Вступ.

1. Науково-методологічні основи застосування сили у міжнародних відносинах.

2. Механізм прийняття рішень про застосування воєнної сили.

3. Особливості застосування воєнної сили при вирішенні міжнародних конфліктів 90-х років ХХ ст

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Демократизація міжнародних відносин із неминучістю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписаному в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироблений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.

На зламі 80-90-х років у системі міжнародних відносин розпочалися складні трансформаційні процеси, які тривають і досі. Впродовж цієї трансформації конфлікти — як внутрішньодержавні, так і міждержавні, в яких застосовується воєнна сила, — залишаються важливою складовою міжнародної системи. Із зникненням протистояння "схід — захід" конфлікт із застосуванням сили як явище міжнародних відносин не зникає, і його вплив на міжнародні відносини залишається значним. Однак разом із трансформацією системи міжнародних відносин видозмінюється практика застосування сили у міжнародних конфліктах. Відбулися зміни як у методах застосування сили, так і у способах обґрунтування застосування воєнної сили. Зазнали змін і причини виникнення сучасних конфліктів, змінився характер їх перебігу.

Теоретико-методологічну основу роботи складають праці зарубіжних і вітчизняних дослідників з проблем застосування сили у міжнародних відносинах, зокрема, при вирішенні збройних міжнародних конфліктів: Арона Р., Арта Р., Бжезінського З., Брутенца В., Гаджиєва К., Говарда М., Давидова Ю.П., Лебова Р.Н., Лебедевой М.М., Мальського М.З., Мацяха М.М., Маначинького О.А., Моргентау Х., Перепелиці Г.М., Петрося З.Я., Райта К., Тоффлера Е., Уолца К.Н., Уткіна А.І., Холсті К., Хомскі Н., Хоффмана С., Циганкова П.А., Шеллінга Т.С.

1. Науково-методологічні основи застосування сили у міжнародних відносинах

Існує ціла низка визначень поняття “сила”, які можна узагальнити наступним чином: сила — це ступінь та інтенсивність впливу держави на систему міжнародних відносин чи її окремих елементів з метою досягнення її національно-державних інтересів. Дуже часто взаємозамінно з поняттям “сила” вживають поняття “могутність”, оскільки під могутністю розуміють спроможність здійснювати вплив і реалізовувати контроль над іншими суб’єктами, які беруть участь у взаємодії. У теорії міжнародних відносин вживається категорія національної могутності, під якою розуміють сукупність всіх можливостей впливу і володарювання нації-держави.

Сила як вужче поняття найчастіше асоціюється безпосередньо з військовою складовою національної могутності, з можливістю фізично реалізовувати цілі, поставлені державою, за допомогою військових засобів, незважаючи на спротив інших суб’єктів міжнародних відносин.

Оскільки існує тісний взаємозв’язок військових можливостей держави та інших складових національної могутності, на яких базуються силові можливості держави, то при дослідженні міжнародних відносин користуються як загальним поняттям могутності, так і вужчими поняттями сили і воєнної сили держави.

Надалі автор пропонує трактувати поняття воєнна сила не просто як сукупність певних військових засобів, але як єдність цих засобів із політичною волею керівництва держав до їх застосування.

Оцінка силового потенціалу держави і її спроможності ефективно використовувати силу на міжнародній арені здійснюється через порівняння її можливостей з відповідними можливостями інших суб’єктів міжнародних відносин. Прагнення держави до того чи іншого співвідношення сил з опонентами повинно визначатись, з одного боку, цілями і завданнями, які ставить перед собою держава, з іншого, — тими ресурсами, які може мобілізувати держава для досягнення цих цілей.

Поняття сили використовується і для того, щоб оцінити потенціал учасників міжнародних відносин, їх можливості. Співвідношення сил різних держав відображено у концепції балансу сил, суть якої можна сформулювати як ситуацію відносної задоволеності розподілом сил чи систему суспільств, у якій всі основні дійові одиниці зберігають власну ідентичність, цілісність і незалежність. Основною ціллю цієї концепції є запобігання появі гегемона, який би нав’язував свою волю решті учасників системи. Тому суттєві зміни у системі балансу сил — різке посилення одного чи кількох учасників системи — значно підвищують ймовірність виникнення збройних конфліктів.

Проблема балансу сил у міжнародних відносинах пов’язана також з поняттям "дилема безпеки", суть якої полягає в тому, що зростання силового потенціалу однієї держави для посилення свої безпеки призводить до зростання небезпеки для інших. Одним з практикованих вирішень цього питання стали міжнародні угоди, які обмежують допустимий рівень озброєнь, але для цього необхідна добра воля всіх учасників і ефективні засоби контролю за виконанням таких домовленостей.

На практиці застосування воєнної сили (чи погроза застосування) є невід’ємною частиною зовнішньої політики держав. Дипломатія і сила взаємодоповнюють одна одну. Дипломатія оформляє баланс сил і інтересів між державами у вигляді договорів та угод, а сила дає фізичні підстави для висування певних вимог[2, c. 53-54].

Найбільш "чистим" видом використання сили, причому сили спеціалізованої, структурованої в межах державних установ та інститутів, є війна. При цьому існує органічний зв’язок між політикою держави як керівним принципом і війною як засобом досягнення мети держави. Війна є продовженням політики іншими засобами, і вона є не лише політичним актом, а й справжнім знаряддям політики. Сила у міжнародних відносинах підпорядкована політичному керівництву держави і є основою для реалізації зовнішньополітичних цілей та завдань, поставлених державою.

Існує чотири категорії, за допомогою яких можна вичерпно описати функції сили. Перша з них — оборона, метою якої є відбити напад супротивника та мінімізувати шкоду у разі нападу. Сила в разі оборонного застосування спрямовується виключно на збройні сили супротивника. В основу стримування — другої функції сили — покладено спроможність запобігти небажаним діям супротивника через загрозу неприйнятного за обсягом покарання у випадку, коли супротивник вчинив би такі дії. В такому випадку сила використовується мирно, і погроза робиться для того, щоб воєнна сила не була застосована на практиці. Оборона і стримування мають на меті захист: оборона — через переконання супротивника у неможливості подолати опір держави, а стримування — через впевненість супротивника у заподіянні йому у відповідь непоправної шкоди. Третя функція – примус — передбачає припинення дій супротивника, які він чинить, або, навпаки, виклик його на певні дії, тобто зміну його поведінки. Здійснюючи примус, воєнну силу можна використовувати і як насильницький, і як мирний засіб. Як четверту функцію сили у міжнародних відносинах виділяють престиж, тобто застосування воєнної сили з іншою метою, ніж оборона, стримування чи примус. Метою такого використання сили є зростання загальнонаціонального престижу держави, яке досягається демонстрацією воєнної могутності держави на показових маневрах і парадах та через закупівлю чи розробку дорогих і найсучасніших зразків озброєнь.

У міжнародних відносинах виокремлюють різні методи застосування воєнної сили. Насамперед, це конвенційна війна, яка характеризується задіяністю регулярних збройних сил учасників конфліктів і розривом дипломатичних відносин. Погроза силою як один з методів застосування сили використовується часто, оскільки дає підстави сподіватись на легкий і швидкий успіх. Переворот як метод застосування воєнної сили передбачає в основному внутрідержавну боротьбу за владу і контроль, але практично всі перевороти на сучасному етапі розвитку передбачають у прямій чи опосередкованій формі втручання зовнішніх сил. Проте характерною ознакою перевороту є відсутність відкритої участі збройних формувань іноземних держав у внутрішньому конфлікті. Метод партизанської війни застосовується у випадках, коли співвідношення сил не дає змоги вести боротьбу звичайними методами, але існують сприятливі умови для діяльності невеликих організованих озброєних груп. Основною метою партизанської війни є поступове, повільне знищення збройних сил супротивника. Таємні операції як метод застосування воєнної сили здійснюються спеціальними частинами збройних сил держав, специфічна підготовка яких обумовлена діяльністю на ворожій території. Ще одним методом застосування сили є зовнішнє втручання. Існує певна категорія конфліктів, які не вирішуються політичними методами. У конфліктах з високим ступенем ескалації сторони часто неспроможні контролювати насильство. Як засіб для обмеження насильства третя сторона може здійснити акцію збройного втручання з метою припинення кровопролиття[5, c. 33-35].

З точки зору міжнародних відносин конфлікт розглядається як особливі політичні відносини двох чи кількох народів, держав чи груп держав, тобто це різновид міжнародних відносин, в які вступають різні держави на ґрунті суперечності інтересів. Будь-який конфлікт — це система, яка включає суб’єкти конфлікту, відносини між ними, предмет конфлікту, його об’єкт і процес перебігу. Для розуміння обставин виникнення конфлікту виокремлюють також такі категорії, як чинники, причини та умови зародження конфлікту. Особливе значення з точки зору застосування сили надається питанню врегулювання конфліктів. Розрізняють різні методи вирішення конфліктів, зокрема, односторонні дії, коли конфліктуючі сторони не узгоджують свої дії, а приймають рішення і поводять себе незалежно один від одного. Колективні дії як інший метод врегулювання конфліктів полягають у спільних, колективних з протилежною стороною діях. Участь третьої сторони у вирішення конфлікту — ще один метод врегулювання. Йдеться про втручання у конфлікт з метою його врегулювання третьої сторони, відмінної від суб’єктів конфлікту. Ще одним методом вирішення конфлікту є силовий підхід, який передбачає ситуацію, коли за умов нерівності сильніший суб’єкт конфлікту намагається нав’язати свою волю слабшому учаснику конфлікту.

2. Механізм прийняття рішень про застосування воєнної сили

Будь-який процес прийняття рішень — це спостереження за ситуацією, стосовно якої слід прийняти рішення, усвідомлення проблеми, орієнтація на ситуацію, оцінка, аналіз, за результатами яких приймається рішення, та, врешті, дія згідно з прийнятим рішенням. Процес же прийняття рішення про застосування сили вирізняється своєю специфікою, оскільки він відбувається у кризовій ситуації, яка впливає на нього. Рішення про застосування сили є значно вагомішим, ніж звичайний математичний розрахунок — воно вимагає інтуїції та аналізу, щоб усвідомити суть проблеми, та здатності знайти її практичний розв’язок.

Існують дві основні моделі процесу прийняття рішень. Однією з них є раціональна модель, яка базується на тому, що ряд можливих результатів наперед відомий, а тому можна передбачити результати очікуваного оптимального рішення. Будь-яке оцінювання прийнятого рішення здійснюється на основі схожих ситуацій у минулому, тому припускається, що на поточну ситуацію впливатимуть такі ж фактори, як і в минулому. Процес прийняття рішень розглядається як аналітичний процес, що полягає в одночасному порівнянні, співставленні множини варіантів з метою отримання оптимального рішення. Інша модель базується на інтерпретації особами, уповноваженими на прийняття рішення, ситуації, яка склалась. Основне завдання полягає в розумінні світу, а не у зборі інформаці, здатності освічених осіб усвідомити ключові елементи проблеми, швидко об’єднати їх в єдине ціле і, як результат, прийняти правильне рішення.

Підґрунтям для застосування сили можна також розглядати теорію справедливої війни. Її основні постулати полягають у шести умовах, необхідних для прийняття рішення про застосування сили, а саме: справедлива підстава; потенційна користь такого рішення повинна бути пропорційна втратам; виправданий шанс на успіх; застосування сили є лише крайнім заходом; на прийняття такого рішення уповноважена лише офіційна влада держави; прийняте рішення про застосування сили повинне бути офіційно оголошене. Якщо всі ці умови будуть дотримані, рішення про застосування сили для вирішення конфлікту буде позитивним.

Здатність "великих" держав ефективно використовувати воєнну силу призводить до того, що воєнна сила все частіше розглядається як дієвий інструмент запобігання порушенню прав людини і їх відновлення у слабших країнах. Коли права людини грубо порушуються в межах кордонів суверенної держави, як це постійно відбувається у сьогоднішньому світі, то рішення про застосування воєнної сили третьою стороною з метою їх захисту відповідно до теорії справедливої війни є цілком виправданим[6, c. 189-191].

Американська політична наука розробила доктрину, яка базується на уявленнях про глобальне управління і новий світовий порядок і отримала назву “новий інтервенціонізм”. Основний наголос у цій доктрині робиться на зобов'язаннях міжнародного співтовариства як підстав для застосування воєнної сили. Умовно цю доктрину поділяють на дві частини: перша частина присвячена аргументації, яка обґрунтовує застосування сили і базується на теоретичних поглядах на сучасну природу міжнародних відносин; друга — стосується концептуалізації конкретних заходів “правомірного” застосування сили і тих принципів, на яких ґрунтуються ці заходи. На основі теоретичного визнання виправданості застосування воєнної сили, що базується на гуманітарних положеннях, формується і концепція його практичного застосування. Така концепція визначає цілі і завдання застосування сили як виключно гуманітарні.

Отже, застосування воєнної сили для врегулювання конфліктів розглядається як одна з можливих відповідей на виклики міжнародній стабільності і безпеці. При цьому, враховуючи, яке важливе місце посідає принцип державного суверенітету у сучасному міжнародному праві, йдеться не про відмову від принципу невтручання, а про трактування воєнної сили в такому контексті, який відповідав би нагальним потребам міжнародного миру.

Розпад СРСР, об'єктивно перетворивши Сполучені Штати в єдину воєнну наддержаву породив у американських державних і політичних діячів відчуття небувалої стратегічної свободи. Це проявилось, зокрема, у підході до використання воєнної сили. В заявах державних діячів та у спеціальній літературі все частіше висловлюється думка про можливість більш широкого і вільного використання збройних сил не лише як крайнього заходу, а й як одного з багатьох інструментів політики, вибір і використання якого зовсім не зведений до певних екстремальних обставин і не повинен обмежуватись жорстким і фіксованим набором попередніх умов чи високим ступенем важливості національного інтересу, який опинився під загрозою. Отож, за умов воєнно-стратегічного переважання Сполучених Штатів виникла тенденція до рутинізації застосування воєнної сили і прийняття відповідних рішень на основі прагматичного розрахунку за формулою “вигода — затрати”. І висновок напрошується такий: США під виглядом планів по реформуванню системи міжнародних відносин для всезагального сприятливого розвитку переслідують виключно свої інтереси за рахунок ущемлення інтересів інших держав. А така концепція суперечить букві і Статуту ООН.

Статут ООН передбачає використання засобів невоєнного характеру для мирного вирішення конфліктів. Але військово-силові методи залишаються найважливішим інструментом управління конфліктами. До них охоче вдаються регіональні “центри сили”, великі держави, а також міжнародні організації.

Під час “холодної війни” механізм миротворчості розвивався і вдосконалювався; під кінець цієї конфронтації він став опорою авторитету та ефективності Ради Безпеки. Але на сьогодні спроможність цього органу підтримувати мир стоїть під знаком запитання. В період глобального міжблокового протистояння основним мотивом застосування сили ООН у конфлікті чи конфліктній ситуації було збереження миру і безпеки між державами. Починаючи з 90-х років, це вже запізніле почуття моральної відповідальності за полегшення страждань народів у ситуації, жодним чином не пов'язаній з національною чи міжнародною безпекою. З 1989 року більшість операцій ООН пов'язана з громадянським чи етнічним насильством всередині держав чи колишніх держав — те, чого вдавалось уникати в період “холодної війни”. За таких нових обставин ООН не виступає вже достатньо ефективним інструментом регулювання міжнародних відносин і спостерігається послаблення її ролі в умовах нового поділу сил у світі.

Практично постає ще один прецедент: право РБ ООН на міжнародні акції делегується окремим державам (як, наприклад, у Руанді), групам держав (конфлікти на Гаїті, у Сомалі) та воєнно-політичним організаціям (як це було на Балканах). Вони, отримавши мандат Ради Безпеки ООН, починають діяти від її імені, але відповідно до власних завдань.

Отже, Організація Об'єднаних Націй і надалі залишається міжнародним інструментом збереження миру і запобігання кровопролиттю. Але внаслідок цілої низки недоліків у діяльності ООН і змін у міжнародній системі останнім часом у сфері міжнародної безпеки цю організацію дедалі більше почали витісняти НАТО, а також США, які активно застосовують воєнну силу для вирішення конфліктних ситуацій у своїх інтересах.

Через недостатню ефективність діяльності ООН на перший план виступає блок НАТО. Ще в час його створення з ним пов'язувались плани заміни ООН в сфері колективної безпеки. Так, 1960 року було задекларовано, що діяльність у цій сфері повинна бути передана Організацією Об'єднаних Націй блоку НАТО, метою якого є заповнення однієї з прогалин у відповідальних функціях РБ: організації колективної оборони. НАТО є одним з ключових елементів, які допомагають зберегти стабільність, таку необхідну для майбутнього ООН.

Еволюція НАТО з початком 90-х років відбувалася в напрямі розширення зони відповідальності, що виходить за межі традиційних інтересів цієї організації. Необхідність такого розширення пояснюється, зокрема, слабкістю ООН у сфері забезпечення міжнародної безпеки. Компенсувати недостатню ефективність ООН у цій сфері і покликана НАТО з її значними воєнно-стратегічними та політичними можливостями.

На європейському рівні створення нової системи безпеки і одночасне зміцнення позицій США характеризуються перетворенням НАТО у провідну організацію у регіоні. Альянс має військові сили та засоби для різнопланового оперативного реагування в кризових ситуаціях. Інститути НАТО роблять її єдиною багатосторонньою організацією, здатною на глибокий аналіз, на прийняття відповідних рішень і дію. НАТО має розвинену структуру для прийняття важливих стратегічних рішень, в тому числі рішень про застосування воєнної сили.

Блок готовий перебрати на себе функції врегулювання і встановлення миру, чим завжди займалась ООН. Керівництво НАТО висловило готовність брати участь у всіх заходах з врегулювання кризових ситуацій, включно із проведенням збройних операцій, як це було у Перській затоці та колишній Югославії. У зв'язку з цим США розглядають НАТО як головний інструмент забезпечення стабільності в Європі, який може бути спрямований на розв'язання суперечок і здійснення заходів з припинення ескалації конфліктів[4, c. 13-16].

Своєрідним джерелом насильства у міжнародних відносинах 90-х років ХХ століття стали дезінтеграційні процеси в деяких багатонаціональних федеративних державах. Формування нової національної ідентичності призвело власне до активного застосування воєнної сили як крайнього засобу для розв’язання суперечностей між окремими етно-національними групами колись єдиної держави.

У 90-х роках особливого значення набула проблема застосування воєнної сили в ході конфліктів всередині держав, що призвело до виникнення великих потоків біженців, розповсюдження торгівлі зброєю, поширення політичної нестабільності. Саме тому з такими конфліктами пов’язана активізація міжнародного втручання у внутрішні конфлікти.

Особливого значення набуває питання володіння зброєю масового знищення, зокрема, ядерною, що пов’язане з так званим „розмиванням” суверенітету держав за умов глобалізації. Зростає прагнення країн до володіння зброєю масового знищення для надійного гарантування своєї незалежності.

Певною специфікою застосування воєнної сили характеризується група африканських конфліктів, яка полягає, зокрема, у практиці фінансової і матеріальної підтримки опозиційних рухів, що ведуть збройну боротьбу у сусідніх державах, практика насильницького рекрутування дітей у збройні формування.

У сучасних міжнародних відносинах на ефективність застосування воєнної сили впливає ціла низка факторів, найважливішими серед яких є наявність чи відсутність публічних інституцій чи політичних структур, проти яких можна застосовувати воєнну силу; слабка розвиненість інфраструктури, яка обмежує можливості силового впливу; рівень життя населення, а відповідно, ступінь готовності до важких умов воєнного часу; глобалізаційні процеси, які роблять державу більш вразливою до блокади; інформаційне забезпечення, яке допомагає дискредитувати противника і обґрунтувати доцільність застосування воєнної сили[5, c. 35-36].

3. Особливості застосування воєнної сили при вирішенні міжнародних конфліктів 90-х років ХХ ст.

На сьогодні вже можна узагальнити досвід десятиліття, яке минуло після завершення глобального протистояння двох військових блоків, і коротко описати деякі особливості, характерні для конфліктів 90-х років ХХ століття. Перше, що спадає на думку при аналізі цих конфліктів, це практично повне зникнення ідеологічного підтексту. Ще у 80-х роках будь-який більш-менш значний конфлікт набував ідеологічного змісту: кожна зі сторін намагалась здобути підтримку однієї із супердержав. У 90-х роках на перший план виходять конфлікти, в яких сторони декларують відстоювання етнічних, культурних цінностей, намагаються збройним шляхом відстояти право на національне самовизначення. Яскравим прикладом такого конфлікту є югославський. Зокрема, у Хорватії він став наслідком декларації про незалежність, але у своєму зародку виходив з протистояння нового хорватського керівництва, яке прийшло до влади, та сербського населення, яке протягом віків проживає на території Хорватії.

Також можна твердити про поступове формування нового ідеологічного протистояння, яке може розгорнутись між так званими ісламською та західною цивілізаціями. Прикладом можна вважати конфлікт у Таджикистані. До 1991 року Таджикистан являв собою фрагментоване суспільство із слабкою національною самоідентифікацією і чіткою “регіональною адресністю”. Розпад СРСР і проголошення незалежності цією республікою 9 вересня 1991 року можна вважати переходом до відкритої боротьби регіональних субетнічних кланів, різних за своїм ідеологічним спрямуванням.

Однією з характерних причин конфліктів 90-х років стали дезінтеграційні процеси у великих, етнічно та релігійно строкатих державах. Так, відокремлення нової незалежної держави Еритрея від Ефіопії та неспроможність знайти спільну мову щодо подальших шляхів розвитку й узгодити суперечливі інтереси двох держав вилились у широкомасштабний конфлікт, який розпочався 1997 року як прикордонний диспут стосовно кількох сотень квадратних кілометрів спірних територій. Основною проблемою стало те, що колоніальний кордон між цими державами, який обидві сторони в принципі визнають як законний, ніколи не було делімітовано, і він на десятиліття “розчинився” у єдиній державі Ефіопія. Обидві країни звинувачують одна одну в окупації територій, які їм не належать, визнаючи при цьому одну й ту ж саму лінію розмежування – колоніальний кордон між Італійською Еритреєю та Ефіопією.

Ще однією ознакою конфліктів досліджуваного десятиліття є їхній регіональний і- локальний характер, який полягає в тому, що вони перестають бути продуктом і ареною боротьби двох полюсів могутності періоду „холодної війни”, а набувають самостійного значення у нових міжнародних відносинах. Такі конфлікти розвиваються за власними законами, вони вже не об'єднані в цілісну систему, на яку була спроектована боротьба двох наддержав. Такий стан речей може проілюструвати практично весь Африканський континент, на якому держави, позбувшись систематичної закордонної допомоги, перейшли до так званого самофінансування громадянських війн[1, c. 32-33].

Зростання уваги до внутрішніх конфліктів є ще однією особливістю міжнародних відносин 90-х років ХХ століття. Паралельно з нею зростає значення воєнного втручання у внутрішні конфлікти з метою їх розв'язання чи контролю над ними. До 90-х років можливість застосування інституту втручання окремою державою чи групою держав була обмежена протидією супротивного блоку. У 90-х роках, коли проблема конфронтативності у відносинах двох наддержав і військових блоків зникла, Сполучені Штати здійснили цілу низку акцій військового втручання у конфлікти по всьому світу, починаючи з іраксько-кувейтського конфлікту, конфліктів у Сомалі, Боснії і Герцеговині, Косово і аж до втручання в Афганістан вже 2001 року.

Вивчаючи конфлікти 90-х років минулого століття, доцільно загострити увагу на такій проблемі, як значення ядерного фактора. Ядерна зброя продовжує вважатись найкращим гарантом державного суверенітету. Оскільки останнє слово у міжнародних суперечках й надалі належить силі, то наявність ядерних озброєнь в арсеналі країни є надзвичайно вагомим аргументом, особливо за умов, коли повага до державного суверенітету вже не є гарантією невтручання у внутрішні справи окремих держав. Водночас ядерна зброя залишається візитною карткою “великої” держави, що також є важливою деталлю міжнародних відносин. Проблема ядерних озброєнь і можливості їх практичного застосування особливо гостро стоїть, зокрема, на півострові Індостан, де триває затяжний збройний конфлікт. І Індія, і Пакистан володіють ядерною зброєю і засобами її доставки. Ядерні озброєння, якими володіють обидва супротивники, що не раз заявляли про готовність застосувати їх для свого захисту, є додатковим фактором нестабільності і загрози для всього регіону.

Особливе місце посідають конфлікти, які тривають у Екваторіальній Африці і які також мають низку особливостей. Передусім, це зростання їх кількості і масштабів. Привертає увагу усталена практика підтримки офіційним урядом однієї держави опозиційних озброєних груп і рухів у сусідній державі. Так, у 90-х роках тривала взаємна підтримка опозиційних збройних рухів, які виступали за сецесію певних областей, у Ефіопії та Сомалі. Традиційними стали підготовка та озброєння опозиційних груп на іноземній території і їх наступне вторгнення з-за кордону. Громадянські війни у Ліберії та Сьєра-Леоне у 90-х роках відновились саме за такого сценарію. З території Конго вели бойові дії опозиційні рухи Руанди, Бурунді, Уганди, Анголи, Намібії.

Економічне підґрунтя африканських конфліктів має свої особливості. Африка надзвичайно багата на різноманітні корисні копалини. Беручи участь у громадянських війнах, як опозиційні рухи, так і їх покровителі в особі керівництва сусідніх держав, нерідко займаються безпосередньою нелегальною експлуатацією природних багатств територій, які опиняються під їх контролем. Так, участь Зімбабве у конголезькому конфлікті нерідко пояснюється зацікавленістю у захисті своїх економічних інтересів у південно-східних областях Демократичної Республіки Конго і величезними прибутками, які мають зімбабвійські генерали, контролюючи деякі родовища алмазів у східному Конго.

Іншою особливістю конфліктів 90-х років є так звані обмежені військові операції. Ще у 80-х роках у Сполучених Штатах Америки поряд зі звичайними війнами прослідковувалась тенденція до обмеження конфліктів, що отримали назву конфліктів обмеженої інтенсивності, для розв’язання яких проводились специфічні військові операції. Зараз, коли говорять про такі операції, то насамперед мають на увазі нанесення ракетно-бомбових ударів силами авіації та військово-морського флоту, організацію блокади певних територій, застосування обмежених контингентів сухопутних збройних сил для впливу на позицію супротивника чи супротивних сторін. Такі заходи не передбачають розв’язання повномасштабної війни, а переслідують лише обмежені цілі. Так, в 1994-1995 роках основною метою авіаційних ударів по позиціях боснійських сербів було прагнення примусити боснійську сторону сісти за стіл переговорів[3, c. 125-127].

Якщо застосування воєнної сили не становить самоціль, то зазвичай від протилежної сторони вимагається прийняття і практична реалізація певних рішень. Проте цього важко домогтись, якщо відсутні розвинені владні і політичні структури, уповноважені приймати такі рішення, а також апарат, здатний забезпечити їх практичну реалізацію. Якщо сила спрямовується на організації і рухи, хоч і структуровані у політичному і військовому планах, але добре законспіровані, без публічних органів представництва, чи партизанські загони, розпорошені по великій території і змішані з основною масою населення, то силовий тиск за таких обставин буде малоуспішним. Для прикладу: багаторічна збройна боротьба Ізраїлю з різноманітними терористичними організаціями і рухами дотепер не дала хоч якихось вагомих результатів. Після початку практичної реалізації плану впровадження автономії палестинців частина активних діячів, організацій і рухів вийшла з підпілля і одразу стала доступною мішенню для військових операцій збройних сил Ізраїлю, а владні структури, членами яких є колишні і теперішні підпільні борці за незалежність Палестини, стали тими органами легітимної влади, від яких можна і треба вимагати реалізації певного політичного курсу. Отже, за відсутності чітко визначених об’єктів, до яких буде застосовуватись сила, досягнути цілей, які ставить перед собою країна-"агресор", практично неможливо.

Ще одним фактором, який значною мірою впливатиме на результативність силових операцій, є рівень життя тієї частини населення, на яку вони спрямовані. Логічно припустити, що ефективність силового тиску саме в аспекті деморалізації населення і його готовності нести тягар війни буде зменшуватись зі зниженням рівня життя. Люди, які існують у важких умовах і змушені вести безперервну боротьбу за фізичне виживання, виявлятимуть більшу готовність і спроможність чинити опір агресивному тиску зовні і переносити труднощі воєнного часу. Так, внаслідок сомалійського конфлікту значне розповсюдження зброї, поява тисяч біженців, партизанська діяльність призвели до перетворення північної частини держави на зону, фактично непідконтрольну закону. Готовність населення до війни як частина загальнодержавної готовності розглядається як ключовий фактор національної могутності країни, завдяки якому інші фактори набувають реальної значущості.

Ще одним фактором, який впливає на застосування воєнної сили до певної держави, є ступінь її участі у процесах глобалізації. Неучасть окремого суспільства у таких процесах, неінтегрованість у світову економіку, свідома самоізоляція дає змогу передусім не боятись такої форми тиску, як військова блокада. Адже вона насамперед спрямовується проти економічного розвитку блокованої території для досягнення політичних поступок, а також на обмеження доступу до стратегічних матеріалів і продукції. Водночас залежність від зовнішнього постачання робить держави у протистоянні значно вразливішою: достатньо закрити доступ до зовнішніх ринків, щоб позбавити країну найнеобхідніших матеріальних ресурсів. Це добре проілюструвала боснійська війна. До того, як Сербія 1995 року закрила свої кордони з Боснією і Герцеговиною, боснійські серби цілком успішно протистояли одночасно всім військам своїх супротивників: хорватам і мусульманам, а також військово-повітряним ударам НАТО. Але, як тільки Федеративна Республіка Югославія справді закрила свої кордони, серби дуже швидко були змушені сісти за стіл переговорів.

Ще одним фактором, який значною мірою впливатиме на ефективність примусу, є можливість максимально можливого забезпечення інформацією, інформаційно-психологічні операції та внутрішня ситуація у державах, які і до яких застосовують силу. Питанню інформаційного забезпечення кампанії надається все більшого значення[5, c. 40-41].

Створення в очах громадськості позитивного власного образу, досконала аргументація необхідності застосування воєнної сили, дискредитація супротивника — все це є необхідними складовими, які дають змогу отримати підтримку всередині своєї держави і в міжнародного співтовариства, і без яких важко очікувати позитивних результатів операцій. Так, підготовка до втручання США у конфлікт у Югославії тривала з 1993 по 1994 рік і мала комплексний характер. Спочатку була проведена пропагандистська кампанія, яка дискредитувала зусилля європейців та ООН з урегулюванню конфлікту, а потім вже було скоординовано зусилля з європейськими союзниками в рамках НАТО.

Слід зазначити, що до вирішення конфліктів 90-х років ХХ століття активно долучилась Україна. Відомо, що національна безпека великої держави може бути забезпечена з допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування або за рахунок участі у впливових і сильних блоках і альянсах. Відмова України від ядерного озброєння практично унеможливила реалізацію першого варіанта. Другий варіант заблокований Декларацією про незалежність, згідно з якою наша держава повинна стати "без'ядерною і постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках". Але поведінка України на міжнародній арені, зокрема, у галузі миротворчої діяльності, не завжди відповідає задекларованому нейтралітету. Так, Л. Кучма на самміті в Афінах запевнив європейське співтовариство у готовності України пропонувати певні ініціативи і використовувати свої збройні формування для врегулювання конфліктів. Підставою для спрямування підрозділів у зони конфліктів є Закони України, які приймаються для кожного конкретного випадку, постанови Верховної Ради, укази Президента, а також відповідні резолюції Ради Безпеки ООН. Отже, Україна активно задіяна в операціях з підтримки миру по всьому світу. При цьому слід наголосити, що наша держава вважає принципи верховенства права та недоторканості суверенітету окремої країни основоположними у міжнародних відносинах. Україна вважає неприйнятним застосування військової сили проти суверенної держави без відповідної резолюції РБ ООН. Отож, Україна дотримується позиції, що будь-який конфлікт слід вирішувати мирними засобами, а у разі неможливості реалізувати такий варіант кризової ситуації допускає силові засоби, але лише після схвалення таких дій РБ ООН. Таким чином, Україна намагається брати якнайактивнішу участь у міжнародному житті планети, в тому числі у миротворчій діяльності. Це спроба заявити про себе як про повноцінного суб’єкта суспільно-політичного життя міжнародної спільноти.

Отже, конфлікти 90-х років ХХ століття відзначаються низкою особливостей. З ними дуже тісно пов’язані фактори, які впливають на ефективність застосування воєнної сили для вирішення цих конфліктів. Україна як незалежна держава та суб’єкт міжнародних відносин бере активну участь у вирішенні збройних конфліктів[4, c. 17-18].

Висновки

Війна властива всім історичним епохам і всім цивілізаціям. Сокирами або гарматами, стрілами або ядрами, хімічною зброєю або атомною, зблизька і здалеку, поодинці чи великими масами, навмання чи за детально обміркованим методом люди вбивали одні одних, застосовуючи ті знаряддя вбивства, які надавали в їхнє розпорядження звичай та знання їхніх спільнот.

Таким чином ми можемо дійти висновку, що «формальна типологія» війн і миру є ілюзорною, що має цінність лише соціологічна типологія, яка описує конкретні модальності явищ. Проте якщо попередній аналіз допомагає висвітлити логіку дипломатичної і стратегічної поведінки, формальна типологія, яка з нього виводиться, можливо, й принесе якусь користь.

Воєнна сила є не простою сукупністю засобів насильства, що застосовуються на міжнародній арені, а єдністю військових засобів і політичної волі і готовності керівництва застосувати ці засоби.

У 90-х роках ХХ століття одним з головних чинників, що впливав на прийняття державами рішення про застосування воєнної сили, залишається поняття національних інтересів, які потребують негайного захисту. Поряд з цим з’явився новий важливий фактор, який вплинув на прийняття рішення про застосування воєнної сили, — необхідність захисту прав людини на міжнародному рівні, що спричинило виникнення концепції „гуманітарного втручання” у внутрішні справи суверенних держав для відвернення так званих „гуманітарних катастроф”.

Внаслідок розпаду СРСР змінився розподіл сил на міжнародній арені і значно більшої ваги набувають Сполучені Штати Америки. В період з 1991 по 1999 рік у політиці США спостерігається тенденція до одностороннього прийняття рішення про застосування воєнної сили без узгодження з головним міжнародним інститутом, відповідальним за безпеку і мир у світі – ООН. Одним із аспектів проблеми прийняття рішень про застосування воєнної сили у 90-х роках минулого століття стало зниження рівня прийняття рішень в умовах конфліктів, коли вище політичне керівництво втрачає частково або повністю контроль над керівниками окремих збройних формувань, які приймають цілком самостійні рішення щодо застосування воєнної сили, незважаючи на загальну політичну лінію.

Внаслідок втрати значення ідеологічного компонента в міжнародних відносинах відбувається розпад фактично єдиної системи конфліктів на окремі, не пов’язані між собою конфлікти чи групи конфліктів, в яких застосовувалась воєнна сила. Отже, з точки зору Г. Моргентау, міжнародні відносини спираються на об'єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами — воєнної стратегії та політичної гри та добиватися балансу влади (сили), яка є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру — це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

На думку Р. Арона, в епоху індустріальної цивілізації та ядерної зброї завойовницькі війни стають невигідними й ризикованими. Але це не означає докорінної зміни основної особливості міжнародних відносин, яка полягає у законності та узаконеності використання сили їх учасниками. Тому, вважав Р. Арон, мир неможливий, але й війна невірогідна. Нормальним для міжнародних відносин є конфлікт, а не його відсутність. Тому головне, що вимагає пояснення — це не стан миру, а стан війни. Звідси Р. Арон виходить на специфіку соціології міжнародних відносин, зміст основної проблематики якої ми проаналізуємо далі в контексті розгляду досягнень французької соціологічної школи.

Список використаної літератури

1. Арон Раймон. Мир и война между народами / В.И. Даниленко (ред.), Ю.А. Школенко (пер.). — М. : Nota Bene, 2000. — 880с.

2. Арон Реймон. Мир і війна між націями / Віктор… Шовкун (пер.з фр.). — К. : МП "Юніверс", 2000. — 686с.

3. Арон Раймон. Мемуары: 50 лет размышлений о политике / Г.А. Абрамов (пер.с фр.), С.В. Трофимов (вступ.ст.). — М. : Ладомир, 2002. — 874с.

4. Іжнін І. Особливості застосування воєнної сили у збройних конфліктах 90-х рр. XX ст. Автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.04 / І.І. Іжнін; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. — Л., 2004. — 20 с.

5. Іжнін І.І. Фактори впливу на ефективність застосування військової сили. // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. — 2003. – Вип. 10. – С.33-41.

6. Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социально-политический журнал. 1997. № 2. С. 189—201.