Вступ.

1. Історія виникнення та розвитку джазу, його характерні риси.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Класична музика — музика минулого, що витримала випробування часом і яка має аудиторію в сучасному суспільстві. Вже сьогодні як класичні сприймаються не лише вершини музичного мистецтва, але й кращі зразки розважальних жанрів минулого: наприклад, вершини французької, віденської і угорської оперети XIX — початку XX ст., вальси Іоганна Штрауса і тому подібне.

В вузькоісторичному сенсі, класичною прийнято вважати музику другої половини XVIII століття — початку XIX століття — цей період традиційно співвідносять з класицизмом. Поняття "класицизм" не дуже широко застосовано до музики, так що в стійкій характеристиці Гайдна, Моцарта і Бетховена як віденських класиків, присутня й чимала доля якісної оцінки їх творчості як фундаменту для подальшого розвитку музичної композиції.

Джаз — форма музичного мистецтва, що виникла на межі XIX—XX століття в США як синтез африканської та європейської культур та отримала згодом повсюдне поширення. Джаз характеризується цілою низкою особливостей, серед яких можна виділити такі:

1.Особливості ритму, зокрема синкопованість, поліритмія, а також характерний свінг.

2.Особливості гармонії, зокрема переважання септакордів, нонакордів та складніших політерцових акордів, характерні гармонічні послідовності, а також ладові особливості (напр. заниження III ступіню).

3.Особливості тембрової палітри, що стосуються як інструментального, так і вокального виконавства. В кінці XX століття — також особливості електронного звуку.

1. Історія виникнення та розвитку джазу, його характерні риси

Витоки джазу пов`язані з блюзом, спірічуелс та регтаймом. Джаз виник наприкінці XIX століття як злиття африканських ритмів і європейської гармонії. Історія джазу фактично починається з моменту завезення рабів з Африки на територію Нового світла. Привезені раби не були вихідцями з одного роду і зазвичай навіть не розуміли один одного. Необхідність консолідації привела до об`єднання безлічі культур і, як наслідок — до створення єдиної культури (у тому числі і музичної) афроамериканців. Процеси змішування африканської музичної культури і європейської (яка теж зазнала серйозні зміни у США) відбувалися починаючи з XVIII століття і в XIX столітті привели до виникнення "протоджаза", а потім і Джазу у загальноприйнятому розумінні.

Характерними рисами музичної мови джазу спочатку стали імпровізація, поліритмія, заснована на ритмах, що синкопують, і унікальний комплекс прийомів виконання ритмічної фактури — свінг. Подальший розвиток джазу відбувався за рахунок освоєння джазовими музикантами і композиторами нових ритмічних і гармонійних моделей.

Класичним, ортодоксальним джазом прийнято вважати так званий новоорлеанський джаз. Цим терміном зазвичай визначають стиль музикантів, що виконували джаз у Новому Орлеані в період між 1900 і 1917 роками, а також новоорлеанськимі музикантами, які грали у Чикаго і записували пластинки починаючи приблизно з 1917-го і впродовж 1920-х. Це поняття також використовується для опису музики, що виконується в різні історичні періоди представниками новоорлеанського відродження, що прагнули виконувати джаз у тому ж самому стилі, що і музиканти новоорлеанської школи.

З початку 1920-х років у джазі сформувалася форма біг-бендов. Ця форма зберегла свою актуальність аж до кінця 1940-х. Музиканти, що поступали до більшості біг-бендів як правило у підлітковому віці, грали певні партії, або завчені на репетиціях, або по нотах. Ретельні оркестровки разом з крупними секціями мідних і дерев`яних духових інструментів, виводили багаті джазові гармонії і створювали сенсаційно гучне звучання, що стало відомим, як "звуки біг-бенда" ("the big band sound"). Біг-бенд став популярною музикою свого часу, досягнувши піку слави у середині 1930-х. Керівниками знаменитих джаз-оркестрів свого часу були Дюк Елінгтон, Бені Гудмен, Каунт Бейси, Арті Шоу, Чик Уебб, Гленн Міллер, Томмі Дорси, Джіммі Лансфорд, Чарлі Барнет та інші.

На початку — середині 40-х років XX століття в Америці склався новий джазовий стиль — бібоп. Бі-боп, або просто боп (англ. bebop) характеризується швидким темпом і складними імпровізаціями, заснованими на обіграванні гармонії, а не мелодії. Бібоп зробив революцію в джазі, бопери створювали нові уявлення про те, що таке музика. Основними застрільниками народження стали: саксофоніст Чарлі Паркер, сурмач Діззі Гиллеспі, піаністи Бад Пауелл і Телоніус Монк, барабанщик Макс Роуч. Етап бібопа став значним зсувом акценту в джазі від популярної танцювальної музики до більш високохудожньої, інтелектуальної, але менш масової "музики для музикантів". Боп-музиканти віддавали перевагу складним імпровізаціям, заснованим на переборі акордів замість мелодій. Боп був швидкий, він був "жорстокий із слухачем".

Високе напруження та натиск бібопа почали ослаблятися з розвитком кул-джазу (cool-jazz). Починаючи з кінця 1940-х і на початку 1950-х років музиканти почали розвивати гладший підхід до імпровізації, змодельований по образу світлої, сухої гри тенорсаксофоніста Лестера Янга, яку він застосовував ще в період свингу. Результатом став відчужений і однорідно-плоский звук, що спирається на емоційну "охолодженість". Трубач Майлз Девіс, що був одним з перших виконавців бібопа, який "охолодив" його, став найбільшим новатором цього жанру. Його альбом "Народження кула" в 1949—1950 роках був втіленням ліризму і стриманості кул-джазу. Іншими відомими музикантами кул-джазової школи є трубач Чит Бейкер, піаністи Джордж Ширінг, Джон Люіс, Дейв Брубек і Ленні Трістано, вібрафоніст Мілт Джексон і саксофоністи Стен Гетц, Лі Коніц, Зут Симс і Пів Десмонд.

XX століття дало джазу, як і будь-якому іншому виду мистецтва масу нових напрямів — соул-джаз, прогрессив-джаз, грув, фрі-джаз, фьюжн, смус-джаз, ейсид-джаз, а також всілякі їх поєднання.

Висновки

Історія джазу починається в XІ столітті в Новому Орлеані в США. З тих часів джаз, у деякому змісті, перетерпів деяких змін. Взагалі джаз містить у собі жваві мелодії й ритми. Основоположником джазу вважається Чарльз Бадді Болден, що визначив основні характеристики джазу. В основному в часи зародження джазу створювалися групи із двох і більше людей. Основною віхою в розвитку джазу став великий Луї Армстронг.

В 1935 році в Америці починається ера свінгу, що заслужила небувалий успіх у своїй країні. Надалі з'являється таке віяння джазу, як бібоп. Засновниками руху бібопа вважаються саксофоніст Чарли Паркер і сурмач Диззи Джиллеспи. В 1949 році Майлс Дейвис і композитор Джил Еванс випускають у світ Народження Куула, цей стиль відрізнявся від бібопа своїми тональними різноманіттям. Надалі цей стиль стали називати Куул.

Отже, взаємодія негритянської і європейської традицій, у результаті якої виник джаз, було настільки складним і різноманітним, що має сенс підсумувати все вищесказане. До 1890 року в США існувало три самостійних і несхожих один на одного сплаву африканської і європейської музики: регтайм, афроамериканський фольклор (представлений у вигляді блюзів) і популяризований варіант музичного фольклору, створений головним чином білими американцями (менестрельні пісні, усякого роду водевільні пісенні форми). В 1890-1910 роках три вищезгаданих напрямки злилися воєдино. У результаті виник джаз — новий вид музики, що стала поширюватися по всій країні спочатку серед негрів, а потім і серед білих американців. В 20- х роках джаз міцно ввійшов у свідомість американської публіки й дав назву цілому десятиліттю в житті націй. У розвитку джазу більшу роль зіграли: ансамбль "Orіgіnal Dіxіeland Jazz Band", що перший випустив джазову грамплатівку, що мала більшу популярність; Сідней Беше, Джозеф "Кінг" Оливер, Джелли Ролл Мортон, Бікс Бейдербек, Френк Тешемахер, Пі Ви Рассел, Бенни Гудман, і, звичайно ж, Луї Армстронг, що вніс, на мою думку, найбільший внесок.

Список використаної літератури

1. Баталина-Корнева Е. История джаза, рок — и поп-музыки: Программа факультативного курса //Искусство в школе. — 2001. — № 3. — C. 45-50

2. Беличенко С.А. История становления американского джаза //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2007. — № 4. — C. 82-91

3. Генсицька І. Біля витоків вітчизняного джазу //Музика. — 2005. — № 3. — C. 28-30

4. Джазовые портреты (подборка статей) //Молодежная эстрада. — 1999. — № 5. — C. 3-175

5. Дорошенко Т. Поговоримо про джаз/ Т.Дорошенко //Мистецтво та освіта. — 1999. — № 2. — C. 7-14

6. Змієвський С. Джаз у контексті високої музики //Культура і життя. — 2003. — 17 грудня. — C. 8

7. Терентьев Д. Еще немного о джазе //ART-LINE. — 1999. — № 3. — C. 70-72