж (ст. 186, 262, 308); хуліганство (ст. 296); крадіжку (ст. 185, ч. 1 ст. 262, 308); умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. З ст. 345, 346, 350, 377, 398); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153); умисне середньої тяжкості тілесні ушкодження (ст. 122, ч.2 ст. 345, 346, 350, 377, 398); умисне знищення або пошкодження майна (ч. 2 ст. 194, 347, 352, 378, ч. 2 та'3 ст. 399); пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277); захоплення заручників (ст. 147, 349); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278); незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 2, 3 ст. 289).
В основу встановлення віку, з якого наступає кримінальна відповідальність покладені вікові межі соціалізації особистості підлітків. Вікова класифікація неповнолітніх найбільш відпрацьована в розділах психології, пов'язаних з педагогікою. Весь підлітковий вік поділяється на З групи:
— перший підлітковий вік (12-13 років);
— другий підлітковий вік (14-15 років);
— третій підлітковий вік (16-18 років).
Особливий інтерес становить другий підлітковий вік (14-15 років), саме в цей період відбувається інтенсивний фізичний і психологічний розвиток неповнолітнього. Він починає розуміти і об'єктивно оцінювати свою поведінку, суспільну небезпеку тих чи інших дій.
Особи, що досягли раннього юнацького віку (16-18 років) досягли згідно закону кримінальної правосуб'єктності, визнаються повністю осудними і підлягають кримінальній відповідальності, але, у той же час, в соціальному смислі вони залишаються неповнолітніми, відрізняються від дорослих своїми особливостями і це, на мій погляд, повинно впливати на вирішення питання про їх кримінальну відповідальність.
В наслідок контрастності та суперечливості неповнолітніх підліткового віку як за ступенем фізичного, так і за рівнем соціально-психологічного розвитку особистості питання про кримінальну відповідальність неповнолітніх, як я вважаю, не може бути вирішено однозначно та категорично. І я повністю погоджусь з визначенням, за рівнем власного розвитку, неповнолітніх першого підліткового віку (12-13 років) неосудними.
Відносно осудності осіб другого підліткового віку (14-15 років) і встановленню кримінальної відповідальності останніх за ті дії, суспільна небезпека і протиправність яких повністю усвідомлюються у цьому віці.
Та визнанню осіб третього підліткового віку (16-18 років) осудними та кримінально-відповідальними відповідно до їх соціально-психологічних характеристик. Однак і в цей період не наступає повна соціальна зрілість, що, безумовно, повинна впливати на визначення кримінально-правового стану цієї категорії неповнолітніх у порівнянні із дорослими[6, c. 114-117].
В наш час великої важливості набуває проблема омолодження злочинності. Безумовно, цьому сприяють політичні та економічні негаразди, що склалися в нашій країні. Однак, на мій погляд, не останню роль в цьому, негативному для нашого суспільства процесі, грає таке явище як акселерація підлітків.
Боротьба зі злочинністю неповнолітніх є однією з найважливіших і складних проблем сьогодення. Ті зміни, які відбуваються у злочинному середовищі серед неповнолітніх, викликають занепокоєння і потребують рішучих, енергійних та цілеспрямованих дій. Незважаючи на певні позитивні зрушення щодо структури та динаміки, рівень злочинності неповнолітніх, як у цілому в Україні, так і в окремих регіонах, залишається ще досить високим. За останні десять років злочинність неповнолітніх зросла приблизно удвічі, тоді як підлітково-юнацьке населення зменшилося на 15— 20%.
Як слушно зазначає В. В. Сташис[20], сучасному стану злочинності неповнолітніх притаманні такі кримінально-правові та кримінологічні риси, як організованість, груповий характер, жорстокість і зухвалість при вчинені злочинів, участь у складі груп дорослих злочинців, рецидив тощо. Тривожні тенденції спостерігаються стосовно особи злочинця-не-повнолітнього. Серед них значна кількість зловживає спиртними напоями, наркотиками, не навчається і не працює, не має позитивного дозвілля, тобто фактично перебуває поза соціальним контролем, що, безумовно, сприяє легкому переходу підлітка на злочинний шлях[20, c. 194].
При дослідженні злочинності неповнолітніх треба розглядати широке коло питань, зокрема: тенденції динаміки злочинності неповнолітніх в Україні в цілому та в регіонах, умови формування девіантної поведінки підлітків та способи втягнення їх у злочинну діяльність; вплив на злочинність неповнолітніх дорослих злочинців; важелі підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів, органів виконавчої влади, громадських організацій стосовно протидії негативним тенденціям злочинності неповнолітніх; організацію практичної взаємодії державних установ та громадських формувань щодо протидії злочинності неповнолітніх.
Але, крім того, важливе значення має аналіз особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх за чинним законодавством та призначення покарання неповнолітньому, детальний розгляд питань створення ювенальної юстиції, застосування виховного впливу на неповнолітніх, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, та визначення шляхів його вдосконалення, соціальної адаптації неповнолітніх після відбування покарання тощо. Ці та інші питання потребують подальшого опрацювання та ретельного дослідження. Тому є всі підстави та умови для того, щоб правоохоронні та інші органи, діяльність яких спрямована на подолання негативних явищ у підлітковому середовищі, отримали виважені наукові рекомендації[22, c. 148-152].
У кримінально-правовій науці зазначається, що неповнолітні правопорушники становлять своєрідну типологічну групу, відрізняються від дорослих злочинців як за характером та ступенем суспільної небезпечності вчинюваних злочинів, так і за особливостями особи, яка відзначається недостатньою соціальною зрілістю, незавершеністю інтелектуально-вольового розвитку. У нашій державі завдання запобігання та боротьби зі злочинністю неповнолітніх вирішуються на різних рівнях, починаючи з виховної роботи дошкільних та шкільних закладів, закінчуючи попередженням із боку правоохоронних органів. Важливу роль у вирішенні цих задач відіграє кримінальне покарання, яке може бути достатньо ефективним лише в тому випадку, якщо буде призначене з урахуванням всіх вимог кримінального закону.
У літературі висвітлені окремі важливі питання застосування загальних засад призначення покарання у справах про злочини неповнолітніх. Разом із тим, більшість із них залишаються дискусійними, інші до цього часу не розглядалися взагалі. Потребують дослідження і тенденції судової практики з призначення покарання неповнолітнім. Актуальним є розгляд проблем законодавчого обмеження застосування до неповнолітніх окремих видів покарання та обмеження строків деяких з них. Проблемою є й існування надто широкого права судового розсуду.
При вчиненні неповнолітнім злочину невеликої або середньої тяжкості суд, згідно з КК України, може: призначити йому покарання (статті 50, 98 Кодексу); звільнити підлітка від кримінальної відповідальності і, в окремих випадках, застосувати до нього примусові заходи виховного характеру (статті 45, 46, 47, 48, 49, 97 Кодексу); звільнити підлітка від покарання (ст. 74 Кодексу); звільнити підлітка від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 Кодексу); звільнити підлітка від відбування покарання з випробуванням (ст. 75, 104 Кодексу).
Загальні засади призначення покарання вимагають від суду призначати покарання в межах санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.
Водночас законодавець встановлює обмежений перелік покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього. А певні види покарань найчастіше обмежені в строках застосування до неповнолітнього. Так, згідно з ч. 1 ст. 98 КК до неповнолітнього, який визнаний винним у вчиненні злочину, можуть бути застосовані: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт та позбавлення волі на певний строк.
Наприклад, арешт, громадські та виправні роботи не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років. До неповнолітніх не може бути застосоване обмеження волі. Встановлюючи такі обмеження, законодавець виходив з психологічної характеристики такого віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок тощо.
Проте наслідки обмеження застосування певного виду покарання до неповнолітніх не завжди відповідають цілям, які переслідував законодавець, встановлюючи вказані обмеження. Так, санкція ч. 2 ст. 185 КК передбачає покарання у виді обмеження волі строком на 5 років або позбавлення волі на той самий строк. Втім, якщо двоє неповнолітніх осіб вчинили крадіжку за попередньою змовою групою осіб і їх діяння кваліфіковане за ч. 2 ст. 185 КК, до них може бути застосоване покарання лише у виді позбавлення волі, оскільки положення ч. 2 ст. 61 КК забороняють застосовувати обмеження волі до неповнолітніх (але до них можна застосовувати більш суворе покарання, що передбачено в санкції статті)[25, c. 316-319].
Інший приклад. Неповнолітній у віці 15 років заподіює умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, за яке в законі передбачено покарання у виді виправних робіт на строк до двох років, обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на строк до трьох років (ч. 1 ст. 122 КК). До неповнолітнього до 16 років не можна застосовувати виправні роботи, обмеження волі взагалі не застосовується до неповнолітніх. Залишається лише позбавлення волі як безальтернативний вид покарання. Таким чином, законодавчі обмеження ведуть до посилення покарання тим категоріям винних осіб, до яких встановлені обмеження на застосування певних видів покарання. Найчастіше в таких випадках відбувається посилення покарання.
Виходячи з цілей законодавця встановити більш м'яке покарання для окремих категорій осіб, які вчинили злочин, вважаємо за необхідне доповнити законодавство такою нормою: «У разі коли покарання у виді громадських робіт, виправних робіт, арешту та обмеження волі є найбільш м'яким у санкції статті, суддя повинен розглянути питання про можливість призначення особам, до яких не може бути застосоване таке покарання, більш м'якого покарання, ніж передбачено в законі, або звільнити таку особу від відбування покарання».
У тих випадках, коли санкція закону передбачає позбавлення волі як єдине покарання і суд доходить висновку щодо необхідності ізоляції неповнолітнього від суспільства, максимальні строки позбавлення волі до таких осіб не повинні застосовуватися. У зв'язку з цим зазначимо, що раніше діюче кримінальне законодавство встановлювало обов'язкове зниження покарання особам, що вчинили злочин у віці від 14 до 18 років. При цьому загальний строк призначеного покарання не міг перевищувати половини максимального розміру покарання, передбаченого за цей злочин у санкції статті. Таким чином, ще на початку XX ст. законодавець визнавав можливість існування спеціальних правил призначення покарання.
Сьогодні максимальний строк покарання неповнолітнім не може перевищувати десять років. На практиці це призводить до того, що у випадках вчинення тяжких злочинів, як, наприклад, зґвалтування, розбій, бандитизм тощо, покарання неповнолітнім порівняно із дорослими злочинцями, фактично підлягає обов'язковому пом'якшенню. Але коли неповнолітні злочинці вчиняють інші злочини, покарання за які не перевищує десяти років позбавлення волі, вони підлягають кримінальній відповідальності нарівні з дорослими злочинцями і їм може бути призначений максимальний строк покарання, передбачений в санкції статті за такий злочин.
Практично це призводить до того, що за такі злочини покарання неповнолітньому може бути за аналогічних обставин призначене таке саме, як і дорослому злочинцеві. Не виключається можливість призначення навіть суворішого покарання. Здебільшого це пов'язане з надто широким правом судового розсуду. Вчені вказували на те, що межі норми в покаранні надто широкі та довільні, а відхилення від них достатньо високі; судді при призначенні покарання майже нічим не керуються, якщо не враховувати життєвого досвіду, причому в суддів часто буває корислива залежність. А в цілому розширення судового розсуду неминуче послаблює авторитет закону. Така практика суперечить принципу гуманізму в кримінальному праві[36, c. 91-93].
Одною із особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх є визначення самого факту скоєння злочину неповнолітньою особою, як обставини, що пом'якшують кримінальну відповідальність (ст. 66 КК України). Це означає, що суди, визначаючи вид покарання обов'язково повинні враховувати вік злочинця.
Наявність в кримінальному праві положення про те, що вчинення злочину неповнолітньою особою є пом'якшуючою обставиною, являється досягненням права України і свідчить про гуманність кримінального законодавства України.
Кримінальне покарання неповнолітніх має декілька особливостей, які виявляються не тільки в обмеженні застосування до неповнолітніх визначених його різновидів, не тільки у формах його проявлення і у строках відбування, але й у обсязі покарання.
Велике значення при призначенні покарання підлітку за скоєний ним злочин є визначення виду покарання, повний перелік всіх видів покарань, що застосовуються на Україні міститься в ст. 98 КК України. Перелічимо їх:
— штраф;
— громадські роботи;
— виправні роботи;
— арешт;
— позбавлення волі на певний строк.
До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Чинний Кримінальний кодекс України містить ряд норм, якими виключається можливість застосування певних видів покарання до неповнолітніх осіб. Про масштаби таких виключень із загальних правил призначення покарання свідчить той факт, що до деяких неповнолітніх (наприклад, неповнолітня особа у віці до 16 років, яка не має самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення) за вчинення ряду злочинів неможливо застосувати жодного з основних видів кримінального покарання. Це зумовлює важливість вивчення правової природи обставин, які виключають застосування певних видів покарання до неповнолітніх, підстав включення відповідних норм до чинного КК, практики їх застосування тощо.
Загальні питання щодо особливостей відповідальності неповнолітніх завжди викликали підвищений інтерес дослідників. У той самий час проблема виключення застосування до неповнолітніх певних видів покарання фактично залишалася поза увагою вітчизняних вчених і вчених країн СНД. Так, у підручниках по Загальній частині Кримінального права при розгляді конкретних видів покарання згадується про те, що існують обставини, які виключають їх застосування, однак їх аналіз відсутній.
Лише у 2004 р. з'явилися публікації, в яких більш детально розглянуті окремі питання зазначеної проблеми. Це наукові тези В. Тютюгіна, В. Бурдіна та Т. Сахарука в матеріалах науково-практичного семінару «Основні риси сучасної злочинності неповнолітніх: стан та шляхи її попередження»[36, c. 91]. Однак ці публікації не можуть бути визнаними такими, що містять вичерпний аналіз поставленої проблеми. Наразі такий аналіз має, на мою думку, важливе значення для практики застосування кримінального законодавства України, зокрема — щодо дотримання принципу справедливості у кримінальному праві, можливостей суду забезпечити індивідуалізацію відповідальності винних осіб, призначення справедливого покарання, що адекватно відображає суспільну небезпеку вчиненого, досягнення мети покарання тощо.
Зокрема, було поставлене завдання проаналізувати норми чинного КК, які містять заборону застосування певних видів покарання до неповнолітніх. При цьому переважно використовувалися логічний, систематичний та формально-юридичний методи дослідження.
Неповнолітність, як обставина, що виключає застосування певних видів покарання, в чинному КК зустрічається доволі часто, а саме — у восьми статтях Загальної частини КК відносно десяти видів покарань. Деякі покарання до неповнолітніх застосовуються в розмірах, зменшених порівняно з покаранням дорослих осіб, але це не є предметом нашого аналізу, оскільки в таких випадках не виключається застосування покарання певного виду, а лише обмежується його розмір[40, c. 194-197].
Перш як перейти безпосередньо до аналізу обставин, що виключають застосування певних видів покарання до неповнолітніх, звернемо увагу па термінологію, застосовану законодавцем у цьому питанні. Кримінальний кодекс в нормах щодо особливостей застосування покарання у ряді випадків конкретизує вікові ознаки відповідних осіб: неповнолітній у віці від 16 до 18 років (ч. 1 і ч. 2 ст. 100); неповнолітній, який на момент постановляння вироку досяг шістнадцяти років (ч. 1 ст. 101); особа, яка не досягла шістнадцяти років (ч. 2 ст. 57); особа віком до шістнадцяти років (ч. З ст. 60 КК).
Таке розмаїття термінології у нормах навряд чи можна чимось пояснити. Цілком очевидно, що «особа, яка не досягла шістнадцяти років» — це та сама «особа віком до шістнадцяти років». Тому не є виправданим зазначене розмаїття і його слід уникати.
В інших статтях КК зазначається лише факт неповнолітності без уточнення віку осіб, до яких не може застосуватися певне покарання (статті 61 ч. 3, 98, 99, 102). Тому слід уточнити, які особи вважаються неповнолітніми щодо змісту цих статей.
У чинному КК термін «неповнолітній» вживається 73 рази (у тому числі — 2 рази в Прикінцевих положеннях). Однак жодного разу він безпосередньо у статтях КК не розкривається. Тому слід звернутися до інших нормативних актів. Зокрема, у ст. 1 Закону України від 05.02.1993 р. «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» міститься таке визначення:
«неповнолітні — громадяни віком до 18 років». Це визначення може бути орієнтиром щодо верхньої межі віку неповнолітності (до 18 років), але не може бути повністю використано у кримінальному праві.
По-перше, згідно із зазначеним Законом неповнолітніми є громадяни з моменту їх народження. Натомість КК встановлює, що кримінальній відповідальності підлягають особи, не молодше 14 років (ч. 2 ст. 22 КК). По-друге, якщо вказаний Закон відносить до неповнолітніх лише громадян, то за чинним КК суб'єктом злочину можуть бути неповнолітні іноземці та особи без громадянства (статті 6-8 КК). Тому більш прийнятним слід вважати визначення неповнолітньої особи, що наведено у ч. 1 ст. 32 Цивільного кодексу України, який набув чинності з 01.01.2004 p.: «фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа)».
Після наведених міркувань щодо змісту поняття «неповнолітній» та розбіжностей у термінології, застосованої у статтях КК, перейдемо безпосередньо до аналізу змісту такої обставини, що виключає застосування певних видів покарання, як неповнолітність.
Позбавлення волі є одним із поширених видів покарання, що застосовується до неповнолітніх злочинців. Однак, призначення його таким особам має низку специфічних особливостей.
Перш за все, це зменшення строку позбавлення волі неповнолітніх злочинців. Зокрема, ст. 102 КК України говорить, що покарання у виді позбавлення волі, особам, які не досягли до вчинення злочину 18 років, не може бути призначене на строк більше 10 років, а у випадку, якщо особа вчинила особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавлення життя людини — більше 15 років.
Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах. Їхні види і режим відбування покарання у них, визначаються згідно з кримінально-виконавчим законодавством. Залежно від умов покарання виховно-трудові колонії поділяються на 2 види:
— загального режиму;
— посиленого режиму.
У виховно-трудових колоніях загального режиму відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими і вперше засуджені на строк не більше 3-х років за тяжкі злочини, а також всі засуджені цього віку жіночої статі.
У виховно-трудових колоніях посиленого режиму відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі. А також засуджені за тяжкі злочини до позбавлення волі на строк більше 3-х років.
Неповнолітні, що відбувають покарання у виховно-трудових колоніях, в порівнянні з дорослими, які відбувають покарання у в'язниці та виправно-
трудових колоніях, мають певні пільги, які полегшують відбування покарання. Так, підлітки проживають у покращених житлово-побутових умовах, для них підвищені норми годування, їм дозволяється частіше мати зустрічі з близькими, отримувати дещо більші передачі[39, c. 7-9].
В останні роки в 2005-2008 рр. в юридичній літературі, в тій чи іншій мірі, ставляться питання про позбавлення волі неповнолітніх і місце цього покарання в системі засобів боротьби із злочинністю неповнолітніх. А.П.Кондусов[36, c. 92] наполягає на тому, що цьому покаранню повинно належати ведуче місце серед всіх інших мір, так як позбавлення волі пов'язане з докорінними змінами умов життя і виховання підлітків, здатне викликати такі зміни в їх характері, які необхідні для виправлення, перевиховання засуджених.
На відміну від нього Г.В, Дровосєков[42, c. 4] досить справедливо вважає, що позбавлення волі не можна розглядати як головних засіб боротьби із злочинністю неповнолітніх і що воно повинно застосовуватися тільки за тяжкі злочини, а також до рецидивістів з числа неповнолітніх.
Досить складним є питання про ефективність позбавлення волі неповнолітніх.
Позбавлення волі має свою специфіку яка виражається у таких властивостях, які дозволяють надійно захищати інтереси суспільства та його члені від нових посягань з боку осіб, які вже скоїли злочини, не дозволити їм це зробити можна шляхом ізоляції і вимагати виправлення для того. Щоб не допустити скоєння ними нових злочинів після звільнення. Це, можна сказати, позитивні якості позбавлення волі, однак поряд з цим, необхідно виділити і негативну сторону — нераціональне використання цього покарання може призвести до того , що особи, які відбувають покарання, стануть ще більш суспільне небезпечними, чим були до засудження. Особливо це, на мій погляд, стосується неповнолітніх , оскільки вони легко піддаються впливу негативних обставин, що склалися в місцях позбавлення волі.
Розглянемо спочатку випадки, коли певні види покарань не можуть бути застосовані до будь-яких неповнолітніх, тобто до осіб віком від 14 до 18 років. До цих осіб за будь-який вчинений ними злочин не можуть бути застосовані такі основні покарання:
• позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 98 КК);
• службові обмеження для військовослужбовців (ст. 98 КК);
• обмеження волі (ч. З ст. 61 КК);
• тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 98 КК);
• довічне позбавлення волі (ч. 2 ст. 64 КК).
Про незастосування до неповнолітньої такого виду покарання, як обмеження волі, прямо вказано у ч. 3 ст. 61 КК. Також прямо заборонено застосування до неповнолітніх довічного позбавлення волі (ч. 2 ст. 64 КК). Цей вид покарання не застосовується як до осіб, які є неповнолітніми на момент постановляння вироку, так і до осіб, яким на момент постановляння вироку виповнилося 18 років, але злочин вони вчинили неповнолітніми.
Стосовно інших основних покарань (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; службові обмеження для військовослужбовців; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців), то прямої заборони застосовувати їх до неповнолітніх КК не містить.
Але, оскільки ці види покарань не зазначені у ст. 98 КК розділу XV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх», зрозуміло, що вони не можуть бути застосовані до неповнолітніх.
В цілому ж із 10 видів основних покарань, що передбачені ст. 51 КК, до неповнолітніх віком від 16 до 18 років можуть бути застосовані лише п'ять видів покарання.
Певні види покарань не можуть бути застосовані до неповнолітніх осіб віком від 14 до 16 років:
• громадські роботи (ч. 2 ст. 100 );
• виправні роботи (ч. 2 ст. 57, ч. 2 ст. 100);
• арешт (ч. 3 ст. 60, ст. 101).
Таким чином, до осіб, які не досягли 16 років можуть бути застосовані лише 2 основних покарання: штраф і позбавлення волі на певний строк. Це, безумовно, різко обмежує можливості індивідуалізації покарання стосовно неповнолітніх. Особам віком до 16 років може бути призначено або найбільш м'яке (штраф), або найбільш тяжке покарання — позбавлення волі на певний строк (якщо не враховувати довічне позбавлення волі, яке відповідно до змісту ст. 64 КК має винятковий характер і яке також не може бути застосоване до неповнолітніх).
Перейдемо до порівняння наведених даних щодо передбачених нормами Загальної частини КК виключень у застосуванні певних видів покарань із змістом санкцій ряду статей Особливої частини КК. Так, санкціями 81 норми (статті або частини статей) Особливої частини КК України передбачено покарання у вигляді альтернативи двох видів покарання — обмеження волі або позбавлення волі. Це, наприклад, статті 116,117, ч. 1 ст. 189, ч. 2 ст. 345, ст. 350, ч. 2 ст. 377, ст. 398. Однак, відповідно до ч. З ст. 61 та ч. 1 ст. 98 обмеження волі до неповнолітніх не застосовується. Суд має право призначити неповнолітнім, винним у вчиненні відповідних злочинів, лише позбавлення волі. Таким чином, можливість індивідуалізації покарання відносно неповнолітніх, винних у вчинені ряду злочинів різко (вдвічі) зменшується, причому в бік більш тяжкого покарання, яке за своєю природою повинно застосовуватися до неповнолітніх як виключення. Іншими словами, гуманне (на перший погляд) врахування законодавцем факту неповнолітності винної особи, призводить до того, що її становище щодо тяжкості можливого покарання за вчинення значної кількості злочинів значно гірше становища дорослих злочинців[44, c. 214-216].
Існують також проблеми, пов'язані з можливістю індивідуалізації покарання неповнолітніх віком до 16 років. Перш за все, це стосується норм, санкції яких передбачають покарання у вигляді штрафу, арешту або обмеження волі (ч. 1 ст. 347 «Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу», ч. 1 ст. 296 «Хуліганство»).
До осіб віком до 16 років фактично виключається застосування штрафу (ч. 1 ст. 99), а також не можна застосувати арешт (ч. З ст. 60, ст. 101 КК) та обмеження волі (ч. З ст. 61 КК). Таким чином, покарання жодного виду неможливо застосувати до неповнолітнього віком до 16 років, який вичинив хуліганство (ч. 1 ст. 296) або умисне знищення чи пошкодження майна працівника правоохоронного органу (ч. 1 ст. 347 КК).
Поряд із повною безкарність осіб, які вчинили злочин у віці до 16 років, існують інші, прямо протилежні ситуації. Візьмемо, наприклад, ч. 1 ст. 122 КК «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження». Санкція цієї норми передбачає покарання виправними роботами або обмеженням волі, або позбавленням волі. Однак до осіб, які не досягли 16 років, усі ці види покарань застосовуватися не можуть (див. ч. 2 ст. 57, ч. 2 ст. 100, ч. З ст. 61 і ч. 1 ст. 98 КК). Тобто суд має право особі, яка не досягла 16 років і вчинила зазначений злочин, призначити лише позбавлення волі. При цьому позбавлення волі можна призначити в розмірі включно до максимального, передбаченого у санкції даної статті.
В результаті особи віком до 16 років опиняються в гіршому становищі порівняно не тільки з дорослими, а й з більш старшими неповнолітніми (віком від 16 до 18 років). Аналіз свідчить, що аналогічна ситуація виникає стосовно неповнолітніх осіб віком до 16 років, винних у вчинені крадіжки (ч. 1 ст. 185), грабежу (ч. 1 ст. 186), умисного знищення або пошкодження майна (ч. 1 ст. 194), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ч. 1 ст. 277 КК).
Якщо неповнолітній у віці від 14 до 16 років брав участь у злочині, відповідальність за яке наступає з 16 років, то він не підлягає кримінальній відповідальності.
Суд, прокурор, слідчий має право закрити кримінальну справу у відношенні неповнолітнього, який вчинив злочин, що не несе великої небезпеки та передати матеріали справи для застосування примусових заходів виховного характеру або громадського впливу (ст. 97 КК України).
До осіб, засуджених до позбавлення волі або виправних робіт за злочин, вчинений у віці до 18 років, застосовуються пільгові умови. Умови дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м'яким, визначені ст. 107 КК України. При цьому ст. 107 може бути застосована до всіх без винятку засуджених осіб незалежно від характеру злочину і віку, якого досяг засуджений до моменту звільнення.
Як ми переконалися в кримінальному праві України є цілий комплекс норм, які регулюють кримінальну відповідальність неповнолітніх порушників. На цей раз мені хотілося б виділити норми, в яких закріплені підстави звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх та форми участі державних органів і громадських організацій у виправленні і перевихованні вищеназваних осіб.
Ці норми містяться у деяких статтях кримінального кодексу України, зокрема у ст. 105 КК України "Звільнення від покарання з застосуванням заходів виховного характеру". За цією статтею звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх правопорушників відбувається із застосуванням заходів виховного характеру.
Законом визначаються умови, за наявності яких суди можуть застосовувати такі заходи. До них належать:
— неповноліття винної особи;
— здійснення цією особою злочину, що не являє великої суспільної небезпеки;
— можливість виправлення неповнолітньої особи без застосування кримінального покарання.
В останні роки на Україні значно поширилася злочинність серед неповнолітніх. Так за останніми даними неповнолітні щодня скоюють у країні 100 кримінальних злочинів, в тому числі — 1 вбивство, чи тяжке тілесне ушкодження, 1 зґвалтування, 26 пограбувань державного і 45 — особистого майна, 2-3 озброєні напади. Це пояснюється недостатньою увагою зі сторони суспільства, держави, а також незадовільним матеріальним забезпеченням (на підставі чого здійснюється більшість злочинів)[28, c. 15].
Отже, як ми бачимо питання неповнолітньої злочинності є досить гострим і потребує негайного вирішення. Вирішення цієї проблеми, на мій погляд, є досить складним процесом і погребує детального аналізу всього законодавства, що більшою чи меншою мірою торкається неповнолітньої злочинності. З метою виявлення недоліків, які, можна сказати гальмують процес подолання злочинності. Виділення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, як мені здається, дозволяє виявити такі недоліки.
Таким чином, можна зробити висновок, що не тільки в проаналізованих випадках, а й завжди, коли санкція конкретної статті Особливої частини КК передбачає штраф, це означає, що неповнолітні, які не мають самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення, опиняються в гіршому становищі порівняно з іншими винними особами. До таких неповнолітніх не може бути застосований найбільш м'який вид покарання з числа передбачених кримінальним законом[41, c. 44-46].
Характерно, що відносно дорослих осіб, які також інколи можуть не мати самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення (так звані бомжи та ін.), заборона застосування покарання у вигляді штрафу відсутня. Відповідно до ч. 4 ст. 53 КК у разі неможливості сплати штрафу суд може таким особам замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років. Таким чином, для дорослих фінансова та майнова неспроможність тягне заміну призначеного штрафу на громадські чи виправні роботи, а фінансово неспроможним неповнолітнім за вчинення таких самих злочинів замість штрафу має бути призначено позбавлення волі.
Дещо відрізняються за своїм статусом від неповнолітніх особи, які вчинили злочин у віці до 18 років. Факт вчинення злочину у віці до 18 років віднесений законодавцем до таких, що виключають застосування довічного позбавлення волі (ч. 2 ст. 64 КК). На відміну від такої обставини, як неповнолітність (а також недосягнення особою 16 років) вік особи в даному випадку встановлюється на момент вчинення злочину (а не на момент постановляння вироку). Отже, при засуджені такої особи їй може вже виповнитися 18 років і більше. Теоретично, з урахуванням встановлених ст. 49 КК строків давності, особі, яка вчинила злочин у віці до 18 років, може виповнитися на момент постановляння обвинувального вироку 32 роки. Однак і в цьому випадку в силу ч. 2 ст. 64 КК до неї не може бути застосовано покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Проведений аналіз засвідчив, що віднесення законодавцем факту того, що винна особа не досягла 16 або 18 років, до обставин, які виключають застосування певних видів покарань, зумовлює наявність двох протилежних правових наслідків.
В одних випадках неповнолітні опиняються у більш несприятливому становищі порівняно з дорослими, яки вчинили такі самі злочини. Особливо несприятливі умови у даному випадку складаються для неповнолітніх, які не досягли 16 років. Стаття 98 КК («Види покарань») відносно таких осіб фактично не має чинності. З урахуванням обмежень, що містять статті 100-101 КК, до неповнолітніх віком до 16 років може бути застосовано лише штраф або позбавлення волі на певний строк, а якщо враховувати обмеження, встановлені ч. 1 ст. 99 КК, залишається єдиний вид покарання — позбавлення волі. Між іншим, така ситуація суперечить п. 19 Мінімальних стандартних правил
Організації Об'єднаних Націй, що стосуються відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх («Пекінські правила»). Зазначена норма передбачає мінімальне використання засобів, що передбачають ув'язнення у виправні установи.
В інших випадках спостерігається протилежна крайність: відсутність у санкціях конкретних статей Особливої частини КК покарань, які дозволено призначати неповнолітнім, призводить до безкарності винних осіб. Частина 7 п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» лише фіксує факт безкарності зазначених осіб, оскільки зазначає: «Суд не вправі перейти до більш м'якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані». Зазначимо, що в таких випадках суд не може перейти до більш м'якого виду покарання тому, що саме покарання (штраф), яке передбачено санкцією відповідної статті і яке не може бути застосоване, як раз і є найбільш м'яким відомим Кримінальному кодексу покаранням[38, c. 52-54].
Залежно від тяжкості злочину, за який засуджено неповнолітнього, позбавлення волі може бути призначене (ч. 3 ст. 102):
Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх 1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років; 2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років; 3) за тяжкий злочин — на строк не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років; 5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п'ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його в спеціальних виховних установах, максимально пристосованих для цих осіб. 3. Певні особливості є й у призначенні покарання неповнолітнім. Вони викликані, насамперед, тим, що суд при призначенні покарання неповнолітньому повинен враховувати умови його життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього. Особливе значення має урахування вікових особливостей неповнолітнього, що вимагає встановлення не лише того, що особа формально досягла віку кримінальної відповідальності, але і з'ясовування всіх індивідуальних психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку.
Практика йде по шляху виключення кримінальної відповідальності і покарання відносно тих неповнолітніх, які хоча і досягай віку, з якого встановлена відповідальність, проте відстають (не в зв'язку з психічним захворюванням) у розумовому розвитку від рівня, типового для цього віку, який визначає можливість усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого. Тому можна сказати, що загальні засади призначення покарання відносно неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки їх вікового психофізичного розвитку.
Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінювати спрямованість формування особи підлітка пояснює і загальний напрямок у призначенні їм покарання — його пом'якшення. Саме це, як вже вказувалося, підкреслене в п. 3ст. 66, яка визнає вчинення злочину неповнолітнім як обставину, що пом'якшує покарання. Практика однозначно йде по шляху найбільш частого застосування до неповнолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад, призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69).
Слід зазначити, що сформульовані вище проблеми не є винятково теоретичним висновком формально-логічного аналізу статей КК України. Суди на практиці стикаються з труднощами у застосуванні розглянутих вище кримінально-правових норм[32, c. 115-117].
Розділ V. Запобігання злочинів, що вчинюються неповнолітніми
Заходів щодо запобігання насильницькій злочинності неповнолітніх дуже мало. Необхідними є стратегічні напрямки кримінологічної профілактики, які мали б не терміновий, а довготривалий спеціальний характер для суб'єктів, що безпосередньо відповідали б за запобігання злочинності неповнолітніх. Таких стратегічних напрямів вбачається декілька.
1. Зменшення практичних можливостей учинення насильницьких злочинів неповнолітніми. Уживання заходів, які мінімізували б агресивну настановну або ситуаційно-агресивну поведінку окремих неповнолітніх чи груп підлітків, а також ускладнювали б учинення насильницьких злочинів у громадських місцях, на вулицях, у під'їздах, у гуртожитках, домоволодіннях, скверах, місцях проведення стихійного дозвілля неповнолітніх та ін.
За даними узагальнення судової практики у справах по насильницьких злочинах проти життя та здоров'я особи, що вчиняються неповнолітніми (статті 115-129 КК України), які наводилися у попередніх розділах монографії, майже 75% випадків місцем вчинення цих злочинів була вулиця (47,4%) і квартира потерпілого (26,5%). Зрозуміло, що цей напрям потребує вдосконалення інформаційного забезпечення суб'єктів кримінологічної профілактики про ступінь криміногенної поведінки певної частини неповнолітніх.
На сьогодні запроваджувати заходи кримінологічної профілактики здатні лише три підрозділи, визначені в законі: кримінальна міліція у справах неповнолітніх, служба у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Ми маємо на увазі безпосередній контакт з неповнолітніми, схильними до вчинення правопорушень, або їх оточенням та надання допомоги, здійснення заходів усіх різновидів кримінологічної профілактики щодо конкретних осіб, а не впровадження загальних заходів. Ці різновиди кримінологічної профілактики спрямовані на те, щоб відповідно:
— оздоровити середовище і надати допомогу неповнолітнім, які опинились у несприятливих умовах життя і виховання, ще до того, як негативний вплив цих умов істотно вплине на поведінку цих осіб;
— не допустити переходу на злочинний шлях і забезпечити виправлення осіб із уже значним ступенем дезадаптації, які вчиняють правопорушення незлочинного характеру;
— перешкодити переходу на злочинний шлях і створити умови для виправлення осіб, які систематично вчиняють такі правопорушення, характер і інтенсивність яких свідчать про вірогідність учинення злочину у найближчому майбутньому;
— запобігти рецидивам злочинів неповнолітніх, які вже вчинили умисний злочин;
— підвищити ефективність діяльності всіх суб'єктів державної системи соціального та правового захисту щодо розв'язання проблем профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, спеціальної реабілітації в суспільстві[17, c. 319-320].
Отже, першочерговим завданням зменшення практичних можливостей учинення насильницьких злочинів неповнолітніх є усунення «дітей вулиць». В Указі Президента України від 21 лютого 2003 р. було затверджено Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2013—2015 роки, в якій визначалися, що на сьогодні держава і суспільство активізували роботу, спрямовану на практичну реалізацію основних напрямів поліпшення становища дітей в Україні, зокрема щодо виявлення та викорінення такого негативного явища, як дитяча бездоглядність. Значною мірою цьому сприяли виконання вимог Законів України «Про охорону дитинства», «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», прийняття низки нормативно-правових актів, здійснення цільових адресних заходів тощо. Проте робота, що проводиться в регіонах з метою запобігання бездоглядності серед дітей, їх соціально-правового захисту, є малоефективною. Зростає кількість сімей, які з різних причин (в основному внаслідок бідності) не виконують і не в змозі виконати виховні функції стосовно власних дітей. Виховні функції сім'ї не зводяться до вербальних монологів батьків щодо дітей. Вони обов'язково мають ґрунтуватися на достатній матеріальній базі сім'ї. Підліток не повинен знати вулиці, дворових
компаній, ранньої алкоголізації та ін. До речі, результати виконання Державної програми запобігання дитячій бездоглядності ніде і ніким не обговорювалися, як і попередні відповідні заходи. З обранням нового Президента України Укази попереднього президента відійшли на другий план. Але проблема залишилась. У котрий раз знову приймається нормативно-правовий акт — Постанова Кабінету Міністрів України № 244 від 19 лютого 2007 р. «Про затвердження Державної програми підтримки сім'ї на період до 2010 року», основними завданнями якої є:
— удосконалення нормативно-правової бази з питань сім'ї для її належного розвитку та виконання соціальних функцій;
— всебічне зміцнення правових, моральних та матеріальних засад сімейного життя;
— запровадження правової, психолого-педагогічної та організаційно-педагогічної системи з метою створення оптимальних соціально-економічних умов для повноцінного виховання дітей у сім'ї;
— підвищення рівня економічної активності та самостійності сімей, оптимізація їх соціального захисту, передусім тих, що мають дітей;
— створення системи цілеспрямованої підготовки майбутніх батьків до подружнього життя, підвищення рівня психолого-педагогічної культури громадян[14, c. 16-18].
Серед заходів Програми, спрямованих на виконання зазначених широкомасштабних і гучних за своїм декларативним змістом завдань, особливо спрямованих на випередження і обмеження бідності, бездоглядності, жебрацтва — головних джерел сімейного неблагополуччя, зокрема запропоновано: проводити роз'яснювальну роботу серед населення з питань сприяння розвиткові підприємницької ініціативи сімей, розробити та забезпечити виконання регіональних програм сприяння багатодітним сім'ям в організації підприємницької діяльності, у тому числі організації зеленого туризму, фермерських господарств, сфери побутових послуг, харчування тощо (п. 15); сприяти розвиткові підприємницьких ініціатив молодих сімей, що проживають у сільській місцевості (п. 17); забезпечити, з огляду на фінансові можливості держави, поступове збільшення розміру прожиткового мінімуму, що застосовується для призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, з подальшою його диференціацією для відповідних соціально-демографічних груп населення (п. 19); забезпечити поступове наближення до розміру прожиткового мінімуму суми допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (п. 20); здійснити заходи щодо активного залучення дітей із сімей, які опинися у складних життєвих обставинах, до гурткової роботи у позашкільних та загальноосвітніх навчальних закладах (п. 22); запровадити єдиний облік багатодітних сімей та сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, шляхом ведення відповідного банку даних (п. 23); проводити широкомасштабну інформаційно-просвітницьку роботу шляхом створення та розповсюдження соціальної реклами з питань запобігання насильству в сім'ї (телевізійні та радіопрограми і передачі, випуск друкованої продукції); організувати тренінги і семінари у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах з питань запобігання і протидії насильству в сім'ї (п. 24); проводити щороку всеукраїнську акцію «16 днів проти насильства» (п. 25); включити до планів підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів «молодший спеціаліст» та «спеціаліст» курс лекцій з агресології та віктимології (п. 28).
Хоча цей проект спрямований перш за все на створення належних умов функціонування і розвитку сім'ї як соціального інституту, але удосконалення механізму соціалізації особи відіграє й профілактичну роль. Необхідно зрозуміти і фахівцям, і уряду, і суспільству, що програми, проекти — це не панацея від такого лиха, як злочинність неповнолітніх, а лише соціальна зброя, яку треба обережно, вміло використовувати і потім оцінити результати впровадження запланованих заходів. До того часу, доки не буде установлений реальний ефект від впровадження програми в життя, неможливо визначити її дійсні досягнення чи невдачі. Це положення — аксіома прикладної кримінології. Без цього важко здійснювати конкретне планування запобіжної роботи.
Регіональні програми запобігання злочинності нерідко містять розділи, присвячені боротьбі зі злочинністю неповнолітніх. Так, Комплексною програмою профілактики злочинності у Харківській області на 2006-2010 роки передбачені у розд. V «Заходи щодо мінімізації злочинного впливу на неповнолітніх та молодіжне середовище». У цьому розділі, виходячи навіть із його назви, заплановані до виховання заходи кримінологічної профілактики, які спеціально призначені для зменшення практичних можливостей учинення злочинів, у тому числі насильницьких. Наведемо декілька прикладів:
— забезпечити своєчасне виявлення неблагополучних сімей, їх облік і систематичну перевірку умов утримання та виховання в них неповнолітніх, надання таким сім'ям адресної допомоги;
— забезпечити зайнятість підлітків, юнаків і дівчат, які не мають постійних доходів і джерел для існування, збереження існуючої мережі державних і громадських інститутів надання соціальної підтримки неповнолітнім щодо організації їх дозвілля і відпочинку, а також утворення з цією метою центрів соціальної служби для молоді, бюро і центрів надання учням та студентам послуг у працевлаштуванні для роботи у вільний від навчання час;
— з метою запобігання негативним проявам серед неповнолітніх, у тому числі пияцтву, наркоманії, дитячій бездоглядності і безпритульності, забезпечити виявлення та взяття на облік дітей, які жебракують, вчиняють правопорушення або стали жертвами злочинної діяльності дорослих;
— вжити заходів щодо підвищення ефективності діяльності служб у справах неповнолітніх та кримінальної міліції у справах неповнолітніх;
— забезпечити проведення спільних заходів органів міліції в області і на Південній залізниці, Служби у справах неповнолітніх облдержадміністрації з метою виявлення неповнолітніх, які перебувають у розшуку, схильні до бродяжництва, жебрацтва та правопорушень, а також виявлення дорослих осіб, які втягують неповнолітніх у протиправну діяльність[7, c. 27].
2. Виховна та інформаційна робота серед неповнолітніх. Цей напрям потребує використання методів кримінально-правового утримання, протидії криміногенним ситуаціям, масової комунікації, розв'язання пошукової активності та ін. Зазначений комплекс кримінологічної профілактики може включати таку (або іншу) групу заходів, як: запровадження у масштабах республіки кримінологічної поінформованості населення про стан злочинності неповнолітніх, розкриваність насильницьких злочинів, покарання, заходи запобігання тощо; пропагандистські заходи з використанням засобів масової інформації.
Як зазначається у наукових публікаціях, телевізійні сюжети, що перенасичені сценами насильства, глуму над людиною, й жорстокості, ведуть до зміни індивідуальної уяви про реальність. Це означає, що люди, які часто спостерігають насильство, схильні очікувати його в більшості ситуацій і сприймати навколишній світ як ворожий до них. Таке перекручування реальності формує загострене відчуття загрози й схильності до агресії. Комерційне телебачення породжує новизну, щоб вижити. Без дивного, нового, невідомого аудиторія значно б скоротилася. Саме тому телебачення виставляє напоказ те, що в інших медіаструктурах залишається схованим чи маловідомим. Сьогодні є наявним дефіцит підліткових і юнацьких програм, що є популярними серед молоді. Так, за результатами опитування, проведеного соціологами, інтерес до дитячих і молодіжних передач виявляють лише 15% підлітків, тоді як до кримінальної хроніки — 58% респондентів. Подібна ситуація призводить до блокування дитячого мистецтва і дитячої культури, наслідком чого, на думку багатьох дослідників, може стати культурна маргінальність. Функція соціалізації, яку виконують ЗМІ, полягає, в першу чергу, в тому, що телеекран може бути своєрідним і досить ефективним популяризатором національної культури, пропонуючи глядачеві цікаве і барвисте «занурення» у традиції, казки, фольклор, культуру країни. Через відеокультуру впроваджують цінності й моделі поведінки, що є санкціонованими чи не санкціонованими суспільством, здійснюється взаємний вплив структур відео-культури й домінуючих цінностей молодіжного середовища[9, c. 89-90].
Ключова проблема підліткового віку — проблема формування власної позиції. Тому реальним способом зниження ефектів від негативного впливу екранного насильства, може стати впровадження в систему освіти інформації про прийоми та техніку створення кіно й телепередач, яка допоможе сформувати у підлітків і дітей нечутливість до маніпуляцій. Наприклад, у Комплексній програмі профілактики злочинності в Харківській області передбачається «започаткувати на телебаченні цикл науково-інформаційних програм для дітей та молоді з питань пропаганди здорового способу життя, правової освіти неповнолітніх і молоді, запобігання негативним проявам у їх середовищі» (п. 8 розд. V Програми); «активізувати інформаційно-просвітницьку роботу в засобах масової інформації, тиражування інформаційно-просвітницьких матеріалів (буклетів, плакатів, пам'яток тощо) із застережливими написами про шкоду наркоманії та пияцтва та розміщення їх у громадських місцях, транспортних засобах, навчальних закладах з метою формування у свідомості громадян, особливо молоді, негативного ставлення до вживання наркотичних, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів» (п. 11 розд. VI) тощо. Але є декілька застережень. При здійсненні цього напряму боротьби зі злочинністю в регіоні на ранній стадії соціалізації особи слід ураховувати прорахунки:
• недоліки у професійній діяльності фахівців, які відповідають за процеси навчання та виправлення дітей, підлітків, молоді;
• проведення виховної і профілактичної роботи без певного врахування вікових, психологічних, моральних та інших особистих якостей підлітків і молоді; взагалі неорієнтованість навчальних закладів на профілактику правопорушень і злочинів; не береться до уваги і соціально-психологічний клімат у суспільстві, коли фактично непотрібними стали мільйони громадян в Україні;
• криміногенний вплив негативних умов у мікросередовищі (тривалий і цілеспрямований вплив на дітей, підлітків, молоді з боку деморалізованих, часто судимих і старших за віком підлітків, лідерів з антисуспільною спрямованістю), від якого (або з якого) не так просто підлітку відокремитися. Такий крок з його боку криміногенним середовищем сприймається як своєрідна образа, зрада і не пробачається «відступнику»;
• сімейне криміногенне неблагополуччя, що характеризується проявами агресивності;
• стійкі соціальні негативні деформації неповнолітніх (дефекти психофізичного, інтелектуального розвитку, негативні риси характеру, соціально-демографічного статусу тощо);
• соціальна неспроможність батьків та аморальний спосіб їх життя, зростання алкоголізації, наркоманії, статевої розпусти, жорстокого поводження з дітьми, фізичне і психічне насильство в сім'ї породжують соціальне сирітство. Психологічна патологія серед соціально дезадаптованих дітей досягає 95% . Діти, які тривалий час перебували в умовах вулиці, потребують не телевізійних передач і декларацій, а спеціальних соціально-психологічних тривалих реабілітаційних програм, проведення яких унеможливлене в умовах існуючих закладів соціального захисту дітей. Такі діти часто залишають державні заклади, де для них створені умови для проживання, навчання і виховання, їм потрібна спеціалізована допомога на ранніх етапах дезадаптованих форм поведінки. На порядку денному гостро стоїть питання створення центрів соціально-психологічної реабілітації дітей;
• деморалізуюча пропаганда в засобах масової інформації цинічної позиції щодо досягнення особою матеріальних благ за будь-яку ціну.
Формування у громадській свідомості, а тим більше у такої чутливої до несправедливості її молодої частини моральних цінностей щодо недоторканності особи, її життя й здоров'я, підвищення престижу права, законослухняної поведінки є дуже складним питанням. Цю роботу повинні виконувати спеціалісти-профілактики, а не просто юристи або фахівці інших галузей знання (історики, філологи, пенсіонери та ін.). Держава зобов'язана потурбуватися про їх підготовку.
3. Удосконалення діяльності навчальних закладів щодо кримінологічної профілактики насильницької злочинності неповнолітніх. Як ми вже зазначали, деформація системи цінностей і виникнення анти суспільної настанови у неповнолітніх в основному відбувається внаслідок дисфункції інститутів соціалізації людини, серед яких головне місце (крім сім'ї) займає школа. Позитивні результати у виправленні моральних пороків підлітка в школі можуть бути досягнуті тільки у разі правильно організованої виховної роботи. Виховна роль у школі — це система психологічно обґрунтованих заходів, що сприяють подоланню або запобігають виникненню їх особистісних деформацій, дітей, а також сприяють інтелектуальному, духовному і фізичному розвитку, законослухняній поведінці, є позитивним стереотипом реакцій на несприятливу обстановку. Отже, школа є універсальним масовим соціальним інститутом позитивної соціалізації неповнолітніх за умови його нормального функціонування, відсутності об'єктивних і суб'єктивних перешкод на шляху використання виховного і превентивного потенціалу, застосування сучасних методик роботи з «трудними» підлітками, в яких формується антисуспільна мотивація поведінки, оволодіння системою запобігання злочинності в школі. Це дуже непрості завдання, про що неодноразово зазначалося у численних літературних і наукових публікаціях[16, c. 64-67].
З метою оптимізації запобіжної (профілактичної) функції школи необхідно, починаючи з учнів молодших класів:
— нейтралізувати негативний вплив на неповнолітнього сім'ї та найближчого побутового оточення. Зрозуміло, що без тісного контакту школи зі спеціалізованими органами (центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, служби у справах неповнолітніх, кримінальна міліція у справах неповнолітніх та ін.) це зробити неможливо. У даному випадку оптимізація профілактичної функції школи полягає в ранньому виявленні і своєчасному повідомленні цих органів про сімейне неблагополуччя або найближчого середовища стосовно конкретних підлітків. Тому класні керівники, інші викладачі повинні пильно спостерігати і помічати зміни у настроях і поведінці підлітків, тобто володіти профілактичними навичками. Ця функція має стати провідною.
Рання «сигналізуюча» функція школи (без огляду на педагогічні амбіції), методична допомога у навчанні, участь у вихованні підлітків — це і є по суті заходи оптимізації профілактичної функції школи;
— посилити співпрацю сім'ї та навчального закладу щодо комплексного багатостороннього виховного впливу на підлітків;
— організувати змістовне дозвілля підлітків. Якщо ми намагаємося постійно скорочувати динаміку насильницької злочинності неповнолітніх, потрібно вуличне стихійне дозвілля, безцільне проводження часу, юнацьку зграйність замінити на керовану розвагу. Підліткам слід надати можливість проявити себе не в бійках, вживанні наркотиків і алкоголю, а у позитивній діяльності у студіях, гуртках, секціях, скаутських загонах, туристичних походах та ін. До речі, бояться створення неформальних груп підлітків все ж не слід. Мабуть, це природна властивість осіб чоловічої статі. Вони підлітками створювалися і будуть створюватися за дворовим, шкільним, територіальним критерієм. Важливо інше — ці групи не повинні переростати у злочинні. Про ці групи негайно повинні бути повідомлені суб'єкти запобігання злочинності неповнолітніх. Тому основну увагу необхідно спрямувати не на роз'єднання груп підлітків, що іноді дає негативний ефект, а на переорієнтацію їх у позитивному напрямку. Для переорієнтації таких груп необхідна матеріальна основа. Нічого нового ми не зможемо вигадати, тому слід відродити досвід організації дозвілля підлітків через ті соціально-культурні структури, які були свого часу безглуздо демонтовані. їх антикримінальний ефект був і залишається очевидним, оскільки вони наповнювали позитивним змістом стихійне вуличне дозвілля дітей і підлітків, допомагали у міжособистісних стосунках, забезпечували вибір заняття, у тому числі і й для дітей з невисоким рівнем освіти і культури, значно полегшували соціальний контроль за їх поведінкою. Одним словом, існувала альтернатива вулиці. Зараз її немає; зникла ланка додаткового інституту соціалізації молоді; олігархам потрібні ресторани, казино, бари;
— запровадити як окремий предмет навчання віктимологічну профілактику. У американських віктимологіє існує думка, що дитину необхідно виховувати з почуттям потенційної безпеки. Життя і сумна статистика підтверджують, що в умовах сучасної України цей підхід стає актуальним. На нашу думку, в першу чергу доцільно розробити і запровадити у виховний процес дитячих дошкільних закладів і в загальноосвітній процес навчальних закладів спеціальні програми з віктимологічної освіти дітей і підлітків. Що стосується середньої школи, то віктимологічні знання можуть поступово запроваджуватися в освітній процес при вивчення деяких навчальних дисциплін або окремим спецкурсом з основ віктимологічних знань. У навчальній програми педагогічних вузів можливо включення самостійного курсу, спрямованого на навчання майбутнього вихователя чи викладача основам віктимології;
— поліпшити підготовку кадрів для системи освіти, у тому числі через інтенсифікацію правової та психологічної підготовки педагогів; підвищити добробут педагогічних і науково-педагогічних працівників; вирішити питання щодо їх житлових та побутових проблем; покращити здоров'я педагогів і підвищити якість їх медичного обслуговування; моральне стимулювання праці педагогів; зменшити навчальне навантаження; зміцнити матеріально-технічну базу навчальних закладів; посилити контроль за діяльністю класних керівників та кураторів академічних груп; активізувати боротьбу з корупцією і хабарництвом у галузі освіти; гуманізувати освітнє середовище; підвищити престиж і авторитет педагога в соціумі тощо;
— посилити роботу психологічної служби в системі освіти через її реорганізацію у службу комплексного консультування та підтримки, що передбачає введення до її складу, крім посад практичного психолога та соціального педагога, лікаря і юриста. Служба має діяти на постійній основі й виконувати такі завдання: надавати дітям необхідну правову, психологічну та медичну допомогу; організовувати правові та кримінологічні (віктимологічні) лекторії з питань профілактики правопорушень, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, суїцидів, проституції дітей; координувати діяльність навчального закладу по запобіганню злочинності неповнолітніх в Україні з іншими суб'єктами запобігання злочинності неповнолітніх; уносити пропозиції з удосконалення системи профілактично-виховної роботи з дітьми у навчальному закладі;
— доповнити ст. 38 Закону України «Про загальну середню освіту» повноваженням загальноосвітнього навчального закладу здійснювати профілактичну роботу з учнями та співпрацювати з іншими органами і установами для запобігання злочинності неповнолітніх;
— конкретизувати наведене в абз. 2 ч. 1 ст. 32 Закону України «Про професійно-технічну освіту» повноваження професійно-технічного закладу щодо здійснення навчально-виховної діяльності шляхом визначення її конкретних напрямів, зокрема формування правової культури учнів.
4. Залучення громадськості до профілактики насильницьких злочинів проти життя та здоров'я особи. Широке залучення громадян у сферу запобіжної, у тому числі профілактичної діяльності, передбачає розвиток правосвідомості і розуміння спільності суспільних та особистих інтересів. Для цього потрібна тривала та добре організована робота щодо поширення відповідних знань, створення громадських структур, налагодження взаємодій і координації з державними суб'єктами запобігання насильницьким злочинам. У літературних джерелах зазначається, що до вживання профілактичних заходів мусять залучатися представники громадськості, актив позаштатних співробітників. На жаль, останнім часом їх кількість значно скоротилася. Без відновлення на нових засадах тісного зв'язку з широкими верствами населення профілактична робота з підлітками не дасть бажаних результатів. Серед представників громадськості у першу чергу слід назвати батьків, членів громадських формувань, позаштатних співробітників органів внутрішніх справ, студентів коледжів та вузів (особливо педагогічних і юридичних), осіб, які можуть бути наставниками правопорушників. Участь громадськості є особливо важливою на етапі профілактики випередження та обмеження і навіть усунення, оскільки вона спрямована на:
— оздоровлення умов життя і виховання неповнолітніх у випадках, коли обставини загрожують їх нормальному розвитку;
— знешкодження джерел антисоціального впливу на них;
— корекцію особи неповнолітніх, які мають некримінальні відхилення — у поведінці, з тим, щоб не дати можливості їм перейти до вчинення злочинів. Ще у 30-ті роки В.І. Куфаєв та інші писали, що позбавлення волі неповнолітнього є доцільним тільки у виняткових випадках, коли всі інші заходи впливу не мають належного ефекту. Обґрунтованим вважається, що такі заходи суперечать принципам охорони дитинства і тому є шкідливими з педагогічної точки зору. Неповнолітні порушники потребують передусім виховання, захисту, допомоги. Якщо все ж таки це вимушено робитися, то здійснювати таку процедуру доцільно у системі спеціалізованого правосуддя для неповнолітніх — ювенальної юстиції[34, c. 121-124].
Основними напрямками відвернення насильницької злочинності неповнолітніх можуть бути такі.
1. Утручання в кризові ситуації. В основу цього запобіжного комплексу можуть бути покладені заходи декриміналізації сімейного неблагополуччя, протидії криміногенним ситуаціям, відведення антисуспільної активності криміногенної і агресивної частини неповнолітніх, ресоціалізація та адаптація, кримінально-правового утримання під страхом притягнення до кримінальної відповідальності і покарання, деалкоголізація підлітків, медико-реабілітаційного впливу тощо. Утручання в кризові ситуації припускає нейтралізацію і розв'язання міжгрупових, сімейних, міжособистісних напружених відносин чи конфліктів або матеріальних кризових ситуацій за допомогою набору соціальних засобів діяльності суб'єктів запобігання злочинності неповнолітніх. Назвемо приблизне коло можливих запобіжних заходів.
• Здійснення постійного моніторингу, соціального контролю за обстановкою у сімейній сфері, поведінкою неформальної підліткової групи шляхом виявлення мотивів криміногенної поведінки, постановки на профілактичний облік конфліктуючих підлітків і розробки конкретних організаційно-управлінських, педагогічних, психологічних, психіатричних, правових засобів їх усунення або послаблення ступеня конфліктної напруги. У зв'язку з цим виникає необхідність певною мірою переорієнтувати кримінальну міліцію у справах неповнолітніх з оперативної на запобіжну діяльність, виключивши невластиві їй функції, наприклад, соціальний патронаж, допомога у працевлаштуванні, забезпеченні майном тощо, зосередивши основну увагу на індивідуальній роботі з неповнолітніми, схильними до вчинення правопорушень (зокрема, шляхом правового виховання та контролю за поведінкою), інформуванні відповідних органів про допомогу, що потрібно надати, контроль за її наданням, поведінкою засуджених і звільнених з місць позбавлення волі неповнолітніх, вилучення знарядь злочинів і зброї, внесення подань щодо усунення причин і умов вчинення злочинів, застосування адміністративного впливу як на підлітків, так і на їх батьків чи осіб, які їх заміняють, та ін. Тобто йдеться про роботу суб'єктів відвернення насильницьких злочинів у «передкримінальному підпіллі».
• Налагодження з метою відвернення насильницьких злочинів взагалі і таких злочинів, що можуть вчинити неповнолітні, громадського порядку в населених пунктах зв'язків між міськими, районними органами внутрішніх справ та громадськими формуваннями з охорони порядку, помічниками дільничних інспекторів міліції; здійснення заходів щодо вдосконалення запобіжної роботи на місцях, у селах, на фермах.
• Створення спеціально-психологічної служби в навчальних установах, де перебувають значна кількість неблагополучних підлітків.
• Вжити заходів щодо посилення роботи з виявлення осіб, які спонукають неповнолітніх до жебракування, пияцтва, наркоманії, проституції, злочинної діяльності та забезпечити притягнення таких осіб у встановленому порядку до відповідальності.
• Упровадження спеціальної підготовки співробітників кримінальної міліції до реагування на прояви насильницьких дій з боку неповнолітніх, які конфліктують між собою, виявляють агресію до тварин або молодших підлітків, беруть активну участь у бійках.
• Створення Служби соціальної реабілітації, яка відповідала б за надання соціально-психологічної допомоги і нагляд за особами, що звільнилися з установ виконання покарань, і тими, які відбувають або відбули покарання, що не пов'язані із позбавленням волі, чи були звільнені від відбування покарання з випробуванням. Йдеться про розбудову державної структури, що поєднує функції служб апробації та постпенітенціарної опіки. Дослідження доводять, що особи, які відбувають покарання, не пов'язані з позбавленням волі, або звільняються від відбування покарання з випробуванням, так само потребують втручання в кризові ситуації, тобто потребують психологічної, матеріальної, медичної та правової допомоги, як і ті неповнолітні, що звільнилися з виховних колоній. Найбільш перспективною ця форма відвернення є для тих неповнолітніх засуджених, більшість яких ніде не працювали і не навчалися на момент притягнення до кримінальної відповідальності і не мають спеціальності (понад 44%).
• Прагнення неповнолітніх засуджених до підвищення освітнього рівня, зокрема, здобуття вищої або середньої спеціальної освіти чи певної спеціальності, потребує всілякої підтримки. У зв'язку з цим в Україні мають бути створені на базі вищих, середньоспеціальних навчальних закладів, професійних установ підготовчі курси для неповнолітніх, які відбувають покарання чи вже відбули його. Цю роботу могла б виконувати спеціальна служба або вже існуючі органи.
• Ефективність діяльності із соціальної реабілітації значною мірою залежить від толерантного ставлення оточуючих до неповнолітніх, які відбувають покарання, не пов'язане з позбавленням волі, чи відбули покарання у містах позбавлення волі. Сьогодні, як свідчить практика, нерідко виникають ситуації ворожого ставлення населення, службових осіб до таких підлітків, що сприяє неприйняттю їх суспільством. Вважаємо, що таке ставлення населення (не тільки до неповнолітніх) пояснюється «іміджем» місць позбавлення волі, статусом засуджених, які міфологізуються як чутками, стародавніми уявленнями, так і самими засудженими. «Романтизація» «дома рідного» з боку кримінальної субкультури накладає і відбиток суспільної небезпечності «бувальців» установ виконання покарань, взагалі осіб, які були засуджені. У зв'язку з цим, як пропонується у публікаціях, дисертаціях, вважаємо за доцільне впровадження нових засад в інформаційне висвітлення проблем кримінально-виконавчої політики, виховання правосвідомості населення, яке повинне мати цілеспрямований характер. Але цього замало. Необхідно навчити і засуджених бути законослухняними й належно ставитися до населення.
• Відродження активної протидії поведінці осіб, які погрожують фізичною розправою у школі, на вулиці, дискотеках тощо.
• Своєчасне виявлення та облік неповнолітніх правопорушників з психічними аномаліями в межах осудності. Зараз в Україні існує негативна тенденція — зростання кількості психічно хворих осіб та осіб із психічними аномаліями. Проведені нами дослідження, про що вже йшлося, свідчать про те, що у цьому випадку уразливим контингентом в Україні, у першу чергу, є підлітки119, а також про суттєвий зв'язок насильницької злочинності з їх психічними аномаліями в межах осудності, які є її умовами, хоча і не завжди безпосередніми120. Тому в межах втручання у конкретні кризові ситуації важливою є проблема соціальної адаптації і реабілітації неповнолітніх із психічними аномаліями. За даними нашого дослідження, у м. Харкові і області, стосовно 146 осіб (93%) є відомості про те, що вони погано вчилися, порушували дисципліну, пропускали заняття, дублювали класи, тобто вони не мають належної освіти і професійних навичок. Щодо 105 осіб (майже 70%) є дані про те, що вони є вихідцями з неблагополучних сімей. Зрозуміло, що у цих осіб у разі призначення їм покарання, що не пов'язане з позбавленням волі, зберігаються негативні соціальні параметри, а отже і велика ймовірність знову вчинити злочин. Для вирішення цієї проблеми необхідні розробки і впровадження відповідної Державної комплексної програми.
• На державному рівні створити в країні віктимологічну профілактику. Очевидно, що основним фактором віктимності неповнолітніх є їх вік. Ця віктимність, у свою чергу, обумовлена такими чинниками, як незавершеність формування особи у фізичному і психологічному плані, а виходячи з цього — неможливість дати опір злочинним посяганням або нездатність унаслідок соціальної незрілості адекватно оцінити обстановку, що веде до більшої вірогідності потрапити в криміногенну ситуацію і стати жертвою злочину. Однак віктимологічна необачність, нехтування елементарними правилами безпеки характерна і для певних частин дорослого населення, які в результаті цього стають жертвами злочинців — неповнолітніх. За даними наших досліджень, які наводилися раніше і зараз ще раз наводяться як підтвердження вищезазначеної думки, у майже 50% випадків віктимна поведінка виявилася у необачності потерпілого, виборі знайомств, нетверезому стані, аморальному способі життя тощо. У розглядуваному аспекті віктимологічне відвернення вчинення злочинів полягає у зменшенні або навіть усуненні віктимності певних груп населення окремих потенційних жертв з оточення агресивних підлітків[37, c. 92-95].
Є інші заходи відвернення насильницької злочинності неповнолітніх.
2. Переорієнтація антисуспільної настанови групи чи конкретної особи — це узагальнене поняття запобіжної діяльності суб'єктів, спрямованої на криміногенні види поведінки. Тому діапазон заходів є досить різноманітнім, зокрема:
— підвищення рівня інформаційного забезпечення суб'єктів відвернення насильницьких злочинів;
— послідовне здійснення принципу невідворотності відповідальності за вчинки, які не становлять значної суспільної небезпеки;
— зміна стереотипу поведінки, тобто цілеспрямований запобіжний вплив на неповнолітніх, які здатні до вчинення насильницьких злочинів та їх рецидиву;
— правове урегулювання умов, що впливають на виникнення та розвиток злочинної поведінки підлітків;
— примирення конфліктуючих сторін або інше усунення міжособистісних неприязних стосунків;
— вплив на осіб, поведінка яких створює підвищену імовірність вчинення стосовно них насильницького посягання, а також на осіб, життя і погляди яких сприяють створенню криміногенного середовища і ситуацій насильницьких злочинів;
— усунення криміногенних явищ й процесів, які сприятливо діють на розвиток злочинного наміру та ін.
3. Активні контрзаходи використовуються здебільшого на рівні індивідуального запобігання насильницьким злочинам проти життя та здоров'я особи. До системи невідкладних заходів відвернення злочинів зокрема належать:
а) індивідуальна переорієнтація антисуспільної настанови підлітка, тобто усунення або нейтралізація її криміногенних поглядів, думок, спонукань і злочинних намірів;
б) оперативне втручання в процес розвитку злочинної діяльності відповідних суб'єктів запобігання з метою відвернення насильницьких злочинів;
в) створення умов, які б усували або ускладнювали розвиток злочинної поведінки і схиляли б підлітка (підлітків) до добровільної відмови від її продовження.
Так, кримінальна міліція у справах неповнолітніх має право: доставляти до органів внутрішніх справ неповнолітніх не більше як на три години, проводити огляд їх речей, транспортних засобів, вилучати документи і предмети, що можуть бути речовими доказами або використані на шкоду їх здоров'ю, складати протоколи про адміністративні правопорушення, ви-кликати неповнолітніх, їх батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), а також інших осіб; відвідувати неповнолітніх правопорушників за місцем їх проживання, роботи, проводити бесіди з ними, їхніми батьками (усиновителями) або опікунами (піклувальниками), іншими особами, які мають причетність до справи; вести облік осіб, які втягують неповнолітніх в антигромадську діяльність; вилучати у невідкладних випадках неповнолітніх із сімей та здійснювати інші заходи.
Припинення насильницьких злочинів неповнолітніх проти життя та здоров'я особи. У системі спеціально-кримінологічного запобігання цих злочинів особливе місце посідає такий його напрям, як припинення злочинів. Сучасний стан фізичної незахищеності особи постійно потребує надійного її захисту і на тій стадії, коли злочинна поведінка почала вже реалізовуватися і «фізично» матеріалізується як підготовка до вчинення злочину або замаху на його вчинення. Активний захист особи повинен виходити не тільки від суб'єктів припинення злочинів, але ж і від цієї особи. У статті 36 КК України — необхідна оборона — зазначається, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Залежно від характеру початого посягання розрізняють такі комплекси заходів припинення насильницьких злочинів проти життя та здоров'я особи:
1. Організаційно-превентивний напрям припинення насильницьких злочинів. До зазначеного комплексу належать такі організаційно-управлінські, правові, запобіжні та інші заходи щодо розробки і реалізації організаційно-правових основ припинення насильницьких злочинів:
— створення спеціалізованих груп у кримінальній міліції по справах неповнолітніх по оперативному втручанню в розвиток злочинної діяльності на стадіях підготовки та замаху на злочин (статті 14 і 15 КК України). Отже, значна роль належить оперативно-розшуковій діяльності міліції, яка ефективно діятиме у разі своєчасного отримання відповідної інформації;
— удосконалення кримінально-процесуального законодавства, а також правозастосовної практики щодо посилення їх запобіжного ефекту;
— підвищення результативності кримінологічної поінформованості населення і правової пропаганди. Деякі дослідження свідчать про слабке знання та розуміння громадянами положень про необхідну оборону за новим Кримінальним кодексом України (2001 p.), побоювання кримінальної відповідальності за використання зброї та ін.
2. Спонукальний напрям припинення насильницьких злочинів об'єднує різні заходи спонукання підлітків, які готуються до скоєння злочину (кожний 4-й злочин був заздалегідь задуманий і обміркований), добровільної відмови від продовження злочинної поведінки, наприклад: цілеспрямована робота кримінальної міліції по справах неповнолітніх, узагалі правоохоронних органів та інших державних і громадських організацій щодо схилення осіб до добровільної відмови від вирішення проблемних ситуацій злочинним шляхом, усунення конкретних обставин, які сприяють продовженню злочинної діяльності; зміна мікросередовища конкретного підлітка, що спонукає його на вчинення злочину, або він сам може стати жертвою злочину інших неповнолітніх (ми наводили такі приклади); позитивна кримінальна хроніка.
3. Активна протидія розвитку злочинної діяльності і настанню більш тяжких її наслідків. Цей напрям запобіжної роботи охоплює групу різних заходів, зокрема: постійний і ефективний контроль за підлітками, які реально спроможні вчинити насильницькі злочини з огляду на їх повсякденну поведінку; контакт правоохоронних органів з медичними установами з метою своєчасної ізоляції психічно хворих підлітків з агресивною поведінкою; негайне вжиття заходів до забезпечення безпеки осіб, на життя й здоров'я яких готується замах; своєчасне запобігання груповим бійкам, знущанням над молодшими підлітками, літніми особами, іншим антисуспільним проявам; послідовна і рішуча боротьба з усіма видами хуліганства; оперативне припинення злочину (затримання, арешт, притягнення до кримінальної відповідальності)[44, c. 217-219].
Висновки
Звертаючись до проблеми злочинності неповнолітніх в Україні, слід виходити з того, що вона є частиною загальної злочинності у суспільстві і розвивається під впливом тих самих факторів, що і злочинність в цілому. Але існують і певні особливості, які впливають на її кримінологічні показники: стан, динаміку та рівень злочинності.
При вивченні злочинності осіб віком від 14 до 18 років важливо дослідити специфіку впливу на цей контингент загальносоціальних причин та умов, які зумовлюють злочинність неповнолітніх. На цій підставі, на нашу думку, можна розробити запобіжні заходи на загальносоціальному рівні. У кримінологічній літературі до загальносоціальних причин та умов злочинності відносять протиріччя у соціально-економічній, психологічній та інших сферах життя держави.
Таким чином, швидкі, великомасштабні та багато в чому негативні соціальні процеси загострили у 90-і роки становище із злочинністю та протиправною поведінкою неповнолітніх в Україні. Надто багато соціальних зв'язків було обірвано, багато суспільних та державних структур, які позитивно впливали на молодь, зникло або змінило свою функціональну орієнтацію, багато важкодоступних, іноді сумнівних, з огляду на їх соціальну цінність, цілей, які були поставлені перед молодим населенням країни, стали недосяжними. Соціальні «якорі» почали уриватися у відповідальний період входження молоді у життя. Вони виявилися перекрученими, оскільки не було та навіть і не передбачалося створення необхідної інфраструктури, яка забезпечує плавну переорієнтацію мотиву поведінки: допомоги у профорієнтації, створенні робочих місць, безкоштовному навчанні, охороні здоров'я.
Злочинність неповнолітніх — це чутливий індикатор, що реагує на всі позитивні та негативні зміни як у державі, так і у суспільстві. Як свідчать дослідження, неповнолітні реагують на позитивні зміни більш чуйно, більш «вдячно», і це знижує число правопорушників та злочинів.
Злочинність неповнолітніх завжди привертає підвищену увагу суспільства. Це цілком закономірно, оскільки молоде покоління є природним резервом соціального розвитку. Порушення кримінального закону особами молодого віку є підставою для прогнозу розвитку рецидивної злочинності.
Під час подальшої розбудови системи профілактики злочинів серед неповнолітніх слід враховувати попередній позитивний досвід і разом з тим нові суспільні вимоги. Вважаю, було б корисно відновити роботу громадських вихователів, які б здійснювали профілактичний вплив на кожного конкретного підлітка, широко залучити до участі у запобіганні злочинам серед неповнолітніх громадськість шляхом створення добровільних громадських формувань за місцем проживання, навчання і роботи підлітків, а також органи місцевого самоврядування, трудові колективи підприємств, установ, організацій тощо.
Слід відпрацювати чітку взаємодію всіх цих органів у напрямі профілактики злочинності неповнолітніх. В цілому запобіжна діяльність повинна носити системний характер. Профілактичні заходи мають здійснюватися суб'єктами запобігання як на рівні видання спеціальних нормативно-правових актів, так і на рівні проведення загально-профілактичної й індивідуальної роботи з підлітком, що потребує відповідного впливу.
На нашу думку, заслуговує швидше негативної, ніж позитивної, оцінки суцільна заборона застосування до неповнолітніх майже всіх видів покарання за виключенням позбавлення волі. Адже за умови, коли чинний КК не містить норми, яка б вирішувала на користь таких осіб ситуацію, що виникає, неповнолітні особи за рівних інших умов (суб'єктивних та об'єктивних обставин справи), як правило, мають засуджуватися до покарання більш суворого порівняно з повнолітніми.
Ми вважаємо, що така ситуація не відповідає основоположним принципам кримінального права — справедливості та рівності. Безумовно, кардинально вирішувати цю проблему необхідно шляхом внесення змін до КК, насамперед шляхом прийняття таких норм Загальної частини, які б передбачали заміну тих видів покарань, застосування яких стосовно неповнолітніх не є можливим, покараннями інших видів з певного розрахунку (подібні норми існують, наприклад у Кримінальному кодексі Республіки Болгарії). Перспективами подальших розвідок у даному напрямі слід вважати саме вироблення пропозицій до проектів цих кримінально-правих норм, які повинні зайняти своє місце в інституті призначення покарання.
Зрештою, створення надійної та ефективної системи запобігання злочинам серед неповнолітніх дасть змогу вирішити багато суспільних проблем і насамперед забезпечить зниження злочинності у майбутньому та зміцнення правопорядку в цілому в державі.
Список використаних джерел
1. Абросімова Ю. Загальносоціальні причини та умови злочинності неповнолітніх в Україні //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 8. — C. 137-140
2. Бурдін В. М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні: Автореф. дис… канд. юрид. наук. — К, 2002. — 19 с.
3. Бурдін В. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні. — К.: Атіка, 2004. — 240 с
4. Васильківська І. Запобігання злочинності неповнолітніх в Україні: деякі акпекти //Право України. — 2004. — № 1. — С.95-98.
5. Веселуха В. Значення віктимологічної профілактики в системі запобігання злочинності // Право України. -1999. -№ 10. — С. 67-70
6. Гаверов Г. С. Проблемы наказания несовершеннолетних преступников. — Иркутск, 1986. — 231 с.
7. Гвоздецький В. Удосконалення профілактики злочинності серед неповнолітніх //Міліція України. — 2008. — № 1. — C. 27
8. Голіна В. Науково-практичний семінар "Основні риси сучасної злочинності неповнолітніх: стан та шляхи її попередження" //Вісник Академії правових наук України. — 2004. — № 1 (36). — C. 256-270
9. Голіна В. В., Ємельянов В. П., Петрюк П. Т. Проблеми призначення покарання за злочини, вчинені неповнолітніми з психічними аномаліями // Держава та регіони. — 2005. — № 1. — С. 84–90.
10. Джужа О. Віктимологія на захист прав і законних інтересів жертви злочину // Право України. -2002. -№ 2. — С.133-138
11. Джужа О. М. Кримінологія: Спеціальний курс лекцій зі схемами: (Загальна та Особлива частини): Навчальний посібник. -К.: Атіка, 2001. -366, с.
12. Дубчак Л. Злочинність неповнолітніх як віддзеркалення недоліків шкільного та вузівського виховання //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 7. — C. 46-49.
13. Журов М. Масова віктимність як фактор взаємовідносин // Соціальна психологія. -2007. -№ 2. — С. 93-100
14. Запорожець О. Д., Овчаренко В. Г., Бакаев О. В., Врублевський О. С, Мироненко В. П. Профілактична діяльність кримінальної міліції у справах неповнолітніх: Метод, реком. — К., 2002. — 44 с.
15. Заросинський Ю. Причини і умови злочинності неповнолітніх потребують теоретичного і практичного розроблення //Право України. — 2004. — № 3. — С.64-67
16. Іванов Ю. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. -К.: Вид. Паливода А.В., 2006. -261 с.
17. Ковальська Н. Запобігання правопорушенням, вчиненими неповнолітними, як психологічна проблема //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2005. — № 6. — C. 315-320.
18. Косенко С. Віктимологічна профілактика в системі запобігання злочинів // Підприємництво, господарство і право. -2006. -№ 12. — С. 48-51
19. Криминология: Учебник для юридических вузов. — СПб.: Б.и., 1998. -573 с.
20. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. М. I. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.; Харків, 2006. — 416 с.
21. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. М. I. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Харків, 2003. — 368 с.
22. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. П. С. Матишевського та ін. — К., 2005. -512 с.
23. Кримінологічна віктимологія: Навчальний посібник /Моісеєв Є.М., Джужа О.М., Василевич В.В. та ін.; За заг. ред. проф. О.М. Джужі. — К.: Атіка, 2006. — 352 с.
24. Кримінологія: Навчально-методичний посібник. -К.: Атіка, 2003. -398, с.
25. Курс кримінології: У 2 книгах: Підручник. -К.: Юрінком Інтер, 2001
26. Ларіна О. Злочинність серед неповнолітніх зростає //Юридичний Вісник України. — 2004. — № 27. — C. 12
27. Левицька Л. Віктимність неповнолітніх як чинник детермінації насильницьких злочинів //Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 2. — C. 95-99.
28. Мезенцева Л. Динаміка злочинності серед неповнолітніх у 2001-2004 рр. //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2005. — № 6. — C. 11-15
29. Мойсеєва О. Віктимність неповнолітніх як психолого-правова проблема //Право України. — 2000. — № 7. — C. 99-104
30. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К.: А.С.К., 2002. — С 280.
31. Оржеховська В. М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх. — К., 1996. — 352 с.
32. Питання боротьби зі злочинністю: 36. наук, пр. — X., 1994. — Вип. 8. — 240 с.
33. Піщенко Г. Віктимологічні аспекти негативних соціальних явищ, пов'язаних зі злочинністю // Право України. -2006. -№ 5. — С.107-110
34. Поволоцька С. До питання про дослідження злочинності неповнолітніх//Право України. — 2002. — № 11. — С.120-124
35. Правові аспекти профілактики правопорушень серед неповнолітніх. — К., 1995. — 32 с.
36. Родіонов В. Проблемні питання кримінальної відповідальності неповнолітніх //Юридична Україна. — 2007. — № 1. — C. 91-93
37. Сіренко О. Заходи віктимологічної профілактики злочинності неповнолітніх //Підприємництво, господарство і право. -2004. -№ 1. — С. 92-95
38. Соловій Я. Щодо визначення меж кримінальної відповідальності // Право України. — 2002. — № 12. — С 52—54.
39. Сташис В. В. Питання боротьби зі злочинністю неповнолітніх: Зб. наук, праць АПрН України. Інститут вивчення проблем злочинності. — Вип. 8. — Харків: Право, 2004. — С. 7.
40. Шакун В. І. Суспільство і злочинність. -К.: Атіка, 2003. -782, с.
41. Шакун В.І. Злочинність неповнолітніх: нові виклики для України/ //Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 6. — C. 44-46
42. Юзікова Н. С Кримінально-правові проблеми відповідальності за злочини проти неповнолітніх: Автореф. дис… канд. юрид. наук. — К., 1999. — 16 с.
43. Юзікова Н. С. Проблема кримінально-правового захисту інтересів неповнолітніх: Монографія. — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1999. — С. 110.
44. Юрченко О. Щодо питання віктимологічного запобігання злочинності неповнолітніх //Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 3. — C. 214-219