Вступ

1. Поняття та ознаки злочину.

2. Злочини та інші правопорушення. 

3. Класифікація злочинів.

4. Склад злочину. Співвідношення злочину та складу злочину

Висновок

Список використаної літератури.

Вступ

Досягнення якісно нового стану суспільства в умовах реального суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя — політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних явищ, що ще існують на сьогодні.

Серед них особливого значення набуває посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями.

Як відомо, питома вага злочинності в останні роки має стійку тенденцію до зростання.

В наш час в Україні дуже різко зростає  рівень злочинності та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної відповідальності.

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності — це дуже складна і довготривала процедура. Основним в цій процедурі є встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину, а точніше складу злочину.

Встановлення складу злочину вимагає наявності у працівників правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складаютьвчення кримінального права.

Вчення про злочин та склад злочину є складовими частинами та найбільш важливими розділами науки кримінального права.

Злочин вивчається в Загальній частині кримінального права. Вивчення ознак та елементів злочину має важливе значення для практичного застосування кримінального закону.

Вивчення злочину має важливе значення також і для вивчення і розуміння такого розділу курсу кримінального процесу як докази, оскільки ознаки складу злочину входять в предмет доказування по кожній кримінальній справі.

В даній роботі саме і розкриваються деякі особливості застосування норм кримінального права при визначенні у діях винної особи конкретного злочину та особливості встановлення складу злочину, а також дається загальне поняття злочину та складу злочину, а також розкривається їх зміст та сутність.

Розділ 1. Поняття та ознаки злочину

Поняття злочину дається в ст.11 Кримінального кодексу України (далі КК),відповідно до якої:”злочин-це заборонене Кримінальним законом  (далі КЗ),суспільно-небезпечне,винне та протиправне посягання на суспільні відносини,яке спричинює у їх сфері суспільно-небезпечну шкоду або створює реальну загрозу настання такої шкоди”.

Як видно, з цього визначення випливають дві ознаки злочину:

1. протиправність (протизаконність) — формальна, нормативна ознака;

2. суспільна небезпечність — матеріальна ознака.

Поєднання цих двох ознак утворюють матеріально-формальне визначення поняття злочину.

У теорії кримінального права обов'язковими ознаками злочину, переважно, також називають винність і караність.

Для визначення поняття злочину достатньо було б вказати лише його формальну ознаку — передбачення кримінальним законом. Але вказівка лише на що ознаку злочину не дає відповіді на питання, чому законодавець визнає ті чи інші діяння злочинами, а тому у визначенні поняття злочину має бути вказана і його матеріальна ознака — суспільна небезпека,  яка свідчить про соціальну сутність такого явища як злочин.

Об'єктивно суспільне небезпечне діяння може бути визнане злочином лише у разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно).

У ст.20 КК однозначно визначено, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що

умисно або з необережності вчинила передбачене законом суспільне небезпечне діяння. Яка б шкода не була заподіяна діянням особи, якіб тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутністю вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлювалася суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (бездіяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання, і при цьому на неї законом не покладався обов'язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи.

Винність— одна з найважливіших ознак злочину,це внутрішній вираз злочинного діяння,тобто пояснення злочинної поведінки шляхом аналізу свідомості злочинця. Винність може виражатися у двох формах:формі умису та необережності.

Під караністю суспільне небезпечного діяння (злочину) розуміється не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила таке діяння. Отже, караність діяння не означає, що особі, яка його вчинила, обов'язково буде призначено передбачене санкцією покарання, оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж покарання буде призначено інше, більш м'яке, чи призначено умовно або з відстрочкою його виконання. У такому разі караність діяння означає, що кримінальним законом, яким воно заборонене, передбачена можливість застосування визначеного санкцією норми покарання.

Караність суспільно-небезпечного діяння є ознакою злочину, але визнавати її самостійною ознакою не має потреби, оскільки кримінально-правовою нормою, в якій формулюються ознаки складу конкретного злочину, одночасно визначається і покарання чи — альтернативне — кілька покарань, що можуть бути призначені особі, визнаній винною у вчиненні злочину.

У чинному кримінальному законодавстві України відсутні норми, якими б не було передбачене і можливе покарання, тобто передбачене діяння кримінальним законом (протиправність) означає одночасно і караність такого діяння.

Караність —не самостійна ознака злочину, вона є структурним елементом його іншої обов'язкової ознаки — протиправності. Протиправність злочину одночасно означає і його караність.

Визнання самостійними   ознаками злочину винності і караності допустиме (можливе), але недоцільне, оскільки у понятті мають вказуватись необхідні й достатні для визначення його сутності ознаки, тобто воно повинно бути лаконічним. Включення до поняття інших ознак, які лише конкретизують його обов'язкові, необхідні ознаки, робить його громіздким. Таким чином, винність і караність є структурними елементами, відповідно, суспільної небезпечності і протиправності діяння, а тому визнання їх самостійними ознаками злочину не обов'язкове, хоча й допустиме.

Суспільна небезпечність діяння — це, перш за все, його об'єктивна властивість заподіювати шкоду або ж створювати загрозу заподіяння шкоди тим об'єктам, які охороняються законом, у ньому виявляється негативне ставлення особи до таких об'єктів, а іноді в цілому до панівних у суспільстві відносин.

Під діянням у теорії кримінального права розуміється не просто зовнішній прояв поведінки особи, а поведінки усвідомленої, яка знаходиться під контролем свідомості й волі, тобто такої, що відповідає всім ознакам людської діяльності в її загальному психологічному значенні. Поділ суспільне небезпечного діяння на об'єктивну і суб'єктивну сторони має умовний характер, тому що реально характер і ступінь суспільної небезпечності злочину визначаються об'єктивною стороною — характером і розміром заподіяної шкоди, способом дії та іншими об'єктивними ознаками, а також суб'єктивною стороною — ступенем усвідомлення заподіяної шкоди, активністю волі, мотивами і цілями поведінки особи, які поєднуються.

Суспільне небезпечне діяння в кримінально-правовому розумінні — це об'єктивоване назовні ставлення особи до панівного у певному суспільстві правопорядку, яке виявляється у посяганні на нього, внаслідок чого завжди завдається шкода певним соціальним цінностям.

Суспільна небезпечність діяння — об'єктивна властивість будь-якого правопорушення, включаючи і злочин. Злочином суспільне небезпечне діяння стає тоді, коли ступінь і характер його небезпечності для панівних у суспільстві відносин змушують законодавця вести з ним боротьбу кримінально-правовими заходами, тобто коли кримінальним законом воно визнається злочином.

Суспільна небезпечність діяння визначається не тільки його зовнішніми, фактичними, об'єктивними ознаками, а й суб'єктивними. При цьому неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній із цих ознак у визначенні суспільної небезпечності діяння, передусім, не можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності діяння слід визначати, виходячи з його спрямування на певні об'єкти (основні інтереси, цінності суспільства), тобто як посягання на них. Такий підхід передбачає визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння.

Головне заперечення проти визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння зводиться до того, що в такому випадку довелося б розглядати дії неосудних, які заподіяли шкоду суспільним відносинам, не як суспільне небезпечні, тому що багатьма вченими суспільна небезпечність поділяється на об'єктивну (дії неосудних і невинні дії) і суб'єктивну (винні дії).

Дії неосудних не можна розглядати як суспільне небезпечні, тому що в таких випадках взагалі не має діяння в кримінально-правовому значенні. Діяння — це вольова, усвідомлена поведінка. Суспільне небезпечними можуть бути тільки вольові, усвідомлені дії особи. Дії ж неосудних не є суспільне небезпечними, а є просто небезпечними, тобто слід розрізняти поняття "суспільна небезпечність" і "небезпечність".

Сутністю суспільної небезпечності діяння є його посягання на об'єкти, що охороняються законом, у ньому (діянні) виявляється негативне  до них ставлення.

Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нормо творчості (криміналізації і декриміналізації) та застосування кримінально-правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання).

Поняття суспільної небезпечності діяння в нормо творчій діяльності своєрідно очолює ієрархію критеріїв (принципів) криміналізації і декриміналізації. Крім того, суспільна небезпечність діяння є критерієм класифікації злочинів у кримінальному законі та теорії кримінального права.

             Законодавець визнає злочином не самі по собі об'єктивно суспільне небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під контролем свідомості та волі особи, — дії винні. При цьому від суб'єктивних ознак залежить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а насамперед, визнання самого діяння суспільне небезпечним. Так, легке тілесне ушкодження злочином визнається лише тоді. коли воно вчинене умисно;

необережне заподіяння такого ушкодження злочином не вважається; тільки умисний обман покупців тягне кримінальну відповідальність тощо.

Лише незначна кількість суспільне небезпечних діянь визнаєтьсязлочинами незалежно від форми і виду вини. Для більшості злочинів, передбачених кримінальним законом України, характерна умисна вина, а для деяких із них необхідна наявність певних мотиву і мети. Крім того, залежно від форми вини різним буде ступінь суспільної небезпечності однакових за об'єктивними ознаками дій, що знаходять відображення в диференціації криміналізації таких дій (умисне вбивство, необережне вбивство тощо).

Злочином повинно визнаватися лише таке діяння, ступінь суспільної небезпечності якого (з урахуванням інших критеріїв криміналізації у їх взаємозв'язку) досяг рівня, що вимагає боротьби з таким діянням кримінально-правовими заходами. У разі недотримання цієї умови виникне так зване розходження між суспільною небезпечністю діяння і його протиправністю — надмірна криміналізація діяння. За умов надмірної криміналізації виникає невідповідність між правосвідомістю законодавця, з одного боку, і правосвідомістю правозастосовуючих органів та більшості населення, з другого. Це призводить до повного не застосування або виняткового застосування на практиці кримінально-правової норми за значного поширення дій, що нею криміналізовані, або ж до притягнення до відповідальності осіб, дії яких формально протиправні, але позбавлені необхідного для злочинів рівня суспільної небезпечності. Розходження між суспільною небезпечністю і його протиправністю може мати місце також і у випадку втрати діянням характеру суспільне небезпечного внаслідок зміни у соціально-політичному житті країни при відсутності декриміналізації діяння.

За умов надмірної криміналізації і несвоєчасної декриміналізації діяння, яке втратило необхідний ступінь суспільної небезпечності, суспільна небезпечність діяння буде своєрідною нейтралізуючою ознакою щодо протиправності.   Тобто,   відсутність  необхідного  рівня  суспільної небезпечності діяння як матеріальної ознаки злочину свідчитиме і про відсутність самого злочину. Цим, здебільшого, і зумовлене фактичне незастосування   значної кількості кримінально-правових норм чинногоКримінального кодексу за значного поширення дій, передбачених його статтями.

Для розкриття змісту поняття "ступінь суспільної небезпечності" використовується поняття "характер суспільної небезпечності". Якщо ступінь  суспільної небезпечності  є показником  рівня  суспільної небезпечності окремо взятого, конкретного діяння, її "кількісною" характеристикою, то характер суспільної небезпечності діяння — це показник рівня суспільної небезпечності певної групи злочинів, який визначається, перш за все, місцем цінностей, що є об'єктом кримінально-правової охорони. Тому, наприклад, за інших рівних умов злочини протижиття і здоров'я людини будуть за характером   більш суспільне небезпечними, ніж злочини проти власності, оскільки згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Характер і ступінь суспільної небезпечності кримінальним законом визнаються структурними елементами (критеріями) одного із загальних начал призначення покарання, встановленого ст. 65 КК: призначаючи покарання, суд поряд з іншими критеріями враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину.

              У процесі застосування кримінально-правових норм суспільна небезпечність діяння є критерієм:

1.  кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопорушень; відмежування злочинів від діянь, що через мало значущість не є суспільне небезпечними; розмежування злочинів як таких);

2. індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція відповідної статті (частини, пункту статті) Кримінального кодексу.

Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину,визнача забороненість діяння КЗ,і його передбачення у цьому законі.

Як уже зазначалося, в чинному кримінальному законодавстві склади конкретних злочинів передбачені В Особливій частині Кримінального кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших, крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце до введення у вересні 1996 р. національної валюти України, оскільки кримінальна відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання була передбачена не Кримінальним кодексом, а Указом Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р.

Протиправність означає закріплення в кримінальному законі принципу "nullum crimen sine lege" (немає злочину без вказівки про це в законі). Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим, законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.

Соціально-економічні зміни в нашому суспільстві, пов'язані зі становленням нових економічних відносин, породжують появу діянь, які в умовах соціалістичної економіки не могли бути вчинені: обмеження конкуренції, прояви монополізму, протидія законній підприємницькій діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня суспільної небезпечності певних дій чи навпаки, втрату певними діяннями суспільної небезпечності взагалі, чи суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі зміни в оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть відображені в кримінальному законі, відповідно дії   або не можуть визнаватися злочином, або ж навпаки, формально вважатися злочинними, аж поки відповідні норми не будуть вилучені з кримінального закону,

Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину також означає , що не допускається застосування кримінального закону за аналогією. Як відомо, до 1958 р. у радянському кримінальному праві у визначенні поняття злочину вказівки на його найважливішу ознаку — протиправність — не було, а навпаки, законодавче була закріплена можливість застосування кримінального закону за аналогією. Так, у ч.2 ст. 7 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. було записано: "якщо тієї чи іншої суспільне небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Кодексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером".

Розділ 2. Злочини та інші правопорушення.

Визначаючи вид кримінальної відповідальності за ті чи інші правопорушення, законодавець враховує цілий ряд обставин:      ступінь суспільної небезпечності (шкідливості) правопорушень, їх поширеність, реальну можливість ефективної боротьби з такими правопорушеннями, наявні в суспільстві традиції, звички, оцінку суспільством тих чи інших діянь тощо. Встановлення кримінальної відповідальності за окремі дії,

які мають значне поширення, призведе до того, що до відповідальності буде "вибірково" притягатись лише незначна кількість осіб із числа тих, котрі їх вчинили.

Розрізняються злочини та інші правопорушення, перш за все, за ступенем їх су спільної небезпечності. Проте сам   по   собі   ступінь суспільної небезпечності діяння, як уже зазначалося, не може бути єдиним критерієм визначення виду відповідальності за конкретні діяння.

Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом вини , мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше, розмежування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, за розміром заподіяної шкоди. Наприклад, зловживання посадовою особою своїм посадовим становищем визначається злочином у разі, якщо діями посадової особи заподіяно істотну шкоду  державним чи громадським інтересам або правам та інтересам, що охороняються законом, окремих фізичних чи юридичних осіб, якщо ж істотної шкоди не заподіяно, то діяння посадової особи може кваліфікуватися як дисциплінарний проступок.

Від цивільних правопорушень злочин відрізняється, в основному, за ступенем суспільної небезпечності, який, як правило, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян стає злочином лише тоді, коли завдано значної шкоди потерпілому (ч. 1 ст.194 КК), а якщо шкода не є значною, то винна особа несе лише цивільно-правову відповідальність, якщо дії по знищенню майна не містять за об'єктом посягання ознак інших злочинів, наприклад, хуліганства (ст. 296 КК).

Головна відмінністю злочину від цивільних правопорушень заключається в тому, що цивільні правопорушення (проступки) визначаються як:

"майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини, які регулюються нормами цивільного права, а також деякими нормами трудового, сімейного, земельного права.

Свій зовнішній вираз дана різновидність правопорушень отримує, як правило, у формі невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань, у завданні будь-якої майнової шкоди. Санкції за подібні правопорушення носять правовідновлювальпий характер і полягають у відшкодуванні нанесеної майнової шкоди, у відміні незаконних договорів, а також у відновленні порушених прав і законних інтересів."

Злочином же визнаються діяння, які посягають на більш значні, суттєві інтереси суспільства, які охороняються від посягання кримінальним законом та за здійснення яких встановлюються найбільш суворі міри покарання, включаючи позбавлення волі та застосування виключної міри покарання довічне ув*язнення.

Найчастіше виникає питання про відмежування злочинів від адміністративних правопорушень.

Адміністративні правопорушення (проступки)являють собою передбачені  нормами  адміністративного,   фінансового,   земельного, процесуального і інших галузей права посягання на встановлений порядок державного управління, власність, права і законні інтереси громадян. Сюди відноситься і дрібна крадіжка, і порушення правил дорожнього руху, правил фінансової та податкової звітності, правил протипожежної безпеки та ін.

Змістом адміністративних правопорушень є види протиправної поведінки, які виражаються в порушенні загальнообов'язкових правил, встановлених адміністративними органами, в дезорганізації порядку державного управління .

Специфіка посягань при адміністративних правопорушеннях визначає і характер покарання за вчинені діяння. Це попередження, штраф, позбавлення прав водія і інші заходи державного правового впливу, які накладаються спеціалізованими органами держави.

За своїм проявом адміністративні правопорушення подібні до злочинів, але за своїм змістом різко від них відрізняються.

Критеріями  розмежування   злочинів і адміністративних правопорушень є:

1) розмір заподіяної шкоди: так, розкрадання державного чи колективного майна шляхом крадіжки (крім випадків вчинення її з проникненням у приміщення чи інше сховище), шахрайства, привласнення, розтрати чи зловживання посадовим становищем при вартості викраденого до трьох неоподаткованих мінімумів доходів громадян, спричинює відповідальність за ст. 51 КАП, тобто є адміністративним проступком, а при вартості викраденого понад цю суму — тягне кримінальну відповідальність відповідно за ст.185 КК;

2)   вартість предмета правопорушення: так, незаконне скуповування, продаж, обмін, використання як засобу платежу або як застави валютних цінностей, при вартості предмета незаконної операції до двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати є адміністративним проступком і тягне відповідальність за ст. 162 КАП, а якщо вартість предмета незаконної операції перевищує двадцять мінімальних розмірів заробітної плати, то дії визнаються злочином і тягнуть кримінальну відповідальність; незаконне переміщення    через митний  кордон  України  поза  митним контролем товарів, валюти, цінностей та інших предметів при їх вартості до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати є адміністративним проступком, відповідальність за який передбачена ст.209 КАП, а при вартості понад вказану суму — злочином, відповідальність за який передбачена ст. 201 КК та ін.;

3) наслідки   правопорушення : так, пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної лінії зв'язку, проводового мовлення або споруд чи обладнання, які входять до їх складу, якщо воно не викликало тимчасового припинення зв'язку, є адміністративним правопорушенням і тягне відповідальність за ст. 147 КАП, а якщо названі дії викликали тимчасове припинення зв'язку, то настає кримінальна відповідальність.

4) повторність вчинених дій: наприклад, незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави при вартості предмета незаконної операції до двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати визнаються злочином, якщо ці дії вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж порушення; порушення правил адміністративного нагляду визнається злісним і є злочином у разі, якщо воно вчинене особою, до якої двічі протягом року застосовувались адміністративні стягнення за такі ж правопорушення (ст. 395 КК); заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством, визнається злочином, якщо ці дії вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж правопорушення настає кримінальна відповідальність.

5) ступінь суспільної небезпечності вчинених дій, який визначається всіма ознаками вчиненого діяння. Так, вчинення особою дій, що порушують громадський порядок і спокій громадян, зокрема, нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії є дрібним хуліганством і кваліфікується за ст. 173 КАП, а якщо цими діями грубо порушується громадський порядок і виявляється явна неповага до суспільства, то вони стають кримінальне караним хуліганством і кваліфікуються за ст.296 КК. На ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння значною мірою впливають форма і вид вини, мотив і мета вчинення суспільне небезпечних дій (злочину). Наприклад, виготовлення або зберігання самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення, виготовлення або зберігання апаратів для їх вироблення без мети  збуту  зазначених  напоїв  і  апаратів  є  адміністративним правопорушенням і тягне відповідальність за ст. 176 КАП, а якщо перелічені дії вчинені з метою продажу таких напоїв та апаратів, то вони визначаються злочином. На ступінь суспільної-небезпечності діяння впливає і кількість епізодів вчинених дій (за відсутності адміністративної преюдиції як умови визнання діяння злочином, про що йшлося у попередньому пункті). Так, одноразове доведення неповнолітнього до стану сп'яніння його батьками або іншими особами, від яких неповнолітній не перебував у службовій залежності, тягне відповідальність за ст. 180 КАП, а неодноразове споювання неповнолітнього визнається втягненням його у пияцтво і тягне відповідальність. Інколи визнання вчинених дій адміністративним правопорушенням чи злочином залежить від того, ким вчинені дії. Зокрема, одноразове доведення неповнолітнього до стану сп'яніння, якщо воно вчинене особою, в службовій залежності від якої перебував неповнолітній, тягне відповідальність за КК.

Відмежування злочину від дисциплінарних правопорушень не викликає ніякої складності, оскільки дисциплінарні правопорушення являють собою протиправні діяння, які порушують внутрішній розпорядок діяльності підприємств, установ і організацій. Здійснюючи дисциплінарний проступок, правопорушник дезорганізує нормальну діяльність трудових колективів, порушує трудову, учбову, службову, виробничу, військову дисципліну (прогули, спізнення на роботу, пропуски навчальних занять, невиконання   розпоряджень   адміністрації   і   т.д.).. Дисциплінарні правопорушення на відміну від злочинів не несуть великої суспільної небезпеки.

При розмежуванні злочинів та інших правопорушень за ступенем їх суспільної небезпечності досить часто необхідно визначити зміст так званих оціночних ознак складу злочину, які використовуються законодавцем. Оціночні ознаки в кримінальному законі вживаються, в основному, або як ознаки діяння, або ж як ознаки наслідків: "злісне" ухилення від сплати встановлених коштів на утримання дітей (аліментів) (ст. 164 КК); "грубе" порушення громадського порядку, "явна" неповага до суспільства (ст. 296 КК).

Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли за одні й ті самі дії передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність, а критерії розмежування злочину і адміністративного правопорушення при цьому не визначені. Зокрема, ст. 13 Закону "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня 1996 р. передбачає адміністративну відповідальність громадян і посадових осіб за здійснення операцій по випуску в обіг або розміщенню незареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, а ст.223 КК — кримінальну відповідальність за випуск (емісію) громадянином або посадовою особою суб'єкта підприємницької діяльності цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому порядку, тобто за одні й ті самі дії особа може бути притягнена або до адміністративної , або до кримінальної відповідальності. Очевидно, що у подібних випадках за основу розмежування злочину й адміністративного проступку слід взяти ступінь суспільної небезпечності вчинених дій, який, у свою чергу, буде залежати від розміру заподіяної інвесторам шкоди, загального розміру заподіяної інвесторам шкоди, загального розміру емісії цінних паперів тощо.

Слід відмітити, що всі види правопорушень знаходяться в тісному зв'язку із злочином. Так, безвідповідальність посадових осіб, халатність і неефективність роботи правоохоронних органів, які призводять до безкарності, часто є своєрідними стимулами підвищення суспільної небезпечності правопорушника і його дій.

Адміністративні правопорушення поступово переходять в злочини проти порядку управління, цивільні правопорушення переростають в злочини проти власності, дисциплінарні проступки — в посадові злочини.

Розділ 3.Класифікація злочинів

Класифікація злочинів може здійснюватись за різними критеріями залежно від мети такої класифікації та її практичного значення. При цьому важливим є, по-перше, чітке визначення критеріїв класифікації і, по-друге, їх дотримання у процесі самої класифікації.

Найважливіше значення має законодавча класифікація  злочинів, тобто віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об'єднання в такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Така класифікація має практичне значення, тобто є основою застосування кримінально-правових норм і кримінально-процесуальних норм. Законодавча класифікація злочинів у чинному законодавстві провадиться за об'єктом посягання, формою вини, характером і ступенем суспільної небезпечності діяння.

Об'єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в системі Особливої частини Кримінального кодексуі віднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності.

Усі злочини в Особливій частині об'єднані в (поділені на) групи (глави, розділи) за об'єктом посягання. Правильне визначення об'єкта посягання злочинного діяння законодавцем важливе не лише для визначення його "порядкового числа" в Кримінальному Кодексі, а й визначає його підслідність і підсудність, обумовлює ефективність боротьби з ним на певних етапах розвитку суспільства.

Найперше всі злочини слід розподілити на дві групи щодо форми вини:

1) умисні;

2) необережні.

Такого поділу вимагає ст. 23 КК, тому, засуджуючи особу до позбавлення волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чи необережний злочин нею вчинено. При розгляді суб'єктивної сторони злочину буде звертатися увага на те, що психічне ставлення особи до дій, вчинених нею, та їх наслідків може бути різним: умисел щодо дій і необережність щодо наслідків. Такі склади злочинів у теорії кримінального права іменуються злочинами з подвійною ( змішаною, складною) формою вини. Але для визначення виду виправно-трудової установи особі, яка засуджується до позбавлення волі, виділення такого виду злочинів значення не має, злочин має в цілому бути визнаний або вчиненим умисно, або з необережності.

У Кримінальному кодексі називаються окремі групи умисних злочинів залежно від ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Так, у ст. 12КК (дається вичерпний перелік злочинів, які законодавцем віднесені до тяжких. Визнання особи винною у вчиненні такого злочину впливає на вид виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбування покарання, ї враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання тощо.

При віднесенні тих чи інших злочинів до категорії тяжких законодавець враховує як характер, так і ступінь їх суспільної небезпечності. Показником характеру і ступеня суспільної небезпечності злочину є, як правило, санкція відповідної кримінально-правової норми. До тяжких законодавцем віднесені умисні злочини, за вчинення яких може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі.

Крім категорії тяжких, безпосередньо в КК називаються ще три групи злочинів: злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості та особливо тяжкі злочини (ст.12 КК).

Існує ще й така категорія злочинів,як злочини,що не становлять великої суспільної небезпеки.Кримінальна відповідальність за такі злочини може бути заминена адміністративною.

Слід погодитися з думкою, що, практично, до діянь, що містять ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки, можна відносити будь-який із злочинів, не віднесених до категорії тяжких, якщо ступінь його конкретної небезпечності невеликий. Тобто, віднесення вчиненого діяння до категорії злочинів, що не становлять великої суспільної небезпеки, залежить не від виду злочинів, а від оцінки ступеня суспільної небезпечності конкретного прояву того чи іншого злочину. Один і той самий злочин, наприклад, середньої тяжкості тілесне ушкодження, залежно від конкретних обставин його вчинення може бути визнаний (невизнаний) таким, що містить (не містить) ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки. Дати вичерпний, формалізований перелік таких злочинів неможливо, та й, очевидно, недоцільно, оскільки злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, — це не конкретний вид злочинів, а оцінка ступеня суспільної небезпечності кожного окремого злочину.

Про особливо тяжкі злочини, як уже зазначалось, у Кримінальному кодексі йдеться в статті 12. Аналіз відповідних положень цієї статті,  дозволяє зробити висновок, що до особливо тяжких належать злочини, якщо:

а) вони є умисними злочинами;

б) за їх вчинення законом передбачене максимальне покарання у вигляді довічного ув*язнення або позбавлення волі на строк понад десять років.

У теорії кримінального права злочини, здебільшого, поділяються на 4 групи: невеликої тяжкості або такі, що не являють великої суспільної небезпеки; середньої тяжкості або менш тяжкі; тяжкі; особливо тяжкі. В основу такого поділу покладено ступінь суспільної небезпечності (ступінь тяжкості) злочину. Такий критерій покладений і в основу класифікації злочинів у новому Кримінальному кодексі від 5 квітня 2001р.

Розділ 4. Склад злочину. Співвідношення злочину і складу злочину.

В боротьбі зі злочинністю найважливіше досягти ефективності цієї роботи і не допустити порушення закону. Тому саме головне в притягненні до кримінальної відповідальності — мати для цього законні підстави і дотримуватись кримінального закону.

Згідно зі ст. 2 Кримінального .кодексу України до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка винна у вчиненні злочину, передбаченого законом суспільне — небезпечного діяння.

У цьому законоположенні є визначені кримінальним законом підстави кримінальної відповідальності: кримінальній відповідальності підлягає особа, яка винна у скоєнні злочину.

Але як це визначити? Як встановити, що саме ця певна особа вчинила злочин? Чим і як виміряти чи виважити її дії?

Для цього в кримінальному законі встановлюються чіткі, певні ознаки суспільно-небезпечних дій, які вчинила особа, і сукупність яких утворює підстави кримінальної відповідальності.

Вся сукупність встановлених кримінальним законом ознак, які характеризують суспільно-небезпечне діяння як злочин, називається складом злочину.

Поняття "склад" (складові частини, ознаки, елементи) вживаються не тільки в кримінальному праві. Ним користуються тоді, коли виникає необхідність в більш конкретному, детальному аналізі окремих явищ, предметів, людських дій. Це завжди сукупність чого-небудь, яке утворює єдине ціле.

Склад злочину— це сукупність юридично-значимих ознак посягань, причому юридично-значимими призначаються загальні і суттєві ознаки посягань. Оскільки ці ознаки вказані в кримінальному законі, вони стають необхідні і достатні, щоби те чи інше суспільно-небезпечне посягання розглядалося як злочин. Звичайно, при формуванні складів законодавець виходить із суті і умов злочину, що визначається і відображається в законодавчих формуваннях складів. Ознаки злочину в складі в деякій мірі формалізовані, переведені на юридичну мову, визначені в кримінально-правових поняттях, однозначні і включені в систему юридичних понять і категорій. Правове визначення суспільних відносин має свою логіку і свою техніку в інакшому б випадку право постійно б протирічило само собі.

Загальне визначення складу злочину може бути сформульоване як сукупність ознак, за допомогою яких кримінальний закон визначає посягання як злочинне.

Неправильне загальне визначення складу злочину формувати як "сукупність ознак, які характеризують по кримінальному законодавству визначене суспільно-небезпечне діяння як злочинне"(І). Це — не загальне визначення складу, а визначення конкретного складу, який дійсно характеризує не злочинне взагалі, а визначене суспільно-небезпечне діяння як злочинне.

Для того, щоб дати загальне поняття складу злочину, необхідно із всіх ознак конкретних складів відібрати такі, які були б притаманні всім складам. Звичайно, число цих ознак буде більш вузьким, чим число ознак кожного конкретного складу злочину. Всі особливі ознаки при цьому відпадають. В загальному розумінні    складу злочину виявляються тільки ознаки, обов'язкові для всіх конкретних складів злочинів, подібно тому, як загальне поняття злочину може включати в себе тільки такі ознаки, які являються загальними для всіх видів і для всіх випадків злочинів.

Законодавець дає загальне поняття складу злочину в понятті злочину. В цьому розумінні поєднуються і соціально-політична характеристика злочину як суспільно-небезпечного посягання та панівні відношення і його юридична характеристика як діяння, передбаченого кримінальним законом.

Таким чином, поняття злочину включає в себе і соціально-правову характеристику посягання , сутність його небезпеки (матеріальну основу) і його законодавчу оцінку як злочинну (формальну, юридичну основу). В загальному визначенні складу злочину повинна бути виражена юридичною мовою характеристика всіх необхідних елементів суспільно-небезпечного посягання — суб'єкта злочину (хто посягає), об'єкта злочину (на що здійснюється посягання ), об'єктивної сторони злочину (в чому виражається об'єктивне посягання) і суб'єктивної сторони (в чому виражається відношення посягаючого до того, що він робить).

Загальні поняття злочину і складу злочину необхідні для більш глибокого з'ясування поняття конкретних злочинів і конкретних складів злочинів.

Для конструювання конкретних складів злочинів необхідно і визначення того чи іншого конкретного виду злочину. Конкретний склад злочину є сукупність юридичних ознак, за допомогою яких законодавець визначає, описує, формулює той чи інший вид злочину. Законодавець не описує в законі кожний окремий випадок злочину. Він не може цього зробити, та в цьому і не має потреби. Достатньо, щоб в законі були вказані ознаки даного виду злочину. Як наукове визначення виду злочину, так і його законодавче описання представляють юридичну абстракцію. Однак ці абстракції не рівноцінні. Якщо наукова абстракція тримається на авторитеті вченого, а головне, на теоретичній її обґрунтованості, то законодавчий опис даного виду злочину, склад злочину — абстракція іншого роду. Формулювання поняття злочину, яка наведена в кримінальному законі — це вказівки законодавця про даний вид злочину, судження про необхідні і достатні ознаки для визнання дій даного виду злочинними. Формулювання поняття злочину в законі обов'язкове для всіх організацій і громадян, з неїкеруються органи правосуддя при вирішенні конкретних кримінальних справ. Поки закон діє і незмінений, всі повинні керуватися тим, як законодавець визначив той чи інший вид злочину.

Конкретний склад злочину в ідеальному випадку вміщує загальні і суттєві ознаки даного виду злочину. По числу ознак конкретний склад злочину вужчий, чим число ознак конкретної події злочину. В склад не входять ознаки, притаманні тільки окремим злочинам даного виду, тобто індивідуальні ознаки. По цим індивідуальним ознакам злочини одного і того ж виду відрізняються один від одного. З врахуванням даної обставини відмежовують злочини одного виду один від одного.

Ознаки конкретного складу злочину взяті із конкретних злочинів. Це такі ознаки, які є в кожному конкретному злочині даного виду (загальні ознаки). Тому ми можемо стверджувати, що ознаки складу злочину, вказані, описані в законі, є і в конкретному злочині. Вони були в суспільно-небезпечному посяганні і до кримінального закону. З моменту їх визначення, фіксації в кримінальному законі вони стають не просто ознаками посягання, а ознаками злочину, так само, як і посягання стає злочином. Тому правильно стверджувати, що в скоєному суспільно-небезпечному діянні є ознаки складу злочину , які передбачені, наприклад, в ст. 185 КК України (крадіжка). На цьому будується кваліфікація, тобто юридична оцінка скоєного. Кваліфікуючи скоєне, ми визначаємо, чи є тут злочин і який, тобто ознаки якого складу злочину в ньому є. Звичайно, в конкретному злочині є і інші ознаки, які на кваліфікацію не впливають (не ознаки складу), але в цілому і загальному характеризують злочин і злочинця, що враховується при виборі виду і міри покарання, при вирішенні питання про можливе звільнення особи від кримінальної відповідальності, при визначенні режиму ув'язнення та ін.

Отже, склад злочину визначений в законі. Разом закон тим склад злочину є і в діяннях визначеного виду.

Склад злочину неможливий без закону, але він не живе без суспільно-небезпечного посягання. Без посягання залишається тільки законодавче визначення складу. Склад злочину утворюють групи ознак, які відносяться до об'єкту посягання, його суб'єкту і самому посяганню (його об'єктивній і суб'єктивній стороні). Склад злочину — сукупність необхідних і достатніх ознак для визнання даного суспільно-небезпечного посягання злочином. Це означає, що відсутність однієї з таких ознак не залежно від того, що воно характеризує (об'єкт чи суб'єкт, суб'єкт чи суб'єктивну сторону посягання) не дає підстав говорити про наявність складу злочину , а значить і самого злочину.

Ознаки складу злочину не можна зводити до ознак, вказаних лише в диспозиції.

Така точка зору була б вірною при умові, що в кожній диспозиції статті Особливої частини давалась би вичерпна характеристика, відповідному виду злочинного діяння. Але діючий закон не притримується такого правила. В деяких випадках це результат конструктивних недоліків закону, в інших — результат виправданого лаконізму, при конструкції норм Особливої частини.

Необхідність керуватись при виясненні ознак злочину не тільки диспозиціями Особливої частини кримінального законодавства, але положенням норм Загальної частини з очевидністю виявляється, як тільки виникає питання про підстави кримінальної відповідальності за незакінчену злочинну діяльність і за співучасть в злочині. Як і в інших випадках, тут єдиною підставою кримінальної відповідальності являються дії особи, яка готується до злочину або співучасника в ньому, які утворюють передбачений у ньому склад злочину . Склад злочину в таких випадках складається з ознак, вказаних законодавцем у відповідній нормі Загальної частини і в диспозиції статті Особливої частини, яка передбачає інкримінує мий злочин. В іншому і при незакінченій злочинній діяльності, і при співучасті яких-небудь суттєвих особливостей в формулюванні питання про підстави кримінальної відповідальності не має.

Склад злочину, являючись правовою формою злочину, являє собою законодавчий опис. Звідси, якщо злочин — конкретний акт людської поведінки, явище соціальної дійсності, то склад злочину — це поняття чисто правове (2). Кожний злочин в тому виді, в якому воно вказується в законі, характеризується множиною індивідуальних особливостей або ознак. Не має абсолютно однакових злочинів. Разом з тим всі злочини, незалежно від їх індивідуальних особливостей, володіють типовими ознаками, загальними для всіх злочинів.

Поняття злочину і складу злочину тісно пов'язані. Поняття злочину розкриває, чому те чи інше діяння являється небезпечним для нашого суспільства і для встановленого в ньому правопорядку; склад злочину визначає сукупність тих ознак, які згідно закону характеризують дане діяння як визначений конкретний злочин. Таким чином, склад злочину безпосередньо пов'язує суспільно-небезпечне діяння з кримінальним законом.

Вчення про склад злочину та про злочин виконує дві основні практичні функції. По-перше, на основі складу злочину виясняється наявність або відсутність злочину як соціального явища. По-друге, склад злочину кладеться в основу відмежування одних злочинів від інших, тобто на основі вчення про склад злочину здійснюється кваліфікація злочинів.

Висновок.

Підсумовуючи все сказане, хотілося б зазначити, що вивчення та дослідження злочину, на сьогодні, залишається одним із першочергових завдань науки кримінального права.

Саме від того, як повно та точно будуть вивчені та досліджені всі питання, пов'язані із вивченням та дослідженням злочину і буде залежати благополуччя нашої держави.

Це також забезпечить швидке виявлення та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину та виключить випадки притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб.

На сьогодні наукове вчення про злочин ще не повністю відображає всі особливості практичного застосування норм кримінального права, зокрема в частині встановлення складу злочину, а тому воно потребує негайного та постійного вдосконалення.

Однією з необхідних умов по вдосконаленню наукового вчення про злочин є усунення всіх неточностей та протиріч у внутрішньому змісті кримінально-правових норм.

На сьогодні майже всі питання, пов'язані із злочином вивчаються та досліджуються наукою кримінального права, оскільки в нашій державі не існує повного нормативного закріплення даного питання.

І тому саме вдосконалення чинного кримінального законодавства, а також прийняття принципово нових кримінальних законів, які б повніше висвітлювали юридичну сутність злочину та складу злочину та закріплювали б нормативне визначення складу злочину, залишається першочерговим завданням, яке стоїть, на сьогодні, перед нашою державою.

Від вирішення цього завдання залежить подальший розвиток України в галузі забезпечення правопорядку на своїй території та забезпечення дійсної охорони прав та законних інтересів громадян, що, як відомо, є одним із головних обов'язків нашої держав.

Тому виконуючи свої обов*язки Верховна Рада України, сьомою сесієї, прийняла новий „Кримінальний кодекс України”.

Список використаної літератури

1.  Конституція України // 28 червня 1996р.

2.  Кримінальний кодекс України // 5 квітня 2001р.

3. П.С. Матишевський „Кримінальне право України”, — К.,- 1999.

4. Л.П. Брич, В.О. Навридський „Кримінально-правова кваліфікація”, „Ухилення від оподаткування в Україні”, — К., — 2000.

5. „Право України” №2, -К., — 2000.

6. „Право України” №7, -К., — 2001.

7. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України, -К., 2001.