РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ХУДОЖНЬО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ЖАНРІВ ГАЗЕТИ.

1.1. Роль художньо-публіцистичних жанрів в суспільному житті.

1.2 Історія вивчення художньо-публіцистичних жанрів газети.

1.3 Характеристика художньо-публіцистичних жанрів.

РОЗДІЛ 2. Функціонування художньо-публіцистичних жанрів на сторінках міської газети.

2.1. Жанри нарису на сторінках газети «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ».

2.2 Жанри Фейлетону на сторінках газети «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ».

2.3 Жанри Памфлету на сторінках газети «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ».

2.4 Жанри Есе на сторінках газети «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ».

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП

Сучасний суспільний розвиток являє собою всеохопний загальнолюдський процес, одним із найсуттєвіших компонентів якого постає мова журналістики. Усі аспекти людської діяльності, усе соціально осмислене, виокремлене людською свідомістю, відображається у художньо-публіцистичному жанрі.

Останніми роками йде дискусія про ознаки та взагалі існування жанрів. І хоча стара система поділу на жанри не завжди була ідеальною, зовсім відмовлятися від неї не варто. Український журналістикознавець, професор А.З.Москаленко визначав жанр як предмет формотворення матеріалу і спосіб відображення теми. Іншими словами, жанр – це спільність логіко-композиційних ознак.

Жанр є елементом форми журналістського твору. До критеріїв поділу журналістики на жанри відносять:

― об'єкт відображення;

― призначення виступу;

― масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення;

― особливості літературно-стилістичних засобів.

Поділ жанрів на відповідні групи значною мірою ґрунтується на відмінності та ступені складності інформації. Важливий внесок у розвиток теорії жанрів зробили журналістикознавці А.Москаленко, О.Гриценко, Г.Кривошея, В.Шкляр тощо.

В даний час різножанрова будова газетного тексту відрізняється особливою композиційної варіативності, функціональною синкретичністю окремих його компонентів, які вимагають теоретичного дослідження.

Об'єктом дослідженняданої роботи є газетні тексти, що відображають різноманіття художньо-публіцистичних жанрів.

Предметом дослідженняє будова сучасних українських міських газетних текстів залежно від їх жанрової диференціації, взаємна кореляція їх формальних і змістовних компонентів.

Мета дослідження полягає у визначенні структурних ознак сучасного газетного тексту як художньо-публіцистичного стилю, що динамічно розвивається.

Для реалізації мети дослідження необхідно вирішити наступні завдання:

― розглянути роль художньо-публіцистичних жанрів в суспільному житті;

― розглянути історію вивчення художньо-публіцистичних жанрів газети;

― охарактеризувати а художньо-публіцистичні жанри;

― проаналізувати функціонування художньо-публіцистичних жанрів на сторінках міської газети.

Методи дослідженняобумовлені метою і задачами роботи. В курсовій роботі застосовуються наступні методи дослідження:

— описовий метод;

— структурно-функціональний метод;

— порівняльний метод.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ХУДОЖНЬО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ЖАНРІВ ГАЗЕТИ

1.1. Роль художньо-публіцистичних жанрів в суспільному житті

Публіцистика, яку називають літописом сучасності, оскільки вона у всій повноті відображає поточну історію, звернена до злободенних проблем суспільства — політичних, соціальних, побутових, філософських і інших, близька до художньої літератури. Так само, як і белетристика, публіцистика тематично невичерпна, величезний її жанровий діапазон, великі виразні ресурси. Всі ці особливості зумовили своєрідність образної системи саме художньо-публіцистичного стилю.

В рамках кожного функціонального стилю існує внутрішня диференціація: підстилі, жанрові стилі. Розмежування всіх стилів на підстилі засновано на додаткових, специфічних для кожного стилю чинниках. В принцип розділення жанрів в газетно-публіцистичному стилі включають композиційно-мовні категорії і «образ автора» (В.В. Віноградов), мовні жанри (М.М. Бахтін), комунікативні типи мови (Г.А. Золотова). Газетно-публіцистичний стиль звичайно підрозділяють на три великі групи жанрів: інформаційні, аналітичні і художньо-публіцистичні жанри (Грабельников, 2002) [ 5, c. 64 ].

Однак публіцистика не тільки використовує готовий матеріал. Публіцистика перетворює, трансформує слова з різних сфер мови, додаючи їм оцінне звучання. Для цієї мети використовується спеціальна лексика в переносному значенні: інкубатор злочинності, конвейєр мілітаризму, маршрути технічного прогресу; лексика спорту: раунд, тур (переговорів), передвиборний марафон, оголосити шах уряду; найменування літературних жанрів, лексика театру: драма народу, кривава трагедія, політичний фарс, пародія на демократію і ін. Газета народжує і культивує і свою фразеологію. Стійкі поєднання є готовим арсеналом газетних стандартів і нерідко переходять в штамп.

Слідує враховувати, що газета (частково і інші види публіцистики) відрізняється істотною своєрідністю умов мовної творчості: вона створюється в найкоротші терміни, деколи не даючи можливості довести до ідеалу обробку мовного матеріалу. В той же час вона створюється не однією особою, а множиною кореспондентів, які готують свої матеріали часто у відриві один від одного.

Газета — один з найтиповіших засобів масової інформації і пропаганди. Тут масовим виявляється і адресат, і автор. Власне, газета і конкретний кореспондент виступають не від імені якоїсь однієї особи або вузької групи осіб, але, як правило, виражають позицію мільйонів однодумців. У зв'язку з цим однією з характерних стилістичних рис публіцистичної, особливо газетної, мови є своєрідна збиральність, що знаходить свій вираз в особливостях значень і функціонуванні мовних одиниць [ 16, c. 61].

Художньо-публіцистичні жанри є найскладнішими, тут, разом із змістом, особливу естетичну роль грає форма. Це припускає підвищену вимогливість до мови, художньої образності, емоційної насиченості.

Художньо-публіцистичні жанри займають особливе місце в системі жанрів журналістики і суспільному житті, оскільки у багатьох випадках він повинен переробляти тексти, створені в рамках інших стилів. Наукова і ділова мова орієнтовані на інтелектуальне віддзеркалення дійсності, художня мова — на її емоційне віддзеркалення. Публіцистика грає особливу роль — вона прагне задовольнити як інтелектуальні, так і естетичні потреби.

Художньо-публіцистичні жанри відрізняються незвичайною широтою тематики, вони можуть торкатися будь-якої теми, що потрапила в центр суспільної уваги, наприклад, технології проведення водолазних робіт. Це, поза сумнівом, позначається на мовних особливостях даного стилю: виникає необхідність включати спеціальну лексику, що вимагає пояснень, а іноді і розгорнених коментарів.

Художньо-публіцистичні жанри виконують функції дії і повідомлення. Журналіст повідомляє про факти і дає їм оцінку. Взаємодія цих двох функцій і визначає вживання слова в публіцистиці. В порівнянні з іншими функціональними стилями (звичайно, окрім художнього і розмовно-побутового), частка засобів і способів досягнення експресивності опиняється в публіцистичній мові в цілому вельми високою. Не випадково характеристику художньо-публіцистичних жанрів звичайно обмежують описом специфічно експресивних засобів.

Цілий ряд тем постійно знаходиться в центрі суспільної уваги, і лексика, що відноситься до цих тем, придбаває публіцистичне забарвлення. Таким чином, у складі словника мови формується коло лексичних одиниць, характерних для художньо-публіцистичних жанрів. Серед таких постійно освітлюваних тим в першу чергу слід назвати політику, інформацію про діяльність уряду і парламенту, вибори, партійних заходах, про заяви політичних лідерів. В текстах на цю тему регулярно зустрічаються такі слова і словосполучення, як: фракція, коаліція, кандидат, лідер, законопроект, демократи, опозиція, федералізм, консерватизм, радикали, передвиборна кампанія, парламентські слухання, жвава дискусія, другий тур, виборчий штаб, рейтинг політика, нижня палата, довіра виборців, депутатський запит, парламентське розслідування, суспільна згода. Економічна тематика також важлива для художньо-публіцистичних жанрів і її освітлення неможливе без таких слів як бюджет, інвестиції, інфляція, аукціон, арбітраж, аудит, сировина, ліцензування, банкрутство, монополізм, акціонерне суспільство, природні монополії, ринок праці, митні збори, курс акцій [ 22, c. 13].

Інформація про стан громадського порядку не може бути передана без таких словосполучень, як: боротьба із злочинністю, охорона прав громадян, місце події, прокурорська перевірка, судовий розгляд, підписка про невиїзд, боротьба з незаконним оборотом наркотиків. В повідомленнях про події, стихійні біди, аварії часто зустрічаються слова: ураган, тайфун, землетрус, повінь, захоплення заручників, теракт, стрільба в караулі, зіткнення автомобіля з поїздом, рятувальна операція, гасіння пожежі, екологічна катастрофа. Зведення військових кореспондентів містять слова: бойовик, вибухівка, фугас, мінування, снайпер, бойове зіткнення, обстріл, бомбардування, бойовий виліт, важке поранення, жертви серед мирного населення, руйнування житлових будинків. Повідомлення на міжнародні теми легко відрізнити за наступними словами і поєднаннями: переговори по мирному врегулюванню, офіційний візит, багатобічні консультації, світова спільнота, напружена обстановка, стратегічне партнерство, Європейська інтеграція, миротворчі сили, територіальна цілісність, глобальні проблеми.

Особливістю художньо-публіцистичних жанрів є широкий обхват лексики літературної мови: від наукових і технічних термінів до слів буденної розмовної мови. Іноді публіцист виходить за рамки літературної мови, використовуючи в своїй промові жаргонні слова, цього, проте, слід уникати. Кажучи про художньо-публіцистичні жанри, необхідно зразу ж помітити, що не всі тексти, розміщувані в засобах масової інформації належать саме до цього жанру. Так, наприклад, в "Юридичний вісник" публікуються тексти законів, указів, ухвал, вони відносяться до офіційно-ділового стилю. В "Незалежній газеті" іноді друкуються наукові статті, написані фахівцями, вони належать науковому стилю [ 13, c. 95].

Для публіцистичного стилю характерне використовування багатозначності слів, при цьому спостерігаються явища трьох типів: вживання слова в переносному значенні, розвиток багатозначності, метафоризація як засіб експресії і виразу оцінки.

На стилістику публіцистичної, перш за все газетної, мови сильний вплив надає масовий характер комунікації. Тематична необмеженість газетно-публіцистичного стилю визначає надзвичайну широту і різноманітність його лексики. Серед головних мовних особливостей публіцистичного стилю, які позитивно впливають на свідомість суспільства, слід назвати принципову неоднорідність стилістичних засобів; використовування спеціальної термінології і емоційно забарвленої лексики, поєднання стандартних і експресивних засобів мови, використовування і абстрактної, і конкретної лексики.

Важливою межею художньо-публіцистичних жанрів є використовування найтиповіших для даного моменту суспільного життя способів викладу матеріалу, самих частотних лексичних одиниць, характерних для даного часу фразеологізмів і метафоричних вживань слова. Актуальність змісту примушує журналіста шукати актуальних форм його виразу, загальнозрозумілих і в той же час відмінних свіжістю, новизною. Публіцистика є основною сферою виникнення і найактивнішим каналом розповсюдження мовних неологізмів: лексичних, словотворчих, фразеологій. Тому даний стиль робить істотний вплив на розвиток журналістської мовної норми. На жаль, у випадках тиражування недбалої, неточної мови цей вплив виявляється негативним: люди з низькою мовною культурою сприймають помилки як норму.

Залучення читача в текст художньо-публіцистичного жанру відбувається тоді, коли кожна частина тексту несе інформацію, що вимагає подальшого розвитку або пояснення, і читач випробовує потребу дочитати текст до кінця. Це примушує ретельно продумувати будову тексту. Інакше кажучи, будова тексту вимагає розподілу по тексту смислових і емоційних наголосів так, щоб вести, направляти читача, не відпускаючи його, поки той не дійде до кінця. Саме цим і приваблює читача художньо-публіцистичний жанр, своєю стильовою та жанровою різноманітністю.

Отже, дослідивши роль художньо-публіцистичних жанрів у житті, можемо підсумувати, що інформативність та спосіб подання інформації має неабияке значення. Як вже ми зазначили актуальність змісту примушує журналіста шукати актуальних форм його виразу, загальнозрозумілих і в той же час відмінних свіжістю, новизною, тому необхідно впроваджувати та використовувати у практиці такі жанри як есе, памфлет, фельетон та нариси. Щоб більш детально розглянути особливості цих жанрів, розглянемо історію вивчення художньо-публіцистичних жанрів газети.

1.2 Історія вивчення художньо-публіцистичних жанрів газети

Кожен з видів художньо-публіцистичних жанрів має свою історію виникнення.

Початок розквіту нарисівв новій російській літературній журналістиці ми спостерігаємо в роки промислового зростання, коли загострюється капіталізація певних кругів дворянства і міцніє буржуазія [1840-ті рр.], в роки бурхливого підйому революційно-демократичного (революційно-селянського) руху [1860-1870-ті рр.] і в епоху диктатури пролетаріату.

Нариси 1840-х рр. носили назву «фізіологічних нарисів». «Фізіологічні нариси» оформилися під впливом Французьких буржуазних «фізіологічних нарисів», серед яких особливим успіхом користувалися випуски, з'єднані заголовком «Les francais реints par eux memes». Багато Французьких «фізіологічних нарисів» переводилися і перевидавалися на російську мову («фізіологія» Бальзака, «Фізіологія любителя насолоди» Джемса Руссо, 1843, і багато інних.). З оригінальних російських «фізіологічних нарисів» найцікавіші збірки «Наші, списані з натури росіянами», 1841 (складений. Башуцьким), «Фізіологія Петербургу», 2 чч., 1844-1845 (ред. Некрасова), «Нариси російських вдач, або лицьова сторона і виворіт роду людського», 6 вип., 1843 (Булгаріна), «Повісті, казки і розповіді» Козака Луганського, 4 чч., 1846. В буржуазному журналі «Фінський вісник» [1845-1847] був організований спеціальний відділ «Нравоописатель», де з номера в номер друкувалися нариси [ 24, c. 118].

В статті «Російська література в 1845 р. Белінській» визнає «фізіологічний нарис» В. І. Луганського (В. І. Даля) «Денщик» одним з «капітальних творів російської літератури»: «в „фізіологічних нарисах" осіб різних станів він (Луганський) — істинний поет, тому що уміє особа типова зробити представником стану, сповісти його в ідеал не у вульгарному і дурному значенні цього слова, тобто не в значенні прикраси дійсності, а в істинному його значенні — відтворення дійсності у всій її істині.

Нарисова література зайняла в 60-70-ті рр. положення небезпечного конкурента пануючої дворянсько-буржуазної літератури, що стояла по художній культурі, легко доступній пануючим класам, набагато вище нарисів. Це значення нарисової літератури і її авторів признавалося навіть ворогами революційної демократії.

В умовах пролетарської диктатури і будівництва соціалізму розвиток нарису придбаває ряд істотних особливостей у сфері журналістики. Перш за все багатство практичної діяльності пролетаріату, освоєння нових ділянок дійсності, перебудова відносин людей один до одного, до праці зумовили розширення тематики нарисової творчості.

У виконанні задачі виховання мас «на живих конкретних прикладах і зразках зі всіх областей життя» (Ленін) радянський нарис грає видатну роль саме тому, що, беручи матеріалом зображення плідну практику переробки дійсності, він містить в собі велику пізнавально-організуючу силу. Багато письменників, що починають, використовують жанр нарису по-перше своїх літературних дослідах.

При всіх своїх позитивних якостях радянський нарис ще не вільний від недоліків. Сковує нарисова творчість ще порівняно низький культурний рівень багатьох нарисовців. Особливі властивості нарисового жанру, широка можливість включення в нарис різноманітних явищ по суміжності, широкий простір, який представляє нарис для порівнянь і асоціацій, не використані по-справжньому.

Історія вітчизняної журналістики містить немало імен, до останнім часом незаслужено вилучених з науково-теоретичного побуту. Художня проза М.Булгакова, Ю. Олеши, А.Зоріча, Н. Погодина і інших сьогодні достатньо глибоко вивчена, а їх фейлетони 20-х років XX століття практично невідомі читачу. Віддаючи належне внеску, внесеному свого часу цими талановитими художниками в публіцистику, необхідно визнати, що робота цієї різнохарактерної плеяди фейлетоністів в періодичному друці заслуговує всебічного вивчення [ 16]. Для того, щоб зрозуміти особливості фейлетону, розглянемо його характеристику.

Фейлетонкористувався особливою симпатією у радянських читачів в 1920-1930-ті роки. З його допомогою створювалося враження особливих, всепроникнених можливостей нашої журналістики. На фоні неприкритої пропаганди, помітної сухості мови на сторінках видань тих часів фейлетон як жанр виглядав особливо привабливим. Крім того, не слід забувати, яку важливу соціальну роль грала радянська журналістика, якою дієвою силою вона володіла, чому багато в чому сприяло використовування жанру фейлетону. Саме тому імена багатьох фейлетоністів знали мільйони людей.

Радянську фельєтоністику першого післяреволюційного десятиріччя частіше за все пов'язують з ім'ям Кольцова. Не поменшуючи дійсно великої ролі, яку грав М.Кольцов в журналістиці 20-х років, помітимо, проте, що в своїх плідних спробах створити якісно новий фейлетон він не був самотній. Біч о біч з Кольцовим в «Правді» працював А.Зоріч, що зіграв значну роль в розвитку фейлетону, в становленні його як жанру в 1920-ті роки. Увійшла до історії журналістики знаменита плеяда молодих сатириків — «гудковців» — В. Катаєв, І.Ільф, Є. Петров, І. Свен (Кремльов), «Зубило» (Ю. Олеша), і ін. Особливе місце серед них належало М. Булгакову [17].

Що стосується М.Булгакова, та його співпраця в двох крупних і таких різних виданнях того часу, як вже згаданий «Гудок» і Берлінська газета «Напередодні», його фейлетони, опубліковані в них, рідко удостоюються уваги і фахівців, і широкої публіки. Більш того, художньо-публіцистичні виступи письменника, що представляють в більшості своїй чудове явище в історії вітчизняної журналістики, в творчій біографії самого М.Булгакова, через певні причини вдаються до сьогодні незаслуженого забуття.

По-перше, фейлетони виявилися «затіненими» «великою художньою прозою» письменника. По-друге, серед дослідників-літературознавців міцно затвердилася думка про їх недосконалість. Публіцистика Булгакова розглядається як вторинна по відношенню до його романів, повістей, п'єс.

М. О. Чудакова пише: «примітивно б думати, що в двадцяті роки був один єдиний шлях в літературу — через газетний фейлетон. Те, що могло бути і ставало хорошою школою для початківців, мало зовсім інше значення для такого літератора, яким був Михайло Булгаков на початку 1920-х років. Якщо розглянути всю його роботу цих років в цілому, легко побачити, що в численних фейлетонах «Гудка» — не лабораторія його великих речей, не приготування до великих задумів, а швидше, навпаки, «відходи» від них, легка експлуатація вже знайденого, вже із закінченістю втіленого в його повістях і в романі» [25, c. 221].

Не менш широковживаним жанром як фейлетон, є памфлет. Розглянемо його особливості.

Памфлетє виглядом політично насиченим. Класичний памфлет створений молодою буржуазією в процесі боротьби буржуазного суспільства, що складалося, з феодалізмом, середньовічною церквою і схоластичною філософією. Одним з перших видатних майстрів памфлету був Еразм Роттердамській [1466-1536]. Його «Похвала дурості» (Lob der Torheit, 1509) направлена проти князів, попів, схоласти і представляє яскраво-сатиричний твір. Такі ж «Листи темних людей» (Epistolae obscurorum virorum, 1515-1517) — памфлет-сатира Гуттена і Рейхліна. Гуттену [1488-1523] понад те належать памфлети: «булла» (Bulla), «Порадники» (Consilia, 1521), «Розбійники» (Praedones, 1521) [29].

Памфлет був широко використаний в буржуазних революціях XVII і XVIII ст. Хоча газети вже існували в цей час, але видання їх було монополією абсолютистського уряду. Вони були швидше придворними торговими бюлетенями. Політична літературна боротьба прокладала собі шлях через брошури і листівки, за допомогою яких памфлети і виходили в світ. В епоху, що передувала Англійській революції, надзвичайну популярність отримали памфлети Мільтона [1608-1674] проти єпископів. Революційна дрібнобуржуазна партія левеллерів [Лілльберн, 1614-1657] наповнила країну бойовими памфлетами проти монархії, поміщиків і крупних капіталістів. Відома гучна слава Свіфта [1667-1745] як автора памфлету «Лист сукнаря» (Drapier Letters, 1724) і «Казка бочки» (Tale а Tub, 1704). Вони були направлені проти реакційного Англійського уряду. Ідеолог Англійського крупного землеволодіння, смертельний ворог Французької революції Едмонд Борк [E. Burk, 1729-1797] прославився яскравими памфлетами. В памфлеті «Лист про царевбивчий світ» (Letters on а Regicide Peасе, 1796) він вимагав продовження війни з Францією.

Новий вид памфлету створюється в політичній літературі Французької революції XVIII в. і займає в ній велике місце. Він отримав багатий розвиток ще в попередньої епохи (напр. памфлети, направлені проти Мазаріні, що отримали назву «мазаринад»). Вони викликали появу спеціальних ордонансів, направлених проти памфлетної публіцистики. Заборони не вплинули на подальшу долю памфлетів. Вони стала гострою зброєю «просвітителів» XVIII в. Вольтер і Дідро писали під різними іменами памфлети проти церкви, дворянства і монархії. Памфлет Сийеса «Що таке третій стан»?…» (Qu'est-се que le tiers etat?.., 1789) — з історичними словами «що таке третій стан? Ніщо. Чим воно повинне стати? Всім» — обезсмертив автора більше, ніж вся його політична діяльність [ 29, c. 21 ] .

Збором памфлетів по суті були перші політичні газети, народжені Великою Французькою революцією. Газета «Революції Франції і Брабанта (Les Revolutions de France et de Brabant, 1791) Камілла Дюмулена» була лише продовженням його памфлету «Лист ліхтаря Парижанам» (Discours de la lanterne aux Parisiens, 1789). Періодичним памфлетом був і «Друг народу» (L'ami du реuple, 1789-1792) Марата.

Політична газета народилася з памфлетів, але вона ж багато в чому і замінила його як основний пануючий вид публіцистики. Памфлет як самостійна брошура, листівка і т. п., епізодично і несподівано замінився періодичною газетою із статтями, що зберігали у ряді випадків памфлетний характер, статтями в журналах і т. п., представляючими новий, модифікований вигляд. Оволодів газетою і зробивши її знаряддям своєї політичної боротьби проти колишнього супротивника, залишків феодалізму, і проти свого нового ворога, робочого класу, буржуазія перетворює памфлет на підсобну зброю публіцистики. В самій газеті памфлет диференціюється. Програмно-політичне аргументування приймає форму «передових», полеміка і сатира народжують форму публіцистичного фейлетону.

З часом памфлет робиться в більшій мірі зброєю дрібної буржуазії і пролетаріату. Революції першої половини XIX в. створюють у Франції таких памфлетистів, як Поль Луї Курьє [1772-1825], де Корменен [1788-1868], Рошфор [1830-1913], в Німеччині — Берне («Менцель-французоїд — «Menzel der» Franzosenfresser», 1836), Гейне [ 1797-1856]. В Англії памфлет набуває поширення в різних політичних кампаніях. Безліч брошур виходить у зв'язку із «законом про бідних» [1828-1834], «хлібними законами» [1841-1848], Кримською війною, повстаннями в Індії і Ірландії і ін. В Росії памфлет не отримав широкого розвитку. Його придушила царська цензура, що звільняла від попереднього перегляду і дозволу лише книги понад 20 друкарських листів. Памфлетистом був Радіщев, що випустив свою «Подорож з Петербургу до Москви». Бойова публіцистика повинна була маскуватися в царській Росії літературно-критичними статтями. «Листом до Гоголя» — яскравим політичним памфлетом — Белінській прорвав цензурно-критичну перешкоду. Памфлет, по суті своїй був «філософський лист» Чаадаєва.

Полемічна і сатирична публіцистика пішла повністю в періодичний друк — в журнали революційної буржуазної демократії. Тому досить новим жанром вважається есе, яке на сьогоднішній день набуло широкої популярності.

Есе є певним жанром критики і публіцистики, вільне трактування якої-небудь літературної, філософської, естетичної, моральної або соціальної проблеми. Есе звичайно протиставляється систематичному науковому розгляду питання. Багато есе ставили важливі суспільні і політичні проблеми. Творцем есе вважається М. Монтень ("досліди" 1580 р.).

Родоначальником жанру есе був Французький письменник — гуманіст М. Монтень, що написав в 1580 році есе, де висловив думку про долю суспільства і людини. На російську мову назва твору була переведена як "досліди". В 1697 році Ф. Бекон створив свої есе, а потім до есе зверталися інші письменники (Р. Філдінг, О. Голдсміт, Д. Аддісон). У них жанр трансформувався — його сталі розуміти, як досвід автора в розробці якої-небудь певної проблеми.

В XX столітті до жанру есе зверталися Бернард Шоу, Анатоль Франс, Дж. Голсуорси і інші. Особливо широко термін "есе" поширений в Англії, Франції, Польщі. В Німеччині використовують термін "скитце" — нарис, зарисовка вражень, фрагментарна розповідь.

В російській літературі есеїстичний стиль знайшов віддзеркалення в творах А. И. Герцена "З того берега", Ф. М. Достоєвського "Щоденник письменника" і ін. Жанр есе розробляли Марина Цвєтаєва, Костянтин Паустовській, Ілля Еренбург [9, c. 56].

Велике розповсюдження есе отримали в XVIII в. в Англії. Тут вони стали основним жанром публіцистичної прози. Знаменитими есеїстами були Д. Аддісон, Р. Стіл, С. Джонсон і ін. На відміну від памфлета, для есе політична спрямованість не є обов'язковою. Тут журналіст вільніший в своїх суб'єктивних оцінках. За часів "памфлетної війни" есе зіграли велику роль в суспільному житті країни. Цей жанр застосовувався і пізніше багатьма відомими публіцистами не тільки в Англії..

Отже, есе не претендує на визначальне або вичерпне трактування предмета, теми. Скоріше есе — це своєрідний "потік інформації", що з'єднує в собі філософські міркування автора й авторське емоційне зафарбування.

Таким чином, розглянуті вище художньо-публіцистичні жанри можемо підсумувати, що вивчення художніх особливостей цих жанрів моє неабияке значення у практиці журналістики.

1.3 Характеристика художньо-публіцистичних жанрів

Характерною відмінної рисою художньо-публіцистичних жанрів є те, що, що в них присутні художність і публіцистичність.

Художність — це образне відображення дійсності, моделювання ситуації або подій, що дійсно відбулися або придуманих подій.

Публіцистичністьвиражається перш за все у присутності документальності, в пафосі і тенденційності оповідання, в допустимості тільки домислу, але не вигадки.

Конкретний, документальний факт в цих жанрах як би відходить на задній план, поступаючись місцем враженню автора від факту, його оцінці, авторській думці.

До художньо-публіцистичних жанрів, на думку Кенжегулової Н. відносяться [ 24, c. 87 ]:

― нарис,

― зарисовка,

― есе,

― політичний портрет.

В рамках це жанру можна розглядати і документальну розповідь.

Нарис — це невелика розповідь про дійсну подію, людину або явище. Журналістський нарис відрізняється від літературного достовірністю і адресністю фактів. В журналістиці нарис — найоб'ємніший жанр, тоді як в літературі — самий невеликий.

Нариси діляться на:

1. Описові:

а) путні;

б) подійні.

2. Сюжетні:

а) портретні;

б) проблемні.

Описові нариси відрізняються в основному одно лінійністю оповідання, підлеглістю хронології події, а сюжетні — постановкою проблеми, яка вимагає рішення, складністю відображення життєвих колізій.

Оповідання в нарисі може вестися від першої, третьої або множинної особи. Автор нарису може бути сам безпосереднім учасником події, героєм; він може "за кадром", його оповідання може бути просто "фоном", на якому розвиваються події; автор може бути спостерігачем — головним "оцінювачем [ 24 ].

В нарисі використовуються два види прози: комунікативно-класична і естетична. Логічність викладу, дотримання класичних мовних норм — властиві комунікативно-класичній прозі. Така проза присутня в основному в нарисах Песькова В., Голованова Я. Естетична проза відрізняється високою емоційністю викладу, присутністю в тексті яскравих описів. Така проза нарисів Алімжанова А. В нарисі використовуються також три види сюжетів:

1. Простий сюжет — відповідний природному ходу події.

2. Просторово-часовий сюжет — це коли події можуть відбуватися в одному і в тому ж просторі, але в різних тимчасових вимірюваннях.

Наприклад, в нарисі Алімжанова А. "Трон Рудаки". Асоціативний — коли сюжет довільно міняється відповідно асоціативним настроям героїв або автора. В нарисі також важливі такі елементи, як пейзаж, портрет і інші деталі. Відомі знамениті нариси Уаліханова Ш. "Аблай" — портретний нарис, "Нариси про Джунгарії" — путні нариси.

Зарисовка- невеликий за об'ємом жанр, він відрізняється від нарису тим, що в ньому відсутній сюжет. Види зарисовок:

1. Пейзажна.

2. Асоціативна — побудована на асоціаціях.

3. Портретна — портрет людини, або місцевості, явища.

В зарисовці відсутня проблема. Це в основному ланцюг картин, асоціацій. Відомі зарисовки про природу і тваринних Пескова В., які публікуються в кожному п'ятничному номері газети "Комсомольська правда".

Есе — жанр, який пишеться на одному диханні, в ньому присутнє високе емоційне напруження, разом з філософськими роздумами.

Види есе з тематики:

1. Політичні

2. Економічні

3. Літературні

4. Публіцистичні. і ін.

В есе як правило відсутній сюжет. Це своєрідний вільний "потік інформації". Теми есе відрізняються злободенністю і актуальністю. Есе як жанр з'явився ще в середньовіччі. Відомі есе Стефана Цвейга. Сучасні есе відрізняються гостротою проблеми і зльотом філософського осмислення.

Нове слово в сучасну ессеїстику вніс відомий Казахстанський письменник і публіцист Р. До. Бельгер, яки писав свої есе на трьох мовах: казахській, російській і німецькій. Його есе — віртуальні бесіди з синами казахської землі "Тихі бесіди на галасливих перехрестях" унікальні за своїм змістом і проблематиці. Публіцист міркує про проблеми казахського народу вустами великих предків, ці есе гідні серйозного вивчення.

Політичний портрет- жанр, в якому в основному відображається психологічний портрет, дії і імідж реальних осіб. Політичний портрет відрізняється від інших жанрів тим, що в ньому в рівних кількостях повинні бути представлені публицистичность і художність. Задача журналіста в написанні цього жанру — вгадати за іміджем реальну особу і дати його істинну психологічну характеристику, прогнозувати можливі дії цієї особи в майбутньому, передбачити суспільну значущість і роль цієї особи в суспільному розвитку.

Дещо по іншому пропонує класифікацію художньо-публіцистичних жанрів Карпенко В.О. [ 12 ]. На нашу думку, дані визначення більш точно характеризують дані жанри.

Нарис– художньо-публіцистичний жанр, в якому на документальній основі узагальнюються важливі суспільно-політичні явища, розкриваються події, у центрі яких постає зображення всебічності природи чи розкриття характеру людини, яка її любить і зберігає.

Фейлетон– сатиричний художньо-публіцистичний жанр, котрий виявляє комічну суть негативних фактів, процесів і явищ дійсності. Останнім часом він практично зник з газетних шпальт. Але ж сила сміху та висміювання є незборимою. Використовуйте її для боротьби з байдужими чиновниками чи знищувачами природи.

Памфлет– сатиричний художньо-публіцистичний жанр, в якому розвінчуються небезпечні негативні явища. Розрахований на ідейне знищення об'єкта критики. Як і фейлетон, практично в газетах не зустрічається. Разом з тим, може відродитися на сторінках, насамперед, партійної преси.

Етюд і есе– художньо-публіцистичні жанри, які за своїми жанровими ознаками нагадують нарисово-фейлетоно-памфлетні виступи на історичні, наукові, літературно-мистецькі теми й мають закінчений характер. Вимагають значних зусиль для пошуку оригінальних, відчутих всім серцем образів, які краще за все виникають у інтимні хвилини особистого спілкування з природою.

Художньо-публіцистичні жанри в сучасності відійшли на задній план, поступившись місцем інформаційним і аналітичним, оскільки останні володіють великою оперативністю і інформація знайшла в даний час небувалу актуальність. Такий об'ємний жанр, як нарис зовсім зник із сторінок друку.

На жаль, журналісти не так часто створюють екологічні матеріали в художньо-публіцистичних жанрах, хоча це суттєво б збагатило палітру виступів засобів масової інформації, сприяло б більш емоційному розумінню любові до природи та потреби її збереження.

Художньо-публіцистичні жанри відрізняють від інших своєю будовою та особливістю використання композиційних прийомів.

Перш ніж аналізувати художньо-публіцистичні жанри, які по суті є текстом, розглянемо що представляє собою текст.

Текст – це виражене у будь-якій формі, упорядковане та завершене словесне ціле, які заключає в себе певний зміст, який співвідноситься з однією із сфер функціонування мови. Текст – продукт породження та предмет сприйняття, процес генерації та інтерпретації. Саме при породженні текстів виникає таємничий переклад язикової дійсності у дійсність язикову, а при сприйнятті — повернення від язикової матерії до поза язиковим реаліям [14, c. 121].

Кожен з вище описаних художньо-публіцистичних жанрів характеризується своєю зв’язністю, інформативністю, завершеністю.

Зв'язність — це найважливіша текстова категорія художньо-публіцистичних жанрів, саме її наявність підвищує статус деякої безлічі висловів, перетворюючи їх на текст.

Інформативність — основна категорія тексту і його обов'язкова ознака. В даному випадку термін інформація використовується в значенні «отримання нових відомостей про предмети, явищах, відносини, події об'єктивної дійсності».

Завершеність — це функція задуму, встановленого в основу художньо-публіцистичних жанрів. Текст можна вважати завершеним тоді, коли, з погляду автора, його задум отримав вичерпний вираз, коли, на думку автора, бажаний результат досягнуто.

Збиральність як лінгвістична ознака художньо-публіцистичного стилю знаходить втілення і в своєрідності категорії особи (використовування 1-ої і 3-ої особи в узагальненому значенні), і в порівняно підвищеній частотності займенників ми, ви, наш, ваш і в особливостях їх вживання.

Газетний текст відноситься до газетно-публіцистичного стилю. При аналізі художньо-публіцистичних жанрів під газетним текстом будемо мати на увазі друкарське повідомлення, в якому представлений сучасний погляд на дійсність відносно конкретного питання, події або процесу. Газетний текст є специфічним типом тексту, що займає особливе місце в складній ієрархічній системі текстів. Серед характеристик газетного тексту можна виділити загальні риси, що зближують його з текстами інших типів, і специфічні, властиві тільки йому властивості, що відрізняють його від останніх. Основні властивості сучасних газетних текстів полягають у фактичній, актуальності, релевантності, доступності, соціальній активності, монтажності, сенсаційності, експресивності і емоційності.

Головною стилеутворюючою властивістю сучасного газетного тексту є обов'язкова реалізація в ньому одночасно двох головних функцій — інформативної і соціальної дії. Учені звернули увагу на особливості мови газети, його інформаційний аспект.

Конструктивними принципами газетної мови виявляються одночасні і рівноправні орієнтації на експресію і стандарт. Зразкові газетні тексти створюються не обмеженням стандарту, а умінням підшукувати експресивну протиотруту, творчо створювати органічне чергування контрастуючих елементів.

Існує 3 типи будови газетних текстів художньо-публіцистичних жанрів [3, c. 102]:

1) хронікально-послідовна будова (опис явищ, подій, людського життя в їх часовій послідовності);

2) будова, заснована на логіці причинно-наслідкових зв'язків. Дослідження, аналіз, де немає розповіді про подію, явище або який-небудь відрізок життя героя «в часі», а все оповідання будується за принципом не тимчасової, а логічної послідовності. В основі цього типу побудови лежить не логіка викладу, як в першому випадку, а логіка дослідження;

3) еліптична будова.

Хронікально-послідовна будовагазетних текстів художньо-публіцистичного жанру. Це одне з найпростіших і в той же час досить поширених типів в газеті будови текстів. Воно характерне тим, що автор розказує все «по порядку». Тобто послідовність пропозицій визначається послідовністю подій, які підлягають опису. Так би мовити, діє принцип «що бачу, то співаю». В даному випадку текст шикується виходячи з послідовної зміни різних періодів, епізодів і дій.

В практиці існують два принципи відображення події: пряма і зміщена хронологія. При прямому хронологічному відображенні автор розвертає оповідання, послідовно описуючи події. Перебивання тимчасових і просторових зв'язків буває тоді, коли необхідно прискорити або уповільнити хід оповідання. Відбувається це за рахунок зсуву різних тимчасових періодів, епізодів і дій. В текстах з порушеною (зміщеної) хронологією відбираються різні періоди події або життя героя. Наприклад, оповідаючи про справи людини в справжньому часі, автор може звернутися до його минулого. І навпаки. Перебита хронологія допомагає вільно переміщати героя з одного тимчасового відрізка в іншій. Для цих цілей діють різні вставні конструкції: спогади героя або автора, авторські роздуми.

Виявляючи різні причинно-наслідкові зв'язки між явищами дійсності або досліджуючи внутрішній світ героїв, мотиви їх поведінки і т.п., автор будує твір згідно логіці своєї думки.

Існує чотири типи причинно-наслідкових зв'язків, і відповідно існує чотири типи будови газетних текстів:

П З, де П — причина, З — слідство.

1. П > З

2. П > С1 + С2 +…….+ Сn

3. П1 + П2 +……+ Пn > З

4. П > С1(П1)> С2(П2)> …… > Сn

В першому типі будови показано, що причинно-наслідковий зв'язок направлений від причини до породженому нею слідства. Значить, причина і слідство — асиметричні, і відношення між ними необоротне. Мається на увазі, що причини викликають не будь-які, а певні, відповідні їм слідства.

В другому типі будови деякі причини викликають численні, довго тривалі слідства, наприклад катастрофічні стихійні біди, такі, як урагани, землетруси або вибух атомної бомби над Хіросімою в 1945 році.

В третьому типі будови показано, що численні причини підводяться до одного слідства.

Четвертий тип будови є широко поширеним типом причинно-наслідкових зв'язків, що викликають так званий «ефект доміно», коли дія однієї причини викликає цілий ланцюжок слідств, подібно тому як падіння однієї кістки доміно в довгому ряду викликає послідовне падіння всіх поставлених один за одним кісток.

Еліптична будова газетних текстів художньо-публіцистичного жанру. Газетні тексти даного типу показують явища і події не цілком, а лише в максимально істотних елементах, тобто цілісна дія або явище усікається до найістотніших слідств характеризуючи його прояви.

Еліптична будова газетних текстів украй зручна для опису складних, тривалих, багатокомпонентних явищ: тривалих спортивних змагань, політичних протистоянь, складних економічних процесів, які не можуть бути випадкові і не можуть бути підібрані за іншим принципом, ніж принцип доцільності і релевантности. Підставою для відбору фактів не можуть бути сенсаційність, ексклюзивність і т.д., якщо не існує прямого зв'язку з крізною ідеєю.

Однією з головних характеристик мови художньо-публіцистичних жанрів є установка на оціночність викладу. Останнім часом у зв'язку з демократичними реформами в газетно-публіцистичному стилі відбуваються великі зміни у бік його індивідуалізації; має місце перегруповування жанрів і навіть їх змішення. Помітно міняється мова газети, її впливовий настрій, тональність.

Діалектичне об'єднання провідних ознак «експресії» і «стандарту» газетного тексту, виділене В.Г. Костомаровим, співвідноситься із взаємодією двох провідних функцій газети: інформаційної і впливаючої. Інформема — стандартизована одиниця, що дає інформацію про подію, що відбувається.

Заголовок- невід'ємна і головна частина будь-якої газетної публікації.

На основі співвідношення між заголовком і елементами тексту утворюються різні типи заголовка:

1) заголовок, що виражає тему тексту;

2) заголовок, що відображає окремий факт тексту;

3) заголовок, що називає героя публікації;

4) заголовок, що представляє цитату або відомий вираз, що відносяться до описуваної події;

5) заголовок, що виражає аналітичну оцінку ситуації;

6) заголовок, що актуалізує ідею матеріалу;

7) заголовок, що актуалізує другорядні елементи тексту.

Вступ є абзацом, набраним більш жирним шрифтом, ніж вся решта тексту, містить в собі найважливіший або найцікавіший елемент повідомлення і є його своєрідною «візиткою». В сучасних газетних текстах українських ЗМІ існують наступні типи вступу:

― вступ-кидок;

― вступ-парасолька;

― відкладений вступ і т.д.

Вступ-кидок створюється як пряма коротка фраза, виступаюча в ролі заголовка на початку повідомлення. Він не прагне того, щоб повідати про подію, а просто позначає тему і настроює глядача на сприйняття наступної за ним інформації, чітко указуючи її тематику або спрямованість.

У вступі-парасольці, тобто зведеному вступі саме відповідь на певні питання повністю розкриває зміст події, дає про неї повне уявлення.

Відкладений вступ, один з класичних варіантів, розказує про подію у вільній розмовній формі, інтригуючи читачів незнайомими фактами, іменами і т.д. Він будується за принципом викладу початку події або проблеми або її зав'язки.

Корпус — основний текст твору від зачину до кінцівки. Він конкретизує вступ, відповідає на питання, що містяться у вступі, і аналізує факти. Загалом, корпус розкриває проблему в подробицях, в чому частина читачів не має потреби. Тому дуже важливо всю суть повідомлення висловити в заголовку і вступі.

Кінцівка- це кінець газетного тексту. Вона виконує дві функції:

1) підсумовує текст, узагальнюючи все сказане і виділяючи головну думку;

2) кінцівка може ставити відкрите питання, звернене до читачів, властям, націлене на те, щоб порушити їх реакцію.

РОЗДІЛ 2. Функціонування художньо-публіцистичних жанрів на сторінках міської газети

2.1. Жанри нарису на сторінках газети «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ»

Нарис — центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці". Внутрішньожанрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково-популярний та інші його зразки.

Найбільш розповсюджений жанр художньої публіцистики – нарис. Нарис вибудовується на строго документальній основі (конкретність фактів, дійсні герої, не придумані обставини їхніх взаємин), і водночас повинен бути поданий в художній узагальнюючій формі. Для цього жанру характерні образність характеристик, значний ступінь типізації. З усіх жанрів публіцистики нарис вирізняється особливою композиційною будовою, близькою до побудови драматичних творів, отже він більш драматургічний за будь-який інший жанр публіцистики. При всьому розмаїтті нарису як жанру, зумовленого вибором зображальних засобів, тематикою, характером об‘єкта, авторським задумом, способом трактування матеріалу, тощо, головний предмет нарису практично завжди – людина (винятком можна вважати науково-популярний нарис). У свою чергу найбільш поширений різновид нарису – портретний нарис, в якому автор відстежує обставини життя свого героя, виявляє мотивацію вчинків, намагаючись розкрити глибинні особистісні властивості (психологію, характер), а також соціальний сенс діяльності. Тут можуть використовуватися найрізноманітніші засоби – тривале спостереження, портретне інтерв‘ю

Головна особливість нарису — широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, зашгіднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець.

Проводячи роботу над нарисом слід ураховувати своєрідність викладу. Якщо автор пропонує нам здійснити екскурсію по місту чи країні з метою ознайомлення з чимось, то вчитель повинен застосовувати цей прийом. Підготовча робота займає значне місце при вивченні нарису, наприклад: нарис про Шевченка діти не зрозуміють в достатній мірі, якщо е звернутися до історичних умов, в які жив письменник.

Основна мета та завдання нарису – дослідити екологічний стан та охорону навколишнього середовища Запоріжжя.

Ключові слова: екологічний стан, екологія, навколишнє середовище, Запоріжжя, антикризові заходи.

В статті автор розглядає проблему екологічної кризи в країні та пошуки шляхів виходу з неї, зокрема на Запоріжжі. Досліджується стан прийняття термінів виконання програми виходу з екологічної кризи.

Даний нарис відноситься до сюжетного, який описує проблему вирішення екологічної кризи на Запоріжжі. Екологічний стан на Запоріжжі вкрай загрозливий. Автор вказує на небезпечність та посилення екологічної безпеки в регіоні.

Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник. Щось подібне про нарис писали й кілька десятків років тому. Нарис – самостійний літературний жанр, що ніскільки не поступається перед іншими художніми видами творчості. Але на відміну від інших літературних жанрів він ґрунтується на конкретних фактах, досліджує їх, містить елементи публіцистики, які тісно поєднуються із засобами художнього, образного живопису. Цією останньою якістю нарис відрізняється також від інших публіцистичних жанрів, зокрема від статті.

За психологічною насиченістю твору інколи виділяють так звані психологічні нариси, в яких головна увага нарисовця привертається до дослідження характеру і психіки людини.

Вид сюжету, що використовується у нарисі – простий, виклад відповідає природному ходу події.

Розповідь ведеться від третьої особи, а автор є головним оцінювачем.

Стаття має високу інформативність, оскільки викладає події перебігу сесії міської ради Запоріжжя про прийняття плану антикризових заходів.

Стаття має логічне завершення і підсумовує викладені в статті події. Після бурхливих дебатів план антикризових заходів так і не ухвалили. У роботі сесії оголосили перерву. Можливо, компромісне рішення ухвалять на другому пленарному засіданні.

Художньо-публіцистичне мовлення відзначається своєрідністю аргументації і переконання, що реалізується з допомогою понятійно-логічних і образно-прагматичних засобів, способів і прийомів вираження оцінок та думок письменника-публіциста. Оцінність художньо-публіцистичного стилю зумовлює домінування негативнооцінної інформації, а відповідно і спеціальних лексичних та фразеологічних засобів реалізації категорії оцінки, які сприяють здійсненню перлокутивного акту та забезпечують прагматичний ефект художньо-публіцистичного мовлення.

Будова даного нарису — хронікально-послідовна будова, оскільки містить опис явищ, подій, людського життя в їх часовій послідовності.

Це одне з найпростіших і в той же час досить поширених типів в газеті будови текстів. Воно характерне тим, що автор розказує все «по порядку». Тобто послідовність пропозицій визначається послідовністю подій, які підлягають опису. Так би мовити, діє принцип «що бачу, то співаю». В даному випадку текст шикується виходячи з послідовної зміни різних періодів, епізодів і дій.

Автор розвертає оповідання, послідовно описуючи події, таким чином, можна зробити висновок, що принцип відображення події – прямий.

Розглянемо більш детально будову статті.

Заголовок — невід'ємна і головна частина будь-якої газетної публікації. Заголовок даної статті — «Політекономія екології», — заголовок, що актуалізує ідею матеріалу.Заголовок містить в собі ідею твору, та перегукується з проблематикою. Він є виразним, стислим, змістовним, цікавим, легко вкладатися в пам'яті читачів.

Оцінні іменники поєднують в своїй семантиці назву об’єкта оцінки, мотивуючу ознаку та вираження суб’єктивного ставлення мовця до об’єкта оцінки і дають оцінну характеристику діям міської ради за її політичною діяльністю, поведінковими характеристиками та здібностями.

Вступ статті «Скандальна неминучість була уготована позачерговою сесією Запорізької облради задовго до початку. Сесія міської ради, що відбулася тижнем раніше, лише підтвердила це припущення. Міським депутатам запропонували ухвалити звернення до облради про перенесення термінів виконання програми виходу з екологічної кризи. З таким проханням до міської влади нібито звернулися 14 промпідприємств, які заявили про неможливість виконання заходів щодо поліпшення екологічної ситуації. Зрозуміло, через уже глобальну кризу» розказує про подію у вільній розмовній формі. Він будується за принципом викладу початку події або проблеми або її зав'язки.

Аналітичний спосіб викладу націлений на проникнення в сутність явища, на з'ясування схованих взаємозв'язків предмета відображення.

Основні особливість цього нарису — широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець.

Функція художньої публіцистики – у розкритті типового, загального через індивідуальне, окреме. Досягаючи повноти узагальнення, виявляючи характерне, художня публіцистика використовує образне відображення реальності, при чому образ цей створюється з невигаданого, фактичного матеріалу.

Далі зробимо аналіз основного тексту твору. Внутрішньожанрова диференціація свідчить про те, що авторська модульна свідомість стає пластичнішою в інтерпретації інформації, вона представляє документальний рівень творчості. У мисленні відображеного факту документалізм використовується як прийом поглибленої передачі деталі, специфіки епохи, характеру доби.

Зазначимо суб’єктивне подання проблеми через характери героїв з дотриманням чіткої документальності, адресності.

Автор представлений тут як своєю свідомістю і існуючими в ній намірами, задумами, так і створеним ним повідомленням — реалізацією задума в мовленні.

В основному тексті автор наводить статистичні дані, які характеризують екологічний стан регіону та уривки з інтерв’ю міського голови О.Нефьодова та коментарії голови облдержадміністрації Олександра Старуха. Автор наповнить підсумки аналізу десяти місяців соціально-економічної ситуації в регіоні.

У статті спостерігаємо наявність трьох частин: перша — забезпечує початок комунікативного акту і включення в нього читача — зачин, початок твору, вступ; друга — виконуюча власне інформаційне завдання — здійснює у свідомості читача мету, поставлену автором, — основна частина; нарешті свідчення про те, що комунікативний акт закінчений, що читач погодився з автором, а розрив в їх пізнаннях з теми твору знято — закінчення, висновки, післяслово.

Чіткий розподіл кадрів в реченні або простих речень в складному дозволяє читачеві краще "розглянути" зображення.

Що стосується вертикальної будови тексту, то привертає увагу, що сприймання твору забезпечується порівневим перетворенням змісту в тезові фрази. Цьому сприяє побудова тексту за принципом "складуваної парасольки", коли нижчі рівні ніби "вставляються” вищі. Розглянемо ієрархію рівнів тексту в порядку розгортання інформації, тобто так, як звичайно будує повідомлення автор, і зворотньо до того, як сприймає його читач, поступово, на основі переозначень, підіймаючись до рівня твору. (Щоправда, автор будує своє мовлення не лише від спільної теми повідомлення до абзаців та фраз, але й під впливом використаних слів і словосполучень, абзаців перебудовує в процесі творення вже збудований текст. Однак, основний напрям для автора — від ідеї твору до його нижчих рівнів).

Йдучи у вказаному напрямі, і орієнтуючись на зміст твору, ми виділимо передусім два самостійні рівні: рівень ідеї, поняття, теми, який представлений закінченим твором, і рівень тези, представлений блоком, частиною твору, котра могла б існувати і як самостійний твір. Самостійними ми називаємо ці рівні тому, що вони виступають чи могли б виступати як окремий твір, їх властивість — перебувати в оперативній пам’яті тільки в згорнутому вигляді, конспективно. В такому вигляді вони здебільшого зберігаються, пізніше і в довгочасній пам’яті.

Кінцівка статті підсумовує текст, узагальнюючи все сказане і виділяючи головну думку. Зокрема, автор зазначає невирішеність розкритої проблеми. Після бурхливих дебатів план антикризових заходів так і не ухвалили. У роботі сесії оголосили перерву. Можливо, компромісне рішення ухвалять на другому пленарному засіданні.

Отже, нарис — жанр епічного роду літератури, тобто це розповідний твір, присвячений детальному художньому аналізу певних життєвих явищ, фактів, подій, постатей. Його своєрідність визначається документальністю, осмисленням письменником дійсних фактів свого часу. Цим нарис відрізняється від інших жанрів. Нарис — оперативний жанр літератури, який дає змогу відгукнутися на найживотрепетніші питання часу.

2.2 Жанри Фейлетону на сторінках газети «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ»

Фейлетон — сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка".

Мета статті – розкрити стан сучасного шоу-бізнесу в Україні, його нерозвинутість та подекуди навіть абсурдність.

Ще на початку ХХ століття жанрові особливості таких публікацій не враховувались: фейлетоном вважали все, надруковане в газеті "підвалом".

Таким чином, фейлетон — сатиричний, художньо-публіцистичний жанр, який виявляє комічну суть негативних фактів і явищ дійсності. За найбільш поширеною класифікацією, фейлетони поділяють на документальні і проблемні. Будь-який фейлетон у тій чи іншій мірі базується на фактах дійсності, тим паче, кожен фейлетон повинен бути проблемним.

Заголовок статті досить чітко передає зміст статті — «Перлиукраїнськоїестради», оскільки розкриває її суть та проблему українських виконавців.

Зв’язок через перші речення відповідних абзаців — можливо, єдиний спосіб, що органічно відповідає людській здатності сприймати значні, протяжні фрагменти мовлення (усного чи писемного). В рамках семантико-синтаксичного цілого думка отримує більш чи менш повний розвиток, але при цьому вона віддаляється від своїх витоків. Щоб почати нову думку (або новий аспект, чи новий поворот її), потрібно повернутися до початку, тобто до першого речення.

Початкові речення слугують своєрідним двигуном сюжету, розвитку думки і основним засобом зв’язку поміж різними семантико-синтаксичними цілими. Ці речення виступають як основний засіб, що організовує і цементує текст, зв’язує його частини в одне ціле. В ієрархії речень, які будують текст, початкові речення різних семантико-синтаксичних цілих — це ключові, опорні пункти".

Початок фрази також ніби ключ до неї. Підкреслити характер логічного зв’язку фрази з попередньою простіше за все, почавши фразу з відповідного сполучника. Сполучник, який стоїть на початку речення, забарвлює своїм логічним змістом все речення. Початок фрази слугує і для побудови протиставлення. Інакше кажучи, він допомагає розкрити будову змісту. Детермінуючі члени, які наводяться на початку фрази, належать не до граматичного підмета чи присудка, а до змісту фрази в цілому. Частіше за все вони стають її логічними підметами. В цьому виявляє себе боротьба поміж стандартною схемою передачі інформації, яка виражається мовною конструкцією, і процесом творчого мислення, яке втілюється в тексті.

Для цього фейлетону характерна відсутність головного героя. Центр оповіді переноситься на саму проблему, зміщуючись час від часу то на причини і наслідки її виникнення, то на шляхи її вирішення.

Композиція досліджуваного тексту постає як співвідношення частин розгорнутого діалогу, з одного боку, його і авторського резюме в кінці твору, з другого боку. Композиція сприймається тут і як співвідношення різних компонентів архітектоніки, а саме: зачину (це оголошення порядку денного зборів і виклад суті персональної справи); основної частини (тобто обговорення поведінки героя); закінчення (яке містить у собі авторське узагальнення відносно того, що нас чекає, коли ми не схаменемось і будемо покірно, не замислюючись, приймати все те, що і сюжет, і композиція, й архітектоніка фейлетону тісно переплітаються, контактно, влад взаємодіють між собою, а також із елементами категорії змісту. Адже саме діалогічний виклад матеріалу (у чому проявляється композиційна будова тексту, а через неї — людська сутність, її незмінність в основних своїх виявах), підсилений сюжетною лінією — у вигляді традиційно-усталеної, заформалізованої процедури ведення всіляких зібрань, уся ця надокучлива незмінність, заданість, застиглість, зашореність, що закладена у кожну клітинку тексту, — якнайкраще "спрацьовує" на розкриття основного — задуму, теми, проблеми, ідеї, концепції фейлетону.

Задум автора полягав у тому, аби привернути увагу громадськості до важливого світоглядно-морального явища, а саме до того, як виглядає творчість українських виконавців, так званий погляд з боку.

Продовжимо характеристику психологічної складової структури.

Важлива риса психологічної складової — доступність, її забезпечує конкретність викладу. Абстрактний, далекий дід реальної дійсності виклад, який супроводжується надлишком абстрактних іменників і пасивних дієслівних форм, мало доступний. Як відомо, що вище відношення кількості абстрактних іменників до загальної їх кількості в тексті пасивних дієслівних і недієслівних присудків до загального числа присудків, то менше доступний текст.

Фейлетон сатирико-гумористичний вимагає індивідуального гумористичного чи сатиричного образу, який сприяє розкриттю людини чи явища негативного плану. Так, наприклад, автор пише «Але скажу чесно, після того як я побачила Михайла Поплавського у костюмі Бетмена, особисто мені вже нічого не страшно» або «особливої уваги потребує сприйняття текстів пісень славнозвісного виконавця ”галицько-волинського клубного репу” Вови зі Львову. Вова нам повідомляє, що ”…сьогодні в клубі будуть танці, але за графіком гоцають тільки засранці…”. Не встигли ми засумувати з цього приводу, як Вова нас розраджує і співає, що ”…дівчата роздягаються, хлопаки роздупляються…наш музон не по-дитячому людей ковбасить…”. Мимоволі замислюєшся над красою мови, над тим, як чітко, а головне влучно, підібрані потрібні слова автором».

При вивченні структури тексту треба враховувати три аспекти: матеріальні складові структури, відношення між ними та цілісність об'єкта.

Текст даного фейлетону утворюється певною глобальною структурою, що включає в себе глибинну й поверхневу структуру. Ми розглядаємо публіцистичний текст, тому попередні визначення термінів "поверхнева" та "глибинна" структура стосуються насамперед цього виду текстів. Глибинну структуру містить ідейно-тематичний зміст тексту — текст постає тут як складне сплетіння суспільних відносин навколо глибинної проблеми української естради, що є системоутворюючим началом. Глибинна структура тексту, таким чином, утворюється певною сукупністю намірів, що перебувають під домінуючим впливом певної прагматичної настанови.

Поверхнева структура тексту — це лінгвістична форма вираження глибинної структури тексту. У цьому фейлетоні вона є формально-змістовою.

Кінцівка фейлетону підсумовує сучасний стан української естради «але як це не сумно, а поміж сучасного музичного Олімпу майже не зустрічається те, що справді було б нормальною талановитою музикою з текстом, який не позбавлений здорового глузду».

Кінцівка ставить відкрите питання, звернене до читачів, націлене на те, щоб порушити їх реакцію щодо подальшого розвитку українських поп-виконавців та стану української естради.

Фейлетон може набирати найрізноманітніших форм. Він може наближатися до гумористичного оповідання, або бути написаним у формі листа, щоденника, комедійної сцени між кількома особами. Фейлетоністи часом запозичують у своїх творах образи з відомих книг світової і вітчизняної класики, пародіюють відомі твори і т.д. Це потрібно для головного у фейлетоні — сатиричної типізації, розвінчування негативного явища з допомогою сатиричного образу, який відбиває істотні ознаки негативного у суспільстві. Сатирична типізація досягається художньо-публіцистичним узагальненням негативних явищ у конкретному соціальному бутті. Сатиричний образ розкриває шкідливість зла і водночас притаманними фейлетону засобами підказує шлях його подолання, або завдяки іронії, сарказму робить неможливим його подальше існування. Адже за словами М.Гоголя сміху боїться навіть той, хто взагалі нічого не боїться.

Отже, методика роботи над фейлетоном у зв'язку із складністю його як жанру "подвійного підпорядкування" багато в чому відрізняється від методики роботи над творами інших жанрів преси. Найчастіше джерелом тем фейлетонів є редакційна пошта, власні спостереження сатирика. Звичайно, найбільш плідні такі пошуки фейлетоністів, в яких тематика виступів підказана самим життям, визначається задовго до самого виступу, а потім фейлетоність лише добирає факти.

2.3 Жанри Памфлету на сторінках газети «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ»

Памфлет — сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисєнтерами" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713-1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаев (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за перший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошений божевільним.

Памфлет — один з найголовніших .жанрів соціальної критики, злободенний гостросатиричний твір, викривальний пафос якого спрямований на нещадне осміяння суспільна шкідливих явищ, організацій і відомих осіб. У памфлетах широко використовується художньо-образне й науково-понятійне мислення, ідейно знищується об'єкт критики, комбінуються різноманітні вияви комічного: сарказм, іронія, використовуються гіперболи, контрасти, принижу вальна лексика.

Мета статті розкрити питання дефіцитності/бездефіцитності державного бюджету на 2009 рік та проаналізувати проблеми економіки в Україні.

Ключові слова: бюджет, бюджетна політика, політична стабільність, дефіцит бюджету.

Памфлет — ефективна зброя боротьби проти реакції, шкідливих антинаукових суспільних концепцій, ідеології і практики небажаних елементів, його стилю притаманна яскрава афористичність, ораторські інтонації, експресивність, іронія, згущена до сарказму.

Актуальність статті. Автор статті зачіпає болючі проблеми сьогодення, а саме кризу в економіці країні та світу, намагається дати практичні рекомендації щодо поліпшення економічної ситуації в країні. Також автор зазначає основні недоліки сектору економіки, які стають на перешкоді проведення фіскальної політика, а саме: по-перше, немає достатнього ресурсу: грошей у бюджеті вистачає в основному тільки на покриття соціально захищених програм, а витрачати те, чого немає, неприпустимо. По-друге, Україна має досить обмежені можливості (порівняно з розвиненими країнами) з покриття дефіциту бюджету за рахунок зовнішніх запозичень. Хоча б тому, що навряд чи нині хтось із приватних інвесторів захоче купувати цінні папери українського уряду.

Завдання памфлету полягає в тому, щоб осміяти, зрадити ганьбі дане явище, дану особу. Памфлет, створюючи образ діяча, що викривається, прагне представити його як певну індивідуальність — бичує його в його житті, побуті, індивідуальних особливостях.

Це прагнення показати певну людську фігуру наближає памфлет у відомій мері до художньої літератури, роботу памфлетиста — до роботи письменника, що створює "типовий характер", причому на відміну від художнього узагальнення памфлет має на увазі саме певну, конкретну особу, конкретні факти (тобто насамперед усуває елемент художнього вимислу).

Найважливішу інформацію містить основна частина, якій притаманні динамічність, розгорнутість і зв'язність. Смислова цілісність тексту при цьому проявляється у повторенні певної термінологічної лексики, часто з використанням переструктурування.

У висновках коротко підсумовуються основні положення викладеної інформації, у зв'язку з чим вона відрізняється від інших частин лаконічнішим змістовно-насиченим викладом.

Для цієї статті характерним є двочастинний абзац, що складається з ключової або основної фрази, яка виражає головну думку абзацу, й коментуючої частини.

Усі частини абзацу виконують одне завдання — утворюють темо-рематичний ланцюжок, реалізуючи таким чином мікротему даної частини тексту. При зміні мікротеми, що визначається смислом відрізка, темо-рематичний ланцюжок переривається, вказуючи на межі надфразної єдності.

Таким чином, у статті автор описує ситуацію, здійснює постановку питання щодо виходу країни з економічної кризи.

Текст будується з матеріалу мови відповідно до її норм і сам зберігає статус одиниці мови, що завершує його структурну ієрархію. Так, він має плани змісту й вираження, структурні складові, до суми яких не зводиться поняття тексту, бо він виникає як інтегральна єдність.

Оскільки текст є єдиним засобом реалізації соціально значимого акту мовного спілкування (мети комунікації), то він набуває також статусу твору мовлення, що має цілісний і завершений характер.

Тексту властива подвійна належність: до мови як до схеми взаємодій його складових і до мовлення як до результату використання його складових одиниць для спілкування. Отже, текст є синтезом мови та мовлення, мовні компоненти якого субстанційно присутні графічно або фонічно.

Наведене спостереження свідчить про значимість точної послідовності викладу матеріалу статті.

Таким чином, автор закінчує свою статтю сподіванням, що рано чи пізно життя неминуче змусить українську владу зайнятися реформуванням бізнес-середовища. Питання лише в тому, якою буде ціна, котру доведеться в результаті заплатити економіці та суспільству за кожен згаяний день.

Отже, у роботі над памфлетом дуже важливо методологічно правильно висвітлювати події. Сатирично переконливі висновки — необхідний компонент твору. Але часто памфлетист сам висновків не формує, а лише підводить до них читача.Фейлетон — найкращий жанр, для вільного викладу на папері власних думок та емоцій, у ньому можна говорити про те, що дозволяє аудиторії співпереживати разом із автором. Таким чином є видом політично насиченої, публіцистичної (іноді філософської, наукової й т.п. ) літератури, яка у деяких відносинах близька до художньо-літературної сатири. У памфлетах широко використовується художньо-образне й науково-понятійне мислення, ідейно знищується об'єкт критики, комбінуються різноманітні вияви комічного: сарказм, іронія, використовуються гіперболи, контрасти, принижувальна лексика.

2.4 Жанри Есе на сторінках газети «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ»

Есе — – жанр художньо-публіцистичної чи науково-популярної творчості, де вільно, не обов'язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема.

Для есе властивий несподіваний, неусталений погляд на явища життя, мистецтва, науки, вільна розкута композиція, асоціативність, зміщення часово-просторових планів, поєднання значних елементів художньої образності з науковими міркуваннями. Есе не передбачає систематичності викладу і навіть аргументованості висновків.

Есе автора розкриває проблеми театру, які постали на сучасному етапі.

Основна мета написання есе — розкрити запропоновану тему шляхом приведення різних аргументів (тез). Вони повинні підкріплюватися доказами й ілюструватися всілякими прикладами.

Мета даного есе – розкрити позитивні та негативні сторони розвитку театру в Україні. Що в театрі добре? Що в театрі погано? Дивні запитання, на які постійно шукають відповідей.

Актуальність статті у переосмисленні соціально-культурних можливостей українського драматичного театру та його ролі в суспільному житті.

Для мовленнєвого процесу природно, що увага адресанта зосереджена передусім на змісті повідомлення, на власних думках і переживаннях, а не на формі їх виразу. Тому те, що легко пишеться, іноді важко розуміють.

Стиль автора есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику, у якому на перший план виступає особистість автора.

В есе як правило відсутній сюжет. Це своєрідний вільний "потік інформації". Теми есе відрізняються злободенністю і актуальністю. Це зокрема стосується й аналізованого нами твору.

Вступ є абзацом, набраним більш жирним шрифтом, ніж вся решта тексту, містить в собі найважливіший або найцікавіший елемент повідомлення і є його своєрідною «візиткою». «Дзвінок із FM — зненацька. «Нам потрібно п’ять хвилин синхрону про те, що в театрі погано…» — «Невже? Дівчино, а у вас є на прикметі сфери, де нині все добре?» На цьому розмову закінчено. Але хробак сумніву чомусь не дрімає. І, за наводкою FM, пропоную кілька сторінок із персональної «книги скарг» (напередодні Дня театру)».

Есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування, в даному випадку стану сучасного театру.

Умовно все есе можна розділити на дві великі групи:

— особистісне есе, де на перший план виступає розкриття якої або сторони авторської особистості (такі есе часто пишуть на вступних іспитах або при надходженні на роботу. Дуже часто, побачивши що здобувач — неабияка особистість, що володіє саме тими характеристиками, які необхідні, комісія приймає його, навіть якщо іспити їм здані не блискуче ;

— об'єктивне або "серйозне" есе, де особистісне початок підлеглий предмету опису.

Завданням есе, на відміну від розповіді, є інформування про ідеї, пояснення, переконання, а не зображення або переказ якої-небудь життєвої ситуації. Есе досягає своєї мети за допомогою висловлень авторів, при цьому звичайно не потрібно створення вигаданих персонажів і сюжету, їх єднального. Проте , розповіді можуть містити в собі певні елементи, близькі до есе: авторські роз'яснення, розкриття передісторії відносин між героями, опису; одночасно й в окремі есе можна знайти елементи розповідності, навіть персонажів.

Есе відрізняється від традиційного твору тим, що у творі на літературну тему повинне переважати раціональне сполучення аналізу художнього твору із власними міркуваннями, а в есе яскраво виражена авторська позиція.

Крім того, тема есе, на відміну від традиційного твору, може лише давати напрямок для міркувань автора. Для есе автор може зробити власний заголовок, що визначає зміст есе й, можливо, відношення теми й заголовка будуть виражати відношення цілого й частини

Головна місія та мета есе – це самостійне бачення автором проблеми театру, питання, теми на підставі опрацьованого матеріалу та аргументів, у відповідності до обраного підходу та стилю.

Основна частина есе: теоретичні основи проблеми розвитку театру й виклад основного питання. Ця частина припускає розвиток аргументації й аналізу, а також обґрунтування їх, виходячи з наявних даних, інших аргументів і позицій щодо питання. У цьому полягає основний зміст есе. Важливе значення мають підзаголовки, на основі яких здійснюється структурування аргументації; саме тут необхідно обґрунтувати (логічно, використовуючи дані або строгі міркування) пропоновану тезу, а саме – «кадрова політика», «педагогічна проблема театру». Залежно від поставленого питання аналіз проводиться на основі наступних категорій: причина — наслідок, загальне — особливе, форма — зміст, частина — ціле, сталість — мінливість. У процесі побудови есе необхідно пам'ятати, що один параграф повинен містити тільки одне твердження й відповідний доказ, підкріплений графічним або ілюстративним матеріалом. Отже, наповнюючи розділи аргументацією, необхідно в межах параграфа автор обмежив себе розглядом однієї головної думки.

Сукупність підзаголовків допомагає побачити те, на що пропонує звернути увагу автор есе. Ефективне використання підзаголовків – не тільки визначення основних пунктів, які автор бажає висвітлити, це також наявність логічності у висвітленні теми есе.

Переходячи до естетичної складової, яка усуває суперечність в загальній оцінці твору автором і читачем, що стосується доцільності структури і форми твору, зазначу, що особливість естетичної складової полягає в тому, що вона сприймається ніби на око, водночас.

Як властивість естетичної складової, відповідність виникає в інших складових. Так, в основній частині теоретичного твору постійно зіштовхується матеріал, який потребує використання двох різних типів викладу. Коли автор з протокольною точністю намагається представити факти, він використовує прикладний стиль, коли звертається до знання, що формується, — теоретичний. Щоб уникнути зіштовхування цих двох взаємосуперечливих стилів, прикладний текст іноді виноситься за межі основного, набирається іншим шрифтом.

Відповідність сприйняттю виявляється і в повторенні основної ідеї на різних етапах процесу читання. Повідомляючи читачеві основну ідею твору декілька разів (заголовок, зачин, корпус тексту, висновки), автор створює кращі умови для засвоєння читачем своїх поглядів і запам’ятовування формулювань.

Коли ми розглядаємо твір як центральний член комунікативного акту, на перший план виступає пізнавальна підструктура, представлена основним співвідношенням структури твору, логічною і інформаційною складовими.

Систему змістової сторони твору визначають дві складові — логічна та інформаційна.

Логічна складова забезпечує послідовність і несуперечність викладу. При цьому вона відображає не тільки будову явища, яке відображають, але й спосіб усвідомлення його читачем, слугує диригентською паличкою, за рухами котрої читач усвідомлює текст твору.

Логічна складова імітує хід пізнання того що відображають і зображують, вибудовує текст згідно з законами його руху.

Характеристики явищ виражаються в описовому блоці, тимчасові відносини та причиново-наслідкові зв’язки — в розповідному.

Текст блоку-доведення у повній відповідності з формулами логіки починається звичайно тезою, яку належить розкрити, обґрунтувати, власне довести. Вмілий автор при описанні починає від основи поділу, в оповіді — з вказівки на причину, привід чи наслідок подій, або на якийсь цікавий для читача прояв їх. «Ще дратує (продовжую відповіді на запитання з FM) просто злочинна сценічна мова багатьох наших «артистів». Молодих чи навіть у регаліях. Останнім часом усі вони хвацько подалися в дубляж — заробити. І тут усі вади їхнього «виробництва» нам і вилізли боком. Небезпечно цих балакунів слухати в кіно. Та й театральні фанати зрозуміють мій смуток. А це усе та ж сама проблема — школа, освіта. Природний добір таких дивних «кадрів».

На початку блоку, таким чином, ніби уводиться його підмет, називається те, про що буде йтися. Згодом викладають ознаки присудку. Коли виклад присудку вичерпаний, підмет та присудок блоку варто повторити (в згорнутому вигляді, і звичайно, загалі, не обов’язково тими самими словами). Не приховую, викликає обурення і наша так звана кадрова політика. Тільки зажевріє Божий дар молодий, а не встигнеш озирнутися в радості – як треба озиратись в печалі. Скільки молодих цікавих імен, здавалося б, спалахували в Російській драмі (столиці). Тільки-но вивчив — ті імена, — а вони вже «загинули» під пресом дисциплінарним. Навіщо тоді ту дітвору неоперену взагалі зараховувати в «академію»?! Щоб потім підрізати їм стеблинки й викинути з теплиці?.. Жорстокі ігри. А театр же — не дисциплінарний батальйон, а педагогічна лабораторія. Товстоногов наполягав: вирощувати треба талант, а не пересаджувати його, як кущ, із клумби на клумбу.

В основному співвідношенні проявляються дві тісно пов’язані риси твору — його виразність і властивість не просто відображати дійсність, а препарувати її під відповідним кутом зору.

Структуру пояснень, яка містить в своїй основі причиново-наслідкові зв’язки, автор перериває кон’юнктивними та еквівалентними зв’язками, порівнюючи явища в часі чи представляючи їх як рівнозначні. «Педагогічна проблема — бич Божий і для головного драмтеатру країни, для франківців. Гурт різнообдарованих режисерів тусить і ставить. Але немає серед них надійного майстра — прикріпленого педагога і творчого «підкажчика». Є художній керівник, проте він… зайнятий. І виникає полістилістичне багатоголосся у спектаклях. Інколи сумбур — замість музики. А без ансамблю не буває вдалого номера. На жаль, у нас і «цей номер» проходить».

Недоліки логічної складової виявляють себе в тому, що в ній зберігаються без потреби кроки думки, котрі читач, безсумнівно, здатний здійснити сам.

Висновок: узагальнення й аргументовані висновки до даного есе. Підсумовує есе або ще раз вносить пояснення, підкріплює зміст і значення викладеного в основній частині. Методи, які використав автор для складання висновку: повторення, ілюстрація, цитата. Висновок містить важливу інформацію, що доповнює есе, елемент як вказівка на застосування дослідження, на розвиток взаємозв'язків з іншими проблемами. «Тільки, як і раніше, коли в залі згасає світло, сидимо — мріємо: «…А раптом?»»

Отже, есе виражає індивідуальні враження й міркування автора по конкретному приводі або предмету й не претендує на вичерпне або визначальне трактування тему (у пародійної російської традиції "погляд і щось"). Відносно обсягу й функції граничить, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом (з яким есе нерідко плутають), з іншого боку — з філософським трактатом. Есеістичному стилю властиві образність, рухливість асоціацій, афористичність, нерідко антитетичність мислення, установка на інтимну відвертість і розмовну інтонацію. Деякими теоретиками розглядається як четвертий, поряд з епосом, лірикою й драмою, рід художньої літератури. Визначальні риси есе — це, як правило, незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення і т. д.

ВИСНОВКИ

За результатами дослідження художньо-публіцистичних жанрів газети сформулюємо головні висновки.

Основними властивостями сучасного газетного тексту художньо-публіцистичних жанрів є:

― фактичність (документальність інформації),

― актуальність (злободенність, ідеологічність, сучасність),

― релевантність (відповідність запитам аудиторії),

― доступність,

― соціальна активність,

― сенсаційність,

― експресивність

― емоційність.

Жанрисучасного газетного тексту включає такі компоненти, як заголовок (іноді і підзаголовок), вступ, основний корпус тексту, висновок (якщо вони є), утворюючи єдине ціле газетного тексту. Межі між структурними компонентами газетного тексту рухомі, самі компоненти тісно семантично пов'язані один з одним, що нерідко приводить до їх взаємозамінності або синкретичності. Загальна структура сучасного газетного тексту обумовлена темою публікації, способом подачі і оформлення інформації.

У сучасній газетно-журнальній сатирі дослідники налічують щонайменше півтора десятка жанрів: сатирична замітка, репліка, фейлетон, памфлет, гумореска (гумористичне чи сатиричне оповідання, жанр), байка, пародія (пародійна хроніка), епіграма, усмішка, анекдот, сатиричний афоризм (фраза), а також комедія (кінокомедія), сатирична повість, сатиричний роман.

На жаль, журналісти не так часто створюють екологічні матеріали в художньо-публіцистичних жанрах, хоча це суттєво б збагатило палітру виступів засобів масової інформації, сприяло б більш емоційному розумінню любові до природи та потреби її збереження. Цікаво побачити сповідь берізки, яку надламали задля збору її соку, чи пташки, у якої підлітки знищили гніздечко. А може хтось напише від особи Дніпра чи Дунаю, які важко несуть забруднені води… Майстерність творення словом завжди вимагає оригінальних ідей. Пошукайте їх для кожного з жанрів.

Нарис – опис реальних подій, фактів. За своєю природою він близький до оповідання, однак нарисова творчість має свою специфіку. Так, зокрема, образність у творах цього жанру виконує публіцистичну функцію. В ньому багато місця займають роздуми, певні статистичні викладки, економічний аналіз тощо. Вимисел у нарисі відіграє значно меншу роль, ніж в оповіданні.

Фейлетон – сатиричний художньо-публіцистичний жанр, котрий виявляє комічну суть негативних фактів, процесів і явищ дійсності. Останнім часом він практично зник з газетних шпальт. Але ж сила сміху та висміювання є незборимою. Використовуйте її для боротьби з байдужими чиновниками чи знищувачами природи.

Памфлет – сатиричний художньо-публіцистичний жанр, в якому розвінчуються небезпечні негативні явища. Розрахований на ідейне знищення об'єкта критики. Як і фейлетон, практично в газетах не зустрічається. Разом з тим, може відродитися на сторінках, насамперед, партійної преси.

Етюд і есе – художньо-публіцистичні жанри, які за своїми жанровими ознаками нагадують нарисово-фейлетоно-памфлетні виступи на історичні, наукові, літературно-мистецькі теми й мають закінчений характер. Вимагають значних зусиль для пошуку оригінальних, відчутих всім серцем образів, які краще за все виникають у інтимні хвилини особистого спілкування з природою.

Застосовуючи той чи інший композиційний прийом, втілюючи той чи інший задум, порушуючи ту чи іншу проблему, журналіст повинен пам'ятати про величезну відповідальність, яку він накладає на себе, взявшись за написання фейлетону, — жанру, що вимагає пильної уваги до кожного слова, до кожного факту.

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літературу. Це її, так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У XXстолітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам'ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

Описані нами жанри належать до числа найважливіших, але це не означає, що засаднило неможлива поява нових жанрів, створення проміжних міжжанрових утворень чи навіть авторських модифікацій існуючих варіантів. Так, кілька об'єднаних новинарних заміток, що відстежують події в часі, можуть складати хроніку. У межах портретного нарису деякі журналісти виконують твори під назвою "силует", що є дальшим поглибленням внутрішньожанрової типології і передбачає не просто створення портрета героя, а портрета контурного, однобічного, спрямованого не на всебічне розкриття характеру, а на поглиблене висвітлення його окремих сторін.

Одним з провідних компонентів сучасного газетного тексту є заголовок, що виконує інформативну, комунікативну, рекламно-експресивну, графічно-виділену, розподільну і сполучну функції.

При конструюванні сучасного газетного тексту інформаційного жанру часто використовуються будови «Переверненої піраміди» і «Гвинтової будови». Газетний текст художньо-публіцистичного жанру має загальну тричленну структуру: теза (початок) — аргументи (основна частина) — висновок (кінцівка). Також присутні антитезиси і контраргументи.

Для газетних текстів художньо-публіцистичних жанрів існує 3 типи будови:

1) хронікально-послідовна будова;

2) будова, заснована на логіці причинно-наслідкових зв'язків;

3) еліптична будова.

При побудові сучасних газетних текстів часто використовують наступні прийоми:

1) хронікально-послідовне оповідання;

2)відступ від хронологічного викладу фактів (проспекція і ретроспекция);

3) повтор;

4) посилення;

5) контраст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ван Хао. Жанровый структурно-композиционный анализ современных русских газетных текстов // Современные гуманитарные исследования. М., 2008, №3 (22), с.112-116.

2. Ван Хао. Функции заголовка как коммуникативной единицы газетного текста // Вопросы филологических наук. М., 2008г., №3(32), с. 42-46.

3. Васильева А. Н. Газетно-публицистический стиль речи: Курс лекций. — М., 1982.

4. Владимиров В.М. Історія української журналістики (1917-1991): навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2007. — 174с.

5. Владимиров В.М. Теорія і методика журналістської творчості: Навч. посіб. / Київський міжнародний ун-т. — К. : КиМУ, 2006. — 105с.

6. Дуцик Д.Р. Політична журналістика / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія". — К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2005. — 138с.

7. Жанрово-стильова специфіка журналістської творчості // Комунікативно-мовні процеси в сучасному медіапросторі. — К., 2008. — С. 116–171.

8. Журналістика й мистецтво слова: зб. тез / Вінницький держ. педагогічний ун- т ім. Михайла Коцюбинського. Інститут філології й журналістики. Кафедра журналістики / Л.В. Супрун (заг.ред.). — Вінниця : Вид-во Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М.Коцюбинського, 2007. — 89с.

9. Балаклицький М.А. Есе як художньо-публіцистичний жанр: навч.-метод. посіб. для студ. зі спец. "Журналістика" / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна; Харківське історико-філологічне товариство. — Х. : ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2007. — 74с.

10. Здоровега В. Й. Теорія й методика журналістської творчості:Навч. посіб. — Л., 2000.

11. Казакова Т.В. Історія зарубіжної журналістики: Плани лекцій доц., канд. філол. наук Казакової Тетяни Володимирівни / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. Філологічний факультет. Кафедра журналістики. — Х., 2002. — 50с.

12. Карпенко В.О. Газетні жанри як комунікативні форми журналістики: Текст лекції для студ. Інституту журналістики з курсу "Основи професійної комунікації" / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. — К., 2002. — 37с. —

13. Кайда Л. Г.Эффективность публицистического текста. — М., 1989

14. Костомаров М.І. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова, зібрані заходом Академічної комісії української історіографії / Іст. секція Всеукр. АН; Ред. М.Грушевський. — [К.]: Держ. вид-во України, 1928. — ХХІ, [V], 315 с. — (Записок б. Українського наукового товариства в Київі; Т. 27).

15. Кривошея Г.П. Журналістика: поняття, терміни: Навч. посібник / Київський міжнародний ун- т. — К. : КиМУ, 2004. — 202с.

16. Кройчик Л. Е. Система журналистских жанров // Основы твор-ческой деятельности журналиста: Учебник. — СПб., 2000

17. Лось Й.Д. Публіцистика й тенденції розвитку світу (львівська школа журналістики): навч. посіб.:[у 2 ч.] / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л. : ПАІС, 2008. — 376с. — Бібліогр.: с. 318-327.

18. Ч. 1 — 376с.

19. Мамалига А. Оптимізація висловлювань у публицистичному тексті // Українська журналістика — 98. — К., 1998. — С.155–156.

20. Майборода Л. І. Специфіка газетних заголовків до журналістських матеріалів різних жанрів // Вісник. — Черкаси, 2006. — Вип.94: Сер.: Філологічні науки. — С.150–164.

21. Основи журналістикознавчих досліджень: конспект лекцій для студ. IV курсу гуманіт. фак-ту спец. 6.030301 "Журналістика" ден. форми навч. / Сумський держ. ун-т / О.Г. Ткаченко (уклад.) — Суми : СумДУ, 2008. — 96с.

22. Подолян М.П. Публіцистика як система жанрів. — К., 1998. — 42с.

23. Різун В.В., Трачук Т.А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2005. — 232с.

24. Стилистика газетных жанров / Под ред. Кенжегуловой Н. — М., 1989 г. – 223 с.

25. Чудакова М.О. Избранные работы. — М. : Языки русской культуры, 2001. — (Studia philologica). Т. 1 : Литература советского прошлого. — 467с.

26. Шаповал Ю.Г. Національна журналістика: Наукові праці:В 2 т. — Л., 2006. — 687с. Т. 1 — 687с.

27. Шаповал Ю.Г. Національна журналістика: Наукові праці:В 2 т. — Л., 2006. — 484с. Т. 2 — 484с.

28. Шаповал Ю.Г. Феномен журналістики: проблеми теорії. — Рівне : РВП "РОСА", 2005. — 248с.

29. Ярмиш Ю.Ф. Памфлет / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики; Центр вільної преси. — К., 1999. — 55с.

30. Ярмиш Ю.Ф. Жанри сатиричної публіцистики: Навч. посіб. студ. навч. закладів / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. — К., 2003. — 156с.