Вступ

Повернення до культурної спадщини українського народу, що була штучно знівельована в часи тоталітаризму, є одним із основних аспектів духовного зцілення народу, шляхом до піднесення патріотизму та консолідації нації.

На сучасному етапі розвитку незалежної української держави перед національною елітою стоять завдання реформування соціально-побутової інфраструктури села та агропромислового комплексу в цілому з урахуванням міжнародного досвіду, національних традицій і демократичних цінностей. Від їх правильного розв’язання залежить історична доля як українського селянства, так і української нації.

Завдання розбудови української державності, становлення національної свідомості та політичної ідентичності потребують комплексного дослідження питань політизації повсякденного життя українського села 1920-1930-х рр. Саме в той час сягають своїм корінням деякі сучасні національно-культурні, господарські та політичні проблем України.

Це є актуальним, тому що повсякденне життя суспільства  має багато спільних ознак з досліджуваним періодом і дозволяє науково передбачити його подальші соціальні трансформації.

1. Житло, побут, домашнє господарство в Україні в 20-30 ті роки ХХ ст.

Розвиток функціонально-просторового планування житла в Україні в першій половині ХХ ст. відбувався в умовах тотального соціального експерименту. Спроби радянської влади створити нову форму житла, що мала сприяти докорінним змінам у побуті, насправді провалилася. Широко розрекламовані утопічні проекти побудови соціалістичних містечок не були реалізовані. В умовах тотального дефіциту житлової площі відбувалося зубожіння побуту.

На початку 20-х років XX століття побут населення характеризувався несприятливими матеріальними та культурними чинниками, насамперед високою житловою скупченістю як у місті, так і на селі, санітарною невпорядкованістю населених пунктів, нестачею коштів на санітарію гігієну та оздоровлення в бюджетах та в самих пересічних українців, а також шкідливими умовами праці та відсутністю гігієнічних навичок у населення.

Як свідчать тогочасні джерела, житлові умови селян та городян перебували в жахливому стані. Більшість селянських будинків споруджувалася з неякісних недовговічних матеріалів, насамперед з того, що потрапляло під руку і коштувало найдешевше. Слід зазначити, що в степовій частині будинки переважно будувалися з глини, натомість в лісовій та лісостеповій — з дерева. Глиняні хати будувалися вальковані та глинолитні, які становили 29,9%, саманних будівель нараховувалось 7,6%, інших — 9,4% були плетеними мазанками. Найменш придатними для життя були будинки, стіни яких будувалися з саманної цегли, до складу якої, поряд із соломою і непаленою глиною, входив коров’ячій кізяк, що призводило до гниття. Малопридатними для життя були і тонкі глинобитні стіни, які постійно промерзали. Крім того, глиняні хати мали солом’яний дах, який швидко псувався і протікав [8, с.43].

У більшості селянських хат були відсутніми фундамент і підлога, а їх долівка просто утоптувалася глиною. Через маленький розмір вікон у помешкання селян майже не потрапляло сонячне світло, а подвійні віконні рами, здатні утримувати тепло, зустрічалися дуже рідко. Через відсутність кватирок приміщення селян не провітрювалися, тому на одного жителя селянської хати, в якій проживало 5-6 осіб, припадало лише 11 куб. м. повітря, що було вдвічі менше встановленої санітарної норми. Більшість селянських хат складалася з однієї кімнати, де одночасно готували їжу, купали малих дітей та прали білизну, тому повітря в приміщеннях постійно забруднювалося й було вологим. Задушливість повітря посилювало використання джерел освітлення, які поглинали кисень, зокрема 55% селянських осель освітлювалася каганцями, майже 14% — гасовими лампами без скла й лише 28,7% — електрикою. Антисанітарні умови проживання посилював і той факт, що згідно зі звичаєм, запозиченим у німців-колоністів, селяни будували під однією покрівлею з хатою стайню і хлів [6, с.14].

Несприятливими також були і житлові умови мешканців міст та робітничих селищ. Зокрема, одним із найменш сприятливих регіонів щодо житлового забезпечення мешканців, був промисловий Донбас. Найбільші індустріальні центри цього регіону — Сталіно, Артемівськ та Луганськ, які ще до революції являли собою великі робітничі селища, почали бурхливо зростати в зв’язку з розвитком промисловості та перетворенням їх в адміністративні центри гірничопромислового району. Однак рівень розвитку їх житлово-комунальної сфери різко відставав від пересічного по республіці, а тим більше від рівня великих міст.

Під час обстеження житлових умов шахтарів Донбасу, проведеного в жовтні — листопаді 1925 р., було з’ясовано, що хоча 90% робітників забезпечувалися житлом від гірничорудних трестів, однак їх житлові умови були незадовільними.

Помешкання, в яких проживали шахтарі, являли собою дво- або чотирьохквартирні будинки для сімейних робітників та кесарні для нежонатих, які ані за якісними, ані за кількісними показниками не відповідали санітарним нормам. Як і селянські хати, вони були холодними, вологими, темними та душними. Рівень житлової забезпеченості робітників наближувався до санітарної норми — 10,3 кв. м. на особу лише в двох з 18 обстежених рудоуправлінь, в 10 рудоуправліннях він знижувався майже наполовину, тобто до 5,1 — 5,8 кв. м., а в чотирьох — доходив до мінімуму — 4, 56- 4, 6 кв. метра [1, с.42].

Як і селянські будинки, квартири шахтарів складалися з однієї кімнати та передньої. Вони споруджувалися без допоміжних нежилих приміщень (вбиральні, ванної, комори тощо), тому жила кімната слугувала кухнею, ванною та коморою. Через маленькі вікна в помешканнях бракувало світла, а через «глухі» рами без кватирок не пробивалося свіже повітря.

Досить часто робітники Донбасу, які проживали в гуртожитках, позмінно користувалися місцем для спання. Майже чверть сімейних робітників, які проживали в квартирах, спали на підлозі. Більшість робітників не мала постільних принадностей (подушок та матраців) та використовували замість них власний одяг.

Слід зазначити, що робітники не дотримувалися чистоти в житлових приміщеннях, особливо комунального користування. Під час обстеження житла шахтарів Донбасу в половині гуртожитків та чверті квартир робітників було виявлено брудну підлогу, в 42% гуртожитків та 20% квартир брудними були стіни та вікна. Тільки в 3/4 житлових приміщень проводилося щоденне замітання підлоги, причому в чверті випадків — в сухий спосіб. Ніколи не милася підлога в 6,3% гуртожитків та 5% квартир [12, 57].

Мешканці гуртожитків не мали звички провітрювати приміщення. Кватирки в вікнах, щоправда, там, де вони були, регулярно відкривалися для провітрювання повітря, однак це траплялося лише в третині гуртожитків.

Слід зауважити, що на відміну від селянських хат, робітничі помешкання будувалися з більш довговічних матеріалів, переважно з цегли та каменю, мали підлогу, а також дах, вкритий даховим залізом, черепицею або толем, а деінде й деревом. Крім того, будинки для робітників в основному споруджувалися на кам’яному фундаменті, однак через брак ізоляції між фундаментом та підлогою в більшості будинків волога з ґрунту потрапляла до помешкань. Більш холодними були робітничі казарми, де підлога, як правило, покривалася бетоном, а іноді — цеглою, асфальтом та деревом. Відносно теплими, за рахунок переважно дерев’яної підлоги, були будинки для сімейних робітників.

Більшості мешканцям робітничих селищ, як і селянам, не були доступні здобутки цивілізації, які почали впроваджуватися в побут городян — центральне опалення, водогінне водопостачання, каналізація. Єдиним благом цивілізації, яке міцно увійшло у побут робітників, було електричне освітлення. Центральне опалення залишалося привілеєм обраних — ним користувалося лише 3,7% мешканців робітничих селищ [9, 18].

Незважаючи на ряд заходів, проведених для покращення санітарного стану робітників та селян, житлові умови і в другій половині 1920-х років житлові умови продовжувалися залишатися незадовільними, насамперед серед робітничих мас Донбасу та Криворіжжя. Обстеження, проведене в 41 робітничому селищі, виявило сумні факти щодо їх санітарного стану. Так, 75% селищ були розміщені на відстані 0,5 км від підприємств, 66 % не мали зелених насаджень, більшість із них забруднювалися димом і газом, помийні ями були наявні лише в 4 % всіх садиб. Звичайно, відсутність помийних ям призводила до забрудненя нечистотами ґрунту та водоймищ, і як наслідок, до кишкових інфекційних хвороб. Великі проблеми існували на той час і з освітленням робітничих домівок. Нормальне освітлення мали лише 15% всіх квартир, натомість 35% квартир були погано освітленими [2, 6].

Дуже часто для проживання використовувались і кухонні помешкання, в яких пралася і сушилася білизна. Сирість була знайдена в 35% всіх обстежених квартир.

В антисанітарному стані перебували і всі міста Дніпропетровської губернії, які були страшенно забруднені, а водопостачання і асенізаційний транспорт — взагалі зруйновані [2, с.24]

Незважаючи на той факт, що житлова площа відставала від санітарної норми, починаючи з другої половини 20-х рр. XX століття почалося значне розширення житлової площі, насамперед для робітників. Так, в 1926 році на підприємствах Південносталі на одного робітника припадало 4,43 кв. м., а в 1928 р. — вже 6,17 кв. м.; на робітника-гірняка Донвугля приходилось в 1926 р. 5,03 кв. м., а в 1928р. — 5,4 кв. м. житлової площі; на підприємствах Цукротресту житлова площа збільшилась з 3,5 до 6,3 кв. метра [1, с.31].

2. Побут та дозвілля сільського населення України (1920 — 1930 рр.)

З приходом до влади в Україні більшовиків постало складне завдання відбудови народного господарства. Оскільки кредитів на відновлення промисловості західні держави не надали, єдиною точкою опори для більшовиків, у матеріально-фінансовому розумінні, залишалося селянство. Але селяни, що складали переважну частину населення країни, не сприймали комуністичні ідеї.

Більшовицька доктрина передбачала повну колективізацію сільського господарства, бо лише у такий спосіб можна було ,,викачувати” гроші з селян для потреб індустріалізації.

Побут українського селянства в 1920-ті рр. був тісно пов’язаний з його господарською діяльністю. Саме тому більшовики намагалися змінити побут українських селян, перевівши його на засади колективізму. Основні акценти в боротьбі за новий побут більшовики робили на антирелігійну роботу, розкріпачення жінок, поширення комуністичних ідей через мережу культурно-освітніх закладів.

Більшовицьке керівництво майже не звертало уваги на матеріальний бік життя українських селян. Аналіз стану харчування сільських мешканців у доколгоспний період показує, що їжа основної маси селян відповідала їхній нормальній життєдіяльності, але вона була одноманітноою. Наприклад, енергетичні затрати орача за день становили – 5000 ккал., женця – 4000 ккал., косаря – 4400 ккал. Однак, у структурі харчування не вистачало білків, їжі тваринного походження. Значно гіршим було харчування у 1920-х рр. у селян, що належали до беззасівних та малозасівних категорій.

Важливе місце в житті українського села в 1920-ті рр. посідала торгівля. В доколгоспний період, вона здійснювалася у трьох напрямках: державна, кооперативна та приватного характеру. Найбільш вживаними товарами були: сіль, цукор, махорка, гас, крам. Попит на товари визначався сезонністю.

Важливу характеристику повсякденного життя українських селян 1920-х рр. складає якість житла. Матеріалом для будівництва сільських помешкань слугували найбільш дешеві матеріали. В Україні будувалися з дерева – 49,7% будинків; глини – 24,9%; каміння – 6,3%; цегли – 0,4%. За матеріалами, з яких будувалося житло, можна визначити, до якого економічного прошарку належав той чи інший господар. Це підтверджується результатами кореляційного аналізу. Важливою ознакою економічної заможності селян були матеріали, якими вкривалися дахи будівель. Саме за цією ознакою Україну досліджуваного періоду можна назвати солом’яною, адже 81,4% усіх селянських дахів були солом’яні.

Бідність, що була спричинена економічним колапсом та недостатній рівень культури, призвели до погіршення санітарного стану українського села. 72% сільських мешканців практично не використовували мила. Характерним показником особистої гігієни українського селянства було те, що 62,9% селян не милися навіть один раз на місяць. Такий стан сільської гігієни призводив до поширення інфекційних захворювань та високої дитячої смертності. Це ускладнювалося і відсутністю елементарних побутових умов у сільській хаті – нестача ліжок, умивальників, відхожого місця, що було наявним лише у 26% дворів тощо. Становище ускладнювалося незадовільним станом сільської медицини, що зумовлювалося господарською розрухою та мізерними витратами на розвиток сільської мережі охорони здоров’я. Не останню роль також відігравало й те, що в радянській державі пріоритет завжди надавався розвитку індустрії і, відповідно, міській інфраструктурі.

У 1920-х рр. більшовиками були зроблені рішучі спроби трансформувати духовну культуру українського села. Створювалася розгалужена мережа культурно-просвітницьких установ, які були покликані  поширювати комуністичні ідеї, здійснювати антирелігійну боротьбу, впроваджувати соціалістичні обряди, ліквідували неписьменність. Внаслідок таких дій в українському селі з’явилося радіо, кіно, газети, сільська шкільна освіта.

Разом з тим період непу можна в певній мірі порівняти з тією ситуацією, що склалася на сучасному етапі розвитку України. Поширення алкоголізму на селі

у 20-ті рр. ХХ ст. було притаманно незаможникам, які мали найменшу землезабезпеченість і працювали сезонними робітниками. Відвертими п’яницями вважалися на селі „ледарі”, певний відсоток яких пропивав орендну плату, що надходила їм за користування землею.

Отже, протягом 1920-х рр. більшовицька влада проводила цілеспрямовану політику на зміну сільського побуту та дозвілля, яка була пов’язана з необхідністю створити передумови для переходу від індивідуальної до колективної форми власності. Але, не дивлячись на велику кількість нових соціалістичних обрядів та свят, селянський побут практично не змінився, оскільки переважна частина селян, окрім бідноти, не сприймала комуністичних ідей.

Відхід від непу та початок колективізації в українському селі позначився новими змінами в повсякденному житті селян: свавіллям активістів, розкуркуленням, усуспільненням майна, масовим вербуванням робітників на промислові новобудови, репресіями, що породжувало хаос і беззаконня в українському селі.

Колективізація вимагала швидкої трансформації соціально-побутової сфери села. Для цього у 1930 р. в УСРР було створено Центральну комісію, а також комісії при окрвиконкомах, районні виконавчі комітети по соціалістичній перебудові побуту. Головним завданням комісій була пропаганда колгоспного ладу і сприяння поліпшенню сільського побуту.

Селяни, що йшли працювати до колгоспів потрапляли в ситуацію, яка нагадувала панщину, де замість панів були члени правління. Особливо тяжко було жінкам, які становили більшість членів колгоспів. Вони були змушені мешкати в бараках чи амбарах, а замість належної медичної допомоги їм організовували гуртки першої допомоги.

У другому параграфі „Зміни в матеріально-побутових умовах життя селян” розкривається стан сільського житла, забезпечення селян одягом, харчуванням та надання медичних послуг.

Житло українських селян часів першої п’ятирічки майже не змінилося в порівнянні з 1920-ми рр. Основною причиною цього була відсутність у селян коштів, оскільки майже всі їхні прибутки йшли на погашення податкових зобов’язань та позик. Через це житло майже не будувалося. У зв’язку з нестачею житлових приміщень бідняцькі сім’ї часто насильно займали куркульські помешкання заможних селян

У другій половині 1930-х рр. справа з будівництвом селянського житла дещо покращилася, але конструкція та матеріали для будівництва будинків не змінилися. Не поліпшився і санітарний стан. У великі морози худобу все ще заводили до хати.

Не змінилося становище селян із забезпеченням одягом. У роки перших п’ятирічок готовий одяг не став поширеним. Селяни, як і раніше, змушені були звертатися до шевців. Представники цієї професії були в кожному селі, але з початком ,,великого перелому” їх відносили до числа ,,антирадянських елементів”, тому багато з них були змушені згорнути свою діяльність.

У роки перших п’ятирічок практично не відбулося покращення і в сфері сільської медицини, хто і певні були зрушення на окремих ділянках роботи. Зокрема, в сільській місцевості з’являлися пологові будинки.

Намагання радянської влади створити систему громадського харчування в українському селі не увінчалися успіхом. Основними причинами цього була непродумана політика державного керівництва, нестача інвентарю, кваліфікованих працівників, достатньої кількості продуктів, а також високі ціни. Виключенням стали лише часи голодомору 1932-1933 рр., коли селяни йшли працювати на колгоспні поля заради їжі, яка готувалася на полі. Особливе місце посідали механізатори, вони отримували харчування в полі постійно та безкоштовно.

Низьким залишався рівень побутового обслуговування сільського населення. Тому сільські мешканці продовжували традиції побутового самообслуговування, ремонтуючи самотужки взуття, одяг, речі домашнього вжитку, або здійснювали вимушені поїздки до міста для отримання тих чи інших побутових послуг.

Висновки

В умовах економічної нестабільності, несприйняття селянами радянських перетворень і небажання йти в комуни компартійно-радянська влада змушена була перейти до трансформації повсякденного життя українських селян на нових ідеологічних засадах. Основними складовими утвердження нового соціалістичного побуту та дозвілля на селі були: створення комун, антирелігійна пропаганда, створення мережі комуністичних культурно-освітніх закладів, поширення соціалістичної обрядовості, політика розкріпачення жінки;

У формуванні нового побуту більшовики спиралися не на покращення життєвого рівня українських селян, а на зміну їх світогляду, насаджуючи свідомість селянина-колективіста. В 1920-1930-х рр. побутові умови життя українських селян практично не змінилися. Якість житла не покращилася, не вистачало якісних продуктів харчування, одягу та товарів повсякденного вжитку, не була створена сфера соціальних послуг. Між селом та містом поглиблювалася культурно-освітня прірва. Насильницькі зміни в побуті і дозвіллі селян, які запроваджувалися більшовиками, наносили невиправні втрати господарському і культурному життю селян. За роки радянської влади селяни були повністю „розселянені”, втратили почуття господаря землі, а викорінення радянською владою народних обрядів, звичаїв, традицій підірвало духовні основи села як колиски української нації.

Список використаної літератури

1. Денисовець П. М. Культосвітня робота в колгоспах України і формування нового побуту на селі у відбудовний період (1921-1925) // Питання історії народів СРСР. – 1968. – №7. – С. 61-68;
2. Колгоспне будівництво на Україні в 1921-1925 рр. – Х., 1969. – 154 с.
3. Кувеньова О. Ф. Громадський побут українського селянства. – К., 1966. – 136 с.
4. Лукашевич О. Житло як один з основних критеріїв якості повсякденного життя українського селянина 20-х рр. ХХ ст. // Проблеми історії України: Факти. Судження. Пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – Вип. 12. – С. 257-277.
5. Лукашевич О. Санітарно-побутові умови життя українського селянства у 20-х рр. ХХ ст. // Український історичний збірник. – К.: Інститут Історії НАН України, 2004. – Вип. 7. – С. 280-293.
6. Михайлов О. О. Культурний розвиток українського села в роки соціалістичного будівництва. – К., 1963. – 160 с.; його ж. Допомога міста селу в піднесенні культури. – К., 1968. – 204 с.
7. Радянська Україна за 20 років /АН УРСР. Інститут еконономіки. – К., 1937. – 111 с.
8. Социально-экономические итоги аграрных преобразований на Украине в первые годы советской власти // Вопросы истории. – 1987. – № 32. – С. 17-25.
9. Шевчук В. Г. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 рр. – К., 1963. – 435 с.