Вступ.

1. Земська реформа. Система земських лікарень.

2. Створення земських аптек.

Висновки.

1. Фармація раннього середньовіччя і походження алхімії.

2. Життя і діяльність Галена.

3. Медична школа Салерна.

Наукові відкриття галузі медицини і фармації 18 – 19 століття.

1. Розвиток фармацевтичної промисловості в Європі.

2. Перші аптеки і їх роль у становленні фармації на Русі.

3. Аптекарський наказ, роль, функції, напрямки діяльності.

Історія української підприємницької діяльності в галузі фармації.

Список використаної літератури.

Вступ

В умовах царизму, коли будь-які заходи, спрямовані на користь широких народних мас, розглядалися владою як заміри проти державного устрою, коли земська верхівка, яка складалася з дворян-поміщиків, чинила постійний опір лікарям, кожну поступку в напрямі поліпшення і поширення медичної допомоги населенню доводилося завойовувати у тривалій боротьбі. Якщо в Західній Європі стосунки між хворим і лікарем будувалися на приватних засадах, коли хвороба була для лікаря статтею прибутку, то в земській медицині медична допомога була громадським обов'язком.

На противагу лікареві з приватною практикою земський лікар усю свою роботу спрямовував на те, щоб запобігти захворюванням і зменшити кількість їх. З останньої чверті XIX ст. і до Великої Жовтневої соціалістичної революції «центральною фігурою у вітчизняній медицині був земський лікар» — так охарактеризував у своїй вступній промові значення земського лікаря голова І Пироговського з'їзду професор М. В. Скліфосовський.

Виховані на ідеях громадського служіння народові, передові земські лікарі в часи тяжкої боротьби трудового народу за встановлення Радянської влади в основній своїй масі безпосередньо включилися в героїчну боротьбу із страшною хвилею епідемій, яка розлилася по всій країні внаслідок голоду і розрухи. В 1925 р. у Москві відбувся І з'їзд дільничних лікарів. Переважну більшість учасників цього з'їзду становили колишні земські дільничні і повітові лікарі (1032 чоловіка). На з'їзді було яскраво продемонстровано відданість лікарів справі оздоровлення населення під керівництвом Радянської влади, накреслено практичні шляхи такого розвитку медичної допомоги на селі, про який найпередовіші земські лікарі могли тільки мріяти.

1. Земська реформа. Система земських лікарень

Підготовка аптекарів складалася з двох ступенів навчання: учня і підмайстра (помічника аптекаря). Щоб здобути звання аптекаря, крім практичних навичок, набутих в аптеці, і складання іспиту, помічник аптекаря мав пройти теоретичну підготовку у фармацевтичній школі Ягеллонського університету (Краків), після чого він отримував звання асистента (провізора) і право заміщення посади аптекаря-власника. Здобуття титула магістра фармації вимагало декількох років практики і складання магістерського іспиту при університеті.

За часів Польщі аптечна мережа Галичини нараховувала всього 23 аптеки, вісім з яких містились у Львові. За типом це були аптеки приватні, "домашні" або монастирські. І тільки у Львові існувала одна військова аптека.

Асортимент більшості галицьких аптек XVII ст. складали лікарські засоби рослинного, тваринного і мінерального походження. Значні прибутки аптекарям давала торгівля кондитерськими, спиртними і господарськими товарами. В умовах відсутності державного контролю за діяльністю приватних аптек галицькі аптекарі не були зацікавлені в удосконаленні фахових знань і в пошуках більш раціональних форм організації роботи для забезпечення потреб населення в лікарських засобах.

Після скасування кріпацтва справу медичної допомоги сільському населенню з 1864 р. було зосереджено в земських управах, в яких керівна роль належала поміщикам-дворянам. Земство було введене спочатку лише в 34 (з 89) губерніях, де переважало віддане царизмові російське помісне дворянство. На території України земство остаточно було оформлене лише в 1912 р.

Від приказів громадського опікування земства прийняли губернські і повітові лікарні, здебільшого у вкрай незадовільному стані: містилися вони переважно в непристосованих старих будинках без належного медичного і господарського обладнання. Лікування в них, як формально вважалось, мали здійснювати за сумісництвом повітові лікарі. У лікарнях перебували головним чином хворі арештанти, інваліди війни, бездомні. Бідне населення не могло ними широко користуватися через обов'язкову плату за лікування. По селах взагалі державних лікарень не було. Лише в окремих губерніях діяла по селах невелика кількість фельдшерських пунктів.

Значне поширення у селах різних епідемічних захворювань, велика смертність серед населення, особливо дітей,— все це змусило новоутворені земські управи в перші ж роки їхньої роботи звернути увагу на медичне обслуговування. Для обслуговування сільського населення почали запрошувати лікарів. Серед цих лікарів було багато молодих, які йшли на роботу в села під впливом народницьких ідей. Умови праці лікарів у перші роки існування земства були тяжкі. Лікарі жили в повітових містах і повинні були приїжджати у визначені дні до певних сіл, маючи при собі медикаменти та інструменти. При такій системі подання населенню медичної допомоги часто траплялося так, що лікар у призначеному місці не знаходив хворих, а хворі не заставали лікаря. Лікарі називали цю систему не обслуговуванням, а «грою в хованки»[5, c. 49-51].

У 1880 p., через 15 років після введення земського самоврядування, роз'їзна система збереглася повністю в 134 повітах, у 206 — збереглася частково в поєднанні з новоствореними лікарськими пунктами і дільницями (змішана система), і тільки в 19 повітах було введено так звану стаціонарну систему лікар-ських дільниць. До 1900 p., після 35 років існування земства, роз'їзна система збереглася тільки у двох повітах, у 219 була змішана система, 138 перейшли на стаціонарну. Із заміною роз'їзної системи медичної допомоги стаціонарною кількість лікарів на селі зросла. Так, з 1870 по 1910 р. кількість їх збільшилася з 610 до 3100.

При стаціонарній системі повіт поділявся на лікарські дільниці, в центрі яких була лікарня з амбулаторією й інфекційним відділенням, по периферії дільниці — фельдшерські пункти.

Зразковою вважалася дільниця з населенням 10 тисяч, при радіусі її 10 верст, але таких дільниць було дуже мало. Здебільшого лікарська дільниця, очолювана одним лікарем, обслуговувала в середньому 25—30 тисяч чоловік населення. У зв'язку з порівняно великими видатками на створення медичної повітової мережі багато земських управ утримувалося від запрошення більшої кількості лікарів. Земці-поміщики пропонували брати на службу для лікування селян не лікарів, а фельдшерів, оскільки «селяни хворіють на прості хвороби і потребують простих ліків, тому для них більш відповідним є не панський лікар, а мужицький фельдшер».

В окремих повітах Тульської, Орловської і Воронезької губерній з економічних міркувань земські управи вирішили (1869—1870) для лікування селян запрошувати гомеопатів, оскільки вони витрачають дуже невелику кількість патентованих медикаментів. Усі лікарі цих повітів демонстративно подали у відставку і цим змусили земства скасувати свою постанову.

В організації роботи земських лікарів важливу роль відігравали повітові лікарські ради, на яких обмірковувалися заходи щодо організації медичної роботи в повіті, обговорювалися кандидатури запрошуваних на службу лікарів. Відбувалися й губернські з'їзди земських лікарів для розв'язання питань ширшого значення. Рекомендації губернських і повітових лікарських рад керівники земств не завжди вважали для себе обов'язковими, нерідко зовсім на них не зважали.

Організувати всеросійське об'єднання земських лікарів царська влада не дозволяла, побоюючись знайти в ньому впливове для широкої громадськості опозиційне об'єднання. Тому таким об'єднуючим центром для земських лікарів фактично стала секція громадської медицини Пироговських з'їздів лікарів, які відбувалися раз на два роки. Постанови цих з'їздів у міжз'їздівські періоди здійснювало правління Пироговського товариства з постійними комісіями, до яких входили визначні земські лікарі.

Сільське населення мало зверталося до лікарів, бо медична допомога була платною. З великими труднощами лікарські ради добивалися у земської верхівки права на безплатну медичну допомогу. Лише на початку XX ст. безплатне подання медичної допомоги було дозволено земськими управами. Після скасування плати населення стало більше звертатися по медичну допомогу, в окремих повітах — у 10 разів[8, c. 129-130].

2. Створення земських аптек

Переобтяженість дільничних лікарів лікувальною роботою з усіх галузей медичної допомоги обмежувала можливість їхньої спеціалізації, і тому на переважній більшості дільниць і навіть повітів хірургічна допомога зводилась до операцій при грижах, акушерських невідкладних операцій, усунення дрібних пухлин, розрізів при гнійних захворюваннях. Разом з тим величезний практичний досвід земських хірургів, науково осмислений видатними представниками їх, мав велике значення для вивчення і розробки правильних методів лікування при таких поширених захворюваннях, як грижі, кишкова непрохідність, сечокам'яна хвороба, виразка шлунка, суглобово-кістковий туберкульоз.

Уже з перших років організації земських сільських лікарських дільниць для лікарів стало очевидним, що самими лише лікувальними заходами, без розв'язання низки питань санітарії, не можна досягти відчутних результатів в оздоровленні населення. Ініціатором у цій справі було полтавське земство, яке вже у 1867 р. виділило постійну медичну комісію для розв’язання питань соціальної гігієни.

Попри окремі недоліки земська медицина відіграла в історії медицини помітну роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких мас сільського люду наукової, зокрема, хірургічної допомоги, в ті часи не мала аналогів у жодній країні світу. Матеріали дільничих лікарів щодо захворюваності, склали виразну картину поширення хвороб серед людей. Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені в 1911 році було визнано зразковою.

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це були невеличкі аптеки при лікарнях (біля 2500), в яких хворих забезпечували найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувались фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек майже не було. Пояснювалось це тим, що, за монопольним правом, їх відкривали лише у містах, оскільки право на відкриття аптек надавалось винятково провізорам. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялось відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів[2, c. 446-448].

Значну громадську роль для земської медицини відігравали Пироговські з'їзди лікарів, які відбувалися кожні два роки. Важливе місце у діяльності Пироговського товариства також займали питання аптечної справи. Внаслідок економічної відсталості Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилось з-за кордону. В зв'язку з надходженням багатьох іноземних медикаментів виготовлення їх в аптеках стає невигідною справою, й аптечні заклади наприкінці XIX століття майже цілковито втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та зосереджуються на перепродажу готових ліків. Такий стан аптечної справи турбував Пироговське товариство. У рішеннях IX з'їзду (1904 р.), зокрема, було зазначено: "Наявна монопольна система аптечної справи позбавляє широкі верстви населення доступної лікарської допомоги, шкідливо позначається на інтересах фармацевтичної корпорації". Під тиском рішень Пироговських з'їздів уряд царської Росії у 1912 р. був змушений надати право земським та міським самоуправлінням на підставі рішень земських зібрань та міських дум відкривати вільні аптеки, які були б незалежні від монополії. Існуюча конкуренція все ж не сприяла розвитку земських "вільних" аптек. Так, у Чернігівській губернії у 1914 р. нараховувалось 57 приватних, 4 земські та одна аптека Червоного Хреста, в яких загалом працювало 98 фармацевтів та 59 учнів.

Найбільший прогрес у розвитку фармації на той час було досягнуто в центрі Південно-Західного краю – Києві. У 1896 р. у місті функціонували (не рахуючи дрібних закладів) великі аптеки: три – на Хрещатику, дві – на Володимирській, та дві на інших центральних вулицях. У 1881 р. у Києві постало "Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими товарами", яке на 1913 р. володіло шістьома власними крамницями та мало у своєму складі власну виробничу лабораторію, яку згодом перетворили на завод (нині — Київський завод медпрепаратів)[6, c. 243-244].

Висновки

В губерніях, де не було земства, стан медичного обслуговування був набагато гіршим: один лікар обслуговував 70 тисяч чоловік, а в Середній Азії — 95 тисяч. Смертність серед населення залишалась дуже високою. У 1913 р. вона, наприклад, становила 29,1 чоловіка на 1 тисячу чоловік населення, з них дітей до 5 років — 51 %. Санітарний стан міст в країні був дуже низьким. З 800 міст водопроводи мали тільки 215, каналізацію, переважно в центрі,— 145.

Медична допомога промисловим робітникам мало чим відрізнялася від медичної допомоги сільському населенню. Лише при великих підприємствах були фельдшерські пункти, іноді з маленькими лікарнями при них. Лікарі були тільки при найбільших заводах і фабриках. Звичайно лікарі міських чи Земських лікарень наїздом у певні дні провадили огляд хворих, відібраних фельдшером.

Земська медицина в історії розвитку вітчизняної медицини відіграла для свого часу велику роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких сільських мас населення раціональної, зокрема хірургічної, допомоги в ті часи не мала собі рівнозначних у жодній країні світу.

1. Фармація раннього середньовіччя і походження алхімії

Алхіміки спрямували свої помисли й експерименти на створення універсального «бродила», яке дістало назву філософського каменя, каменя мудрості тощо.

Філософський камінь, який мав дати необмежену кількість золота, а також перетворювати хворого на здорового і старого на молодого, не справдив надій учених. Оскільки вплив алхімії на лікознавство Європи був величезним, то й пошуки лікарських засобів були спрямовані по неправильному шляху. Лікарські прописи були дуже ускладнені, рецепти часто складалися з кількох десятків речовин. Під впливом містики, а. також з метою зберегти в таємниці свої прописи заради наживи лікарі застосовували таємні назви лікарських засобів. Наприклад, замість «окис заліза» писали «зміїна кров», замість «плоди черемхи» — «кістки ібіса», замість «насіння кропу» — «волосся павіана» і т. д. З такою ж метою створювали «ліки від усіх хвороб», «еліксири вічного життя і молодості» тощо.

Технологію хімічних робіт алхіміки запозичали з єгипетських папірусів і в своїх пошуках збільшували кількість речовин, одержуваних штучно. Так був відкритий етиловий спирт, під час хімічних перетворень мінералів і металів було добуто різні солі та окиси. У процесі виробництва вдосконалено старі і створено нові прилади та хімічну апаратуру.

Алхіміки впровадили в науку методи перегонки, фільтрування, кристалізації та інші способи очищення, виділення й поділу речовин. Отже, незважаючи на нереальну філософську основу, практична діяльність алхіміків була на користь дальшому розвитку фармації і хімії.

В історії науки, алхімія, вживається у двох значеннях:

• рання форма дослідження природи,
• рання філософська та спіритуальна дисципліна.

В обох випадках має місце поєднання елементів хімії, металургії, фізики, медицини, астрології, семіотики, містицизму, спіритуалізму та мистецтва як складових частин єдиної великої сили. Широкого практичного застосування алхімія зазнала у Месопотамії, Давньому Єгипті, Персії, Індії та Китаї, а також, у Давній Греції та Римі, у Мусульманських цивілізаціях та у Європі аж до ХІХ ст. – у комплексному вивченні разом із філософією у школах, діапазоном за останні 2500 років.

Алхімія в Європі з моменту свого зародження знаходилась у напівпідпільному положенні. Однак європейські правителі, як світські, так і церковні, оголосивши алхімію поза законом, у той же час опікувалися нею, розраховуючи на вигоди, яке обіцяло знаходження способу отримання золота. Внаслідок цього європейська алхімія початково була наукою, доступною лише небагатьом. Цим пояснюється характерний для європейської алхімії надзвичайно туманний виклад досягнутих результатів.

Багато відкриттів мали сенсаційний характер. У 1602 р. чоботар та алхімік Вінченцо Касціароло у горах Болонії знайшов камінь, який був настільки важким, що Касціароло припустив наявність золота у ньому. Намагаючись виділити золото з каменя, алхімік прожарив його з вугіллям і селітрою та відразу ж помітив, що охолоджений продукт світиться в темряві червонуватим кольором. Звістка про це вразила алхіміків, і важкий шпат (сірчанокислий барій) зробився об'єктом хімічних досліджень. Він отримав низку назв: сонячний камінь, болонський фосфор тощо. У 1774 р. було встановлено, що у важкому шпаті міститься особлива “земля”. Невідомий раніше метал отримав назву "барій" від грецького слова “важкий”.

У середині XVII століття гамбурзький алхімік Хенніг Бранд у пошуках філософського каменя, переганяючи людську мочу, виявив, що при прожарюванні осаду останній світиться у темряві. Це було нове та незвичайне! Цей фокус Бранд показував любителям та отримував за це плату, а потім продав свій “секрет” гамбурзькому алхіміку Іоганну Крафту. Майже сто років існувала фосфорна спекуляція, оскільки спосіб його отримання тримався усіма в секреті. Тільки у 1743 р. німецький хімік Андрій Сігізмунд Маргграф (1709-1782) знайшов більш досконалий спосіб отримання фосфору та опублікував його. Після цього почалося вивчення фосфору та його сполук.

До середини XVI століття у європейській алхімії стало очевидним розділення, яке швидко збільшувалося. З одного боку, це містичний напрям, представники якого, як і раніше, намагались здійснити трансмутацію металів за допомогою магії, з іншого — раціональні течії. Найбільш значимими з останніх були ятрохімія та технічна хімія, що стали перехідним етапом від класичної алхімії до нової наукової хімії.

Головним результатом алхімічного періоду, окрім накопичення значного запасу знань про речовини, стало становлення емпіричного (дослідного) підходу до вивчення властивостей речовини. Алхіміки розробили ртутно-сірчану теорію (теорію трьох принципів), що узагальнює дослідні дані. У цілому алхімічний період виявився необхідним перехідним етапом між натурфілософією та експериментальним природознавством[7, c. 25-28].

2. Життя і діяльність Галена

Видатний римський лікар Гален використовував при тлумаченні душі поняття «пневма». Периферічна пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни.

Клавдій Гален (129-201 рр. н.е.) розробив першу класифікацію, темпераментів, яку виклав у трактаті “De temperamentis” (від лат. temperamentum – узгодженість, устрій).

Клавдій Гален — античний медик. Народився в Пергаме, у Малій Азії. Був хірургом у школі гладіаторів, пізніше придворним лікарем в імператора Марка Аврелія й у його сина імператора Коммода. Створив близько 300 праць по філософії, медицині й фармакології.

Гален вніс істотний вклад в анатомію й фізіологію, практикуючи анатомування трупів людей і проводячи експерименти на тварин.

На відміну від Аристотеля, описував головний мозок як осередок чутливості, психічної діяльності й руху. Описав четверохолмие середнього мозку, сім пар черепно-мозкових нервів, що блукає нерв; проводячи досвіди по перерізанню спинного мозку свиней продемонструвало функціональне розходження між передніми (руховими) і задніми (чутливими) корінцями спинного мозку.

На основі спостережень відсутності крові в лівих відділах серця вбитих тварин і гладіаторів, а також виявлених їм при анатомуванні трупів недонесених дитин отвору в межжелудочковой перегородці створив першу в історії фізіології теорію кровообігу, що проіснувала до відкриттів Везалія й Гарвея.

Гален систематизував подання античної медицини у вигляді єдиного навчання, що було теоретичною основою медицини аж до закінчення середньовіччя.

Чотири первинні рідини Гален сприймав відповідно до загальної космологічної теорії, за якою вогонь, землі, повітря і вода є спільною основою всіх речей.

Що стосується Галена, то він заслуговує захоплення як натураліст та лікар. Гален був лікар з великим досвідом, вивчав анатомію та фізіологію, просунув наші уявлення про центральну та периферійну нервову систему та їх взаємозв'язок, вніс вклад у вивчення кровообігу, психології та антропології.

Зібрання творів Галена, що дійшли до нашого часу, перевищує по обсязі всі медичні твори, написані до нього; для нас вони — основне джерело відомостей по античній медицині. Більшість добутків тієї епохи, за винятком тих, що дійшли під ім'ям Гіппократа, були втрачені. А медичні твори, написані після Галена, здебільшого засновані на його працях або просто є їхніми повтореннями або компіляціями[3, c. 14-15].

3. Медична школа Салерна

Із загибеллю Західної Римської імперії (476 р.) під ударами варварів (так називали греко-римські автори навколишні і зайшлі народи) антична культура, зокрема й медицина, як у самому Римі, так і в усіх його західних провінціях значно занепала. Шкільна підготовка лікарів припинилася, медицина знову стає частково фамільним ремеслом, яке передається з роду в рід. Разом з тим і на Заході при церквах та монастирях почали влаштовувати притулки для хворих; духівництво, зокрема ченці, лікували хворих і готували лікарів. Зрозуміло, що викладання медицини в таких монастирських школах могло провадитись лише в дусі цілковитої відповідності поглядів на будову і функції людського організму догматам церкви. На Заході були й поодинокі цивільні медичні школи, в яких зберігалася спадщина античної медицини. З таких шкіл найвідомішою була школа в Салерно коло Неаполя, заснована в 846 р. Утримувалась ця школа об'єднанням лікарів. Викладання в ній провадилось за заповітами Гіппократа, і тому називалася вона «Civi-tas Hippocratica» («Товариство Гіппократа»), Навчання в школі тривало 9, для хірургів— 10 років. Перші 3 роки були підготовчими. Після закінчення школи право на практику надавалося лише після річної праці з досвідченим лікарем. Починаючи з XI ст. в Салернській школі у викладанні почали використовувати праці арабських лікарів. З перекладачів з арабської мови на латинську особливо вславився Константин Африканський (1015—1087).

Викладання анатомії в Салерно провадилось теоретично; секції робили, як і за часів Галена, на свинях. Лише в 1231 р. школа дістала від короля Фрідріха II дозвіл робити секцію люд-ського трупа один раз на 5 років. У Салернській школі Роджер у 1170 р. уклав добре ілюстрований підручник з хірургії за зви-чаєм тих часів «a capite ad calcanem». У XIII ст. цю працю переробив і доповнив пермський хірург Роланд, і вона під назвою «Rolandina» стає надовго підручником в італійських медичних школах. У цьому ж столітті в Салернській школі було укладено збірник засобів проти отрут («Antidotarium», 1290 р.), в якому вперше подано ліки у ваговому приписі: гранах, унціях, скрупулах, драхмах (давня аптечна вага), а не «на око», по «пригорщі», як практикувалось до цього. У 1213 р. Салернська школа отримала статус університету[4, c. 31-33].

1. Розвиток фармацевтичної промисловості в Європі

Історія фармакології така ж тривала, як і історія людства. Протягом багатьох тисячоліть пошук, виготовлення і застосування лікарських препаратів (звичайно рослинного походження) проводилися емпірично. Проте вже в IX ст. араби зробили спробу до систематизації і стандартизації препаратів, що використовувалися у той час. З цією метою були створені спеціальні книги, що є прообразом сучасної фармакопеї. В Європі перша друкарська фармакопея була видана в Італії в XV в. Потім фармакопеї з'явилися в Англії (XVII в.), Франції (XVII в.), Росії (XVIII в.), США (XIX в.). Значним кроком вперед з'явилися виділення на початку XIX в. очищених алкалоїдів (морфін, хінін і ін.) і перший синтез органічної речовини (сечовини). Такою ж важливою подією було упровадження на початку XIX в. у фармакологічні дослідження експериментів на тваринах. В середині минулого століття в Юр’ївському (Тартуському) університеті була організована перша в світі лабораторія експериментальної фармакології. Все це створило необхідну основу для становлення наукової фармакології. Прогрес в області лікознавства привів до того, що виділились і в тій чи іншій мірі відокремились ряд наукових дисциплін і напрямів. До них відносяться, крім експериментальної і клінічної фармакології, фармація, токсикологія, хіміотерапія інфекцій, хіміотерапія пухлинних захворювань і ін.

2. Перші аптеки і їх роль у становленні фармації на Русі

В Стародавній Русі значний період часу основними порадниками у використовуванні лікарських засобів були мандрівники, знахарі, волхви. Природно, що вони мали у своєму розпорядженні лише випадкові дані і їх рекомендації звичайно носили сумнівний характер. З часом поступово нагромаджувалися знання про ліки. Особливо активно збирали і систематизували відомості про лікувальні трави ченці. Стали з'являтися перші рукописні праці по лікознавству (травники), наприклад травник «Изборник Святослава» (1073), травник, відомий під назвою «Благопрохладный вертоград»3 (1534). Ці і подібні їм твори містять опис заморських і російських ліків (зіль) того часу. В допетровській Русі лікарські засоби були головним чином в руках лікарів і знахарів. Проте документи, що збереглися, свідчать про те, що постачання ліками в значній мірі здійснювалося і через спеціальні „зелейные” лавки.

Тож розглянемо історію зародження фармакології на Русі – утворення Аптечного наказу та появу перших аптек – та вплив цих подій на подальший розвиток медицини взагалі.

. Царська аптека, за свідченням сучасників, працювала щодня, аптекарі повинні були залишатися до "вечірнього благовісту", але якщо у членів царської сім'ї виявлялися які-небудь нездужання, то до їх одужання режим аптеки мінявся: аптекарі повинні були "днювати і ночувати в аптеці" в буквальному розумінні цього слова.

Ліки, “пристойні про Великого Государя”, зберігалися в особливій кімнаті, званою “казенкою”. Кімната завжди опечатувалася дяком Аптекарського наказу і входити в неї без дяка ніхто не мав права, навіть аптекар і лікар.

Историк Н.Я. Новомбергський (1907 р.) вказує: “Особо в казенке за дьячьею печатью и без дьяка в тое казенку нихто не ходит, да и лекарства де в той казенке… стоят в скляницах и в ящиках за печатями ж, а входят де в тое казенку временем только имать по рецептам лекарства за дьяком”.

Таким чином, приготування ліків суворо контролювалося, було персоніфіковане, і проводилися різні контролі, в т. ч., кажучи сучасною мовою, органолептичний контроль. Це було викликано, зокрема, побоюванням умисного отруєння і відсутністю повної довіри до іноземців, що знаходяться на службі. Мабуть, до царського двору доходила інформація про застосування різних отруйних рослин і речовин в багатьох країнах.

Охочих поступити на службу в аптеку було більш ніж достатньо. Це вважалося царською службою. Аптекарі, так само, як і лікарі, цілителі і костоправи, займали почесне положення і мали гідне утримання. Наприклад, аптекар одержував платню від 200 до 800 крб. в рік, що на ті часи було дуже багато. Крім того, аптекарям робилися час від часу дорогі подарунки. Так, аптекар Андрій, що брав участь в ті роки в успішному лікуванні царя, як затверджує історик И.С.Ткешелашвілі (1905 р.), отримав ківш срібний вагою більше 300 золотників (~ 1280 г), атласу світло-зеленого 10 аршин (~ 71 м) по 25 алтин і 40 соболів по 20 крб.

Проте і відповідальність царських аптекарів і лікарів також була велика: відомі випадки, коли за невдале лікування їх жорстоко карали і навіть страчували.

Разом з тим деякі іноземні аптекарі, виписані царем Іваном Грозним, здобули в Росії темну репутацію. Так, привезений посланником царя з Англії доктор і аптекар Єлисей Бомелій вважався придворним отруйником. З чуток, він займався приготуванням отрут для знищення неугодних Грозному бояр. В їх числі указували на Григорія Грязного, Івана Гвоздєва і ін. Згодом Єлисея Бомелія спалили на багатті, викривши його в таємних стосунках із Стефаном Баторієм — королем Речі Посполитої (нині Польщі), який в ті роки воював з Росією.

Друга аптека в Москві була організована лише через 90 років, 20 березня 1672 р., по указу царя Олексія Михайловича (1645—1676) на території Нового гостинного двору: "на новом гостинном дворе, где против Большого Приходу, очистить палаты, а в тех палатах указал Великий Государь построить аптеку для продажи всяких лекарств всяких чинов людей". Її стали називати новою аптекою, а першу аптеку — старою. Але і вона не була доступна населенню. Ця друга аптека забезпечувалася зі складу кремлівської аптеки, швидко завоювала авторитет в Москві — вона забезпечувала ліками "всякого чину люд" і забезпечувала ліками військові частини. Мабуть аптека не приносила доходу казні, нічим іншим не можна пояснити наявність при ній: "большого кабака, который по словам доктора Розенберга вместе с аптекаю принес казне в год чистого дохода до 28 тысяч рублей" — сума на ті часи астрономічна. До того ж, за свідченням шведського дипломата: „аптека ця рік від року приходить в занепад, хоча забезпечена багатьма добрими ліками. Всі ці ліки відпускаються за печатями (тобто по рецептах) і надзвичайно дорогі”. В 1673 р. при Гостиному дворі відкрита так звана нова аптека Гутменша, де всі охочі могли по рецептах отримати ліки. В 1682 р. по указу царя Федора Іоановича біля Нікітських воріт поряд з першим цивільним госпіталем відкрита третя аптека " для того, чтобы ходить со всяким рецептом в город неудобно ". Приблизно в цей же час зроблені спроби влаштування аптек в інших містах Росії: в 1673 році — у Вологді, в 1679 році — в Казані. В 1701 р. Петро 1 наказав влаштувати в Москві 8 аптек[1, c. 161-163].

3. Аптекарський наказ, роль, функції, напрямки діяльності

Державною медициною, становлення якої в Росії відноситься до 16-17 століть, керував центральний орган управління – Аптекарський наказ, в якому зосередилося все керівництво лікарською справою. Питання про час виникнення Аптекарського наказу – спірний, бо історики медицини припускають, що він існував з кінця ХVI століття (створення системи наказів відноситься до 1549 р.), коли вже зустрічалися такі посади, як «аптекарський боярин», «піддячий Аптекарського наказу» і інші. Спочатку призначенням нового Наказу було спостереження за лікуванням царя і його сім'ї, за діяльністю запрошених іноземних лікарів і особливо за ліками, що призначаються царю. Проте офіційно діяльність Аптекарського наказу почала розвертатися з 1620 р., коли, по суті, вперше позначилися підходи до створення російської медицини і встало питання про лікувальну справу, що охоплює всі верстви населення. Взаємостосунки медиків, що служили у той час в Москві були типовими для медицини того часу, строго витримувалася ієрархія: доктори, лікарі, костоправи, аптекарі, учні лікарів, алхіміків, аптекарів і інші працівники. Але якщо ці відносини з яких-небудь причин загострювалися, то втручався Аптекарський наказ, який готував, а цар підписував відповідний указ. Відомий царський указ того часу "Об улучшении постановки аптечного и медицинского дела в Аптекарском приказе" в якому мовиться, що доктори і аптекарі "не имеют меж собой доброго согласия", "безо всякой причины " між ними спостерігається часта "вражда, ссора, клевета и нелюбовь". Звідси у молодших чинів до докторів і аптекарів "непослушание, в делах нерадение". В указі відзначено, що ліки приготовані в таких умовах замість користі можуть принести людям страждання. Для наведення ладу указ наказував кожному доктору і аптекарю приймати присягу і клятву.

Серед величезних заслуг цього "міністерства охорони здоров'я" слід особливо відзначити створення в країні власної фармацевтичної служби — казенних і приватних аптек, аптекарських садів і городів, складів аптечних товарів.

Одночасно з лікарською школою при Аптекарському наказі була створена школа «костоправної» справи з однорічним терміном навчання. Аптекарський наказ в 1669 р. вперше почав присуджувати ступінь доктора медицини. На жаль, школа Аптекарського наказу до кінця XVII в. припинила своє існування.

Серед перетворень, що проводяться Петром I, реформа медицини займала одне з провідних місць.

Але основною турботою Петра I залишалося створення національної медичної освіти. Для армії, флоту, багатьох інших державних потреб була необхідна велика кількість лікарів. Проблема підготовки лікарів була вирішена в Росії у XVIII ст. шляхом створення госпітальних шкіл — перших вищих медичних учбових закладів в Росії, подібних яким у той час не мала жодна країна.

Треба відзначити, що Петро I сам добре розбирався в медицині. Він прослуховував курс в Лейденському університеті, там же познайомився з кращими лікарнями, анатомічними музеями, видатними лікарями. В Голландії він придбав знамениту анатомічну колекцію «монстрів» (народжених з вадами розвитку), що стала основою першого анатомічного музею Росії — «Кунсткамери». Зі всіх країн збирали в «кунсткамеру» раритети і «монстрів», старовинні книги і т.д. Петро не жалів на це грошей. Одночасно створювалася і Публічна бібліотека, кістяк якої складався з книг Аптечного наказу. В 1719 р. «Кунсткамеру» і Публічну бібліотеку відкрили.

В госпітальних школах повністю відійшли від методу навчання в європейських університетах, що зберігав риси середньовічної схоластики: книжково–словесне навчання, заучування текстів, «диспути» по заучених текстах. В госпітальних школах в обов'язкове навчання було введено курс приготування ліків. У великому об'ємі викладалася і «матерія медика» – курс, що включав фармакогнозію, фармакологію, фармацію, а згодом і ботаніку. Заняття з цих дисциплін проводилися в госпітальних палатах і в ботанічних садах. Один з них, створених для цієї мети Петром, зберігся до теперішнього часу (Ботанічний сад Російської академії наук). Аптекарській справі Петро надавав велику увагу. Ним був виданий указ про відкриття «вольних (тобто приватних) аптек» для обслуговування населення під контролем Аптекарської канцелярії, яка в 1707 р. змінила колишній Аптекарський наказ.

Госпітальні школи були відкриті в Петербурзі, Кронштадті, Колино–Воскресенську (Сибір) і інших містах. Всього за час їх існування (до організації медико-хірургічних училищ в 1786 р. і відкриття медико-хірургічних академій в Москві і Петербурзі) було підготовлено більше 3 тисяч високоосвічених лікарів. Серед викладачів і випускників госпітальних шкіл були видатні учені, що склали гордість російської науки, засновники наукових медичних шкіл: К. Щепкін (анатомія), П. Шумлянский (гістологія), П. Загорский (анатомія), Н. Максимович–Амбодик (акушерство) і багато інших.

Створення Аптечного наказу та першої аптеки стало однією з найвизначніших подій в історії розвитку вітчизняної медицини – потужним поштовхом, так би мовити історичною індукцією, до створення системи охорони здоров’я в цілому (в тогочасному розумінні) та медичної освіти зокрема. Саме ці заклади стали підґрунтям для реформ Петра І в царині медицини. Без Аптечного наказу створення медико-хірургічних училищ та системи медичної освіти взагалі, відклалося б на певний термін і, можливо, не було б в нашій медицині таких визначних імен як К. Щепкін, П. Шумлянский, Н. Максимович–Амбодик, М. Пирогов та багатьох інших, а відтак подальший розвиток медицини значно уповільнився б, що означало б для Росії ослаблення армії і значне відставання від європейських держав, тобто ослаблення позицій держави на міжнародній арені[6, c. 405-408].

Історія української підприємницької діяльності в галузі фармації

Здавна в Україні ліки виготовляли народні знахарі, головним чином з трав, а іноді з тканин тварин, передаючи рецепти на їх виготовлення з роду в рід. З поширенням християнства виготовлення ліків поступово перейшло до монастирів, зокрема ченці Києво-Печерської Лаври лікували хворих та забезпечували їх ліками власного виробництва. Ліки виготовлювали також кустарі; їх завозили з чужоземних країн, де їх продавали в т. зв. «зелених» крамницях, разом з горілкою та різними спеціями. Відомо, що в 16 і 17 ст. вже існували рукописні книги про ліки, що їх називали «травниками», «зелейниками» або «вертоградами». Перші аптеки на Лівобережній Україні були утворені на поч. 18 ст., коли Петро І наказав відкрити по великих містах «казенні» та дозволив засновувати приватні аптеки, якими здебільша керували чужоземні аптекарі; працювали та вчилися у них також особи з місц. населення. Курс фармацевтичного навчання тривав 5 — 6 pp., після чого аптекарські учні складали іспити на звання «ґезель» та відряджалися до польових аптек на 2 — 3 pp. По відбутті служби вони мали право складати іспити на звання провізора і самостійно працювали як фармацевти. За Катерини II у 1787 був виданий перший аптекарський указ, який регламентував всю аптекарську справу в Рос. Імперії, у тому ч. й на Україні. Приблизно тоді ж вийшов у світ перший підручник з фармакології «Врачебное веществословие или описание целительных растений» (4 тт., 1783 — 89), що його написав лікар Н. Максимович-Амбодик. У 19 ст. при університетах були відкриті фармацевтичні відділи, а на мед. та ветер. фак. почалося викладання курсів фармакології. Відповідно до встановленого 1845 порядку, аптеки набирали учнів з осіб, які мали освіту не менше 6 клас класичної гімназії. Після трирічного навчання та іспитів вони одержували звання аптекарських помічників. Далі, після трирічної практики в аптеці та продовження Дворічного провізорського курсу при університеті і держ. іспитів, вони здобували дипломи провізорів. Згодом вони могли там також складати іспити і обороняти дисертації на звання магістра фармації. Завідувати аптеками дозволялося тільки провізорам або магістрам. Лише в земських аптеках винятково могли працювати фельдшери під наглядом лікарів.

На українських землях, які в 15 — 18 ст. входили до складу Речі Посполитої, аптекарі мусіли відбути відповідний вишкіл і мати апробату Краківської Академії; у Львові вони створили професійну корпорацію.

На Західній Україні з кін. 18 ст. діяли австрійські закони, в 1920 — 30-их pp. поль. Аптекарські студії за Австрії тривали 2 pp., за Польщі — 4 pp. на фармацевтичних відділах Львівського Університету, по закінченні яких студент одержував титул магістра. У 1868 — 93 pp. у Галичині діяло Гал. Товариство Аптекарів (видавало 1871 — 1939 журн. «Czasopismo Towarzystwa Aptekarsikiego»)[1, c. 84-86].

Список використаної літератури

1. Бенюх Наталя Ф. Історія фармації Галичини (XIII-ХХ ст.): Навч. посібник для студ. фармац. вузів та фарм. ф-тів мед. вузів освіти III-IV рівнів акредитації. — Л., 1999. — 215с.
2. Богатирьова Р. Історія фармації України. — Х. : Прапор, 1999. — 799с.
3. Історія медицини та охорона здоров'я в Україні: Наук.-допоміж. покажчик літ. / Державна наукова медична бібліотека / Р.І. Павленко (ред.)Світлана Євгеніївна… Бадрук (скл.) — К. — 80с.
4. Історія медицини: Метод. посібник для студ. 1 курсу / Чернівецький держ. медичний ін-т / Борис Якович Дробніс (уклад.), Сергій Дмитрович Кобилянський (уклад.). — Чернівці, 1996. — 62с.
5. Строкань А. Вступ до фаху (історія фармації): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т технологій та дизайну. — К. : КНУТД, 2004. — 132с.
6. Сятиня Михайло Л. Історія фармації: Навч. посібник для вищих навч. закл. / О.П. Реєнт (відп.ред.). — Л., 2002. — 660с.
7. Харкевич Д.А. – Фармакология: учебник – М.: Медицина, 1993.
8. Шегедин М. Історія медицини та медсестринства: Підручник для студ. вищих мед. навч. закл. І-ІІ рівнів акредитації. — Т. : Укрмедкнига, 2003. — 328с.