Вступ.

1. Біографічні дані Київського митрополита Петра Могили.

2. Митрополит Петро Могила і духовне середовище.

3. Петро Могила як виразник принципів культури та християнства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В історичному календарі України немало діячів, чиї імена прикрашають епітети «відомий», «видатний», «великий», «знаменитий». До їхнього числа належить і постать митрополита Київського та всієї Руси Петра Могили. Визнаний лицар східної Церкви, він спрямував діяльність йому підвладної митрополії в тому напрямі, який можна зрозуміти та об'єктивно поцінувати лише в контексті церковно-релігійного життя Руси-України кінця XVI— 1-ї пол. XVII ст. Під цим оглядом видається символічним, що Петро Могила народився в рік проголошення Берестейської унії — події, у розвитку ідей якої та виправленні нею спричинених наслідків майбутній предстоятель Православної Церкви брав діяльну участь, через що, до речі, нерідко ставав об'єктом нищівної критики з боку речників різної конфесійної орієнтації.

1. Біографічні дані Київського митрополита Петра Могили

Митрополит Київський і Галицький Петро (Могила) був відданим і невтомним борцем за торжество православ’я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусії в ХVIIIстолітті. Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавського роду Могил. Прізвище це походить від молдавського слова mohilaі відповідає прізвищу князів Холмських. Народився Петро Семенович Могила 10 січня 1597 р. в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили.

Опинившись у Польщі, Петрусь із раннього дитинства виховувався в атмосфері, наближеній до католицького середовища. Крім того, за взір малолітньому хлопчикові міг правити ще один його стрий — молдовський митрополит Георгій, чиє ставлення до католиків визначалося конфесійною лояльністю. Хоча наразі цих впливів не варто було б перебільшувати за безперечної очевидності: знатне походження, заможність, елітарне оточення відкривали широкі перспективи молодому Петрові. До честі останнього, він скористався з них на добре і не звів життя до задоволення примхливих забаганок аристократа. Спершу у Львівській братській школі, а згодом у західних університетах обдарований юнак набуде знань, яких так потребувало його наступне святительство в сані митрополита Київського та всієї Руси.

З наступного періоду життя П. Могили заслуговує на згадку його повчальний досвід військового. Адже саме тоді, здається, не без впливу Київського митрополита Йова Борецького, він пережив глибоке розчарування в силі винищувальної зброї, яку особисто випробовував у боях під Цецорою (1620 р.) та Хотином (1621 p.). Принаймні вже у званні старшини польської армії вихованець коронного канцлера та гетьмана Станіслава Жолкевського не лише зрікся військової кар'єри, але й настільки зневажив героїку подвигів на полях кривавих побоїщ, що твердо вирішив присвятити себе богоугодній справі пастирського служіння. Його прибуття до Києво-Печерської лаври стало тому наочним доказом.

Треба сказати, це волевиявлення 29-річного П. Могили не залишилося поза увагою лаврських кіл, які через неповні два роки запропонували молдавському послушникові зайняти смертю звільнений архимандричий стілець. Сталося це після 21 березня 1627 року, коли спочив у Господі печерський архимандрит Захарія Копистенський. Однак ця пропозиція видавалася прийнятною не всім лаврським достойникам. І дивуватися тут не слід бодай тому, що молодий ставленик тієї пори ще навіть не встиг скласти чернечої обітниці. Проте за тим справа не стала: прийнявши постриг, імовірніше за все, у серпні 1627 року, недавній бранець зміцнив свої позиції головного претендента на зайняття вакантної посади. А 6 вересня 1627 р. «все духовенство й обивателі обрали на архимандрита Печерсько-Київського вельможного Петра Могилу, воєводича земель молдавських, людину вельми знатну». Відтоді й розпочався шлях Петра Могили-пастиря. І вже на першому етапі духовного дбання стало зрозумілим: сан великого архимандрита Києво-Печерської лаври посіла непересічна особистість — сильна, рішуча, вольова, неабияких організаторських здібностей. Із підтвердженням високих церковних повноважень королем Речі Посполитої Сиґізмундом III у 1628 р. Петро Могила поринув у діяльність на користь рідної обителі: зайнявся наведенням порядку, зміцненням дисципліни, будівництвом і відновленням храмів, облаштуванням монастирів тощо. Водночас, знаючи богословські проблеми часу, а також незавидну загальноцерковну ситуацію, енергійний архимандрит вирішив заснувати «вищий навчальний заклад, православний за духом, але з посиленим вивченням польської та латинської мов».

Тим часом, із початком третього десятиліття XVII ст. події на церковному терені Києва набрали калейдоскопічних обертів. 2 березня 1631 р. віддав душу на суд Богові, а Петрові Могилі залишив заповіт душеприказчика Йов Борецький. По тому титулований великим архимандритом Києво-Печерської лаври, що номінативно підлягав лише Константинопольському патріархові, Петро Могила отримав права повноважного господаря книжкової власності свого духовного панотця, маючи доручення завершити будівництво Михайлівської дзвіниці та наглядати за києво-братською школою. Здавалося, ці митрополичі ласки Йова Борецького матимуть вирішальну вагу на виборах його наступника. Схоже, що в те повірив і сам П. Могила, бо коли 20 липня 1631 р. інтронізація на митрополита Київського і всієї Руси була здійснена над архиепископом Смоленським та Чернігівським Ісайєю Копинським, то печерський архимандрит поставився до того відверто неприхильно: ліквідував посаду ігумена Михайлівського монастиря, підпорядкувавши його печерському намісникові, а також полишив без засобів до існування братську школу на Подолі. До того ж, усупереч духовному наказові Йова Борецького, який волів, аби виховання християнських дітей провадилося на освітніх засадах Богоявленської школи, було створене «нове вище училище в лаврі для викладання вільних наук грецькою, слов'янською та латинською мовами».

Його ректором було призначено Ісайю Трофимовича, а префектом — Сильвестра Косіва. Таким чином, із відкриттям лаврського гімназіону в 1631 — 1632 навчальному році опоненти Петра Могили отримали додаткові підстави для звинувачення його в симпатіях до латино-польської вченості.

Однак не може викликати жодних заперечень і сприймається однозначно позитивно інша сфера діяльності Петра Могили, в якій повною мірою виявився його хист будівничого. Києво-Софійський собор, Десятинна церква, що тоді йменувалася храмом Миколая Десятинного, Трьохсвятительська обитель, церква Спаса на Берестові та Михайлівський златоверхий собор — ось ті культові споруди, що оновилися за могилянської доби лише в Києві, у місті, відродженню якого поклав початок саме Могила. Природно, що душпастирські труди митрополита Київського та всієї Руси поширювалися й на інші регіони Руського воєводства Речі Посполитої. Крім того, П. Могилою ініціювалися заходи по зміцненню церковної дисципліни, які включали позбавлення духовного сану двоєженців, запроваджувався обов'язок дванадцятиразового сповідання впродовж року, щорічного скликання єпархіальних соборів, засновувались консисторії, на які покладалися контрольні функції та суд над винними, унормовувалась сфера церковно-релігійних занять, вводилась цензура на всі церковні видання, а також підвищувалися вимоги до чернечої братії.

Водночас П. Могила опікувався видавничою справою, культурно-освітньою роботою взагалі. Чого лише варті такі визначні давньоукраїнські друковані пам'ятки, як «Євхаристиріон або вдячність» (1632), «Євангеліє Учительне» (1637), «Служебник» (1639), «Тріодіон» (1640), «Короткий Катехизис» (1645), «Великий Требник» (1646), чи польськомовні «Mnemosine slawy» (1633), «Exegesis» (1635), «Paterikon» (1635), «Teraturhima» (1638), «Lithos albos kamen» (1644), а також перервана смертю Петра Могили праця над виданням «Житій святих» та ілюстрованою Біблією. Під цим оглядом видаються вартими наведення слова митр. Іларіона, який, оцінюючи заслуги П. Могили, зазначав: «Могилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці».

Не цурався Петро Могила і літературних занять. Він був автором численних передмов до видань, що вийшли з його благословення. Серед них — «Служебник» (1629 та 1639 pp.), «Номоканон» (1629 p.), «Анфологіон» (1636 p.), «Учительне Євангеліє» (1637 p.), «Требник» (1646 p.). Крім того, наявні й оригінальні твори П. Могили — проповідь «Хрест Христа Спасителя» (1632 p.), «Щоденник», «Духовний заповіт» та приписуваний йому «Літос», у створенні якого Київський митрополит брав, щонайменше, безпосередню участь.

Зрозуміло, що багатогранна діяльність П. Могили в церковно-релігійній, культурницькій та громадсько-політичній сферах привертала увагу багатьох вчених. Однак, за рідкісними винятками, їхні праці хибували на однобічність, а бувало й відзначалися тенденційністю в підходах до висвітлення життя, діяльності та спадщини Київського митрополита, чиє ім'я справедливо носить ціла епоха розвитку вітчизняної культури. Цю прикру тенденцію ще наприкінці 60-х років XX ст. помітив проф. А. Жуковський і не без жалю відзначав: «З перегляду дотеперішніх праць про Могилу можна сказати, що ледве чи існує якась інша православна особистість, яка б зазнала стільки суперечливих оцінок, яку б критиковано з такою наполегливістю, а деколи й злобою. Але так само немає багато архиєреїв, які б користалися такими ж симпатіями і любов'ю. Це доля всіх великих індивідуальностей»21. Від себе додамо, що лінії цього дослідницького розмежування різні, так само, як є різними його причини: згадаймо політичні вподобання П. Могили, ту стриманість, із якою він ставився до зближення України з Москвою, або його лояльність до королівської Польщі.

Неоднозначно характеризувалися й латинізаційні нахили Київського митрополита, що, приміром, дали привід Пантелеймонові Кулішу назвати П. Могилу поляком у православних ризах22. Приблизно з такої ж засади виходив М. Грушевський та учні його школи, які звинувачували видатного душпастиря в духовному висловленні поспільства, повсякчас указуючи на те, що «Могила та його гурт при своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції»23. Звичайно, ригоризм таких докорів простим запереченням не спростувати, як і не відкинути того, що П. Могила був суворим до тих, хто ставав йому наперекір або спротивлювався його нововведенням. Можна закинути першоієрарху й те, що не був він «позбавлений бажань і слави світу цього»24. Проте очевидне й інше: усе недогідне, скоєне П. Могилою, блякне перед величчю ним здійсненого. Рішучий і принциповий у ставленні до інших, він був напрочуд вимогливим до себе: «жив, — як мовиться про нього в «Літописі» Я. Єрлича, — благочестиво, гарно, тверезо, вправлявся в добрих ділах і турбувався про цілісність церкви Божої». Через те сумлінному дослідникові скласти про Петра Могилу однозначне враження або спромогтися на об'єктивну оцінку вельми важко. Млоїть ця думка і нашу душу. Але наразі дозволимо собі відкласти це завдання на потім, ні на йоту не сумніваючись у тому, що розмову про Петра Могилу слід починати й завершувати підкресленням його видатних заслуг і провадити в річищі, якого може удостоїтися лише велика й неповторна індивідуальність. Власне, саме таким і був Петро Могила — предстоятель Православної Церкви, її видатний богослов та державний діяч, якого в грудні 1996 року було канонізовано і занесено в святці церковного календаря як помісно шанованого святого.

2. Митрополит Петро Могила і духовне середовище

Призначення Петра Могили митрополитом у Києві викликало надзвичайне захоплення. Учні братського училища складали йому гімни й панегірики. «Якби ти надумав, — говорилося в привітанні йому, — вирушити від Києва до Вільно і до кордонів руських та литовських, з якою радістю зустріли б тебе ті, котрими заповнені суди, темниці й підземелля за непорочну віру східну». Друкарі піднесли віршовану брошуру, яку вони надрукували під назвою «Евфонія веселобрмячаа», а київські міщани спільно з козаками і православними духовними в пориві захоплення кинулися однімати в уніатів стародавню святиню руську — Софійський собор. Уніатський митрополит Йосиф Веніамин Рутський проживав не в Києві, а у Вільні. Софійський собор стояв порожній, богослужіння в ньому не відправлялося, а ключі зберігалися у шляхтича Корсака. Місце, де знаходиться Софійський собор, було тоді за містом і відокремлювалося від житлової частини Старого міста валом. Поблизу нього розташовувалася невеличка Софійська слобідка. Там жив Корсак, сторож покинутого храму. Кияни на чолі з Баляскою, Веремієнком і слюсарем Биковцем натовпом з п'ятисот чоловік кинулися на будинок Корсака. Пана не було; в домі залишалася його мати, в якої були в той час гості. Кияни зажадали ключів од собору. Пані Корсакова не дала ключів. Тоді кияни оголосили, що самі знайдуть ключі, кинулися до собору, відбили колодки, якими замикався собор, виламали двері, відлупцювали тих, котрі хотіли стати їм на заваді, забрали ризницю й посуд і відвезли в Лавру до митрополита. Потім натовп знову повернувся в дім Корсака і зачав виганяти з дому пані Корсакову та її родичів, що сиділи з домініканцями, яких вона навмисне покликала, щоб вони потім на суді могли бути свідками. Натовп лаяв пані Корсакову, прицілявся рушницями у кватирку вікна й кричав: «Витягнімо її на двір і розстріляймо!» Другого дня кияни вивели пані Корсакову та її рідню з дому і зобов'язали слободян підкорятися православному митрополитові. Разом із церквою св. Софії кияни тоді ж оволоділи дерев'яною церквою св. Миколая, на місці Десятинної, і стародавніми стінами церкви св. Василія, побудованої св. Володимиром на Перуновому пагорбі.

Першою турботою митрополита було привести церкву св. Софії в благоліпний вигляд і освятити її для богослужіння; він називав її «єдиною прикрасою православного народу, главою і матір'ю всіх церков». Петро Могила старався відновити стародавню святиню Києва і разом з тим оживити в народі спогади давнини. Таким чином він відновив церкву св. Василія; з руїн Десятинної церкви збудував нову кам'яну церкву, при тому під час проведення робіт знайшов у землі гріб св. Володимира й поставив голову його в Печерському монастирі для поклоніння, відновив також церкву Спаса на Берестові. З особливою любов'ю ставився він до Софійського собору, хоча жив постійно в Печерській лаврі, залишаючись її архимандритом. Петро Могила звернув увагу на те, що до церковних богослужбових книг, які перебували у вжитку в Південній і Західній Русі, вкралися неправильності й різночитання. Вони були в той час тим недоречніші, що противники православ'я вказували на цю обставину як на ваду і стверджували, що в православному богослужінні нема однаковості: в одній книзі трапляються про один і той самий предмет зовсім інші вирази, ніж в іншій, і кожний священик може вживати той чи інший спосіб. Цим противники силкувалися довести, що церква, не маючи єдиного глави, не в змозі втримати правильність у своїх богослужбових книгах, а тим самим вказували на необхідність підпорядкування єдиному главі в образі папи. Могила постановив, щоб надалі богослужбові книги не виходили в друк без перегляду й зіставлення з грецькими оригіналами і без його благословення; сам він особисто трудився над їхнім переглядом. У 1629 році Петро Могила видав «Служебник», схвалений на київському соборі митрополитом Йовом Борецьким і південноруськими єпископами. Цей «Служебник» відрізнявся від попередніх тим, що в ньому було додане догматичне і обрядове пояснення літургії, написане одним з учнів Могили, Тарасієм Земкою. Таким чином, руські священнослужителі одержали вперше єдиний посібник для здійснення літургії, а разом з тим могли розуміти те, що робили. Через десять років, у 1639 році, Могила, вже бувши митрополитом, видав другим виданням свій «Служебник», значно доповнений єктеніями та молитвами.

Приведення в однаковість православного богослужіння, належне відправлення священиками своїх обов'язків і поліпшення їхньої моральності сильно й постійно цікавили Петра Могилу. З цією метою в 1640 році Могила призначив собор у Києві і на цей собор запрошував не лише духовних, але й світських осіб, записаних у братствах; за його поглядом на склад церкви, світські люди, бувши членами церкви як християнського товариства, мали право подавати голос у церковних справах. «Наша церква, — писав Могила у своєму циркулярному посланні, — залишаючись непорушною в догматах віри, сильно спотворена у тому, що стосується звичаїв, молитов та благочестивого житія. Багато православних від частого відвідування богослужіння іновірців і слухання їхніх повчань заразилося єрессю, тому важко розпізнати: чи істинно вони православні, чи одним лише іменем? Інші ж, не лише світські, але й духовні, прямо полишили православ'я і перейшли до різних богопротивних сект. Духовний і чернечий сан дійшов до занепаду: настоятелі не дбають про порядок і зовсім відхилилися від прикладу давніх отців церкви. У братствах відкинута ревність і звичаї предків, кожен робить, що хоче». Могила заявляв, що він бажає повернути руську церкву до давнього благочестя, і знаходив, що мета ця може бути досягнута з допомогою собору духовних і світських людей. Діяння цього собору не дійшли до нас, але, очевидно, наслідком його нарад стало нове видання «Требника» в 1646 році. Цей «Євхологіон, або Требник», — щонайдокладніший збірник богослужінь, які стосуються священних треб. Він тривалий час був посібником у всій Росії, відомий під назвою «Требник Петра Могили». При складанні його керувалися требниками грецькими, давньослов’янськими, великоруськими і почасти римськими. Могила, захищаючи православ'я від католицтва, не соромився, однак, запозичати із Західної церкви те, що не суперечило духові православ'я і узгоджувалося з практикою первісної церкви**. У своєму «Требнику» Могила не обмежився самим викладом молитов та обрядів, а додав до нього пояснення й настанови, як чинити в окремих випадках, тому цей «Требник» не лише був посібником для механічного відправлення треб, а й мав значення наукової книги для духовенства. Тим не менш, на досаду Могилі, не всі задовольнялися цим загальним посібником, і, опріч нього, приватні особи видавали інші требники. Поки створилося нове покоління пастирів з реорганізованої Могилою колегії, він звертав увагу, щоб ставленики принаймні не були цілковитими невігласами, і постановив, щоб претенденти на священицькі місця до свого посвячення залишалися якийсь час у Києві й навчалися в обізнаних осіб. Підготовка ця тривала іноді й до року. Сам Могила екзаменував їх і утримував під час навчання за свій кошт. Могила невдовзі побачив необхідність скласти повну систему православного віровчення і під своїм керівництвом наказав вченому Ісайї Трофимовичу скласти православний катехізис. Після складання його Могила скликав тямущих духовних осіб з усієї Південної і Західної Русі, дав їм на розгляд нову книгу, а потім зголосився з патріархами. З метою остаточно розглянути й затвердити катехізис скликаний був у Яссах учений собор у 1643 році, куди Могила послав Трофимовича разом з братським ігуменом Йосипом Кононовичем30 та проповідником Ігнатієм Старушичем. Від константинопольського патріарха були послані два вчених греки. Греки довго сперечалися з руськими, вимагали відміни деяких місць і, нарешті, затвердили катехізис, потім книгу відправили на затвердження всіх патріархів; вона хоч і була затверджена, але надто довго розглядалася, і Могила не встиг її надрукувати*. Замість неї Могила наказав надрукувати в 1645 році короткий катехізис. Мета його висловлена в передмові, де сказано: «Книга ця публікується не лише для того, щоб священики у своїх парафіях щоденно, особливо в недільні й святкові дні, читали й пояснювали його своїм парафіянам, але також щоб мирські люди, які вміють читати, викладали в однаковий спосіб християнське вчення, переважно, щоб батьки навчали по ній своїх дітей, а власники — підвладних собі людей, а також щоб у школах усі вчителі примушували своїх учнів вчити напам'ять за цією книжечкою». Катехізис цей за способом свого викладу став прообразом усіх катехізисів наступних часів. Він викладений у запитаннях та відповідях і складається з трьох частин: у першій розглядається символ віри по частинах, у другій — молитва Господня, у третій — заповіді.

Могила, як людина вчена, взяв діяльну участь у тогочасній гарячій полеміці, яка точилася між православними і католиками.

Петро Могила був людиною, якій не бракувало ні засобів, ні честі, ні слави до прийняття чернечого стану, архімандритства й відповідальностей митрополита в Церкві. Цю Церкву треба було підносити з руїн під всяким оглядом. Могила бачив це становище Церкви і розумів його. І коли його покликали взяти на себе відповідальність її Первоієрарха, — він пізніше заявив, що він «усією душею перед Богом і своїм сумлінням зобов'язався нести покладені на нього обов'язки». Могила своє зобов'язання виправдав багатогранною працею. Тому й пробуємо підійти До нього, як до богослова, церковного і культурного діяча.

Але ми Петра Могили повно ще не пізнали, не вивчили й не оцінили.

Петра Могилу критикували багато й оскаржували за внесення в православне мислення елементів латинізму, але ніхто ще не брався до праці, щоб цього латинізму позбутися й заподіяну Могилою «псевдоморфозу православної мислі» виправити.

3. Петро Могила як виразник принципів культури та християнства

На межі XVI—XVII ст. через об'єктивні політичні обставини посилюється тиск на українське православ'я з католицького та уніатського боків. Але вирішальним для його долі був не стільки цей тиск, скільки духовна переорієнтація на католицький Захід значної частини православної інтелігенції (яка освіту дуже часто здобувала в Європі в єзуїтських колегіях та університетах, дехто сам приймав католицтво), а також діяльність конкретних осіб, насамперед Петра Могили. Могила має усі ознаки т. зв. пасіонарія. За Л. Ґумільовим, це людина, що приймає з навколишнього середовища енергії більше, ніж потрібно для особистого збереження, і видає цю енергію у вигляді цілеспрямованої роботи, причому це не зумовлюється ні умовами соціального буття, ані матеріальним надбанням6. До пасіонаріїв Ґумільов відносить Наполеона, Александра Македонського, Яна Гуса, Жанну д'Арк, протопопа Аввакума, Чингісхана та інших історичних постатей, які своєю діяльністю не просто впливали, а принципово змінювали навколишній світ. Безперечно, що до цих імен слід додати і ім'я Петра Могили. З його біографії відомо, що усі сили свого життя та власні кошти він оддавав на потреби православної церкви. Його стараннями було відновлено церкву св. Василія, Десятинну церкву, Софійський собор та церкву Спаса на Берестові, завдяки Могилі після смерті Сигізмунда III у 1632 р. православ'я у Польській державі було визнане офіційно. У тому ж 1632р. він організував за зразками єзуїтських колегій Києво-Могилянську колегію, в якій, на відміну від братських шкіл, головна увага віддавалась вивченню латинської, польської мов та філософії.

Петро Могила, як надзвичайно пасіонарна людина, чи не найвидатніший культурний діяч України XVII ст., своєю активною діяльністю створив новий образ православ'я, що принципово відрізняється від попереднього не лише католицьким впливом на догматику та обрядовість (наприклад, визнання Могилою чистилища), а головне — відходом од духу та традиції святоотчеського православ'я. Син молдавського господаря та угорської принцеси, вихований на Заході, Могила тримався православної віри, але склад мислення — менталітет та духовна орієнтація його були західноєвропейськими. І ці менталітет та богословська орієнтація прищеплюються тому православ'ю, яке він сформував своєю діяльністю, — Могила починає латинізацію українського православ'я. Про цей відступ у бік католицизму поширена думка як про явище безальтернативне, мовляв, це плата за інтелектуальний прогрес та за існування православної митрополії на Україні. Адже альтернатива Могилі була. Ісайя Копинський був людиною сильної віри і не шукав компромісів із католицьким світом. А Могила перебував у догматичному «єдиномислії» з Римом, світогляд католицьких ворогів та опонентів став його світоглядом. Боротьба Могили та Копинського поєднувала і богословську полеміку («Алфавіт духовний, або Лествиця духовного по Бозі жительства» Ісайі та Могилине «Сповідання православної віри» — досить яскрава антитеза, що виявляє протилежну духовну орієнтацію авторів), і судові процеси, і навіть фізичні розправи над Копинським. Це була не просто боротьба двох церковних діячів за митрополичу кафедру, а ширше — це був спір про загальну духовну орієнтацію українського православ'я. Для Могили і його числених спадкоємців своїм був Захід, а не Схід, Європа, а не Візантія.

Можливо, перемога Могили над Копинським одібрала в України чи не останню можливість розвиватися у річищі святоотчеської духовності. З його діяльністю ідеали православ'я — ісіхаська традиція та світовідчуття розчиняються у бароковій культурі. Але слід зазначити, що завдяки Могилиним зусиллям Україна зберегла свою конфесійну належність до православного світу і не пішла шляхом католицьким, протестантським або уніатським (за незначним винятком), що в середині XVII ст., в епоху бароко, теж було можливим.

Є багато поглядів на природу бароко взагалі та на українське бароко зокрема. Треба визнати, що бароко — це не тільки стиль і художня система, а й своє особливе світовідчуття, яке принципово відрізняється од попередніх ренесансного (в Західній Європі) та «візантійського» (в православних країнах). Воно панує у творах Баха, Вівальді, Рубенса та багатьох інших. Замість гармонії та спокою — дисгармонія, напруженість, поліфонія, експресія; світ — як вселенський Хаос, роздвоєння особистості між небом та землею, а часто і пеклом. Наприкінці XVI—XVII ст. в Європі барокову культуру взяли на озброєння єзуїти для боротьби з протестантською Реформацією, тому вона часто пов'язується з католицькою контрреформацією. Але можна погодитися з думкою Голеніщева-Кутузова, що єзуїти лише підхопили і теоретично оформили вже існуючі культурні тенденції8. Якоюсь мірою на бароко вплинуло вчення Псевдо-Діонисш Ареопагіта (усе земне — лише тінь вічного) та взагалі неоплатонізм. Барокові мотиви, барокове світовідчуття, мотиви хаосу були і у візантійській, і в давньогрецькій культурах, але саме в західноєвропейському бароко (насамперед, у польському та італійському) поєдналося таке барокове світовідчуття, раціоналізм та католицьке богослов'я. І саме цю культуру і цей комплекс ідей та світовідчуття прищеплює Могила українській церкві, головним чином через Києво-Могилянську колегію та через свої твори («Служебник», «Требник», «Сповідання православної віри», «Літос, альбо Камінь»).

Особливість українського бароко — синтез (саме синтез, а не суміш) бароко європейського, ренесансного стилю, «візантійського» стилю та українських народних елементів (які, звичайно, мають язичеську архітектоніку та походження). Тому бароко виявилось популярним серед народу і мало не лише «високий», як у Західній Європі, а й «низький» — народний варіант. Українське бароко існувало на православному ґрунті, тому за інерцією найбільший загальний вплив на нього був з боку «візантійського» стилю. Взагалі українське бароко можна визначити як барокову асиміляцію «візантійського» стилю. Але в кожному мистецтві своє співвідношення стилів: у церковній архітектурі цієї доби на Східній Україні домінує «візантійський» стиль, на Західній — європейське бароко та рококо, в духовній музиці — вплив італійського бароко (партесний спів), у літературних стилях — візантійське «плетіння словес» (аж до Гоголя) та стиль народної риторики, в іконописі — Північний Ренесанс. Та, незважаючи на загальний високий художній рівень барокового мистецтва, воно позначене глибокою духовною кризою — в ньому немає ні філософської або богословської глибини, ані духовної цілісності. В ньому вже не йдеться про обожнення людини, воно сприймає католицьку ідею тварної Благодаті. Наприклад, у барокових іконах це проявляється не лише через пряму перспективу — по суті це вже картини, а не ікони, але і в тварному світлі й тінях (у православних іконах не повинно бути тварного світла і тіні, світло — як Божа Благодать — світиться через обличчя святого).

Од часів Могили змінюється на європейську загальна орієнтація та атмосфера української духовної культури, європоцентризм стає неодмінною рисою української, а пізніше й російської інтелігенції. Ідеали святоотчеського православ'я, ісіхазму стають для неї незрозумілими, нецікавими, тому Могилянську добу і XVIII ст. треба визначити як кризу православного світовідчуття, богослов'я та православної культури взагалі. Якоюсь мірою «візантійське» світовідчуття відновиться із діяльністю старця Паїсія Величковського у 2-ій пол. XVIII ст. і старців Оптиної пустині у XIX—початку XX ст., адже тоді це буде лише церковний «візантізм», що майже не торкатиметься світської культури.

Таким чином, можна казати, що Могила доклав багато зусиль для зміни загального світовідчуття в Україні у середині XVII ст.

Висновки

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можемо визначити, що Петро Могила, як людина широкого і прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ’я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

Стан православної церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софіївський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі, інші монастирі та храми, перейшли у відомство православного митрополита. Відновлення Софіївського собору розпочалося у 1634 році тривало продовж десяти років.

У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Нова сторінка відкрилася і в діяльності дітища великого митрополита: у 1991 році тут відкрито університет, що згодом дістав статус національного, — „Києво-Могилянська академія”. Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія.

Петро Могила до кінця свого земного життя віддано служить Україні та православ’ю . Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості й гідності народу, прилучення України до складу вільних європейських держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує й пише українською та церковнослов’янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні храми – Софіївський собор, церкву Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видобучах, церкви в Луцьку, Круп’яничах тощо. Могила налагодив культурні зв’язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні й школи.

Список використаної літератури

1. Голубєв С. Київський Митрополит Петро Могила та його сподвижники //Хроніка 2000. — 2004. — Вип.60. — C. 49-237

2. Костомаров М. Київський митрополит Петро Могила/ Микола Костомаров //Хроніка 2000. — 2004. — Вип.60. — C. 10-49

3. Крижанівська Т. Петро Могила: діяльний, високоінтелектуальний // Вісник Книжкової палати. — 2007. — № 1. — C. 34 — 35.

4. Міляєва Л. Митрополит Петро Могила і духовне середовище Києва 30-40-х рр. XVII ст. //Хроніка 2000. — 2004. — Вип. 60. — C. 403-419

5. Мицик Ю. З нововиявлених документів до біографії св.Петра Могили //Хроніка 2000. — 2004. — Вип. 60. — C. 271-285

6. Окара А. Петро Могила та занепад православної духовності у XVII-XVIII ст. //Хроніка 2000. — 2002. — № 49-50. — C. 379-387

7. Паласюк М. Діяльність Петра Могили в оцінці представників українського романтизму //Вісник Тернопільського приладобудівного інституту. — 1996. — № 1. — C. 13-18

8. Семчинський С. Петро Могила — митрополит, учений//Пам'ять столІть. — 1997. — № 3. — C. 114-159.

9. Шевченко І. Багатоликий світ Петра Могили //Хроніка 2000. — 2004. — Вип. 60. — C. 358-386

10. Шевченко В. Петро Могила: Штрихи до портрета людини, діяча, богослова //Українська мова та література. — 1999. — 14 апреля. — C. 3-4.